Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ У Ромнах на Сумщині відбулися урочистості з нагоди 110-ї річниці від дня народження поета й педагога Йосипа Дудки, якого громада шанує за чин українського вчителя і просвітника, за любов до рідної мови, якою щедро ділився з краянами. Кілька років поспіль на честь Йосипа Дудки серед учнів шкіл Роменського району проводяться “Дудківські читання” на кращу декламацію творів поета та конкурс юнацької творчості “Собори душ”. Фото з відкритих джерел
Вітчизняні медіа зазвичай широко висвітлюють наслідки варварських обстрілів українських міст, показують, як кияни ночують на станціях метро, постійно з’являються світлини знищеного житла навіть у віддалених од війни населених пунктах. Рідше медіа пишуть про території, звідки ворог просто випалює жителів “шахедами”, КАБами та іншою смертоносною зброєю. Так сталося з Покровськом і Мирноградом, які ворог не захоплює, а перетворює на руїну. Скоріше за все така доля чекає на Добропілля, де минулого тижня внаслідок обстрілу закладу торгівлі загинули і отримали поранення понад 20 осіб. Але поруч з цим містом досі якимось дивом іще видобувають вугілля, розташовані десятки сіл і селищ, які постійно потерпають від атак з неба – їх розстрілюють, як у тирі. Про те, як це відбувається на Донеччині, редактор і журналіст газети “Хазяїн” Володимир Заїка розповів у розміщеній в цьому числі статті (стор. 3). А про те, що коїться в селах Дніпровщини, на межі з Донеччиною, провладні телеканали не показують, мабуть, хтось боїться визнати, що втрачаємо території і людей не тільки через знавіснілого ворога... Наприклад, ще з минулої осені голова Новопавлівської територіальної громади Микола Гаврилов криком кричав у соціальних мережах і звертався особисто до керівників Дніпропетровської області щодо необхідності захисту села оборонними спорудами ще на далеких підступах. Влада не чула, він закликав земляків самим будувати, але відгукнувся один чоловік, здається, родич Миколи Гаврилова, який надав тракторний екскаватор – крапля в морі, але дуже показова. І гірка...
ОКСАНА ПРИХОДЬКО
ВАЛЕНТИНА СЕМЕНЯК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ За останні пів року ворог з відстані фактично знищив Новопавлівку, зруйнувавши повністю донедавна квітуче село з розвиненою інфраструктурою. Люди виїздили хто куди: з двох тисяч мешканців залишилися кілька десятків. Наразі трагічну долю Новопавлівки повторює сусідня Іванівка, що межує з Великоновосілківським районом Донеччини, де ворог активно просувається. Змушена з родиною залишити Іванівку, вже колишня бібліотекарка Лариса Попцова, звертаючись до керівників Дніпровщини, написала на своїй сторінці у Фейсбуці: “Ви хоч краєм вуха чули, що є таке віддалене село від Межової, яке потерпає з усіх сторін від ворожого наступу? Від Новохатського до Іванівки 3 км. Від Зеленого Гаю так само. Летить з Іскри, летить через річку... Село стирають з лиця землі! Його просто знищують, ліквідують! Винищують, ніби його ніколи й не було! А навіщо люди? Залишаються землі! Село в диму! Горять хати, горять сільськогосподарські забудови, горить хліб! Кожен день прильоти по 4-5 КАБів, які несуть конкретну розруху! Село добивають! Дрони літають по селу, як мухи! На секундочку! В селі ще залишаються Люди! Люди без світла, без газу, без зв’язку! Електростанцію розбили, газопровід теж, мережі немає! Люди, щоб зв’язатися зі світом, добираються до сусіднього села Гаврилівка під дронами. Люди без хліба, без товарів взагалі. Магазини не працюють, аптеки, лікарні немає. По пошту їдьте в Межову, пенсію, в кого на пошті, отримайте в Межовій! Люди самотужки відрами води гасять сусідні будинки, газову трубу, бо пробило. Виконують роботу пожежників. Там люди переживають страшне пекло! Вони день пережили, ніч пережили, як заново народилися! Про собак, котів я вже й не говорю. Кажуть, вони голодні тиняються, як привиди! Люди виїжджають у невідомість, покидають тварин, бо самі не знають, де їхній прихисток буде! Ті люди, що залишилися чи повернулися, не знайшовши прихистку, самі на грані виживання, самі потребують допомоги!” “А це вчорашні прильоти вам на замітку та для піару, – коментує Лариса фотографії руйнувань рідного села. – На фото три домоволодіння. На цих згарищах вмістилося ціле життя працелюбних господарів...” Українське село за роки війни зазнало чи не найбільших руйнувань і щодоби продовжує страждати. Втрати села як колиски України, як би пафосно це не звучало, можна порівняти з голодоморами, які влаштовували за наказом з москви. Так, наразі це – геноцид! Питання, чому влада не реагує відповідним чином, залишається відкритим. Як і те, чому, маючи підтримку ледь не пів світу, в парламентсько-президентській Україні на четвертому році війни досі не організували гідну відсіч ворогу на всіх напрямках. Ворожі дрони і ракети обіцянками з відеозвернень не збиваються!
Підготував Ігор ЗОЦ
ПЕРЕДПЛАТА—2025
Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2025 рік. Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 4 міс. — 260 грн.
Будьмо, друзі, разом!
Наступний номер тижневика “СП” вийде 14 серпня ц. р. Дякуємо передплатникам і читачам за розуміння!
На часі · “Запроваджувачі НУШ проігнорували підмурівок національної освіти – ментальність, ріднокультурні цінності, особливості способу життя”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ “НУШ у 5/7 класах провисла…”. Очевидно, йдеться про відсут/ ність очікуваних результатів у шко/ лі. Виникає логічне запитання: “Ав чому ж причина?” Соціальна ме/ режа вказує на три причини: винні вчителі (це, зокрема, і думка О. Лі/ сового); відсутня матеріальна база; наслідки пандемії та війни. Я хочу поділитися своїм ба/ ченням проблем, які виникли і виникають у зв’язку з реалізацією НУШ. Методика НУШ, її підходи до навчання викликали запитання вже з початку її приходу в школу. Уперше в публічному просторі критично висловилась про НУШ І. Д. Фаріон у виступі “Імітація НУШ, або Як знищити шкільну освіту”. Звернемося до теоретичних положень НУШ, найперше до са/ мої назви. Ймовірно, назву “ук/ раїнська школа” взято із заголов/ ків робіт Софії Русової, хоча до/ слідниця розуміла цю назву ви/ нятково як національну школу України. Це означає, що націо/ нальна українська школа має від/ повідати, за словами Г. Г. Ващен/ ка, “соціально/політичному уст/ роєві держави, а також психології народу і його національним тра/ диціям”. Етнопедагогіка як наука на зорі української державності була вже достатньо розвинена, хоч і переслідувалася. Прикладом є збірник часів Олени Пчілки і Ле/ сі Українки “Дитина у віруваннях і звичаях українського народу”, дослідження С. Русової “Нова школа”, а пізнішого часу це ро/ боти К. Ушинського, Г. Ващенка та найближчі до нас академічні розробки Г. Філіпчука, зокрема “Українська етнокультура у змісті національної, загальної та педа/ гогічної освіти” і багатьох інших авторів. Українська етнопедагогіка мала б спрямовувати сучасну систему освіти до ментальних оз/ нак, особливостей способу життя українського народу, серед яких, на мій погляд, можна відзначити: / працелюбність, раннє при/ вчання до обов’язків, зайнятості конкретною роботою; / оптимістичність, схильність до романтичного світосприйняття; / прагнення до самовиражен/ ня через творчість; / правдивість, щиросердність, споглядальність; / прагнення до відособлення, своєрідний індивідуалізм. Ці та багато інших особливос/ тей української психіки, характе/ ру повинні б ураховуватися під час навчально/виховного проце/ су, а конкретніше – діти мали б привчатися до праці з раннього віку, до обов’язковості у вчинках, відповідальності за свої дії, до ко/ лективізму. Натомість ми бачимо: / діти граються в початковій школі; / слідують власним бажан/ ням, а не завданню; / не тренують свою волю в по/ доланні перешкод; / не виявляють лідерських якостей; / відсутня змагальність. Як наслідок – загрозливі про/ яви в психології: / нерозвинена увага, не мо/ жуть зосередитися; / не спрямовані на виконання завдання; / не формується відповідаль/ ність (бо завдання не є обов’язко/ вим для виконання);
/ не розвивається самостій/ ність у думках, вчинках (перебу/ вають ніби в умовах дитсадка, під постійною опікою батьків). Створюються проблеми у спроможності пізнання, форму/ ванні навичок: / не вміють слухати (відпові/ дають невпопад); / неусвідомлено читають (без розуміння тексту, суті); / погано пишуть (без поділу тексту на речення); / не можуть побудувати усно/ го висловлювання (відповідають одним словом); / відсутнє прагнення до ви/ словлення власної думки. А ще вербальне оцінювання – у словах “молодець”, “дуже вели/ кий молодець”, “просто моло/ дець” – ніби урівнює роботу всіх дітей і виключає природну зма/ гальність. Варто, на мою думку, зверну/ ти увагу на недолік, я сказав би, життєвого, державницького ви/ міру – нехтування формуванням відповідальності, яку американ/ ський психолог К. Роджерс виз/ начав як головну ознаку сформо/ ваності особистості взагалі. Відповідальність – це риса особистості, затребувана впро/ довж усього життя. Цю якість лю/ дини необхідно “вирощувати” контролюючи, що не є насиль/ ством над особою. Відповідаль/ ність передбачає усвідомлення обов’язку і зусилля над собою. Застосування зусилля має психо/ логічний аспект і формує пізна/ вально/спонукальний процес: до/ сягаючи чогось, особа отримує моральне задоволення, а це спри/ яє подальшому зусиллю (і так да/ лі). Таким чином, формування від/ повідальності допомагає розвитку когнітивних навичок дитини. На жаль, за роки утвердження незалежності України формуван/ ня відповідальності кинуте на са/ моплин. До чого це призводить, зокрема в нашій державі в широ/ кому розумінні (а не тільки в ос/ віті), – ми всі є свідками. Нехтування формуванням відповідальності – це одна з най/ загрозливіших небезпек у побу/ дові демократичної країни. Перераховані вище недоліки, що, зауважу, не є наслідком на/ чебто поганої роботи вчителів початкової школи, а в кінцевому підсумку виявляються результа/ том впровадження методики НУШ; і вони стали очевидними вже після чотирьох років запро/ вадження цієї реформи. Коли уч/ ні перейшли до середніх (п’ятих) класів, з’ясувалося, що діти не здатні сприйняти системний ма/ теріал (розділ “Фонетика”, “Лек/ сика” і подібне). А все тому, що з початкових класів (цей період – основа навчання!) забрали інс/ трументарій навчання – увагу, наполегливість, старанність, від/ повідальність – і ввели ігрову форму “перебування” в школі. Так, запроваджувачі НУШ проігнорували підмурівок націо/ нальної освіти – ментальність, рід/ нокультурні цінності, особливості способу життя нашого народу. З нового навчального року (2024–2025) організовано гучні дебати: що і як оцінювати в нав/ чанні дітей? Це, ніби нове, вже було – аудіювання, діалоги тощо, але це, відоме нам, тепер назива/ ють по/іншому – ГР/1, ГР/2… Це саме той випадок, коли відоме, як казала І. Д. Фаріон, назване по/новому, не стає новим. Така заміна назв є грою у форму.
Новатори методики НУШ руйнують, на мою думку, переві/ рену, доречну змістову роль оцін/ ки, пропонуючи відмовитись від поточних оцінок. Адже поточна оцінка виконує мотиваційну, спонукальну, контролюючу фун/ кцію. “Нищення” поточної оцін/ ки, на мій погляд, нівелює спро/ можність формувального оціню/ вання, яке конкретно виявляєть/ ся через оцінку. НУШ наполегливо підсилює зростання ще однієї проблеми: масоване спонукання учнів (че/ рез нушівські підручники, у яких навіть QR/коди зазначаються; програми з предметів) до вико/ ристання під час уроків гаджетів, роботи в мережі “Інтернет”, шкідливість чого для багатьох напрямів розвитку дитини вже усвідомили демократичні євро/ пейські країни. А що означає рекомендація Міносвіти – вивчення напам’ять віршів вважати необов’язковим?! Це вже відверте спрямування до руйнування зв’язків дитини з ін/ телектуально/духовним надбан/ ням рідного народу, нищення ос/ нов української ідентичності. Також здійснюється масоване привнесення в лексику україн/ ської літературної мови англіциз/ мів. Чужинські слова масово ви/ користовуються як в усному мов/ ленні, так і на письмі. Фактично твориться новий суржик, тепер уже англійський. І це коли ми ще не позбулися остаточно моско/ витського, достатньо глибоко за/ коренілого в нашій мові впродовж тривалого історичного періоду. Невже прагнення до чистоти рід/ ної мови втратило актуальність? Загрозливими, а не просто помилковими, на мій погляд, є поширення методичних програм під гаслом інтегрованих курсів: об’єднання вивчення української та зарубіжної літератур, історії України із загальною історією. Такі інтегровані курси суперечать національним і державницьким завданням, а саме – утверджен/ ню української ідентичності, по/ будові української України. Прагнення до уніфікації у викладанні предметів у школі ве/ де до глобалізації в освіті й зага/ лом у світосприйнятті. Схожий процес, але ще й з конкретною ідеологічною метою, Україна вже переживала, перебуваючи в
На часі · “Запроваджувачі НУШ проігнорували підмурівок національної освіти – ментальність, ріднокультурні цінності, особливості способу життя”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ На продовження розмови, розпочатої на попередніх засіданнях, 14 липня в інформаційному агентстві “Наголос” ВУТ “Просвіта” відбувся черговий круглий стіл на тему “Історичні витоки Української Державності та московська окупація”. Головний доповідач – історик, політик, письменник, публіцист, краєзнавець Дмитро Чобіт зосередився в своєму виступі на українськопольських відносинах на сучасному етапі. Він поділився спостереженнями, як медіа роздмухують антиукраїнські настрої в Польщі і що за цим стоїть. Пан Чобіт спростував деякі польські міфи щодо так званих “злочинів ОУН–УПА”, буцімто скоєних українцями проти поляків у період Другої світової війни, коли Україна не мала своєї державності. У засіданні круглого столу взяли участь і виступили Павло Мовчан, Георгій Філіпчук, Микола Голомша, Володимир Шовкошитний, Сергій Присухін, Леонід Мужук, Петро Чернега, Юрій Нагулко, Валерій Франчук, Василь Красьоха, Євген Букет. Звіт про подію можна переглянути на Ютубі. До звіту про круглий стіл долучаємо статтю просвітянина з Одещини Володимира Корнійчука, яку він надав редакції.
Володимир КОРНІЙЧУК, учитель Чорноморського ліцею № 6, голова Чорноморської міської “Просвіти” імені Т. Г. Шевченка, Одеська обл.
Вчитаймося у слова видатних педагогів: “Найбільшим даром для держави є освічена молодь” (Я. Коменський); “У вселюд/ ському житті тільки той народ і бере перемогу, який має найкра/ щу школу”, “…борімося за вільну національну школу для вихован/ ня вільної, свідомої, дужої Нації” (С. Русова). Ці, як і Г. Ващенка та К. Ушинського (далі буде), об/ ґрунтовані у фундаментальних працях, вистраждані в боротьбі за незалежну Україну твердження видатних українських (і не тіль/ ки) вчених/педагогів є науковою методологією для розбудови віт/ чизняної педагогіки. У 2018 році Міністерство ос/ віти і науки України на чолі з Лі/ лією Гриневич оголосило про ре/ форму шкільної освіти, яка отри/ мала назву “Нова українська школа” (НУШ). Навчання в школі за програмою НУШ розпо/ чалось у 2018–2019 навчальному році. Але вже 25 лютого 2024 року Оксен Лісовий, новий Міністр освіти і науки України, журналіс/ там “НВ” буквально сказав:
На часі · “Запроваджувачі НУШ проігнорували підмурівок національної освіти – ментальність, ріднокультурні цінності, особливості способу життя”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Видання “Межівський меридіан” повідомляє, що на сході Дніпропетровщи/ ни триває робота зі збере/ ження культурно/історич/ них цінностей, які перебу/ вають критично близько бі/ ля лінії фронту. Чергова половецька скульптура (баба) цими днями були евакуйована з прифронтової Слов’янської громади до Дніпровського національного історичного музею імені Дмитра Явор/ ницького. Скульптура перебувала на території зеленої садиби “Перлина степу” – у ма/ льовничому куточку, де за нею доглядали. Власник садиби Олександр Юхименко зізнається: “Мені здається, що багато років вона оберігала нашу землю від біди, була нашим оберегом. Її мали змогу побачити всі земляки, до/
“дружніх обіймах” московитської імперської держави. Новітні гло/ балісти намагаються вичавити все національне із самодостатніх держав. Теоретики глобалізму проповідують “застарілість націо/ нальних держав”, “глобальну іс/ торію”, поширюють твердження про стирання кордонів, переду/ сім ментальних, національних. Глобальні проєкти – це нама/ гання уніфікувати світогляд, куль/ тури, це насадження штучності в усьому – стосунках, мові, побуті, мисленні. Тому протистояння гло/ балізації – це боротьба за збере/ ження української картини світу, наших суто українських уявлень про світ. Україна – самоцінна, а не додаток до глобальних проєктів. Отже, причиною “провисан/ ня НУШ у 5/7 класах” є: / відірваність системи освіти від національного коріння укра/ їнського народу – рідних основ навчання та виховання; / відсутність критичного під/ ходу до політики глобалізму та пов’язаних з нею викликів. Орієнтиром у побудові систе/ ми освіти в Україні для нас – ос/ вітян, батьків учнів – має бути думка, позиція Костянтина Ушинського: “Виховання, ство/ рене самим народом і побудоване на народних основах, має ту ви/ ховну силу, якої немає в найкра/ щих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозиче/ них в іншого народу”. Єдність, нерозривний зв’язок навчання і виховання, саме національного виховання, – запорука успіху в шкільній освіті. Ми, українці, враховуючи су/ часні глобалістичні й регіональні націєтворчі виклики, зобов’язані залишатися духовно сильною, ін/ телектуальною нацією, здатною розвивати найпрогресивніші тех/ нології сучасності, і основою на/ шого розвитку має бути своя на/ ціональна школа, а не чужинець/ кі запозичення. І на завершення. У нашій ук/ раїнській системі освіти, почина/ ючи з 1991 року до запроваджен/ ня НУШ, час від часу відбувалися зміни – і це природньо, законо/ мірно. Очевидно, в шкільній освіті є недоліки, але їй точно не потрібна трансплантація. Необхідно глибо/ ко проаналізувати її стан, залиши/ ти хороше і відмовитися від того, що неефективне; одним словом – потрібно вдосконалити шкільну освіту. І це можливо у співпраці учителів/практиків і науковців.
торкнутись до нашої історії... Але сподіваємось, що після вій/ ни ця пам’ятка все/таки повер/ неться у Слов’янську громаду – на ту землю, де була знайдена”. Відомо, що громада отрима/ ла відповідні документи та су/ провідні листи на пам’ятку.
Події, факти, коментарі · “путін розуміє лише одну мову – мову сили. І найкращі дипломати України – це ЗСУ”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
менше втричі, щоб пропорційно завдавати шкоди російському ВПК та об’єктам інфраструкту/ ри, які залучені до війни. Про це в етері “Еспресо” сказав авіацій/ ний експерт, член громадської ради при Державіаслужбі Богдан Долінце.
17 липня у Києві відбулася фіксація рекорду, який було вне/ сено до Національного реєстру рекордів України. Про це пові/ домляє видання kamianske.city з посиланням на Картинну гале/ рею ArtCraftOil. Мистецький твір “Прапор” (рік створення 2014, розмір 200х300 см) – це найбільше зоб/ раження державного прапора Ук/ раїни, створене олійними фарба/ ми на полотні. Автор рекордної роботи – Ва/ лерій Сосна з Дніпра, знаний ук/ раїнський митець, член Націо/ нальної спілки художників Укра/ їни та викладач образотворчого мистецтва кафедри експертизи та оцінки культурних цінностей і дизайну Університету митної справи та фінансів. “Сьогодні моє ім’я занесене до Книги рекордів України за найбільший мистецький твір із зображенням прапора України на полотні”, – поділився Валерій Сосна.
Підготував Ігор ЗОЦ
Чернівецьке обласне об’єднання Громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка” з глибоким сумом сповіщає: На 88-му році життя відійшов у вічність Богдан Іванович Мельничук – почесний просвітянин України, кавалер медалі “Будівничий України”, прозаїк, поет, краєзнавець, літературознавець, доктор філологічних наук, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Світла пам’ять про Б. І. Мельничука назавжди збережеться в серцях усіх, хто його знав. Центральне правління ВУТ “Просвіта” глибоко сумує у зв’язку зі смертю нашого щирого побрати) ма Богдана Івановича Мельничука. Він назав) жди у вдячній пам’яті.
Події, факти, коментарі · “путін розуміє лише одну мову – мову сили. І найкращі дипломати України – це ЗСУ”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Patriot, якого Берлін обіцяв Україні, буде готовий не раніше ніж через пів року. Про це пише видання Bild із посиланням на джерела в німецькому уряді. Со/ юзники планували, що системи протиповітряної оборони Україні передадуть США, а вони опла/ тять поповнення цих систем. Проте Дональд Трамп заявив, що жодної установки Америка пере/ дати не може. Тепер європейці шукають Patriot на своїх складах. Проблема в тому, що в Європі нестача ППО.
Конструкція Кабінету мініс/ трів сьогодні не життєздатна в та/ кому форматі, сама історія уряду в Україні як вертикалі влади при/ пинила своє існування. Таку думку в етері телеканалу “Еспресо” висловив дипломат, міністр інфраструктури України (2016–2019), політик Володимир Омелян. “Я вважаю, що єдиною при/ чиною перестановки в уряді було те, що Арахамія з Єрмаком обмі/ нялись впливом. Тобто прем’єр/ міністр Арахамії пішов на мініс/ тра оборони, а віцепрем’єрка Єр/ мака стала прем’єр/міністром. Все. Більше жодних й змістовних речей ми не побачили. Жодного оновлення уряду не відбулось. Ми розуміємо, що якою б профе/ сійною не була Юлія Свириден/ ко, вона не зможе працювати краще, ніж Шмигаль, бо їй ніхто не дасть цього зробити”, – вва/ жає Омелян. Політик наголосив, що в но/ вому уряді є багато професійних людей. Втім, на його думку, їм не дадуть можливості працювати ефективно.
Петро Порошенко під час чергової поїздки на фронт з допо/ могою для бригад Сил оборони сказав, що новий уряд має термі/ ново забезпечити перехід еконо/ міки на військові рейки. “Нарешті ми на фронті. На Запорізькому, на Дніпропетров/ ському напрямку. Тут працюють від Оріхова і Гуляйполя аж до Покровська і Мирнограда. Що сьогодні важливо для наших вої/ нів? Я поставив новому прем’єр/
міністру декілька запитань. Пер/ ше – коли економіка України пе/ рейде на військові рейки? Коли держава забезпечуватиме 90% потреб Збройних Сил? А не так, як зараз, коли до 90% – це волон/ тери й тільки 10% забезпечує дер/ жава. Це категорично неприй/ нятно. Перехід на військові рей/ ки – це завдання номер один”, – цитує п’ятого Президента телека/ нал “Прямий”. “Друге – податок, який вій/ ськовий сплачує з доходів, має йти в бригаду. Бригади самі по/ винні купувати те, що допоможе прямо тут і зараз, що збереже ук/ раїнську землю, що збереже жит/ тя і час”, – вважає Порошенко. “Третє – негайно активізувати співпрацю з нашими партнерами. І вже у вівторок, як я запропону/ вав, має бути звернення до Кон/ гресу США. Щоб Збройні Сили України були завалені зброєю американського і “натівського” виробництва. Бо це те, що зупи/ няє російський натиск. Це найе/ фективніша мова, яка наближає нас до миру. Бо путін розуміє ли/ ше одну мову – мову сили. І най/ кращі дипломати України – це ЗСУ”, – наголошує Порошенко.
“Я чую цей аргумент досить часто – що ми маємо розглядати це як війну путіна, а не як росій/ ську війну. Цей аргумент не вит/ римує критики. Якщо подивити/ ся на підтримку, якою користу/ ється путін серед російського на/ селення, коли ми бачимо, скіль/ ки людей підтримують війну, скільки людей закликає пошири/ ти війну на інші країни, то ми ма/ ємо називати цю війну росій/ ською війною”, – цитує прези/ дента Чехії Петра Павела газета “Сільські вісті” (№25, 26.05.).
Посол України у Великій Британії та колишній головноко/ мандувач ЗСУ Валерій Залужний привітав боксера Олександра Усика з перемогою в бою/реван/ ші з Даніелем Дюбуа, що відбувся в Лондоні. Відповідний допис За/ лужний опублікував на особисто/
ропати, що і звідки. Таке вражен/ ня було, що летить прямо на ме/ не. Ось/ось – і рознесе вщент. Власного тіла не відчував. Не/ самовито вхопився руками за бильця ліжка – не відірвати жод/ ною силою. Хотів скочити на но/ ги, аби дістатися телефона, поди/ витися, котра година. Вікно було щільно зашторене і в суцільній темряві нічого не бачив. Чутно було, як на стіні напроти ритміч/ но цокотів годинник, наче хто цвяхи у мозок забивав. Раптом десь поруч так потужно вибухну/ ло, що стіни струсонуло і відчуло/ ся, що будинок зараз розвалить/ ся, наче картковий. Впав зі стіни і замовк годинник. Стеля наче обрушилася і придавила, мов у домовині. Не міг оговтатися та второпати, що відбувається і чого чекати. А далі вибухи лунали один за одним: другий, третій, четвертий, п’ятий... Зовсім по/ руч. Собаки, які перед цим здій/ няли несамовитий гавкіт, враз за/ мовкли. Паралізоване тіло трохи від/ пустило. Спустив ноги на підлогу і зробив спробу встати. Не одразу, але вийшло. Намацав на столі те/ лефона. Увімкнув екран. Показу/ вало 2:37. Обережно, ніби кіт по черепиці, на автопілоті рушив до му Telegram/каналі. “Вітаю Олек/ сандра з впевненою Перемогою. Перемогою, яка присвячена не тільки нашим воїнам, а й усім нам. Ми маємо зрозуміти, що ін/ шого варіанту, окрім як перемог/ ти, у нас немає. Як не мав його і Олександр. Тому він не лише бився, а й важко і наполегливо готувався. Готувався розраховува/ ти лише на власні сили. Знав, що йому потрібно, і йшов до цього. А ще – думав про те, що є ті, кому ще важче. І сподівався, що його Перемога надихне усіх нас. Дяку/ ємо, Козаче, за науку і натхнен/ ня”, – написав Залужний.
“Економічна правда” пові/ домляє, що в Україні є шість пен/ сіонерів/прокурорів, молодших за 40 років. Ці особи отримують пенсію, призначену для праців/ ників прокуратури. Більшість із них продовжують працювати у прокуратурі після отримання пенсії. Наразі в Україні 5739 проку/ рорів отримують пенсію за вислу/ гу років, з них понад 2200 про/ довжують працювати. Більше ти/ сячі з них навіть ще не досягли 50/річного віку. Деякі прокурори через суд намагаються отримати більші пенсійні виплати, і наразі близько 1200 пенсіонерів проку/ ратури мають середню пенсію в 50600 гривень.
Міністерство культури та стратегічних комунікацій внесло весільний обряд “заплітання до/ лі” до Національного переліку вікна у кімнаті, яка дивилася вік/ нами в напрямку, де щойно луна/ ли вибухи. Трохи відхилив фра/ мугу: все небо палахкотіло яскра/ вою загравою. Віддалік щось го/ ріло, тріскало, летіло догори, по/ тім здійнявся чорний дим. Неса/ мовито озвалася сирена повітря/ ної тривоги. Зі ступору почали виходити собаки – поступово за/ вили в різних куточках селища, наче над мерцями. Стояв розгублений і прирече/ ний: не знав, що робити в цій екстремальній ситуації. Бігти до підвалу? Вийти на вулицю? Роби/ ти нічого не хотілось. Огорнула суцільна апатія. Просто дивився у вікно і спостерігав, як полум’я на небі поступово вщухало і зго/ дом все знову оповило тривож/ ними сутінками. Поглянув на вулицю. Усі бу/ динки стояли, мов вимерлі. В жодному вікні не з’явилося ані вогника. Надвір ніхто не вихо/ див. Та й кому? Молодь виїхала, а немічні пенсіонери та каліки по/ ки не втямлять, що ж відбулося, поки, мабуть, збираються з дум/ ками та ковтають заспокійливе. Та й куди виходити? А раптом ще прилетить? Світло не вмикав. Намацав коробку з корвалолом, що лежала елементів нематеріальної куль/ турної спадщини України. Такий звичай здебільшого побутує у Стрийському районі на Львівщи/ ні, а також інших регіонах Украї/ ни з певними місцевими особли/ востями. На сайті МКСК розпо/ відають, що обряд “завивання ві/ ночка” проводять перед весіл/ лям, зазвичай у четвер чи п’ятни/ цю. Його здійсню/ ють, щоб передати родинні цінності, побажати молодому подружжю щасли/ вої долі, вшанувати природу та виявити повагу до батьків. Плетіння віночка супроводжується обрядовими текста/ ми і піснями. “Вважається, що віночок і доля ма/ ють бути зшиті су/ цільною ниткою без вузликів – то/ ді життя подружжя буде спокій/ ним і безконфліктним. Вінок та долю плетуть тільки тим, хто вступає у шлюб уперше”, – пояс/ нюють у МКСК. Спочатку наречені, дружки та дружби йдуть в ліс чи на луг зби/ рати барвінок, співаючи обрядові пісні. Вимиті та висушені росли/ ни несуть до церкви освятити. Молоді йдуть до сповіді. Після цього вносять обрядові символи – барвінок, весільний коровай, “колачі”, зерно, мед та солод.
Україна має збільшити кіль/ кість атак території росії щонай/
на постійному місці, під рукою. Поклав пігулку під язик – наче трохи відпустило. Почав прихо/ дити до тями. У щілину трохи від/ чиненого вікна потягло враніш/ ньою прохолодою і згарищем. Накинув на себе кофтину з капю/ шоном, поклав до кишені теле/ фона, прихопив ліхтарик. Вий/ шов на ґанок. Сіріло. Тягло паленим. Десь віддалік почувся рух машин. Го/ лоси людей. Попрямував до хвір/ тки. З дворів, мов привиди, мов/ чки виходили люди. З паличка/ ми. На милицях. Напроти на ла/ вочці вже сиділи літні сусіди, які до цього майже не виходили з двору. Підходили ще і мовчки сі/ дали одне біля одного. Плече до плеча. Хто міг, стояли. Дехто ви/ ходив із власними стільцями. Ніхто нічого не казав. Та й що го/ ворити? Всі перебували в оціпе/ нінні та невідомості. Не могли збагнути, що відбулося і чому во/ ни повиходили ні світ ні зоря. Чого очікують? На що сподіва/ ються? Всі в цей час були єдиним ці/ лим. Сьогодні кожен із них наоч/ но відчув на собі, що таке війна.
Володимир ЗАЇКА, Донеччина
Події, факти, коментарі · “путін розуміє лише одну мову – мову сили. І найкращі дипломати України – це ЗСУ”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Звечора довго не міг вкласти/ ся спати. Чогось тривожно було на душі. Не міг сам зрозуміти – чому? Пригадалась денна розмо/ ва зі знайомими в центрі селища. – Чули, цієї ночі обстріляли Золоті Пруди: три будинки зруй/ новані, двоє загиблих, – казав один. – А перед цим прилітало до Веселої Гори, Громової Балки, Дмитро/Дар’ївки, Новостепанів/ ки... За хвилину після мовчанки: – Обклали, наче вовків на по/ люванні червоними мітками. Чує моє серденько, що й нас лихо не омине: не сьогодні – так завтра. – Ану забери свої чорні думки назад! – хтось не витримав. – Та я що, ворог сам собі?! – щиро обурився песиміст. – Од/ нак щось неспокійно на душі, – буркнув, коли ми мовчки поспі/ хом розходилися. Настійливо відганяв від себе цю денну розмову. Не зчувся, як заснув. Наче провалився у без/ вість. …Переляканий, враз проки/ нувся. У темряві щось несамови/ то гуло, ревіло, вило – не міг вто/
Національна еліта · “Вона уперто торувала ніким досі не прокладений шлях і змогла поламати стару концепцію вивчення мови”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Текст цей здебільше для тих, хто незадовго до трагічної дати 19 липня 2024 року піддався нечуваній за всю історію Української незалежности ганебній акції знеславлення, компрометації, паплюження і фактично знищення Особистости, яка була послана на нашу грішну землю Небом. Тієї Особистости, житейський Чин та Місію якої нація сповна не збагнула й достойно не поцінувала. Свідомо роблю цей есей докладнішим. Адже певен: усі ті критикани й недоброзичливці, які голосно потакали або мовчазно спостерігали за актом трагедії “Знищити одіозну Фаріон”, не тримали в руках, не прочитали жодної книжки, жодної статті, не прослухали в мережах жодної з численних передач, не задумувалися над бомбуючими малоросійську свідомість обивателя змістом і суттю того, про що криком кричала перед суцільною німотою душа цієї одержимої ідеєю Української України Особистости.
Микола ТИМОШИК
Як спрацювала акція паплюження Ця акція, як тепер стає зрозу/ міло, була заздалегідь режисова/ на і керована з досі не названого центру творення сталих маніпу/ ляцій та паплюжень українського в Україні та нейтралізації, а то й знищення, знакових постатей на/ ціонального руху. Ця акція була свідомо втілена через найбільш ефектні за впли/ вом і масштабні за валом поши/ рення інформації в геометричній формі засоби – формально роз/ державленої, але фактично кон/ трольованої владно/олігархічни/ ми чинниками доморощеної журналістики, яка й досі працює без давно усталених на Заході правил. Йдеться про вироблені упродовж століть низкою націо/ нальних і міжнародних журна/ лістських спільнот вільного світу правила, кодекси, норми, запові/ ді, що загалом становлять святая святих журналістики – стандар/ ти. Ця акція була розрахована на те, що знесилений війною і зневі/ рений у можливостях побудови справедливої України загал вже втратив здатність критично мис/ лити і легко сприймає на віру гар/ но упаковану вперемішку напів/ правду і явну брехню. Ключовим словом того пап/ люження було “одіозна”. А го/ ловною причиною навішування такого ярлика стала фраза “обра/ зила військових”. На цю дешеву наживку клю/ нули… мільйони.
Поправка до фрази черні “Що мені дала Україна” Із численних “відеонарізок” публічних виступів Ірини Фарі/ он, що з добрих намірів небайду/ жих усе активніше циркулюють, як крилаті вислови, в інформа/ ційному просторі, виділю ось цю цитату: “Це тільки чернь запитує: “Що мені дала Україна?” Великі завжди питають: “Що я зробив для України?”” Отже, від цієї фрази спробую лиш штрихами окреслити те з огрому, що зробила і що ще хоті/ ла зробити Ірина Фаріон для на/ шої Матері/Батьківщини. І це за умов, що: / не мала захмарних статків (жила скромно у звичайній стан/ дартній львівській двокімнатці); / не хизувалася високими по/ садами (працювала у Львівській політехніці за ректорства мільйо/ нера Бобала з принизливою для статусу вченої високої наукової проби зарплатнею); / не переправляла в офшори на доларові рахунки у чужин/ ських банках крадені народні кошти (здебільше це встигають зробити більшість тих, хто по/ трапляє в парламент держави). Помічним орієнтиром у цім завданні стане уречевлений у сот/ нях книг і статей, десятках автор/ ських теле/ та радіопроєктів го/ ловний набуток моєї посестри за духом і чином – її тексти. Мовле/ ні, друковані, поширені нею в мережах. Кілька років тому Ірина Дмитрівна звернулася до мене з незвичним проханням: перегля/ нути зібране до свого першого “Біобібліографічного покажчи/ ка”, що готувала до свого 55/річ/ чя. Зазвичай таке готують із наго/ ди своїх поважних ювілеїв – 70 чи
80 літ – маститі академіки. Вона ж ніби відчувала, що треба з цим поспішити… Якось ніби несміло попроси/ ла мене: коли буде бажання і час, написати до того покажчика фа/ хову передмову. Коли переглянув отриманий зі Львова електронною поштою обсяговий файл, був направду вражений. Бо на цьому тлі доро/ бок багатьох із тих академіків має достоту убогий вигляд.
Богом дані таланти, серцевина яких – українська мова На кожній з її друкованих сторінок, у кожній хвилині її ефі/ ру постає, ніби розкладена на по/ личках, багатоцифрова тека гра/ ней Таланту непересічної Осо/ бистості. І на кожну з цих граней нанизані чистими й світлими на/ мистинами заголовки численних текстів. Незвичних за формою, але об’єднаних одним змістом. Головна смислова домінанта їх визначає стрижень, серцевину й душу українства – Українську Мову. А за цією серцевиною – та/ кі глибоко змістовні концепти, як Нація, Народ, Держава. Ти ще не знайомий з такими текстами. Але вже виникає ба/ жання віднайти, зануритися в їх/ ній зміст, побачити між рядками образ творця. Осібність їх відчу/ вається вже із заголовків: виболе/ ні, вистраждані, переосмислені, одягнені в шати правди, напов/ нені свіжістю, незвичністю, по/ силені несподіваними одкровен/ нями і збагачені відкриттями. Тут зримо проявляється її жи/ тейське кредо, принципова жи/ тейська позиція, вірність обрано/ му ремеслу. Це, власне, головне з того, що вигідно вирізняє хариз/ матичну Особистість у будь/яко/ му суспільному середовищі, над/ то в такому, яке має стосунок до наукового, українознавчого, просвітницького цеху.
Творчий набуток, що “зашкалює” своїм огромом З/поміж численної когорти української інтелігенції новітньої доби, якій волею долі випало працювати на донедавна всуціль замінованому супроти цілої нації українознавчому полі, чи й від/ найти таку, яка упродовж бага/ тьох років так наступально й по/ слідовно, з такою рішучістю й без/ компромісністю боронила б один із останніх бастіонів українства – його мову. І це – Ірина Фаріон. Незвичайна авторка. Незви/ чайний і її творчий набуток. Передусім звертаю увагу на тематичне й жанрове розмаїття текстів. Умовно я розділив би їх за та/ кими блоками: 1. Монографії, науково/попу/ лярні видання, наукові статті, те/ зи таких статей (найзнаковіша – “Суспільний статус староукраїн/ ської (руської) мови у ХІV–ХVІІ ст.: мовна свідомість, мовна дій/ сність, мовна перспектива”. 2. Навчальні посібники та ме/
тодичні праці (найзнаковіша – книга/бестселер “Мовна норма”; ця книга витримала вже третє і, переконаний, ще не останнє ви/ дання). 3. Словники (найзнакові/ ший – “Англізми і протиангліз/ ми”). 4. Журналістика (тут – сотні текстів бронебійної публіцисти/ ки та науково/популярних статей у газетах та журналах). 5. Численні інтерв’ю у друко/ ваних та електронних виданнях. 6. Багаторічний освітній про/ єкт з промоції української книги “Від книги – до мети” (збирав упродовж років у Львові перепов/ нені актові зали). 7. Телепроєкт “Велич Особис/ тості” на парламентському кана/ лі “Рада”. 8. Авторська програма на Ютуб/каналі “Ген Українців”. 9. Мовно/політичні плакати, змістова сила яких “сподвигла” численних неприхованих ворогів українського в Україні до бездар/ ної й безславної за результатами судової колотнечі. Цікаво: чи багато із сучасних наших кандидатів і докторів, до/ центів і професорів можуть по/ хвалитися такою багатогранністю науково/просвітницьких інтере/ сів? Переконаний, що відповідь не буде ствердною.
Її праця на всуціль замінованому супроти цілої нації українознавчому полі Наполегливість, наукова доб/ рочесність авторки як дослідниці й популяризаторки не може не дивувати, маючи на оці лиш кіль/ кісні показники зробленого. Складніше з оцінкою якісних па/ раметрів. Як визначити дієвість текстів із теми, яка упродовж десятиліть на всіх можливих офіційних рів/ нях упосліджувалася, забороня/ лася, фальшувалася, замовчува/ лася? Як оцінити міру потреби в та/ ких текстах, до творення яких з огляду на так звану непрестиж/ ність, недисертабельність, непер/ спективність, долучається не так багато добровольців/одержим/ ців?
Як збагнути силу волі автор/ ки, яка цілком усвідомлено, доб/ ровільно взяла на себе ношу, що мала б нести (але ж не несе спов/ на) низка стало фінансованих із бюджету інституцій, організацій, установ? В неосяжній проблемі захисту і ствердження української мови як державної можна виокремити кілька знакових напрямів науко/ вих і просвітницьких інтересів авторки: / сучасний стан “душі нації”, як образно висловився про нашу мову великий українець Іван Огі/ єнко; / історичний контекст фено/ мену незнищенности української мови, її космічної нездатності бу/ ти забороненою, упослідженою, маргінальною, перейменованою; / видатні постаті української історії – обереги мови, творці на/ ції. Коротко про головне в цих напрямах.
Мова – стан її душі Що головне в текстах цієї те/ ми? / статус і стан державної мовив поки що неукраїнській Україні; / убогість думки, обмеженість інтелекту, засміченість чужими мовними покручами лексики ба/ гатьох високопосадовців; / низька внутрішня культура обтяженого владними посадами мовця; / загрозлива суржикізація сус/ пільства в цілому; / явний і прихований спротив високопосадових чиновників у центрі й на місцях ствердженню української мови як державної в усіх сферах суспільного буття на/ ції. Неупереджено прочитати ці тексти рекомендував би найпер/ ше численним політичним опо/ нентам і самої Ірини Дмитрівни, і всього українського в Україні, які нагадують хрестоматійних на/ чальників/невігласів радянської епохи з їхніми некультурними фразами на кшталт “я це не чи/ тав, але категорично засуджую”. Цікаво, що більшість прикла/ дів зі своїх книг авторка просто “списала з натури”, слухаючи оте жахливо убоге мовлення україн/
ських високопосадовців. Їй це боліло, і вона не втомлювалася, та й ніколи не боялася, нагадува/ ти про це. З особливою наступальністю вона це робила, перебуваючи уп/ родовж останніх років у розбур/ ханому пристрастями вулику ви/ щого українського політикуму, який, як з’ясувалося, у значній частині був, та й тепер залиша/ ється, в основі своїй духовно об/ меженим і національно здеградо/ ваним.
Мова як стрижень української історії Серцевиною своїх сучасних досліджень авторка взяла тему, яка упродовж тривалих у часі під/ російського, підрадянського і пострадянського періодів існу/ вання України була не актуаль/ ною, не витребуваною ні владою, ні керманичами від науки, ба більше, не науковою. Йдеться про витоки нашої мови. Йдеться також про феномен існування державної мови в без/ державних умовах, про мовну сві/ домість провідних урядових та духовно/освітніх середовищ як чинник розквіту чи загасання мо/ ви народу, іменем якого названа держава. За тоталітарного режиму до/ мінувала затверджена в Москві ідеологічна схема, за якою укра/ їнська освіта, наука, культура ні/ бито завжди розвивалися лише в тісному взаємозв’язку з росій/ ською, то того ж постійно вважа/ лися другорядними, принагідни/ ми, позбавленими самостійних ознак. Ця схема у 30/х роках мину/ лого століття набула образної ме/ тафори у вигляді стовбура/дерева з трьома його відгалуженнями, що символізували єдність і взає/ мозалежність трьох слов’янських народів – російського, україн/ ського, білоруського. За такою образною теорією, серцевину цього дерева – його стовбур, коріння якого сягало ча/ сів Київської Русі, – беззапереч/ но присвоювала Росія. А два його відгалуження, що проросли за ці/ єю схемою, лише після ХІV сто/ ліття віддавалися Україні й Біло/ русі. Все, що не “вписувалося” в таку ідеологічну схему, ще доне/ давна вважалося антинауковим, а, отже, шкідливим. Ірина Фаріон відважилася рі/ шуче заперечити цю багаторічну ідеологічну полову, до того ж не на рівні політичної дискусії, а на рівні науки. Вона уперто торувала ніким досі не прокладений шлях і змог/ ла поламати стару російсько/ра/ дянську концепцію вивчення мо/ ви, як абстрактне дослідження букв, префіксів, закінчень. Її спроба вивчити феномен мови крізь призму духовного буття на/ роду “у контексті формування нової українськомовно/етнічної єдности” виявилася успішно. Так світ побачила майже 700/сторін/ кова монографія “Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у ХІV–ХVІІ ст.: мовна сві/ домість, мовна дійсність, мовна перспектива”. Успішною виявилася і спроба реабілітувати та ствердити ареш/ тований тоталітарним режимом і відправлений на багато десяти/ літь у концентраційні спецфон/ дівські запасники термін “старо/ українська мова”. Він у цій праці вживається не лише як синонім,
Суспільство · “Високий чин Ірини Фаріон проглядається буквально з кожного тексту авторки”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
а скорше як запізніла, але спра/ ведлива заміна нав’язаного при/ хильниками “спільної колиски” терміна “руська мова”. Стрижневою в дослідженні є обґрунтування тези про силу й місію мови творити націю і дер/ жаву. У загальних рисах цю тезу окреслив Іван Огієнко: “І поки живе мова – житиме й народ, як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дуж/ чим народом…”. Своїм попередникам – справ/ жнім оберегам душі нації – мови авторка присвячує і розлогі мо/ нографії, і майстерно написані есеї. З монографій варто виділити “Отець Маркіян Шашкевич – український мовотворець” (2007) та “Мовний портрет Івана Пулюя (за листами мислителя)” (2017).
*** Найзриміше, найвідчутніше проявляється житейське кредо, принципова житейська позиція, вірність обраному ремеслу Ірини Фаріон у її резонансних просвіт/ ніх проєктах.
“Від книги – до мети” Найшляхетніший, який оживлює тисячолітню традицію українського книготворення, пі/ дігріває знекровлений, не без участі влади, інтерес до читання, – просвітній проєкт “Від книги – до мети”. Тут Ірина Фаріон ви/ ступає як автор ідеї, організатор та ведуча проєкту. У цьому проєкті було пред/ ставлено близько шести десятків знакових постатей сучасного ін/ формаційного простору України з їхніми кращими книжковими набутками. Йдеться не просто про сис/ темні презентації книг знаних в Україні та поза її межами авторів у переповнених львівських залах. Це спеціально підготовлені в той же день радіо/ та телепереда/ чі. Це повні записи з таких пре/ зентацій, що стали витребувані в мережі. Це щорічні книжкові альбоми про проєкт у дії. Змістову домінанту їх склада/ ють ось такі промовисті заголов/ ки: “Про рух національної свідо/ мости по вертикалі, або Про за/ вершення першого сезону проєк/ ту “Від книги – до мети (2012); “Хто читає, той понад часом” (2013); “Закони вмирають – кни/ ги ніколи” (2014); “Книга – роз/ мова крізь віки: діялог з досвідом, монолог з собою” (2016); “Ми є тим, що читаємо” (2018).
“Велич особистости” Телепроєкт “Велич особис/ тости” на парламентському кана/ лі “Рада”, від 2013 року – це по/ над півтори сотні програм. Фактично це нове прочитан/ ня багатьох відомих, маловідо/ мих, а то й зовсім забутих поста/ тей нашої національної історії. Письменники, вчені, просвіт/ ники, громадські, політичні дія/ чі, державники. Позбавлені на/ кладеного попередніми режима/ ми ідеологічного глянцу, олюдне/ ні й ошляхетнені, з новими яскра/ вими й незнаними досі фактами біографій. Їхні величні й трагічні долі перепущені через небайдуже серце ведучої й подані нам для ос/ мислення у конкретиці давно жа/ даної україноцентричности. Такі передачі стали свіжим подихом на тлі всуціль зросійще/ ного і національно кастрованого контенту пресового, радійного і телевізійного простору новочас/ ної України.
трольовані канали ЗМІ шиту бі/ лими нитками нібито її провину перед нашими вояками. Так зва/ ний “непересічний загал” укра/ їнців залишив скомпрометовану у гидотний спосіб професорку один на один із корумпованими суддями ще потужної антиукра/ їнської системи в нібито неза/ лежній Україні”. У нашій суспільности тради/ ційно не люблять людей талано/ витих, розумних, самодостатніх, принципових, високоморальних. Тих, хто не вміє мовчати. Таких, що речі називають своїми імена/ ми, що не бояться казати правду у вічі, що відстоюють власну гід/ ність, що мають низку інших людських чеснот. Щодо інтелігенції – тема ок/ рема. Більшість її, вихованої вже постколоніальною владою, як і у випадку з оберегом української пісні Ігорем Білозором, тоді прогнозовано промовчала. Звич/ но дбала за свої посади, владні нагороди. Маю на увазі передусім україністів/філологів із диплома/ ми наших університетів. Ця збай/ дужіла й перелякано/слухняна більшість університетської спіль/ ноти не спромоглася бодай на публічний протест. Хіба що за ма/ лим винятком члени катедри, де працювала пані Ірина, відважи/ лися подати публічно слово на захист колеги. Але воно залиши/ лося непоміченим. Не зробила найменшої спро/ би протесту жодна (!) катедра ук/ раїнської (!) мови по всій Україні. Промовчали літератори, істори/ ки, політологи, журналісти. Бо/ дай хваленого за колишній патрі/ отизм Франкового університету у Львові. А саме від них суспіль/ ність очікувала прояву бодай нау/ кової, якщо не громадянської, позиції. Вже не кажу про столич/ ні катедри україністів...
*** Минув рік. І майже нічого в цій історії не змінилося. Після ганебного й незаконно/ го звільнення з професорської посади Львівської політехніки Ірини Фаріон не знайшлося в Ук/ раїні жодного (!) університету, жодної (!) катедри гуманітарного профілю, жодного (!) академічного інституту НАНУ, керівництво яких вважало би за честь запро/ сити її на роботу. У такий спосіб можна й треба було виправити кричущу неспра/ ведливість долі до неповторної Ученої, Просвітянки, Інтелекту/ алки, Великої Українки... Тож її нагле вбивство на совіс/ ти й нинішньої еліти нації, якою б мала вважатися чолова частина національної інтелігенції... Безстрашну й безкомпроміс/ ну захисницю українського в Ук/ раїні віддали з байдужістю і ци/ нізмом на поталу ворогам укра/ їнства. Суд над убивцею так і не за/ вершено, замовників, звісно, не знайдено – і це вже стало гіркою традицією українського право/ суддя новітнього часу. Швидко зібраний список із 25 тисяч небайдужих українців, які закликали владу присвоїти Ірині Фаріон звання Героя України, схоже, так ніхто й не збирається розглядати чи бодай публічно оприлюднити офіційну відповідь на те звернення. І це теж стає гіркою традиці/ єю… Схоже, що час для пізнання Величі Особистости Ірини Фарі/ он на рівні суспільної свідомос/ ти, як і достойного пошанування її Чину і Місії, все/таки не на/ став…
Простір імені Фаріон 14 липня комісія фінансів та планування бюджету Львівської міської ради підтримала рішення облаштувати громадський прос/ тір на вулиці Масарика, 3, де про/ живала львівська мовознавиця Ірина Фаріон і де її вбили. Згідно зі зверненням Шев/ ченківської районної адміністра/ ції, члени комісії погодились ви/ ділити 2,2 млн грн з міського бюджету Львова на створення та/ кого простору. Його назвуть на честь Ірини Фаріон. Як пояснив член комісії, де/ путат Львівської міськради Анд/ ріян Гутник, станом на сьогодні це місце знаходиться у жахливо/ му стані: на газоні зараз львів’яни довільно паркують авто, а також мешканці кладуть квіти на зем/ лю, вшановуючи пам’ять Фаріон. Нагадаємо, 27 серпня 2024 року на фасаді будинку на вулиці Масарика, 3, у Львові, де прожи/ вала Ірина Фаріон, відкрили ме/ моріальну таблицю, присвячену до 40 днів з дня її смерті. Також у місті розробили екскурсійний маршрут пам’яті Фаріон. А 1 січня цього року колишню вулицю Технічну, яка пролягає від вулиці Матейка до стику вулиць Устияновича та Бібліотечної, наз/ вали на честь Ірини Фаріон. Ірину Фаріон вбили 19 липня 2024 року. Вона померла в реані/ мації після пострілу у скроню.
Суспільство · “Високий чин Ірини Фаріон проглядається буквально з кожного тексту авторки”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Чи не в кожній розповіді про величну постать – низка сюрпри/ зів і несподіванок для телегляда/ чів. Ось, наприклад, у передачі про Миколу Гоголя, яку авторка вважає однією з найкращих. А про цю постать сказано так: “Віддавна органічно не сприймала Гоголя через його москвомовність. Вважала це просто дикунством! Чому украї/ нець пише по/чужому? Він хво/ рий чи перевертень? Як з’ясува/ лося, і перше, і друге. Він став для мене основним мотивом від/ штовхування від угодовства”.
“Ген українців” З 2019 року невгамовна пані Ірина запускає ще один свій бро/ небійний авторський серіал – “Ген українців”. Від початку грудня того року – щопонеділка на каналі НТВ. “Геніальні письменники, за/ пеклі військовики, дисиденти та меценати. Люди з різними харак/ терами та долями, але спільною місією – життя заради України!” – таке промоційне мотто цього успішного проєкту, що збирає в мережах сотні тисяч переглядів.
Чесних і підлих, зрадників і пристосуванців – в автобіографії, як за Франком Свою першу автобіографію Ірина назвала промовисто: “Іду життям, неначе мінним по/ лем…”. І то, без перебільшення, сила бомби. Направду, давно не читав в оприлюднених автобіографіях такої оголеної правди про себе і час. Хіба що в Івана Франка з йо/ го незвичними оцінками того/ часного українства та задавнених духовних хвороб так званої еліти народу. Ірина Дмитрівна чесно і пря/ мо пише про тих, кого зі сльоза/ ми на очах і туго зв’язаними сно/ пами теплих споминів згадує із вдячністю усе життя. Також і про тих, хто метеором позначився на якомусь відрізку життєвого шля/ ху, і щось залишив. Про чесних і підлих, зрадників і пристосуван/ ців. Про всіх, вчинки і дії яких формували, випробовували, за/ гартовували, викристалізовували характер, впливали на долю. Переконаний, що високий громадянський, професіональ/ ний, патріотичний чин Ірини Фаріон, який проглядається бук/ вально з кожного тексту авторки, мимоволі стверджуватиме в чита/ ча не чуття хохла з вихолощеною національною свідомістю, не ма/ лороса з принизливим комплек/ сом меншовартості, а Українця. Того українця, хто не лише ніде й ніколи не соромиться і не прихо/ вує свого походження, свого ко/ ріння, не нехтує рідною мовою, ай стверджує себе, піднімається з колін, щоб випростатися, вийти, нарешті, на давно омріяну дорогу свого достойного розвитку.
Чим відплатили українці за смерть Фаріон? Рівно рік тому, 19 липня 2024/ го, за дві години до смерті Ірини Фаріон після несумісних із жит/ тям пострілів злочинця впритул, я написав таке: “У стрічці ФБ переважають молитви за здоров’я... І це, на жаль, наша сумна традиція. Бо всім українським миром, стіною, рішуче мали стати на захист Іри/ ни Дмитрівни тоді, коли вороги України ефектно організували проти цієї чи не одинокої без/ компромісної борчині за україн/ ську Україну справжній інформа/ ційний терор. Вони блискавично втовкмачили загалу через кон/
15 липня в Національному музеї літератури України відбувся літературно/мистецький захід “Я живу тобою і для тебе…” до дня Української Державності. Ця пам’ятна дата покликана нагаду/ вати, що українське державотво/ рення має понад тисячолітню традицію, а його витоки – у Русь/ кій середньовічній державі, цен/ тром якої був Київ. В цей день та/ кож відзначається День хрещен/ ня Руси/України та вшановується пам’ять Київського князя Воло/ димира Великого, який став уо/ собленням розбудови нашої краї/ ни. Прийняття ним у 988 році християнства як державної релігії стало для України цивілізацій/ ним вибором. Про державні і культурні тра/ диції українців гостям заходу роз/ повіла Наталія Ковальська, член/ киня Національної спілки пись/ менників України, методист ви/ щої категорії Горлівського інсти/ туту іноземних мов ДВНЗ “Дон/ баський державний педагогічний університет” (м. Дніпро). Говори/ ли про двозуб Святослава Хороб/ рого, який зараз є символом во/ їнства Сил Спеціальних Опера/ цій, і про тризуб Володимира Ве/ ликого – наш сучасний Малий герб України; про гривню як про національну валюту з давньою іс/ торією; про сині та жовті кольори наших знамен як спадок від Га/ лицько/Волинської держави; про Магдебурзьке право; про Пере/ сопницьке Євангеліє, на якому присягають Президенти; про ко/ зацький герб, на якому зображе/ но козака з мушкетом; про вій/ ськові традиції та Конституцію Пилипа Орлика; про козацький “герць” – танець зі смертю під кулями ворога; про важливі дати, коли було проголошено незалеж/ ність України, повернуто тризуб як наш герб та гривню як нашу грошову одиницю. Сьогодні дуже важливо роз/ вивати і захищати нашу культуру і мову. Вірші про Україну, україн/ ську мову та любов до рідної зем/ лі звучали у виконанні Людмили
Поховали Ірину Фаріон на Лича/ ківському цвинтарі у Львові.
Музична спадщина У Науковій бібліотеці Львів/ ського національного університе/ ту імені Івана Франка відкрили виставку, присвячену Остапу Ли/ сенку – музикознавцю, педагогу, етнографу і сину легендарного Миколи Лисенка. Про це пові/ домляє інформаційна агенція “Король Данило”. Експозиція підготовлена до 140/річчя від дня його народження та розповідає не лише про особисту історію Оста/ па, а й про велику музичну спад/ щину, яку він зберіг для України. Виставка, організована Науко/ вою бібліотекою університету, представляє книжкові видання, що висвітлюють життєпис і творчість Остапа Лисенка, збірки спогадів про Миколу Лисенка – як сучасни/ ків, так і самого сина, а також нау/ кові праці, присвячені родинній музичній традиції, нотні матеріали, рідкісні видання та фотоархіви. Особливе місце в експозиції займають книги, у яких Остап сис/ тематизував і зберіг спогади про батька – ці тексти передають не ли/ ше фактологію, а й атмосферу епо/ хи, внутрішній голос родини Ли/ сенків. Це своєрідне музичне і люд/ ське палімпсестування, у якому по/ єднуються звук, пам’ять і текст.
Власн. інф.
Ардельян, заслуженої артистки України, доцентки кафедри сце/ нічного мистецтва і культури Ки/ ївського національного універси/ тету технологій і дизайну, та сту/ дента цього ж освітнього закладу Андрія Вечернікова. Крім віршів знаних українських поетів, вико/ наних із майстерністю та нат/ хненням, гості почули й вірші са/ мого Андрія і тепло сприйняли його творчість. Велика подяка викладачам за те, що в своїх сту/ дентах вони вміють розгледіти і зростити талант і виховати в мо/ лоді відповідальність за майбутнє нашої держави. Перед гостями літературно/ мистецького заходу виступив во/ кальний ансамбль “Анґельорус” Київської музичної школи №23 (керівник – Тетяна Стефанишин). Неймовірно чисті та сильні голо/ си дівчат справили велике вра/ ження на присутніх. Колектив ви/ конав кілька пісень, а духовний гімн України, текст до якого на/ писав Олександр Кониський, а музику – відомий український композитор Микола Лисенко, зустрічали потужними оплесками. Учасники заходу отримали подяки від Національного музею літератури України, а всі, хто їх слухав і підтримував, – неймовір/ ну насолоду від творчої атмосфе/ ри цієї події і незламну віру в те, що в нашої держави є прекрасне майбутнє, задля якого варто бо/ ротися і жити.
Віра САБЛІНА
Мова єдина · “Визначальними поставали відгомін війни у слові та впевненість у завтрашньому дні рідної країни, а ще багатство почуттів і відчуття дружнього плеча”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Анатолій ЗАГНІТКО
У слові особистість віднахо/ дить спокій і тривогу, переживан/ ня й біль, радість і смуток – і цей перелік нескінченний, адже що/ денно народжуються слова, що відтворюють чуттєвий світ осо/ бистості й передають його основ/ ні перестуки іншому. Напевне, в цій особливості – умінні довер/ шено й емоційно виважено зма/ льовувати власне світосприйнят/ тя, пропущене через внутрішню панораму розуміння, осмислен/ ня, а насамперед, переживання, та донести усім небайдужим, усім тим, хто співпереживає, й поля/ гає специфіка художнього тво/ рення. Якщо поглянути на перебіг Х Відкритого міжрегіонального конкурсу серед учнівської та сту/ дентської молоді “Слово у душі – душа у слові”, який уже десятий рік поспіль відбувається за актив/ них організаційних зусиль До/ нецького національного універ/ ситету імені Василя Стуса та До/ нецького обласного інституту післядипломної педагогічної ос/ віти та за підтримки Вінницької та Донецької військових облас/ них адміністрацій, то визначаль/ ними у ньому поставали відгомін війни у слові та впевненість у зав/ трашньому дні рідної країни, а ще багатство почуттів і відчуття дружнього плеча в найважчі й найскрутніші хвилини. У цього/ річному конкурсі учасники, яких було майже 250 з різних куточків держави, подавали поетичні тво/ ри, оповідання й перекази, ле/ генди й комікси/інтерпретації, а також есе на різну тематику, нау/ ково/дослідні роботи та ін. Успішному перебігу цьогоріч/ ного Х Відкритого творчого кон/ курсу учнівської та студентської молоді “Слово у душі – душа у слові”, що проводився впродовж лютого – травня 2025 року, по/ трібно завдячувати Збройним Силам України, які щосекунди оберігають нас від ворога. Попри складні умови, Конкурс засвід/ чив зацікавлення ним усіх тих, кому таке дороге й високоцінне рідне слово, його дух, глибина. Тривалі й короткі тривоги, пос/ тійна емоційна напруга не зава/ дили усім учасникам поділитися своїми поетичними візерунками, прозовими творами, науково/ дослідними студіями, літератур/ но/творчими і/чи публіцистич/ ними есе. Створені рядки робіт учасників Конкурсу вже стали культурним надбанням, їхнє про/ читання збагачує кожного, хто доторкується до них. Теми війни та прочитання минулого через сучасне, осмислення кожної миті свого життя як вічної – чи не провідні та визначальні цьогоріч/ них робіт. Щире слово подяки усім, хто став учасником Х Від/ критого творчого конкурсу учнів/
ської та студентської молоді “Слово у душі – душа у слові”, географія якого з кожним роком розширюється. Воєнне лихоліття не стало на заваді, що підтвер/ джує значна кількість учасників із прифронтових територій. Це засвідчує високий Дух спротиву – знаходити в собі сили “перема/ гать і жить”. Прикметним було й те, що жорстокі бої, постійні обстріли ворожими російськими війська/ ми сіл і міст на усіх просторах Ук/ раїнської Держави не стали пе/ решкодою для учнівської та сту/ дентської молоді. Аміра Адамадзе (м. Авдіївка) в своєму есе просто й покроково розповідає про осо/ бисте життя, але через призму війни, яка була поряд й котра ди/ хала й дихає своїм лютим вогня/ ним полум’ям щодень – від 2014 року й дотепер, адже від садочка, школи й дотепер усе через перес/ тук тривог: “…І повертатися в той день уже не страшно. Жахливо було його проживати… Коли ко/ жен раз спливає думка про те, чи настане завтра? Чи є сенс мріяти? Дві тисячі чотирнадцятий… Я – маленька дівчинка, мені ви/ повнюється три. Торт, свічки. Уже більше місяця немає світла, тому свічки не тільки в торті. Мо/ їм бажанням є закінчення війни. Крихітна радість – це коли мату/ ся годує мене тортом, за яким до/ велося їхати більш ніж за 50 кіло/ метрів. Знову постріли, проте я вже не боюся, я стала дорослою. І не/ має паніки серед близьких, ми просто йдемо в коридор. Там, на підлозі, лежать ковдри та подуш/ ки. Мама тримає мене міцно, го/ ворячи: “Усе буде добре”. Я чую, як на вулиці свище, й повторюю: “Усе буде добре”. Дві тисячі шістнадцятий… Я нарешті пішла в дитячий садок! Там багато дітей. Згадую літню спеку надворі. Але ми не гуляємо. На вулиці, замість асфальту, те/ пер вирва. Я знову в коридорі, бов садочку немає ані підвалу, ані бомбосховища. Прилетіло так близько. Але я повторюю: “Усе буде добре. Матуся скоро прийде, вона близько”. Дві тисячі вісімнадцятий… Перше вересня, день народжен/ ня, перший клас. Мені вже сім. У класі повно знайомих облич. І перший раз досить тихо на вули/ ці. У школу йдеш кожного дня. І коли зранку чуєш постріл, усміш/ ка спадає з лиця. Наче відчуваєш рану, яка постійно кровить. Об/ стріли посилюються. Дві тисячі двадцять другий… Ні, цього разу було інакше. Я не повернулася додому. І повертати/ ся вже нікуди. Будинку немає...”. У цій нескладній розповіді все – від дитячої надії на радість у свя/ то до можливих мрій та омрію/ вань, вимріювань сьогодні, коли так важко повірити в змогу яких/ небудь овіюваних щастям жа/ дань. Прикінцеве висловлення “Мій перший день війни, ніби день бабака, розтягнувся вже на одинадцять років” сконденсова/ но подає прожите й пережите, а кінцева фраза сповнена віри й надії, оскільки відлення серця й душі знаходять свій повноцінний вияв заради майбутнього: “Відра/ дою стало мистецтво. Тепер я пи/ шу картини, адже це одна з мож/ ливостей зробити світ кращим”. Відлуння думок про рідне міс/ то, неповторні ритми його життя відчутні в есе Аліни Харач з м. Бахмут: “Останнім часом мені часто сняться сни – то кольорові, то чорно/білі. Ось я гуляю ма/ льовничими вулицями рідного Бахмута, насолоджуючись пахо/ щами троянд, милуючись алеями каштанів та струнких тополь, зус/ трічаюся з однокласниками, това/ ришами або відпочиваю в колі своєї родини. Ці сновидіння від/ чуваються, наче реальність, бо там – мирне життя поруч із близьки/ ми та друзями. Раптом ці картин/ ки змінюються на страшні кадри руїн, звуки вибухів, почуття роз/ пачу, болю й ненависті…”. Сприй/ няття суворої реальності війни дає сили авторці для твердження про те, що українська мова – запорука цілісності держави, її сили та пов/ ноцінного статусу в цивілізовано/ му світі, а ще – рідне слово є що/ найнадійнішою зброєю: “Особли/ во боляче стає на серці, коли розу/ мієш, що оті, вибачте, кляті “асва/ бадители” вкрали моє місто, віді/ брали найсвятіше – батьківщину. Для себе я остаточно вирішила: більше не можу розмовляти росій/ ською, тому що не хочу говорити мовою тих, хто прийшов на нашу землю вбивати, нищити, грабува/ ти. Нехай у цій війні моєю зброєю буде рідна мова (я так визначила для себе), тому що мову вбити не/ можливо, вона, як і душа людини, безсмертна”. На згадку приходять емоційно багаті рядки з поезії Ле/ сі Українки: “Слово, моя ти єди/ ная зброє, Ми не повинні заги/ нуть обоє!”, адже й справді – ко/ ли, як не сьогодні наші воїни вті/ люють заповіти геніальної поете/ си: “Месники дужі приймуть мою зброю, Кинуться з нею одважно до бою...” Спогади про рідне місто та прагнення віднайти в новому ви/ мірі мотивації й цінності для власного становлення пронизу/ ють есе Ангеліни Головащенко зм. Костянтинівки: “До війни я жила в найкращому, найулюбле/ нішому, затишному, маленькому містечку під назвою Костянти/ нівка. Коли почалася війна, ми з мамою були вимушені виїхати зі свого рідного міста. Було дуже тяжко залишати свою домівку, не знаючи, коли й чи буде куди по/ вертатися. У мене не було можли/ вості відвідувати школу, тому я перейшла на дистанційне нав/ чання”. Надзвичайно щирою та емо/ ційно багатою постає розповідь Таїсії Качур з м. Соледар, де в ру/ кописно виконаній формі автор/ ка ескізно оповідає про те, що “Два роки тому ракети знищили наш дім, ми втратили все. Не ли/ ше речі, не лише стіни – ми втра/ тили частину себе. Школа, в якій я колись сміялась на перервах, тепер руїна. Місто, в якому я ви/ росла, стало привидом, обпече/ ним і порожнім”. Крок за кроком читач пізнає долю тих, хто зму/ шений покинути усе та віднахо/ дити радість у нових місцях:
“Спочатку було страшно. Жити в чужій області, у квартирі, яку доводилося міняти щокілька місяців. Вчитися в новій школі, де ніхто тебе не знає. Плака/ ти почали від самотності й ховати сльози вдень, бо мама й так виснажена. Вона волонтерить, допо/ магає військовим і внут/ рішньо переміщеним особам, бо не може сиді/ ти, склавши руки. А тато пішов на фронт. Ми не засмучуємо його”, а далі продовжує: “Мені здаєть/ ся, ми всі тепер живемо між двома ударами. Між сиреною й тишею, яка ніколи не є спокійною. Вона наповнена страхом. Але ще більше вона на/ повнена злістю”. Переконливи/ ми є думки Таїсії Качур щодо вірив майбутнє, згуртованості усіх у дні випробувань і важких злісно/ лютих ворожих атак: “Ми не має/ мо права звикати до цього. Не маємо права сприймати війну як буденність, бо коли звикаєш – перестаєш боротися”. І вже зов/ сім впевнено, на прикладі своєї родини, пише: “Я бачу, як моя сім’я тримається разом. Як мама, навіть втомлена, пригортає мене перед сном. Як брат, хоч і малий, старається бути сміливим чолові/ ком. Як тато пише: “Все буде добре”. – і я вірю йому, бо він мій тато, і він сміливий”. Сміливістю та упевненістю сповнені останні рядки: “Ми мусимо підтримува/ ти одне одного, допомагати, бо/ ротися – разом. Бо тільки так ми переможемо. Бо тільки так по/ вернемо собі дім. І не важливо, де кожен із нас – у бомбосхови/ щі, в окопі, за волонтерською ро/ ботою чи в чужому місті – голов/ не, що ми разом. А значить ми сильні”. Основними мотивами худож/ ньо/прозових пошуків стали фі/ лософські питання життя й смер/ ті як дійової особи Морени з ак/ тивним використанням елемен/ тів легенд і переказів, народних уявлень і міфів (Анастасія Ко/ вальчук “Останній шлях” із м. Дружківка), а також яскраві жит/ тєві колізії жінки в різних умовах самовияву та самореалізації, коли “Фотографія в моєму паспорті – це відголосок зовсім іншого жит/ тя. На ній зображена 16/річна дівчинка, яка вчиться на відмін/ но, бере активну участь у житті школи, у різних олімпіадах і кон/ курсах. Дівчинка, яка впевненим кроком іде до золотої медалі, яка вірить у світле майбутнє, яка вчиться і мріє працювати на май/ бутнє своєї держави! Дівчинка на фото ще не знає, які випробуван/ ня підготувала їй доля. Не знає про можливості, які відкриються перед нею після надскладних випробувань” (Анастасія Коваль/ чук “Скалічена доля чи життя з чистого аркуша”), а в сучасних снах до героїні постійно прихо/ дять пережиті болі й страждання, що не відпускають і заполонюють усю душу: “…у свідомості спливає образ квітучої вишні, а я роздив/ ляюся золотистих бджіл, які тру/ дяться, щоб через декілька міся/ ців моя мама наварила вареників із вишнею… І раптом щось гуп/ нуло! І я вже на залізничному вокзалі міста Краматорська! Зно/ ву в мої сни ввірвалось 8 квітня 2022 року. Я зіскочила з переляку з лавочки… і другий вибух! Тем/ рява. Дзвенить у голові, болить нога. Відчуваю, що я в чомусь га/ рячому та липкому. Голоси вріза/ ються в мої вуха”, і крок за кро/ ком постають жахіття людської трагедії: “Перед собою бачу біле світло, це, мабуть, від того, що швидко втрачаю кров! Осколком ракети мені перебито стегнову артерію та розтрощено кістки лі/ вої ноги. Це світло не манить ме/ не, а надає сили витерпіти страш/ ний біль. До мене підбігають ря/ тувальники, швидко накладають джгут, і від цього біль примножу/ ється в сто разів, але я не кричу, просто мовчу й дивлюся на біле світло. На запитання відповісти не можу, лише чую, що безупин/ но мені хтось телефонує (мабуть, мама), а я в шоковому стані не можу відповісти. Чомусь прийня/ ла рішення не розмовляти, щоб зберегти сили”. Фізичний біль примножується, рве на шматки, вичавлює всі сили, стає мораль/ но/почуттєвим, адже втрата лівої нижньої кінцівки неймовірно ра/ нить душу: “Може, я сплю і все це мені сниться?! Я заплющую очі, але розумію, що це не сон! Потім намагаюся чимось себе заспокоїти. Спокій знайшла в думці, що тепер не так болить. Якби я тоді знала, скільки в мене операцій попереду… Якби я зна/ ла, що рана буде погано загоюва/ тися й попереду мене чекає ще чотири операції”. Цінним є те, що героїня не втрачає своєї людськості, уміння розуміти болі й тривоги інших, поступатися власним, цілком мо/ тивованим місцем комусь із тих, хто більшою мірою потребує до/ помоги тут і зараз: “Я перебуваю у Львові. Саме з цього міста по/ винна була переїхати до Польщі, щоб літаком дістатися до Німеч/ чини. Але в цей час потребувала екстреної допомоги важко пора/ нена дитина, я не думала про се/ бе, адже моєму життю вже нічого не загрожувало, тож без вагань поступаюся своїм місцем у літаку. До Німеччини їду автомобілем швидкої допомоги”. Після проте/ зування в Німеччині, після всьо/ го пережитого знову й знову в сон вривається війна, мчить шалени/ ми темпами, де минуле переплі/ тається з сучасним: “Раптом жах/
Освіта · “Нова гра”, де ми об’єднаємось та житимемо щасливо” – образ відновлення і майбутнього”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ливий сон перервався вибухом, і Київ захлинувся у звуках повітря/ ної тривоги. Серце важким каме/ нем б’є груди. Намагаюся заспо/ коїтися. На годиннику 6:59, за хвилину пролунає будильник, який зазвичай знаменує початок нового цікавого дня. Сідаю на ліжко, одягаю протез. На теле/ фон приходить сповіщення про відбій повітряної тривоги. Швид/ ко одягаюся, збираю свою валізу та виходжу на вулицю. Скоріше б дістатися залізничного вокзалу, бо потяг не буде на мене чекати”. Історія, що цілком схожа на правду (наче почута, відчута – настільки очевидним постає її перебіг), історія, яка через одну людську долю показує болі й страждання багатьох і багатьох. В оповіданні Анни Басової “Сповідь моєї вчительки” (КЗ “Мангушський опорний заклад” загальної середньої освіти І/ІІІ ступенів” Мангушської селищної ради Маріупольського району Донецької області) відбиті емо/ ційні свідчення про війну, окупа/ цію, втрату, біль і силу духу. У ньому можна виділити декілька основних мотивів: війна та її тра/ гізм (повномасштабна війна в Україні) з особливим наголошен/ ням Маріуполя, рідного села, Харкова; втрати й біль: знищені домівка, школа, а ще – життя до війни, біль через руйнування, втрата пам’яті (меморіальної дошки Герою), мародерство ко/ лишніх учнів; патріотизм і не/ зламність: героїня – вчителька, яка виховувала покоління укра/ їнців в любові до Батьківщини. Попри все, її учні захищають Ук/ раїну, волонтерять, тримаються, тому ця віра й гордість за учнів дає їй сили жити. Повторювана молитва “Отче наш…” — наскріз/ ний мотив оповідання. Головна героїня – вчителька – говорить не просто про свою професію, а про покликання: виховувати пат/ ріотів, людей із цінностями, вона болісно сприймає спробу оку/ пантів зруйнувати українську ос/ віту. Головна героїня не втрачає надії та віри в перемогу, адже учні постійно контактують, допомага/ ють один одному. Вікторія Колодченко (Чер/ каський ліцей Краматорського району) в оповіданні “Дивний зимовий вечір”, що радше є спо/ гадом/казкою, розповідає про подружжя – чоловіка Мороза й дружину Зиму, а Іван Воловоден/ ко та Михайло Юрик із цього ж навчального закладу у своїх вір/ шах малюють образ щасливої країни (“Казка про щасливу кра/ їну”) та відтворюють глибину ту/ ги й надії як виявів любові, зок/ рема в поезії “Зачекай”, де лірич/ ний герой перебуває далеко від коханої, й це спричиняє біль і смуток, а відстань подається як “велика скрута”, яку закохані на/ магаються подолати. Герой пере/ живає через відсутність коханої: “Я не бачу тебе поряд…”, “Слуха/ єш сумні пісні”, йому боляче, що вона страждає, і він співпережи/ ває. Образ Боні й Клайда симво/ лізує нерозривний зв’язок, тому герой клянеться повернутися й бути поруч: “Обіцяю: будем нероз/ лучні”, а надій й прохання чекати передані в поетичному рядку “Будь ласка, мила, зачекай”. Об/ раз риби Немо – символ пошуку та повернення додому. Це поезія про терплячу любов, яка не зга/ сає, попри відстань, і про силу емоцій, що здатні долати розлуку. Єлизавета Леонова (м. Друж/ ківка) у цілісній збірці “Серце на папері: думки про життя, любов і мистецтво” пропонує власні зама/ льовки, вільні есе, роздуми про головне, з/поміж яких вирізня/ ються питання про значущість дрібниць у такому буденному пов/ сякденні (“Політ душі або як бага/ то краси ховається у дрібницях”), аналізує основні проблеми ни/ нішнього століття (“Проблеми ХХІ століття”), розмірковує над альтернацією: “Електронна чи па/ перова книга?”, де все/таки папе/ ровий варіант не просто має право на життя, а він украй необхідний як знаковий вияв культури. З/поміж творчих робіт на те/ му війни та єднання в сучасній Україні Тимур Тесленко (м. Вели/ коновосілківка) запропонував іг/ ровий щоденник “Відлік”, де іг/ рова метафора допомагає дитині осмислити війну, а читачеві – краще зрозуміти її реальність, а визначальні мотиви війни, ди/ тинства, страху, взаємодопомоги, родини та надії переплетені в уні/ кальній формі. Автор показує війну як жорстоку реальність, а не гру, і в ній немає “перезаванта/ ження”, “чекпоінтів” чи “пауз”. Діти живуть у цій реальності – з сиренами, вибухами, укриттями, тому через очі 10/річної дитини війна подається у формі ігрової термінології. Це робить текст емоційно сильним: світ дитини змінився, і “гра” вже не весела – вона про виживання, де навіть укриття – це не “респавн”, а ли/ ше ілюзія безпеки. У роботі мо/ тив “кооперації” (співпраці) – стрижневий: люди допомагають одне одному: бабусі, сусідці, во/ лонтерам, військовим, а рядок “Немає режиму “соло” – тільки “мультиплеєр”” цілком мотиво/ вано сприймається як символ єд/ ності українців. Особисті втрати та чекання новин від близьких (тата, хрещеного) підкреслюють біль і тривогу, а війна стає части/ ною щоденного життя навіть для дітей. Незважаючи на весь жах, автор вірить у “фінальну місію” – перемогу, а після неї – “нова гра”, де ми об’єднаємось та жи/ тимемо щасливо” – образ віднов/ лення і майбутнього. З/поміж творчих робіт в ори/ гінальному жанровому виконан/ ні та оформленні запропоновано цікавий комікс/інтерпретацію за повістю Івана Нечуя/Левицького “Кайдашева сім’я”, або “Як збе/ регти грушу”, автором якої є Олександр Борисов (Олексан/ дрівський міський аграрний лі/ цей Донецької області), що при/ ваблює присутністю та функціо/ нальним навантаженням самого автора неперевершеного худож/ нього шедевру та інтерпретацією дій усіх персонажів. Концепт “багатство” став під/ ґрунтям для його студіювання в оніричному (пов’язаному зі сно/ видіннями, обмираннями, ма/ реннями та тлумаченнями зна/ чень, а також клішовані уявлення про сон і символи, що сняться) фольклорі (Ангеліна Шепель з м. Великоновосілківка Донецької області), а модус національної ідентичності в ліриці Григорія Лютого проаналізувала Крістіна Панькова також із м. Великоно/ восілківка. Х Відкритий міжрегіональний конкурс серед учнівської та сту/ дентської молоді “Слово у душі – душа у слові” запам’ятався не/ сподіваними знахідками в різних жанрах – поезії, прозі, творчих роботах в оригінальному вико/ нанні та оформленні, творчих ро/ ботах на тему війни та єднання в сучасній Україні та ін. А ще тим, що автори поданих на конкурс робіт упевнені в силі духу україн/ ського народу, сповнені оптиміс/ тичної віри в майбуття Україн/ ської Держави.
Освіта · “Нова гра”, де ми об’єднаємось та житимемо щасливо” – образ відновлення і майбутнього”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Наталія ЛЕЩЕНКО, директорка обласного комуналь/ ного позашкільного навчального закладу “Чернігівська Мала академія учнівської молоді” Чернігівської обласної ради
Уособленням стійкості на пів/ ночі України часів повномас/ штабної війни стало місто/герой Чернігів. Тут, серед випробувань і тривог, працює осередок науки, ідей та мрій – обласний кому/ нальний позашкільний навчаль/ ний заклад “Чернігівська Мала академія наук учнівської молоді” Чернігівської обласної ради, який є не лише простором роз/ витку, а й духовним прихистком для молоді у складний для країни час. Заклад об’єднує понад 1100 молодих дослідників, які, незва/ жаючи на війну, вірять у майбут/ нє і творять його своїми дослід/ женнями, проєктами та вірою, що їх сила – у знаннях, а зброя – у серці, сповненому любові до України. За часи російсько/української війни зазнали руйнувань 159 зак/ ладів освіти Чернігівської облас/ ті. З них: 87 закладів загальної се/ редньої, 57 – дошкільної, 7 – ви/ щої та фахової передвищої, 5 – професійної (професійно/техніч/ ної) і 3 заклади позашкільної ос/ віти. Трагічно в історію Чернігова увійшло 28 лютого 2022 року, ко/ ли масований ракетний обстріл російських військ пошкодив низ/ ку об’єктів цивільної інфраструк/ тури. Серед них було і приміщен/ ня Чернігівської МАН учнівської молоді. Розбиті вікна, зруйновані стелі, меблі, техніка. Здавалось, що удари не тільки по стінах, а й по мріях, ідеях, науковому пошу/ ку. Але педагогічний і учнівський колективи не здалися й довели, що наука, як і Україна, – незлам/ на. У надзвичайно складних умо/ вах заклад без зволікань пере/ йшов на дистанційний формат. Онлайн/заняття, консультації, координація роботи над дослід/ ницькими проєктами, психоло/ гічна підтримка – усе це зберегло безперервність навчання. Участь у Всеукраїнському конкурсі/захисті науково/дослід/ ницьких робіт учнів/членів Ма/ лої академії наук України та ін/ ших інтелектуальних змаганнях стала для вихованців не лише шляхом до знань, а й духовною опорою в мороці війни. Особли/ вої ваги набули дослідження, присвячені актуальним суспіль/ ним і національно значущим те/ мам і трагічним сторінкам історії. Серед них – глибокі й змістовні роботи: “Крим. Роки окупації”, “Крилаті воїни світла”, “Поніве/ чене життя цивільного населення на початку повномасштабного вторгнення РФ (на матеріалах Чернігівщини)”, “Наша гордість і вічний наш біль”, “Особистий героїзм військового в контексті забезпечення життєзаблоковано/ го Маріуполя”, “Острів Зміїний: історія української незламності в минулому і сьогоденні”, “Черні/ гівщина в полум’ї війни (лютий – квітень 2022 року)”. Кожна з цих тем стала не лише науковим про/ єктом, а й проявом внутрішньої сили, громадянської свідомості та патріотизму юних авторів. У їхніх працях – правда війни, біль утрат, гідність спротиву й віра в перемогу. Сьогодні заклад працює зі змішаною формою організації освітнього процесу у відремонто/ ваній будівлі, пропонуючи своїм вихованцям сучасні форми нав/ чання, нові проєкти та віру в майбутнє. У співпраці з вишами Чернігівська МАН учнівської мо/ лоді створила дієву платформу й освітнє середовище з високим рівнем наукової підтримки. Пар/ тнерство з Національним універ/ ситетом “Чернігівська політехні/ ка” є прикладом того, як синергія закладу позашкільної освіти та вищої школи може створити уні/ кальне освітнє середовище для розвитку обдарованої молоді. Са/ ме завдяки цій співпраці вихо/ ванці гуртків отримують доступ до сучасної наукової інфраструк/ тури, мають можливість працю/ вати під керівництвом науковців університету, занурюватись у світ інженерії, інформаційних техно/ логій, прикладних досліджень. Це не просто підготовка до май/ бутньої кар’єри – це формування зрілої, освіченої, соціально від/ повідальної особистості, здатної змінювати світ. Співпраця з На/ ціональним університетом “Чер/ нігівська політехніка” стала по/ тужним стимулом для наукового зростання юних дослідників та поштовхом до міжнародного діа/ логу й інтеграції в глобальну нау/ кову спільноту. Нещодавно в житті Чернігів/ ської МАН учнівської молоді від/ булася важлива подія: за ініціати/ вою Національного Центру “Ма/ ла академія наук України” прове/ дено міжнародний телеміст “Ки/ їв – Женева – Чернігів” під наз/ вою “Машина часу у центрі Єв/ ропи: як технології допомагають вченим відтворювати народжен/ ня Всесвіту”. Цей телеміст сим/ волічно з’єднав Національний центр “Мала академія наук Укра/ їни” (Київ), Європейську органі/ зацію ядерних досліджень – ЦЕРН (Женева) і Чернігівську МАН учнівської молоді та Націо/ нальний університет “Чернігів/ ська політехніка”, захід став про/ явом єдності, наукової стійкості та дієвого міжнародного діалогу. При цьому важливо зазначити, що телеміст з Чернігівщиною є продовженням низки освітніх за/ ходів під проводом Малої акаде/ мії наук та ЦЕРН за участю укра/ їнських науковців, які беруть участь в дослідженнях Європей/ ської організації ядерних дослід/ жень, та Малих академій неско/ рених областей України – Хер/ сонщини, Харківщини, Дніпро/ петровщини, Запоріжжя, Оде/ щини, Донеччини, Луганщини, Миколаївщини, Сумщини та Ки/ ївщини. Від Чернігівщини учасників вітали: Наталія Дягло – началь/ ниця відділу дошкільної, поза/ шкільної освіти, оздоровлення та виховної роботи Управління осві/ ти і науки Чернігівської облдерж/ адміністрації; Анатолій Приступа – проректор з наукової роботи національного університету “Чернігівська політехніка”, кан/ дидат технічних наук, доцент; Наталія Лещенко – директорка обласного комунального поза/ шкільного навчального закладу “Чернігівська Мала академія на/ ук учнівської молоді” Чернігів/ ської обласної ради. Модератора/ ми і організаторами телемосту виступили: Олександр Юров – Ph.D., провідний фахівець НЦ “МАНУ”, який за час від початку повномасштабного російського вторгнення став ініціатором ба/ гатьох освітніх благодійних захо/ дів і набув визнання як почесний посланник освітян нескорених міст України, та Наталія Немикі/ на – заступник директора ОКПНЗ “Чернігівська Мала ака/ демія наук учнівської молоді” Чернігівської обласної ради. Захід зібрав понад 120 учас/ ників – учнів, студентів, педаго/ гічних і науково/педагогічних працівників. Ключовою подією телемосту стала лекція Валерії Лукашенко – талановитої моло/ дої вченої з фізики високих енер/ гій, Ph.D., наукової співробітни/ ці Університету Цюріха, учасниці досліджень ЦЕРН і здійснення благодійних освітніх програм для України. Під час її виступу учас/ ники здійснили віртуальну екс/ курсію до Великого адронного колайдера – найбільшого науко/ вого приладу у світі, розташова/ ного між Швейцарією та Фран/ цією, дізналися, як колайдер прискорює частинки майже до швидкості світла, які фізичні процеси досліджуються, а також яку роль відіграють детектори у фіксації результатів. Особливу увагу було приділено трекінго/ вим детекторам, що дозволяють “бачити” траєкторії частинок, наче сліди на снігу. Завдяки та/ ким технологіям наука сьогодні виходить на новий рівень пізнан/ ня фундаментальних основ Все/ світу. Спільна участь українських і міжнародних партнерів у таких ініціативах засвідчує, що попри всі виклики, освіта, наука та між/ народна співпраця можуть і нада/ лі бути потужною об’єднавчою силою, здатною вибороти пере/ могу й щасливе життя в Україні. Висловлюємо глибоку подяку Малій академії наук України та українським науковцям, які бе/ руть участь в дослідженнях ЦЕРН, за їх спільні освітні про/ єкти, які не тільки несуть нові знання учням та педагогам, а та/ кож активують інтерес молоді до наукової творчості в перспектив/ них галузях, сучасної освіти і нау/ ки загалом. Тож віримо, що в юних до/ слідниках – надія, у їх запитан/ нях – пошук істини, у їх виборі – відданість Україні. І поки в стінах закладів освіти звучить допитли/ ве “чому?”, ми можемо бути пев/ ні: майбутнє України – в надій/ них руках.
Добрі новини · “Людина цілеспрямована, наполеглива й добра, зі світлою головою й любов’ю в серці, неодмінно відбудеться, розкриється всіма талантами”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Галина САДОВСЬКА, заслужена журналістка України Світлина Миколи ВАСИЛЕЧКА
Гадаю, інколи все ж варто заглянути в той її неспокійний світ. Тим більше, що Дарія Чубата зустрічає свій поважний ювілей і вже має право безбоязно озирнутися на пройдене й пережите. Там колосить щедре жниво, а обважніла чаша добра на терезах життя сягає долу. І на “полички одкровень”, бодай побіжно, варто розкласти діяння цієї загадкової жінки. Іншим на науку, на наслідування, на впевненість, що які б випробування не посилала доля, людина цілеспрямована, наполеглива й добра, зі світлою головою й любов’ю в серці, неодмінно відбудеться, розкриється всіма, Богом даними, талантами. Вона любить цифру три, перші книжки мали її в назвах – “Триєдність”, “Трилисник”, “Три дороги”. Зупинюся на ній ія, обравши з усіх численних іпостасей Дарії Чубатої три найвідоміші – професійну, громадську та літературну. Щоб моя розповідь не була сестринським монологом, надаватиму слово тим, кого Дарія Дмитрівна теж торкнулася своїм теплим крилом.
Іпостась перша: лікарка Вона ще задовго до впровадження в нашу медицину інституту сімейних лікарів була ним за покликом душі та серця. Аби хтось тільки один із сім’ї прийшов до неї на прийом, як за ним тягнулись усі інші, а потім і родичі, і знайомі родичів, і незнайомі, яким хтось нарадив Д. Чубату. Коли ж хтось із сімей її близьких чи знайомих не виходив з дому або ж був прикутий до ліжка, вона поспішала до них не раз і не два, а почасти місяцями та роками. Якщо потрібна комусь консультація вузьких спеціалістів, – завела й слово замовила. Професор Ігор Дзюбановський визнавав: до Чубатої хворі йдуть, як по свячену воду. Коли вона ще працювала, біля її кабінету завжди були черги. Особливо тягнулися до лікаркиреабілітологині (такою була її остання за часом посада в другій міській лікарні) пенсіонери. Вона мала до них янгольське терпіння: по кілька разів роз’яснить усе про їхні хвороби, розпише курс лікування, препарати підбере ефективні й доступні за цінами, та ще й кавою або чаєм напоїть, печивом і цукерками пригостить. Ці
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
15 липня в київській книгарні Readeat відбулася презентація казки Максима Парфіненка “Окопний Дід”. Автор – морський піхотинець, старший лейтенант. Він захищає Україну вже 12 років з перервами. Зараз воює на Херсонщині. Модераторкою заходу виступила Тетяна Даниленко. Вона поцікавилася, що спонукало воїна творити. Офіцер Парфіненко пояснив, що на війні кожен знаходить якусь розраду для себе. Для нього такою розрадою є написання літературних творів. Він вже написав роман для дорослих, який мав вийти у 2022 році, але вийшов пізніше. Це роман про військовослужбовця, який потрапив у вир війни. Тетяна Даниленко: – Як вибрати правильний тон для розпоª віді дітям про війну? Максим Парфіненко: – Моя дружина Ольга Голуб – мати шісª тьох дітей. У мене є син від попеª реднього шлюбу. Моєму Артемку 8 років, а мені 45. Що ми робили у 8 років? Гралися у війну, бігали з частування були легендою. Сидимо якось з Дарією Дмитрівною під рентгенкабінетом. Жінка з дорослою донькою підвозить чоловіка на інвалідному візку. Старша впізнає Чубату, вітається. Каже: “Ви мене не пригадуєте, а коли я студенткою була, у нас від старших курсів до молодших передавали, що тут є лікарка, яка частує цукерками та печивом. І всім хотілося саме до вас потрапити на практичні заняття”. А ось який автограф на касеті зі своїми піснями залишив Дарії Дмитрівні ще 1996 року народний артист України Анатолій Горчинський: “Мила, рідна, ніжна, як пісня, шановна Даріє Дмитрівно! Спасибі Вам за Вашу щирість і доброту від мене і моїх рідних – земний уклін! Збережіть ці мої пісні – там моя душа і серце, і все це я віддаю Вам! Як добре, що на землі є такі люди, як Ви! Хочеться жити й творити в ім’я життя і таких людей. Ваш А. Горчинський”. А в розлогому автографі-присвяті на книжці своїх пісень “Росте черешня в мами на городі” він написав: “Не маю таких слів, добрих і щирих, для вдячності Вам за Ваші турботи про моє здоров’я, яке Ви фактично багато років контролюєте і допомагаєте мені ще трохи жити!.. Бажаю, щоб Ви були здорові, ніжні й красиві все своє сонячне життя. Будьте щасливі й любіть нас… З любов’ю ваш А. Горчинський, народний артист України, режисер, композитор і співак. 26.08.1998 р.”. Якщо вже обласканий славою улюбленець публіки довірив своє здоров’я цій лікарці, то що казати про інших її пацієнтів. Саме як знану, авторитетну лікарку тернополяни двічі обирали її депутаткою обласної ради. Обирали б, мабуть, і більше, якби залишилося за ними право голосувати за найдостойніших конкретних особистостей, а не за представників політичних партій…
Іпостась друга: громадська діячка Те її депутатство також було легендарним. Вісім років Дарія Чубата працювала в комісії з питань культури і духовності, куди її запросив світлої пам’яті добре знаний на Тернопіллі громадськополітичний діяч, мистецтвознавець, археолог, поет, історик Ігор Ґерета. Спочатку була його заступницею, а коли його не стало, головувала в ній. Ця комісія добряче “трусила” обласною радою, працювала настільки активно, виносила на обговорення такі гострі питання, що у багатьох складалося враження: саме духовність і культура – головна турбота ради. А ще Дарія Дмитрівна майже три десятиліття очолювала міське об’єднання товариства “Просвіта”, а нині залишається його почесною головою. Про те, що зробили просвітяни обласного центру за її керівництва, Дарія Дмитрівна видала ошатну книжку “Просвітянські будні і свята” й оформила з десяток великих альбомів, що зберігаються нині в обласному краєзнавчому музеї. Вона була не лише лікаркою від Бога, а й просвітянкою від Бога, бо стала нею ще тоді, коли й відродженої після проголошення незалежності України “Просвіти” не було. Які зустрічі з письменниками, художниками, акторами та іншими митцями, які вечори, літературні читання, які народні свята проводила вона у другій міській лікарні! Про це знало все місто. Коли ж очолила міську організацію товариства, тоді діяльність Тернопільської “Просвіти” звучала на всю Україну. Дарія Чубата налагодила зв’язки з просвітянськими осередками Миколаєва, Луганська, Одеси, Сум, Чернігова… Обмінювалася досвідом, ділилася сценаріями проведення різних свят, яких написала десятки. А скільки сорочок вишила в дарунок братам і сестрам зі сходу – з ліку збилася. Її палке слово звучало на мітингах, багатьох урочистостях, а на організовані нею зустрічі з відомими політиками та діячами культури збиралося чимало людей. Нерідко їх не могла вмістити простора світлиця “Просвіти”. Тому не дивно, що високі державні нагороди – ордени “За заслуги” ІІ і ІІІ ступенів та Ярослава Мудрого V ступеня Дарія Дмитрівна отримала саме за громадську роботу. Адже вона була в усіх на виду, про неї говорили та писали.
Іпостась третя: літературна У літературному доробку Дарії Дмитрівни з десяток книжок. Поетичних, просвітянських, із розповідями про світочів української культури. А як гарно звучать їхні назви: “Камертон чистих дум”, “Стежками дарованих літ”, “Мелодійні грона”… Про сутність її літературознавчих досліджень дуже влучно висловився відомий поет, публіцист і краєзнавець Михайло Ониськів: її літературознавство, можливо, не є якимось відкриттям, але, як сказав його знайомий, “добре, що ця жінка пише й освіжає пам’ять народу”. Саме на це спрямовані, зокрема, її розповіді про славетних українців. Десятки імен, серед яких багато призабутих, оживають під російською. Якось вона йшла з дитсадка із сином, якому було тоді років 5-6, і голосно говорила українською. Вони проходили повз якихось дітей. Раптом синок почав прохати: “Тише, тише”. Дома він запитав: “Мама, а почему ты не разговариваешь со мной так, как разговаривают родители с другими детьми?” Нещодавно пані Світлана йшла Хрещатиком. Назустріч їй ішли групки старшокласників. Всі розмовляли російською мовою. Світлана Єременко сказала: “Йде 11-й рік війни, а діти слухають російську музику, дивляться російські мультфільми. Проблеми, які я мала зі пером Дарії Чубатої, промовляють до нас із засвітів, достукуються до наших сердець зі своєю всеперемагаючою любов’ю до України та подвижницькою діяльністю в ім’я вкраїнської нації. “Можна лише по-доброму позаздрити авторці цієї об’ємної праці з такою світлою назвою “Камертон чистих дум”, – так відгукнувся на чергову книжку Дарії Чубатої літературознавець Ярослав Гевко. – Бо це не просто книжка, а сердечна сповідь за прожиті літа впродовж другої половини бурхливого XX та початку не менш бурхливого XXI століття… Дарія Чубата належить до тих людей, які постійно, день у день, живуть болем України. Саме той біль, як на мене, наснажує її на жертовну працю”. До слова, на поезії Дарії Чубатої тернопільські (й не тільки) композитори написали вже 62 пісні. До деяких поезій зверталися одразу кілька композиторів. Збережи, Боже, цю невгамовну жінку ще на багато земних літ. Дай їй до дна виспівати свою джерельну душу, висіяти поміж людей усю свою непроминущу любов, мовити всі слова, що просяться на волю, і роздарувати нетлінні скарби свого щедрого серця. З роси і води Вам, Дарусю, на сто літ і більше.
своїми дітьми, є. Вони нікуди не ділися. Тому ідея серії героїчних казок “Котигорошко” видавництва Літературна агенція “Друге дихання”, в якій вийшла ця книжка, дуже необхідна. Діти повинні знати, хто наш ворог”. Пані Єременко висловила подяку Максиму Парфіненку і в його особі – 3 Окремій штурмовій бригаді, проєктом якої є видавнича серія героїчних казок “Котигорошко”. Відповідаючи на запитання Тетяни Даниленко: “Як нам не стати росією, яка проводить паради дітей у картонних танках?”, Максим Парфіненко сказав: “Передусім треба бути самими собою. Ми українці. У нас є своя українська мова. Вона має значення. Якби це було не так, то окупанти не палили б українські книжки. У нас є стержень. Нам не треба бути схожими на німців, поляків, французів”. Цікавість до “Окопного Діда” у дітей викличуть і малюнки ілюстраторки Ольги Сови. А передмову написав полковник Андрій Білецький, командир Третього Армійського корпусу.
Про цю жінку писати і легко, і важко. Легко, бо стільки літ і десятиліть йдемо поруч, багато хто сприймає нас за сестер. Тож знаю про неї, здається, все, бачила її в різних ситуаціях, не раз і мені вона жертовно допомагала. А важко, бо, як кожна мудра жінка, вона зберігає певну таїну, буває такою різною, іноді навіть і непрогнозованою. А ще вона дуже вразлива, слова для неї мають магічну силу, їх треба добирати, щоб мимохіть не образити, не завдати незаслуженого болю. Ось і поет Олег Герман б’ється над загадкою Дарії Чубатої: “Прагну спізнати глибінь думок цієї невгамовної жінки… і не можу. Хочу відчути енергію джерел її непосидливості – не в силі. Намагаюся підійти до сходинок її загадки – не віднайду… А можливо, й не потрібно її ретельно аналізувати та розкладати на полички одкровень? Хай зостається для всіх несхитною у вірі, пломінкою в переконаннях, щирою в українстві та мироносицею настрою впевнення”.
Добрі новини · “Людина цілеспрямована, наполеглива й добра, зі світлою головою й любов’ю в серці, неодмінно відбудеться, розкриється всіма талантами”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
іграшковими пістолетами. А він у гаджетах, у мобільному телефоні. У нього доступ до інформації. Заª раз багато українського контенту. Треба пояснювати дітям, що гоª ловне – українське. Т. Д.: – Коли спала на думку ідея написати цю казку? М. П.: – Ідея народилася, маª буть, під час чергового нічного виїзду. Вночі відчувається якась присутність чогось невідомого. У 2015 році ми виконували бойове завдання в Мар’їнці і потрапили в скрутну ситуацію. Ми опинилися під щільним обстрілом… Герой моєї казки – містичний персонаж Окопний Дід. Згадаймо українª ський фольклор. У домі є домоª вик. Він допомагає господині, якª що вона гарно хазяйнує, і чинить навпаки, якщо хазяйка погана. В лісі є лісовик. У воді – водяник. Не може бути, щоб якогось духа не було в окопі. Відповідно, це Окопний Дід. Він допомагає. Якось ми проїхали на позицію, а коли сказали хлопцям, що там буª ли, якою дорогою ми їхали, то воª
ни здивувалися. Сказали, що тією дорогою проїхати неможливо, бо вона замінована. Таке враження, ніби нас щось вберегло. Учасники презентації поділилися своїми думками. Так, видавець Володимир Даниленко розповів про сприйняття інформації різними віковими групами дошкільників і наголосив, що батьків і дітей зближує спільне читання і обговорення книжки, казки. Діти розуміють, що от цей герой казки добрий, цей злий, цей скупий тощо. Марія Костян, яка сама пише в жанрі фентезі, звернула увагу, що казка сприяла переходу дитини в дорослий світ. Казка “Окопний Дід” належить до тих текстів, які можуть розставити дітям правильні акценти. Директорка Інституту демократії імені Пилипа Орлика Світлана Єременко пошкодувала, що подібних книжок не мали її діти. Після закінчення університету вона потрапила в Донецьк. Вдома розмовляли українською мовою. Але дитсадок, школа – все було
Добрі новини “Простір душі повинен належати любові, гармонії”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Едуарда МЕЖУЛА
– Для нас і для філармонії важливо дати глядачеві рефлексію сьогодні, тому що всі ми читаємо новини, всі ми перебуваємо в сьогоденні, яке маємо – краще чи гірше: хтось прокинувся, на жаль, без рідного, хтось прокинувся без житла, хтось взагалі не прокинувся… Але ми повинні триматися, тримати оборону, країну. І нам важливо, щоб глядач вийшов із цієї вистави з глибоким осмисленням дійсності і відчуттям внутрішнього світла. Тому ми експериментуємо, шукаємо та сподіваємося, що це буде нашою повсякденною активною практикою, – зазначив Михайло Швед, генеральний директор Національної філармонії України. Герої психодрами – це Людина та її архетипи. Вистава відбувається на межі між реальністю та фантазією, а поезія, музика, пісня і пісочна анімація стають інструментами глибокої медитації і зцілення. – Цього дня у мене було кілька дебютів. Я вперше працював у Національній філармонії України, це був мій перший досвід виконання поезій Анатолія Матвійчука та співпраці з режисеркою Надією Агеєвою-Швед. А ще це мій перший серйозний проєкт разом із батьком – Героєм України Анатолієм Паламаренком. Це був дуже цікавий і водночас складний проєкт. Складно було все поєднати, зокрема технічно, складно працювати у взаємодії з музикантами. Адже музика – це самодостатній жанр, тож було важливо, аби вона поєдналася з поезією. Часто, коли намагаються поєднати музику з поезією, нічого не виходить. А цього разу вийшов синтез. Репетиційний процес тривав півтора місяці, він потребував уваги і зусиль. Якщо порівняти його з репетиціями в театрі, то є певна подібність. Але це інший відтінок творчої роботи. Мій герой ставить одвічне гамлетівське питання: “Бути чи не бути?” Людині даровано вміння самоусвідомлювати себе. Це те, що не здатен зробити жоден представник тваринного світу, самоусвідомлення – це дотик Творця. Людина намагається зрозуміти, хто вона, навіщо існує. У таких запитаннях до самої себе Людина приходить до того, що
Світлана ПРУГЛО, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства Фото Юрка ПОШИВАЙЛА
Громадська організація “Конгрес українських керамологів” у тісній співпраці з Національним музеєм гончарства стала переможцем грантової програми Українського культурного фонду “Культура. Регіони”. Завдяки цьому в самому осерді українського гончарного мистецтва – в мальовничій Опішні – розпочала роботу унікальна творча резиденція, присвячена сторічному ювілею видатного українського гончаря Василя Омеляненка. Цей мистецький проєкт – не просто вшанування, а живе переосмислення постаті мистця, чия творчість стала синонімом опішнянської традиції, глибоко вкоріненої у національний культурний ґрунт. У рік, коли йому виповнивона створена і прийшла в цей світ не просто так. Головна причина її приходу – Божий промисел. З режисеркою Надією Агеєвою-Швед працювалося напрочуд легко. Вона – представниця молодого покоління режисерів. Знає, що хоче, і вміє прийти до результату м’яко, з розумінням, повагою. Але при цьому досить вимогливо. Вона вміє спонукати, заохочувати акторів до співпраці. З батьком – Анатолієм Паламаренком – завжди нелегко. Поперше, існує чинник сина і батька. По-друге, колосальний батьківський досвід. Коли працюєш із зіркою, то не можеш і сам не сяяти. Ти теж мусиш бути зіркою, меншою, але зіркою в сузір’ї. Тут не проходить наполовину чи на чверть, лише по повній програмі. Звісно, під час роботи виникали напружені моменти. І важливу роль відігравало вміння режисерки їх згладити, аби творча група стала єдиним організмом. Вони зуміла правильно розставити, правильно вказати місце кожного у цій роботі. Задоволений нашим спільним результатом. Але хотів би, щоб ця робота не обмежилася разовим заходом. Бо творча робота завжди вимагає зростання. Коли між прем’єрою і наступним показом минає тривалий час, то доводиться все починати з початку. Сподіваємося, що буде серія подібних вистав, бо справді шкода своєї праці і праці інших. Хочеться розвитку, а це залежить від кількості показів. Також нещодавно я брав участь у грандіозному поетичному вечорі, присвяченому 95-літтю геніальної української поетеси Ліни Костенко. Читав декілька її блискучих поезій. Крім цього, був задіяний у театральному концерті в місті Бучі для наших воїнів, які проходять психологічну реабілітацію. Важливо, щоб хлопці трохи відпочили, надихнулися нашою творчістю. В Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка готується декілька цікавих проєктів, у яких я буду задіяний. Тож творчої роботи достатньо, – розповів Олексій Паламаренко, головний герой, народний артист України, актор Театру імені Івана Франка. – Це вже третій проєкт, у якому я працюю з режисеркою Надією Агеєвою-Швед, – пригадує
Всі ми маємо бути справжніми людьми. Мені здається, що головна думка, яку намагалася донести Надія Агеєва-Швед: “Люди, будьте людьми!” В усіх проєктах мені щастить із творчими командами. Панує творча атмосфера, присутня допомога одне одному. Дуже цікаво було побачити на одній сцені батька й сина (Анатолій та Олексій Паламаренки). Анатолій Несторович ще й встигав проводити майстер-класи для вихованців школи мистецтв. Тому працювати було приємно. Вдячна за поради від колеги по сцені Олени Кривди. А я дещо радила Олексію Паламаренку. Після виступу ми зателефонували в США Анатолію Матвійчуку, аби сказати, що прем’єра відбулася. В залі було багато відомих людей, які намагалися нас підтримати. Також серед запрошених можна було побачити військовослужбовців. Творчі ліки допомагають на певний час відволіктися від дійсності, переносять глядачів у мирні спогади, без нинішніх лихоліть. А всі учасники проєкту вклали багато праці і часточку своєї душі. Поезію для вистави спеціально написав народний артист України Анатолій Матвійчук. Над музикою працювали Валентин Сильвестров, Євген Станкович, Михайло Швед та Михайло Шух. – В такі страшні моменти, які сьогодні переживає Україна, душа людини наповнюється страхом, невпевненістю в завтрашньому дні, розпачем, болісними емоціями. А насправді простір душі повинен належати любові, гармонії, які дає передусім музика як невербальний жанр та поезія, яка більш конкретизована. І коли звучить музика прекрасних композиторів і поезія, що образно відкриває шляхи в інші виміри нашого сприйняття, і все це помножене на акторську гру професіоналів, які вміють донести слово, емоцію, які навіть тембром свого голосу вміють зачепити струни, що вони починають вібрувати, як ніколи раніше, – все це дає надію, що ми в передчутті чогось цікавого, значного, – наголосив автор поезії до проєкту Анатолій Матвійчук. Серед глядачів прем’єри були військові, ветерани та лікарі з госпіталів, які щодня працюють над порятунком українських захисників.
заслужена артистка України Олександра Тарновська. – Перший мав назву “Римова війна”, його прем’єра відбулася у травні минулого року в Національній філармонії України. У ньому був задіяний Маріупольський муніципальний камерний оркестр “Ренесанс”, також брали участь знані митці Анатолій Паламаренко та Євген Нищук. А потім була вистава “На трьох” у Мистецько-концертному центрі імені Івана Козловського. Цього разу у Надії був задум зробити театралізовану програму на вірші народного артиста України Анатолія Матвійчука. На жаль, його не було на прем’єрі. Але я вірю, що ми ще покажемо цю виставу і на сцені буде головна людина дійства – Анатолій Матвійчук. Мені дуже подобається його творчість. Коли читаю його поезію, то таке враження, що це мої вірші, хоча насправді я ніколи не писала поезії. Була співпраця з різними видами творчості. Це і пісочна анімація, і поезія, і вокальне мистецтво, музика. А ще чудове оформлення сцени. У цьому театралізованому дійстві у мене була роль Агапи. Це уособлення кохання, муза щастя. Ця муза несе бажання творити добро, дарувати людям радість. Під кінець репетиційного процесу наша режисерка говорить: “А може, музи стануть людьми і бажання творити добро залишиться в людях?”
Учасники КерамоРезиденції в Опішні “100 років у світлі таланту Василя Омеляненка”
сідає заслужене місце в епіцентрі гончарного життя України, промовляючи до світу мовою глини, традиції та творчості.
сучасним мистецьким проєктам, які формують культурну мапу України майбутнього. Опішня знову і з гордістю по-
Національна філармонія України презентувала перформативну психодраму “Людина.com.ua…”. Вистава стала мистецькою рефлексією на досвід, який українці переживають у час війни.
Добрі новини “Простір душі повинен належати любові, гармонії”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
лося б 100 років, мистці з різних куточків України об’єдналися в резиденції, щоб у глині, формі й образі втілити нове прочитання його неймовірної спадщини. Протягом двадцяти днів, на тлі духмяного літа, п’ятеро талановитих художників-керамістів творитимуть просто неба – на просторому подвір’ї Національного музею гончарства. Їхні руки, сповнені натхненням і пошаною, творитимуть двометрові глиняні скульптури – образи, народжені від діалогу з минулим, з глибин національної пам’яті та щирого захоплення майстерністю Василя Омеляненка. Ці мистецькі витвори стануть частиною відкритого простору Меморіального музею-садиби гончаря Василя Омеляненка, що відкрився торік у його рідному будинку. Там, де колись він ліпив свої легендарні твори, з’являться нові арт-об’єкти як жива тінь його духу, як мовчазні свідки безперервності української гончарської традиції. Це не просто проєкт. Це – сакральна подорож у часі, де традиція не скам’яніла, а жива, динамічна, дієва. КерамоРезиденція стала яскравим виявом того, як національна спадщина здатна надихати на нове об’єднуючи покоління, розширюючи культурні горизонти та зміцнюючи нашу ідентичність через матеріал, що пам’ятає руки пращурів. Окрема подяка Українському культурному фонду (УКФ), адже саме завдяки таким ініціативам українська культура отримує не лише фінансову підтримку, а й простір для розвитку, живого діалогу й натхнення. УКФ дарує нове життя традиціям і дає поштовх
Витоки · “У мовознавстві тривалий час відбувається дискусія навколо питання, як слід визначити літературну мову або мови Київської Русі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Тарас ГОЛОТА, аспірант КНУ ім. Т. Шевченка, лавреат Міжнародної німецько/ української премії імені Олеся Гончара
Не випадково ще від початку ХІХ століт/ тя боротьба чільних українських дослідни/ ків за самостійність, своєрідність, окреміш/ ність української мови була невіддільною від боротьби за спадщину Київської Русі як потужного прояву української історії, мови, літератури, культури. Мова Київської Русі (як розмовна, так і літературна) упродовж усього періоду московитської окупації Ук/ раїни виступала об’єктом безсоромних фальсифікацій із метою відсікти українство від потужної кєворуської спадщини та без/ підставно приписати її московитам. Парадоксально, що вже московитська великодержавно/шовіністична “гіпотеза” Міхаіла Пагодіна про вигадану заміну піс/ ля монгольської навали начебто московит/ ського населення Київської Русі україн/ ською людністю, що прийшла з заходу су/ часної України, піддкреслювала, несподі/ вано для антиукраїнського автора, відмін/ ність української мови від московської вже в часи Києворуської держави. Михайло Максимович побудував свою аргументовану боротьбу проти цієї “гіпо/ тези” насамперед на дослідженні писемних текстів давньої УкраїниBРусі, що містили виразні риси української мови. Відомо, що разом з християнством на Русь прийшла старослов’янська літератур/ но/писемна мова, розроблена для церков/ них потреб у ІХ столітті на основі болгар/ сько/македонських діалектів святими Ки/ рилом і Методієм. Пізніші її пам’ятки, що в кожній слов’янській країні вбирали міс/ цеві мовні риси, узвичаєно називати цер/ ковнослов’янською мовою. В Україні це була церковнослов’янська мова україн/ ського варіанту (“ізводу”). Це була тоді міжнародна мова християнської культури, що об’єднувала Україну/Русь з іншими православними країнами (у католицьких після остаточного розділення гілок хрис/ тиянства в 1054 р. використовували лати/ ну), насамперед Болгарським царством, що, як і Русь, швидко стало потужним осе/ редком християнства і конкурувала з того/ часним центром православ’я – Візантій/ ською імперією (у Болгарії старо/ слов’янську та церковнослов’янську мови досі називають староболгарською). Українська і московитська літературні мови у XVIII столітті, будуючи нові літера/ тури, чітко пішли різними шляхами. Нова українська література починаючи з “Енеї/ ди” Івана Котляревського (а ще раніше – з віршів священника Івана Некрашевича) чітко стала на шлях використання україн/ ської народної мови – розмовноBфольклор/ ної (як висловлюються мовознавці, селян/ сько/міщанської). Натомість нова моско/ витська література стала на шлях, визначе/ ний поетом і за сумісництвом мовознав/ цем Міхаілом Ламаносавим (за чутками – позашлюбним сином кривавого тирана Пєтра Пєрвава): церковнослов’янська мо/
ва (визначена як “високий штиль”, себто стиль) продовжувала відігравати в моско/ витській літературній мові чільну роль. А в московській церкви служба досі йде цер/ ковнослов’янською мовою. Ідеологам Ро/ сійської імперії, що тривалий час заборо/ няли навіть переклад Біблії московит/ ською мовою з церковнослов’янської, бу/ ло байдуже, остання переважній більшості парафіян залишалася незрозумілою. По/ дібна проблема існувала й у католицькій Західній Європі, але там вона була подола/ на протестантською Реформацією ще в XVI столітті – бачимо, на скільки століть ів цьому питанні дика московщина відстає від цивілізованої Європи. Пам’ятки Київської Русі за мірою ви/ користання церковнослов’янської мови поділяють, як відомо, на три групи. До першої належать церковні тексти, де від/ повідно до їхньої тематики використання церковнослов’янізмів на різних рівнях мо/ ви (насамперед фонетичному та лексично/ му) максимальне. До другої – художня лі/ тература, де, узгоджуючись зі стилістични/ ми потребами того або іншого твору, відбу/ вався синтез церковнослов’янських еле/ ментів із народними українськими. На/ решті, третю групу репрезентують юри/ дичні тексти (наприклад, зведення законів княжої Русі/України – “Руська Правда”), де панують народні мовні елементи, а ви/ користання церковнослов’янської мови є мінімальним. Для ілюстрації відмінностей двох мов – української і церковнослов’янської – на/ ведемо деякі приклади. Так, українському слову хоче відповідає церковнослов’янське хощетъ, українському голова – церковно/ слов’янське глава, українському ягня – церковнослов’янське агнецъ. Але, незва/ жаючи на спільне праслов’янське поход/ ження, у києворуські часи болгарсько/ма/ кедонські говірки відрізнялися від україн/ ських багатьма словами та рисами. У мовознавстві тривалий час відбувала/ ся й досі відбувається дискусія навколо пи/ тання, як слід визначити літературну мову або мови Київської Русі. Було запропонова/ но декілька наукових моделей. За однією, літературна мова Русі – церковно/ слов’янська з більшою або меншою кількіс/ тю народних елементів відповідно до змісту та стилю пам’ятки. За другою позицією, у княжій Русі співіснували дві літературні мо/ ви, причому одні мовознавці визнають їх рівноправними, другі головною (соціально “верхньою”) визнають церковнослов’янсь/ ку, а треті києворуську. Проблему розв’язав видатний український мовознавець ХХ сто/ ліття, автор багатьох відкриттів міжнарод/ ного значення академік Олександр Мель/ ничук. Шляхом дослідження таких енцик/ лопедичних текстів, як літописи, що поєд/ нують уривки різного змісту та стилю, він визначив, що києворуські книжники вжива/ ли давньоукраїнську мову безпомильно, тоді як церковнослов’янську – з помилками. Це означає, що перша для них була природною, а друга, за всієї її сакральності, – чужою. Та/ ким чином виходить, що питання про літе/
ратурну мову (мови) Київської Русі розв’язане: основною, питомою, була дав/ ньоукраїнська, а другою – чужа, хоч і сак/ ральна, церковнослов’янська. Ідентичним було співвідношення мов у різних країнах католицької західної Європи – власні на/ родні мови і сакральна чужа латина. Слід підкреслити, що для сакральних мов саме для підкреслення їхньої священності типо/ ва певна віддаленість від мов народних, незрозумілість для непосвячених. Однак така ситуація могла тривати то/ ді, коли основною літературою була цер/ ковна, а світська залишалась у підпорядко/ ваному стані. Це не заважало активному функціонуванню у фольклорі власне на/ родних текстів, що своїми джерелами сяга/ ли язичницьких традицій. Паралельне функціонування церков/ нослов’янської й народної української мов продовжилось і після зникнення Київської Русі. Книжна українська (або староукраїн/ ська) мова, що існувала від монгольської навали до Івана Котляревського, сполучала в різних стилях ті й ті мовні елементи. Але вже на початку ХІХ століття, Котлярев/ ський, який чітко поставив мову нової ук/ раїнської літератури на народну основу, спародіював книжну українську мову діло/ вих документів у репліках Возного з “На/ талки Полтавки”. Синтетична модель книжної української літературної мови ста/ роукраїнського періоду відповідала моделі Київської Русі – це засвідчувало пряму спадкоємність розвитку української літера/ турної мови княжого і козацького періодів. Пізніше цю схему спробував запозичити, приписавши собі (тобто прямо вкрасти), Міхаіл Ламаносаф. Імперія московитів (і перш за все Пьотр І та Єкатєріна ІІ) жор/ стоко переслідувала як книжну українську мову, так і український варіант церковнос/ лов’янської мови – насамперед заборонами в першому випадку на друк та викладання, у другому – на церковну службу українізо/ ваною церковнослов’янською мовою. Парадоксально й дивно, що автори де/ яких концепції, перебуваючи в полоні “схеми Ламаносава”, визначають ділову мову Київської Русі як начебто “низький стиль”. Навпаки, за моделлю Юрія Мосен/ кіса питома українська мова найважливіших державних документів (законів та княжих грамот) була соціально найважливішою, вис/ тупаючи винятково важливим елементом давньоукраїнського державотворення. Вона сягала язичницької традиції – наддіалектB них текстів усного епосу, що фіксували сак/ ральну історію держави. Такі тексти зафік/ совані в літописах описами походів та битв, славами князям та плачами за ними. Таким чином, адекватна історичній ре/ альності модель функціонування мови юридичних документів України/Русі – за/ порука правильного історичного розумін/ ня процесів українського державотворен/ ня. Неправильне розуміння, а то й свідоме перекручення історії літературної мови (мов) Київської Русі призводить до фаль/ сифікації історії державницьких процесів стародавньої України.
Витоки · “У мовознавстві тривалий час відбувається дискусія навколо питання, як слід визначити літературну мову або мови Київської Русі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук
“Слово про Ігорів похід” – це ціла сис/ тема окремих пісень, що становлять гар/ монійний синтез. Не випадково у давній Греції існувало два типи поетів/музикантів – аеди (“співці”), що створювали та вико/ нували окремі пісні, і рапсоди (“зшива/ чі”), що поєднували ці пісні у великі епіч/ ні полотна. До останніх належав і геніаль/ ний автор “Слова про Ігорів похід”. Нині звернімо увагу на завершальну пісню (гімн/славень) цієї величної музич/ ної поеми/драми, де прославлено очільни/ ків походу (але, на превеликий подив, не великого князя київського, з якого мали би почати – чи не видалив згадку про ньо/ го редактор після його смерті в 1194 р.?). Християнському редакторові “Слова” належить, серед іншого, і оформлення за/ кінчення поеми. Первісне кънязьмъ слава ахОробрамь (монорим із ИнгОрю – ВьсевОло/ ду – ИнгОричу – бОяре – побОрая – вОрогы) він виправив на кънязьмъ слава а дружині! Аминь. Тут хоробр (храбр) – найдавніше позначення лицаря, до запозичення сканди/ навського витязь та ще пізніше монгольсько/ го богатир. Отже, у реконструкції славень учасни/ кам походу первісно звучав так: чрізъ море ся льють гОлоси къ Кыєву стольну гОроду. їде Игорь БОричеву къ Святі БогорОдици Десетиньні, ПирОгощі. Весели вьси и гОроди! Півше пісьни кънязьмъ прошьлымъ, піти дьньсь славу мОлодымъ: “Слава Святъславличь ИгОрю, буи туру ВьсевОлоду, Владиміру ИнгОричу!” Здрави кънязи и бОяре, за христьяны побОрая на поганы на вОрогы! Кънязьмъ слава а хОробрамь!
Витоки · “У мовознавстві тривалий час відбувається дискусія навколо питання, як слід визначити літературну мову або мови Київської Русі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Дмитро КОЛЯДЕНКО, президентський стипендіат 2025 року, лавреат Міжнародної німецько/ української премії імені Олеся Гончара
З молодших класів усім відомий Піфа/ гор – завдяки знаменитій теоремі. Але го/ ловною була не вона. І навіть не те, що цей мислитель відомий не тільки як матема/ тик, а й як засновник нової релігійної течії – піфагореїзму. Більше того, зі спогадів су/ часників відомо, що він вважав себе осо/ бою, проміжною між людьми і божества/ ми. Він увійшов в історію музики, відкрив/ ши музичні інтервали – кварту, квінту та октаву. А найбільш екзотичною його особ/ ливістю було те, що він – єдиний у світі! – начебто чув “музику сфер”. У давнину ві/ рили, що небесні тіла (Сонце, Місяць, планети та зірки) розташовані на невиди/ мих сферах, які обертаються і рухають не/ бесні об’єкти.
У “музику сфер” не вірили ні давньо/ грецькі дослідники музики, зокрема вели/ кий енциклопедист Аристотель, ані пізні/ ші, середньовічні музикознавці, хоч і зга/ дували іноді про це. А після завершення періоду поваги до містики новітня пози/ тивна наука взагалі відкинула цю начебто чудернацьку ідею як повну дурницю. При уважнішому розгляді помічено, що так звана “музика сфер” стосується, власне, не стільки музики, скільки астро/ номії. А з нею в стародавній Греції було складно. Сонце, Місяць, планети та зорі вважали богами. За науковий розгляд їх як астрономічних об’єктів у сучасному розу/ мінні засуджували до страти. Зокрема, те/ пер уважають, що геліоцентричну теорію (Земля й інші планети обертаються навко/ ло Сонця) підтримував не тільки знамени/
тий Арістарх Самоський, а й інші, але боя/ лися про це говорити прямо. Зокрема, з’ясовано, що геліоцентристом був Архі/ мед. Нещодавно було зроблено спробу по/ вірити Піфагорові й перевірити найдив/ нішу його ідею. А саме припустити, що й він вірив (або знав) в обертання планет навколо Сонця. Оскільки Піфагорова те/ орія музики базується на музичних інтер/ валах, то й тут могло йтися про відстані між небесними тілами. З’ясувалося, що відстань від Сонця до Венери вдвічі біль/ ша, ніж від Сонця до Меркурія (октава). А від Сонця до Землі – у півтора рази більше, ніж від Сонця до Венери (квінта). Нарешті, відстань від Сонця до Марса – на третину більша, від Сонця до Землі (кварта). Точне визначення небесних від/
станей пропонували в давній Греції й ін/ ші дослідники – зокрема, Архімед і По/ сидоній. Таким чином, великий Піфагор, від/ кривши музичні інтервали, спостеріг, що їм підкоряється й Космос – відстані між Сонцем і планетами. Але, не маючи мож/ ливості сказати це прямо через специфіку тогочасної ідеології, він зашифрував це так надійно, що це змогли розшифрувати тіль/ ки тепер. Зрозумілим виявляється й зна/ чення його слів про те, що “музику сфер” чує тільки він – це було його видатне від/ криття, що далеко випередило той час. І це істотно міняє не тільки історію музики, а й історію астрономії. Детальніше про це йдеться в підготованій до друку книжці про походження українського та світового мистецтва.
Пошта “СП” · “Була вона поеткою вогненних меж, на порозі нової епохи нашої цивілізації”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ 21 липня українці згадують і вшановують “поетку вогняних меж”, натхненницю української національної ідеї, безстрашну Олену Телігу. Олена Теліга – українська по/ етеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН, борець за незалежність Української держа/ ви у ХХ столітті. “Була вона поет/ кою вогненних меж, на порозі нової епохи нашої цивілізації, епохи, яку вона викликала і, в боротьбі за яку наложила головою. Нічого з пле/ бейського не було в ній, нічого зі скиглення поезії початків XX ст. з їх занепадницьким сентименталіз/ мом. Велика внутрішня сила била з неї, з її творчості, суворе завзят/ тя, яке відблиском кидав на неї да/ лекий, а потім такий близький, її в боях ранений, трагічний Київ. Жа/ доба блискучого і сильного життя, глибока свідомість її нації та її са/ мої призначення, згораючи світи/ ти в віки Божим смолоскипом – ось що вирізняло цю поетку, іноді ніжну й жіночу, а як треба, твер/ ду і горду. Такою була вона, такою була її творчість”, – писав Дмит/ ро Донцов. Спадщину О. Теліги склада/ ють ліричні поезії, публіцистичні твори та діяльність у лавах ОУН. Її ім’я і творчість були повернуті українцям із забуття в часи неза/ лежності.
Хотілося б напередодні дня народження Олени Теліги уза/ гальнити і проаналізувати, що за роки незалежності України ми зробили задля вивчення її спад/ щини, втілення в життя її держа/ вотворчих ідей. 1. На сьогодні ми маємо низ/ ку наукових видань, які узагаль/ нюють відомості про О. Телігу та розкривають її творчість. Зокре/ ма, фундаментальну книгу “О краю мій… Твори. Документи. Бі/ ографічний нарис” / упорядкуван/ ня, переднє слово доктора істо/ ричних наук Надії Миронець (1999, 2006) та інші праці. 2. Із 1994 року з ініціативи по/ чесних українок – журналістки Ольги Кобець та дослідниці твор/ чості Олени Теліги Надії Миро/ нець – засновано Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги, яке покликане продовжу/ вати прогресивні традиції й спри/ яє втіленню в життя ідей діячки. 3. Саме ВЖТ імені Олени Те/ ліги ініціювало й добивалося встановлення на території Націо/ нального історико/меморіально/ го заповідника “Бабин Яр” у Ки/ єві пам’ятника Олені Телізі, де у 1942 році її розстріляли нацисти. 25 лютого 2017 року на території Національного історико/меморі/ ального заповідника “Бабин Яр” у Києві відбулося відкриття пам’ятника Олені Телізі. У 2009 році відбулося урочисте відкриття пам’ятника Олені Телізі в Києві на території скверу “По& ляна” навпроти 12 корпусу КПІ. Всього по Україні ім’ям Олени Теліги названо вулиці у понад тридцяти населених пунктах.
4. ВЖТ імені Олени Теліги кілька десятиліть займається вив/ ченням та популяризацією життя і творчості Олени Теліги, патріо/ тичним вихованням молоді, зок/ рема, збереженням національної пам’яті та національної ідентич/ ності нашого народу. Саме з метою національно/патріотичного вихо/ вання молоді Товариство влашто/ вує щорічні міські та Всеукраїн/ ські конкурси на краще виконан/ ня творів Олени Теліги, які вже на/ були широкої популярності. Конкурс на краще виконання творів Олени Теліги “Щоб далі йти дорогою одною” має багаторічну історію і традиції. Коротко про цьогорічні результати конкурсу: 2025 року оргкомітет з його про& ведення одержав до 500 заявок з різних куточків України на участь в усіх його номінаціях. Журі роз& глянуло більш як триста відеоро& біт учасників з усіх областей Ук& раїни, конкурс було проведено як онлайн, так і за особистої участі номінантів, визначено достойних лавреатів. Очний етап конкурсу відбувся у квітні 2025 року в Ки& ївському палаці дітей та юнацтва. Очний і дистанційний фор/ мати конкурсу цього року було проведено в кількох номінаціях: учні, студенти, професійні читці та творча молодь. Найчисельні/ шою виявилась номінація “Учні середніх навчальних закладів, лі/ цеїв, гімназій професійно/тех/ нічних закладів”. Це були пред/ ставники з київських шкіл, ліце/ їв, коледжів. Зокрема, Київсько/ го гуманітарного ліцею КНУ іме/ ні Тараса Шевченка, Київського коледжу архітектури, будівни/ цтва і управління, Київського енергетичного коледжу, Київ/ ського авіаційного коледжу, Ки/ ївського ліцею біотехнологій, ВСП “Оптико/механічний фахо/ вий коледж КНУ імені Тараса Шевченка”, Київського коледжу прикладних наук та багато інших навчальних закладів. Вітаємо ке/
рівництво цих закладів з тим, що їхні вихованці ви/ явили не тільки творчі здіб/ ності, а й громадянську мужність, взявши участь у такому патріотичному кон/ курсі. А перемогу здобули найкращі: лавреатка Пер/ шої премії – Ярина Таран, Київський ліцей №179; дипломантка Другої премії – Єлизавета Пісна, Київ/ ський ліцей біотехнологій №177; дипломантка Тре/ тьої премії – Марія Яре/ менко, Київський коледж архітектури, будівництва та управління. У номінації “Студенти закладів вищої освіти І/ІV рівня акредитації та курсанти військо/ вих інститутів усіх військових формувань” переможцями стали: лавреатка Першої премії – Юлія Єремеєва, Київський університет імені Бориса Грінченка; дипло/ мантка Другої премії – Каріна Дудіна, Київський університет імені Бориса Грінченка. Із великим хвилюванням про/ ходять змагання у номінації “Професійні читці (віком до 30 років)”, адже тут найяскравіше проявляються таланти нашої мо/ лоді. І цього разу творчі осередки столиці представили нам дуже ці/ кавих, талановитих виконавців. А перемогу здобули: лавреат Пер/ шої премії – Ігор Мороз, студент Київського національного уні/ верситету театру, кіно й телеба/ чення імені І. К. Карпенка/Каро/ го; дипломантки Другої премії – Уляна Лазоренко, студентка Ки/ ївського національного універси/ тету театру, кіно й телебачення імені І. К. Карпенка/Карого і Ка/ терина Ященко з Вишгородсько/ го театру “Лицедії”; дипломантка третьої премії – Анастасія Про/ ворова, студентка Київського на/ ціонального університету театру, кіно й телебачення імені І. К. Кар/ пенка/Карого. Окрему групу робіт становили онлайн відеопрочитання. Журі розглянуло більш як триста віде/ оробіт учасників з усіх областей України, визначено достойних лавреатів. Членами журі були членкині ВЖТ імені Олени Теліги, а також активісти й громадські діячі: Ольга Кобець, почесна голова Всеукраїнського жіночого това/ риства імені Олени Теліги, на/ родна депутатка України ІV скли/ кання (голова Журі); Галина Ільє/ ва, естрадна виконавиця, канди/ датка філологічних наук; Лариса
Ляхоцька, заступниця голови То/ вариства, педагогиня, докторка філософії; Сергій Марченко, ре/ жисер, викладач Київського наці/ онального університету театру, кі/ но і телебачення імені І. К. Кар/ пенка/Карого, кандидат мистец/ твознавства; Світлана Мирвода, співачка, бандуристка, солістка Академічного оркестру народної та популярної музики Національ/ ної радіокомпанії України, на/ родна артистка України; Наталія Насікан, декламаторка, актриса Київської національної філармо/ нії; Ірен Роздобудько, письмен/ ниця, авторка багатьох популяр/ них книжок, зокрема, роману про Олену Телігу “Неймовірна. Ода до радості”; Ірина Даць, спі/ вачка, режисерка, професор Ки/ ївської музичної академії імені П. І. Чайковського, народна ар/ тистка України; Ніна Саєнко, мисткиня декоративного мистец/ тва, заслужена діячка мистецтв України. Результати цьогорічного Кон/ курсу на краще виконання творів Олени Теліги “Щоб далі йти до/ рогою одною” доводять актив/ ність, небайдужість та інтерес су/ часної молоді до творчості Олени Теліги. 5. В активі Товариства – нау/ ково/практичні конференції з вивчення життя і творчості Оле/ ни Теліги, вечори пам’яті та уро/ чисті академії, присвячені цій чу/ довій поетці і громадській діячці. 6. Завдяки ініціативі Товари/ ства на державному рівні було відзначено 100/річчя Олени Телі/ ги згідно з Указом Президента України В. Ющенка №416/2006 від 22 травня 2006 року. 7. За клопотанням ВЖТ імені Олени Теліги ім’я Олени Теліги було присвоєно бібліотеці №15 Шевченківського району м. Киє/ ва, Київській спеціалізованій се/
редній школі №97 з поглибленим вивченням англійської мови, се/ редній школі №1 у місті Феодосії (Крим). 8. У 2000 році було засновано Міжнародну літературно&мис/ тецьку премію імені Олени Теліги, першим лавреатом якої стала ви/ датна українська поетеса Ліна Костенко. 9. На честь Олени Теліги вста/ новлені меморіальні дошки у Львові, Рівному, Києві, Подєбра/ дах на тих будинках, де вона жи/ ла, вчилась і працювала. 10. Твори Олени Теліги введе/ ні у програму з української літе/ ратури середньої школи. 11. Побачив світ автобіогра/ фічний роман про Олену Телігу чудової сучасниці Ірен Роздо/ будько “Неймовірна. Ода до ра/ дості” (Київ, Нора/Друк, 2022), який розкриває багатогранність натури Олени Теліги, її оточення, погляди, діяльність. Власне, Ірен Роздобудько є авторкою сценарію фільму про Олену Телігу, і ми щиро віримо, що знайдуться державні кошти й сподвижники, меценати, які до/ поможуть втілити кіносценарій у життя. 12. Сьогодні Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги переживає новий етап ді/ яльності в умовах воєнного часу. У квітні цього року відбувся З’їзд учасниць ВЖТ імені Олени Телі/ ги, на якому було обрано нову голову й Провід. Визначено прі/ оритетні напрямки діяльності, серед яких: волонтерська під/ тримка ЗСУ, матерів Героїв; на/ лагодження зв’язків з діаспорою; активізація й співпраця з облас/ ними осередками Товариства; підготовка і організація вшану/ вання 120/річчя Олени Теліги у 2026 році. Хочеться подякувати кожно/ му, хто сьогодні сповідує ідеї Оле/ ни Теліги, хто долучається до ді/ яльності Товариства. Особливу шану маємо віддати тим, хто сто/ яв біля витоків відродження спадщини й імені Олени Теліги, зокрема, почесній голові Всеук/ раїнського жіночого товариства імені Олени Теліги, народній де/ путатці України ІV скликання Ользі Кобець, а також науковиці, доктору історичних наук Надії Миронець. Україна, про яку мріяла і яку виборювала власним життям Олена Теліга, сьогодні знову ви/ борюється на фронті. А це озна/ чає, що Олена Теліга з нами, її Слово надихає й допомагає вибо/ рювати Перемогу! Тільки тим дана перемога, Хто й у болі сміятись зміг! (Олена Теліга)
Підготувала Ірина ГОЛОВАЙ, голова ВЖТ імені Олени Теліги
Незабутні · “Що означає вічний рух, Хто ми у Всесвіті безмежнім, Проста матерія чи дух?” · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
програмні засади Організації Україн/ ських Націоналістів, і мету українського політичного руху, яка полягала у встанов/ ленні незалежної соборної української держави на всій українській етнічній те/ риторії. У романі є промовиста сцена, коли командир сформованої сотні Андрій Грім агітує селян вступати в її ряди заради ви/ зволення України від окупантів: “Нашо/ му народові потрібен Спартак, щоб зумів об’єднати вас, рабів вічних, і повести за собою на москалів, які вже близько трьохсот років мордують нашу неньку Україну. Хоч серед українців половина зрадників, але всевишній послав нам Спартака – Степана Бандеру. Він об’єд/ нав нас, дав нам зброю, прапор і вказав вірний шлях, який приведе нас до пере/ моги… Ніякого комунізму, ніякого інтер/ націоналізму, ніякого співчуття до моска/ лів, мазурів. Згадаймо понівечену Украї/ ну, згадаймо наших героїчних предків/ козаків. До Зброї!”. На цій же зустрічі із сільською грома/ дою їхній земляк Дмитро Горішний вис/ ловиться так: “Я ще молодий, але вже по/ бував у світах. Де не був, скрізь народи вільні. Скрізь самостійні держави, скрізь республіки. А такого рабства, такого від/ сталого темного і забитого народу, як на Україні, я не бачив…”. Я дивуюся й досі, як такий образ пози/ тивного героя/сотенного Дмитра Горішно/ го, такі сцени і такі патріотичні заклики, тай імена Степана Бандери, Андрія Мельни/ ка, Тараса Бульби/Боровця, Ярослава Стецька, які на той час безжально викрес/ лювалися з художніх текстів, змогли про/ сочитися крізь ідеологічне сито радянської цензури. Вдумливий читач міг багато чого дові/ датися, читаючи і цей роман “Милява”, й інші його твори, зокрема, романи і повісті “Грань”, “Відлуння осіннього грому”, “Нікому тебе не віддам”, “Чоловіки не від/ чувають болю”, про діяльність Організації Українських Націоналістів, зокрема, про розкол ОУН на два крила – ОУН (М) – Андрія Мельника і ОУН (Б) – Степана Бандери, про створення Української Пов/ станської Армії та про головного отамана Т. Бульбу/Боровця, про трагічну суміш взаємного поборювання, зрадництва і жертовної відданості, жорстокості й мило/ сердя в цій національно/визвольній звитя/ зі українського народу. Відомо, що рукописи творів письмен/ ників/вихідців із Західної України обов’яз/ ково розглядалися/рецензувалися цензо/ рами і видавничими редакторами і переда/ валися на так зване зовнішнє рецензуван/ ня та на ознайомлення до КДБ. Олесь Лу/ пій це знав, згодом признавався, що всі його “поетичні і прозові книжки зазнали жорстокого втручання цензорів, вони майже на четвертину, а окремі й на трети/ ну підкорочені”. “Так, мій талановитий роман “Нікому тебе не віддам” після рецензії із КДБ, — згадував письменник, — був скорочений на понад 90 сторінок машинопису і скрізь бу/ ло викреслено слова “Сибір”, “депорта/ ція”, “білі ведмеді”, “тайга”, “вивезення”… А яких митарств судилося зазнати письменнику із підготовкою до друку збір/ ки поезій “Рівнодення”. Довелося йти на компроміси, внаслідок яких збірка з’яви/ лася друком із скороченим обсягом і змі/ неною назвою на “Люди всієї планети”. Роман “Вірність” був схвалений редак/ тором видавництва “Радянський письмен/ ник”, але коли розглянув рукопис цензур/ ний відділ, то, намагаючись порятувати роман, автор змушений значно скоротити текст, переробити ряд сцен і зняти слова “вояк УПА”, “січовий стрілець”, “повста/ нець”, “УГА”, “друже провідник”, “сотен/ ний” та ряд ін. Згодом Олесь Лупій визнає, що не слід було йти на такі компроміси – “сам допустив помилку, погодившись на такі видання моїх поетичних та прозових творів у сімдесятих роках. Не треба було йти на компроміс. Не вистачило мужнос/ ті”2. Та повернімося до роману “Нікому те/ бе не віддам”. Олесь Лупій у цьому творі з
Незабутні · “Що означає вічний рух, Хто ми у Всесвіті безмежнім, Проста матерія чи дух?” · с. 12сторінка оригіналу ↗ Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Йому судилося жити і творити в трагіч/ ному часі, переживати і більше того – ви/ живати в цьому часі владарювання на ук/ раїнській землі московського комуністич/ ного режиму і намагатися відстоювати правду і людську та національну гідність образним словом. Цей час, за висловом Альберта Швейцера, був “переповнений презирством до вільної думки”. Думки хвилюють нас бентежні: Що означає вічний рух, Хто ми у Всесвіті безмежнім, Проста матерія чи дух? – замислювався Олесь Лупій за кілька років до дня прощального із земним жит/ тям. Якщо ми створені Всевишнім? То не для скромного буття, Страждань у суєтному днищі Гріхопадінь і каяття. Але страждань і гріхопадінь письмен/ нику не судилось уникнути, торуючи шлях до максимально можливого творчого са/ моздійснення. Олесь Лупій був одним із багатьох/ба/ гатьох пригнічених і травмованих тоталі/ тарним режимом, але не згасив у покорі свій творчий дух – обрав для себе духов/ ний спротив тиранії. Цей спротив межував із певними ідейними та моральними ком/ промісами, яких він, син репресованої компартійною владою за національно/по/ літичні переконання родини, не міг як творча особистість уникнути в умовах усе/ контролюючої партійно/ідеологічної цен/ зури і вимушеної самоцензури. Пригадую, на другому році навчання в аспірантурі Інституту літератури імені Та/ раса Шевченка, а саме в 1969 році, я і Юр/ ко Покальчук якось кавували в кафе, яке називали чомусь “стєкляшкою”. Це було чи не єдине місце неподалік нашого інсти/ туту, де варили каву і наливали коньячок. На коньячок у нас грошей не було, та й ми на нього не “зазіхали”, а от кава... Тоді це було модно і популярно ходити на каву чив ту ж “стєкляшку”, чи в “підземку” – під/ земний перехід неподалік станції метро “Хрещатик”. Переважно в цих місцях і гуртувалася/ тусувалася за кавою творча молодь — по/ чаткуючі письменники, науковці, кіноре/ жисери, кіносценаристи, журналісти, ху/ дожники…. Хто тільки там, за перепале/ ною, чорною, як смола, кавою, не товкся! Багато з них не мали постійної роботи – перебували на сумнівних, як правило, го/ лодних “творчих хлібах”, отже, без копій/ ки в кишені, особливо ті, хто був виключе/ ний із Київського університету за “інако/ мисліє”. В цих кавово/творчих тусовках були задіяні Василь Голобородько, Василь Рубан, Віктор Кордун, Станіслав Вишен/ ський, здається, Петро Марусяк і Микола Рачук, Михайло Григорів, Анатолій Сірик, Микола Воробйов…. І особливо – епатаж/ ний, одверто розкутий Михайло Саченко, який у післямові до поетичної книжки “Вечірня жінка і ранкова жінка” також виключеної з університету Надії Кир’ян назвав її “свобідно/незалежною”. Таким же “свобідно/незалежним” почувався і він, і його друзі/богемники, уснословні анархісти, естетичні максималісти. Про деяких із них, епатажних, “одверто розку/ тих”, зокрема, про Михайла Савченка, Ат/ тилу Могильного, Миколи Воробйова, Ва/ силя Рубана, Михайла Григоріва, світло і щиро написав у своїх унікальних спогадах/ роздумах – у “протираннях дзеркала пам’яті” Михайло Слабошпицький. Саме він найчастіше “фундував” каву, іноді із коньячком, цим естетам і фрондерам, які після “підземки” “перекочовувалися” то в кафе “Метро Хрещатик”, то в кафе “Київ/ ське”, в якому складно, в затятих дискусі/ ях формувалася, вірніше уперто, завдяки зусиллям Василя Рубана, комплектувалася “Київська школа поетів”. Мене до цього гурту залучив мій зем/ ляк/волинянин, родом із Луцька Юрко Покальчук, який і порадив мені вступати до аспірантури Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка. Сам Юрко закінчив Ленін/ градський університет, східне відділення, опанував кілька іноземних мов і вступив до аспірантури Інституту літератури. Після завершення навчання в аспірантурі пра/ цював завдяки вченому європейської по/
пулярності Дмитру Затонському молод/ шим науковим співробітником відділу су/ часних зарубіжних літератур Західної Єв/ ропи і Америки. Поліглот, пам’ять якого була “начине/ на” по вінця величезною кількістю знань про філософію і літературу “загниваючого Заходу”, передусім філософією Сартра і Камю, творами Кафки, Борхеса, Апдайка, Селлінджера, Фолкнера, латиноамерикан/ ських письменників – і все це було ним вичитане переважно в оригіналі, літерату/ рознавчо опрацьоване і згодом частково оприявлене в монографіях “Самотне по/ коління” і “Латиноамериканська проза”. І от якось літнього дня я із цим волин/ ським фрондою/інтелектуалом Паком/ Покальчуком п’ємо цю кляту чорну каву, після якої, як правило, мордує печія, і по/ зираємо на Хрещатик, на тротуар, яким снують перехожі – мимоволі “визираємо” знайомі обличчя. Раптом Юрко вигукує: “Дивись, он крокує ще один волинянин. Із Луцька. Олесь Лупій. Ти знаєш його?” – Ні, не знаю. А хто він? – запитую Юрка. – Поет. Недавно видав роман. Хочеш покличу? Познайомлю. Правда, навряд чи він зайде на каву. Завжди кудись спішить. Олесь Лупій, правда, непоспішно пря/ мував у бік метро “Хрещатик”. Високий, стрункий, при краватці. В руках, бачу, порт/ фель… А волосся! Пишна шевелюра хви/ лясто гойдалася при ході. – Має кілька поетичних збірок, а оце, я казав, видав роман. Назва “Милява”. Я читав. Непогано. Там про бандерівців пи/ ше. Почитай, – порадив мені Юрко По/ кальчук. – А де взяти цей його роман? – запи/ тую. – Я брав у нашій бібліотеці. Інститут багато закуповує книг сучасних письмен/ ників. Там і візьми, – порадив Юрко. І справді, в інститутській бібліотеці знайшовся і роман “Милява” 1965 року видання, і роман “Герць”, 1966 року опуб/ лікування, і виданий в 1968 році роман “Грань”. “Нічого собі! Який писучий. Стільки вже понавидавав книжок – поетичних і прозових”, – заздрісно подумав я. А коли вичитав, що Олесь Лупій тільки на два ро/ ки старший за мене, тоді як у мене, крім журналістських газетних дописів, нічого путнього нема написаного і опубліковано/ го, то я геть підупав настроєм. Насправді не від заздрощів, а від самодокорів: “Ось так треба працювати зі словом! Наполег/ ливо і систематично”. Довідався, що Олесь Лупій ще в 1957 році, здається, на першому курсі Київ/ ського університету, видав свою першу по/ етичну книжку “Вінки юності”, через три роки другу – “Заграй, сопілко”, третю – в 1964 році під назвою “Майовість”. Він і поет, і прозаїк – дебютував у прозі повістю “Горинь” (1960 р.). Яка успішна, творчо плодовита біографія! Мене це заінтригува/ ло, але перш ніж познайомитися з Олесем, я поставив собі прочитати бодай один йо/ го твір – роман “Милява”. Мене зацікави/ ло, що ж він міг написати такого про бан/ дерівців, коли на той час рідко хто міг при/ людно наважитися вголос сказати щось добре про Українську Повстанську Армію, про Олену Телігу, Олега Ольжича, Степана Бандеру, Андрія Мельника… Та де там! Не те, щоб вголос згадати про УПА, тим більше, щось добре сказати, в ті часи було небезпечно. Особливо пись/ менникам, бо хто не пам’ятав опублікова/ ного в 1945 році “Слова Великому Сталіну від Українського народу”, яке начебто бу/ ло “обговорено на зборах громадян міст і сіл Радянської України, і підписали його 9. 316. 973 чоловіка”1. Не тільки українські письменники, а майже увесь український народ, від імені якого дякували “Батькові великому” “Учителю мудрому” “Другу незмінному” “Нашому маршалу, Великому нашому Сталіну”: “Спасибі за сонце, що Ти засві/ тив!” поети Радянської України, начебто рішуче із презирством затаврував “прокля/ тих зрадників з тризубом”: Вся Україна в боротьбі, Народ увесь піднявсь на ката, Із ворогом кривавий бій Ведуть повстанці вже в Карпатах. І там, де ворог знавіснів, Де жде його кінець і згуба, – Він випускає зграю псів, Проклятих зрадників з тризубом. Нема пощади ворогам! Нема рятунку і пощади Мерзенному поріддю зради, – Оунівським кривавим псам! Серед тринадцяти (яке символічне число!) творців цього облудного панегіри/ ка кремлівському тирану, істинно “мер/ зенному поріддю” бачимо імена Миколи Бажана і Павла Тичини, Максима Риль/ ського і Володимира Сосюри, Михайла Стельмаха, але хто повірить, що ці талано/ виті митці з власної волі вимучували оці силувано римовані гімновеличання дикта/ тора. Тоталітарний режим майстерно проду/ кував витончені стратегії, конструюючи привабливі пастки для заманювання в них обдарованих, спраглих творчої самореалі/ зації митців. Тому переважна більшість творчих людей балансувала між жаданням заявити про себе оприявленням власних мистецьких творів та необхідністю зважи/ тися на компроміс із власною совістю. Та, перечитуючи вже сьогодні цей ро/ ман “Милява”, я переконуюся, що вели/ кого компромісу з власною совістю Олесь Лупій не допустив. І якщо йому довелося суттєво змістити акценти в зображенні, скажімо, одного із головних героїв роману “Милява”, командира повстанської сотні Андрія Грома, то це був необхідний в умо/ вах компартійної цензури компроміс. Письменник називає його шпигуном, яко/ го після вишколу в Німеччині закинули в Україну, подає його жорстоким, пихатим, зосередженим лише на самолюбному прагненні давати про себе так, “щоб хоч боялись імені Андрія Грома” – провідни/ ка, командира трьох сотень стрільців. Олесь Лупій, намагаючись приховати від пильного ока цензури, рецензентів і видавничих редакторів справжню мету на/ писання цього роману, а отже, відтворення подій періоду Другої світової війни на За/ хідній Україні під кутом зору розгортання національно/визвольної боротьби під про/ водом ОУН/УПА, був змушений подавати в негативному світлі образи її провідників. Скажімо, того ж надрайонного провід/ ника Андрія Грома, Дмитра Горішного, який, зазначає автор, пройшов німецький вишкіл, є німецьким контррозвідником, але який також, як і Андрій Грім, бореться проти всіх окупантів – гітлерівських, ра/ дянських, польських. Але скільки правди/ вого, того, що було невідомим або спеці/ ально сфальсифікованим комуністичним режимом Олесь Лупій зумів подати, “зму/ шуючи” своїх героїв проголошувати і
Незабутні · “Думаю про нього, митця, який переборов страх перед тоталітарним монстром, не схилив покірну голову перед злом”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
безжальною реалістичністю відтворив тра/ гічні події повоєнної доби: виселення лю/ дей до Сибіру, насильницьке “запрошен/ ня” до колгоспів, нестерпне оподаткуван/ ня... У романі “Відлуння осіннього грому” є все необхідне, щоб пройти крізь видавни/ чо/редакторські та цензурні “застави”: не/ однозначно негативні оцінки “лісовиків/ бандерівців”, позитивне зображення тих “людей, які прийшли із Східної України, з усього Радянського Союзу і принесли їм визволення, об’єктивно виписує образи працівника райкому комсомолу Богдана Крижуна, голови сільської ради Мирона Левчишина, бійців сільської самооборони, “яструбів”… Але інакше письменникові, який замірився правдиво, в міру можли/ востей відтворити драматичну і трагічну долю західноукраїнської сільської люди/ ни, не вдалося б бодай підвідкрити темну завісу заборон і компрометації національ/ но/визвольної боротьби у Західній Украї/ ні. У романі виразно “прочитується” за/ дум Олеся Лупія відтворити максимально правдиво складну, драматичну і трагічну долю української інтелігенції Західної Ук/ раїни, яка зберігала національну самосві/ домість і намагалася чинити опір окупан/ там. Складається враження, що чи не ко/ жен образ у цьому романі має реального прототипа. Скажімо, директор школи Іван Долинський та його семирічний синочок Василько, голова сільської ради, учасник Другої світової війни Мирон Левчишин і секретар сільради Трохим Жилинець – во/ ни, як і інші герої цього роману, постають у художньому зображенні виразно правди/ вими, характерологічно індивідуалізова/ ними, неоднозначними у своїх помислах і діях, бо такою складною для вибору свого життєвого шляху була тогочасна дійсність. Для прикладу, історія родини священ/ ника Кирницького, старший син якого Володимир загинув у дивізії СС “Галичи/ на”, наклавши головою під Бродами, мо/ лодший син Ігор – бойовик, член націона/ лістичної організації “Шатен”, яку очолює його рідна мати Ірина Кирницька, про що не здогадуються ні її чоловік/священник, ні син Ігор. Або образ Марка Хмелинсько/ го, який до приходу совітів мав власну крамницю, а тепер змушений кланятися кожній новій чужій владі, як кланявся йо/ го батько чужій владі — австріякам, а він – полякам, совітам, німцям, а тепер мусить знову совітам. Перечитуючи книгу спогадів “Крути/ ми дорогами. Спогади із щоденникових записів”, яку Олесь мені подарував 28 ве/ ресня 2014 р. “на добру згадку про наші зустрічі”, я звернув увагу на те, що він не випадково згадує про греко/католицького священника отця Василя Кулинича, якого засудили за те, що відмовився перейти у православ’я, до десяти років каторги, а йо/ го дружину з дітьми вивезли до Сибіру. А трагічна доля голови сільради Мико/ ли Закали, який не в усьому підтримував радянську владу, тому перевдягнуті в пов/ станців емгебісти його вбили. Згадує не випадково в спогадах Олесь Лупій і про директора школи в його рідному селі Ти/ мофія Хмеля, якого депортували до Сибіру з родиною. Чи не ці люди/земляки послу/ жили прототипами героїв його романів, передусім “Відлуння осіннього грому” – священника Кирницького, голови сільра/ ди Мирона Левчишина, директора школи Івана Долинного? “Майже нічого не вига/ дано в моїх творах”, – стверджував у 2008 році Олесь Лупій в розмові з Таїсою Щер/ бою3. “Я народився на Львівщині, і там про/ минуло моє дитинство до часу вивезення нашої родини до Сибіру. На моїх очах від/ бувалася запекла боротьба справжніх за/ хисників українського народу із загарбни/ ками. Татів брат – “Кармелюк” – був по/ літвиховником сотні Ема, а згодом куреня “Галайди”, та і вся наша родина допомага/ ла повстанцям. Я добре пам’ятаю обличчя вояків УПА, вони часто заходили до нас, ночували, лікувалися. Вони були для нас як рідні, наші герої, бо захищали людей від німецьких фашистів та енкаведистів. А яких пісень вони співали вечорами — жін/ ки і дівчата плакали. Отже, мені нічого не треба було вигадувати, образи конкретних людей і досі живі в моїй пам’яті”.
У багатьох творах Олеся Лупія – прозо/ вих і поетичних – тема Української Пов/ станської Армії, образи повстанців, націо/ нально свідомої української інтелігенції відображені. Це і романи “Милява”, “Грань”, який був опублікований в Канаді і поширений серед українців в інших краї/ нах їхнього поселення, “Нікому тебе не віддам”, “Відлуння осіннього грому”, “Чоловіки не відчувають болю”, це і пов/ станські балади і поеми “Сотня”, “Зелене весілля”, “Львівський легіон”, “Луна Пи/ рятинського лісу”, “Героїня”, “Старі Ма/ горівські ліси”, це і ціла низька поезій, більше того поетичних збірок, у яких поет образним словом відтворює болючі ім/ пульси душі, травмованої сирітською до/ лею. Лише згодом, після прочитання трьох романів “Милява”, “Горинь” і “Герць”, я дізнався, скільки йому, дев’ятирічному хлопчині, і молодшій сестрі Марійці суди/ лося поневірятися і страждати після втечі під час вивезення в Сибір їхніх батьків і чотирирічного братика Славчика. Розпо/ відав Олесь, як родина намагалася ховати/ ся на хуторі до вивезення в Сибір, як нав/ чався він в Раві/Руській і Брязі завдяки старшому брату Григорію. Але тоді, в Бу/ динку письменників, не вдалося довго поспілкуватися – хтось із письменників втрутився в нашу розмову і ми розійшлися. Це, був, здається, 1971 чи 1972 рік. Тоді ім’я Олеся Лупія звучало окрилено, про його творчість – романну і поетичну – пи/ сали схвально і щедро. Сам Андрій Ма/ лишко в 1972 році привітав Олеся Лупія статтею “Молоде жниво” – передмовою до вибраних його поезій, відзначивши йо/ го “пильний зір до життя і здібність до жи/ вого мислення”. Не пригадую, де на той час працював Олесь Лупій, здається, ніде, бо після опублікування в газеті “Літера/ турна Україна” (29 березня 1968 р.) статті “Собори душ людських”, в якій він назвав появу роману Олеся Гончара святом в ук/ раїнській літературі (“Не одного навчить і виховає він, не одному поверне приспану мужність”), популярний письменник опи/ нився без роботи. Далі ми рідко зустрічалися. У жовтні 1972 року був звільнений з посади відпові/ дального секретаря газети “Літературна Україна”, його ім’я було занесено в так звані “чорні списки”. Один такий малан/ чуківський “чорний список” під грифом “Для службового користування”, в якому фігурувало ім’я Олеся Лупія поряд із іме/ нами Івана Світличного, Івана Дзюби, Ва/ силя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Ліни Костенко, Миколи Руденка, Миколи Лу/ каша, Михайлини Коцюбинської, Михай/ ла Брайчевського, Івана Чендея, Михайла Саченка, Василя Рубана та ще ряду інших поетів, прозаїків, критиків, учених, худож/ ників, кінематографістів, був розісланий керівникам видавництв, газет, журналів та до партійних комітетів творчих спілок. Що залишалося робити безробітному пись/ меннику? Вимушений був погодитися на пропозицію головного редактора “Літера/ турної України” поїхати на Далекий Схід і написати цикл нарисів про будівників ма/ гістралі – БАМу. Наші розмови переважно велися під час спільних поїздок то на відкритті в бе/ резні 1995 р. пам’ятника Тарасу Шевченку на площі перед Волинським університе/ том імені Лесі Українки в Луцьку, то в Полтаві на відзначенні сторіччя відкриття пам’ятника Івану Котляревському в сер/ пні 2003 року, то на відкритті Шевченків/ ських днів на Прикарпатті, то на батьків/ щині Тараса Шевченка в жовтні 2009 р. Ми з Олесем неодноразово разом відві/ дували Волинь. Особливо пам’ятною є по/ їздка до Луцька і Ковеля з нагоди відзна/ чення 120/річчя від дня народження Лесі Українки. Після урочистого вечора в Музично/ драматичному театрі імені Т. Шевченка група письменників, серед яких, пам’ятаю, були і волинські письменники Василь Гей, Іван Чернецький, Петро Мах, Йосип Струцюк, Олександр Богачук, ви/ рішила прогулятися вулицею Лесі Україн/ ки. Олесь Лупій спочатку йшов поруч із В’ячеславом Чорноволом, який як ново/ обраний голова Львівської обласної ради приїхав вітати волинян від імені Галичини, щось із ним обговорював… Як тільки ми почали наближатися до кінця вулиці в напрямку княжого замку Любарта, Олесь підійшов до мене і, показуючи рукою налі/ во, промовив: – Ось там, недалеко, — середня чолові/ ча школа № 1. Там я вчився. Брат мій Гри/ горій привіз мене до Луцька. Був зарахова/ ний до десятого “Б” класу. Посадили на передостанню парту. До речі, українську мову і літературу нам викладала мати Ок/ сани Забужко. Пам’ятаю, звали її Надія Яківна. Далі Олесь розповів, як вперше від/ крився як поет на засіданні студії обласно/ го літературного об’єднання при газеті “Радянська Волинь” – прочитав свої вір/ ші, як познайомився із головою літоб’єд/ нання Миколою Олійником, із студента/ ми Луцького педінституту ім. Лесі Україн/ ки, зокрема з поетом Олександром Бога/ чуком, який опублікував перші свої вірші в луцькій районній газеті, а згодом і в облас/ ній “Радянській Волині”… – А оце медичне училище. Я тут вчив/ ся. Недовго. Після того, як не потрапив до Львівського університету, вступати до яко/ го намовляв мене поет Петро Мах, я сюди вступив, – і Олесь показав рукою на вели/ ку цегляну будівлю наприкінці вулиці Лесі Українки. – Я знаю про це. І цей будинок не раз оглядав. Вичитав десь, що це була влас/ ність родини Кронштейнів, – і я розповів про те, що часто буваю в Луцьку, тут жи/ вуть мої два брати і мамина сестра Катери/ на жила. Колись навіть із сільськими жін/ ками, скільки мені тоді було? – 12/13 ро/ ків, пішки ходив по хліб до Луцька. А це від мого села до Луцька 35 кілометрів. Ми розговорилися. Я розповів Олесю, що ось поряд на тодішній Ринковій площі, зразу за медучилищем у січні 1945 року стратили через повішення двох повстан/ ців. На цю страту загнали студентів, навіть учнів старших класів. І просто звичайних людей. Моя тітка Катерина була тоді на базарі, то і її пригнали дивитися. Розказу/ вала мені, що бачила. – Я знаю про цю страту. Анатолій Ді/ маров розказував. Жив і працював тут, у Луцьку. Журналістом в обласній газеті. Це було зразу після війни. – Моя тітка казала, що одного пов/ станця тілько на третій раз повісили. Зри/ вався з мотузки. Викрикнув якісь слова – не розібрала, далеко стояла, але останні почула: “Слава Україні!”. Згодом я довідався, що такі прилюдні акції повішення членів ОУН і бойовиків УПА на Волині органи радянських спец/ служб практикували часто. У Луцьку, в ра/ йонних центрах. Наприклад, у сусідньому з моїм, тоді Демидівським, у Горохівському районі. У центрі Горохова в грудні 1945 р. привселюдно повісили трьох повстанців – Овсія Янюка, Степана Цибулю і Омеляна Кожу. Мужні герої УПА перед смертю та/ кож вигукнули “Слава Україні!”4 Якось перебуваючи в Луцьку, я прогу/ лювався вулицею Лесі Українки, прямую/ чи до замку, і зауважив, що на стіні медич/ ного училища, тепер медичного інституту, з’явилася бронзова меморіальна дошка, на якій я прочитав: “Страчені через повішен/ ня московськими окупантами 18 січня 1945 року на Ринковій площі м. Луцька во/ яки УПА В’ячеслав Новосад – Петрусь – 1924 р. н. Антон Мельничук – Ростик – 1920 р. н. Слава Україні! Героям слава!” А коли я вчитався в другу меморіальну дош/ ку, яка висіла поруч: “Олександр Сивий. 03.01.1991 – 20.08.2014. Випускник Луць/ кого медичного коледжу 2011 р. Фельдшер роти особливого призначення “Світязь”. Загинув під Іловайськом за волю Украї/ ни”, то подумав: війна з московським оку/ пантом ніколи не стихала в Україні. І геро/ їчна звитяга синів українського народу ні/ коли не згасала. І тоді мені згадалися істо/ ричні твори Олеся Лупія, передусім роман “Падіння давньої столиці”, у якому, до ре/ чі, твореному ще до проголошення неза/ лежної України, автор відкинув догми офі/ ційної радянської історіографії і змалював події ХІII століття, а саме героїчну, всена/ родну оборону Києва, столиці української держави від розбійницької навали мон/ гольських полчищ, захищаючи не лише свою державу, але й Європу від цієї орди. Така прицільна увага до далекого ми/ нулого українського народу – періоду мо/
гутньої держави Київської Русі і до трагедії її столиці Києва в 1240 році, “вибудована” на дослідженні історичних джерел, пере/ дусім Галицько/Волинського і Київського літописів, вивчені генеалогії руських кня/ зів, історичних реалій, цивільного і вій/ ськового життя тих часів, характерна і для інших творів Олеся Лупія – драматичних поем “Присуд князя Кия”, “Любов і лад” (“Малуша”), “Володар Високого Замку”, навіть для сценарію художнього фільму “Данило – князь Галицький”. Згадую, як колись Олесь Лупій просив мене познайомити з видатним дослідни/ ком давньої української історії і культури Леонідом Махновцем. Саме в Інституті лі/ тератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України він консультувався з Леонідом Махнов/ цем, який тоді працював над перекладом на сучасну українську мову “Літопису Руського”. Правда, на ті часи, а це був кінець сім/ десятих, Леонід Махновець уже не працю/ вав в Інституті літератури – його було бру/ тально звільнено в 1973 р. директором інс/ титуту Миколою Шамотою під час черго/ вої компанії боротьби з антиісторизмом і українським буржуазним націоналізмом. Тільки завдяки втручанню міжнародної наукової спільноти Л. Є. Махновця на/ решті було прийнято на роботу в Інституті археографії НАН України. Олесь Лупій знав, що Леонід Махно/ вець працює над давніми київськими літо/ писами, перекладає на сучасну українську мову “Літопис Руський”. Гадаю, Олеся Лу/ пія не випадково цікавила і праця Леоніда Махновця над “Словом о полку Ігоревім”. Можливо, у нього був задум написати про цю давню українську пам’ятку. Адже Лео/ нід Махновець подав свою, доволі аргу/ ментовану версію імені автора “Слова о полку Ігоревім”. Він довів, що ним був га/ лицький князь Володимир Ярославович, син Ярослава Осмомисла, брат княгині Ярославни, героїні “Слова…” Галичанина Лупія ця гіпотеза не могла не зацікавити. В Інституті Олесь Лупій зблизився ще з одним ученим/давником Олексою Миша/ ничем, який згодом написав ґрунтовну вступну статтю “З любов’ю до отчого краю” до його “Вибраних творів”. Саме це видання в серії “Бібліотека Шевченків/ ського комітету”, до якого увійшли два іс/ торичні твори Олеся Лупія “Падіння дав/ ньої столиці” та “Гетьманська булава”, письменник подарував мені з такою при/ святою: “Дорогому Миколі Григоровичу Жулинському із вдячністю за щире зво/ рушливе слово про мої твори, за розуміння і підтримку, з побажанням нових досяг/ нень в благородній діяльності, світлої долі на все велике життя. Сердечно – Олесь Лупій. 24.ХІ.2008 р.”. В останні 5/7 років життя цього тала/ новитого і трудолюбного письменника ми спілкувалися переважно телефоном. Зга/ дую його тихий, спокійний голос, думаю про нього, митця, який переборов страх перед цим тоталітарним монстром, не схи/ лив покірну голову перед цим злом, яке так нещадно нищило і роз’їдало україн/ ський народ. Так, Олесь Лупій не протес/ тував визивно, не бунтував прилюдно про/ ти тоталітарної системи, а намагався свій внутрішній спротив, своє творче Я висло/ вити, оприлюднити і ствердити своїм ху/ дожнім словом, своєю громадською пози/ цією. Він гідно і чесно прийшов шлях ду/ ховного опору компартійний системі, за/ суджуючи творене нею насильство, при/ ниження і зневаження національної гід/ ності й честі, жив, творив і працював з ві/ рою в настання дня свободи і незалежнос/ ті рідної України.
_________________ 1 Слово Великому Сталіну від Україн/ ського народу. Українське державне видав/ ництво. – Київ/Харків, 1945. – С. 9. 2 Олесь Лупій. Крутими дорогами. Спогади із щоденникових записів. – К., Український письменник, 2014. – С. 203. 3 Олесь Лупій. Життя і творчість. Стат/ ті, рецензії, відгуки, інтерв’ю. – К., Укра/ їнський письменник, 2013. – С. 55. 4 Лариса Бондарук, Богдан Зек, Тетяна Яцечко/Блаженко. Проєкт “Україна”. Во/ линь 1939–1946 років. Окупована, але нескорена. – Харків, “Фоліо”, 2020. – С. 347.
Театр · “Сьогодні театр є не тільки лікувальною силою. Він є голосом, який показує сенс, ідею”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ли Івано/Франківськ та Львів. Думаю, що 91/й сезон буде не менш активним. Я переконаний у цьому, і мене підтримає весь ко/ лектив, що саме в такий склад/ ний час треба працювати вдвічі продуктивніше. Якщо збільшує/ мо дохідну частину, то збільшу/ ються відрахування для ЗСУ. А ці відрахування йдуть від кожного проданого квитка. У нас буде проєкт “Опера” за Моцартом. У розробці “Пітер Пен”. Режисерка Оксана Тара/ ненко разом із композитором Іваном Небесним та поетом Ми/ колою Бровченком створювати/ муть виставу. Це новий проєкт, написаний у стінах Національної оперети, за мотивами твору Ка/ рела Чапека, але повністю ство/ рений нашою командою. Також сподіваємося, що нарешті зможе/ мо реалізувати дуже складний проєкт “Сільва”. Крім цього, від/ новлюємо наші вистави. Продовжуємо працювати зі студентами. Започаткували тра/ дицію в цьому напрямку і показа/ ли іншим театрам, що дуже важ/ ливо давати дорогу молоді. Вже запустили проєкт із Театром Ве/ теранів. А в Центрі Козловського наприкінці вересня будемо пре/ зентувати студентські роботи. На сцену “77” буде перенесе/ на вистава “Бал”. Також на цій сцені хочемо зробити присвяту Шекспіру – дослідження теми війни у його творах і сучасної вій/ ни. Сподіваюсь, що всі наші мрії та плани здійсняться у 91/му се/ зоні. І ми знову зустрінемося на наших виставах, вечорах, святі музики й театру. Сьогодні театр є не тільки лікувальною силою. Він є голосом, який показує сенс, ідею. Він відкриває нам як світо/ ву драматургію, так і свою, укра/ їнську. Наш ріст відбувається саме через такі вечори, через мисте/ цтво. Воно лікує і дає надію. Як/ що ми сьогодні сидимо з вами в залі, як у мирні часи, то зав/ тра буде день нашої одвічної мрії – Перемоги. Слава Ук/ раїні!
*** Розпочали концерт номе/ ром “Оперета єднає нас” (музика І. Кальмана, слова С. Дідка), який можна вва/ жати своєрідним гімном цьо/ го театру. Багатьом навіяло приємні спогади попурі з оперет І. Кальмана, Ф. Лега/ ра та Й. Штрауса. Далі звуча/ ла справжня перлина – арія Лінди з опери Г. Доніцетті “Лінда ді Шамуні”. Особли/ во піднесеною була арія з шампанським з опери В. А.
Театр · “Сьогодні театр є не тільки лікувальною силою. Він є голосом, який показує сенс, ідею”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Святковими гала-концертами завершилися театральні сезони у Національній опереті України та Київській опері (Київському муніципальному академічному театрі опери та балету). Протягом цих вечорів на глядачів чекало багато приємних сюрпризів.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надано театрами
Національна оперета України присвятила свій гала/концерт закриттю 90/го театрального се/ зону. Цей сезон вкотре довів: як/ що говорять гармати, то музи теж не мовчать. Вони промовляють ще голосніше. – Хочу подякувати Богові, що маємо можливість провести цей вечір разом із нашими глядачами. І нашим богам, які тримають не/ бо над нами і взагалі тримають Україну. Це Вищі сили – Збройні Сили України, завдяки яким ми можемо ходити на роботу, – наго/ лосив очільник театру, народний артист України Богдан Струтин/ ський. – Ми не будемо дякувати нашим ворогам, які відкрили нам очі на наше. Відкрили очі на мо/ гутню незалежну Україну. Але я хочу подякувати за те, що ми по/ чали розуміти, що ми єдині на цій Землі і що найбільший дар – це життя. Хочу, щоб ніколи не забували тих, хто вже не з нами. Саме пам’ять відрізняє нас від нашого ворога. Українець – це добро, ук/ раїнець – це світло. Сьогодні він тримає світло не тільки над Укра/ їною, а й над усією Європою. І дарує сенс світла для того, щоб була перемога над темрявою. Та/ кож ми маємо пам’ятати, що в цій залі могли б бути хлопці й дів/ чата, які зараз у полоні. Напри/ клад, артистка балету Лідія Іва/ щук вже три роки чекає свого ко/ ханого чоловіка/“азовця”. Хочу, щоб ми були голосом на весь світ. Митці по цей бік зали і глядачі, люди різних галузей та напрямів по той бік зали були го/ лосом на весь світ. 90/й театральний сезон від/ різнявся від інших, був доволі ус/ пішним. Цей сезон пройшов під зіркою театрального буму. Хо/ четься, щоб ця традиція залиша/ лася й далі. А ще цей був сезон у період війни. А в період війни все кристалізується і відкривається за зовсім іншими законами. Це коли ніч не спиш, а вранці при/ ходиш на репетиції. І так само весь колектив. Наш сезон був досить плід/ ним, ми мали багато прем’єр. У нас працювали французька, іс/ панська, аргентинська команди. Було багато проєктів з молоддю. Серед прем’єр – “Шафранова троянда” з іспанським режисе/ ром, українсько/французький проєкт “Пригоди Орфея”, про/ єкт “Аргентинське танго” з По/ сольством Аргентини в Україні. Також проєкт “Бал” та інші. Ма/ ли кілька гастролей, побували з виступами в Іспанії, Франції, Австрії, Грузії. А в Україні відвіда/
Національна оперета України
Моцарта “Дон Жуан”. Далі був ліричний романс “Не може бути” з сарсуели “Шинкарка з порту”. Чимало творів виконувалося в українських перекладах: “Чар/ даш” з оперети Ф. Раймонда “Перлина Токая”, арія містера Ікса з однойменної опери І. Кальмана, “Частинка чорта в нас” з оперети І. Кальмана “Сіль/ ва”. Звісно, були й прем’єри: “Легенда про Кляйнзака” з опери Ж. Оффенбаха “Казки Гофмана”, “Па/де/де” з балету А. Адана “Корсар”, пісня “Мистецтво кличе мене”, музика Ч. А. Біксіо, слова Керубіні. Перша половина другого від/ ділення була присвячена непов/ торному жанру мюзиклу. А багато глядачів з нетерпінням чекали за/ вершальних номерів – популяр/ них українських пісень. Пісню “Росте черешня в мами на городі” на музику А. Горчинського та сло/ ва М. Луківа присвятили найдо/ рожчій людині в житті кожного. Посвятою нещодавно померлому композитору Ігорю Покладу, чия творчість свого часу була тісно пов’язана з Національною опере/ тою України, стала пісня на його музику та слова Ю. Рибчинського “Скрипка грає”. Прем’єрним но/ мером став твір В. Івасюка “Пісня буде поміж нас”. А пісня “Свобо/ да” з рок опери на музику Г. Та/ тарченка і слова Ю. Рибчинсько/ го “Біла ворона” прозвучала цьо/ го вечора як ніколи актуально. Під час концерту вдячна пуб/ ліка не шкодувала бурхливих оп/ лесків хору, оркестру, балету теат/ ру, народним артистам України Олександру Трофимчуку, Сергію Авдєєву, заслуженим артистам Олександру Киреєву, Дмитру Ки/ форуку, Володимиру Одринсько/ му, Асі Середі/Голдун, Дмитру Шарабуріну, Анні Шарабуріній, Валерії Туліс, Тамарі Ходаковій, Олексію Кириллову, Ользі Федо/ ренко, Любові Доброноженко; солістам/вокалістам Катерині Левицькій, Максиму Гарі, Кате/ рині Ясенчук, Мар’яні Боднар, Вікторії Бусел та багатьом іншим. Тепер залишається чекати 12 вересня. Саме цього дня відбу/ деться гала/концерт з нагоди від/ криття 91/го сезону. До нових зустрічей, Національна оперето України!
*** У Київській опері відбувся га/ ла/концерт з нагоди закриття
Київська опера
43/го театрального сезону. Цей вечір став святом високого мис/ тецтва, яке об’єднало блискучу виконавську майстерність, гли/ бокий емоційний зміст і щиру любов до сцени. Високий профе/ сіоналізм продемонстрували со/ лісти опери, артисти балету, хору та симфонічного оркестру театру. Про те, яким для театру був 43/й театральний сезон, ми по/ просили розповісти директора – художнього керівника театру, за/ служеного працівника культури України Петра Качанова. – У цьому сезоні було багато подій: прем’єри, гастрольні тури, – зазначив Петро Федорович. – Зокрема, у нас відбулося чотири прем’єри: “Весілля Фігаро” Мо/ царта, “Джазова абетка для дітей та їхніх батьків”, “Лускунчик Гофмана” на музику українського композитора Івана Небесного і “Фальстаф” Верді. Крім цього, у нас було два гастрольних тури. Один – до Франції з програмою “Rock Symphony Orchestra” у співпраці з Оленою та Ігорем Волошиними. А також тур по Великій Британії та Ірландії з трьома операми “Травіата”, “Богема” та “Мадам Баттерфляй”. Були концерти в Національному палаці мистецтв “Україна” у співпраці з уже згада/ ними Оленою та Ігорем Волоши/ ними. Протягом сезону наш ко/ лектив показав себе як високоп/ рофесійний, дружний і надзви/ чайно відданий Київській опері. Багато концертів було на “Сцені/Укриття”. Ми надавали можливість Національній гвардії України, Збройним Силам Украї/ ни проводити тут свої заходи. Надзвичайно важливо, що театр має у своєму арсеналі сцену, на якій можна проводити заходи під час повітряних тривог. На “Арт/ сцені” у нас відбувалися моно/ вистави, невеликі опери. У театрі був яскравий виступ Марії Бур/ маки зі своєю акустичною прог/ рамою “Пісні та історії”. На “Сцені/Укриття” з концертними програмами виступали Ольга Жмуріна, Зіновій Карач та Віктор Романченко. Загалом вважаю, що театр відпрацював сезон плід/ но і вдало. Про гала/концерт із нагоди закриття 43/го театрального сезо/ ну детальніше розповість голов/ ний режисер нашого театру Віта/ лій Пальчиков. Наголошу лише на тому, що цього разу вперше в такому великому концерті вся класика звучала українською мо/ вою. Для нас це надзвичайно важливо. Щойно закрили 43/й теат/ ральний сезон – і наступного дня поїхали на Говерлу. Це можна назвати фінальним акордом сезо/ ну. Деякі наші керівники цехів, адміністрації прагнули втілити свої мрії і підкорити гірські вер/ шини. Ми сфотографувалися з прапором Київської опери і прив’язали його на стелу, розта/ шовану на вершині Говерли. Сподіваюсь, що прапор нашого театру довго там залишатиметься і кожен зможе побачити, що мис/ тецтво живе не лише в театрах, а може поширюватися і на гірські вершини. Оперою “Патріот”, якою від/ криватимемо 44/й театральний сезон, ми хочемо продемонстру/ вати, що патріотизм – це не тіль/ ки гасла, вишиванки чи барикади під час революції. Хоча будемо показувати основні віхи нашої іс/ торії: і Революцію Гідності, і по/ чаток Великої війни. Хочемо по/ казати, що патріоти – це люди, які живуть поміж нас. Не знаю, наскільки вдалою буде ця постановка, якою буде реакція публіки, музичних кри/ тиків. Але дуже сподіваємося, що прем’єра покаже глядачу: патріо/ тизм має бути в серці, має бути щирим і правдивим, у жодному разі не номенклатурним. Дехто каже, що українська мова не має значення, просто треба будувати європейську краї/ ну, красиву і економічно багату. Ми ж хочемо продемонструвати, що Україна – це велика нація з традицією національної культу/ ри, з любов’ю кожного до країни, в якій ти живеш. Плануємо також прем’єру рок/опери “Ісус Христос – су/ перзірка”. Сподіваюсь, вона від/ будеться напередодні наступних Великодніх свят. А ще у планах наступного сезону балетна виста/ ва для наших маленьких глядачів. – Гала/концерт на завершен/ ня сезону – це наш звіт про робо/ ту протягом відповідного періоду, – продовжив розмову Віталій Пальчиков, режисер/постанов/ ник гала/концерту, головний ре/ жисер Київської опери. – Також додаємо якісь нові твори, що не виконувалися, роблячи цим рек/ ламу наступного сезону. Мені здається, це непоганий формат, який показує нашу діяльність з різних боків. Спочатку прийшла ідея, і одразу багатьом працівникам театру. На одній з художніх рад я запропонував зробити концерт не так, як було рані/ ше. Попередні кілька років ми робили заключні концер/ ти більш філармонійного плану. На сцені сидів ор/ кестр, і були обмежені мож/ ливості. Неможливо в повно/ му обсязі показати балетний номер, незручно співати хору. Тому ми вирішили повернути традицію саме театрального концерту. Це дало можли/ вість представити всі наші потужності.
Театр · “З вікна, забитого чорними дошками, потужно і яскраво проливається світло, символізуючи вихід і вибір”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Як зазначив Петро Федоро/ вич, уперше під час концерту всі номери звучали українською мо/ вою. Це стратегія театру, якої ми дотримуємося вже протягом кількох років у своїх виставах. А цього разу прозвучали твори, яких немає в репертуарі нашого театру. Ми шукали переклади, намагалися їх адаптувати, аби во/ ни були зручними для співу. Дея/ кі переклади робили самі вико/ навці. Цією справою займалася наша концертмейстерка Марія Поляшова разом із вокалістами. Тут можна було почути переклади Володимира Щура, Дмитра Тодо/ рюка, Тетяни Островської, Євге/ на Малофеєва, Вікторії Осадчук, Анни Волинської, Максима Стріхи, Миколи Лукаша та ін/ ших. Під час концерту було багато прем’єрних номерів. Наприклад, арія Донни Ельвіри з опери Мо/ царта “Дон Жуан”. Особливу ува/ гу приділили прем’єрі, яка відбу/ деться на відкритті нового теат/ рального сезону – це згадана Петром Качановим рок/опера “Патріот”. Тут була пісня Кузьми Скрябіна, що увійде до наступної постановки. Хотіли закцентувати на цій події, тому пісня прозвуча/ ла останньою. У концерті спрацювало все – і костюми, і декорації. Простір ду/ же гарно заповнило світло, яке спеціально додали для постанов/ ки. Треба відзначити роботу над концертом всього театру. Всі пра/ цювали над тим, аби він вийшов нестандартним. Зі свого боку я як головний режисер доручив зро/ бити по два номери Дмитру Тодо/ рюку, Анні Янчук та Олександрі Зворигіній. Тому концерт ви/ йшов не стандартний, тобто од/ ного режисера. Це було зроблено вперше і теж додало певну ціка/ винку. Перед концертом був великий репетиційний процес із оркес/ тром, хором, вокалістами. Для нас дуже важливе звучання тво/ рів, які готуємо нашому глядаче/ ві, адже ми оперний театр. Від себе особисто хотів би по/ дякувати диригенту/постановни/ ку – народному артисту України, лавреату Шевченківської премії Василю Василенку, диригентам: народній артистці України Аллі Кульбабі, лавреату Міжнародно/ го конкурсу Сергію Голубничому, Роману Будзяку та Євгену Ворон/ ку. Також добре попрацювала ху/ дожниця/постановниця Марія Грабченко, яка створила атмо/ сферу концерту. Гарні костюми, декорації і загальна картина. Прекрасно виступив балет, пока/ зав себе різноманітними номера/ ми. Дякую за це балетмейстерці/ постановниці, народній артистці України Тетяні Боровик. А ще слова подяки хормейстерці/по/ становниці Анжелі Масленніко/ вій. Дуже вдячні очільнику нашо/ го театру Петру Качанову, який довірив нам це зробити. Думаю, нашій команді все вдалося. Мож/ ливо, протягом наступного сезо/ ну ще щось робитимемо у подіб/ ному форматі. Такі концерти ко/ рисні для співаків, багато чого можна заспівати саме в гала/кон/ цертах – випробувати свої сили в нових творах. Розповідь про галаAконцерт з нагоди закриття 157Aго театA рального сезону в Національній опері імені Тараса Шевченка чиA тайте в наступних числах “СП”.
Оксана ПРИХОДЬКО, доцентка Державного універси/ тету “Київський авіаційний інститут”, просвітянка Фото Анатолія МІЗЕРНОГО
Однією з ключових граней мистецького генія Володимира Винниченка, безперечно, є дра/ матургія (24 п’єси). Митця можна вважати предтечею української модерної драми та театру, створе/ ного Лесем Курбасом та Мико/ лою Кулішем. Драми Винничен/ ка є першою світоглядною і мис/ тецькою революцією та альтерна/ тивою традиційному реалістич/ но/побутовому українському те/ атру корифеїв, започаткованого Марком Кропивницьким та Іва/ ном Карпенком/Карим. Психологічні колізії інкорпо/ ровані в урбаністичний дискурс (події відбуваються в місті, а не в селі), хронотоп закорінений у по/ бут української міської інтеліген/ ції (зокрема, середовище науков/ ців, митців, учителів, богеми), психологічна проблематика, внутрішні конфлікти особистос/ ті, які протистоять загальноприй/ нятим стереотипам – у полі зору драматургійних експериментів Винниченка. Контраверсійні проблеми шлюбу, спадковості, нової моралі вперше звучать в ук/ раїнській драматургії у його п’єсах “Дисгармонія”, “Брехня”, “Гріх”, “Закон”, “Чорна Пантера і Білий Ведмідь” тощо, які є яск/ равими зразками європейської психологічної модерної драми. Трансформуючи й омодернюючи українську драматургію, Винни/ ченко вперше використовує еле/ менти “нової драми” Генріка Іб/ сена та “театру ідей” Бернарда Шоу. П’єса Володимира Винни/ ченка “Брехня” (1910) – яскра/ вий зразок драматургійних екс/ периментів митця й водночас приклад нової європейської дра/ ми, тому не втрачає актуальності до сьогодні. У творі порушено од/ вічні морально/етичні питання та екзистенційні мотиви вибору, ко/ ли людина (тілесна і гедоністична за своєю природою), прагнучи до життєвих радощів і насолод, вступає у конфлікт із традицій/ ними християнськими цінностя/ ми моралі, любови до ближнього, співчуття і жертовности, опиня/ ється в екзистенційній (на пер/ ший погляд, безвихідній) ситуа/ ції; проте завжди має вибір і може його зробити, часто балансуючи на межі життя і смерті. Пробле/ матика “Брехні” і її драматургій/ не вирішення у Винниченка мар/ коване філософією і естетикою екзистенціалізму – філософсько/ мистецької течії, що виникла піс/ ля Першої та Другої світових во/ єн, коли світ переживав глибокі світоглядні трансформації та кризу цінностей. Фактично, сві/ тоглядною концепцією своїх драм Володимир Винниченко став предтечею екзистенціалізму в українській літературі. Гостропроблемність п’єс Во/ лодимира Винниченка в усі часи зумовлювала їхню велику затре/ буваність на сценах українських театрів. “Брехня” в постановці Рівненського обласного акаде/ мічного українського музично/ драматичного театру (режисерка вистави – Анна Козирицька) максимально наближена до пре/ тексту В. Винниченка. П’єса, поставлена на малій (камерній) сцені (що завжди має свій особ/ ливий вайб наближення до реци/
пієнта), створює особливу інтим/ ну близькість із глядачем і дає можливість стати безпосереднім емоційним учасником вистави. Однією з особливостей гри акторів є гіпертрофована експре/ сія й надривність, зумовлена на/ пруженістю й трагізмом ситуації – варіативністю розв’язання кількох любовних трикутників, в епіцентрі яких опиняється прота/ гоністка Наталія Павлівна (Тася) (артистка драми Оксана Муріна), у яку закохані ледь не всі чолові/ ки, що є у виставі: її чоловік – підстаркуватий, хворий і не зов/ сім успішний науковець/винахід/ ник Андрій Карпович (заслуже/ ний артист України Сергій Бон/ дарук), коханець Тасі – молодий студент/поет Антін Михайлович (Тось) (артист драми Дмитро Пшечук), помічник і компаньйон Андрія Карповича – Іван Страто/ нович (артист драми Олег Яге/ люк), який теж, як з’ясувалося, давно таємно і пристрасно зако/ ханий у жінку. Наталія Павлівна, яка понад усе прагне в житті ра/ дості і щастя, опиняється перед екзистенційним вибором: поли/ шити немолодого хворого тала/ новитого чоловіка/винахідника й родину заради кохання з моло/ дим поетом чи через почуття жа/ лю принести себе в жертву ро/ динним цінностям із нелюбим чоловіком. Героїня Винниченка викликає алюзію на бальзаків/ ську Емму Боварі, яка так праг/ нула радости і щастя кохання, але, заплутавшись у брехні та бу/ дучи зрадженою коханцями, на/ кладає на себе руки – отруюється. Наталія Павлівна є сильною і вольовою жінкою, своєрідним регентом у домі, яка не тільки за/ робляє приватними уроками му/ зики та утримує родину, а й вирі/ шує всі найскладніші ситуації. Ця тендітна молода вродлива жінка по факту виступає головою сім’ї, вирішуючи всі найскладні/ ші і навіть побутові питання. То/ му глядач і знайомиться з герої/
нею на початку вистави, коли ви/ шукана аристократично вбрана жінка ремонтує молотком стіль/ ця. Володимир Винниченко услід за Іваном Франком, Лесею Укра/ їнкою та Ольгою Кобилянською намагається знівелювати гендер/ ні стереотипи в українській літе/ ратурі. Такий режисерський хід зі стільцем символізує ментальну безпорадність і меншовартісність не тільки її чоловіка, а й усіх чо/ ловіків, які оточують героїню. То/ му саме Наталія Павлівна напри/ кінці вистави “знайде вихід” із екзистенційної ситуації немож/ ливості всіх одночасно й себе зробити щасливими та бути при цьому “чесною з собою”. Цікавою глибоко/символіч/ ною режисерською знахідкою є вікно, розташоване вгорі на зад/ ній стіні сцени (задник), що в мікрокульмінаційні моменти вистави починає пульсувати світ/ лом (підсвічуватися), проте при цьому є забитим дошками. У та/ кому вирішенні вікно можна трактувати як символ безвиході з ситуації, яка утворилася. І напри/ кінці вистави з вікном відбудеть/ ся трансформація. Звукові спец/ ефекти – металічне відро, яке ка/ кофонічно і пронизливо бряж/ чить, коли актори через глядаць/ ку залу періодично входять на сцену. Воно символізує надрив/ ність, дисонанс і внутрішню роз/ балансованість усіх учасників конфлікту. Вільне поводження режисер/ ки з текстом Винниченка засвід/ чує уведення німої героїні Досі (у Винниченка це одна з сестер чо/ ловіка Андрія Карповича і вона не німа). Дівчина (артистка дра/ ми Вікторія Клєщенко/Пилип/ чук), на відміну від інших героїв, яких майстерно водить за носа Наталія Павлівна, все розуміє, відчуває і зрештою знає, що від/ бувається насправді і ховається за зовні витвореною сімейною іди/ лією. Лише одна вона виламуєть/ ся з всезагальної видимості щастя й радості, фальшиво витворюва/ ної Наталією Павлівною. Тому коли в одній із мізансцен усі цілу/ ють протагоністку, німа Дося ви/ ливає їй в обличчя келих із шам/ панським. Цікавою режисерською зна/ хідкою і глибоким художнім об/ разом у моделюванні та розв’язанні конфлікту є лялька – образ/символ, із якою в руках на початку вистави з’являється німа Дося (такою лялькою в руках до/ лі є Наталія Павлівна). Саму дів/ чину теж можна вважати героїнею/ символом, що оприявнює гіпер/ трофовану людську чистоту, чес/ ність і порядність. Дося виступає своєрідною антагоністкою Ната/ лії Павлівні, яка брехнею і лу/ кавством намагається створити ілюзію примарного щастя в роди/ ні, обманюючи себе та інших. Дося, як та міфологічна Кассан/ дра, все бачить, розуміє, відчуває і передчуває, але сказати не може. Усі герої, окрім Досі, перебува/ ють у полоні харизми Наталії Павлівни, яка завжди знає, як що і кому робити, може втішити, заспокоїти, знайти вихід із будь/ якої ситуації. Адже родина пере/ буває на межі, у фінансовій кризі. Кульмінацією драми є мізан/ сцена сімейного святкування на/ укового успіху та фінансового визнання винаходу чоловіка Тасі Андрія Карповича, що принесе гроші і прибуток родині. У мо/ мент усезагальної ейфорії й апо/ гею радости Наталія Павлівна ви/ ходить із кімнати і стріляє собі у скроню (у Винниченка – випиває отруту). Не маючи душевної можливости далі жити у брехні, протагоністка оприявнює одну з життєвих максим Володимира Винниченка – “чесности з со/ бою”. І, нарешті, з вікна, забито/ го чорними дошками, потужно і яскраво проливається світло, символізуючи вихід і вибір. Потужного світла і виходу нам, українцям, із рашистської темряви війни!
“Кого у нас читають? Винниченка. Про кого йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка”, – так у 1909 році про Володимира Винниченка висловився Михайло Коцюбинський, артикулюючи на мегапопулярності митця. 28 липня 2025 року минає 145 років від дня народження Володимира Винниченка (1880–1951), політичного діяча (голова Директорії УНР, член Центральної Ради) в уряді УНР, письменника, який своєю творчістю (насамперед прозою і драматургією) інкорпорував українську літературу в європейський дискурс, змусив українські літературні тексти зазвучати у світі. А його книга “Відродження нації” про Українську революцію 1917–1921 рр., видана у Відні у 1920 році, стала документом доби й розбирається на цитати до сьогодні. Перший український науково-фантастичний роман-утопія “Сонячна машина” за авторства Винниченка номінувався на Нобелівську премію. А його картини, виконані в імпресіоністичному стилі, є надбанням українського і світового живопису ХХ століття.
16 Спадщина · “Андрій Наконечний в юнацькому віці виготовив для “Просвіти” в Урмані декорації, які прослужили сорок років”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Валентина СЕМЕНЯК Фото авторки
Уперше про іконописця Андрія Наконечного (1905–1983) я почула від нашої краянки, уродженки села Урмані на Бережанщині, письменниці, історикині Галини Козак. “Іконописець з Урмані” – так називається її новий роман, який вона нещодавно презентувала в Тернопільській обласній науковій бібліотеці. Це ще одна трагічна сторінка нашої історії, яка понівечила життя обдарованому художникові, про творчість якого ми майже нічого не знаємо, оскільки радянська влада докладала максимум зусиль, аби під корінь знищувати все талановите українське. У випадку з книжкою Галини Козак нам пощастило, оскільки авторка не раз чула його ім’я в рідному селі, тож воно стало для неї близьким. Оскільки за фахом вона історикиня, то їй, як мовиться, сам Бог велів узятися за перо і ретельно дослідити життєпис несправедливо замовчуваного художника, аби відродити про нього пам’ять (робота з архівами, музейними експонатами, спогадами родичів та односельців). У травні цього року минуло 120 років з дня народження художника-неовізантиста, іконописця Андрія Наконечного, якого в далекі 30-ті роки минулого століття у Краківській академії красних мистецтв, де він навчався під наставництвом Альфреда Терлецького, нарекли українським Леонардо. Яка ж іронія долі! На своїй рідній землі, окупованій совєтами, він буде змушений малювати… розмітки на дорогах, працюючи в дорожній службі. Коли письменниця взялася за написання роману, інформації було обмаль. Однак вона шукала і знаходила людей, які ще пам’ятали художника, і ті радо ділилися спогадами. Тож не раз розмовляла з його молодшим сином Василем, з родиною Ликтей з Урмані, із працівниками Тернопільського обласного краєзнавчого музею, Львівського національного музею, Львівської картинної галереї, Народного музею Тараса Шевченка у Львові, Бережанського краєзнавчого музею. Невтомна письменниця опрацювала архів, який зберігається у Кракові. Тому роман не є суто художнім. У ньому – про дитинство Андрія Наконечного, про його самобутню любов до України, про те, як він ставав відомим, і про те, як доля була до нього немилосердною. “Мати такий талант у руці, таке бажання творити… і водночас – не могти творити, – скрушно розмірковує пані Галина. – Для мистця не може бути гіршого покарання. Це духовна тюрма. Але Андрій Наконечний знову повертається до людей. Я пам’ятаю цього високого чоловіка. Коли мені було дванадцять років, він приїжджав в Урмань до своєї родини. Майже в кожній урманській хаті є його образи. У ту дику совєцьку епоху, яку ми маємо тепер ненавидіти всіма фібрами душі, він робив те, що міг”. Один із головних наративів роману – любов Андрія до української вишивки, народних взорів. Будучи малим, не раз запитував у матері, чому в нього “така” вишиванка, а в сестри Марії – інакша. І проста селянська жінка терпляче пояснювала дитині, що означає кожен візерунок. Тож малим він малює такі візерунки, які потім “поселяться” на майбутніх написаних іконах. Зі спогадів родичів, родина Наконечного була заможною, навіть позичала гроші панові на фільварок. Андрій змалку прагнув до знань і добре вчився. Батько віддає його на навчання до сільської столярної майстерні, де робили шафи, креденси. І навіть графиня із Поморянського замку замовила шафу, ескіз до якої намалював Андрій. “Дитинцю злота, це ти сам намалював?! – не могла надивуватися зображеному на папері графиня. – Ти десь вчишся?” – “У столярній майстерні”. – “Мусиш вчитися!” Цей наказ графині ще більше стимулював бажання хлопчини до науки. У Львівському музеї Тараса Шевченка зберігається картина Наконечного “Свята вечеря”, де художник зобразив свою родину: тато Михайло, мама Пелагея, старший син Іван, середульший Левко, доньки Марія, Ганна, Настуня. Але недовго було щасливим дитинство Андрія, бо згодом австрійський уряд заарештовує батька, який вважав себе русином і був чи не єдиним грамотним чоловіком на все село. Після обшуку жандарми знайшли в хаті москвофільську газету “Руське слово”. Додому він уже не повернеться. Талергоф – це ве-
Авторські полотна художника лика трагедія галичан і велика ганьба тогочасного австрійського уряду. Знищивши незліченну кількість українців у цьому концентраційному таборі недалеко міста Граца (біля підніжжя австрійських Альп), австрійці дуже швидко сховали сліди свого злочину. Вони перепоховали всіх, хто лежав у братській могилі, зацементували те місце і зробили… аеродром. Треба достеменно знати і вивчати свою історію. Бо втому місці лежать десятки тисяч відомих і невідомих наших героїв, і серед них – Михайло Наконечний. Андрій Наконечний в юнацькому віці виготовив для “Просвіти” в Урмані декорації, які прослужили сорок років! Коли Польща окупувала Галичину, офіційною мовою стала польська. Андрія призвали до війська. Одного разу на запитання капітана “Що вмієш робити?” хлопець щиро зізнався: “Малювати”. – “А писати польською?” – “Вмію”. – “Ну, то підеш у Кракові на залізницю оформлювачем і писарем”. І це був Божий перст! Бо саме тут, проходячи службу на залізниці, Андрій мав можливість бувати у Вавелі (королівська резиденція). Згодом він захворів, але оскільки йому як сироті не було куди повертатись, його залишили при казармі. Згодом він знайомиться з відомим на той час польським художником Властимилом Гофманом, сім’я якого дасть йому прихисток. Тут він вчитиметься малювати. Карел Гамуляж, професор Краківської академії красних мистецтв, прищепить йому любов до традиційного візантійського іконопису. Ці знайомства відкриють Наконечному дорогу до мистецької школи Альфреда Терлецького. Там був особливий вишкіл, який закріпив у ньому талант художника. З дипломом вільного художника стає членом українського товариства “Зарево”, де презентує свою першу мистецьку виставку. Презентації роману “Іконописець з Урмані” відбулися в багатьох містах і селах Тернопілля, зокрема в рідному селі. Галина Козак – цікава багатопланова авторка. В її творчому доробку – драматичні повісті “Таємниця”, “Не заблукати в мережі”, “Дорога терном заросла”; історична повість “Вигнанці”, яку пані Галина написала з болючого досвіду власної родини, що пережила виселення до сибіру після Другої світової війни; збірка оповідань для молодших школярів “Прибульці з острова Джерсі та інші історії”; глибоко емоційний історичний роман авторки “Дівчина на білому коні”, в якому письменниця описує національно-визвольну боротьбу УПА в 40-50-х роках XX століття. Торік вийшла друком психологічна повість “Вузлики пам’яті”, в якій йдеться про складні взаємостосунки між людьми. Ольга Ваврик, заступниця директора Тернопільського обласного художнього музею, представила три авторські полотна Андрія Наконечного, які нині зберігаються в колекції музею. На захід завітали родичі мистця – внучаті племінниці Наконечного, друзі та односельці, просвітяни, журналісти, бібліотекарі, педагоги.
16 Спадщина · “Андрій Наконечний в юнацькому віці виготовив для “Просвіти” в Урмані декорації, які прослужили сорок років”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн. 2. Столярова Анна Петрівна — 500 грн. 3. Руденко Юрій Дмитрович — 500 грн. 4. Живилко Віталій Петрович — 500 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Спадщина · “Андрій Наконечний в юнацькому віці виготовив для “Просвіти” в Урмані декорації, які прослужили сорок років”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ