Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Витоки · “У мовознавстві тривалий час відбувається дискусія навколо питання, як слід визначити літературну мову або мови Київської Русі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Літературна мова (мови) княжої Русів інформаційній безпеці сучасної України

Слово Просвіти, №29–30 за 2025 рік

Тарас ГОЛОТА, аспірант КНУ ім. Т. Шевченка, лавреат Міжнародної німецько/ української премії імені Олеся Гончара Не випадково ще від початку ХІХ століт/ тя боротьба чільних українських дослідни/ ків за самостійність, своєрідність, окреміш/ ність української мови була невіддільною від боротьби за спадщину Київської Русі як потужного прояву української історії, мови, літератури, культури. Мова Київської Русі (як розмовна, так і літературна) упродовж усього періоду московитської окупації Ук/ раїни виступала об’єктом безсоромних фальсифікацій із метою відсікти українство від потужної кєворуської спадщини та без/ підставно приписати її московитам. Парадоксально, що вже московитська великодержавно/шовіністична “гіпотеза” Міхаіла Пагодіна про вигадану заміну піс/ ля монгольської навали начебто московит/ ського населення Київської Русі україн/ ською людністю, що прийшла з заходу су/ часної України, піддкреслювала, несподі/ вано для антиукраїнського автора, відмін/ ність української мови від московської вже в часи Києворуської держави. Михайло Максимович побудував свою аргументовану боротьбу проти цієї “гіпо/ тези” насамперед на дослідженні писемних текстів давньої УкраїниBРусі, що містили виразні риси української мови. Відомо, що разом з християнством на Русь прийшла старослов’янська літератур/ но/писемна мова, розроблена для церков/ них потреб у ІХ столітті на основі болгар/ сько/македонських діалектів святими Ки/ рилом і Методієм. Пізніші її пам’ятки, що в кожній слов’янській країні вбирали міс/ цеві мовні риси, узвичаєно називати цер/ ковнослов’янською мовою. В Україні це була церковнослов’янська мова україн/ ського варіанту (“ізводу”). Це була тоді міжнародна мова християнської культури, що об’єднувала Україну/Русь з іншими православними країнами (у католицьких після остаточного розділення гілок хрис/ тиянства в 1054 р. використовували лати/ ну), насамперед Болгарським царством, що, як і Русь, швидко стало потужним осе/ редком християнства і конкурувала з того/ часним центром православ’я – Візантій/ ською імперією (у Болгарії старо/ слов’янську та церковнослов’янську мови досі називають староболгарською). Українська і московитська літературні мови у XVIII столітті, будуючи нові літера/ тури, чітко пішли різними шляхами. Нова українська література починаючи з “Енеї/ ди” Івана Котляревського (а ще раніше – з віршів священника Івана Некрашевича) чітко стала на шлях використання україн/ ської народної мови – розмовноBфольклор/ ної (як висловлюються мовознавці, селян/ сько/міщанської). Натомість нова моско/ витська література стала на шлях, визначе/ ний поетом і за сумісництвом мовознав/ цем Міхаілом Ламаносавим (за чутками – позашлюбним сином кривавого тирана Пєтра Пєрвава): церковнослов’янська мо/ ва (визначена як “високий штиль”, себто стиль) продовжувала відігравати в моско/ витській літературній мові чільну роль. А в московській церкви служба досі йде цер/ ковнослов’янською мовою. Ідеологам Ро/ сійської імперії, що тривалий час заборо/ няли навіть переклад Біблії московит/ ською мовою з церковнослов’янської, бу/ ло байдуже, остання переважній більшості парафіян залишалася незрозумілою. По/ дібна проблема існувала й у католицькій Західній Європі, але там вона була подола/ на протестантською Реформацією ще в XVI столітті – бачимо, на скільки століть ів цьому питанні дика московщина відстає від цивілізованої Європи. Пам’ятки Київської Русі за мірою ви/ користання церковнослов’янської мови поділяють, як відомо, на три групи. До першої належать церковні тексти, де від/ повідно до їхньої тематики використання церковнослов’янізмів на різних рівнях мо/ ви (насамперед фонетичному та лексично/ му) максимальне. До другої – художня лі/ тература, де, узгоджуючись зі стилістични/ ми потребами того або іншого твору, відбу/ вався синтез церковнослов’янських еле/ ментів із народними українськими. На/ решті, третю групу репрезентують юри/ дичні тексти (наприклад, зведення законів княжої Русі/України – “Руська Правда”), де панують народні мовні елементи, а ви/ користання церковнослов’янської мови є мінімальним. Для ілюстрації відмінностей двох мов – української і церковнослов’янської – на/ ведемо деякі приклади. Так, українському слову хоче відповідає церковнослов’янське хощетъ, українському голова – церковно/ слов’янське глава, українському ягня – церковнослов’янське агнецъ. Але, незва/ жаючи на спільне праслов’янське поход/ ження, у києворуські часи болгарсько/ма/ кедонські говірки відрізнялися від україн/ ських багатьма словами та рисами. У мовознавстві тривалий час відбувала/ ся й досі відбувається дискусія навколо пи/ тання, як слід визначити літературну мову або мови Київської Русі. Було запропонова/ но декілька наукових моделей. За однією, літературна мова Русі – церковно/ слов’янська з більшою або меншою кількіс/ тю народних елементів відповідно до змісту та стилю пам’ятки. За другою позицією, у княжій Русі співіснували дві літературні мо/ ви, причому одні мовознавці визнають їх рівноправними, другі головною (соціально “верхньою”) визнають церковнослов’янсь/ ку, а треті києворуську. Проблему розв’язав видатний український мовознавець ХХ сто/ ліття, автор багатьох відкриттів міжнарод/ ного значення академік Олександр Мель/ ничук. Шляхом дослідження таких енцик/ лопедичних текстів, як літописи, що поєд/ нують уривки різного змісту та стилю, він визначив, що києворуські книжники вжива/ ли давньоукраїнську мову безпомильно, тоді як церковнослов’янську – з помилками. Це означає, що перша для них була природною, а друга, за всієї її сакральності, – чужою. Та/ ким чином виходить, що питання про літе/ ратурну мову (мови) Київської Русі розв’язане: основною, питомою, була дав/ ньоукраїнська, а другою – чужа, хоч і сак/ ральна, церковнослов’янська. Ідентичним було співвідношення мов у різних країнах католицької західної Європи – власні на/ родні мови і сакральна чужа латина. Слід підкреслити, що для сакральних мов саме для підкреслення їхньої священності типо/ ва певна віддаленість від мов народних, незрозумілість для непосвячених. Однак така ситуація могла тривати то/ ді, коли основною літературою була цер/ ковна, а світська залишалась у підпорядко/ ваному стані. Це не заважало активному функціонуванню у фольклорі власне на/ родних текстів, що своїми джерелами сяга/ ли язичницьких традицій. Паралельне функціонування церков/ нослов’янської й народної української мов продовжилось і після зникнення Київської Русі. Книжна українська (або староукраїн/ ська) мова, що існувала від монгольської навали до Івана Котляревського, сполучала в різних стилях ті й ті мовні елементи. Але вже на початку ХІХ століття, Котлярев/ ський, який чітко поставив мову нової ук/ раїнської літератури на народну основу, спародіював книжну українську мову діло/ вих документів у репліках Возного з “На/ талки Полтавки”. Синтетична модель книжної української літературної мови ста/ роукраїнського періоду відповідала моделі Київської Русі – це засвідчувало пряму спадкоємність розвитку української літера/ турної мови княжого і козацького періодів. Пізніше цю схему спробував запозичити, приписавши собі (тобто прямо вкрасти), Міхаіл Ламаносаф. Імперія московитів (і перш за все Пьотр І та Єкатєріна ІІ) жор/ стоко переслідувала як книжну українську мову, так і український варіант церковнос/ лов’янської мови – насамперед заборонами в першому випадку на друк та викладання, у другому – на церковну службу українізо/ ваною церковнослов’янською мовою. Парадоксально й дивно, що автори де/ яких концепції, перебуваючи в полоні “схеми Ламаносава”, визначають ділову мову Київської Русі як начебто “низький стиль”. Навпаки, за моделлю Юрія Мосен/ кіса питома українська мова найважливіших державних документів (законів та княжих грамот) була соціально найважливішою, вис/ тупаючи винятково важливим елементом давньоукраїнського державотворення. Вона сягала язичницької традиції – наддіалектB них текстів усного епосу, що фіксували сак/ ральну історію держави. Такі тексти зафік/ совані в літописах описами походів та битв, славами князям та плачами за ними. Таким чином, адекватна історичній ре/ альності модель функціонування мови юридичних документів України/Русі – за/ порука правильного історичного розумін/ ня процесів українського державотворен/ ня. Неправильне розуміння, а то й свідоме перекручення історії літературної мови (мов) Київської Русі призводить до фаль/ сифікації історії державницьких процесів стародавньої України.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин