Мова єдина · “Визначальними поставали відгомін війни у слові та впевненість у завтрашньому дні рідної країни, а ще багатство почуттів і відчуття дружнього плеча”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
З тривог і болю народжене слово
Слово Просвіти, №29–30 за 2025 рік
Анатолій ЗАГНІТКО
У слові особистість віднахо/ дить спокій і тривогу, переживан/ ня й біль, радість і смуток – і цей перелік нескінченний, адже що/ денно народжуються слова, що відтворюють чуттєвий світ осо/ бистості й передають його основ/ ні перестуки іншому. Напевне, в цій особливості – умінні довер/ шено й емоційно виважено зма/ льовувати власне світосприйнят/ тя, пропущене через внутрішню панораму розуміння, осмислен/ ня, а насамперед, переживання, та донести усім небайдужим, усім тим, хто співпереживає, й поля/ гає специфіка художнього тво/ рення. Якщо поглянути на перебіг Х Відкритого міжрегіонального конкурсу серед учнівської та сту/ дентської молоді “Слово у душі – душа у слові”, який уже десятий рік поспіль відбувається за актив/ них організаційних зусиль До/ нецького національного універ/ ситету імені Василя Стуса та До/ нецького обласного інституту післядипломної педагогічної ос/ віти та за підтримки Вінницької та Донецької військових облас/ них адміністрацій, то визначаль/ ними у ньому поставали відгомін війни у слові та впевненість у зав/ трашньому дні рідної країни, а ще багатство почуттів і відчуття дружнього плеча в найважчі й найскрутніші хвилини. У цього/ річному конкурсі учасники, яких було майже 250 з різних куточків держави, подавали поетичні тво/ ри, оповідання й перекази, ле/ генди й комікси/інтерпретації, а також есе на різну тематику, нау/ ково/дослідні роботи та ін. Успішному перебігу цьогоріч/ ного Х Відкритого творчого кон/ курсу учнівської та студентської молоді “Слово у душі – душа у слові”, що проводився впродовж лютого – травня 2025 року, по/ трібно завдячувати Збройним Силам України, які щосекунди оберігають нас від ворога. Попри складні умови, Конкурс засвід/ чив зацікавлення ним усіх тих, кому таке дороге й високоцінне рідне слово, його дух, глибина. Тривалі й короткі тривоги, пос/ тійна емоційна напруга не зава/ дили усім учасникам поділитися своїми поетичними візерунками, прозовими творами, науково/ дослідними студіями, літератур/ но/творчими і/чи публіцистич/ ними есе. Створені рядки робіт учасників Конкурсу вже стали культурним надбанням, їхнє про/ читання збагачує кожного, хто доторкується до них. Теми війни та прочитання минулого через сучасне, осмислення кожної миті свого життя як вічної – чи не провідні та визначальні цьогоріч/ них робіт. Щире слово подяки усім, хто став учасником Х Від/ критого творчого конкурсу учнів/
ської та студентської молоді “Слово у душі – душа у слові”, географія якого з кожним роком розширюється. Воєнне лихоліття не стало на заваді, що підтвер/ джує значна кількість учасників із прифронтових територій. Це засвідчує високий Дух спротиву – знаходити в собі сили “перема/ гать і жить”. Прикметним було й те, що жорстокі бої, постійні обстріли ворожими російськими війська/ ми сіл і міст на усіх просторах Ук/ раїнської Держави не стали пе/ решкодою для учнівської та сту/ дентської молоді. Аміра Адамадзе (м. Авдіївка) в своєму есе просто й покроково розповідає про осо/ бисте життя, але через призму війни, яка була поряд й котра ди/ хала й дихає своїм лютим вогня/ ним полум’ям щодень – від 2014 року й дотепер, адже від садочка, школи й дотепер усе через перес/ тук тривог: “…І повертатися в той день уже не страшно. Жахливо було його проживати… Коли ко/ жен раз спливає думка про те, чи настане завтра? Чи є сенс мріяти? Дві тисячі чотирнадцятий… Я – маленька дівчинка, мені ви/ повнюється три. Торт, свічки. Уже більше місяця немає світла, тому свічки не тільки в торті. Мо/ їм бажанням є закінчення війни. Крихітна радість – це коли мату/ ся годує мене тортом, за яким до/ велося їхати більш ніж за 50 кіло/ метрів. Знову постріли, проте я вже не боюся, я стала дорослою. І не/ має паніки серед близьких, ми просто йдемо в коридор. Там, на підлозі, лежать ковдри та подуш/ ки. Мама тримає мене міцно, го/ ворячи: “Усе буде добре”. Я чую, як на вулиці свище, й повторюю: “Усе буде добре”. Дві тисячі шістнадцятий… Я нарешті пішла в дитячий садок! Там багато дітей. Згадую літню спеку надворі. Але ми не гуляємо. На вулиці, замість асфальту, те/ пер вирва. Я знову в коридорі, бов садочку немає ані підвалу, ані бомбосховища. Прилетіло так близько. Але я повторюю: “Усе буде добре. Матуся скоро прийде, вона близько”. Дві тисячі вісімнадцятий… Перше вересня, день народжен/ ня, перший клас. Мені вже сім. У класі повно знайомих облич. І перший раз досить тихо на вули/ ці. У школу йдеш кожного дня. І коли зранку чуєш постріл, усміш/ ка спадає з лиця. Наче відчуваєш рану, яка постійно кровить. Об/ стріли посилюються. Дві тисячі двадцять другий… Ні, цього разу було інакше. Я не повернулася додому. І повертати/ ся вже нікуди. Будинку немає...”. У цій нескладній розповіді все – від дитячої надії на радість у свя/ то до можливих мрій та омрію/ вань, вимріювань сьогодні, коли так важко повірити в змогу яких/ небудь овіюваних щастям жа/ дань. Прикінцеве висловлення “Мій перший день війни, ніби день бабака, розтягнувся вже на одинадцять років” сконденсова/ но подає прожите й пережите, а кінцева фраза сповнена віри й надії, оскільки відлення серця й душі знаходять свій повноцінний вияв заради майбутнього: “Відра/ дою стало мистецтво. Тепер я пи/ шу картини, адже це одна з мож/ ливостей зробити світ кращим”. Відлуння думок про рідне міс/ то, неповторні ритми його життя відчутні в есе Аліни Харач з м. Бахмут: “Останнім часом мені часто сняться сни – то кольорові, то чорно/білі. Ось я гуляю ма/ льовничими вулицями рідного Бахмута, насолоджуючись пахо/ щами троянд, милуючись алеями каштанів та струнких тополь, зус/ трічаюся з однокласниками, това/ ришами або відпочиваю в колі своєї родини. Ці сновидіння від/ чуваються, наче реальність, бо там – мирне життя поруч із близьки/ ми та друзями. Раптом ці картин/ ки змінюються на страшні кадри руїн, звуки вибухів, почуття роз/ пачу, болю й ненависті…”. Сприй/ няття суворої реальності війни дає сили авторці для твердження про те, що українська мова – запорука цілісності держави, її сили та пов/ ноцінного статусу в цивілізовано/ му світі, а ще – рідне слово є що/ найнадійнішою зброєю: “Особли/ во боляче стає на серці, коли розу/ мієш, що оті, вибачте, кляті “асва/ бадители” вкрали моє місто, віді/ брали найсвятіше – батьківщину. Для себе я остаточно вирішила: більше не можу розмовляти росій/ ською, тому що не хочу говорити мовою тих, хто прийшов на нашу землю вбивати, нищити, грабува/ ти. Нехай у цій війні моєю зброєю буде рідна мова (я так визначила для себе), тому що мову вбити не/ можливо, вона, як і душа людини, безсмертна”. На згадку приходять емоційно багаті рядки з поезії Ле/ сі Українки: “Слово, моя ти єди/ ная зброє, Ми не повинні заги/ нуть обоє!”, адже й справді – ко/ ли, як не сьогодні наші воїни вті/ люють заповіти геніальної поете/ си: “Месники дужі приймуть мою зброю, Кинуться з нею одважно до бою...” Спогади про рідне місто та прагнення віднайти в новому ви/ мірі мотивації й цінності для власного становлення пронизу/ ють есе Ангеліни Головащенко зм. Костянтинівки: “До війни я жила в найкращому, найулюбле/ нішому, затишному, маленькому містечку під назвою Костянти/ нівка. Коли почалася війна, ми з мамою були вимушені виїхати зі свого рідного міста. Було дуже тяжко залишати свою домівку, не знаючи, коли й чи буде куди по/ вертатися. У мене не було можли/ вості відвідувати школу, тому я перейшла на дистанційне нав/ чання”. Надзвичайно щирою та емо/ ційно багатою постає розповідь Таїсії Качур з м. Соледар, де в ру/ кописно виконаній формі автор/ ка ескізно оповідає про те, що “Два роки тому ракети знищили наш дім, ми втратили все. Не ли/ ше речі, не лише стіни – ми втра/ тили частину себе. Школа, в якій я колись сміялась на перервах, тепер руїна. Місто, в якому я ви/ росла, стало привидом, обпече/ ним і порожнім”. Крок за кроком читач пізнає долю тих, хто зму/ шений покинути усе та віднахо/ дити радість у нових місцях:
“Спочатку було страшно. Жити в чужій області, у квартирі, яку доводилося міняти щокілька місяців. Вчитися в новій школі, де ніхто тебе не знає. Плака/ ти почали від самотності й ховати сльози вдень, бо мама й так виснажена. Вона волонтерить, допо/ магає військовим і внут/ рішньо переміщеним особам, бо не може сиді/ ти, склавши руки. А тато пішов на фронт. Ми не засмучуємо його”, а далі продовжує: “Мені здаєть/ ся, ми всі тепер живемо між двома ударами. Між сиреною й тишею, яка ніколи не є спокійною. Вона наповнена страхом. Але ще більше вона на/ повнена злістю”. Переконливи/ ми є думки Таїсії Качур щодо вірив майбутнє, згуртованості усіх у дні випробувань і важких злісно/ лютих ворожих атак: “Ми не має/ мо права звикати до цього. Не маємо права сприймати війну як буденність, бо коли звикаєш – перестаєш боротися”. І вже зов/ сім впевнено, на прикладі своєї родини, пише: “Я бачу, як моя сім’я тримається разом. Як мама, навіть втомлена, пригортає мене перед сном. Як брат, хоч і малий, старається бути сміливим чолові/ ком. Як тато пише: “Все буде добре”. – і я вірю йому, бо він мій тато, і він сміливий”. Сміливістю та упевненістю сповнені останні рядки: “Ми мусимо підтримува/ ти одне одного, допомагати, бо/ ротися – разом. Бо тільки так ми переможемо. Бо тільки так по/ вернемо собі дім. І не важливо, де кожен із нас – у бомбосхови/ щі, в окопі, за волонтерською ро/ ботою чи в чужому місті – голов/ не, що ми разом. А значить ми сильні”. Основними мотивами худож/ ньо/прозових пошуків стали фі/ лософські питання життя й смер/ ті як дійової особи Морени з ак/ тивним використанням елемен/ тів легенд і переказів, народних уявлень і міфів (Анастасія Ко/ вальчук “Останній шлях” із м. Дружківка), а також яскраві жит/ тєві колізії жінки в різних умовах самовияву та самореалізації, коли “Фотографія в моєму паспорті – це відголосок зовсім іншого жит/ тя. На ній зображена 16/річна дівчинка, яка вчиться на відмін/ но, бере активну участь у житті школи, у різних олімпіадах і кон/ курсах. Дівчинка, яка впевненим кроком іде до золотої медалі, яка вірить у світле майбутнє, яка вчиться і мріє працювати на май/ бутнє своєї держави! Дівчинка на фото ще не знає, які випробуван/ ня підготувала їй доля. Не знає про можливості, які відкриються перед нею після надскладних випробувань” (Анастасія Коваль/ чук “Скалічена доля чи життя з чистого аркуша”), а в сучасних снах до героїні постійно прихо/ дять пережиті болі й страждання, що не відпускають і заполонюють усю душу: “…у свідомості спливає образ квітучої вишні, а я роздив/ ляюся золотистих бджіл, які тру/ дяться, щоб через декілька міся/ ців моя мама наварила вареників із вишнею… І раптом щось гуп/ нуло! І я вже на залізничному вокзалі міста Краматорська! Зно/ ву в мої сни ввірвалось 8 квітня 2022 року. Я зіскочила з переляку з лавочки… і другий вибух! Тем/ рява. Дзвенить у голові, болить нога. Відчуваю, що я в чомусь га/ рячому та липкому. Голоси вріза/ ються в мої вуха”, і крок за кро/ ком постають жахіття людської трагедії: “Перед собою бачу біле світло, це, мабуть, від того, що швидко втрачаю кров! Осколком ракети мені перебито стегнову артерію та розтрощено кістки лі/ вої ноги. Це світло не манить ме/ не, а надає сили витерпіти страш/ ний біль. До мене підбігають ря/ тувальники, швидко накладають джгут, і від цього біль примножу/ ється в сто разів, але я не кричу, просто мовчу й дивлюся на біле світло. На запитання відповісти не можу, лише чую, що безупин/ но мені хтось телефонує (мабуть, мама), а я в шоковому стані не можу відповісти. Чомусь прийня/ ла рішення не розмовляти, щоб зберегти сили”. Фізичний біль примножується, рве на шматки, вичавлює всі сили, стає мораль/ но/почуттєвим, адже втрата лівої нижньої кінцівки неймовірно ра/ нить душу: “Може, я сплю і все це мені сниться?! Я заплющую очі, але розумію, що це не сон! Потім намагаюся чимось себе заспокоїти. Спокій знайшла в думці, що тепер не так болить. Якби я тоді знала, скільки в мене операцій попереду… Якби я зна/ ла, що рана буде погано загоюва/ тися й попереду мене чекає ще чотири операції”. Цінним є те, що героїня не втрачає своєї людськості, уміння розуміти болі й тривоги інших, поступатися власним, цілком мо/ тивованим місцем комусь із тих, хто більшою мірою потребує до/ помоги тут і зараз: “Я перебуваю у Львові. Саме з цього міста по/ винна була переїхати до Польщі, щоб літаком дістатися до Німеч/ чини. Але в цей час потребувала екстреної допомоги важко пора/ нена дитина, я не думала про се/ бе, адже моєму життю вже нічого не загрожувало, тож без вагань поступаюся своїм місцем у літаку. До Німеччини їду автомобілем швидкої допомоги”. Після проте/ зування в Німеччині, після всьо/ го пережитого знову й знову в сон вривається війна, мчить шалени/ ми темпами, де минуле переплі/ тається з сучасним: “Раптом жах/
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
