Незабутні · “Що означає вічний рух, Хто ми у Всесвіті безмежнім, Проста матерія чи дух?” · с. 12сторінка оригіналу ↗
Олесь Лупій: “Подумати про час трагічний…” Згадуючи Олеся Лупія
Слово Просвіти, №29–30 за 2025 рік
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Йому судилося жити і творити в трагіч/ ному часі, переживати і більше того – ви/ живати в цьому часі владарювання на ук/ раїнській землі московського комуністич/ ного режиму і намагатися відстоювати правду і людську та національну гідність образним словом. Цей час, за висловом Альберта Швейцера, був “переповнений презирством до вільної думки”. Думки хвилюють нас бентежні: Що означає вічний рух, Хто ми у Всесвіті безмежнім, Проста матерія чи дух? – замислювався Олесь Лупій за кілька років до дня прощального із земним жит/ тям. Якщо ми створені Всевишнім? То не для скромного буття, Страждань у суєтному днищі Гріхопадінь і каяття. Але страждань і гріхопадінь письмен/ нику не судилось уникнути, торуючи шлях до максимально можливого творчого са/ моздійснення. Олесь Лупій був одним із багатьох/ба/ гатьох пригнічених і травмованих тоталі/ тарним режимом, але не згасив у покорі свій творчий дух – обрав для себе духов/ ний спротив тиранії. Цей спротив межував із певними ідейними та моральними ком/ промісами, яких він, син репресованої компартійною владою за національно/по/ літичні переконання родини, не міг як творча особистість уникнути в умовах усе/ контролюючої партійно/ідеологічної цен/ зури і вимушеної самоцензури. Пригадую, на другому році навчання в аспірантурі Інституту літератури імені Та/ раса Шевченка, а саме в 1969 році, я і Юр/ ко Покальчук якось кавували в кафе, яке називали чомусь “стєкляшкою”. Це було чи не єдине місце неподалік нашого інсти/ туту, де варили каву і наливали коньячок. На коньячок у нас грошей не було, та й ми на нього не “зазіхали”, а от кава... Тоді це було модно і популярно ходити на каву чив ту ж “стєкляшку”, чи в “підземку” – під/ земний перехід неподалік станції метро “Хрещатик”. Переважно в цих місцях і гуртувалася/ тусувалася за кавою творча молодь — по/ чаткуючі письменники, науковці, кіноре/ жисери, кіносценаристи, журналісти, ху/ дожники…. Хто тільки там, за перепале/ ною, чорною, як смола, кавою, не товкся! Багато з них не мали постійної роботи – перебували на сумнівних, як правило, го/ лодних “творчих хлібах”, отже, без копій/ ки в кишені, особливо ті, хто був виключе/ ний із Київського університету за “інако/ мисліє”. В цих кавово/творчих тусовках були задіяні Василь Голобородько, Василь Рубан, Віктор Кордун, Станіслав Вишен/ ський, здається, Петро Марусяк і Микола Рачук, Михайло Григорів, Анатолій Сірик, Микола Воробйов…. І особливо – епатаж/ ний, одверто розкутий Михайло Саченко, який у післямові до поетичної книжки “Вечірня жінка і ранкова жінка” також виключеної з університету Надії Кир’ян назвав її “свобідно/незалежною”. Таким же “свобідно/незалежним” почувався і він, і його друзі/богемники, уснословні анархісти, естетичні максималісти. Про деяких із них, епатажних, “одверто розку/ тих”, зокрема, про Михайла Савченка, Ат/ тилу Могильного, Миколи Воробйова, Ва/ силя Рубана, Михайла Григоріва, світло і щиро написав у своїх унікальних спогадах/ роздумах – у “протираннях дзеркала пам’яті” Михайло Слабошпицький. Саме він найчастіше “фундував” каву, іноді із коньячком, цим естетам і фрондерам, які після “підземки” “перекочовувалися” то в кафе “Метро Хрещатик”, то в кафе “Київ/ ське”, в якому складно, в затятих дискусі/ ях формувалася, вірніше уперто, завдяки зусиллям Василя Рубана, комплектувалася “Київська школа поетів”. Мене до цього гурту залучив мій зем/ ляк/волинянин, родом із Луцька Юрко Покальчук, який і порадив мені вступати до аспірантури Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка. Сам Юрко закінчив Ленін/ градський університет, східне відділення, опанував кілька іноземних мов і вступив до аспірантури Інституту літератури. Після завершення навчання в аспірантурі пра/ цював завдяки вченому європейської по/
пулярності Дмитру Затонському молод/ шим науковим співробітником відділу су/ часних зарубіжних літератур Західної Єв/ ропи і Америки. Поліглот, пам’ять якого була “начине/ на” по вінця величезною кількістю знань про філософію і літературу “загниваючого Заходу”, передусім філософією Сартра і Камю, творами Кафки, Борхеса, Апдайка, Селлінджера, Фолкнера, латиноамерикан/ ських письменників – і все це було ним вичитане переважно в оригіналі, літерату/ рознавчо опрацьоване і згодом частково оприявлене в монографіях “Самотне по/ коління” і “Латиноамериканська проза”. І от якось літнього дня я із цим волин/ ським фрондою/інтелектуалом Паком/ Покальчуком п’ємо цю кляту чорну каву, після якої, як правило, мордує печія, і по/ зираємо на Хрещатик, на тротуар, яким снують перехожі – мимоволі “визираємо” знайомі обличчя. Раптом Юрко вигукує: “Дивись, он крокує ще один волинянин. Із Луцька. Олесь Лупій. Ти знаєш його?” – Ні, не знаю. А хто він? – запитую Юрка. – Поет. Недавно видав роман. Хочеш покличу? Познайомлю. Правда, навряд чи він зайде на каву. Завжди кудись спішить. Олесь Лупій, правда, непоспішно пря/ мував у бік метро “Хрещатик”. Високий, стрункий, при краватці. В руках, бачу, порт/ фель… А волосся! Пишна шевелюра хви/ лясто гойдалася при ході. – Має кілька поетичних збірок, а оце, я казав, видав роман. Назва “Милява”. Я читав. Непогано. Там про бандерівців пи/ ше. Почитай, – порадив мені Юрко По/ кальчук. – А де взяти цей його роман? – запи/ тую. – Я брав у нашій бібліотеці. Інститут багато закуповує книг сучасних письмен/ ників. Там і візьми, – порадив Юрко. І справді, в інститутській бібліотеці знайшовся і роман “Милява” 1965 року видання, і роман “Герць”, 1966 року опуб/ лікування, і виданий в 1968 році роман “Грань”. “Нічого собі! Який писучий. Стільки вже понавидавав книжок – поетичних і прозових”, – заздрісно подумав я. А коли вичитав, що Олесь Лупій тільки на два ро/ ки старший за мене, тоді як у мене, крім журналістських газетних дописів, нічого путнього нема написаного і опубліковано/ го, то я геть підупав настроєм. Насправді не від заздрощів, а від самодокорів: “Ось так треба працювати зі словом! Наполег/ ливо і систематично”. Довідався, що Олесь Лупій ще в 1957 році, здається, на першому курсі Київ/ ського університету, видав свою першу по/ етичну книжку “Вінки юності”, через три роки другу – “Заграй, сопілко”, третю – в 1964 році під назвою “Майовість”. Він і поет, і прозаїк – дебютував у прозі повістю “Горинь” (1960 р.). Яка успішна, творчо плодовита біографія! Мене це заінтригува/ ло, але перш ніж познайомитися з Олесем, я поставив собі прочитати бодай один йо/ го твір – роман “Милява”. Мене зацікави/ ло, що ж він міг написати такого про бан/ дерівців, коли на той час рідко хто міг при/ людно наважитися вголос сказати щось добре про Українську Повстанську Армію, про Олену Телігу, Олега Ольжича, Степана Бандеру, Андрія Мельника… Та де там! Не те, щоб вголос згадати про УПА, тим більше, щось добре сказати, в ті часи було небезпечно. Особливо пись/ менникам, бо хто не пам’ятав опублікова/ ного в 1945 році “Слова Великому Сталіну від Українського народу”, яке начебто бу/ ло “обговорено на зборах громадян міст і сіл Радянської України, і підписали його 9. 316. 973 чоловіка”1. Не тільки українські письменники, а майже увесь український народ, від імені якого дякували “Батькові великому” “Учителю мудрому” “Другу незмінному” “Нашому маршалу, Великому нашому Сталіну”: “Спасибі за сонце, що Ти засві/ тив!” поети Радянської України, начебто рішуче із презирством затаврував “прокля/ тих зрадників з тризубом”: Вся Україна в боротьбі, Народ увесь піднявсь на ката, Із ворогом кривавий бій Ведуть повстанці вже в Карпатах. І там, де ворог знавіснів, Де жде його кінець і згуба, – Він випускає зграю псів, Проклятих зрадників з тризубом. Нема пощади ворогам! Нема рятунку і пощади Мерзенному поріддю зради, – Оунівським кривавим псам! Серед тринадцяти (яке символічне число!) творців цього облудного панегіри/ ка кремлівському тирану, істинно “мер/ зенному поріддю” бачимо імена Миколи Бажана і Павла Тичини, Максима Риль/ ського і Володимира Сосюри, Михайла Стельмаха, але хто повірить, що ці талано/ виті митці з власної волі вимучували оці силувано римовані гімновеличання дикта/ тора. Тоталітарний режим майстерно проду/ кував витончені стратегії, конструюючи привабливі пастки для заманювання в них обдарованих, спраглих творчої самореалі/ зації митців. Тому переважна більшість творчих людей балансувала між жаданням заявити про себе оприявленням власних мистецьких творів та необхідністю зважи/ тися на компроміс із власною совістю. Та, перечитуючи вже сьогодні цей ро/ ман “Милява”, я переконуюся, що вели/ кого компромісу з власною совістю Олесь Лупій не допустив. І якщо йому довелося суттєво змістити акценти в зображенні, скажімо, одного із головних героїв роману “Милява”, командира повстанської сотні Андрія Грома, то це був необхідний в умо/ вах компартійної цензури компроміс. Письменник називає його шпигуном, яко/ го після вишколу в Німеччині закинули в Україну, подає його жорстоким, пихатим, зосередженим лише на самолюбному прагненні давати про себе так, “щоб хоч боялись імені Андрія Грома” – провідни/ ка, командира трьох сотень стрільців. Олесь Лупій, намагаючись приховати від пильного ока цензури, рецензентів і видавничих редакторів справжню мету на/ писання цього роману, а отже, відтворення подій періоду Другої світової війни на За/ хідній Україні під кутом зору розгортання національно/визвольної боротьби під про/ водом ОУН/УПА, був змушений подавати в негативному світлі образи її провідників. Скажімо, того ж надрайонного провід/ ника Андрія Грома, Дмитра Горішного, який, зазначає автор, пройшов німецький вишкіл, є німецьким контррозвідником, але який також, як і Андрій Грім, бореться проти всіх окупантів – гітлерівських, ра/ дянських, польських. Але скільки правди/ вого, того, що було невідомим або спеці/ ально сфальсифікованим комуністичним режимом Олесь Лупій зумів подати, “зму/ шуючи” своїх героїв проголошувати і
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
