Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гість “СП” · “Гравюра дає великі можливості для розвитку мистецької особистості”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Василь ПЕРЕВАЛЬСЬКИЙ: “Бути художником – це важка праця!”

Слово Просвіти, №29 за 2023 рік

Нещодавно відзначив ювілей відомий український митець, академік Національної академії мистецтв, народний художник України Василь Перевальський. Сьогодні Василь Євдокимович – гість “СП”. – Яким був ваш шлях у мистецтво? – Все почалося з семирічної школи у селі Бубнів Золотоніського району, де я навчався. Любив читати поезії, був сіль' ським декламатором (усміхається). Також оформлював шкільні стінні газети. Одна зних – 1951 року, на диво збереглася. А ко' ли закінчував семирічку, то вже знав, на кого вчитимусь далі. Коли приїхав до Києва, то спершу бо' соніж ходив по Хрещатику. Мати зібрала гроші на взуття, але його неможливо було купити в селі. На Хрещатику було художньо'реміс' ниче училище № 16, в якому я навчався два роки, але побачив, що художником тут не станеш. В училищі вчили облицьовува' ти стіни, класти плитку. У цей час я часто ходив на етюди, багато малював, швидко розвивався. За порадою викладачки крес' лення Олени Криворучко вступив до Рес' публіканської художньої школи імені Т. Г. Шевченка, але для права навчатися треба був дозвіл з Москви від Міністерства трудових резервів. Мене повернули в учи' лище, але через пару місяців, зусиллями директора школи відомого художника Миколи Родіна, дозвіл отримали. Навчав' ся досить успішно. Був навіть комсоргом класу і членом райкому комсомолу на гро' мадських засадах. – А коли відбулося розчарування в комуністичних ідеалах? – Ще закінчуючи школу, я зрозумів, наскільки жорстоко був обдурений. Вияв' ляється, мій батько не був ворогом народу, а звичайним колгоспником, якого “трій' ка” незаконно засудила до десяти років ув’язнення. Через два місяці після того, як його відвезли із Золотоноші в невідомому напрямку, народився я. Відтоді я став ненавидіти совітську владу як антинародну. У студентські роки ходив до Клубу творчої молоді “Соняш' ник”, був особисто знайомий з Аллою Горською, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, В’ячеславом Чорноволом, багатьма іншими шістдесятниками. Бу' вав у гостях в Івана Гончара, заприятелю' вав з ним. Все це не могло не позначи' тись на моїй ранній творчості. Свої кур' сові роботи присвячував народній пісні, народній думі, поезії Шевченка, Риль' ського, тобто всьому тому, що пов’язано з Україною. – Важливе значення для вашої подальшої творчості мали українські народні пісні про кохання. – Саме вони стали темою моєї диплом' ної роботи, коли я закінчував художній інститут. Мій викладач Леонід Владич за' пропонував змінити тему, мовляв, пісні про кохання зараз нікому не цікаві. Мож' на приміром обрати колискові пісні. Але я любив цю тему і наполіг на своєму виборі. Леонід Володимирович мене зрозумів, за що надзвичайно йому вдячний. Він під' бирав студентів, яких вважав перспектив' ними. До своєї книжки “Мовою графіки”, крім класиків, включив мене та ще кількох молодих графіків. А його дружина Ірина Михайлівна в журналі “Творчество” на' друкувала статтю про мої екслібриси під назвою “У національних традиціях”. Треба було мати сміливість, щоб у той час так назвати статтю. Усі мої дев’ять ілюстрацій диплом' ної роботи надрукувала “Літературна Україна”. А дві – журнал “Образотвор' че мистецтво”. Ці ілюстрації сподобалися головно' му художнику видавництва “Мистец' тво” Дмитру Янку. Він запропонував видати у видавництві подарункове ви' дання, яке б вміщало ці пісні, написані від руки і мої ілюстрації до них. Це бу' ло великою радістю, адже таке трапля' лося нечасто, щоб дипломну роботу відразу брали до друку. Принагідно хотів би згадати Василя Касіяна. Саме завдяки йому я потрапив в академічні майстерні до Михайла Дерегу' са, де удосконалював свою майстерність протягом двох років. За цей час я по'ново' му зробив ілюстрації до “Пісень про ко' хання”. Показав їх у видавництві “Мис' тецтво”. Там мені запропонували приско' рити роботу. Продовжував працювати над цією те' мою. Для себе зрозумів, що ці пісні потріб'-но вирішувати більш умовно, аби було менше конкретики і ближче до стилістики народного мистецтва. Почав працювати над третім циклом. У 1968 році відніс до “Мистецтва” 25 нових ілюстрацій'дерево' ритів. Але багатьох із тих, хто раніше працю' вав у видавництві, звільнили за націона' лізм, і там вже побачив зовсім інших лю' дей. Новий головний художник Анатолій Дев’янін здивувався, чому “Мистецтво” має видавати ці пісні. Я пояснив, що цю роботу мені замовили, крім того, я вже от' римав за неї аванс. Потім було спілкування з директором видавництва Віктором Машенцевим. Він передивився мої роботи, скликали худож' ню раду. Вирішили зробити видання ки' шенькового формату. Надрукували сиг' нальний примірник і поба' чили, що при зменшенні тонкі штрихи гравюри по' зливалися. Розумні люди розуміли, що такого не можна робити з гравюрами на дереві. Тоді вирішили вернути' ся до попереднього форма' ту видання, але додати до цих 25 пісень ще двісті. На жаль, якість книжки вий' шла не такою, як хотілося. Вона була надрукована на газетному папері і лише водному кольорі. Але ви' дання набуло розголосу, гравюри сподобалися ху' дожникам'монументаліс' там, які потім його творчо використовува' ли. Через пів століття, у 2018'му, за цей цикл гравюр до пісень мене було нагород' жено премією імені Іллі Рєпіна. А тоді після виходу книжки цілих два' надцять років мені не давали зробити жод' ної книжки з народними піснями. І лише у 1983 році видавництво “Дніпро” викорис' тало усі ілюстрації у своєму виданні “Укра' їнські пісні про кохання”. Потім я ілюс' трував інші книги з серії “Народні пісні”, що виходили у “Дніпрі”. Роботи було бага'-то, тож долучав до співавторства і своїх ко' лишніх студентів. У кризовий для мене час головний ху' дожник видавництва “Дніпро” Антон Те' тьора запропонував мені спробувати оформити двотомник Максима Рильсько' го. Я зробив ілюстрації так, як собі уявляв творчість цього поета. Моя робота сподо' балася. Запропонували ще два місяці по' працювати над цією темою. За цей час я зробив ще 20 ілюстрацій і 40 заставок. Усі вони увійшли до двотомника. Після цього інші видавництва почали мені давати за' мовлення оформлювати поезії. – Тобто з роботою у вас складалося все добре? – Я працював художнім редактором видавництва “Мистецтво”, потім – голов' ним художником видавництва “Радянська школа”. Був готовий до такої роботи, до того ж залишався час на творчість. (Окрім двох вихідних, мав два творчих дні на тиж' день). Але щоб далі залишатися на таких посадах, треба було стати членом Комуніс' тичної партії. А я не міг долучитися до пар' тії, яка заморила голодом мого діда, зни' щила як ворога народу мого батька. Тому написав заяву на звільнення. Після цього довгий час був на вільних хлібах. Мене це цілком влаштовувало, хоч цей хліб і був черствим. Принагідно хотів би пригадати один епізод з молодості. Після того, як розбили вітраж, присвячений Тарасу Шевченку, створений групою мистців, очолюваною Аллою Горською в Київському університе' ті, Івану'Валентинові Задорожному, Федо' рові Глущуку і мені замовили зробити но' вий. Сама Горська радила Задорожному не відмовлятися від замовлення, аби запобіг' ти виготовленню в університеті якоїсь хал' тури. Робота була важкою через відсут' ність матеріалів і кілька разів мало не зір' валась через постійні ідеологічні притир' ки. На зображенні книжки, яку тримають студенти, ми розмістили слова з Кобзаря: “Учітеся, брати мої, думайте, читайте…”. Натомість нам сказали, що там має бути “Слава КПРС”. Ми відмовилися додавати ці слова. А оскільки вже змушені були віт' раж приймати (1967 рік), то книжка так і залишилася без тексту. Переляканим рек' торатом усно і письмово висловлювалися й ряд інших зауважень ідеологічного ха' рактеру, але авторам вдалося зберегти цільність задуму. Вважаю, що вийшов пристойний вітраж, перша в Україні тако' го масштабу монументальна робота, вико' нана за класичною технологією. Надає він урочистості вестибюлю Червоного корпу' су університету і дотепер. – Художньою довершеністю і глибиною змісту зупиняє увагу киян і гостей столиці встановлений 1993 року на Михайлівській площі за вашим проєктом пам’ятний знак Голодомору-геноциду 1932–1933 років. Та чи не найбільше серед українських художників ви працювали над створенням гравюр на дереві. А на якому саме матеріалі? – Найкращою деревиною для виготов' лення тонких дереворитів є малодоступний самшит (кавказька пальма). Але українська груша також століттями слугує мистецтву гравюри. Я сам готував дошки. Свого часу разом із мамою ми спиляли чималеньку грушу'дичку. Порізали її на кружальця, які посушили в попелі, аби уникнути розтріс' кування деревини. До цих пір гравірую на тих заготовках шістдесятилітньої давності. – Вже багато років ви викладаєте. Зокрема, 20 років працюєте в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури, де донедавна завідували кафедрою графічних мистецтв. Що можете розповісти про свою педагогічну діяльність? – Люблю студентів. Мої діти теж були студентами Художнього інституту, зараз у різних вишах навчаються онуки. Зізнаюся, що вмію працювати з дітьми, у нас ніколи не буває конфліктів. Намагаюся всі питан' ня вирішувати з точки зору, що студент завжди правий. Він прийшов навчитися, ая повинен його навчити. Не поспішаю ставити низькі оцінки. Спонукаю студента до покращення робо' ти. Буває говорять: “Я полюбив гравюру завдяки вам”. Більшої нагороди, ніж ці слова, мені не треба. Часто студент'пер' шокурсник не знає, що таке гравюра і ба' гатоступеневість технології виготовлення здається надто складною. Але після спіл' кування, знайомства з розмаїттям класич' них зразків і студентських робіт, після власних технічних вправ з гравірування і друкування пробних відбитків настороже' не ставлення до гравюри змінюється заці' кавленням. А це – гарантія успіху. Гравюра дає великі можливості для розвитку мистецької особистості. Тут по' трібні велике узагальнення форми, відмо' ва від фотографізму, опанування незвич' ною стилістикою, уміння досягати багатс' тва фактури та багато іншого. І все це – за допомогою лінії, плями, характеру штри' хування. Такі специфічні завдання стають добре зрозумілими студенту під час нав' чання. Роботи виходять різні, і з кожним сту' дентом необхідно працювати індивідуаль'-но. А проводити заняття онлайн важко, бо тільки під час безпосереднього контакту відчуваєш, чи зрозумів тебе студент, чи ні. Якщо треба, то застосовуєш інші способи пояснення. Таким чином викладач і сту' дент знаходять спільну мову. В онлайн'ре' жимі досягти цього важче. Всі діти, які приходять до нас навчати' ся, талановиті. Але не всі однаково органі' зовані. Їх потрібно спонукати до праце' любства, вони мають усвідомити, що бути художником – це важка праця. І якщо ти будеш цілеспрямовано й наполегливо пра' цювати над собою, то в тебе обов’язково все вийде. – Ви також були заступником голови Національної спілки художників України, заступником голови Київської організації НСХУ. Чи не складно творчій людині займатися адміністративною діяльністю? – Це також творча робота. Люблю своїх колег'художників. Це ними легко, вони довірливі, доб' розичливі, вразливі. Це дивовиж' ний народ, який, на жаль, зовсім не цінує наша держава. Як зі сту' дентами, так само і з художниками у мене ніколи не було конфліктів. Протягом майже десяти років, з перервою, я працював відповідаль' ним секретарем Спілки, багато ро' ків донедавна був членом Секрета' ріату НСХУ і Правління КО НСХУ. Мені приємно згадувати, що багато років був у довірливих і дружніх стосунках з визначними українськими мистцями, керівниками Спілки художників, а особ' ливо – з талановитою, чесною людиною, видатним скульптором, головою Спілки Володимиром Чепеликом. Напевне це бу' ли одні з кращих років у моєму житті. – Розкажіть, будь ласка, про свою творчу родину. – Моя дружина Марія з дитинства ма' лювала. Я відчував, що вона має здібності, але її ніхто не вчив малюванню. Марія за' кінчила філологічний факультет, багато років викладала українську мову та літера' туру, зокрема і в Республіканській худож' ній школі імені Тараса Шевченка. Лише у літньому віці вона змогла зосередитися на улюбленій справі – малюванні з пам’яті та за уявою.. Це дало їй можливість відтвори' ти в картинах акриловими фарбами тип українського селянина і образ подільсько' го села середини ХХ століття. Цієї ніші більше ніхто, здається, не зайняв. У неї чу' дова зорова пам’ять, а звідси – правдиві образи знаних з дитинства конкретних

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин