Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
телектуальні гутірки та українську музику. Відвідало захід близько 2000 учасників, це менше, ніж у попередні роки, але значно більше, ніж очікували організатори. Як і раніше, на фестивалі діяли ярмарки майстрів, дитячий майданчик, виставкова територія, гутіркова галявина, спортивна локація і акустична сцена. Зокрема, для гутірок організатори заздалегідь обирали теми, пов’язані з національно-визвольними змаганнями українців різних історичних періодів, поточною ситуацією в країні та світі, ідеологією, ідентичністю та національно-патріотичним вихованням молоді. Були лекції, присвячені реабілітації бійців, психології, волонтерству. Інформагентство Міністерства оборони України АрміяInform презентувало на гутірковій галявині кросмедійний проєкт “30 війн із Zаклятим сусідом”, у якому автори висвітлили інформацію про 30 російсько-українських воєн з найдавніших часів і до сьогодні. Також серед спікерів – письменник Василь Шкляр, історик Володимир В’ятрович, журналіст Юрій Бутусов, гранатометник 5-ї ОШБр ЗСУ Юрій Сиротюк – у прямому включенні зі сходу. Вечірню концертну програму у прямому ефірі транслювало радіо Армія FM. На одній із локацій відвідувачам показували артефакти з війни: тубуси з-під снарядів, уламок ракети, коробки з-під набоїв, а також бронежилет. Їх привезли для того, аби нагадати цивільним, що війна не закінчилася і війську постійно потрібна допомога. Фестиваль нескореної Nації “Холодний Яр” благодійний, тому всі охочі могли залишити у спеціальних скриньках кошти на підтримку Збройних Сил України. Їх передадуть підрозділам, у яких служать члени оргкомітету фестивалю.
ЮЛІЯ КАШПУРЕНКО
ВАСИЛЬ ПЕРЕВАЛЬСЬКИЙ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ
На вихідних у селі Мельники на Черкащині відбувся Фестиваль нескореної Nації “Холодний Яр”.
Це просвітницький і патріотичний захід, адже організатори добирають локації та гостей, щоб популяризувати все українське. Вперше його провели після початку російсько-української війни в 2015 році. Метою фестивалю є також вшанування загиблих військових, допомога їхнім родинам, усебічна підтримка воїнів, які захищають Україну. Від часу заснування фестиваль не проводили лише двічі – у 2020-му через карантинні обмеження і минулого року. Після початку широкомасштабної війни фестиваль втратив двох співорганізаторів, які воювали у складі 24-ї ОМБр ЗСУ. Ведучий та сценарист фестивалю Юрій Руф загинув від ворожого мінометного обстрілу 1 квітня, а його побратим Павло Собко – 25 квітня минулого року від кулі снайпера. Тож цьогорічний дводенний фест став вшануванням пам’яті про них. Фестиваль відбувся у форматі склику в холодноярських лісах, на який у минулі часи збиралися повстанці-гайдамаки та воїни-холодноярці, аби зустріти побратимів, згадати полеглих, обмінятися досвідом, загартованим у боях, послухати ін-
14–15
ПЕРЕДПЛАТА—2023 Тижневик “Слово Просвіти” (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях “Укрпошти” за допомогою “Каталогу видань України “Преса поштою” на 2023 рік (IІ півріччя)” з доставкою: 1 міс. – 28,39 грн. 3 міс. – 80,17 грн. 4 міс. – 108,56 грн. Також можна передплатити нашу газету на сайтах “Укрпошти” https://pered- plata.ukrposhta.ua/ та ДП “Преса” http://presa.ua/
Круглий стіл · “Якщо ми утвердимо фермерський устрій, то це буде і наша, і своя земля, тобто українська”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ють заради фермерів. Цифри і факти свідчать про те, що тільки пів відсотка українських ферме' рів із загальної кількості скорис' талися своїм правом. Свою зем' лю за ці два роки український фермер практично не викупляв! Ринок землі діє поза українським селянином, поза фермером, і, на превеликий жаль, очікуваних урядом позитивних змін щодо реалізації програми ринку землі не сталося. Відсутність доступно' го кредитування, несприятлива для виробників цінова політика, відсутність програм розвитку се' ла і мотивації молоді працювати в селі – на ці явища, які ми спосте' рігали під час пандемії коронаві' русу, тепер наклалася війна, мос' ковська окупація, і все стало до' сить драматично. Відверто: наразі йде боротьба за українську землю. Її вартість у світі є надзвичайно високою. Але у нас один гектар оцінюють у 600 кілограмів моркви! Водночас один гектар цієї ж землі дає пів тонни моркви або 550 кілограмів цибулі! Це вирок! Найбільший потенційний світовий ресурс в Україні знівельовано, знецінено, девальвовано. Афера сьогодні на' яву! Водночас за нашими підра' хунками саме до відкриття ринку землі було зафіксовано більшість актів купівлі'продажу, а наразі лише один відсоток землі охопле'-но ринком. Український госпо' дар, власник навіть за часів війни не поспішає продавати свій шмат. Ринок землі фактично таким не є. Вважаю великою небезпекою для нації можливість з 1 січня 2024 року продажу юридичним та фізичним особам до 10 тисяч гек' тарів землі в одні руки. Це стри' бок у катастрофу! Це загроза втратити Україну! Зараз через “Просвіту”, яка організувала цей захід, викорис' товуючи всі передбачені Консти' туцією засоби, треба дійти до сус' пільства під час війни, щоб запо' бігти загрозі. Треба тиснути на Верховну Раду, щоб уже у вересні прибрати норму про 10 тис. га і відтермінувати дату купівлі'про' дажу принаймні до 2030 року. Як' що цього не станеться, то вся кров, пролита українцями у вій' ні, може стати марною. Перший Генеральний проку' рор України, суддя Конституцій' ного Суду (2006–2015) Віктор Шишкін: – Коли я йшов на цю зустріч, то думав, що ми не будемо повто' рювати те, про що говорили років зо п’ять тому. Ми тут із Віктором Жердицьким і Степаном Хмарою були обрані членами комітету із захисту рідної землі. Це сталося на третій рік російсько'україн' ської війни, яка, наголошую, по' чалася 20 лютого 2014 року. Погоджуюся з тим, що вже озвучили колеги, все правильно говорили, але ми не знаємо, хто винен. І досі не вирішили, що ро' бити, і я не знаю. Як аналізувати закон, власне, не закон, а зміни до Кодексу про обіг земель сіль' ськогосподарського призначен' ня. Згадані тут дві статті є убив' чими. Можна написати тисячу статей, зовсім ніяких, а можна дві, які “стріляють” не в “десят' ку”, а в “яблучко”. Ці дві статті “вистрілили” нинішньою коман' дою Зеленського, і вони вбива' ють український народ. І цей ви' рок українському народу відбу' деться 1 січня 2024 року. Закон антиконституційний! Не відпові' дає духу, змісту, навантаженню… Розгляд, ухвалення, набрання чинності закону відбулося з по' рушеннями. З точки зору всіх
Круглий стіл · “Якщо ми утвердимо фермерський устрій, то це буде і наша, і своя земля, тобто українська”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Нагадаємо: Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь заявив, що звуження сфери застосування української мови є неприпустимим, оскільки порушує Конституцію України. Голова редколегії “Слова Просві' ти” Любов Голота, запитуючи у Володимира Зеленського, хто з його радників відвертає від усві' домлення того, що саме україн' ська – мова перемоги, звернулася до Президента України із закли' ком: “Підтримуйте українську мову – і мова підтримає вас, бо без мови немає нації, а є денаци' фікація і війна!” Попри запевнення деяких представників влади, що зако' нопроєкт не порушить прав укра' їнців, довіри до таких заяв нема. Про це йшлося під час організо' ваного ВУТ “Просвіта” круглого столу на тему: “Конституція Ук' раїни: Земля і слово”, що відбув' ся 10 липня. Відкриваючи зус' тріч, голова ВУТ “Просвіта” Пав' ло Мовчан наголосив, що зако' нопроєкт № 9432 “Про застосу' вання англійської мови в Украї' ні” несе в собі загрозу національ' ній безпеці. Така сама загроза є в Законі про ринок землі, який із січня 2024 року дозволяє продаж землі юридичним особам. Народний депутат України кількох скликань Степан Хмара зазначив, що без землі не може бути українців, а чужинці завжди прагнули загарбати наші землі. – І зараз у світлі глобалізацій' них процесів ця загроза надзви' чайно висока, – констатує Сте' пан Хмара. – На жаль, маємо вла' ду, яка вважає, що це питання вже вирішено. Залишилося менше ніж пів року, як українські землі можуть пустити під ніж. Дуже не' покоїть, що Конституційний Суд досі не розглянув це питання на відповідність чи невідповідність Конституції України. Тому маємо привернути увагу громадськості для запобігання злочину проти українського народу.
Народний депутат України багатьох скликань Іван Заєць продовжив: – Хотів би відштовхнутися від слів Павла Мовчана, що земля і мова – нерозривні поняття, вони не можуть бути окремо… За словами політика, наш аг' рарний сектор перебуває у глибо' кій кризі через те, що тривалий час держава вагалася, який устрій розвивати – фермерство чи агро' холдинги. – Джерело наших бід – неви' рішене питання, який напрям підтримувати, який аграрний устрій має бути, – зазначив полі' тик.
Він звинуватив олігархічну владу, яка, на його думку, впро' довж тридцяти років створювала такі умови, щоб позбавити укра' їнців права перейти на фермер' ський тип господарювання. Чому так сталося? – Є дві відповіді. Перша при' чина – в тому примітивному ро' зумінні призначення землі. Наші політики, експерти розглядають сільськогосподарську землю як звичайний природний ресурс, товар, як машина чи квартира – що хочу, те з ним і роблю. На' справді це особливий ресурс, особливий товар, обіг сільсько' господарських земель у всіх краї' нах регламентується дуже жор' стко з боку держави і суспільства. Наша влада, підприємці, олігар' хи розглядають землю як бізнесо' вий ресурс у їхній бізнесовій, ви' робничій сфері – це перша при' чина. Друга причина полягає в тому, що олігархічна влада бореться за землю. Вже тридцять років три' ває боротьба за землю – чи вони заберуть цю землю в українців, чи вона залишиться у них. Тому питання устрою дає відповідь і на Шевченкове “на нашій – не сво' їй землі”. Адже якщо ми утверди' мо фермерський устрій, то це бу' де і наша, і своя земля, тобто ук' раїнська. Треба розуміти, що вла' да поступово, впродовж тридцяти років, робила все, щоб власники паїв постаріли, щоб були непри' датні до ведення господарства, щоб частина з них просто вимер' ла. Влада поводилася з ними так, щоб позбавити українців можли' вості перейти на фермерський тип господарювання. Тим часом цю проблему вирі' шували уряди всіх країн. Показо' во, як у 1863 році президент США Лінкольн зробив закон, за яким кожен громадянин США, який досяг віку 21 року, є главою сім’ї, не воював проти США і не допо' магав ворогам цієї держави, може взяти собі 65 гектарів землі за 10 доларів. А за п’ять років, якщо він господарюватиме на цій зем' лі, – вона переходить у його при' ватну власність. Це далекий приклад, а близький – коли по' ляки виходили з системи радян' ської влади, вони внесли зміни до Конституції, де записали, що ос' новою аграрного устрою Респуб' ліки Польща є сімейне госпо' дарство. Далі були ухвалені зако' ни, які обмежували кількість гек' тарів в одних руках до трьохсот, якщо не помиляюся. У нас же все робилося так, щоб не ввести в законодавче поле ні обіг землі, ні її господаря. Тоб'-то людини, яка володіє землею, живе і працює на цій землі. Це ус' відомлена політика, безсумнівно, з метою довести ситуацію до того рівня: беріть і що хочте робіть з цією землею. Зараз обезлюдніло село, одні люди старі, багато пої' хало за кордон, у міста, і земля от'от – і вже в чужих руках. Була створена модель ринку землі, яка не відповідає ні європейській, ні нашій традиції. Щоб обдурити людей, є дві пари норм. Перша – земля може набуватися у власність фізичною особою – громадянином України – в кількості не більше ста гекта' рів. Це абсолютно нормальна, єв' ропейська норма. Водночас у то' му самому законі є друга пара норм: з 1 січня 2024 року набува' ти права власності на сільсько' господарські землі може юридич' на особа і концентрація в одних руках може становити 10 тисяч гектарів. Це Армагеддон! Якщо ці норми вступлять у силу – тоді точно треба забути про фермер' ський устрій, про село. Ми ж ка' жемо: із сільськогосподарськими землями пов’язаний сільський уклад, що є джерелом української мови, традиції, звичаїв. Саме сільський уклад формував куль' турну матрицю українців, націо' нальну ідентичність. Це питання не просто власності, це питання існування самої української дер' жави, української нації, і добре, що ми піднімаємо цю проблему на повен голос. Отже, що треба зробити, щоб вийти з цієї глибокої кризи? Мо' жемо стверджувати, що саме зво' лікання з вирішенням питання про аграрний устрій довело сіль' ське господарство і сільський уклад до такого стану. Сільське господарство перебуває в так зва' ному транзиті, в цій ситуації змін. І наше село б’ється між цими по' люсами – бути чи не бути. Що треба зробити для того, щоб ви' правити ситуацію? Перше: позбутися міфу про ефективність нашого сільського господарства. Сьогодні ця ефективність визначається за експорт' ною виручкою. От вивезли 50 чи 40 мільйонів тонн, одержали гроші. Але ніхто не простежив, як використовуються ті гроші. Повернулися вони в село чи ні? Повернулися хіба що на забезпечення виробничого процесу – і все… Сьогодні поляки показали нам, що не будемо ми повноправними членами Євросоюзу, якщо отак, по'варварськи будемо організовувати своє сільське господар' ство. Друге: потрібна нова аграрна політика, спрямована на утвердження фермерського устрою вкраїні. Третє: створити конституційні гарантії незворотності курсу на утвердження фермерського устрою. Четверте: ухвалити комплекс' ний закон про аграрний устрій, який регламентуватиме діяльність усіх господарств на цьому первинному рівні. П’яте: нам треба домогтися вилучення з цього закону положення про юридичну особу і про 10 тис. га. Наразі у Верховній Раді є три законопроєкти про відтермінування запровадження цієї норми на два і на чотири роки. Наша пропозиція (а ми спів' працюємо з Асоціацією фермерів України) така: згадуване поло' ження про купівлю землі юри' дичними особами в кількості 10 тисяч гектарів вилучити взагалі. На думку доктора економіч' них наук Олександра Коваліва, ця тема не може звужуватися до ринку земель сільськогосподар' ського призначення. Ось що він сказав: – Коли ми апелюємо до Ос' новного Закону, то в Конституції є два закони, які виходять з Дек' ларації про державний суверені' тет, де чітко записано: земля, її надра, повітряний простір, водні ресурси тощо… Тому в нашій Конституції слово “земля” не ототожнюється як “совєтський” з полем і ґрунтом, про що пере' важна більшість говорить. Кате' горія сільськогосподарських зе' мель, що відтворюються і дають хліб, дуже важлива. І у нас є зем' ля в межах кордону… Земля є на' ціональним багатством, і ми, всі громадяни України, є її співвлас' никами. Тому в статті 13 Консти' туції записано, що земля як при' родний об’єкт є власністю укра' їнського народу. А друга частина 13'ї статті така: кожний громадя' нин має право користуватися природними об’єктами. Лише користуватися і лише громадя' нин України! Не іноземець і ніхто інший. Третя частина вказує чіт' ко: власність українського наро' ду. І ця власність не повинна ви' користовуватися на шкоду люди' ні і суспільству. А четверту части' ну ми написали дуже просто: дер' жава забезпечує захист суб’єктів власності і господарювання… Розмірковуючи далі, Олек' сандр Ковалів запитує: що озна' чає “право державної власності на землю набувається та реалізу' ється” і звертає увагу на супереч' ності в українському законодав' стві, а також на відсутність зако' нів, що регламентують права ук' раїнців на користування природ' німи об’єктами. Закон про ринок землі він називає антиконститу' ційним і зазначає, що його звер' нення, проєкти, пропозиції нада' ні до органів влади, до Конститу' ційного Суду. Детальніше, за сло' вами вченого, – в його статті “У кого земля – у того і влада”, що вийшла в “Урядовому кур’єрі” напередодні широкомасштабно' го вторгнення московитів в Укра' їну. Ще одна стаття пана Коваліва має не менш промовисту назву – “Конституційна правда лікує зе' мельні рани”. Але чи буде так? – Знання, згенеровані нау' кою, тиражовані через освіту і за' гартовані на практиці, стають не' поборною зброєю. Тому, як у 1990'х роках письменники стали до творення незалежної україн' ської держави, так і зараз ВУТ “Просвіта” має дати перший поштовх на захист землі, – сказав на завершення економіст. Почесний голова Асоціації фермерів України Іван Томич за' значив: – Щиро дякую “Просвіті” за актуальність круглого столу. Тема землі – тема захисту життєвого простору української нації – під таким кутом зору фермерський рух торував дорогу аграрній та зе' мельній реформам. Наразі маємо рівно два роки з моменту ухва' лення закону про ринок землі, але дискусії щодо рішення від' крити ринок землі тривають. У зв’язку з цим Союз українського селянства спільно з Асоціацією фермерів і Союзом сільськогос' подарських обслуговуючих коо' перативів з 1 по 5 липня зробили громадську оцінку закону в умо' вах воєнного стану. 90 відсотків опитаного нами українського фермерства дали негативну оцінку передбаченим нормам про відкриття ринку зем' лі. Автори закону та урядовці за' певняли нас, що закон ухвалю'
Законопроєкт про статус англійської мови, який глава держави вніс до Верховної Ради, викликав переважно негативну реакцію в суспільстві, адже передбачає відмову від дубляжу українською в кінотеатрах. Наш тижневик у числі 27 надав слово відомим представникам влади, митцям і вченим під гаслом “Хто відвертає нас від мови перемоги”.
Круглий стіл · “Під девізом англізації впроваджується нова модель англо!українського суржика, який вже нав’язували”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
компонентів права він антикон' ституційний. Після відставки з Конститу' ційного Суду я обраний до науко' во'дорадчої ради при КС і писав два висновки на десяти сторінках щодо звернень народних депута' тів про невідповідність Консти' туції законів про землю… Згодом почалася атака на Конституцій' ний Суд… Які механізми ліквідації цього антинародного закону? Є два ме' ханізми: або сама Верховна Рада скасовує цей закон, або Консти' туційний Суд. Ми говоримо про правовий механізм. Стосовно президента я не маю жодних спо' дівань. Бо він не є гарантом Кон' ституції, а її додержання. Гаран' том Конституції стовідсотково є Конституційний Суд! Але чи мо' же суд виконати свою місію із за' хисту українського народу? Я скажу – не може, бо сьогодніш' ній Зеленський повторив Януко' вича. Той переформатував Кон' ституційний Суд під себе у 2010 році – і цей вчинив так само. Вже немає там суддів, які можуть про' голосувати за визнання цього за' кону неконституційним. Той, хто писав цей закон, – найвищий приклад неуцтва і шахрайства. І це використали. Єдине, що зали' шається, – апелювати до народу. Це і відбувається, але реагує якась частина, присутні тут, на круглому столі, представники громадських організацій, а не весь народ… До великої сукуп' ності народу мало. У мене немає сподівань ні на йоту на жодну з гілок влади. Щодо апеляцій до народу – уважно читайте статтю 5 Конституції: народ – носій су' веренітету, а вже потім джерело влади.
Директор Інституту україн' ської мови НАН України Павло Гриценко вважає логічним, що земля і слово пов’язані і що вони перебувають під загрозою. – Цілість України в мові, культурі сьогодні розривають. Українство відкушують по час' тинках. Одні займаються землею, щоб забрати, інші займаються руйнацією правозахисної систе' ми, культури, літератури. Мова – один із центральних об’єктів що' до якого весь час вчиняються під' ступні кроки. Аналізуючи від XVII століття, відколи ми стали “нероздільними переяславськи' ми братами”, тиск на українську мову був системним і послідов' ним. І він фактично існує по сьо' годні. Не змінилося нічого в най' головнішому. Чому? Як тоді гово' рили? Щоб їх не було, називаючи малоросами, головне, щоб не бу' ло їхньої мови – розчинити, за' ступити, зробити субституюван' ня, тобто заступлення! І тоді ви' користовувалися найрізноманіт' ніші методи і прийоми. Якщо їх скласти в цілість – вони так кра' сиво відтворюють наше недавнє буття за радянського часу. Це і розчинення українців як етносу, їх заступлення, виморення голо' дом, обрізання історичної тери' торії, зняття голови – знищення інтелектуальної еліти. Селян ви' морити голодом, щоб вони не ви' жили як носії національної іден' тичності, а еліту винищити, щоб не збуджувала цих селян! Українці на росії і в радян' ському союзі були системно пе' реслідуваною нацією, яку треба було максимально знищити. Як' що не вдавалося – пригальмува' ти, відчутно понизити реальний вплив цієї нації. Таке робилося через приниження мови, звужен' ня сфери її застосування. Те саме маємо в незалежній Україні. Маємо опірність українців утому, щоб українська мова була справді державною. І як тільки щось вдається зробити, обов’яз' ково знаходяться важелі, канали, щоб це заблокувати. І весь час це блокується. Закон про держав' ний статус мови ухвалили ще в 1989 році. Але як тільки цей за' кон під тиском громадськості, Руху, “Просвіти” (це загальнона' родний рух був) почав діяти – відразу почали шукати, як наки' нути на нього кайданки... І тоді все виходило. Танцюйте гопака, але тільки на вузенькій стежці, над прірвою. Гопак над прірвою! Як таке може бути у своїй дер' жаві: народ хоче говорити своєю мовою, а йому кажуть “ні”! А нам кажуть “ні” – ви не можете цього реалізувати. Нам дають Ківалова – Колесніченка. Нам вигадають що завгодно. Найпрогресивніші сили України мусять витрачати свої сили, час і здоров’я, щоб до' вести самоочевидне – це анти' конституційно! Наразі не можна зробити так, щоб нині чинний закон був пов' ноформатним. Та він калічений, цей закон, і створювався, щоб бу' ла лазівка не вивчати українську, не бути українцем. Піднімають голову антиукраїнські сили. Сьо' годні українська мова в Україні є загроженою! І немає реальних ва' желів, щоб ми її уберегли. Наступний етап – русифіка' ція. Всім зрозуміло, що після вій' ни він не проходить, це відголо' сок. Підкинули інше, коли торік міністр Шкарлет планував не англійську розвивати, а багато' мовність. Таким чином, щоб уні' верситети і ректори не просто по' годилися, а самі попросили, на' чебто їхнє прагнення. Ще одне підступне: задіяли максимально Галичину, а для чого? Галичина – П’ємонт українськості, ось вони самі воліють! Причому зробили так, що наш Інститут української мови навіть про це не знав. Про' те Всевишній так розпорядився, що з Галичини мені потелефону' вали: порадьте як сформулювати! Я сказав послати подалі! Між тим я дізнався, що на це організатори відвели лише один тиждень, тоб'-то форсували події. За цих умов я був змушений звернутися до го' лови уряду Шмигаля через відео' звернення і сказати, хто є хто. Че' рез дві години мені потелефону' вав президент НАНУ з докором, що я не підтримую розвиток анг' лійської мови. Але там жодного слова про англійську немає, там про багатомовність! Своє друге відеозвернення я записав до пре' зидента Зеленського, і це дещо стишило хід. Однак вони не ті люди, хто погодиться на україно' центризм. Під девізом англізації впро' ваджується нова модель англо' українського суржика, який вже нав’язували. Це помітно і в доку' ментах уряду, і міністерств освіти та науки і культури та інформа' ційної політики. Маємо новий етап чітко фальшивого абсолют'-но намагання відтіснити україн' ську мову. Фальшивою є теза, що англізація не заважатиме україн' ській мові! Заважатиме! Не може так бути, що на уроці в школі ди' тина одним вухом слухає україн' ську, а другим – англійську. Дуже прикро, що спекуляція європей' ськістю на рівні загалу може спрацювати. Тому ВУТ “Просві' та” має звертатися до всіх цен' тральних органів влади зі своїми вимогами, мовчати не можна! Віктор Шишкін узяв слово для доповнення і сказав, що наразі юридично в державі діють два закони про мову – один від 1989 і другий від 2019 року. Академік НАПН Георгій Фі' ліпчук говорить про те, як об’єд' налися нині дві найбільші значу' щі цінності – земля і мова. – Сьогодні ми почули і відчу' ли, що немає більш взаємо' пов’язаних вартостей, ніж земля і мова. Чому? Та тому, що практич'-но вся українська земля, за яку буде відчайдушно нарощуватися ця боротьба, можливо, неспра' ведлива і не потрібна, чи спра' ведлива, але не потрібна саме в ці часи, коли ми ще і роз’єднуємо свою національну енергію на різ' ні шматки для того, щоб поборю' вати щось, що є очевидно і так конституційно. Але ця земля обе' рігалася українською мовою, вся українська земля народила укра' їнську мову. І видатний Олек' сандр Потебня, пишучи свою, можливо, найзнаменитішу, я б сказав, світового рівня, працю “Думка про мову”, сказав, що ко' жен народ обведений колом своєї мови. Я б сказав: кожна земля об' ведена колом своєї мови. Так і ук' раїнська земля! І якщо в нашій політиці багато недоумкуватих і нам це невтямки, то наші вороги допетрали одразу після Дебаль' цевого та Іловайська в 2014 році. Тоді, зібравши всю так звану ім' перську еліту, путін зробив раду з розвитку і захисту російської мо' ви. Для чого це робилося з погля' ду нашого національного інтере' су? А для того, що сказано в док' тринах різних політичних, ідео' логічних і військово'інформацій' них: там, де російська мова, – там і росія. І ця експансія триває, вона узаконена. Така зла ця доктрина. І це загроза. До слова, у Тімоті Снайдера з’явилася цікава думка, яка практично відображає саме цю нацистську доктрину. Він на' писав, що немає на світі іншої країни, немає більше нації в світі, де можна було б говорити, що хо' чеш і скільки хочеш, російською мовою. І ми зараз, оцінюючи ска' зане Тімоті Снайдером, дивимо' ся географічно на наших сусідів – словаків, поляків, турків… Диви' мося на французів – на закон щодо захисту їхньої мови – у нас би його назвали україноцентрич' ним! І головне, що ми бачимо: ніхто не впускає так у свої межі російську мову і культуру, як це зробила Україна. І ця небезпечна тенденція пролонговується. Я вважаю, що відбувається пряма спекуляція: скільки не бу' ло думок і наших університет' ських очільників, і академічних так само, які сьогодні або мов' чать, або підписують резюме для документів, які є антиконститу' ційні, антинародні, аморальні! Насправді нічого не треба приду' мувати… Що я пропоную? Рідна державна мова і дві іноземні на вибір. Погляньмо на сусідів – по' ляків чи румунів, як вони пер' фектно, якісно розмовляють анг' лійською. При цьому як найви' щий оберіг вони пошановують своє. Нам конче треба позбутися злої практики. Ви ж подивіться: ми майже всіх їх знаємо персо' нально, цих ректорів, які підпи' сують багатомовність. Ці люди мають стати предметом не роз' гляду, а осуду суспільства… Крім того, ми маємо масу зрадників, колаборантів. Чому новоспече' ний міністр освіти, а, до речі, і мі' ністр культури та інформаційної політики, не дали оцінку вчинку ректора Академії прикладних мистецтв у Києві, який вигнав студентку за те, що вимагала на лекції говорити українською? Іще ми кажемо, що в усіх навчаль' них закладах країни навчання ли' ше українською – а хіба це так? Якщо ми вбережемо наші мо' ву і землю – можемо бути на весь світ! Народний депутат України кількох скликань Василь Куйбіда: – Ми говоримо про основи нашого буття і для того ми ство' рювали державу, щоб вона нас оберігала і продовжувала наше буття якомога довше. Наші воро' ги хочуть позбавити нас і держави і життя… Земля – це і простір, і ресурс, який нам потрібен. Якщо нас забрати з цієї землі, то де ми має' мо бути? Водночас припинення існування мови означає кінець національного буття. Але повернімося до землі – національного багатства… Якщо цю земельну реформу робили нев інтересах середнього класу, то ми закладаємо велику небезпеку в майбутньому. За статистикою до війни ми мали три мільйона домогосподарств. Якщо в них за' беруть джерело існування – зе' мельні ділянки, залишається зга' дувати, що камінь – зброя проле' таріату і йти до влади, щоб її знес' ти. А додаймо сюди війну, що значна частина селян виїхала, частина не повернеться. Не тіль' ки процес урбанізації діятиме. Ми отримаємо величезні безлюд' ні території, які будуть забрані просто, щоб годувати інші держа' ви. Це вже питання і національ' ної безпеки. Більшість серйозних науковців говорять, що до 2050 року ми будемо мати основні міждержавні конфлікти за воду, про яку вже говорили, і за про' дукти харчування. Тут ми будемо мати конфлікт ще й за існування. Пригадаймо, як починався Із' раїль: євреї викупляли землі, а потім, заселивши їх, почали вже відстоювати, в тому числі зброєю. Уявіть собі, що хтось інший, згур' тований і добре озброєний, з ре' сурсами почне викупляти в нас ці землі, а потім буде їх відстоювати зі зброєю в руках. Де ми опини' мося, якщо наші демографи го' ворять, що після війни нас буде близько 20 мільйонів, ті, хто по' вернуться – ще два мільйони? От згуртований і міцний духом за' гарбник просто купить ці землі, їх відстоїть – і де ми опинимося? І я кажу не зовсім вигадані речі, бо ми пам’ятаємо, шо таке було в історії. Тобто наслідок: села в нас не буде, і це не добре, це не при' родний процес урбанізації. Якби це відбувалося природньо, то ук' раїнці мусять зробити україн' ським місто, і ми бачимо, що цей процес іде, треба допомагати і ті' шитися тому, що він є. Але в нас на селі пропаде все. Господар пропаде! Ми станемо залежати від інших. І це маючи найбагатші земельні ресурси… Щодо мови. Вигравши війну, можна програти майбутнє. Якщо дозволимо собі таку поведінку.
Ми міняємо державну політику, яку виробляли дуже складно, у протистояннях, багато років. Так не повинно бути! Поділяю висловлені колегами сумніви щодо ймовірності пози' тивного для народу рішення Конституційного Суду, не бачу таких шансів. Ми рухаємося до серйозного кривавого конфлікту, який відбу' деться через кілька років, коли люди не матимуть за що жити. Я не хотів би цього. Підтримую, що треба зверну' тися до керівництва держави. Алей до кожної партії, яка є в парла' менті, і покласти на них відпові' дальність. Так, завтра будуть ви' бори, і ми скажемо – ми зверта' лися, ви не послухали. Ми закли' чемо голосувати проти тих, хто нищить українську націю, укра' їнську державу. Народний депутат України ІІІ'го скликання Віктор Жер' дицький: – Панове, ми так програємо, бо знову вдаряємося в академію, розглядаємо історію, як йшли за' хоплення, дискримінація, загар' бання. Ми розглядаємо варіанти, як могло бути правильно, але під' хід, з моєї точки зору, не той. У чому нюанс? Те, що тут прозвуча' ло, що може статися, що земля може вже не належати нам, сере' довища для українців вже не бу' де, село вже не існуватиме, тому що його звідти витіснять, десятки сотні тисяч гектарів будуть об' робляти автоматизовані роботи' зовані системи. Середовище для відродження і збереження укра' їнської нації як такої зникне. Процес витіснення української сутності змістів, середовища спілкування, а тепер уже й з тери' торій – запущено і працює пов' ним ходом. Цей закон, який з 1 січня 2024 року дозволяє купляти землю іноземним юридичним особам, треба розглядати в комплексі. Там є декілька дуже важливих нюансів, які доповнюються доз' волом з 1 січня 2024 року купляти землю іноземним компаніям. Він свідчить про те, що шансів укра' їнцям уберегти, утримати землю в своїх руках нуль. Чому? Тому що існує таке положення, воно діє, в цьому законі воно чинне, про те, що іноземні банки вже сьогодні, кредитуючи покупців землі, можуть отримувати у влас' ність землю, якщо покупець не розрахувався з кредитом. Обме' жень у кількості землі не існує… Іноземні юридичні компанії можуть купляти до 10 тис. га з 1 січня. Іноземна юридична ком' панія – це будь'яка компанія, за' реєстрована за кордоном. Оф' шорні зони – ми знаємо, що це таке і як вони діють. За власників у більшості офшорних зон висту' пають не реальні власники, а призначені фіктивні. Таке прави' ло діє в більшості офшорних зон. Це додаткова послуга, і маленькі острівці на цьому заробляють за' мість Ахметова чи Фельдмана, Пінчука – це кращий варіант. А замість Бабакова, Мішустіна, ін' шої російської сволоти буде чис' литися якийсь Джон Сміт із Вір' гінських островів або з острова Кіпр. І кіпрська чи віргінська компанія купляє у нас по 10 ти' сяч гектарів землі вздовж лінії фронту. І що ви будете робити? Ау нас, не забувайте, є ще офшорні зони в країнах Євросоюзу, в Ні' дерландах, Ірландії, Швейцарії, Люксембурзі. Є офшорні зони в самих США: штат Делавер – су'
Продовження на стор. 4
Круглий стіл · “Ми зіткнулися з проблемою білінгвістики, це проблема тих законів, які захищають українську мову, або, навпаки, її принижують”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
що варто подивитися на інші країни, де відбувалися аналогічні події. Погляньмо на ту ж Ірлан' дію, чим це закінчилося, на лати' ноамериканські держави, де па' нує земельний олігархат, тощо. Не треба боятися, що через де' мократичний шлях, через Кон' ституцію, через гілки влади пот' рібно добиватися свого. Потріб'-но чітко говорити владі, що це може закінчитися великою кров’ю. Сьогодні йде війна, і зброї в народу дуже багато. Вод' ночас лунають заклики збудувати тут другий Єрусалим чи негайно перейти на англійську мову, і це ж, до речі, президент опробував. Пригадаймо секретаря РНБО, який уже другий рік кричить про те, що варто переходити на анг' лійську мову. Не треба говорити про те, що міністерства освіти чи культури не реагують. Вони працюють. Подивімося, що на наступний навчальний рік запропонувало Міністерство освіти і науки: зменшити бюджет на 20 мільяр' дів гривень. І як це пояснює мі' ністр освіти пан Лісовий? Та дуже просто: всі навчальні заклади ав' тономні, тому ректор або дирек' тор в силу своїх повноважень мо' же стимулювати фінансово тих чи інших викладачів. Ми все це проходили і знаємо, чим це за' кінчувалося. Підказка, безумов'-но, з Банкової, а не просто саме міністр усе це вигадав. Загалом, якщо ми будемо про це говорити, то ніхто не зможе захистити себе і наших дітей. І наше завдання на наступних виборах не допускати таких “рятівників” народу до влади, коли вони кричать про свою історичну роль чи про те, що можна все вирішувати кош' том зарубіжних колекторів і так далі, і тому подібне. Хотів би наголосити через призму власного досвіду. Так, на науковій конференції в Парижі з приводу 60 років без Сталіна по шляху демократії і миру, від Укра' їни були присутні три історики, втому числі я, з Луганська. Коли запитали, якою мовою публіку' вати ваші виступи, ми сказали: користується повагою англій' ська, і весь світ знає це. У відпо' відь почули вражаюче: “ні, це сакси, сакси” – розумієте? За на' ми почали кричати росіяни, які приїхали з Москви. Закінчилося це тим, що під час вечері францу' зи, які не знали української, але прийшли зі словниками, намага' лися сказати принаймні кілька слів українською мовою. Врешті наші виступи видрукували анг' лійською, але росіян за їхню по' вагу до мов інших національнос' тей, я перепрошую, російською мовою. Тому історія така, що як' що не можуть щось збагнути ке' рівники нашої держави, то треба звертатися до них і чітко підкрес' лювати, чим це може закінчитися. Павло Мовчан, підсумовуючи зустріч за круглим столом, зокрема, сказав: – Ми повинні робити наголос на тому, на чому я вже говорив. Звертатися до людей, які боро' нять і гинуть за Україну щоденно. Тільки ця сила нас може якось оберегти і запобігти тому сцена' рію, про який казав Віктор Жер' дицький. Надзвичайно сумний сценарій… Але нам треба тримати наш внутрішній фронт. Ми почали цю серйозну розмову і маємо її про' довжувати. Наживо повну версію круглого столу “Конституція України: Земля і слово” можна переглянути в YouTube.
Круглий стіл · “Ми зіткнулися з проблемою білінгвістики, це проблема тих законів, які захищають українську мову, або, навпаки, її принижують”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Про долю мови і землі», с. 2
Закінчення. Початок на стор. 2—3
цільна офшорна зона. І коли будь'який резидент цієї країни отримає у власність, антиконсти' туційно, землю, і хтось прийде і скаже: ану марш звідси, бо за то' бою там стоїть російський рези' дент. Як ви думаєте, як діятиме Держдеп США, захищаючи влас' ність американського резидента? Тому ми зараз стоїмо не перед загрозою неправильного ринку землі, ми стоїмо перед загрозою втрати землі як середовища існу' вання української нації, що до' рівнює знищенню української нації як такої! Отак до цієї проблеми нам і треба ставитися, і всі наші захо' ди, і всю нашу майбутню діяль' ність до 1 січня включно треба планувати з точки зору цієї загро' зи. Ми знаємо, що 6 мільйонів українців утекли від війни в інші країни, більшість із них не збира' ється повертатися. Ще одна дуже погана тенденція. Більшість хлопців, які зараз воюють на фронті, кажуть: “Ми стомилися від цього протистояння, від цього бардака, від цих яєць по 17 гри' вень, а у нас немає патронів і сна' рядів… Ми так від цього стоми' лися, що як тільки війна закін' читься, я заберу сім’ю і поїду ку' дись, я не хочу розбиратися в без' порядках усередині України”. Ми стоїмо перед загрозою знищення української нації як та' кої. Тому давайте адекватно, на' самперед самі для себе, оцінюва' ти цю загрозу і давайте абсолютно адекватно готувати себе, своє ото' чення і суспільство, до найрішучі' ших заходів, розповідаючи, нагні' таючи, щоб вони були готові за' хищати себе, як в останньому бою, як захищали себе, коли нав' коло Києва стояла російська сво' лота. Усі, не домовляючись, ви' йшли – хто що взяв у руки, по лі' сах, і почали лупити ворога так, що місця було мало. Ось так да' вайте підходити до питання землі. Доктор філософії Сергій При' сухін: – Я так розумію, що розмір' ковуємо ми глобально, але діяти повинні конкретно, локально, залежно від завдання, від ситуа' ції. Люди, які зібралися за сто' лом, є для мене авторитетами, я навіть сьогодні цитував у Фейс' буці, приємно їх бачити, дякую. Земля є мета для українців, а для всіх, хто торгує цією землею, – це засіб. Вони не українці в повному розумінні слова. Від них можна чекати всього в моментах повод' ження з нашою землею. Вони бу' дуть її продавати, торгувати, ли' цемірити тощо. Ця земля є для нас святістю, ми землі служимо, в землю віримо, від неї залежить сенс нашого життя тут, сьогодні. Та не за кордоном. Ми живемо тут, ще раз говорю: батьківщина там, де могили наших батьків. Колись я написав статтю про те, якщо хочеш відновити власти' вість говорити правду, то поїдь на цвинтар до бабці з дідом, там ли' цемірити ти не будеш, там торгів' лі вже немає, там ти будеш прав' дивий, роздягнутий, роззутий і будеш нести відповідальність за те, що ти зробив і з ними, і з са' мим собою. Конкретно ситуація вище середнього для мене сьогод' ні. Можливо, я так розумію, що духовність українців – це свобода бути українцем, це захищати свою українську волю, свою укра' їнську свободу. Українець у своїй духовності повинен бути мудрим, правдивим, істинним, а не бреху' ном чи лицеміром – це другий висновок. І третій – ти повинен навчитися жити з понеділка через волю, через волевиявлення. Через те, що ти повинен не просто роз' мовляти, а перетворювати всю цю правду на дію і вчинок. Сьогодні ми зіткнулися з проблемою білінгвістики, це проблема тих законів, які захи' щають українську мову, або, нав' паки, її принижують. Варіант англізації був відомий тоді, коли говорили про русифікацію. Па' м’ятаєте, як у 1978 році говорили, що русифікація допоможе укра' їнській мові витягнути її з кризи, обмеженості вживання, то я зга' дую 1998 рік, статтю академіка Толочка, який написав, що укра' їнській мові допоможе підтримка великої російської мови, мовляв, терміново залучайтесь і викорис' товуйте звідти все, що можете. І коли ми наводимо ці російсько' мовні аргументи, то пам’ятаймо, що ми вже це пройшли. Будемо говорити про Естонію, про лати' шів, які зрозуміли небезпеку цьо' го троянського коня – двомов' ність, яка там була протягнута. Вісімдесят відсотків могли роз' мовляти російською, а латись' кою – лише одна четверта, ось для мене конкретна ситуація. Протягнення англійської є логічною історією для демокра' тичних країн, де захищаються права людей. В Україні, коли за' раз така складна ситуація, будь'яка не ідеологічна формула під' ходу до української мови при' множує конфлікти, вона їх не за' бирає, а штучно подвоює. Білінг' візм для сучасної України, яка перебуває в стані кризи, де про права людини можна лише мрія' ти, стане чинником, що відтво' рюватиме етнолінгвістичні кон' флікти, про які ми зараз і не пі' дозрюємо. І ця формула правиль' них речей, про які ми говоримо, не допомагає вирішувати етно' конфесійні реальні конфлікти в Україні. А коли ми про них гово' римо, то є підстава не для ком' промісу, а для нової деформації. Тут вИграє мовленнєва культура, яка сильніша і в світі монологіч' ніша, і при зіткненні української мовленнєвої культури з англо' мовною, я розумію, який це буде монологізм. Для мене зрозуміло, що будь'який конфлікт, що існує в Украї' ні, вирішується сильною сторо' ною. Українська мовленнєва культура тільки спинається на но' ги. Сьогодні ми говоримо, що діа' лог унеможливлюється реальніс' тю, що в побуті продовжує домі' нувати російська мовленнєва культура. І при такій ситуації нам треба розчинити суспільство кон' фліктом через англомовні блоки, коли адміністрація повинна знати мову, а більша частина населення ніколи не буде послуговуватися англійською в документах чи ін'
Фрагменти розмови за круглим столом 10 липня ших речах. Що це за нова сегрега' ція? Ми говоримо, що ця білінг' вістика – це міф, який знову про' совується нам. Тепер російська мовленнєва культура відійшла, одна міфологія тікає – з’являєть' ся інша. Тому компроміс: в сучас' ній Україні, де такі обставини максимально кризові. Прикро, що не можемо до кінця вирішити – гідності бути – бути через мов' леннєву культуру, навіть коли ми сприймаємо якось по'дивному, в піддавки, слово “компроміс” чи слово “толерантність”. Чи діало' гічність для того, щоб ми почули насамперед себе! В основі діалогу української мовленнєвої культури лежить конфлікт. Якщо не буде конфлікту, то жодного компромі' су не буде! Щодо закону, який існує. Йо' го треба так чи інакше виконува' ти. Етнолінгвістичні конфлікти брати в розумінні теоретичному і академічному, бо ми розуміємо, що це таке. В основі конфлікту є суперечності, і ми повинні бути готові до їх вирішення і відпові' дати за це. Ми повинні захистити себе і подібних українців! Доктор історичних наук Пет' ро Чернега: – Надзвичайно цікаві допові' ді Олександра Коваліва, Віктора Шишкіна, інших колег. Хотілося, щоб їхні думки потрапили до якомога більшої аудиторії. При' нагідно нагадаю, що станом на 2019 рік у селах мешкало 13 міль' йонів осіб, сьогодні їх менше. В Америці, наприклад, за останні роки кількість сільського насе' лення зростає, десь до 50 мільйо' нів досягнуло саме завдяки фер' мерським господарствам. У нас же влада абсолютно неукраїнська всі ці роки, російсько'єврейська та інша, будемо казати, тому во' ни і прийняли закон про бороть' бу з антисемітизмом. Водночас нема закону про боротьбу з укра' їнською антифобією. Ухвалений земельний закон дійсно несе загрозу українській нації. Зверніть увагу, що земля ук' раїнська в нас займає третє місце в світі по орній землі. Але що ми маємо? Правильно звертали увагу колеги, що жодних прибутків, що в Нідерландах один гектар коштує 70 тисяч доларів, а в нас вони про' понували гектар за півтори тисячі доларів. Села зруйновані, насе' лення спилося, повтікало, куль' турного життя немає за винятком окремих сіл. А село було і залиша' ється джерелом нації, нашої мови, культури, збереження традицій, звичаїв, моральних цінностей. Іще до чого ми дійдемо з такою по' літикою. Мене здивувала доповідь на' шого президента, це шоу його, оця декларативна пафосна про' мова, в якій у роки страшної вій' ни він одними гаслами висвітлює ситуацію в Україні. Так же не можна! Одні декларації. Він не згадує про страшний стан еконо' міки, важке життя народу, про гі' перкорупцію. Він не будує в сво' їй промові якихось планів, як вийти з цієї ситуації, а тільки повторює, що ми, українці, най' краща нація, ми переможемо, ми посилимо Європу, ми будемо в Європі, ми будемо головними си' лами в НАТО і так далі. Не пови' нен так президент виступати. Світ сміється з нього і, звичайно ж, обурює весь світ його закон про запровадження англійської мови. Вона запроваджена в нав' чальний процес системою освіти і в наше культурне життя. Інша справа, як виконується ця прог' рама. Коли наше Міністерство освіти і науки запровадить англі' зацію, українська мова буде об' межена в годинах, будуть витіс' нені предмети з історії… Хотів би нагадати: ще в 2012 році за статистикою два–три від' сотки населення знало англійську мову. Ми ж не романо'герман' ська група народів. Це, напри' клад, у Франції десь понад 50 від' сотків знають англійську, у Ні' меччині знають, і це закономірне явище. Ми з вами не здійснили програму українізації, відроджен' ня наших духовних цінностей. Всі держави пройшли етап свого на' ціонального відродження ще в ХІХ столітті. Ми ж нічого через москалів не зробили. Вони зни' щили нас до революції, вони ни' щили за радянської влади і вони нищать нас за цієї влади 30 років. Зверніть увагу на Верховну Раду: хто там знає українську мову? Одиниці, десятки. Повертаючись до виступу президента: замість того, щоб у цій промові сказати про україн' ську мову, про українське націо' нальне відродження, яке зіграло вирішальну роль в єдності нації, він запроваджує англійську мову. Цирк на дроті! Водночас у світі спостеріга' ється процес знищення мов. Щодня зникають декілька мов. Іван Дзюба попереджав про цю катастрофу залишення декілька мов у перспективі. Це зруйнує моральні цінності народів, їхні культури. Це тотальна глобаліза' ція. А у нас вона схожа на ізраїле' зацію тотальну, оскільки ви знає' те, хто у нас при владі. Чому вони так і тримаються за нашу землю, за ту земельну політику і ті нор' мативно'правові акти, які регла' ментують саме проблему землі. Я думаю, що в підсумку, якщо ми об’єднаємося і напишемо подан' ня, то треба поєднати якраз проб' лему і землі, і мови. Це основні чинники збереження нашої нації. Голова Луганської “Просвіти” Володимир Семистяга: – Як історик хотів би сказати,
Актуально · “Філософія національної освіти потребує ріднокультурного ґрунту”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ 13 липня відбулась півторагодинна зустріч з Міністром освіти і науки України Оксеном Лісовим. Степан Хмара, Павло Мовчан, Іван Заєць, Георгій Філіпчук. Відкрита, взаємозацікавлена розмова точилася навколо наболілих, суспільно чутливих тем національної освіти, науки, виховання Нації, з усвідомленням, що і в умовах війни з російським агресором, і в післявоєнний період головним завданням є збереження Людини, зрощування якості людського капіталу.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Озвучені проблеми часто ви' ходили далеко за межі відомчих можливостей. Бо, скажімо, як ви' рішувати таку дуже гостру демо' графічну кризу (трагедію), коли на час прийняття Конституції України (1996) налічувалося 7 млн 142 тис. учнів 1'11 класів, а напередодні повномасштабної війни таких – лише в межах 4 мільйонів. Очевидно, з огляду на Конституційну норму, що “Лю' дина, її життя визнаються в Укра' їні найвищою соціальною цінніс' тю”, необхідно ініціювати на рів' ні Уряду та Парламенту створен' ня національної програми щодо виходу з цієї вкрай тривожної си' туації катастрофічного зменшен' ня кількості дітей, учнів та сту' дентів за роки Незалежности Ук' раїни, спричиненої політични' ми, соціальними, економічними, екологічними та іншими факто' рами. Серед суто “своїх” тем визна' чальною була проблема Педагога. Розуміючи значущість педагогіч' ної праці, її необхідність у зміц' ненні й розвитку Нації і Держави, Україна нині потребує добротно' го Закону “Про Вчителя”, який би відповідав кращим світовим зразкам освітньої політики. А то' му його суспільний авторитет, со' ціальний статус, захищеність, ви' сока місія і роль у самореалізації Особистості впродовж життя, громадянського та патріотичного виховання молоді мають свято оберігатися суспільством і Зако' ном, сповідуючи стародавнє пра' вило – “який Учитель – така Держава”. Видатний чех Ян Ко' менський пребагато років тому у “Великій дидактиці” напише: “Справа вчителя – одна з велич' них справ в історії”. Лише демагоги й фантазери віруватимуть в ілюзію, що педа' гогічну професію здобуватимуть найкращі, коли молодий учитель отримуватиме 7,5 тис. гривень зарплати, а його доля вічно зале' жатиме від збайдужілих бюрокра' тів. Звісно, що молодь летітиме частіше (як метелик на фальшиве світло) “вчитися на прокурорів та суддів”, які отримують у 20 разів більше. А ще конче необхідно відно' вити втрачену, на превеликий жаль, педагогічну пресу загально' українського рівня (“Освіта Укра' їни”, журнал “Рідна школа”, де' сятки фахових науково'методич' них журналів). Загнані в глухий кут інформаційно'професійного вакууму, науково'педагогічні (і не тільки) працівники мусять послу' говуватися (не за так, а за великі гроші) не вітчизняними наукови' ми виданнями, а різноформатни' ми зарубіжними “скопус'сурога' тами”. Навіть унікальне видав' ництво “Педагогічна преса”, створене 1996'го, з низкою вкрай потрібних журналів та газет, спо' чило в бозі. Залишивши педагога без фахового видання (“Україн' ська мова і література в школах України”; “Іноземні мови в шко' лах України”; “Математика в рід' ній школі”; “Історія в рідній шко' лі”; “Географія та економіка в рід' ній школі”; “Біологія і хімія в рід' ній школі”; “Фізика та астроно' мія в рідній школі”; “Фізичне ви' ховання в рідній школі”; “Про' фесійно'технічна освіта”; “Вища освіта України” та багато інших), відбувається не тільки втрата компетентностей, але й деграда' ція через деінтелектуалізацію всього навчального процесу. А як же тоді уможливити на перспективу входження України до провідних країн світу (за по' казниками якості освіти світового рейтингу РІSA), враховуючи, що за результатами останнього (2018
р.) тестування 15'річних україн' ських учнів з рідної мови, матема' тики, природничих дисциплін їх відставання в знаннях від бага' тьох європейських та азійських країн складає близько одного ро' ку навчання. Сільських школярів – 2,5 року. Нагадаймо собі, що ін' дикатор освіти є одним з найваж' ливіших критеріїв ЄС та НАТО. Для України надзвичайно гострою і не вирішуваною проб' лемою (соціально'політичною) є також зростаюча тенденція знач' ного розриву в якості знань сіль' ського і міського школяра. Саме доступність до якісної освіти – один з наріжних принципів Єв' ропейського Союзу. Приклади освітньої політики Естонії, Фін' ляндії, Польщі та інших засвідчу' ють, що завдяки дієвим рефор' мам школярі цих країн як на від' далених хуторах, островах, у сіль' ських “глибинках”, так і у вели' ких містах володіють приблизно рівними знаннями. Не зможемо належно конку' рувати в світі й тоді, коли продов' жуватимемо видавати “на гора” 0,5 книги (довоєнний показник) на душу населення (разом з під' ручниками), у той же час та ж Ту' реччина видає на порядок біль' ше. Слід зазначити, що головні геополітичні гравці (США та Ки' тай) попри всі переваги діджита' лізації (використання цифрових технологій), на світовий і внут' рішній ринок “викидають” від' повідно 20% і 28% книжок, а вся Африка – лише 1,5%. Тож на ко' го тоді орієнтуємося?! Також якісно й кількісно вар'-то вирішувати найближчим ча' сом політику української книги (наукової, педагогічної, дитячої, художньої, суспільно'політичної, публіцистичної, словників, ен' циклопедій). Тому міністерствам культури та інформаційної полі' тики, освіти і науки необхідно виробити ефективну стратегію співпраці щодо нарощування можливостей і впливу державної програми “Українська книга” для інтелектуального, духовного роз' витку, національно'патріотично' го і громадянського виховання передусім молоді. Варто забезпечити переклад державною українською мовою кращих зразків світової літерату' ри для її безперервного і ґрунтов' ного вивчення в середній та ви' щій школах, створивши розгалу' жену мережу сучасних бібліотек з інформаційним доступом до сві' тових джерел наукової та культур' ної спадщини, зупинивши хибну практику закриття шкільних біб' ліотек, перетворивши їх в сучасні (комп’ютеризовані) навчально' просвітницькі й культурні осеред' ки – ефективний засіб удоскона' лення навчально'виховного про' цесу, саморозвитку особистості. Зважмо, що дискусія з мініс' тром навколо окреслених проб' лем відбувалася в умовах жорсто' кої війни, яку він, як воїн, сприй' має особливо чутливо, стверджу' ючи, що його нинішній фронт (як очільника МОН) надсклад' ний і знаходиться поруч з мілі' тарним. Тому реальність війни з мос' ковським агресором ніяким чи' ном не дозволяє ігнорувати вище окреслене. Ба більше, зобов’язує також удосконалити, а часто й ра' дикально змінювати практики та концепції мовної, історичної, лі' тературної, культурно'мистецької освіти, реалізовуючи їхній знач' ний націє'державотворчий, украї' ноцентричний, людиноцентрич' ний потенціали. Нині, коли світо' вий і європейський досвід харак' теризується запровадженням ос' вітньої моделі “культурного ран' ця” (література, музика, живопис, театр, кінематограф, національна спадщина), то національна куль' тура і мистецтво стають методоло' гією освіти в країнах розвинутої демократії. Своєрідний “культ на' ціональної культури в освіті”. Од' нак в Україні впродовж тривалого часу відомча бюрократія вкотре намагалася мінімізувати на всіх рівнях гуманітарний складник ос' віти, зменшуючи години на вив' чення української мови та літера' тури, національної культури, істо' рії України, вилучаючи, починаю' чи з початкової школи, музику й образотворче мистецтво (як обов’язкові предмети), збіднюючи зміст художньої освіти в педагогіч' них вузах, патріотичного й грома' дянського виховання молоді. Часто неправомірно звужу' ється український мовно'куль' турний простір у системі вищої школи, а русифікація навчально' го процесу окремих університе' тів, які наділені статусом “Націо' нальний”, особливо приватних вузів, відірваність освіти націо' нальних меншин від україно' знавства ставала “унормованим” рудиментом, що не просто галь' мував поступ до єдності політич' ної нації, а перетворювався в її пряму загрозу. Тому у вишах неза' лежно від профілю слід утверди' ти належний статус дисциплін, які наділені особливим націє' державотворчим потенціалом – українська мова і література, іс' торія України, створивши відпо' відні кафедри. Адже для зарубіж' них університетів гуманітарні, а також мистецькі дисципліни є обов’язковими і пошанованими. Таке ставлення виховується з пе' люшок. Недарма японський дошкільник навчений розрізняти палітру і назви 25 кольорових від' тінків, а другокласник – вже 36. Кардинальних змін також потребує справа з вивчення дер' жавної української мови в шко' лах, де навчаються діти націо' нальних меншин, повністю забо' ронивши російську. Бо непри' пустимо, коли донині десятки шкіл не утворили жодного класу з навчанням державною мовою. Нечувано! Подібне вам не знайти в жодній європейській країні. Так, війна зумовлює необхід' ність збільшувати держзамовлення у ВНЗ на таких фахівців як меди' ки, психологи, реабілітологи, але йне менш важливо сьогодні відшу' кати можливості і для розширено' го бюджетного фінансування під' готовки спеціалістів з української мови та літератури, іноземних мов
(передусім англійської). Адже, сприймаючи усталену універсальну модель, що в Украї' ні освіта має характеризуватися передусім 3'ма основними прин' ципами: 1) якісне викладання (високоякісна педагогічна освіта, кваліфіковані фахівці, безперер' вне удосконалення професійних компетентностей, належні зар' плата і умови праці педагогів); 2) якісні інструменти (добротні змістово й дидактично навчальні плани, програми, підручники, сучасні навчальні матеріали та ресурси, інформаційно'комп’ю' терні технології); 3) якісне соціо' середовище (безпечні, здоров’яз' бережні, культуровідповідні умо' ви, які забезпечують якість нав' чання і виховання), однак дуже нагальним і вкрай важливим стає 4'й напрям – україноцентрич' ність змісту освітньої політики та її європейськість із високими стандартами якості. Саме з огляду на цей світо' глядний і цивілізаційний прин' цип, не може й надалі продовжу' ватися згубна практика впродовж усього періоду Незалежности що' до недофінансування науки. Бо ніколи так і не був викона' ний нормативний показник для науки – 1,7% валового внутріш' нього продукту, лише 0,16–0,23%. Єдиний раз – 0,47%. Варто нагадати, що в Європі фі' нансування науки становить близько 3%, в Ізраїлі, Швеції – 4%, США – 4,5%, Японії – 7%. Тому слід зважати, що наука є головним чинником національ' ної безпеки, вона потрібна пере' дусім Українському народу, без якої держава стає напівколоні' альною. Витіснення науки із дер' жавних пріоритетів, здійснення своєрідної науково'технічної контрреволюції олігархату проти науки спричинило: а) падіння її престижу як привабливого виду життєдіяльності, особливо для талановитої молоді; економічні і соціальні негаразди; розвал бага' тьох наукових шкіл; міграцію “мізків”; унеможливило онов' лення наукового персоналу. Філософія національної осві' ти передовсім потребує рідно' культурного ґрунту, а тому ре' форма “НУШ” залишатиметься “реформою” без душі, якщо в змісті не будуть представлені над' бання видатних українських нау' ковців, митців, просвітників, громадських, духовних і політич' них діячів, які на материзні і поза її межами вірою та правдою, та' лантом і серцем творили велич національної та світової культу' ри, науки, оберігали ідею Україн' ської державності. Тому на зустрічі з міністром ми також запропонували:
' продовжити випуск і розпов' сюдження в навчальних закладах книг із серії “Бібліотека воїна”; впровадити в навчально'вихов' ний процес розроблену програму “Комп’ютерні ігри для дітей” (понад 40 ігор із тематики “Украї' на і світ”); презентувати кіноліто' пис, створений “Просвітою”, про видатних українців (20'хвилинні кіносерії “Від Святослава до “Азова”) – Святослав, Богун, Сірко, Мазепа, Орлик, Вигов' ський, Сагайдачний, Петлюра…; ' створити на базі Національ' ного науково'дослідного інститу' ту українознавства Всеукраїн' ський Центр Івана Огієнка та розглянути пропозицію присво' єння цьому закладу імені цього великого Українця; якісно зміни' ти координуючу і змістову роль у реалізації концепції україно' знавства Національного науково' дослідного Інституту україноз' навства МОН України, зорієнту' вавши його на утвердження ідеа' лів духовної соборності і єдності українства, цінностей національ' ної культури, української мови, історичної пам’яті та зміцнення державності; активно долучитися до реалізації знакового націо' нального проекту в столиці Укра' їни – “Пантеон видатних діячів Української Державності”; ' створити на суспільному те' лебаченні популярну науково'ос' вітню програму “Освіта України”; ' виділити щотижневу спеці' альну сторінку “Українська осві' та” у всеукраїнському часописі “Слово Просвіти”; ' для гідної презентації Украї' ни на материзні та за кордоном провести низку заходів по відзна' ченню 150'річчя (1873) створен' ня Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (НТШ) – цієї першої української національної академії наук, в якій творили найвидатніші українці, а також іноземні її члени (Ейнштейн, Масарик, Планк, Кайндль, Ні' дерле, Єнсен, Мазон та ін.). Зважаючи на масову міграцію у воєнний час дітей та молоді за кордон, конче потрібно сформу' вати програму розвитку освіти для українців у закордонні, в якій була б чітко окреслена мета, пріо' ритетні напрями розвитку, зміст та процес українознавчого нав' чання й виховання, організацій' ні, дидактичні та економічні за' сади. Упровадити сучасні освітні технології, зокрема дистанційні технології навчання, які забезпе' чують ефективну комунікацій' ність, з допомогою якої можна удосконалювати підготовку учнів та студентів, підготовку і перепід' готовку вчителів та викладачів. Це уможливить надання якісні' ших освітніх послуг великій кіль' кості українців за кордоном за допомогою спеціалізованого ін' формаційного освітнього середо' вища, базованого на Інтернеті. Для цього треба розробити за' гальнонаціональну веб'сторінку, яка б ефективно допомагала фун' кціонуванню українських громад, діяльності освітніх закладів, гло' бально об’єднуючи українців в єди' ну етнічну групу, створюючи так звану українську етномережу, маю' чи спільну Батьківщину, яка для кожного її члена є джерелом укра' їнської культури, мови, історії, тра' дицій, національної ідентичності. Своєю чергою очільник МОН Оксен Лісовий обґрунтував своє бачення науково'освітніх, кадро' вих, світоглядних, суспільно'по' літичних проблем. Якщо б цю га' му сказаного міністром довелось окреслити архілаконічно, то сут' ність сконцентрована у високо' етичному Франковому Слові: “Нам пора для України жить”. Стратегія вічного буття Укра' їнства.
Разом — до Перемоги! · “Нам випала важка, але велична доля – здобути Перемогу над 800!літньою Ордою”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Головною подією тижня, що минув, навіть не тижня, місяця чи року, – став саміт НАТО, на якому розглядались доленосні для України рішення щодо шляхів вступу нашої держави до Північноатлантичного альянсу як єдиного можливого гаранта нашої безпеки від зазіхань Москви на існування України як держави та українського народу як нації.
Віктор СКОРИК, оглядач “СП”
У підсумку Україна отримала лише те, чого можна було реаль'-но очікувати відповідно до тих (не проведених) реформ, які були (не) націлені на (не) зміцнення демократичних інституцій, пра' вової держави та імітації бороть' би з корупцією. Україна отримала менше то' го, на що б вона могла розрахову' вати на цей час і чого вона цілком вже заслуговувала. Бо ще за 36 го' дин до початку саміту було готове рішення, розроблене і погоджене між собою нашими партнерами, яке включало чітко артикульова' ні слова про гарантований вступ України до НАТО на наступному саміті, що буде через рік, але за двох необхідних умов: вихід укра' їнських військ на всі свої держав' ні кордони, а також швидке, але не імітаційне проведення ре' форм, які унеможливили б по' вернення України у світ автори' таризму і відсутності демокра' тичного права. І ось тут на заваді затвердження цього рішення на саміті стала політична і диплома' тична непрофесійність чинної влади і особисто президента Зе' ленського, які в неприпустимій формі чинили тиск на західних партнерів, розраховуючи потра' пити у НАТО нахрапом, без га' рантій проведення реформ. Ще б пак, проведення таких реформ заперечує їхні ідеал та ціль – побудову авторитарної держави, яка б сіла раптом під па' расолю НАТО. Саме тому прези' дент і його команда вдались до ультиматумів, до блефових заяв про необов’язковість навіть їхати на “такий” саміт та відверто хам' ського допису в соцмережах, що само по собі неприпустимо для дипломатичної роботи. І Байден, і Шольц, а також ін' ші голови дружніх нам держав бу' ли шоковані такими випадами і навіть розглядались варіанти вза' галі нічого не вирішувати щодо України на цьому саміті. Лише трохи оговтавшись після демар' шів українських владних пред' ставників, наші партнери про' явили максимум витримки та від' повідальності перед героїчним українським народом і прийняли ті рішення, що були сплановані, але вже в посиленому варіанті ви' мог до проведення реформ, без автоматичного гарантування що' до запрошення України в НАТО. У підсумку саміт НАТО пройшов загалом успішно, але “завдяки” провальній тактиці дій україн' ської влади його потенціал був дещо втраченим. Щодо прийнятих рішень, то їхні контури я в основному пра' вильно спрогнозував у минулому огляді, напередодні саміту; так і сталося, як мені гадалося, навіть з точністю до демаршів з боку ук' раїнської влади. Втім, це не були гадання на кавовій гущі, а реаль' не урахування і синтез всіх обста' вин і фактів напередодні саміту. Думаю, що читачі вже озна' йомилися з тими рішеннями, то' му транслювати їх тут немає по' треби. Щодо конкретних підсумків саміту. На мою думку, з усіх полі' тиків і аналітиків найбільш точній повні оцінки та висновки надав Петро Порошенко в інтерв’ю те' леканалам “5 канал” та “Пря' мий”. Послухайте, подивіться ін' терв’ю, я впевнений, ви не по' жалкуєте. Принаймні мені браку' вало такого чіткого, професійно' го політичного аналізу. Я не можу стверджувати, що абсолютно згоден з усіма оцінка' ми і висновками Порошенка. Але щонайменше на 85'90% його мір' кування та висновки співпадають з моїми, і це при тому, що ми ро' били свої оцінки незалежно один від одного, навіть у різний час. Додам, що його інтерв’ю є промо' вою не просто політика – у ньому звучить державницька позиція, це слово державного діяча, попри всі його помилки, минулі чи тепе' рішні. Але не помиляється лише той, хто нічого не робить.
*** Що на фронтах? На фронтах триває напружена боротьба й за' пеклі бої. Наше військо пробиває фортифікаційні укріплення, ро' бить численні проходи в густо за' сіяних мінами полях задля підго' товки широкого наступу в різних локаціях, залежно від того, де складуться для цього найопти' мальніші умови. Попри те, що в наступі, за класикою, співвідно' шення втрат 1:3'1:5 не на користь того, хто наступає, в реальності це співвідношення зараз дзер' кально зворотне, тобто втрати наших воїнів та техніки у п’ять разів менше, ніж у ворога, який засів в обороні в ретельно вибу' дуваних інженерних, фортифіка' ційних спорудах та укріпленнях. Такий результат є свідченням не тільки вищої майстерності нашо' го війська, не тільки патріотич' ного адреналіну захисника Віт' чизни, а й вибору правильної стратегії та гнучкої тактики ве' дення бойових дій, а також пере' ваг західної зброї, що продовжує надходити до лав ЗСУ неперер' вним потоком, і що ще дуже важ' ливо – постачання більшої кіль' кості боєприпасів, серед яких чи' мало високотехнологічних і точ' них снарядів та ракет, і серед них також остання родзинка, яка мо' же істотно змінити баланс у цій запеклій боротьбі – прибуття у наше розпорядження касетних зарядів. Нині не варто акцентувати увагу на кількості визволеної те' риторії за певний час, а зосереди' тись на успішності пробиття дір і широких коридорів у тих лініях оборони, що набудував окупант. Ці лінії не є нескінченними, їхня глибина сягає у середньому від' стані 20'25 км, точніше – від 8 до 25 км на різних відтинках фрон' тів. Пройшовши ці лінії, далі від' кривається оперативний простір для швидкого просування наших військ вперед. Запас резервів у ворога теж не є нескінченним, і саме зменшенням цих резервів зараз опікуються наші війська іна передовій, і в тилах окупанта, де послідовно та регулярно зни' щується вся логістика оборони противника. Успішні вибухи в Бердянську, Мелітополі, Маріу' полі, Донецьку, Макіївці, Джан' кої і багатьох інших локаціях – це все робота задля руйнування по' тенціалу оборони ворога. Ось і 17 липня наші служби провели гуч' ну і важливу успішну операцію, нанесли разючий удар по Кер' ченському мосту, і це потужний удар не тільки логістичного ха' рактеру, а й морально'психоло' гічного впливу на ворога. Паніка і страх, відчуття відплати і неми' нучості звільнення Криму – це сильні чинники і наш козир у ве' денні війни з окупантами не тіль' ки на фронтах, а й в їхніх “мир' них” тилах. Ворог теж намагається пере' ходити в контратаки, аби розтяг' нути наші військові сили на різні ділянки на відстанях у сотні кіло' метрів. Крім того, така тактика націлена на те, щоб уразити мо' ральний дух нашого війська, а ще більше – цивільного населення, посіяти зневіру і навіяти нарати' ви втоми від війни. Ба більше, за' раз ворог перейшов у потужний наступ на Куп’янськ, навіть зумів дещо просунутись у цьому на' прямку вперед. Там ідуть запеклі бої, наші позиції під масовими обстрілами. Таким чином ворог намагається змусити наше ко' мандування перекинути частину військ з південного та донецько' го напрямків, аби зруйнувати на' ші плани наступальних операцій на цих фронтах. Не рахуватись з цією небезпе' кою складно, оскільки цей на' ступ досить серйозний і потен' ційно має можливість підсилення з огляду на те, що ці події розгор' таються поруч із держкордоном, що надає більше логістичних можливостей для військ окупанта у його наступі. Крім того, певні, але невпинні намагання против' ника вести наступальні дії є ще йна Лиманському напрямку, який є сусіднім з Куп’янським, що збільшує протяжність фронту наступу і, відповідно, небезпеку, ще більше. За оцінками команду' вання наших військ на цьому те' атрі військових дій ворог скон' центрував біля 100 тисяч свого особового складу і сотні одиниць важкої техніки. Звичайно, на вій' ні будь'які публічні заяви – і на' шого командування, і ворожого – можуть нести свідому дезін' формацію, аби переконати про' тивника у чомусь, що дасть пере' вагу у плануванні і проведенні своїх операцій. Такі заяви можуть мати імітаційні цілі, можуть мати характер блефу, а також переслі' дувати мету залякати противни' ка, чи зробити вигляд, що пові' рили загрозам ворога, щоб нанес' ти несподіваного удару в іншому місці. Це складний двобій, в який залучені всі засоби й методи. То' му розгадувати такі ребуси в по' точному ході подій – марна спра' ва для тих, хто не є авторами та' кої гри або топ'інсайдерами. Тож рекомендую не особливо зважати на заяви тієї чи іншої сторони і не намагатися вибудовувати свої конспірологічні теорії. Можна хі' ба що тонко відчувати загальні тенденції, що складаються на цій війні, але, повірте: таке вміння рідкісне і базується не тільки на ґрунті багатьох знань у дуже різ' них сферах, а й на вмінні синте' зувати їх в єдине ціле, а також на добре проаналізованому досвіді. І ці висновки все одно не варто оприлюднювати заради свого его, своєї хибно усвідомленої слави, для хайпу. Тож краще за все терпляче і з вірою в сили ЗСУ че' кати на факти і реалізацію дій на' шого війська. Хотілось би ще ось про що на' писати. Я із здивуванням усвідо' мив, що не тільки чимала частина учасників соціальних мереж, а й поза ними, не розуміють деяких речей і фактів, які здавалось би давно відомі і очевидні. Приміром чимало тих, хто не розуміє, що та' ке ленд'ліз, яке його призначення і його умови. Тому запитують і на' віть гніваються, чому нічого нам не постачають за ленд'лізом? І, мовляв, чому ось тоталітарно'ко' муністичному радянському сою' зові США відвалювали від пуза, а нам, демократичній Україні, – зась? Тому я хотів би трохи відпо' вісти на такі запитання. Ленд'ліз у буквальному пе' рекладі з англійської – це “пози' чати або орендувати”. Така прог' рама, була під час Другої світової війни задіяна Штатами, щоб пос' тачати своїм союзникам боєпри' паси, техніку, паливо, продо' вольство та іншу допомогу. Закон США про ленд'ліз був прийнятий у березні 1941 року, а закінчилася його дія у вересні 1945'го. Цей закон дозволив пере' давати зброю союзникам без про' цедурних перешкод, що стало без перебільшення одним з перелам' них дій у ході цієї світової війни. Всього США надали союзни' кам допомоги на 50,1 млрд $, що у перерахунку на наш час стано' вить близько 700 млрд $: Великій Британії – 31,4 млрд; СРСР – 11,3 млрд; Франції – 3,2 млрд; Китаю – 1,6 млрд; іншим союз' никам – 2,6 млрд. Платити за постачання, згід'-но з правилами ленд'лізу, під час війни не треба було. Після закін' чення війни союзники могли або повернути вцілілу техніку або розплатитися за неї. За знищену техніку не треба було платити. Оскільки закон про ленд'ліз пе' редбачав списання використаної військової техніки, то США бра' ли оплату лише за цивільні по' ставки – вантажівки, залізнич' ний транспорт тощо. Законопроєкт про ленд'ліз для України був підготовлений у Сенаті США напередодні повно' масштабного вторгнення Мос' ковської орди в Україну – у січні 2022 року. Зверніть увагу: у січні – ще до 24 лютого 2022 року! Са' ме тоді, коли чинна українська влада метала громовиці у бік США в тому, що вони розганяють паніку, нагнітають, а насправді жодного вторгнення не тільки не буде, а й бути не може, і тому тре' ба лише готуватися до спічрай' терських литвінівських медових шашликів у травні. Цей закон був ухвалений Конгресом, аби усуну' ти бюрократичні перешкоди на постачання озброєння для захис' ту від московської агресії. Після ухвалення ленд'лізу Конгресом 9 травня Президент США Джо Байден його підписав і він всту' пив у силу. Цей закон надав пре' зиденту США розширені повно' важення для укладання угоди з урядом України щодо шляху пос' тачання військової допомоги Ук' раїні. Але за весь період, що минув з того часу, жодних постачань за законом про ленд'ліз не було. Чому? Та тому, що всі постачання зброї та боєприпасів за цей час йшли за іншими законами та процедурами, які не передбачали сплати Україною за ці постачан' ня, тобто всі, без винятків, поста' чання із США за цей період були безкоштовні для України і здійснювались за безоплатними проце' дурами! Ленд'ліз не знадобився, він є лише підстраховочним зако' ном на той випадок, якщо щось би пішло не так. За весь цей час США озброїла Україну на суму близько 45 млрд $. За 17 місяців. Тепер спробуймо спокійно і неупереджено розібратися, які масштаби постачання Україні по' рівняно з масштабами постачан' ня за ленд'лізом Совєцькому Со' юзу у Другій світовій війні. Зараз Україні США надали лише воєн' ної допомоги на суму 45 млрд $. Абсолютно безоплатно. СРСР, свого часу, отримав за ленд'лізом – 31, 4 млрд $, що в перерахунку на наш час складає близько 180 млрд $. Отже, 45 млрд Україні за 15 місяців проти 180 млрд $ для СРСР за 51 місяць протягом Дру' гої світової війни. Тобто Україна в середньому за місяць отримува' ла 45/15=3,0 млрд, а СРСР – 180/51=3,5 млрд. Наче більше трохи для СРСР, ніж для України зараз, що певне є приводом раді' ти тим, хто вважає, що США таки “хитрує”, навіть забуваючи, що для України це безкоштовна до' помога, а для СРСР – була хоч і не дуже, але платна і частково по' воротна допомога. Проте не вар'-то поспішати з остаточними ви' сновками, бо ми врахували для України тільки вартість воєнної допомоги, а ленд'ліз для СРСР – це вся допомога, яку надали США, тобто і військова, і фінан' сова. Так ось, США за ці 15 міся' ців надало Україні фінансової до' помоги на 25 млрд $, тому до тих 45 млрд воєнної допомоги треба додати 25 млрд фінансової, отже, всього – 70 млрд, тобто в серед' ньому за місяць вже 4,7 млрд $, що вже значно більше не безоп' латної допомоги для СРСР (3,5 млрд). І це ще не все, бо ми ще не врахували матеріальної, гумані' тарної та інших видів допомоги, які зараз важко обчислити і вра' хувати, але це ще приблизно 30' 35 млрд. У підсумку 100'105 млрд за 15 місяців, тобто близько 7 млрд $ за місяць, що вдвічі біль' ше, ніж було для СРСР. Тепер ще зважте, що ця допо' мога для СРСР була фактично лише від США, а для України до' помога надходить із багатьох дер' жав світу і різних міжнародних та європейських інституцій, що як мінімум подвоює ту допомогу, що надали США. Таким чином Укра' їна на сьогодні отримує в чотири рази більшу допомогу, ніж надана СРСР у часи Другої світової війни (у перерахунку на один місяць). В абсолютних цифрах Україна от' римала сумарної допомоги більше, ніж на 200 млрд $ за 15 місяців, що є більше, ніж СРСР (180 млрд в перерахунку) за 51 місяць. Ось така істина про “погану” Америку та “скупий” Захід. Тож крокуймо разом із нашими партнерами до нашої Перемоги! Без підозр та безпідставних заки' дів – по'партнерському. Нам випала важка, але велична доля – здобути Перемогу над 800-літньою Ордою. Такого шансу Україна не мала вісім століть. Ми народ, який зараз творить не тільки свою долю, ми творимо новітню історію всього світу, бо ми того гідні. Тому ми переможемо. Слава Україні! Слава Україн' ській Нації!
Книжка в газеті · “Юлія Кашпуренко переконана, що життя має найбільшу цінність для людини, здатній протистояти війні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Юрій КОВАЛІВ, професор
Поміж авторів сучасної лірики, котра в суворих умовах війни вписує нову сторінку в історію української літератури, з’явилася Юлія Кашпу' ренко. Вона – тридцятирічна поетка з поліського селища Ємільчине, вісім років тому давала клятву Гіппократа, а минулого року – на вірність україн' ському народу (молодший лейте' нант), хірург ВРКВХ (інтервенційна хірургія: кардіоваскулярні операції), волонтерка й координаторка волон' терського штабу “Свій до свого”. Її лірику знають за авторськими читан' нями “Катарсис” на Літературних за' бавах, поетичною виставою “Собор' на Україна”. У сьогоденних віршах Юлії Кашпуренко помітно змінилася тональність, вони стали шорсткіши' ми, порівняно з написаними перед широкомасштабною війною, проте поетка лишилися вірною невимуше' ній силабо'тоніці. Війна змінила спосіб життя не ли' ше дорослих, а й дітей, котрі, адапту' ючись до нових суворих й небезпеч' них обставин, трактують їх зі свого сприйняття світу. Для них укриття під час бомбардувань перетворюється на хованки (“ – Мамо, ми виграли. Доб' ре, що такі сильні ми. / Добре, що нас сьогодні ніхто не знайшов”), хоча іг' рова фабула вже набуває іншого сен' су, ніж в мирний час (“В печерах під ковдрою битви поснули. / Спокій снує в подушках”), наповнюється тривогою суворих буднів: “Жінка бі' жить, притискаючи синове тілечко, / серцем – тривогу, підошвами – тло снігове”. Таких віршів з ознаками ак' ційної новели, як “Ґнотик танцює. Пурхають вогняні зайчики…”, у неве' ликому доробку Юлії Кашпуренко негусто. Натомість поетка виявляє схильність до роздумів над екзистен' ціюванням в критичні злами люд' ського буття, над його сутнісними ха' рактеристиками, що визначають ме' дитативний плин її філософічної лі' рики, котрий, очевидно, зумовлює відповідну віршоформу поетичного мовлення. Міцно збиті строфи з метричною виваженістю силабо'тоніки не тільки засвідчують високу культуру поетич' ного мовлення, що звучить невиму' шено й природньо, а й спосіб мис' лення, наближений до епічного, кот' рий сприяє наративному розгортан' ню ліричного сюжету, в основу якого часто покладена метафора. Лірична героїня перебуває у спільному кому' нікативному полі із своїм однодум' цем, побратимом по зброї, разом з ним переживає воєнні будні із звич' ними канонадами, з літом “у режимі й камуфлі”, з ворогами, потопленими у Пслі, з червоними маками на люд' ських тілах. Співбесідники розуміють один одного “словами” і “без слів”,
тому що з ними “правда, отже, і Гос' подь” (“Як хижий птах, що при твоїй руці…”). Вони схожі на листя клена й осики, між якими пролягає часо' просторова дистанція (“люди, сузір’я і бліндажі”), яку треба долати, як би “сніги їх ковтали, а листя вряди'годи / Мерехтіло й мріялось на погрудді смерті”, допоки символ циклічного “циферблату” зберігає надію на по' вернення до основи буття (“Це по' скубане скраю листя в тяжкій ім' лі…”). “Значуща бесіда” для них має велике значення надто тоді, коли потрібно вчитатися в лексикон при' роди, змінений війною, коли “сухий полин” “не розуміє сили” існування маківки на межі (“Як ти, голубко, ма' ківко в полинах?”). Не схильна до символістських серпанків, Юлія Кашпуренко подає війну крізь призму метафори, розгор' нутої в драматичний сюжет з тран' сформуванням традиційної тропіки (“Чумацькими дорогами гіркі жнива пливли – / збирав їх Бог в снопи тугі, подерши рукави”) в нові смислові сполуки, коли “В зелений оксамит / вбирався Бог, будив людей і прово' джав на схід”, тобто на понівечений схід України (“Блукали териконами, сиренами ревли…”). Лірична героїня переповнена ві' тальною енергією, живленою сен' сорною конкретикою довкілля (“дах похилений в Рожищах”, “діда очі го' лубі”, “тарелі сонячні, як двійко / прибитих весел до Десни”), явленого в повноті життя, котре “тримається за вказівний – / за образ світлий, як причастя, / у дні плямисті і смугасті, / у сні, в провині і в вині, / у горі і, на щастя, в щасті”. Очевидно, прийом натяку вказує на Господній перст, на втаємничення у священнодійство се' ред різних випробувань, коли щастя дається не просто, радше як дарунок долі (“Життя тримається в тобі…”). Кожне явище – неповторне, як “усмішки зворушлива мачина – / ця віра, мов яєчко, під ребром”, склада' ється з особливої знакової системи, не завжди фіксованої прямим нази' ванням, тому “ховається в тернині у гніздечку”, перебуває “від життя у шоці”, потребує адекватного декоду' вання, від якого залежить спосіб іс' нування, на стільки делікатний, щоб не порушити перебування “із серцем на обніжку”, бачення неба, де “схо' дяться вітри / до віри, до любові, до гори” (“Що таїна їх поглядів при' чинних…”). Когнітивна метафора з натяками на сутнісне, перебуває на вібраційному горизонті чистого мис' лення про предмет, поданий через натяк, через займенник “воно” із скупими атрибутами (“сліпе, із цят' ками на боці”), наділене первісним світовідчуттям, “таке, чомусь наївне і дитяче”. Філософічна лірика Юлії Кушніренко має феноменологічні ознаки. Бачення речей такими, якими во' ни є, дається нелегко, потребує неаби' яких зусиль, коли “слова зненацька стають стигматами”, аби дійти усві' домлення: сувора правда, “завжди – така жива, щоразу – така відверта, / темна, немов вдова, вільна, немов оферта / між точками а і б – позасис' темними пунктами”, може стати ви' роком, “що вкаже, чи бути нам”. Пізнання в сутнісних характеристи' ках загрозливе для сміливця. Поетка невимушено переводить розмову з гносеологічного аспекту на самоусві' домлення правди як причини драма' тичних наслідків і страждань: “Прав' да й сама собою дримбою плаче в су' тінках. / Їй на ось цім плечі заснути б лише. / Заснути б їй” (“Бачиш, якісь слова зненацька стають стигмата' ми”). У час, здавалось би, нескінче' ної війни, до якої звикають, як до бу' денних речей, у метушні повсякдення – всупереч тій же війні, можна, на припущення поетки, й “не триматись за правду, ніби в істини, що на дні / У вині і вині, обопільній людській вині – / Безкінечні стихійні і безтурботні дні”. Однак відволікання від реалій, хай з психотерапевтичною метою, здатне задовольнити лише “невраз' ливих скитальців без ахіллесових п’ят” (“І пітьмі, й метушні – навіть всупереч цій війні…”), однак не по' збавить суворої дійсності. Про неї на' гадує короткочасне побачення, вона з’ясовує справжні і несправжні по' чуття: “Минеться пора сподіванок і свідчень трагічних. / Стече, мов пі' сок, нелюбов розділивши на мить – / Війна, що любов неодмінно помно' жить на вічність” (“Нічого не ста' лось. Хіба що стікає пісок”). Її присутність неминуча і в місте' ріях з молитвами жінок, схожими на ворожбу, в іменах, котрі “на твердих палітурках” виводив місяць, “аж ди' ми розтавали – й полотніла від них війна”, аби вранці “йти на смерть, освятивши ножі, / І заради життя нести правду, мов сонце, у пригорщі – / Як найбільшу чесноту і високу властивість душі” (“Як займалось на вечір, зорі, хорти і фурії…”). Сувора дійсність в образі воїна позбавляє будь'яких ілюзій, пильно стежить “За зотлілими містами, / тривогами, які керують нами. / За тими, хто спаску' дився і втік. / За ранками – чи всім вони настали. / Чиїм довічним при' хистком – підвали. / За перламутром в крапельці роси. / За силою, що на курку у нього. / За вірою й зневірою у Бога”. Лірична героїня вбачає в по' статі воїна останню надійну інстан' цію, запоруку життя серед смертей: “солдате, що єси / в самому пеклі, на землі й на небі, / постій за нас, / я ві' рую у тебе”. Вдаючись до медитувань, Юлія Кашпуренко у своїй філософічній лі' риці ніде не впадає в раціональний дискурс, в її неквапному поетичному мовленні відчувається стриманий, га' рячий пульс кардіоцентристки, яка знає, що “Всі шляхи пролягають крізь серце” і кожному в цьому неп' ростому світі судилася своя доля, певно, визначена Господом: “Всі маршрути – давно відомі”. Однак ні' де не помітно фаталізму, адже кожен значущий екзистенційний вибір (“В кого лиш на одній полиці – на найви' щій – єдина книга”) верифікується ентогенетичним досвідом (“Пощас' тило тому, хто добру має пам’ять і йде додому, / Хто не губить ключів – при' ходить й тихо стукає об ребро”), пе' ретворюючи його на власний: “Хто програв, коли грав на долю, але, врешті, y смерті виграв – / І живе, і солону воду перетворює на вино”. Ствердження через заперечення в ри' зикованих випробуваннях надто ха' рактерне для війни. Світ створений для гармонії, від' кривається втаємниченим у його ди' ва, якими найчастіше бувають діти з багатою уявою, здатні чути природу як себе, тому “казка лісова”, в котру їх відводить уві сні типовий медіатор – котик з колискової, для них реаль' на, як будь'яка річ (“Поспішімо, ко' тику! Казка чарівна…”). Це знає мо' лода мама Юлія Кашпуренко, вона переконана, що життя має найбільшу цінність для людини, здатній проти' стояти війні, і в разі потреби як хірург рятувати його.
Книжка в газеті · “Юлія Кашпуренко переконана, що життя має найбільшу цінність для людини, здатній протистояти війні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ *** Ґнотик танцює. Пурхають вогняні зайчики, граються в хованки – з пазухи вуха стирчать. – Мамо, не хочу зими. Скоро тепленько? – Начебто. Тулиться'горнеться, казки шукає хлопча. Сплять у руці динозаври. В печерах під ковдрою битви поснули. Спокій снує в подушках. Древні скобочуть світи волохатими мордами, йдуть караванами, носять зірки на горбах. В спальник сповите, спітніле розніжене пір’ячко – в мами на грудях, мов зірка блакитна, пливе. Жінка біжить, притискаючи синове тілечко, серцем – тривогу, підошвами – тло снігове. – Холодно, мамо. Чому ми весь час сюди ходимо? Я хочу спати. Чому так багато людей? – Це укриття, сину, нам – найнадійніша схованка. Гра така, сину. А тут нас ніхто не знайде. В темінь пірнають яскраві серця'світильники. Небо тримають дерева, людей – любов. – Мамо, ми виграли. Добре, що такі сильні ми. Добре, що нас сьогодні ніхто не знайшов.
*** Не страшно – відчувати біль. Страшно – не відчувати болю. Не страшно – помилятися. Страшно – не відчувати сорому. Не страшно – бути скривдженим. Страшно – скривдити того, хто тебе любить. Не страшно – бути обдуреним. Страшно – обдурити. Не страшно – ризикувати. Страшно – забрати життя того, хто тобі не загрожує. Не страшно – відчувати слабкість. Страшно – ранити слабкого. Страшно – ранити сильного, який втрачає силу через довіру. Не страшно – переоцінити ворога. Страшно – недооцінити ворога. Не страшно – бути недооціненим. Страшно – переоцінити себе. Не страшно – втратити. Страшно – забрати. Не страшно – рахувати миті. Страшно – не знати їм ліку. Не страшно – стояти на смерть за правду. Страшно – убити правду. Не страшно – розчаруватися. Страшно – розчарувати. Не страшно – сказати. Страшно – не встигнути сказати. Не страшно – чекати. Страшно – не дочекатися. Не страшно – бути нелюбимим. Страшно – не вміти любити. Це найстрашніше. Це початок всьому.
*** Як хижий птах, що при твоїй руці, виводить тобі рани та синці. Як він приносить здобич з полювання.
Про чорні очі, повні блекоти. Прозоре серце, у якому – ти. Про схід у фіолетовій сутані –
Розказуй. Про світанки і дощі. Як степ в порфиру вбрався – і блищить, бо з тіл людських ростуть розкішні маки.
Про канонади, до яких ти звик. Про те, як ставиш кулю у свічник під образом якогось гайдамаки.
І те, про що здебільшого мовчиш, аж надто – що земля всякчас ячить хронічним болем в неї одесную...
Про ворогів, потоплених у Пслі, про літо у режимі й камуфлі – кажи мені – я всяк тебе почую.
Кажи словами і кажи без слів: немовби час з багаття жебонів осанною тутешніх преподобних.
З тобою – правда, отже, і Господь. Роби усе, що маєш, і приходь. І говори, а поготів – сьогодні.
Продовження на стор. 8
Книжка в газеті · “Стече, мов пісок, нелюбов розділивши на мить – Війна, що любов неодмінно помножить на вічність”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Закінчення. Початок на стор. 7
*** Це поскубане скраю листя в тяжкій імлі Пристає до грудей стомленої землі. Ось – із клена, інший листок – з осики. А між ними – світи, сезони і рубежі. А між ними – люди, сузір’я і бліндажі, І по парі людських, стертих у порох, ікол. Їхні жили схожі, і кисень по них тече. І стебло було якось кожному за плече. І на двох один витинав це повітря легіт. І землі не торкались, й багаття їх не пекли. І довіку живими їх осені нарекли. І лилося світло – й зникала у світлі невідь. Полотніли зими. Прозорішали сліди, Бо сніги їх ковтали, а листя вряди-годи Мерехтіло й мріялось на погрудді смерті. І ходив циклічно галактиками циферблат – Проводжав людей, богів і малих божат, На чиюсь любов озираючись спересердя.
*** Як ти, голубко, маківко в полинах? Що в тобі – зерня чи сиротлива пустка? Небо – не небо – чистий опал, мов люстро, Вмите негодою, збите вітрами – гусне Смертною піною на вихололих губах. Стебла твої лоскоче сухий полин – Він не йме смерті, життя твого. Сили твоєї не розуміє він. Сохне... торкається теплих твоїх колін, Але не має втіхи. Глухо в останній дзвін Билом озветься мідь – як сліпий пролог – Вірою в щастя вперто віщує лихо.
*** Життя тримається в тобі, як хруст посохлого стернища, як дах похилений в Рожищах, як діда очі голубі тримає сад його всевишній… немов торішні качани з живим насінням, як чаплійка – тарелі сонячні, як двійко прибитих весел до Десни. Тримається за вказівний – за образ світлий, як причастя, у дні плямисті і смугасті, у сні, в провині і в вині, у горі і, на щастя, в щасті. В любові тезоіменитій –
як вдих, підвішений на краєць – життя тримається, і навіть чомусь силкується зцілити.
*** Всі шляхи пролягають крізь серце. Всі маршрути – давно відомі. Всі кінці – це чиїсь початки. І краї – всі чиєсь ядро. Пощастило тому, хто добру має пам’ять і йде додому, Хто не губить ключів – приходить й тихо стукає об ребро. В кого є словники тлумачні, рим, синонімів, але пристрасть – До порожніх полиць, до тиші і залежність від самоти. Хто римується із любов’ю, що в поранених грудях висить – Схоже, цим хоч і дуже рідко, але в чомусь таки щастить. В кого лиш на одній полиці – на найвищій – єдина книга. Хто останню руба драбину, з болем бавиться в доміно. Хто програв, коли грав на долю, але, врешті, y смерті виграв – І живе, і солону воду перетворює на вино.
*** І пітьмі, й метушні – навіть всупереч цій війні Не страшить, не лякає час нікогісінько, ні. Не триматись за правду, ніби в істини, що на дні У вині і вині, обопільній людській вині – Безкінечні стихійні і безтурботні дні. І гойдаються в них, мов на хвилях позичених слів, Незначні розмови й рештки важких голів. Про важливе не можна – єдина тонка струна. Не здаватись вразливим – вистачило б сповна. Невразливі скитальці без ахіллесових п’ят Заощаджені дні – літ на сорок, ну, хай п’ятдесят, Відстоявши чергу, несуть на заклад в суди, По дорозі смикаючи з божої бороди. У вині і вині, обопільній людській вині – Розпаровані весла й діряві яли – на дні. Але поки що, навіть всупереч цій війні, Дні не мають кінця, тож не слід про важливе, ні.
*** Нічого не сталось. Хіба що стікає пісок. Хвилин зо п’ятнадцять, хвилин зо п’ятнадцять – і піде. – Чого ти? – Все добре. Лиш голос, мов річище, всох. І слів не дібрати, щоб якось цей щем пояснити. Вгамується серце у жінки, що дрібно тремтить. Минеться пора сподіванок і свідчень трагічних. Стече, мов пісок, нелюбов розділивши на мить – Війна, що любов неодмінно помножить на вічність.
*** Як займалось на вечір, зорі, хорти і фурії, І жінки, молитви яких більше схожі до ворожби – Мов хвостаті комети, здіймали довкола куряву, Гарцювали в піску, шелестіли крильми і дулами, Намовляли на сіль гостролезі свої герби. Сходив місяць до них, молодою рунню обійнятий. На твердих палітурках сріблом мітив чиїсь імена. Так старанно виводив, наче кожне із них – то виняток – Аж глибокі розори до дна укривали сироти, Аж дими розтавали – й полотніла від них війна. А на ранок – втирали сльозу і вертались в стійбища. Розставляли ідолів, кожен яких любив. “Ну, ти ж знаєш, навіщо усе це, – казали, – тож стій-бо ще. Ще не час укривати чоло твоє сніжній габі. Бо така вже пора: йти на смерть, освятивши ножі, І заради життя нести правду, мов сонце, у пригорщі – Як найбільшу чесноту і високу властивість душі”.
*** Стоїть поперед мене нерухомо, не кажучи ні слова. Тільки втома за мною стежить з-під його повік. За світом. За зотлілими містами, тривогами, які керують нами. За тими, хто спаскудився і втік. За ранками – чи всім вони настали. Чиїм довічним прихистком – підвали. За перламутром в крапельці роси. За силою, що на курку у нього. За вірою й зневірою у Бога, і тим, що навіть не розповіси. І я не знаю, що йому сказати:
що я боюся... й не боюся втрати, бо все, у що я вірю – його сила? Або що – де і що б я не робила – повторюю: солдате, що єси в самому пеклі, на землі й на небі, постій за нас, я вірую у тебе.
*** Чи то цвістиме гречка, чи ти простолиць боса, пригорнута до поля, мов заєць до села, убрана в біле-біле, тремтітимеш – на сльози, болітимеш – до грому, замерзнеш – до тепла, сірітимеш землею, не впізнана вітрами, на Теплого Олекси у вільсі шелеснеш.. а дощ, як милосердний благий самаритянин, покликаний тобою, прийде – авжеж, авжеж.. глядітиме тужливо, як у цідилку роси подолом білим-білим збиратимеш – і щем розійдеться полями, ясою заголосить, і молоко з цідилка в дійницю потече. Охрестять добрі люди жидівськими кучками: “Як чорт дочку єдину за когось віддає, то, – скажуть, – плаче небо. – Здіймуть довкола гамір. – Дощі побили поле. Гречане. Нічиє”.
*** Тут – буревії, повені і паводки. Тут – все було, й нічого не було. Це тут вписали в поминальну грамотку чийогось липня віддане тепло. Це тут звучали дні сорокоустами, і сни, і мрії – марились в диму, допоки небо, як горіх, не луснуло, до ніг упавши й звівшись у пряму. Цим битим шляхом йдуть лише перевертні, снують безликі тіні на авто, простують дні, пообрізавши ремені – тванисті дні, де всі усім – ніхто.
*** Де по твоїх живих слідах проляжуть плутанки ожини, де ти свою обрость покинеш, а хтось знайде її, де в схимі до плоту глід прихилить спину – цією стежкою пройдуть літа дитячі й молодечі. Аж якось – сядуть дні на плечі. І говоритимуть, мабуть. І жоден з них не заперечить, що жив, що бачив, що любив... Один з них скаже кілька речень, а інші скажуть кілька слів. Останній змовчить. Прийде вечір: “Збирайся”, – скаже, але дещо той, хто мовчав, сказати схоче... І скаже: “Глід ще не дозрів”.
*** Голос впав і забивсь об черінь. В мені – глухо, а ти дзвениш. Червень Червом Захланно нерви Виїдає. Прошу, Облиш. Ти – як хліб, як уповні місяць. Язикатих огнів мара Срібним диском У грудях висне – В жилах кисне й ячить діра. Грію, хукаю на рум’янці: “Не студіть його! Не холонь...”. Теплий хлібчик ще був уранці. Розкришився у цій мовчанці. Може, випав з моїх долонь Чи упав, і забивсь об черінь, Як мій голос у дно живота. Червень червом Дірявить червінь. “Ти згораєш?” – “Думаю, та...”.
*** Що таїна їх поглядів причинних – червоні язики під таганом. Що усмішки зворушлива мачина – ця віра, мов яєчко, під ребром.
Книжка в газеті · “Ми – тимчасові, як глава чи книга, Як змінна ікс і незалежна ігрек, Як – гобелени, вишиті на шкірі, Тоненькі кросна і дрібна канва”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Усе, що потай гнівається й плаче – таке, чомусь наївне і дитяче, ховається в тернині у гніздечку: над чимось тужить, шкіриться над дечим, і когось любить – любить же, тим паче. Воно сліпе, із цятками на боці. Воно постійно від життя у шоці. Піде на гору, ляже в її тім’я, облизує небес перисте вим’я. Крізь сміх і сльози мружиться до сонця – сліпе, наївне, з цятками на боці. З цебром води. Із серцем на обніжку. З життям, припнутим на короткі віжки. І бачить небо – сходяться вітри до віри, до любові, до гори.
*** Бачиш, якісь слова зненацька стають стигматами. Часом раптова крива кришить серця на атоми – факт, що ти все ще живий, з духу і плоті зроблений, свідчення, що гріхи грають людьми і ролями, знак, що відраза й хіть чорним оскалом шкіряться. Правда й сама собою – ниє і зводить вилиці. Правда й сама собою – дримбою плаче в сутінках: часом фантомно снить, часом веде провулками, завжди – така жива, щоразу – така відверта, темна, немов вдова, вільна, немов оферта між точками а і б – позасистемними пунктами. Правда, що так гребе – вирок, що вкаже, чи бути нам. Хтось, як тілесний піст, гімн у святім звучанні. Хтось, як духовний зміст, відповідь на питання, ангельський світлий чин. Хтось, як нестерпна мука. Втім, на оцім плечі гарно було б заснути... йти у цю повінь вбрід – байдуже вже, чи сон – це; пити холодний сік, предтечу квітневого сонця – свіжу березову кров, свободу, стихію, вічність; чи краще дивитися правді дерзким фарисеєм в вічі... Правда й сама собою дримбою плаче в сутінках. Їй на ось цім плечі заснути б лише. Заснути б їй.
*** Блукали териконами, сиренами ревли в степу вітри і волоті сухої ковили. Розвозили скривавлену розсаду ковили червоні, в срібній упряжі, колонами – воли. Чіплялися заярмлені за хмари чорні й бі… …біблійні передбачення і віру, далебі. Чумацькими дорогами гіркі жнива пливли – збирав їх Бог в снопи тугі, подерши рукави. Натужно перев’язував великий околіт, часами розчаровано вдивляючись у світ. Вкорінювались саджанці. В зелений оксамит вбирався Бог, будив людей і проводжав на схід.
*** Солоні ночі, вогкі простирадла… Де страх – вкривають, де молитва – гладять, де радість – там нагадують про біль, що сновигає між безликих піль, далеких від холодної постелі, де сміх – гучний, та очі – невеселі. Де сила ледве зводиться на ноги. Де ще ось-ось просила смерті в Бога – в покинутім гніздечку херувима – мов купина, любов неопалима.
*** Поспішімо, котику! Казка чарівна кличе нас до лісу. Лізьмо до човна. На ріжку у місяця – співи теплих піль. Обережно, котику, спить в ожині джміль. Кажуть: в лісі мешкає Лиска і Сірко, що сусіда добрий в них – на ім’я Марко, як іде дібровою – аж на Марсі скрип, але ж ходить велетень... годувати риб! У селі, подейкують, бачили куниць – виміняєм півника на відро суниць, повний глечик афинів і кошіль грибків. Коржиком задобримо болотяників. Заберемо в пазуху казку лісову, а її хранительку – чарівну сову – ввічливо попросимо віднести до хат. Там самі вже: скочимо – проз тини, лошат, вранішнє мереживо – в мамине тепло, поки не помітила, що нас не було.
*** Що ти про мене знаєш – гадаєш, все?.. Руки, відкриті сонцю, очі – весняні іскри? Пам’ять, що тисне горло… гаспида, що пасе… знаки… зарубки... вогнестійкий брезент… ризик, що зневажає цю неспростовну відстань?.. Що ти тепер знаходиш у спорожнілих снах: спогадів сухостій, приводи для насмішок? Що нам ловити, крім лету, вчинків в ім’я Христа,
вивчивши вже постфактум: істина – завше проста; знаючи ще авансом, що – між рядків цих віршів. Тінь від людських поразок, демонів моїх скит – кажеш, усе це бачив… грона близнят-зіниць. Я – епізод, лиш спалах, плівки якась дещиця, поки міняються кадри, поки тобі не спиться, поки ця ніч тремтить човником нарозхит. 04.03.2021
*** У вимірі оцім людина-одинак, розлитий океан, людина-каторжанин – живе, чиєсь ім’я голублячи до рани, у жменях носить воду в дрібнесенький рівчак, і возить осетрів чумацькими волами. На дзвін нічних склепінь лунким сорокоустом летить її любов із вуст – все ж тим ім’ям. Людина не біжить від болю і спокуси, збира з сльозини сіль – як свідчення словам. Процідить став, відкине пріснонебесну рибу – людина-каторжанин, людина-одинак – у світі, що на долю їй цього разу випав. Ледь сіпнеться рука, припне на місяць віжки. Нікого не торкнеться. Нікого не збагне. Дошиє сніжний саван – і піде далі пішки, шепочучи ім’я, однісіньке-одне.
*** І сон – не сон – потріскує волосся. Химерна тінь, знайома і чужа, цілує шкіру, лиже, плодоносить, не терпить, не чекає, ходить врозсип, і їсть її – як яблуко – з ножа. Немов туман у сажалку, спустився до болю рідний голос у живіт. Прозорішає, тане барбариска – химерна тінь, що сходиться у риску.. “Я на секунду, – каже їй. – Привіт”. Лизне у ніс, всміхається й біжить.
*** Стоїть. Мовчить. Рябить в його очах: Бринять дзеркала – мерехтливе плесо Цій сутності востаннє править месу, І йде собі у безвість по зірках. Мороз по шкірі, як на вутлій кладці – Тихенько ходить, з примусу – щеза. Тече сльоза. Тече чиясь сльоза. Парад примар. Праві та винуватці. І вдих – пунктиром, зойком – лід крихкий, Утяв струну – порвав останню нитку. І кігтями вчепився в білу литку. І вирвав шмат ще теплої щоки. – Водице бистра, ти, що тешеш камінь! За ким тепер мені нашепчеш жить? – Мені вас не стесати – ви й живіть. А паче і живіть, хто серцем – каїн. – А де ж тепер оте моє кирпате Понівечене щастя? Де ж воно? – Мовчить вода, хоч їй не все одно – Стоїть людина, що спіткала втрату.
*** На сіре небо, на туман, на мокрі шапки сироїжок, на яблука в дубову діжу – ще задивляється зима – зима, що краю їй нема, сповита у багряну крижму. Пора мовчанки і сурми, пора людей червонокнижних, пора Варшав, пора Парижів – чиясь пора, щоб просто вижить і накидати цій зимі. Щоб постирати імена з дитячих спин. Щоб наздогнати пропущені важливі дати і дружні келихи вина. Щоб, врешті-решт, прийшла весна й поставила на зиму ятір.
*** Незріла зав’язь. Сонця переблиск. Мов зимнє яблуко з пробитим боком, із серця в горло біль перекотивсь – раптово, випадково, ненароком... Із вуст злітають сойки молоді, людські сліди – із білих простирадл. Чорніє згар покинутого саду. Чекають симиренки холодів.
*** На колінах твоїх, на колінах твоїх, на колінах Притулилася ніч. Я мрійливо на тебе дивлюсь. І співають мені чорні сосни тяжкі твої рими, І голками снують, і болять... але добре чомусь.
У руці – летовище, в руці твоїй – днище червоне; Нарозхит, наче ялик у пазусі божій, мене Ти з піснями гойдаєш в розкішній смарагдовій кроні. Але добре чомусь, хоч я знаю, це скоро мине.
*** Вповзає через причілок. Сідає на голі крокви. Поскидує пера білі. Із сакв дістає сувої. Ладнає з них крила. Вперше стає на поділ широкий. Злітає над липнем – липнем, де досі – весняна повінь. Пристане на дику грушу. Збере в пелену гнилички. Обійме розкішну крону – прихилить до неї місяць. Згадає когось востаннє і тричі його покличе. Розсипле додолу груші – у безвість туманно-сизу. Стоятиме літо – літо дивитиметься у просинь. Розколеться м’якоть. Трісне гнідого коня підкова. Літатиме різне птаство. Заходитиме на осінь. Скрипітимуть сухо крокви. Тріщатимуть в грубі дрова.
*** Де чорне полотно і заполоч червона, Де синьою габою вкривається рілля, Тремтить, мов гніт, душа, а в ній – розкішні грона: Тужавіють плоди – аж груди їм болять. Де кухлі простолиць вдивляються у стелю, Де тихі дні стають руків’ями ножів, Заплакані жінки вдягають білий вельон На місяць молодий, щоб той наворожив: Дорогу, що сукно – багряне запинало, Де з сажі пророста торішній деревій. І йдуть додому ті, кого жінки чекали – Під тихим небом йдуть. Живі. Живі. Живі. (ПІСНЯ Д. САНДУЛА)
*** Прозора шкіра, втиснута у п’яльця – Дрібна канва для зашкарублих пальців – Тоненькі кросна чирвової масті. Сріблясті більма – відблиски в очах. І що слова, немов циганські голки, Вгрузали в нігті, решетили шовк, Ви Добре знали, але не замовкли – До грудки в горлі, скрипу у зубах. Німує ніч, на камінь точить зуби. Спідниць подолом грішників голубить. На сповідь кличе: гордість, перелюби – У чорні маки стеблами вплете. А в небі висить боровиця пізня – Єдиний очевидець сеї тризни, І щастям нарікає неумисне Єдине те, що у мені – святе. Минайте, коли в тому Ваша сила, Раптова мить. Історія красива Загусне в серці, що меди в барилах. Нарешті, місяць випав з рукава. Ми – тимчасові, як глава чи книга, Як змінна ікс і незалежна ігрек, Як – гобелени, вишиті на шкірі, Тоненькі кросна і дрібна канва.
*** Присмерком котиться час в прижиттєвім кафе. – Несіть сюди все, що маєте, червоне сухе. Жінка у сукні, зітканій із жалю, криво всміхається: – Я, справді, його люблю. – Пані, хіба раніше таке було? Хтось вам наврочив. Багряне таврійське скло зцілює душі, але не ранить їх. Пані, ви скоїли якийсь особливий гріх? – Скоїла, – каже, – дідько б його забрав. Ось вам іронія – я відкочу рукав – кожен ковток на шкірі лишає слід, кожен – що згадка про нього, що стиглий глід. Вето на пам’ять, бачте, і на вино. – Що нам минуле? – Байдуже. Все одно. Інша річ – присмак навіки забутих щасть. Жінка, що має козир, іде у масть. Картами світить. Грається в піддавки. Вгадує знаки. Ставить собі пастки. Вином запиває ліки від алергії. Сміється. Танцює. Уголос читає Верґілія. Ходить на гору – править за кимось прощу. Слізьми цілющими рядна старі полоще – в шовк обертає. Вбирає вівтар у біле. Говорить із повнею серце її зчамріле. Йде в звичне місце. Мовчки сидить в кафе. Просить щоразу принести червоне сухе. Відсвіти в склі розглядає, життя попутні. Умисне збиває келих подолом сукні.
Юлія КАШПУРЕНКО
Читацьке віче · “Те, що зроблено сьогодні, дасть плоди завтра. Майбутнє виростає не з чиїхось фантазій, а з міцного коріння щоденних клопотів”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Віктор ТЮТЮН
Таке не забувається. У 2015 році, наприкінці серпня, біля Верховної Ради, котра мала конс' титуційно узаконити “мінські до' годи”, розірвалася граната. Мі' ністр внутрішніх справ Аваков звинуватив у теракті партію “Свобода”. Наступного дня така собі гни' да Ківа, що служив у Херсоні од' ним із керівників поліції, зарепе' тував, що йде “біть нациков”. Не довго думаючи, деякі місцеві во' лонтери, на словах патріоти, а се' ред них були й учасники АТО, підрядилися “підносити патро' ни” ківам... Ми всі чули здогадки, ніби після нашої перемоги над рашис' тами Україна зміниться невпізна' вано. Особисто я цікавився: які підстави райдужних сподівань? Більшість казали: “Фронтовики не дозволять!” Я заперечував: чо' му вони терплять вже 10 років?! Тобто йшлося про надії, мрії та сподівання. Про все, що люди вкладають у слово “майбутнє”. У мене на нього стійка алергія. Ду' рість протестувати проти слова. Можна заперечити його зміст, однак сама форма – не горо' бець... Є кілька слів, від яких ме' ні робиться погано. Наприклад, “творчість” або “текст”. Від сло' ва “майбутнє” – нудить! Тому слід лікуватися. Тобто з’ясовувати, що не в фонемах причина відторгнення, а в тих значеннях, котрі свавільно запха' ли у звуки. Вони якраз говорять про очікуване як про надію та сподівання. Філософи категоричніші, хо' ча стверджують не однакове. Од' ні запевняють, нібито “майбут' нє” – часова категорія сприйнят' тя реальності, котра “характери' зується комплексом явищ і подій, що не здійснились і не відбулися відносно об’єкта, який перебуває в більш ранньому часі”. Інші покладаються на теорію відносності. У цих – “майбутнє настане, бо...” Їхні колеги запе' речать таку закономірність через різну природу часу і простору. Мене особисто отруїли кому' няки. Не міг перетравити хру' щовську обіцянку про те, що жи' тиму при комунізмі. Згодом до огидних вигадок долучився “при' вид комунізму”. Стрімка течія життя зрушила, але не прибрала з нашої дороги химери ілюзіоніс' тів, що наживаються на спекуля' ціях майбутнім. Як не дивно, вій' на підбадьорила цих ворожбитів. Хочете мати майбутнє? Поса' діть дерево! Є швидший спосіб. “Першо' чергові проблеми, – сказав керів' ник МВС України Ігор Клименко в Херсоні, – які ми вирішуємо: подати людям електроенергію, забезпечити водою, документува' ти збитки від підриву Каховської греблі та запобігти новим жер' твам”. Міністр нарахував вісім першочергових своїх та урядових завдань. Те, що зроблено сьогод' ні, дасть плоди завтра. І нині – також. Майбутнє виростає не з чиїхось фантазій, а з міцного ко' ріння щоденних клопотів. Майбутнє – це спокуса. Тому прозірливість його засторог. А мудрість народна про те, що до джерельних витоків дістається лише той, хто йде проти течії, – це теж про нього. Цілитель, поет, публіцист і краєзнавець, дієвий захисник ук' раїнського духовного відроджен' ня, громадсько'культурний діяч Володимир Косовський і в засві' ти відійшов символічно – на зла' мі тисячоліть (2000 р.). Його вірш “Слава Україні” написано на' прикінці ХХ століття і є там такі рядки: Слава Україні! І героям слава! Хай живе вкраїнська Вільная держава! Аж до 2014 року привітання “Слава Україні! – Героям Слава!” було виявом особли' вої громадянської хо' робрості українських патріотів. Зате на дев’ятому році Української на' ціонально'визволь' ної війни від москов' ського агресора це привітання стало що' денним для українців і позитивно сприйня' тим усіма Світлими Силами Всесвіту. Незбагненно про' видницькою постає тепер й іменна дата народження Володимира Косовського 28 лип' ня (День святого Володимира). Наше сучасне й майбутнє він творив усім своїм життям. 28 липня цього року в селі Веприку на Київщині відбудеться вшанування пам’яті Володимира Косовського у його сторічний ювілей.
Оксана ДІБРОВА слабкі люди платять ворожкам, вичитують астрологічні прогно' зи, захоплюються екстрасенсами. Навіть у виші нам не сказали, що “Місто Сонця” Томмазо Кампа' нелли – не зовсім філософський трактат, але зоряний календар тваринника. Щось подібне відбувається довкола ворожіння про поход' ження назви міста “Херсон”. Звичайно ж, цим займаються серйозні люди. Вони тулять у розгадки транскрипцію та транслітерацію, як за Петра Першого, греків і римлян, царицю і фаворита, історію й археологію. Раджу їм почитати що' денники АеС Пушкіна. Їх' ній “вєлікій поет” рився в Царськосєльскій бібліотеці, виписуючи смішне та гріш' не з листування сіятєльних особ. Багато цитувань сто' суються Катерини Другої та Потьомкіна. Коханка Ка' тєнька досконало не знала росмови, а жеребець не вмів грамоти. Листи їм строчили писарчуки, також – як не дочує, то прибичує. Катеринин “мін херц” (серце моє) часто виходив “моїм хером”, а “зон” (син) – сном. Багато чого є зви' чайним. Син граф Бобрин' ський, наприклад. Амурні подробиці згадувалися в листуванні, коли полюбовники розлучилися після від’їзду цари' ці. Підлабузники записали нову фортецю на Дніпрі “Херсоном” – і це сподобалося. Не біда, що від “серця” (Herz) відпала буква – зате які асоціації! (Зауважте то' поніми, котрі виникли під час подорожі Катерини Другої на південь, – більшість із них позна' чені індивідуальними смаками, хоча всі вигадані значно пізніше).
Херсон калічний не лише за назвою. Місто супроводжують містичні сюжети – комічне з тра' гічним. Замислений як фортеця, він жодного дня не був оборон' ним укріпленням. У центрі збуду' вали не храм, а в’язницю. У наш час найзатишніший культурний закуток спотворили торгово'роз' важальним монстром, від якого сахалися клієнти. Навпроти теат' ру заснували другу мийку авт. Першу – біля єдиної історичної пам’ятки: обеліска – сонячного годинника на честь англійського лікаря Джона Говарда, котрий ря' тував містян від чуми під час ро' сійсько'турецької війни. Символом корисливого ха' рактеру місцевої влади зробився “мостоперехід” – шість урядів виділяли на нього бюджетні дер' жавні кошти. Все розкрадалося безслідно. Феноменальне явище херсонці запозичили з роману
“Дванадцять стільців”, де Остап Бендер пропонував провінційні Васюки – в майбутньому! – пе' ретворити на Нью'Васюки. З цієї серії попередні владці черпали натхнення, пропонуючи спорудити гігантський річково' морський порт; за містом – нама' лювати! – велетенську овочево' фруктову сховище'біржу; під Олешками, на річці Конці засну' вати олімпійський тренувальний центр з веслування; перед самою війною виникла чергова афера зі “світовим курортом” в районі За' лізного Порту – Лазурне... Зауважте, ніхто не здога' дався подбати про туалети в місті, про очисні споруди від Скадовська до того ж Лазур' ного. Давній зрадник херсон' ців та країни Сальдо ще й сьо' годні “впарює” окупантам ідею Нью'Васюків на Арабат' ській Стрілці, де ще розбійни' чають окупанти. Авторові “Утопії” Томасо' ві Мору в середньовіччі відру' бали голову. Зрештою, на гу' маністичному шляху “до світ' лого майбутнього”, що завер' шується розтратою народних ресурсів, поглинутих тіньови' ми ділками, суспільство по' вернеться до ешафотів та м’ясницьких колод' плах. “У1969 році в морі був ду' же активний шторм. По Ара' батській стрілці перемило за' лізницю, і саме в цей момент затопило острів (Бірючий. – Авт.). Рівень води піднявся вище, ніж рівень берегів. І людям треба було ховатися на горищах, щоб врятувати своє життя”, – Лі' за Жарких, для BBC News Украї' на, серпень 2022. Залізничний міст “в нікуди” сталінського проєктування ще й досі височіє над сиваським Про' моєм. Комуністичні плани соле' добування космічних масштабів “проковтнуло” Чорне море. І то не час ліквідовує утопії, а Бог.
ницею, що нібито раптом усі пе' реплутали літери: українську “Є” та російську “Э” (на раші часом кажуть “э оборотное”)? У повній формі всі кажуть нормально: “Електронні декларації”. А у ско' роченій починаються “танці” навколо слова. І виникає неми' нуче запитання: чому так багато мовиться про те, що податкові декларації Є – тоді, коли їх нас' правді немає, адже їх, усупереч чудовому дієслову “Є”, так під' ступно скасовано (власне, лікві' довано обов’язок їх подавати), чим нашій Державі завдано над' звичайної шкоди… Як важливо контролювати кожне слово!
Лариса МОРОЗ, професорка
•розширену анотація видан' ня; •творчу характеристика авто' ра (співавторів) виданого твору; •обґрунтування висунення видання на здобуття Премії. Матеріали разом із заявкою направляти на е'адресу Інституту (, тема повідомлення – Премія “Київська книга року”), а також оригінали вищезазначених доку' ментів разом із виданням у дру' кованому вигляді в трьох примір' никах – на поштову адресу Інс' титуту: 03150, м. Київ, вул. Вели' ка Васильківська, 57/3. Прийом видань здійснюється до 1 серпня 2023 року. Оголошення переможців від' будеться 24 серпня. Детальніша інформація – https://www.facebook.com/institu' te2015.
Читацьке віче · “Те, що зроблено сьогодні, дасть плоди завтра. Майбутнє виростає не з чиїхось фантазій, а з міцного коріння щоденних клопотів”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Епохи творять не лише вожді та пророки. Найактивнішими учасниками епохально'цивіліза' ційних подій стають особистості пасіонарні. Одним із таких був і в пам’яті вдячних потомків зали' шається Володимир Іванович Косовський (1923–2000). Він – особистість могутньої сили духу, шляхетної гідності, всеперемагаючої відданої любові до всього глибинно'рідного. Віра в силу добрих діянь допомагала йому йти проти течії тодішнього суспільного життя, помежи раб' ські пустоцвіти сіяти райські са' моцтвіти духовнос' ті. І на тому шляху траплялися як дру' зі, так і недруги. Йому, правдобор' чому правдолюбові, судилися від долі межові випробу' вання сталінськими таборами. А по звільненні з ув’яз' нення – творити свої самовіддані будні у трудах і днях духовного й фізич' ного цілительства по селах Київщини та у своєму рідному селі Веприку Фастів' ського району. І все це – під пильним оком кадебе. Окрім того провадив потужну подвижницьку роботу на ниві української куль' тури по збереженню українських традицій, зразків української на' родної творчості як словесної, так і рукотворної. Активно пра' цював і в літературі. Нині саме життя підтвердило
Читацьке віче · “Те, що зроблено сьогодні, дасть плоди завтра. Майбутнє виростає не з чиїхось фантазій, а з міцного коріння щоденних клопотів”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Сама не можу запам’ятати нову назву того, що колись у Києві на' зивалося “Жовтневий палац”, тож можу вибачити тих, хто вперто вживає давню назву. Все'таки де' радянізація має бути розумнішою. Однак не можу стримати по' див (щоб не сказати: роздрату' вання), коли з усіх боків чую: ВДНГ. Невже ніхто не пам’ятає, що означає ця совкова абревіату' ра? Нагадую, бідолашні мої: Вис' тавка Досягнень Народного Гос' подарства – як копія аналогічної виставки на москві. Утримаюся (хоч і складно) від єхидних ко' ментарів. Лише нагадаю нову, цілком нормальну назву: Вистав' ковий центр. У першій декаді липня аж у вухах дзвеніло від повідомлень про те, що Президент України відвідав “країни Східної Євро' пи”. Це що за географічні нови' ни?! Журналісти, коментатори, ви ж із вищою освітою! То хоч мапи візьміть і гляньте: Болгарія, Руму' нія, Чехія, Словаччина, Польща – це все Центральна Європа. А у Східній – окрім України, Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, Шве' ції, Норвегії – вгадайте, хто (звіс'-но, в суто географічному сенсі). А як, якщо не впливом своє' рідного психологічного вірусу, пояснити повсюдне вживання слова'мутанта “є'декларації” (з усіх боків звучить – і від депута' тів, і від журналістів та різних ко' ментаторів)? Адже не такою дур' їнською мовою протягом остан' ніх трьох років в Україні. Висувати роботи на здобуття Премії можуть автори (співавто' ри) творів, видавництва, видав' ничі організації, редакції періо' дичних видань, громадські орга' нізації, творчі спілки, літератур' но'мистецькі об’єднання, закла' ди вищої освіти, бібліотечні та наукові установи. Для участі у відборі до Інсти' туту політико'правових та релі' гійних досліджень в електронно' му вигляді необхідно надати: •заявку на висунення твору на здобуття Премії; •видання у трьох примірни' ках (або видання в електронному вигляді з підтвердженням його оприлюднення у форматі PDF), що висувається на здобуття Пре' мії;
Читацьке віче · “Те, що зроблено сьогодні, дасть плоди завтра. Майбутнє виростає не з чиїхось фантазій, а з міцного коріння щоденних клопотів”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Інститут політико'правових та релігійних досліджень оголо' сив конкурс на здобуття Всеукра' їнської літературно'мистецької премії “Київська книга року” у 2023 році. Метою Премії є підтримка творчих діячів, відзначення ав' торів, видавництв, представни' ків творчої спільноти, які зроби' ли значний внесок у популяри' зацію української книжки, утвердження високих мистець' ких стандартів у національному письменстві і літературній кри' тиці. На здобуття Премії висува' ються оригінальні, змістовні книжкові видання, видані укра'
Читацьке віче · “Глибокі знання про традиційну культуру українців пробуджують національний дух, національну свідомість”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
жавний злочин. Про це писали у пресі та інших засобах масової ін' формації. Підсумовуючи нашу непросту розмову і не зовсім зро' зумілу позицію пана Михайла щодо розвитку такої важливої гу' манітарної науки як етнологія, було резюме чиновника, що є ж історія України, яка охопить ук' раїнознавство і етнологію. Без коментарів. Це ми вже чули не раз. Я все своє життя присвятила етнологічним дослідженням, по' над пів століття працюю над важ' ливими проблемами історії етно' логії, еволюції народної духовної культури, взаємовпливам між культурою українців та інших ет' нічних груп, що проживають в Україні, процесам інтеграції ук' раїнського громадянського су' спільства, дослідженню репресо' ваних вчених. На практиці я знаю, як студенти зацікавлені ці' єю наукою. Чула від них багато слів подяки, що вони для себе відкрили багато нових знань. Студент з далекої Японії приїхав саме на кафедру етнології, щоб вивчати цю науку. Вчився у магіс' тратурі і аспірантурі та успішно захистив дисертацію на ступінь доктора філософії. Сьогодні ми живемо в неймо' вірно трагічні часи, перебуваємо під обстрілами такого страшного ворога, якого ще не бачив світ і перед етнологами постає безліч проблем, які прийдеться вивчати і аналізувати. Це проблеми інте' грації суспільства, у якому знай' шлося місце подвижникам'во' лонтерам і, на жаль, колаборан' там та зрадникам. Важливе пи' тання адаптації травмованих внутрішньо переміщених осіб і прояви безкорисливості тисяч українців, нові ракурси людських відносин, побут військових, наці' ональна ідентичність. Важливим напрямком є дослідження в галу' зі культурних змін міського насе' лення. Не менш значимими є дослідження процесів, що відбу' ваються у сімейних відносинах. Це розлуки, втрати, одруження під час війни, формування нових рис поховального обряду полег' лих воїнів. Привертатиме увагу дитячий побут, сирітство, взає' модопомога при відновленні по' воєнної України. Тема антропо' логія війни вже стала надактуаль' ною. Серед усіх важливих гумані' тарних наук етнологія має зайня' ти першість і її необхідно повер' нути до переліку спеціальностей, особливо у нашій постколоніаль' ній країні, а тепер ще і знекров' леній та зболеній страшною ро' сійсько'українською війною.
Київщині музей із роботами Ма' рії Примаченко.
За інформацією студії Yakusha Design
Читацьке віче · “Глибокі знання про традиційну культуру українців пробуджують національний дух, національну свідомість”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Наукова спільнота занепокоєна недооцінкою чиновниками важливості розвитку гуманітарних наук в Україні. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Одеський національний університет, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАНУ, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАНУ, Інститут народознавства НАНУ та професор Валентина Борисенко звернулися з листами до МОН України про необхідність повернення до переліку зліквідованої спеціальності – етнологія.
Валентина БОРИСЕНКО, доктор історичних наук, етнолог
Зокрема, в листі академіків НАНУ Г. А. Скрипник і С. П. Пав' люка йшлося про те, що етноло' гія є основною наукою про наро' ди і їхні культури, об’єктом її вив' чення є весь спектр проблем ет' ногенезу і етнічної історії, усіх сфер життєдіяльності націй (від культури повсякдення та звичає' во'обрядових традицій, ремісни' чих навиків, народних знань, сві' тогляду та вірувань до народно мистецьких практик тощо). Зна' чення підготовки фахівців зі спе' ціальності “Етнологія” в су' спільстві важко переоцінити, ад' же народознавчі знання є об’єк' тивним засобом утвердження практик культурного плюралізму і захисту ідеалів культурного різ' номаніття стає запорукою вижи' вання людства. До підготовки фахівців етнологів зобов’язують і рекомендації ЮНЕСКО. У лис' тах було широко обґрунтовано державну важливість поновлення спеціальності етнологія, яку ско' ротили, навіть не порадившись з етнологами. У Комісії для скоро' чення переліку спеціальностей не було жодного етнолога. Та обґрунтування інституцій Академії НАН України і провід' них університетів заступником міністра чомусь не були взяті до уваги. 19 червня мене запросили на розмову з заступником міністра Михайлом Винницьким, оскіль' ки мій лист до міністра був най' більш розгорнутий. Переконувати пана Михайла у важливості дисципліни етноло' гія як єдиної науки про людину і суспільство не довелося, бо він за освітою соціолог і вважає, що мо' же опонувати роботи з етнології,
як і будь'який інший соціолог. Мені при цих словах подумалося: “Смілива заява. А як же різні ме' тоди дослідження? Джерела? В етнологічних дослідженнях важ' ливі такі методи як метод безпо' середнього спостереження, ме' тод польової роботи, порівняль' ний аналіз, знання усієї тради' ційної культури, знання матері' альної і нематеріальної спадщи' ни.” Відомо, що деякі соціологи польові методи в етнології ото' тожнюють з проведенням аграр' них робіт у полі. Це з області кур' йозів у знанні про етнологію, як науку вищу і ширшу ніж соціоло' гія. Етнологи дуже активно залу' чають у своїх дослідженнях соціо' логічний, статистичний методи. Друга теза пана Михайла мене здивувала, бо він категорично відкинув спадкоємність поперед' ників у галузі історії етнології і на факт знищення усієї школи етно' логів 1920–1930'х років, що озна' чало втрату спадкоємності у нау' ці, відповів, що ми сьогодні не будемо орієнтуватися на 1930'ті роки, бо це вже історія. Його головне пояснення – необхідності у відновленні такої спеціальності немає, бо ми роз' виваємося і маємо реформувати освіту та йти у ногу зі світовим товариством. Мені подумалося, що я впевнена в тому, що міжна' родна наукова спільнота не буде перейматися тим, як ми будемо називати свою дисципліну, що вивчає традиції народу, сучасні процеси трансформації в культурі як у місті, так і в селі. В освіті не' обхідні реформи, лише не за ра' хунок дисципліни, яка досліджує традиційну культуру народу. Ет' нологія аж ніяк не може заважати нашій інтеграції до європейської культури. Навпаки, популяриза' ція нашої справжньої культури, її автентичність буде цікава для країн Заходу. І справжні знання про українську культуру стануть на заваді поширенню псевдо' культурних явищ, що має, на жаль, місце. Сучасні чиновники щуватиметься двосторонній пор' трет Марії, в інших — глядачі зможуть сидіти та дивитися про' єкції фотографій та історій на круглих стінах. За словами пані Вікторії, світ' ло служить важливою темою ар' хітектурної концепції, відобра' жає натхнення Марії, яке, здава' лося, походить не від її оточення,
все ще уявляють етнологію ви' ключно як прикладну науку про вишиванки й пісні. Таке уявлен' ня – це типова постколоніальна травма, якої українська сучасна наука має позбавитися, адже ет' нологія це наука, яка вивчає су' часні процеси і матеріальну та ду' ховну культуру у її різноманітті та динамічному розвитку. Пан Михайло запевняв мене, що такої спеціальності на Заході немає, вона входить до загальної спеціальності соціологія та куль' турологічні дослідження. Варто зазначити, що це не зовсім так, бо у таких країнах, як Фінляндія, Словаччина, Франція та багатьох інших, така спеціальність все'та' ки є. Мене запрошували читати етнологію у Фінляндію. У Вели' кій Британії вона називається “Соціальна антропологія”, в ін' ших країнах – “Культурна антро' пологія”, буває об’єднана під назвою “Фольклористика”. У ХІХ столітті і у нас була тісно пов’язана з фольклористикою. Та відомий вчений Федір Вовк за' пропонував розмежувати дві дуже близькі, але все ж самостійні нау' ки на початку ХХ століття. У США культурна антропологія розвивається потужно, що видно з цікавих праць. А якщо й уявити, що такої спеціальності на Заході немає, то не потрібно забувати, що в українців досі дуже сильні традиції відзначення календар' них свят, сімейних обрядів. І просто необхідно вивчати етно' культуру, її функціонування, трансформацію, способи побуту' вання, її вплив на національну ідентичність. До речі, у класифі' каторі професій є професія етно' лог, а от спеціальності немає. Вже майже 200 років знахо' дяться чиновники та урядовці, які стверджують українцям, що “ніякої мови, традицій та науки етнології не було, нема і бути не може”. І все лише тому, що гли' бокі знання про традиційну куль' туру українців пробуджують на' ціональний дух, національну сві' а від нематеріального джерела – Всесвіту, духовної філософії, що ґрунтується на самому собі. Крім того, спроєктують оран' жерею – павільйон, де зберуть екзотичні рослини, які мають на' гадувати ті, які художниця зобра' жувала на своїх роботах. Оранже' рея знаходитиметься наприкінці довгої подорожі залами “Шляху Марії”, її збудують з очерету. На території стоятиме окре' мий “Будинок митців”. Це місце, де збиратимуться скульптори, гончарі, вишивальниці, дорослі та діти, щоб творити й досліджу' вати творчість Примаченко. Та' кож передбачили житловий простір для гостей, “які хочуть затриматися у світі Марії трохи довше”. У Yakusha Design додають, що в Лондоні вперше відкрили вис' домість, яка, за Володимиром Старосольським (Теорія нації, 1922), є визначальним складни' ком у визначенні національної ідентичності. Ще тоді той же вче' ний писав: “…де правдива наука і освіта, там вони самим фактом існування виключають зраду і ре' негацтво”. Американський до' слідник Френсіс Фукуяма, визна' чаючи ідентичність людини, пи' ше про потребу людини в гіднос' ті і справедливості (укр. перек' лад, Київ, 2022). А якраз наука ет' нологія дає правдиві знання про народ і його матеріальну та ду' ховну культуру, що безумовно впливає на моральні риси люди' ни, на формування гідності. І якщо я у своєму листі до мі' ністра стверджувала, що в біль' шості університетів при скасу' ванні у переліку спеціальностей етнології, відразу ж при плану' ванні навантаження на виклада' чів зникли більшість норматив' них та спеціальних курсів з етно' логії з мотивацією, що немає у переліку і замінили на курси до' кументознавство, туризмознав' ство, екскурсознавство, діло' водство і ще Бог знає на які вига' дані курси. Кажуть, що така вказівка прийшла згори. Де ця таємнича гора? Відповідь на це заступника міністра МОН була ще цікаві' шою. Він сказав, що немає жод' ного причинно'наслідкового зв’язку між скасуванням спеці' альності і скороченням курсів з етнології. Це все зробило керів' ництво університетів. Навіть привів мені порівняння, що з припиненням видобутку нафти на Львівщині і появою машин на електриці теж немає такого зв’яз' ку. Виглядає з його слів так, що керівники університетів враз од' ночасно змовилися і скоротили курси з етнології. Людський фак' тор. Але ж керівники усіх універ' ситетів тоді написали листи до МОН, що незгодні з вилученням з переліку спеціальностей етно' логії і навіть вбачали у цьому дер' тавку робіт Марії Прима' ченко. Це ініціатива по' сольства України у Великій Британії та фонду Марії Примаченко. Виставка в Saatchi Gallery триватиме до кінця літа. До 31 серпня також триватиме виставка картин Примаченко в Ук' раїнському домі. Нагадаємо: Марія При' маченко була однією з на' йяскравіших представниць наївного мистецтва у світі. Її ім’я вписано до Всесвіт' ньої енциклопедії наївного мистецтва поряд із францу' зом Анрі Руссо та грузином Ніколо Піросмані. У селі Болотня художниця написала по' над 800 картин. Наприкінці лютого 2022 року росіяни спалили в Іванкові на
Читацьке віче · “Глибокі знання про традиційну культуру українців пробуджують національний дух, національну свідомість”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ У селі Болотня Київської об' ласті, де жила видатна українська художниця Марія Примаченко, облаштують культурний простір, повідомила засновниця студії Ya' kusha Design Вікторія Якуша. Архітектурний комплекс міс' титиме музей та артрезиденцію Марії Примаченко. Будівля нази' ватиметься “Шлях Марії”. Це бу' де серія залів'ротонд, кожна з яких розповідатиме про період життя художниці – сходинки від дитинства до її останніх хвилин. Споруда буде “хвилястою” і нагадуватиме дику гриву твари' ни. Адже цей образ постійно пов' торюється в роботах Марії, дода' ють архітектори. У деяких залах у центрі розмі'
Духовний простір · “На вівтар нашої незалежності покладено дуже багато людських життів”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
спільної молитви, особливо щодо нашої перемоги – перемоги правди.
“Ми щиро молимось у цей непростий час випробувань, коли на долю нашого народу випало віту (тепер Подільський район Одеської області), де служив свя' щенником у церкві Св. Іоанна Богослова. Під час єврейських погромів 1919 р. врятував чимало єврейських сімей, надаючи їм но' ві документи та переховуючи у себе. Маючи таку активну гро' мадську та церковну позицію (а ще й відповідне минуле – депутат Держдуми) після встановлення радянської влади Антон Грине' вич одразу опиняється під пиль' ним наглядом ВУЧК. Лише у першій половині1920'х років (за свідченням самого А. Гриневича) його заарештовували 5 разів. Наприкінці 1921 року знову був заарештований за наклеп' ницьким доносом, що протоіє' рей Гриневич буцімто “агітував у церкві проти радянської влади”. У результаті 27 грудня 1921 р. Балтська повітова ЧК заарешту' вала протоієрея, звинувачуючи його в контрреволюції. Однак че' рез численні клопотання мирян та врятованих євреїв вже 6 люто' го протоієрея було звільнено, а 24 березня справу скасовано у зв’яз' ку “з повною недостатністю зіб' раних по відношенню до обвину' ваченого доказів”. Після звільнення А. Гриневич продовжив активну участь у роз' будові національної церкви в краї, оскільки ще в 1921 році при' єднався до УАПЦ. Користуючись великою повагою серед керів' ництва Церкви, як поборник на' ціональної ідеї, за пропозицію митрополита Василя Липків' ського на Малій раді ВПЦР від 26 квітня 1923 р. йому запропонува' ли тимчасово очолити Кам’я' нецьку округову раду, на що отець Антоній дав згоду. 13 травня того ж року Одеська крайова церковна рада вирішила на своєму засіданні обрати на відстояти нашу свободу і неза' лежність. На вівтар нашої неза' лежності покладено дуже багато людських життів. І ми з вами во' лодіємо цим великим даром сво' боди і незалежності, даром, який ми маємо зберегти і передати наступним поколінням. Не всі цінували цей великий дар, а зараз всі розуміють на' скільки цей дар є безцінним, але за нього ми платимо високу ціну, ціну наших найкращих синів і дочок. На нашому боці правда і ми будемо до кінця захищати на' шу Богом дану землю і перемога неодмінно буде за нами”, – ска' зав Митрополит Епіфаній. Предстоятель Православної Церкви України відзначив грома' ду Благословенною грамотою й подарував часточку мощей свято' го першомученика архідиякона Стефана, а також Митрополит Епіфаній на молитовну згадку вручив настоятелю протоієрею Богдану Жигалу та священнику Оресту Жигалу єпитрахилі. Завершилося богослужіння уставним многоліттям.
Пресслужба Київської Митрополії Української Православної Церкви (ПЦУ)
єпископську кафедру протоієрея Антона Гриневича. Отець Анто' ній прийняв рішення залишити' ся при своїй парафії й очолити парафії Одещини та Балтщини. Його хіротонія відбулася 28 сер' пня 1923 р. в селі Коси Балтсько' го повіту (тепер Подільського ра' йону Одеської області). Напри' кінці 1924 р. А. Гриневич відмо' вився від управління одеськими парафіями, запропонувавши об' рати окремого єпископа, оскіль' ки Одеса стала церковним цен' тром УАПЦ трьох округ – Одесь' кої, Миколаївської та Херсон' ської, що було для хворого Грине' вича досить обтяжливим. Нато' мість Антонію Гриневичу доручи' ли управління парафіями УАПЦ Кам’янецької округи. Керував парафіями отець Антоній зі своєї парафії у с. Покровка переважно листуванням. 28 червня 1928 року на підста' ві особистої заяви А. Гриневича Президія Всеукраїнської право' славної церковної ради задоволь' нила клопотання про звільнення його від обов’язків округового єпископа. У 1929 р. єпископ Антоній Гриневич повністю відійшов від управлінської справи й опікував' ся лише своєю парафією в селі Покровка, а після її закриття пе' реїхав до села Свято'Троїцького (тепер – с. Троїцьке Подільсько' го (колись Любашівського) райо' ну Одеської області). В січні 1931 року Антонія Гриневича знову було заарештовано, але через дев’ять місяців перебування в одеській в’язниці, відпущено. За часів Великого голоду 1932'1933 рр. ледве не помер з голоду, жив у бідності та злиденності. Помер отець Антоній в лютому 1937 ро' ку й похований в селі Троїцькому. Майже 5 років тому відбувся об’єднавчий собор українських православних церков, на якому Українська автокефальна правос' лавна церква об’єдналась з інши' ми православними церквами, ут' воривши єдину Православну Церкву України. Ту церкву, про яку мріяв і творив майже сто ро' ків тому Антоній Гриневич і міль' йони українців. Шкода лише, що громада села Троїцьке забула про свого єпископа і досі відвідує храм Пресвятої Трійці, що нале' жить до Московського патріарха' ту. Маємо надію, що настане час, коли ворожа церква зникне, як роса на сонці.
Духовний простір · “На вівтар нашої незалежності покладено дуже багато людських життів”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Предстоятель автокефальної Української Православної Цер' кви 16 липня у храмі на честь свя' того першомученика архідиякона Стефана у Городищі Черкаської області звершив молебень за за' хисників Батьківщини, нашу державу та український народ. Громада спільно з настоятелем одразу після Об’єднавчого Собо' ру послідувала Томосу та доєдна' лася до Православної Церкви Ук' раїни. Спільно з Митрополитом Епіфанієм молилися митрополит Черкаський і Чигиринський Іо' ан, настоятель храму протоієрей Богдан Жигало, запрошене та місцеве духовенство, а також за' хисники Батьківщини, народні депутати України Андрій Стрі' харський та Сергій Рудик, пред' ставники місцевої влади, числен' ні віряни. Під час відправи лунали мо' литовні прохання за українських воїнів, щоб Господь дав їм повер' нутися здоровими і в мирі.
Звертаючись до присутніх зі словом після молебню Його Бла' женство зазначив важливість
Духовний простір · “На вівтар нашої незалежності покладено дуже багато людських життів”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Василь ВЕЛЬМОЖКО, член НСКУ
Насправді, існує декілька вер' сій дати народження отця Анто' нія, від 3 липня 1868 до 15 січня 1875 років, що пов’язано з роз' біжностями в біографічних даних в різних документах. Остання да' та – 15 січня 1875 рік, опирається на анкету і автобіографію отця Антонія, які зберігаються в його кримінальній справі Одеського губернського революційного трибуналу. Будемо сподіватися, що дослідники біографії єписко' па Гриневича згодом прийдуть до спільної думки в цьому питанні. А народився Антон (Антоній) Іустинович (Устинович) Гриневич у селі Білоусівка Гайсинського повіту Подільської губернії (тепер Гайсинський район Вінницької області) в родині сільського свя' щенника Іустина Федоровича і Юлії Василівни. Духовну освіту отримав у Тульчинській духовній школі та Подільській духовній се' мінарії (м. Кам’янець'Поділь' ський), яку закінчив в 1895 році по другому розряду, що не давало можливості вступити до духовної академії. Про навчання в семіна' рії о. Антоній згадував таке: “Вклоняюся семінарії за те, що вона навчила мене потрохи уп' равляти з друкованим матеріа' лом, писати і… думати”. По закінченні семінарії А. Гриневич обійняв посаду псалом' щика в селі Кумарі Балтського повіту (тепер Первомайський ра' йон Миколаївської області), звід' ки через рік звільнився за влас' ним бажанням. Вже на цій нез' начній посаді проявилася його небайдужість до українського минулого. Під час сільськогоспо' дарських робіт селяни с. Кумарі знайшли залізні і мідні наконеч' ники стріл і принесли знахідки до молодого псаломщика, який пе' редав їх до сховища стародавніх речей Подільського історико' статистичного комітету. Надалі А. Гриневич був дяком і вчителем у церковнопарафіяль' ній школі, ще пізніше священни' ком на різних парафіях Балтсько' го повіту Подільської губернії: у 1901 р. – с. Дубове Цибулівської волості (нині – Слобідської се' лищної громади Подільського ра' йону), у 1905 р. – с. Тимкове (ни' ні – село Слобідської селищної громади в Подільському районі). У 1905 р. його було обрано делега' том від духовенства 3'го округу на Подільський єпархіальний з’їзд. 6 квітня 1905 р. “за ревне виконан' ня священно'пастирських обо' в’язків і за заслуги по церковно' шкільній справі” о. Антонія було нагороджено скуфією. Ставши священником, А. Гри' невич почав активно публікува' тися в періодичних виданнях: “Подольские епархиальные ведо' мости”, газетах “Подолия”, “Ра' да”, “Рідна справа”, “Биржевые ведомости” й інших виданнях. З однієї зі статей, в якій А. Грине' вич захоплено вітав появу украї' номовного перекладу Євангелія, дізнаємося, що він читав селянам українські переклади Святого Письма. Отець Антоній відстою' вав введення навчання рідною мовою для учнів початкової шко' ли. Подібно багатьом україн' ським публіцистам він доводив, що незрозуміла учням російська мова привела до зниження їх ос' вітнього рівня. У 1906 році А. Гриневич опуб' лікував у Балті україномовний збірник богословських віршів “До Бога: Євангельські наголо' си”. Революційні події 1905— 1907 рр. занурили його у вир по' літичної боротьби. Отця Антонія обрали депутатом ІІ Державної думи, де він увійшов до прогре' сивної фракції трудовиків та од' ночасно виконував обов’язки секретаря Української фракції Держдуми. Як депутат, предста' вив законопроект про введення рідної мови у школах і церквах. Опозиційна діяльність прогре' сивного священника звернула на себе увагу царських урядовців. Внаслідок тиску з їх боку А. Гри' невич був змушений у квітні 1907 р. вийти з фракції трудовиків. З початком Першої світової війни отець Антоній був відправ' лений на фронт, де перебував упродовж 1914–1918 рр., викону' ючи обов’язки полкового та шпи' тального священника. Визнанням пастирських заслуг була нагорода Георгіївським хрестом. Повернув' шись з фронту, Антоній Гриневич бере активну участь у розбудові незалежної Української держави, працюючи в 1918 р. заступником Одеського міського голови Лева Ковальчука, у статистичному від' ділі Міністерства сповідань Украї' ни, законовчителем українських шкіл. У 1919 р. недовго перебував у діючій армії УНР. Ще наприкінці 1917 р. А. Гри' невич активно включається у по' будову української національної церкви на Одещині. 26 листопада 1917 р. українці Одеси провели Українське церковне віче, на яко' му обрали тимчасову комісію (комітет), до складу якої увійшов і отець Антоній. 12 грудня була створена Єпархіальна церковна українська православна рада, яку очолив Антоній Гриневич. У квіт' ні наступного року він очолив Тимчасову православну церковну раду в Херсонській губернії. У червні він взяв участь у діяльнос' ті світського інституту – Одеської української ради. Її головою був Лев Ковальчук, а заступником – А. Гриневич. 8 червня 1918 р. на сторінках одеської газети “Вільне життя” з’явилася заява Одеської української ради з вимогами від' дати наказ духовенству молитися за Україну, заборонити молебні за Миколу ІІ тощо. Як і раніше, го' ловною вимогою українців зали' шалося надання українцям церк' ви, де б українські священники, обрані українською громадою, регулярно проводили церковні служби. Протягом червня – груд' ня 1918 р. А. Гриневич був голо' вою управління військовим духо' венством. Після захоплення Одеси вій' ськами Антанти, Антоній Грине' вич переїжджає до Ананьєва, а згодом до села Покровка Свято' Троїцької волості Балтського по'
Коли в 1917 році в Російській імперії сталася лютнева революція, в Україні була утворена Центральна Рада, яка поставила на меті відновлення незалежної України. Подібне завдання ставила й патріотична частина українського духовенства. До цієї когорти належав і священник з Балтського повіту, колишній депутат Державної Думи Антон Гриневич. Він був одним з ініціаторів створення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). 3 липня – 150 років від його народження.
Незабутні · “А без своїх поетів і героїв Це буде просто натовп – не народ”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
підтримки якого здійснено видання, пи' сав: “…поезії цієї збірки я вважаю особли' вими – від них віє молодістю, жагою жит' тя і кохання, чарівною таїною. Словом, чисте джерело доброї людської душі”. Друга збірка “Листопадовий букет” по' бачила світ у 2001 році. Відкриває її чудо' вий вірш “Українська мова”: Всі мови рівні. Кожному своя Близька і рідна. А моя – шовкова. Коли у травні щебет солов’я В садку вишневім наслухаю я, То думаю: це українська мова. А на завершення автор закликає: В скарбницю душу нашого заглянь. Скупайсь у слові, її збагнеш опісля, Що українська мова – для кохань, Для клятви, для молитви і для пісні. Найбільш об’ємну збірку своїх поезій Олександр Дудка видав у 2006 році. В ос' новному це роздуми про багатогранне життя людини. про це свідчать і назви роз' ділів: “Зачарованість світом”, “Розмова з життям”, “Вечірні роздуми”. А ось філо' софська “Думка” Олександра Дудки: Без колосків, що зрізані свідомо, Це в’язанка соломи, а не сніп. Без дріжджів (і це кожному відомо) Це буде маса тіста, а не хліб. Нема будинку без міцних устоїв, Немає моря без річкових вод. А без своїх поетів і героїв Це буде просто натовп – не народ. 20 лютого 2009 року Олександр Андрі' йович “…відійшов у вічне небуття… /По' мер поет, як кажуть, від життя”. Ці рядки з балади О. Дудки “Смерть поета” хтось із друзів прочитав на його похороні. Біля до' мовини із сумом говорили про його життя' буття, про журналістський і поетичний до' робок, обіцяли шанувати, пам’ятати. І гар' ною пам’яттю про чудову людину та про' фесіонала своєї справи була б у Слов’янсь' ку вулиця імені поета і журналіста Олек' сандра Дудки.
полегливість. Її гаслом було: “Якщо не я, то хто?” Своєю самовідданою, часто жер' товною працею на ниві захисту та утвер' дження Української мови, культури, Укра' їнської Справи в атмосфері зросійщеного Харкова, в боротьбі за демократичні пе' ретворення, свободу і Незалежність Украї' ни, розбудову та утвердження Української Держави, мови і культури понад 30 років діяльність Валентини Овод була невідділь' ною від цих вищеназваних процесів та ін' ших соціально'політичних змін на Харків' щині і в Україні. За ініціативну добросовісну роботу на' городжувалася багатьма Почесними гра' мотами, відзначена персональною Подя' кою Президента України 2009 року та дер' жавною нагородою'медаллю “До 25'річчя Незалежності України”. Для Валентини Яківни головним було гасло: “Бог і Україна” – і вона заповіла це всім сущим українцям. Свій високий духовний містицизм і практику єднання проукраїнських сил оз' начила Валентина Яківна і в своєму звер' ненні'заповіті, продиктованому нею на її сторінці у Фейсбуці напередодні своєї смерті 18 травня 2023 року. Ось її останні слова: “Дорогі друзі, з Днем вишиванки вас! Сьогодні в мене День народження. Так сталося, що не тільки народження. Життя має початок, має і кінець. А з більш глибо' кої точки зору – життя вічне. Я померла, не сумуйте. Мені тепер краще. Я буду з ва' ми. Мій телефон – у мого чоловіка Григо' рія Бурхая. Моїми словами зараз пише до вас мій помічник. Я буду з вами: у книж' ках, спогадах, моїх архівних матеріалах і в тій науці, яку я все життя передавала. Дя' кую всім, з ким ми були знайомі. “Життя – це дорога, якою душа люди' ни прямує до Бога”. Я пройшла важливий етап і ми всі його пройдемо. Дуже дякую за привітання, я зараз у кращих світах, ми не прощаємось. Згадуйте мене та цінуйте все, що я за це життя напрацювала. Будьте щасливими”. Вічна пам’ять Валентині Овод, наша вдячність їй і шана!
Спомин про незабутню просвітянку під( писали А. Здоровий, О. Різників, О. Сокуль( ська та інші громадські діячі, митці.
Незабутні · “А без своїх поетів і героїв Це буде просто натовп – не народ”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Віктор СКРИПНИК, журналіст, почесний краєзнавець України, м. Слов’янськ, Донеччина
Днями зустрівся з Валерієм Романьком – нашим (від краєзнавців) представником у міській комісії з дерусифікації топонімів згідно із Законом України. Він повідомив, що йде збір матеріалів, потім буде обгово' рення, а завершиться процедура ухвален' ням рішення членами комісії, яке потім повинен ухвалити керівник міської вій' ськової адміністрації Слов’янська. Тоді, кажу, зафіксуйте і мою пропози' цію. Майже щодня перетинаю вулицю імені Володимира Короленка. Пам’ятаю, що він відомий російськомовний пись' менник'демократ, народився і жив у Пол' таві, а української мови не знав (див. стат' тю Григорія Титаренка “Полтава досі ша' нує малоросів!” у “Слові Просвіти”, ч. 25, 22'28 червня 2023 р.). Зате у своїх творах возвеличував Росію, російську літературу – “його батьківщину”. То чи не забагато йому честі в назвах Полтавського держав' ного університету, Харківської обласної бібліотеки, вулиць у багатьох містах? Пропоную вулицю імені Короленка у Слов’янську перейменувати на вулицю імені Олександра Дудки – справжнього українця, прекрасного журналіста і поета – земля йому пухом – наш земляк, у цьо' му місті працював, тут знайшов вічний спокій. Народився Олександр Дудка під вибу' хи бомб і снарядів, під посвист куль гріз' ного 1942 року, коли йшла кривава битва на Барвінківському виступі, на правому фланзі якого – його рідне село Залиман, що розкинулося на березі Дінця у Балак' лійському районі Харківської області. Йо' му не судилося побачити батька – загинув той на фронті. Рано покинула його й мати – клята війна підірвала її здоров’я. Зростав під опікою дідуся та бабусі, яким через ро'
Валентина Яківна Овод народилася 18 травня 1947 року в м. Носівка Чернігів' ської області в українській родині ветерана Другої сві' тової війни. Розпочала трудову діяльність 1965 ро' ку робітницею на будів' ництві в Києві. Після одру' ження переїхала в Харків і вступила на філологічний факультет Харківського державного університету, який закінчила 1975 року. Працювала педагогом, вихователькою в освітніх та трудових колективах Харкова, вела культурно'масову та просвітницьку робо' ту. Проявила себе як активна і видатна ді' ячка культурно'просвітницьких і перебу' довчих процесів в Харкові та області кінця ХХ – початку ХХІ століть. З 1986 р. і до кінця своїх днів – секретар Культурологіч' ного товариства “Спадщина” – першого в Харкові неформального громадського об’єднання, яке стало основою для форму' вання та розгортання роботи багатьох ін' ших громадських об’єднань у процесах пе' ребудови, демократизації, боротьби за свободу і Незалежність України на Харків' щині. Цій роботі приділяла велику увагу та жертовні зусилля по всіх напрямках діяль' ності Товариства; була ініціаторкою і орга' нізаторкою культурно'масових заходів в Українському культурному центрі “Юність”, багатьох загальноміських і об' ласних заходів Української громади; вела активну організаційну, культурно'масову і просвітницьку роботу в товаристві “Про' світа” ім. Т. Шевченка; виступала з куль' турно'просвітницькими програмами по Харківському державному і Київському радіо і телебаченні. За активну участь у громадсько'про' світницькій роботі, перебудовчих проце' сах зазнавала багаторазових репресій від органів тодішньої влади, 8 разів притягу' валась до адміністративної і судової відпо' відальності; а в часи Незалежності – за відстоювання державницької позиції та державного статусу української мови неод' норазово зазнавала нападів “тітушок”, се' паратистів та інших ворогів України, внас' лідок чого зазнавала побоїв, фізичних ки присвятив чимало вдячних слів. Чарівна природа рідного Придінців’я, турбота і любов рідні дещо пом’якшили життя сироти. Виріс Сашко романтиком. Тож після школи подався в Одесу, до море' ходки. Але призначення в каботажний флот розчарувало юнака. І він сумирно пі' шов виконувати громадянський обов’язок – служити строкову військову службу, яка тоді тривала три роки. Після армії Олександра знову потягну' ло на романтику – працював у геологороз' відувальній партії, потім вирішив стати журналістом. У 1967 році його взяли у сіль' госпвідділ Борівської (Харківщина) ра' йонної газети. Сподобалося. Вступив на журфак Київського державного універси' тету, став дипломованим фахівцем, й від' дав цій нелегкій професії понад три деся' тиліття свого життя. працював у різних ви' даннях, зокрема в обласній молодіжці в Полтаві, на телебаченні. Познайомилися з Олександром 1976 року, коли його зарахували кореспонден' том у сільгоспвідділ редакції Слов’янської газети “Комуніст”, де на той час я працю' вав заввідділу листів і масової роботи. Швидко потоваришували, оскільки були майже ровесниками, наймолодшими се' ред творчих працівників, та й шлях у жур' налістику дещо схожий: школа, робота, служба в армії, навчання “без відриву від лопати”, проба пера і, нарешті, штатна по' сада кореспондента. А ще у нас було спіль' не хобі – шахи полюбляли, для психоло' гічної розрядки бліцтурніри влаштовува' ли, задушевні бесіди вели… У 1979 році через конфлікт з редакто' ром Я. В. Матвієнком я пішов освоювати спеціальність лектора'міжнародника, а стілець заввідділу листів передав О. Дудці. Була там і скарга на посадову особу, яка, на думку авторів, зловживала службовим ста' новищем в корисливих цілях. Редактор ра' зом з Олександром перевіряв “сигнал”, а під гострим критичним матеріалом підпис був один – О. Дудки. Він і поплатився. Публікація викликала гнів першого секре' таря міськкому, який став на захист роз' критикованої знайомої й зажадав звіль' нення автора. Ось так кваліфікований журналіст кілька років змушений був пра' цювати у сільських клубах та заводських багатотиражках. Згодом цей факт розпра' ви за критику стане темою вірша О. Дудки “Журналіст на мінному полі”. На початку 1990'х О. А. Дудку запроси' ли у новостворену міську газету “Совет”. Згодом він обійняв там посаду відпові' дального секретаря, але задоволення не відчував. Неодноразово при зустрічах вис' ловлював бажання працювати в україно' мовних “Вістях” (до 1991 р. – “Кому' ніст”). Коли в 1995 році в редакції відкри' лася вакансія заввідділу сільгоспвироб' ництва і земельних ресурсів, зайняти її я запропонував Олександру Андрійовичу. Він – син землі, добре розумів працю хлі' боробів і дуже гарно, образно писав про селян. Його нариси про керівників, доя' рок та інших фахівців сільгоспвиробниц' тва, аналітичні статті викликали захоплен' ня не тільки читачів. За них у 2000 році О.А. Дудка отримав високу професійну на' городу – Золоте перо Національної спілки журналістів України. У газетах, у яких працював О. Дудка, а також в обласних і всеукраїнських, журна' лах “Прапор”, “Україна”, “Ранок”, “Дніп' ро”, колективних збірках і альманахах дру' кувалися його вірші. А от видати першу збірку “Душа і час” він спромігся тільки в 1994 році. У передмові до неї президент ВО “Фарко” Юрій Кисельов, за фінансової
Незабутні · “А без своїх поетів і героїв Це буде просто натовп – не народ”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
травм, ушкодження здоров’я тощо. Була діяльним членом Всеукраїнського Товариства політичних в’язнів і репресо' ваних, Конгресу Української інтелігенції, Всеукраїнського об’єднання ветеранів тощо. Співпрацювала з харків' ськими періодичними видан' нями – з журналом “Прапор” (“Березіль”), “Соціалістична Харківщина” (“Слобідський край”), “Вечірній Харків”, “Ленінська зміна” (“Слобода”) та іншими, з журна' лом “Київ”; була власним кореспонден' том всеукраїнського журналу “Україна”. Член Спілки журналістів України. Авторка кількох збірок оповідань, член Національ' ної спілки письменників України. Вела ак' тивну патріотично'виховну роботу.
*** Визначну роль відіграла Валентина Яківна під час перебудови у справі віднов' лення релігійного життя в Харкові та об' ласті. За рішенням і дорученням Харків' ської ініціативної'координаційної групи спільно з іншими членами та керівниками “Спадщини” брала активну участь в орга' нізації проведення масових громадських демаршів перед владою з вимогою дозво' лити діяльність релігійних конфесій і пе' редати громадам храми які зберіглися але використовувалися не за призначенням. Їхніми зусиллями під час суботників було упорядковано будівлі і території багатьох храмів Харкова, зокрема, Покровського, Успенського, Івана Богослова, Усікновен' ня Глави Іоана Хрестителя, будівель По' кровського монастиря. Великого значення в успішному висліді цього руху мали орга' нізація і проведення 1989 року 300'ліття Покровського Собору в Харкові, після якого влада прийняла рішення про пере' дачу храмів громадам, зокрема православ' них соборів – Покровського, Успенського, Івана Богослова, церков Усікновення Гла' ви Іоана Хрестителя, Гольдберівської та ін' ших, а також синагоги по вул. Пушкін' ській, 6, – юдейській громаді, очолюваній тоді Едуардом Ходосом. Проте невдовзі з’ясувалося, що кремлівська влада вела курс на відновлення діяльності християн' ських громад тільки під владою Москов' ської патріархії і взагалі не передбачала відродження конфесій поневолених Мос' квою народів, зокрема українського, їх ав' токефалій. Це викликало широкий про' тестний рух по всій Україні за відновлення УАПЦ, УГКЦ, а також викликало протес' тантській рух за відновлення в Україні її Древньої дохристиянської Відичної Віри в Єдиного Бога'Творця Всевишнього Світ' лого Троїстого. Цей напрямок відроджен' ня української народної Древньої Віри на' був розвитку і поширення серед частини прихильників національно'патріотичних сил, прихильників незалежності України. І до цього процесу з початком Незалежнос' ті України приєдналась і Валентина Яків' на, яка створила була в Харкові осередок Української Народної Віри в конфесійній єдності з аналогічними осередками в Киє' ві та інших містах України, який вона і очолювала до останніх своїх днів. Свою конфесійну діяльність Валенти' на Яківна гармонійно поєднувала з актив' ною і самовідданою, часто жертовною, практичною діяльністю в інших патріо' тичних Українських об’єднаннях, ставля' чи при цьому головною умовою обов’яз' кове поєднання всіх українських націо' нально'патріотичних Державницьких сил. У своїй громадській діяльності Валентина Яківна завжди дотримувалась головного правила в ставленні до людей: будь ти при' хильником будь'якої партії і релігійної конфесії – то все є вторинним, другоряд' ним. Головне – будь українцем, захищай інтереси українського народу і Української Держави, голосуй тільки за національно' патріотичних українців, підтримуй все ук' раїнське, купуй українське і в українців; оцінюй інших людей відповідно до їхнього ставлення до України і українців, україн' ських традицій, культури, історії; толеруй тільки тих хто поважає і шанує нас' укра' їнців.
*** В усьому, за що бралася, Валентина Яківна проявляла неабияку ініціативу і на'
Гість “СП” · “Гравюра дає великі можливості для розвитку мистецької особистості”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Нещодавно відзначив ювілей відомий український митець, академік Національної академії мистецтв, народний художник України Василь Перевальський. Сьогодні Василь Євдокимович – гість “СП”.
– Яким був ваш шлях у мистецтво? – Все почалося з семирічної школи у селі Бубнів Золотоніського району, де я навчався. Любив читати поезії, був сіль' ським декламатором (усміхається). Також оформлював шкільні стінні газети. Одна зних – 1951 року, на диво збереглася. А ко' ли закінчував семирічку, то вже знав, на кого вчитимусь далі. Коли приїхав до Києва, то спершу бо' соніж ходив по Хрещатику. Мати зібрала гроші на взуття, але його неможливо було купити в селі. На Хрещатику було художньо'реміс' ниче училище № 16, в якому я навчався два роки, але побачив, що художником тут не станеш. В училищі вчили облицьовува' ти стіни, класти плитку. У цей час я часто ходив на етюди, багато малював, швидко розвивався. За порадою викладачки крес' лення Олени Криворучко вступив до Рес' публіканської художньої школи імені Т. Г. Шевченка, але для права навчатися треба був дозвіл з Москви від Міністерства трудових резервів. Мене повернули в учи' лище, але через пару місяців, зусиллями директора школи відомого художника Миколи Родіна, дозвіл отримали. Навчав' ся досить успішно. Був навіть комсоргом класу і членом райкому комсомолу на гро' мадських засадах. – А коли відбулося розчарування в комуністичних ідеалах? – Ще закінчуючи школу, я зрозумів, наскільки жорстоко був обдурений. Вияв' ляється, мій батько не був ворогом народу, а звичайним колгоспником, якого “трій' ка” незаконно засудила до десяти років ув’язнення. Через два місяці після того, як його відвезли із Золотоноші в невідомому напрямку, народився я. Відтоді я став ненавидіти совітську владу як антинародну. У студентські роки ходив до Клубу творчої молоді “Соняш' ник”, був особисто знайомий з Аллою Горською, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, В’ячеславом Чорноволом, багатьма іншими шістдесятниками. Бу' вав у гостях в Івана Гончара, заприятелю' вав з ним. Все це не могло не позначи' тись на моїй ранній творчості. Свої кур' сові роботи присвячував народній пісні, народній думі, поезії Шевченка, Риль' ського, тобто всьому тому, що пов’язано з Україною. – Важливе значення для вашої подальшої творчості мали українські народні пісні про кохання. – Саме вони стали темою моєї диплом' ної роботи, коли я закінчував художній інститут. Мій викладач Леонід Владич за' пропонував змінити тему, мовляв, пісні про кохання зараз нікому не цікаві. Мож' на приміром обрати колискові пісні. Але я любив цю тему і наполіг на своєму виборі. Леонід Володимирович мене зрозумів, за що надзвичайно йому вдячний. Він під' бирав студентів, яких вважав перспектив' ними. До своєї книжки “Мовою графіки”, крім класиків, включив мене та ще кількох молодих графіків. А його дружина Ірина Михайлівна в журналі “Творчество” на' друкувала статтю про мої екслібриси під назвою “У національних традиціях”. Треба було мати сміливість, щоб у той час так назвати статтю. Усі мої дев’ять ілюстрацій диплом' ної роботи надрукувала “Літературна Україна”. А дві – журнал “Образотвор' че мистецтво”. Ці ілюстрації сподобалися головно' му художнику видавництва “Мистец' тво” Дмитру Янку. Він запропонував видати у видавництві подарункове ви' дання, яке б вміщало ці пісні, написані від руки і мої ілюстрації до них. Це бу' ло великою радістю, адже таке трапля' лося нечасто, щоб дипломну роботу відразу брали до друку. Принагідно хотів би згадати Василя Касіяна. Саме завдяки йому я потрапив в академічні майстерні до Михайла Дерегу' са, де удосконалював свою майстерність протягом двох років. За цей час я по'ново' му зробив ілюстрації до “Пісень про ко' хання”. Показав їх у видавництві “Мис' тецтво”. Там мені запропонували приско' рити роботу. Продовжував працювати над цією те' мою. Для себе зрозумів, що ці пісні потріб'-но вирішувати більш умовно, аби було менше конкретики і ближче до стилістики народного мистецтва. Почав працювати над третім циклом. У 1968 році відніс до “Мистецтва” 25 нових ілюстрацій'дерево' ритів. Але багатьох із тих, хто раніше працю' вав у видавництві, звільнили за націона' лізм, і там вже побачив зовсім інших лю' дей. Новий головний художник Анатолій Дев’янін здивувався, чому “Мистецтво” має видавати ці пісні. Я пояснив, що цю роботу мені замовили, крім того, я вже от' римав за неї аванс. Потім було спілкування з директором видавництва Віктором Машенцевим. Він передивився мої роботи, скликали худож' ню раду. Вирішили зробити видання ки' шенькового формату. Надрукували сиг' нальний примірник і поба' чили, що при зменшенні тонкі штрихи гравюри по' зливалися. Розумні люди розуміли, що такого не можна робити з гравюрами на дереві. Тоді вирішили вернути' ся до попереднього форма' ту видання, але додати до цих 25 пісень ще двісті. На жаль, якість книжки вий' шла не такою, як хотілося. Вона була надрукована на газетному папері і лише водному кольорі. Але ви' дання набуло розголосу, гравюри сподобалися ху' дожникам'монументаліс' там, які потім його творчо використовува' ли. Через пів століття, у 2018'му, за цей цикл гравюр до пісень мене було нагород' жено премією імені Іллі Рєпіна. А тоді після виходу книжки цілих два' надцять років мені не давали зробити жод' ної книжки з народними піснями. І лише у 1983 році видавництво “Дніпро” викорис' тало усі ілюстрації у своєму виданні “Укра' їнські пісні про кохання”. Потім я ілюс' трував інші книги з серії “Народні пісні”, що виходили у “Дніпрі”. Роботи було бага'-то, тож долучав до співавторства і своїх ко' лишніх студентів. У кризовий для мене час головний ху' дожник видавництва “Дніпро” Антон Те' тьора запропонував мені спробувати оформити двотомник Максима Рильсько' го. Я зробив ілюстрації так, як собі уявляв творчість цього поета. Моя робота сподо' балася. Запропонували ще два місяці по' працювати над цією темою. За цей час я зробив ще 20 ілюстрацій і 40 заставок. Усі вони увійшли до двотомника. Після цього інші видавництва почали мені давати за' мовлення оформлювати поезії.
– Тобто з роботою у вас складалося все добре? – Я працював художнім редактором видавництва “Мистецтво”, потім – голов' ним художником видавництва “Радянська школа”. Був готовий до такої роботи, до того ж залишався час на творчість. (Окрім двох вихідних, мав два творчих дні на тиж' день). Але щоб далі залишатися на таких посадах, треба було стати членом Комуніс' тичної партії. А я не міг долучитися до пар' тії, яка заморила голодом мого діда, зни' щила як ворога народу мого батька. Тому написав заяву на звільнення. Після цього довгий час був на вільних хлібах. Мене це цілком влаштовувало, хоч цей хліб і був черствим. Принагідно хотів би пригадати один епізод з молодості. Після того, як розбили вітраж, присвячений Тарасу Шевченку, створений групою мистців, очолюваною Аллою Горською в Київському університе' ті, Івану'Валентинові Задорожному, Федо' рові Глущуку і мені замовили зробити но' вий. Сама Горська радила Задорожному не відмовлятися від замовлення, аби запобіг' ти виготовленню в університеті якоїсь хал' тури. Робота була важкою через відсут' ність матеріалів і кілька разів мало не зір' валась через постійні ідеологічні притир' ки. На зображенні книжки, яку тримають студенти, ми розмістили слова з Кобзаря: “Учітеся, брати мої, думайте, читайте…”. Натомість нам сказали, що там має бути “Слава КПРС”. Ми відмовилися додавати ці слова. А оскільки вже змушені були віт' раж приймати (1967 рік), то книжка так і залишилася без тексту. Переляканим рек' торатом усно і письмово висловлювалися й ряд інших зауважень ідеологічного ха' рактеру, але авторам вдалося зберегти цільність задуму. Вважаю, що вийшов пристойний вітраж, перша в Україні тако' го масштабу монументальна робота, вико' нана за класичною технологією. Надає він урочистості вестибюлю Червоного корпу' су університету і дотепер. – Художньою довершеністю і глибиною змісту зупиняє увагу киян і гостей столиці встановлений 1993 року на Михайлівській площі за вашим проєктом пам’ятний знак Голодомору-геноциду 1932–1933 років. Та чи не найбільше серед українських художників ви працювали над створенням гравюр на дереві. А на якому саме матеріалі? – Найкращою деревиною для виготов' лення тонких дереворитів є малодоступний самшит (кавказька пальма). Але українська груша також століттями слугує мистецтву гравюри. Я сам готував дошки. Свого часу разом із мамою ми спиляли чималеньку грушу'дичку. Порізали її на кружальця, які посушили в попелі, аби уникнути розтріс' кування деревини. До цих пір гравірую на тих заготовках шістдесятилітньої давності. – Вже багато років ви викладаєте. Зокрема, 20 років працюєте в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури, де донедавна завідували кафедрою графічних мистецтв. Що можете розповісти про свою педагогічну діяльність?
– Люблю студентів. Мої діти теж були студентами Художнього інституту, зараз у різних вишах навчаються онуки. Зізнаюся, що вмію працювати з дітьми, у нас ніколи не буває конфліктів. Намагаюся всі питан' ня вирішувати з точки зору, що студент завжди правий. Він прийшов навчитися, ая повинен його навчити. Не поспішаю ставити низькі оцінки. Спонукаю студента до покращення робо' ти. Буває говорять: “Я полюбив гравюру завдяки вам”. Більшої нагороди, ніж ці слова, мені не треба. Часто студент'пер' шокурсник не знає, що таке гравюра і ба' гатоступеневість технології виготовлення здається надто складною. Але після спіл' кування, знайомства з розмаїттям класич' них зразків і студентських робіт, після власних технічних вправ з гравірування і друкування пробних відбитків настороже' не ставлення до гравюри змінюється заці' кавленням. А це – гарантія успіху. Гравюра дає великі можливості для розвитку мистецької особистості. Тут по' трібні велике узагальнення форми, відмо' ва від фотографізму, опанування незвич' ною стилістикою, уміння досягати багатс' тва фактури та багато іншого. І все це – за допомогою лінії, плями, характеру штри' хування. Такі специфічні завдання стають добре зрозумілими студенту під час нав' чання. Роботи виходять різні, і з кожним сту' дентом необхідно працювати індивідуаль'-но. А проводити заняття онлайн важко, бо тільки під час безпосереднього контакту відчуваєш, чи зрозумів тебе студент, чи ні. Якщо треба, то застосовуєш інші способи пояснення. Таким чином викладач і сту' дент знаходять спільну мову. В онлайн'ре' жимі досягти цього важче. Всі діти, які приходять до нас навчати' ся, талановиті. Але не всі однаково органі' зовані. Їх потрібно спонукати до праце' любства, вони мають усвідомити, що бути художником – це важка праця. І якщо ти будеш цілеспрямовано й наполегливо пра' цювати над собою, то в тебе обов’язково все вийде. – Ви також були заступником голови Національної спілки художників України, заступником голови Київської організації НСХУ. Чи не складно творчій людині займатися адміністративною діяльністю? – Це також творча робота. Люблю своїх колег'художників. Це ними легко, вони довірливі, доб' розичливі, вразливі. Це дивовиж' ний народ, який, на жаль, зовсім не цінує наша держава. Як зі сту' дентами, так само і з художниками у мене ніколи не було конфліктів. Протягом майже десяти років, з перервою, я працював відповідаль' ним секретарем Спілки, багато ро' ків донедавна був членом Секрета' ріату НСХУ і Правління КО НСХУ. Мені приємно згадувати, що багато років був у довірливих і дружніх стосунках з визначними українськими мистцями, керівниками Спілки художників, а особ' ливо – з талановитою, чесною людиною, видатним скульптором, головою Спілки Володимиром Чепеликом. Напевне це бу' ли одні з кращих років у моєму житті. – Розкажіть, будь ласка, про свою творчу родину. – Моя дружина Марія з дитинства ма' лювала. Я відчував, що вона має здібності, але її ніхто не вчив малюванню. Марія за' кінчила філологічний факультет, багато років викладала українську мову та літера' туру, зокрема і в Республіканській худож' ній школі імені Тараса Шевченка. Лише у літньому віці вона змогла зосередитися на улюбленій справі – малюванні з пам’яті та за уявою.. Це дало їй можливість відтвори' ти в картинах акриловими фарбами тип українського селянина і образ подільсько' го села середини ХХ століття. Цієї ніші більше ніхто, здається, не зайняв. У неї чу' дова зорова пам’ять, а звідси – правдиві образи знаних з дитинства конкретних
Суспільство · “Наша пам’ять – це непримиренність до ворога, вона нам допоможе побудувати країну, якій заздритиме весь світ”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
людей, середовища і життєвих ситуацій. Можливо, й добре, що вона не навчена ма' лювати з натури. Дружина дуже любить творчість Івана Нечуя'Левицького, може, це вплинуло на характер розповідності у її своєрідних багатофігурних зображеннях. Моя дочка Мирослава – живописець від природи. Для неї колір вирішує все. Особливість її обдарування ще в дитинстві відзначали багато мистців, серед яких зна' ні Сергій Шишко, Микола Прокопенко, Віталій Кравченко. Вона завжди творчо активна, але надміру самокритична і нері' шуча. Та саме повномасштабна війна з Ро' сією її мобілізувала, зробила завзятою ук' раїнкою, загострила відчуття трагізму ни' щення нелюдами всього українського. Свідчення: дуже швидко підготувала ці' леспрямовані експресивні роботи до вис' тавок, які відбулися в київській галереї КО НСХУ “Митець” і в Парижі. Раніше я жодної з експонованих робіт не бачив Так склалося, що мій син Євдоким, ук' раїнський графік і живописець, вже близь' ко тридцяти років мешкає з сім’єю в Іспа' нії (Каталонія). Він володіє кількома іно' земними мовами і нині на волонтерських засадах працює перекладачем для україн' ців, які опинилися у цій країні, сотні євро переслав для ЗСУ. А його дружина, дирек' торка Музею історії міста Жирони, влаш' товує концерти української музики та інші культурно'мистецькі заходи на підтримку України. – Над чим зараз працюєте? – Зізнаюсь: трохи підводить зір, але продовжую викладати і працювати творчо. Виконав гравюру на фанері “Їхав козак на війноньку”. Недавно закінчив і кольоро' вий лінорит “Козаченька вбито”, який де' монструвався на виставці творів виклада' чів Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. 300'річному юві' лею Григорія Сковороди присвятив гравю' ру “Свобода”. На ній слова Григорія Саво' вича про вольність і зображення козака Мамая є уособленням свободолюбства на' шого народу. Під старість згадав своє юнацьке захоплення пленерним живопи' сом, пишу переважно українські краєвиди та натюрморти. Прагну не новизни, а щи' рості. Для мене живопис і графіка – різні мистецтва. Провів кілька персональних виставок малярських робіт. Також продовжую працювати над слов' ником термінології техніки друкованої графіки. Філологам зробити це важче че' рез незнання тонкощів естампної техноло' гії. Особливо потрібен такий словник для студентів'графіків. – Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? – Маємо досягти перемоги будь'якою ціною, інакше – біда переможеним. Не дай Боже, знову потрапити під московське ярмо, тоді невідомо, чи зможемо зберегти' ся. Маємо пам’ятати, що ми народ із гли' боким корінням в історії. Українці займа' ють своє особливе місце у світовому про' цесі, яке ще не усвідомило людство. Але я переконаний, що все буде Україна.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Суспільство · “Наша пам’ять – це непримиренність до ворога, вона нам допоможе побудувати країну, якій заздритиме весь світ”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У мальовничому Бучанському міському парку, що на Київщині, відбувся концерт-реквієм пам’яті жертв бучанської трагедії “Об’єднані заради перемоги”. Концерт організували Національна оперета України спільно з Бучанською міською радою. Захід здійснено за підтримки Посольства Литовської Республіки в Україні, Посольства Республіки Польща в Україні та Посольства Республіки Молдова в Україні.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Анатолія ФЕДОРЦІВА
Після навали орків Бучанський місь' кий парк зазнав пошкоджень. Однак сим' волічно, що сцена, на якій Національна оперета України щороку проводила Між' народний музичний фестиваль “О'FEST”, – вціліла. Саме це може стати добрим зна' ком та початком нового мирного життя, додасть українцям сил та наснаги. А сам концерт'реквієм “Об’єднані заради пере' моги” став особливим заходом пам’яті, де музика переплітається з емоціями та лікує поранені серця. – Ми раді поверненню Національної оперети України в Бучанський міський парк, – зазначив міський голова Бучі Ана' толій Федорук. – Для Бучі це ще один сим' волічний знак того, що громада відновлю' ється. А збір коштів – це наша данина ЗСУ, вдячність за звільнення міста та наш спільний внесок у наближення Великої Перемоги. Сьогоднішнім заходом вшановуємо пам’ять 501 громадянина нашого міста, що загинули від рук рашистів, серед них були й діти. Маємо завжди про них згадувати і ніколи не пробачимо агресорові ті звір' ства, які він вчиняв у нашому місті. Це ще один сигнал світовій спільноті, що ми прагнемо справедливості. Аби вбивці були покарані, так, як після Другої світової вій' ни на Нюрнберзькому процесі судили фа' шизм, тепер треба судити рашизм у всіх його проявах. Ідея цього концерту належить Богдану Струтинському і його творчому колективу. Вірю, що наша співпраця з Національною оперетою України далі буде тільки при' множуватись, набирати нових обертів. Набагато легше переносити випробу' вання, якщо ми маємо друзів, партнерів у реалізації великої ідеї – побудови європей' ської країни. І сьогоднішнє дійство пока' зує таку єдність. Це єдність глядачів, ар' тистів і політиків, народів. А ще захід по' єднує столицю і наш регіон. – Концерт'реквієм є продовженням багаторічної традиції проведення Міжна' родного музичного фестивалю “О'FEST”, що має міжнаціональне, культурне та дип' ломатичне значення, – наголосив очіль' ник Київського національного академіч' ного театру оперети Богдан Струтинський. – Фестиваль відбувався вісім років пос' піль, він утверджував мир і гостинність ук' раїнців. Серед його учасників – понад 160 вокалістів з 42 країн світу. І сьогодні ми об’єднуємо міжнародну спільному заради вшанування загиблих від рук російських загарбників мешканців Бу' чі. Водночас, цей концерт присвячений мужнім бучанцям, котрі пережили росій' ське вторгнення в Україну. Вдячні всім, хто долучився до прове' дення нашого заходу, особливо партнерам – надзвичайним і повноважним послам Польщі, Литви та Молдови. Це акт солі' дарності з Україною. Життя неможливо поставити на паузу. Ми маємо жити далі, утверджувати мир, утверджувати наші духовні цінності заради того, щоб показати, яку ми побудуємо Ук' раїну. Однозначно наша країна має зміни' тися. Ми повинні повернутися обличчям до своєї культури. Скільки російська орда віками не зни' щує нашу мову, національну ідентичність, нас неможливо знищити. Україна продов' жує жити, творити, боротися. Наша пам’ять – це непримиренність до ворога, вона нам допоможе побудувати країну, якій заздритиме весь світ. Найкраща музика під час цього кон' церту – це дитячий сміх у залі. Заради цьо' го ми й живемо, заради цього утверджуємо такими подіями, як сьогодні, майбутнє України. Я переконаний, що 10'й ювілейний фестиваль відбудеться вже у мирній країні. А на цій сцені будуть представники бага' тьох держав Євросоюзу і взагалі всього сві' ту, крім кількох країн, про які ми всі добре знаємо. Частіше лунатиме дитячий сміх і сльози будуть тільки від радості.
А диригент'постановник концерту Сергій Дідок розповів про його програму. Серед представлених номерів – кращі кла' сичні твори, європейські хіти і, безпереч'-но, українські пісні. Своїми думками перед концертом по' ділилися і посли дружніх країн. Бартош Ян Ціхоцький, Надзвичайний та Повноважний Посол Польщі в Україні: “Для нашого посольства велика честь долучитися до процесу повернення Украї' ні і, зокрема, Бучі іміджу центру культури та бізнесу. Також віддаємо шану жертвам, глибоко співчуваємо всім, хто втратив сво' їх близьких, свої домівки. Час іти вперед і об’єднувати світ навколо України, сприяти її економічному та культурному розвитку. Можете завжди на нас розраховувати”. Вальдемарас Сарапінас, Надзвичайний та Повноважний Посол Литовської Республіки в Україні: “Ця жахлива війна, на жаль, ще триває. Орки намагаються знищити наші плани, мрії, життя. Але є такі люди, як колектив Національної оперети України, як мер Бу' чі зі своєю командою, які намагаються ро' бити все, аби ми відчували красу, добро і нашу майбутню Перемогу. Наша країна з перших днів почала підтримувати Україну у цій війні, будемо підтримувати вас й далі у цій боротьбі, що є й нашою боротьбою проти орків”. Валеріу Ківерь, Надзвичайний та Повноважний Посол Молдови в Україні: “Сьогодні ми віддаємо шану всім тим, хто загинув у цій боротьбі, співчуваємо їх' нім рідним. Наші країни тісно пов’язані, ми маємо багато спільного в історії, куль' турі. Усвідомлюємо, що сьогодні Україна бореться не лише за себе, а й за нас”. Розпочали концерт з “Реквієму” Мо' царта та “Аве Марії” на музику В. Самофа' лова. Після цього орденом “За мужність” III ступеня посмертно нагородили урод' женця Бучі Іллю Грабаря. Відзнаку отри' мала його мати Людмила Грабар. – Я не маю права жити так, як жила до цього, – зізналася пані Людмила. – Ця вій' на – на очищення українців. Закликаю вас: не вмикайте російську музику, адже ви знаєте, хто її виконує. Наша родина орга' нізувала фонд імені Іллі Грабаря. Купуємо книжки, різне знаряддя для розвитку ді' тей. Певною мірою моє покоління винне втому, що до нас прийшла ця війна, а пла' тять наші діти. Для того, щоб не платили наші онуки, маємо виховувати їх так, аби вони любили нашу мову, нашу країну… Гучними оплесками глядачі зустрічали зарубіжних гостей. Вітаутас Юозапайтіс – оперний співак, професор Академії музики і театру Литви. Він випускник Литовської музичної академії, працював у Литовському театрі опери та балету, володар багатьох нагород у Литві та поза її межами. Зокрема, був відзначений як найкращий оперний співак у 2002'му, 2007'му та 2009'му роках. Нині керівник комітету з питань культури у Сеймі Литви. – Для мене велика честь бути тут як співаку і як політику, – підкреслив гість. – Наш парламент був одним з перших, який визнав Росію країною'терористом. Почи' наючи з 24 лютого минулого року, ми що' денно і щогодини з вами. Всі литовці дуже вдячні за те, як ви боретесь за вашу і за на' шу свободу. А сьогодні маємо хороший приклад і того, як можемо співпрацювати з українцями на сцені. Слава Україні! Крім литовських пісень, Вітаутас Юозапайтіс разом із хором Національної оперети виконав лемківську народну піс' ню “Гей, пливе кача…”. Продовжила концерт випускниця Ака' демії музики, театру та образотворчого мистецтва у Кишиневі Анастасія Леньо. Співачка стажувалася в Італії. Брала участь у багатьох престижних конкурсах та фес' тивалях. За словами пані Анастасії, яка є етнічною українкою, для неї велика відпо' відальність брати участь у такому престиж' ному заході. А те, що побачила в Бучі, ні' коли не зможе викреслити зі своєї пам’яті й серця. Серед подарованих співачкою пі' сень була й українська – “Чотири воли па' су я” на музику А. Кос'Анатольського. Після цього на сцену запросили соліс' тку музичного театру в Любліні Пауліну Янчарук, яка присвятила себе жанру опе' рети. Також співачка плідно співпрацює з Варшавською камерною оперою. А у 2021 році отримала відзнаку маршалка Люблін' ського воєводства за активну участь у мис' тецькій діяльності. Кілька тижнів тому їй запропонували взяти участь у концерті' реквіємі “Об’єднані заради перемоги”, івона погодилася без вагань. Пауліна зізна' лася, що коли чує українські пісні, то в неї з’являються сльози на очах. Разом із заслу' женим артистом України Володимиром Одринським вона виконала відому поль' сько'українську пісню “Гей, соколи”. Найбільше під час концерту звісно зву' чало саме українських пісень: “Там на горі, на Маківці”, “Білі тополі”, “Балада про Мальви”, “Пісня про солдата”, “Браття' українці”, “Я кажу “Ні!” жахливій цій вій' ні!”, “Запалю свічу”, які хор та оркестр Національної оперети виконали разом з солістами'вокалістами театру Оленою Ар' бузовою, Валерією Туліс, Віталієм Івано' вим, Дмитром Кифоруком, Максимом Га' рою, Тамарою Ходаковою, Олександром Мельником, Любов’ю Доброноженко, Олексієм Кирилловим, Оленою Галуш' кою. Завершальним акордом стала пісня “Червона калина”, яку українські та зару' біжні артисти заспівали разом із глядача' ми.
16 Світ · “Намір проводити конкурс цьогоріч оголосили 53 країни. Це рекордне одночасне охоплення”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ
Уперше конкурс було проведено силами громадської організації “Вікімедіа Україна” рівно десять років тому – 2013-го, а вже з 2014 року він став міжнародним. Сьогодні “Вікі любить Землю” (Wiki Loves Earth) – найбільший у світі фотоконкурс пам’яток природної спадщини. Намір проводити його цьогоріч оголосили 53 країни. Це рекордне одночасне охоплення. Загалом упродовж десятиріччя конкурс бодай раз проводився у 89 країнах світу – на всіх континентах, окрім Антарктиди! За цей час учасники Wiki Loves Earth завантажили до Вікісховища понад 850 тисяч світлин, майже 200 тисяч з яких уже ілюструють статті вільної інтернет-енциклопедії Вікіпедії різними мовами. Україна – не просто країна-засновник фотоконкурсу, а й одна з найактивніших країн-учасниць: понад 116 тисяч світлин завантажено в українській частині фотоконкурсу, з них – понад 2000 вже цього року! Тим не менше, серед понад 8000 українських об’єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ) ще половина не проілюстрована, тож роботи нашим фотографам вистачить щонайменше на десятиліття. На жаль, через повномасштабну агресію росії проти України та потенційну небезпеку для учасників та учасниць, минулоріч організатори взагалі відмовилися від проведення конкурсу в нашій країні. А цього року він проводиться з обмеженнями: до участі приймаються лише фотографії, що були зроблені до 23 лютого 2022 року (включно). Оргкомітет “Вікі любить Землю” постійно наголошує, що фотографування об’єктів ПЗФ під час війни не тільки небезпечне для самих учасників, а й може зашкодити силам безпеки та оборони України. Сьогодні українська природа переживає складні часи через техногенні катастрофи, спричинені державою-терористом, як-от нещодавнє знищення Каховської ГЕС. Через російську агресію багато природоохоронних територій нині пошкоджені, заміновані чи перебувають під тимчасовою окупацією. Конкурс “Вікі любить Землю” у 2023 році має на меті зібрати якомога більше архівних світлин української природи, які стануть у пригоді при оцінюванні масштабів втрат та під час відновлення об’єктів природно-заповідного фонду України. Щоб переглянути і систематизувати довоєнні архіви, більш сприятливого часу, мабуть, не буде. Адже на липень (місяць, у який проводиться українська частина фотоконкурсу) припадає пік літньої спеки – на вулицю не дуже хочеться виходити. Крім того, є додатковий стимул – ГО “Вікімедіа Україна” обіцяє цінні призи переможцям. Тож взяти участь у фотоконкурсі “Вікі любить Землю” можуть як професійні фотографи, так і аматори. Завантажувати до 31 липня (включно) можна тільки власні світлини, роздільна здатність яких не менше, ніж 2 Мп. Також можна завантажувати відео, на яких зображені пам’ятки природи – вони будуть оцінюватися в межах спеціальної номінації. Конкурс має дві основні номінації: “кількісну” та “якісну”. У першій будуть відзначені учасники, що сфотографують найбільше різних пам’яток природи, а у межах другої журі обиратиме найкраще фото кожного з регіонів України, а з-поміж них – 10 найкращих світлин України. Окрім того, для участі у міжнародному етапі фотоконкурсу від України будуть відібрані 15 найкращих світлин у двох категоріях: макрофото та пейзажні світлини. Списки пам’яток, правила та інструкції із завантаження фото доступні на сторінці конкурсу – https://wikilovesearth.org.ua/
Поляницький регіональний ландшафтний парк, Івано Франківська область, 2020 рік. Автор фото — TumkivA
Самотнє дерево на заході сонця, острів Джарилгач, Херсонська область, 2021 рік. Автор фото — Dimatrofimchuk
Я, Пухніченко Віра Володимирівна, поетеса з Хмельниччини, звертаюся з проханням допомогти видати нову поетичну збірку. Першу свою збірку “Ти не збудив, Тарасе” видала власним коштом і подарувала всім охочим. Другу збірку “Теофіполю – 600 років” також видала власним коштом і роздала охочим. Шукала свого читача та поціновувача поезії. Третю збірку “Незламна країна” видала завдяки всім небайдужим через соціальні мережі (45 тисяч гривень). Зараз готові до друку дві нові збірки “Чекаємо на тебе, Перемо-го” та “За Україну я молюсь”. Тема збірок – війна в Україні, спротив українців у боротьбі з ворогом, про наших героїчних Захисників, віру в Перемогу над ворогом, про Героїв, які віддали своє життя за незалежність України. Віднедавна є передплатником тижневика “Слово Просвіти”. Ще про себе: членкиня НСЖУ з 2006 року, керівниця трьох громадських організацій на громадських засадах. Буду вдячна за співпрацю та допомогу. Координати авторки в редакції. Кабан. Лісове урочище «Дача Галілея», Тернопільська обл., 2021 рік. Автор фото — Byrdyak
Допоможіть видати збірку
16 Світ · “Намір проводити конкурс цьогоріч оголосили 53 країни. Це рекордне одночасне охоплення”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ “Сенс Банк”, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство
“Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнувся:
Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
279-39-55
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Світ · “Намір проводити конкурс цьогоріч оголосили 53 країни. Це рекордне одночасне охоплення”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ