16 Спадщина · “Андрій Наконечний в юнацькому віці виготовив для “Просвіти” в Урмані декорації, які прослужили сорок років”. · с. 16сторінка оригіналу ↗
Іконописець, якого змушували малювати… на дорогах
Слово Просвіти, №29–30 за 2025 рік
Валентина СЕМЕНЯК Фото авторки
Уперше про іконописця Андрія Наконечного (1905–1983) я почула від нашої краянки, уродженки села Урмані на Бережанщині, письменниці, історикині Галини Козак. “Іконописець з Урмані” – так називається її новий роман, який вона нещодавно презентувала в Тернопільській обласній науковій бібліотеці. Це ще одна трагічна сторінка нашої історії, яка понівечила життя обдарованому художникові, про творчість якого ми майже нічого не знаємо, оскільки радянська влада докладала максимум зусиль, аби під корінь знищувати все талановите українське. У випадку з книжкою Галини Козак нам пощастило, оскільки авторка не раз чула його ім’я в рідному селі, тож воно стало для неї близьким. Оскільки за фахом вона історикиня, то їй, як мовиться, сам Бог велів узятися за перо і ретельно дослідити життєпис несправедливо замовчуваного художника, аби відродити про нього пам’ять (робота з архівами, музейними експонатами, спогадами родичів та односельців). У травні цього року минуло 120 років з дня народження художника-неовізантиста, іконописця Андрія Наконечного, якого в далекі 30-ті роки минулого століття у Краківській академії красних мистецтв, де він навчався під наставництвом Альфреда Терлецького, нарекли українським Леонардо. Яка ж іронія долі! На своїй рідній землі, окупованій совєтами, він буде змушений малювати… розмітки на дорогах, працюючи в дорожній службі. Коли письменниця взялася за написання роману, інформації було обмаль. Однак вона шукала і знаходила людей, які ще пам’ятали художника, і ті радо ділилися спогадами. Тож не раз розмовляла з його молодшим сином Василем, з родиною Ликтей з Урмані, із працівниками Тернопільського обласного краєзнавчого музею, Львівського національного музею, Львівської картинної галереї, Народного музею Тараса Шевченка у Львові, Бережанського краєзнавчого музею. Невтомна письменниця опрацювала архів, який зберігається у Кракові. Тому роман не є суто художнім. У ньому – про дитинство Андрія Наконечного, про його самобутню любов до України, про те, як він ставав відомим, і про те, як доля була до нього немилосердною. “Мати такий талант у руці, таке бажання творити… і водночас – не могти творити, – скрушно розмірковує пані Галина. – Для мистця не може бути гіршого покарання. Це духовна тюрма. Але Андрій Наконечний знову повертається до людей. Я пам’ятаю цього високого чоловіка. Коли мені було дванадцять років, він приїжджав в Урмань до своєї родини. Майже в кожній урманській хаті є його образи. У ту дику совєцьку епоху, яку ми маємо тепер ненавидіти всіма фібрами душі, він робив те, що міг”. Один із головних наративів роману – любов Андрія до української вишивки, народних взорів. Будучи малим, не раз запитував у матері, чому в нього “така” вишиванка, а в сестри Марії – інакша. І проста селянська жінка терпляче пояснювала дитині, що означає кожен візерунок. Тож малим він малює такі візерунки, які потім “поселяться” на майбутніх написаних іконах. Зі спогадів родичів, родина Наконечного була заможною, навіть позичала гроші панові на фільварок. Андрій змалку прагнув до знань і добре вчився. Батько віддає його на навчання до сільської столярної майстерні, де робили шафи, креденси. І навіть графиня із Поморянського замку замовила шафу, ескіз до якої намалював Андрій. “Дитинцю злота, це ти сам намалював?! – не могла надивуватися зображеному на папері графиня. – Ти десь вчишся?” – “У столярній майстерні”. – “Мусиш вчитися!” Цей наказ графині ще більше стимулював бажання хлопчини до науки. У Львівському музеї Тараса Шевченка зберігається картина Наконечного “Свята вечеря”, де художник зобразив свою родину: тато Михайло, мама Пелагея, старший син Іван, середульший Левко, доньки Марія, Ганна, Настуня. Але недовго було щасливим дитинство Андрія, бо згодом австрійський уряд заарештовує батька, який вважав себе русином і був чи не єдиним грамотним чоловіком на все село. Після обшуку жандарми знайшли в хаті москвофільську газету “Руське слово”. Додому він уже не повернеться. Талергоф – це ве-
Авторські полотна художника лика трагедія галичан і велика ганьба тогочасного австрійського уряду. Знищивши незліченну кількість українців у цьому концентраційному таборі недалеко міста Граца (біля підніжжя австрійських Альп), австрійці дуже швидко сховали сліди свого злочину. Вони перепоховали всіх, хто лежав у братській могилі, зацементували те місце і зробили… аеродром. Треба достеменно знати і вивчати свою історію. Бо втому місці лежать десятки тисяч відомих і невідомих наших героїв, і серед них – Михайло Наконечний. Андрій Наконечний в юнацькому віці виготовив для “Просвіти” в Урмані декорації, які прослужили сорок років! Коли Польща окупувала Галичину, офіційною мовою стала польська. Андрія призвали до війська. Одного разу на запитання капітана “Що вмієш робити?” хлопець щиро зізнався: “Малювати”. – “А писати польською?” – “Вмію”. – “Ну, то підеш у Кракові на залізницю оформлювачем і писарем”. І це був Божий перст! Бо саме тут, проходячи службу на залізниці, Андрій мав можливість бувати у Вавелі (королівська резиденція). Згодом він захворів, але оскільки йому як сироті не було куди повертатись, його залишили при казармі. Згодом він знайомиться з відомим на той час польським художником Властимилом Гофманом, сім’я якого дасть йому прихисток. Тут він вчитиметься малювати. Карел Гамуляж, професор Краківської академії красних мистецтв, прищепить йому любов до традиційного візантійського іконопису. Ці знайомства відкриють Наконечному дорогу до мистецької школи Альфреда Терлецького. Там був особливий вишкіл, який закріпив у ньому талант художника. З дипломом вільного художника стає членом українського товариства “Зарево”, де презентує свою першу мистецьку виставку. Презентації роману “Іконописець з Урмані” відбулися в багатьох містах і селах Тернопілля, зокрема в рідному селі. Галина Козак – цікава багатопланова авторка. В її творчому доробку – драматичні повісті “Таємниця”, “Не заблукати в мережі”, “Дорога терном заросла”; історична повість “Вигнанці”, яку пані Галина написала з болючого досвіду власної родини, що пережила виселення до сибіру після Другої світової війни; збірка оповідань для молодших школярів “Прибульці з острова Джерсі та інші історії”; глибоко емоційний історичний роман авторки “Дівчина на білому коні”, в якому письменниця описує національно-визвольну боротьбу УПА в 40-50-х роках XX століття. Торік вийшла друком психологічна повість “Вузлики пам’яті”, в якій йдеться про складні взаємостосунки між людьми. Ольга Ваврик, заступниця директора Тернопільського обласного художнього музею, представила три авторські полотна Андрія Наконечного, які нині зберігаються в колекції музею. На захід завітали родичі мистця – внучаті племінниці Наконечного, друзі та односельці, просвітяни, журналісти, бібліотекарі, педагоги.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
