Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “А без своїх поетів і героїв Це буде просто натовп – не народ”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

А мова його шовкова…

Слово Просвіти, №29 за 2023 рік

Віктор СКРИПНИК, журналіст, почесний краєзнавець України, м. Слов’янськ, Донеччина Днями зустрівся з Валерієм Романьком – нашим (від краєзнавців) представником у міській комісії з дерусифікації топонімів згідно із Законом України. Він повідомив, що йде збір матеріалів, потім буде обгово' рення, а завершиться процедура ухвален' ням рішення членами комісії, яке потім повинен ухвалити керівник міської вій' ськової адміністрації Слов’янська. Тоді, кажу, зафіксуйте і мою пропози' цію. Майже щодня перетинаю вулицю імені Володимира Короленка. Пам’ятаю, що він відомий російськомовний пись' менник'демократ, народився і жив у Пол' таві, а української мови не знав (див. стат' тю Григорія Титаренка “Полтава досі ша' нує малоросів!” у “Слові Просвіти”, ч. 25, 22'28 червня 2023 р.). Зате у своїх творах возвеличував Росію, російську літературу – “його батьківщину”. То чи не забагато йому честі в назвах Полтавського держав' ного університету, Харківської обласної бібліотеки, вулиць у багатьох містах? Пропоную вулицю імені Короленка у Слов’янську перейменувати на вулицю імені Олександра Дудки – справжнього українця, прекрасного журналіста і поета – земля йому пухом – наш земляк, у цьо' му місті працював, тут знайшов вічний спокій. Народився Олександр Дудка під вибу' хи бомб і снарядів, під посвист куль гріз' ного 1942 року, коли йшла кривава битва на Барвінківському виступі, на правому фланзі якого – його рідне село Залиман, що розкинулося на березі Дінця у Балак' лійському районі Харківської області. Йо' му не судилося побачити батька – загинув той на фронті. Рано покинула його й мати – клята війна підірвала її здоров’я. Зростав під опікою дідуся та бабусі, яким через ро' Валентина Яківна Овод народилася 18 травня 1947 року в м. Носівка Чернігів' ської області в українській родині ветерана Другої сві' тової війни. Розпочала трудову діяльність 1965 ро' ку робітницею на будів' ництві в Києві. Після одру' ження переїхала в Харків і вступила на філологічний факультет Харківського державного університету, який закінчила 1975 року. Працювала педагогом, вихователькою в освітніх та трудових колективах Харкова, вела культурно'масову та просвітницьку робо' ту. Проявила себе як активна і видатна ді' ячка культурно'просвітницьких і перебу' довчих процесів в Харкові та області кінця ХХ – початку ХХІ століть. З 1986 р. і до кінця своїх днів – секретар Культурологіч' ного товариства “Спадщина” – першого в Харкові неформального громадського об’єднання, яке стало основою для форму' вання та розгортання роботи багатьох ін' ших громадських об’єднань у процесах пе' ребудови, демократизації, боротьби за свободу і Незалежність України на Харків' щині. Цій роботі приділяла велику увагу та жертовні зусилля по всіх напрямках діяль' ності Товариства; була ініціаторкою і орга' нізаторкою культурно'масових заходів в Українському культурному центрі “Юність”, багатьох загальноміських і об' ласних заходів Української громади; вела активну організаційну, культурно'масову і просвітницьку роботу в товаристві “Про' світа” ім. Т. Шевченка; виступала з куль' турно'просвітницькими програмами по Харківському державному і Київському радіо і телебаченні. За активну участь у громадсько'про' світницькій роботі, перебудовчих проце' сах зазнавала багаторазових репресій від органів тодішньої влади, 8 разів притягу' валась до адміністративної і судової відпо' відальності; а в часи Незалежності – за відстоювання державницької позиції та державного статусу української мови неод' норазово зазнавала нападів “тітушок”, се' паратистів та інших ворогів України, внас' лідок чого зазнавала побоїв, фізичних ки присвятив чимало вдячних слів. Чарівна природа рідного Придінців’я, турбота і любов рідні дещо пом’якшили життя сироти. Виріс Сашко романтиком. Тож після школи подався в Одесу, до море' ходки. Але призначення в каботажний флот розчарувало юнака. І він сумирно пі' шов виконувати громадянський обов’язок – служити строкову військову службу, яка тоді тривала три роки. Після армії Олександра знову потягну' ло на романтику – працював у геологороз' відувальній партії, потім вирішив стати журналістом. У 1967 році його взяли у сіль' госпвідділ Борівської (Харківщина) ра' йонної газети. Сподобалося. Вступив на журфак Київського державного універси' тету, став дипломованим фахівцем, й від' дав цій нелегкій професії понад три деся' тиліття свого життя. працював у різних ви' даннях, зокрема в обласній молодіжці в Полтаві, на телебаченні. Познайомилися з Олександром 1976 року, коли його зарахували кореспонден' том у сільгоспвідділ редакції Слов’янської газети “Комуніст”, де на той час я працю' вав заввідділу листів і масової роботи. Швидко потоваришували, оскільки були майже ровесниками, наймолодшими се' ред творчих працівників, та й шлях у жур' налістику дещо схожий: школа, робота, служба в армії, навчання “без відриву від лопати”, проба пера і, нарешті, штатна по' сада кореспондента. А ще у нас було спіль' не хобі – шахи полюбляли, для психоло' гічної розрядки бліцтурніри влаштовува' ли, задушевні бесіди вели… У 1979 році через конфлікт з редакто' ром Я. В. Матвієнком я пішов освоювати спеціальність лектора'міжнародника, а стілець заввідділу листів передав О. Дудці. Була там і скарга на посадову особу, яка, на думку авторів, зловживала службовим ста' новищем в корисливих цілях. Редактор ра' зом з Олександром перевіряв “сигнал”, а під гострим критичним матеріалом підпис був один – О. Дудки. Він і поплатився. Публікація викликала гнів першого секре' таря міськкому, який став на захист роз' критикованої знайомої й зажадав звіль' нення автора. Ось так кваліфікований журналіст кілька років змушений був пра' цювати у сільських клубах та заводських багатотиражках. Згодом цей факт розпра' ви за критику стане темою вірша О. Дудки “Журналіст на мінному полі”. На початку 1990'х О. А. Дудку запроси' ли у новостворену міську газету “Совет”. Згодом він обійняв там посаду відпові' дального секретаря, але задоволення не відчував. Неодноразово при зустрічах вис' ловлював бажання працювати в україно' мовних “Вістях” (до 1991 р. – “Кому' ніст”). Коли в 1995 році в редакції відкри' лася вакансія заввідділу сільгоспвироб' ництва і земельних ресурсів, зайняти її я запропонував Олександру Андрійовичу. Він – син землі, добре розумів працю хлі' боробів і дуже гарно, образно писав про селян. Його нариси про керівників, доя' рок та інших фахівців сільгоспвиробниц' тва, аналітичні статті викликали захоплен' ня не тільки читачів. За них у 2000 році О.А. Дудка отримав високу професійну на' городу – Золоте перо Національної спілки журналістів України. У газетах, у яких працював О. Дудка, а також в обласних і всеукраїнських, журна' лах “Прапор”, “Україна”, “Ранок”, “Дніп' ро”, колективних збірках і альманахах дру' кувалися його вірші. А от видати першу збірку “Душа і час” він спромігся тільки в 1994 році. У передмові до неї президент ВО “Фарко” Юрій Кисельов, за фінансової

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин