Книжка в газеті · “Юлія Кашпуренко переконана, що життя має найбільшу цінність для людини, здатній протистояти війні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
“З тобою – правда, отже, і Господь” Лірика світла Юлії Кашпуренко на тлі війни
Слово Просвіти, №29 за 2023 рік
Юрій КОВАЛІВ, професор
Поміж авторів сучасної лірики, котра в суворих умовах війни вписує нову сторінку в історію української літератури, з’явилася Юлія Кашпу' ренко. Вона – тридцятирічна поетка з поліського селища Ємільчине, вісім років тому давала клятву Гіппократа, а минулого року – на вірність україн' ському народу (молодший лейте' нант), хірург ВРКВХ (інтервенційна хірургія: кардіоваскулярні операції), волонтерка й координаторка волон' терського штабу “Свій до свого”. Її лірику знають за авторськими читан' нями “Катарсис” на Літературних за' бавах, поетичною виставою “Собор' на Україна”. У сьогоденних віршах Юлії Кашпуренко помітно змінилася тональність, вони стали шорсткіши' ми, порівняно з написаними перед широкомасштабною війною, проте поетка лишилися вірною невимуше' ній силабо'тоніці. Війна змінила спосіб життя не ли' ше дорослих, а й дітей, котрі, адапту' ючись до нових суворих й небезпеч' них обставин, трактують їх зі свого сприйняття світу. Для них укриття під час бомбардувань перетворюється на хованки (“ – Мамо, ми виграли. Доб' ре, що такі сильні ми. / Добре, що нас сьогодні ніхто не знайшов”), хоча іг' рова фабула вже набуває іншого сен' су, ніж в мирний час (“В печерах під ковдрою битви поснули. / Спокій снує в подушках”), наповнюється тривогою суворих буднів: “Жінка бі' жить, притискаючи синове тілечко, / серцем – тривогу, підошвами – тло снігове”. Таких віршів з ознаками ак' ційної новели, як “Ґнотик танцює. Пурхають вогняні зайчики…”, у неве' ликому доробку Юлії Кашпуренко негусто. Натомість поетка виявляє схильність до роздумів над екзистен' ціюванням в критичні злами люд' ського буття, над його сутнісними ха' рактеристиками, що визначають ме' дитативний плин її філософічної лі' рики, котрий, очевидно, зумовлює відповідну віршоформу поетичного мовлення. Міцно збиті строфи з метричною виваженістю силабо'тоніки не тільки засвідчують високу культуру поетич' ного мовлення, що звучить невиму' шено й природньо, а й спосіб мис' лення, наближений до епічного, кот' рий сприяє наративному розгортан' ню ліричного сюжету, в основу якого часто покладена метафора. Лірична героїня перебуває у спільному кому' нікативному полі із своїм однодум' цем, побратимом по зброї, разом з ним переживає воєнні будні із звич' ними канонадами, з літом “у режимі й камуфлі”, з ворогами, потопленими у Пслі, з червоними маками на люд' ських тілах. Співбесідники розуміють один одного “словами” і “без слів”,
тому що з ними “правда, отже, і Гос' подь” (“Як хижий птах, що при твоїй руці…”). Вони схожі на листя клена й осики, між якими пролягає часо' просторова дистанція (“люди, сузір’я і бліндажі”), яку треба долати, як би “сніги їх ковтали, а листя вряди'годи / Мерехтіло й мріялось на погрудді смерті”, допоки символ циклічного “циферблату” зберігає надію на по' вернення до основи буття (“Це по' скубане скраю листя в тяжкій ім' лі…”). “Значуща бесіда” для них має велике значення надто тоді, коли потрібно вчитатися в лексикон при' роди, змінений війною, коли “сухий полин” “не розуміє сили” існування маківки на межі (“Як ти, голубко, ма' ківко в полинах?”). Не схильна до символістських серпанків, Юлія Кашпуренко подає війну крізь призму метафори, розгор' нутої в драматичний сюжет з тран' сформуванням традиційної тропіки (“Чумацькими дорогами гіркі жнива пливли – / збирав їх Бог в снопи тугі, подерши рукави”) в нові смислові сполуки, коли “В зелений оксамит / вбирався Бог, будив людей і прово' джав на схід”, тобто на понівечений схід України (“Блукали териконами, сиренами ревли…”). Лірична героїня переповнена ві' тальною енергією, живленою сен' сорною конкретикою довкілля (“дах похилений в Рожищах”, “діда очі го' лубі”, “тарелі сонячні, як двійко / прибитих весел до Десни”), явленого в повноті життя, котре “тримається за вказівний – / за образ світлий, як причастя, / у дні плямисті і смугасті, / у сні, в провині і в вині, / у горі і, на щастя, в щасті”. Очевидно, прийом натяку вказує на Господній перст, на втаємничення у священнодійство се' ред різних випробувань, коли щастя дається не просто, радше як дарунок долі (“Життя тримається в тобі…”). Кожне явище – неповторне, як “усмішки зворушлива мачина – / ця віра, мов яєчко, під ребром”, склада' ється з особливої знакової системи, не завжди фіксованої прямим нази' ванням, тому “ховається в тернині у гніздечку”, перебуває “від життя у шоці”, потребує адекватного декоду' вання, від якого залежить спосіб іс' нування, на стільки делікатний, щоб не порушити перебування “із серцем на обніжку”, бачення неба, де “схо' дяться вітри / до віри, до любові, до гори” (“Що таїна їх поглядів при' чинних…”). Когнітивна метафора з натяками на сутнісне, перебуває на вібраційному горизонті чистого мис' лення про предмет, поданий через натяк, через займенник “воно” із скупими атрибутами (“сліпе, із цят' ками на боці”), наділене первісним світовідчуттям, “таке, чомусь наївне і дитяче”. Філософічна лірика Юлії Кушніренко має феноменологічні ознаки. Бачення речей такими, якими во' ни є, дається нелегко, потребує неаби' яких зусиль, коли “слова зненацька стають стигматами”, аби дійти усві' домлення: сувора правда, “завжди – така жива, щоразу – така відверта, / темна, немов вдова, вільна, немов оферта / між точками а і б – позасис' темними пунктами”, може стати ви' роком, “що вкаже, чи бути нам”. Пізнання в сутнісних характеристи' ках загрозливе для сміливця. Поетка невимушено переводить розмову з гносеологічного аспекту на самоусві' домлення правди як причини драма' тичних наслідків і страждань: “Прав' да й сама собою дримбою плаче в су' тінках. / Їй на ось цім плечі заснути б лише. / Заснути б їй” (“Бачиш, якісь слова зненацька стають стигмата' ми”). У час, здавалось би, нескінче' ної війни, до якої звикають, як до бу' денних речей, у метушні повсякдення – всупереч тій же війні, можна, на припущення поетки, й “не триматись за правду, ніби в істини, що на дні / У вині і вині, обопільній людській вині – / Безкінечні стихійні і безтурботні дні”. Однак відволікання від реалій, хай з психотерапевтичною метою, здатне задовольнити лише “невраз' ливих скитальців без ахіллесових п’ят” (“І пітьмі, й метушні – навіть всупереч цій війні…”), однак не по' збавить суворої дійсності. Про неї на' гадує короткочасне побачення, вона з’ясовує справжні і несправжні по' чуття: “Минеться пора сподіванок і свідчень трагічних. / Стече, мов пі' сок, нелюбов розділивши на мить – / Війна, що любов неодмінно помно' жить на вічність” (“Нічого не ста' лось. Хіба що стікає пісок”). Її присутність неминуча і в місте' ріях з молитвами жінок, схожими на ворожбу, в іменах, котрі “на твердих палітурках” виводив місяць, “аж ди' ми розтавали – й полотніла від них війна”, аби вранці “йти на смерть, освятивши ножі, / І заради життя нести правду, мов сонце, у пригорщі – / Як найбільшу чесноту і високу властивість душі” (“Як займалось на вечір, зорі, хорти і фурії…”). Сувора дійсність в образі воїна позбавляє будь'яких ілюзій, пильно стежить “За зотлілими містами, / тривогами, які керують нами. / За тими, хто спаску' дився і втік. / За ранками – чи всім вони настали. / Чиїм довічним при' хистком – підвали. / За перламутром в крапельці роси. / За силою, що на курку у нього. / За вірою й зневірою у Бога”. Лірична героїня вбачає в по' статі воїна останню надійну інстан' цію, запоруку життя серед смертей: “солдате, що єси / в самому пеклі, на землі й на небі, / постій за нас, / я ві' рую у тебе”. Вдаючись до медитувань, Юлія Кашпуренко у своїй філософічній лі' риці ніде не впадає в раціональний дискурс, в її неквапному поетичному мовленні відчувається стриманий, га' рячий пульс кардіоцентристки, яка знає, що “Всі шляхи пролягають крізь серце” і кожному в цьому неп' ростому світі судилася своя доля, певно, визначена Господом: “Всі маршрути – давно відомі”. Однак ні' де не помітно фаталізму, адже кожен значущий екзистенційний вибір (“В кого лиш на одній полиці – на найви' щій – єдина книга”) верифікується ентогенетичним досвідом (“Пощас' тило тому, хто добру має пам’ять і йде додому, / Хто не губить ключів – при' ходить й тихо стукає об ребро”), пе' ретворюючи його на власний: “Хто програв, коли грав на долю, але, врешті, y смерті виграв – / І живе, і солону воду перетворює на вино”. Ствердження через заперечення в ри' зикованих випробуваннях надто ха' рактерне для війни. Світ створений для гармонії, від' кривається втаємниченим у його ди' ва, якими найчастіше бувають діти з багатою уявою, здатні чути природу як себе, тому “казка лісова”, в котру їх відводить уві сні типовий медіатор – котик з колискової, для них реаль' на, як будь'яка річ (“Поспішімо, ко' тику! Казка чарівна…”). Це знає мо' лода мама Юлія Кашпуренко, вона переконана, що життя має найбільшу цінність для людини, здатній проти' стояти війні, і в разі потреби як хірург рятувати його.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
