Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Книжка в газеті · “Стече, мов пісок, нелюбов розділивши на мить – Війна, що любов неодмінно помножить на вічність”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“З тобою – правда, отже, і Господь”

Слово Просвіти, №29 за 2023 рік

Закінчення. Початок на стор. 7 *** Це поскубане скраю листя в тяжкій імлі Пристає до грудей стомленої землі. Ось – із клена, інший листок – з осики. А між ними – світи, сезони і рубежі. А між ними – люди, сузір’я і бліндажі, І по парі людських, стертих у порох, ікол. Їхні жили схожі, і кисень по них тече. І стебло було якось кожному за плече. І на двох один витинав це повітря легіт. І землі не торкались, й багаття їх не пекли. І довіку живими їх осені нарекли. І лилося світло – й зникала у світлі невідь. Полотніли зими. Прозорішали сліди, Бо сніги їх ковтали, а листя вряди-годи Мерехтіло й мріялось на погрудді смерті. І ходив циклічно галактиками циферблат – Проводжав людей, богів і малих божат, На чиюсь любов озираючись спересердя. *** Як ти, голубко, маківко в полинах? Що в тобі – зерня чи сиротлива пустка? Небо – не небо – чистий опал, мов люстро, Вмите негодою, збите вітрами – гусне Смертною піною на вихололих губах. Стебла твої лоскоче сухий полин – Він не йме смерті, життя твого. Сили твоєї не розуміє він. Сохне... торкається теплих твоїх колін, Але не має втіхи. Глухо в останній дзвін Билом озветься мідь – як сліпий пролог – Вірою в щастя вперто віщує лихо. *** Життя тримається в тобі, як хруст посохлого стернища, як дах похилений в Рожищах, як діда очі голубі тримає сад його всевишній… немов торішні качани з живим насінням, як чаплійка – тарелі сонячні, як двійко прибитих весел до Десни. Тримається за вказівний – за образ світлий, як причастя, у дні плямисті і смугасті, у сні, в провині і в вині, у горі і, на щастя, в щасті. В любові тезоіменитій – як вдих, підвішений на краєць – життя тримається, і навіть чомусь силкується зцілити. *** Всі шляхи пролягають крізь серце. Всі маршрути – давно відомі. Всі кінці – це чиїсь початки. І краї – всі чиєсь ядро. Пощастило тому, хто добру має пам’ять і йде додому, Хто не губить ключів – приходить й тихо стукає об ребро. В кого є словники тлумачні, рим, синонімів, але пристрасть – До порожніх полиць, до тиші і залежність від самоти. Хто римується із любов’ю, що в поранених грудях висить – Схоже, цим хоч і дуже рідко, але в чомусь таки щастить. В кого лиш на одній полиці – на найвищій – єдина книга. Хто останню руба драбину, з болем бавиться в доміно. Хто програв, коли грав на долю, але, врешті, y смерті виграв – І живе, і солону воду перетворює на вино. *** І пітьмі, й метушні – навіть всупереч цій війні Не страшить, не лякає час нікогісінько, ні. Не триматись за правду, ніби в істини, що на дні У вині і вині, обопільній людській вині – Безкінечні стихійні і безтурботні дні. І гойдаються в них, мов на хвилях позичених слів, Незначні розмови й рештки важких голів. Про важливе не можна – єдина тонка струна. Не здаватись вразливим – вистачило б сповна. Невразливі скитальці без ахіллесових п’ят Заощаджені дні – літ на сорок, ну, хай п’ятдесят, Відстоявши чергу, несуть на заклад в суди, По дорозі смикаючи з божої бороди. У вині і вині, обопільній людській вині – Розпаровані весла й діряві яли – на дні. Але поки що, навіть всупереч цій війні, Дні не мають кінця, тож не слід про важливе, ні. *** Нічого не сталось. Хіба що стікає пісок. Хвилин зо п’ятнадцять, хвилин зо п’ятнадцять – і піде. – Чого ти? – Все добре. Лиш голос, мов річище, всох. І слів не дібрати, щоб якось цей щем пояснити. Вгамується серце у жінки, що дрібно тремтить. Минеться пора сподіванок і свідчень трагічних. Стече, мов пісок, нелюбов розділивши на мить – Війна, що любов неодмінно помножить на вічність. *** Як займалось на вечір, зорі, хорти і фурії, І жінки, молитви яких більше схожі до ворожби – Мов хвостаті комети, здіймали довкола куряву, Гарцювали в піску, шелестіли крильми і дулами, Намовляли на сіль гостролезі свої герби. Сходив місяць до них, молодою рунню обійнятий. На твердих палітурках сріблом мітив чиїсь імена. Так старанно виводив, наче кожне із них – то виняток – Аж глибокі розори до дна укривали сироти, Аж дими розтавали – й полотніла від них війна. А на ранок – втирали сльозу і вертались в стійбища. Розставляли ідолів, кожен яких любив. “Ну, ти ж знаєш, навіщо усе це, – казали, – тож стій-бо ще. Ще не час укривати чоло твоє сніжній габі. Бо така вже пора: йти на смерть, освятивши ножі, І заради життя нести правду, мов сонце, у пригорщі – Як найбільшу чесноту і високу властивість душі”. *** Стоїть поперед мене нерухомо, не кажучи ні слова. Тільки втома за мною стежить з-під його повік. За світом. За зотлілими містами, тривогами, які керують нами. За тими, хто спаскудився і втік. За ранками – чи всім вони настали. Чиїм довічним прихистком – підвали. За перламутром в крапельці роси. За силою, що на курку у нього. За вірою й зневірою у Бога, і тим, що навіть не розповіси. І я не знаю, що йому сказати: що я боюся... й не боюся втрати, бо все, у що я вірю – його сила? Або що – де і що б я не робила – повторюю: солдате, що єси в самому пеклі, на землі й на небі, постій за нас, я вірую у тебе. *** Чи то цвістиме гречка, чи ти простолиць боса, пригорнута до поля, мов заєць до села, убрана в біле-біле, тремтітимеш – на сльози, болітимеш – до грому, замерзнеш – до тепла, сірітимеш землею, не впізнана вітрами, на Теплого Олекси у вільсі шелеснеш.. а дощ, як милосердний благий самаритянин, покликаний тобою, прийде – авжеж, авжеж.. глядітиме тужливо, як у цідилку роси подолом білим-білим збиратимеш – і щем розійдеться полями, ясою заголосить, і молоко з цідилка в дійницю потече. Охрестять добрі люди жидівськими кучками: “Як чорт дочку єдину за когось віддає, то, – скажуть, – плаче небо. – Здіймуть довкола гамір. – Дощі побили поле. Гречане. Нічиє”. *** Тут – буревії, повені і паводки. Тут – все було, й нічого не було. Це тут вписали в поминальну грамотку чийогось липня віддане тепло. Це тут звучали дні сорокоустами, і сни, і мрії – марились в диму, допоки небо, як горіх, не луснуло, до ніг упавши й звівшись у пряму. Цим битим шляхом йдуть лише перевертні, снують безликі тіні на авто, простують дні, пообрізавши ремені – тванисті дні, де всі усім – ніхто. *** Де по твоїх живих слідах проляжуть плутанки ожини, де ти свою обрость покинеш, а хтось знайде її, де в схимі до плоту глід прихилить спину – цією стежкою пройдуть літа дитячі й молодечі. Аж якось – сядуть дні на плечі. І говоритимуть, мабуть. І жоден з них не заперечить, що жив, що бачив, що любив... Один з них скаже кілька речень, а інші скажуть кілька слів. Останній змовчить. Прийде вечір: “Збирайся”, – скаже, але дещо той, хто мовчав, сказати схоче... І скаже: “Глід ще не дозрів”. *** Голос впав і забивсь об черінь. В мені – глухо, а ти дзвениш. Червень Червом Захланно нерви Виїдає. Прошу, Облиш. Ти – як хліб, як уповні місяць. Язикатих огнів мара Срібним диском У грудях висне – В жилах кисне й ячить діра. Грію, хукаю на рум’янці: “Не студіть його! Не холонь...”. Теплий хлібчик ще був уранці. Розкришився у цій мовчанці. Може, випав з моїх долонь Чи упав, і забивсь об черінь, Як мій голос у дно живота. Червень червом Дірявить червінь. “Ти згораєш?” – “Думаю, та...”. *** Що таїна їх поглядів причинних – червоні язики під таганом. Що усмішки зворушлива мачина – ця віра, мов яєчко, під ребром.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин