На часі · “Запроваджувачі НУШ проігнорували підмурівок національної освіти – ментальність, ріднокультурні цінності, особливості способу життя”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Проблеми нової школи
Слово Просвіти, №29–30 за 2025 рік
“НУШ у 5/7 класах провисла…”. Очевидно, йдеться про відсут/ ність очікуваних результатів у шко/ лі. Виникає логічне запитання: “Ав чому ж причина?” Соціальна ме/ режа вказує на три причини: винні вчителі (це, зокрема, і думка О. Лі/ сового); відсутня матеріальна база; наслідки пандемії та війни. Я хочу поділитися своїм ба/ ченням проблем, які виникли і виникають у зв’язку з реалізацією НУШ. Методика НУШ, її підходи до навчання викликали запитання вже з початку її приходу в школу. Уперше в публічному просторі критично висловилась про НУШ І. Д. Фаріон у виступі “Імітація НУШ, або Як знищити шкільну освіту”. Звернемося до теоретичних положень НУШ, найперше до са/ мої назви. Ймовірно, назву “ук/ раїнська школа” взято із заголов/ ків робіт Софії Русової, хоча до/ слідниця розуміла цю назву ви/ нятково як національну школу України. Це означає, що націо/ нальна українська школа має від/ повідати, за словами Г. Г. Ващен/ ка, “соціально/політичному уст/ роєві держави, а також психології народу і його національним тра/ диціям”. Етнопедагогіка як наука на зорі української державності була вже достатньо розвинена, хоч і переслідувалася. Прикладом є збірник часів Олени Пчілки і Ле/ сі Українки “Дитина у віруваннях і звичаях українського народу”, дослідження С. Русової “Нова школа”, а пізнішого часу це ро/ боти К. Ушинського, Г. Ващенка та найближчі до нас академічні розробки Г. Філіпчука, зокрема “Українська етнокультура у змісті національної, загальної та педа/ гогічної освіти” і багатьох інших авторів. Українська етнопедагогіка мала б спрямовувати сучасну систему освіти до ментальних оз/ нак, особливостей способу життя українського народу, серед яких, на мій погляд, можна відзначити: / працелюбність, раннє при/ вчання до обов’язків, зайнятості конкретною роботою; / оптимістичність, схильність до романтичного світосприйняття; / прагнення до самовиражен/ ня через творчість; / правдивість, щиросердність, споглядальність; / прагнення до відособлення, своєрідний індивідуалізм. Ці та багато інших особливос/ тей української психіки, характе/ ру повинні б ураховуватися під час навчально/виховного проце/ су, а конкретніше – діти мали б привчатися до праці з раннього віку, до обов’язковості у вчинках, відповідальності за свої дії, до ко/ лективізму. Натомість ми бачимо: / діти граються в початковій школі; / слідують власним бажан/ ням, а не завданню; / не тренують свою волю в по/ доланні перешкод; / не виявляють лідерських якостей; / відсутня змагальність. Як наслідок – загрозливі про/ яви в психології: / нерозвинена увага, не мо/ жуть зосередитися; / не спрямовані на виконання завдання; / не формується відповідаль/ ність (бо завдання не є обов’язко/ вим для виконання);
/ не розвивається самостій/ ність у думках, вчинках (перебу/ вають ніби в умовах дитсадка, під постійною опікою батьків). Створюються проблеми у спроможності пізнання, форму/ ванні навичок: / не вміють слухати (відпові/ дають невпопад); / неусвідомлено читають (без розуміння тексту, суті); / погано пишуть (без поділу тексту на речення); / не можуть побудувати усно/ го висловлювання (відповідають одним словом); / відсутнє прагнення до ви/ словлення власної думки. А ще вербальне оцінювання – у словах “молодець”, “дуже вели/ кий молодець”, “просто моло/ дець” – ніби урівнює роботу всіх дітей і виключає природну зма/ гальність. Варто, на мою думку, зверну/ ти увагу на недолік, я сказав би, життєвого, державницького ви/ міру – нехтування формуванням відповідальності, яку американ/ ський психолог К. Роджерс виз/ начав як головну ознаку сформо/ ваності особистості взагалі. Відповідальність – це риса особистості, затребувана впро/ довж усього життя. Цю якість лю/ дини необхідно “вирощувати” контролюючи, що не є насиль/ ством над особою. Відповідаль/ ність передбачає усвідомлення обов’язку і зусилля над собою. Застосування зусилля має психо/ логічний аспект і формує пізна/ вально/спонукальний процес: до/ сягаючи чогось, особа отримує моральне задоволення, а це спри/ яє подальшому зусиллю (і так да/ лі). Таким чином, формування від/ повідальності допомагає розвитку когнітивних навичок дитини. На жаль, за роки утвердження незалежності України формуван/ ня відповідальності кинуте на са/ моплин. До чого це призводить, зокрема в нашій державі в широ/ кому розумінні (а не тільки в ос/ віті), – ми всі є свідками. Нехтування формуванням відповідальності – це одна з най/ загрозливіших небезпек у побу/ дові демократичної країни. Перераховані вище недоліки, що, зауважу, не є наслідком на/ чебто поганої роботи вчителів початкової школи, а в кінцевому підсумку виявляються результа/ том впровадження методики НУШ; і вони стали очевидними вже після чотирьох років запро/ вадження цієї реформи. Коли уч/ ні перейшли до середніх (п’ятих) класів, з’ясувалося, що діти не здатні сприйняти системний ма/ теріал (розділ “Фонетика”, “Лек/ сика” і подібне). А все тому, що з початкових класів (цей період – основа навчання!) забрали інс/ трументарій навчання – увагу, наполегливість, старанність, від/ повідальність – і ввели ігрову форму “перебування” в школі. Так, запроваджувачі НУШ проігнорували підмурівок націо/ нальної освіти – ментальність, рід/ нокультурні цінності, особливості способу життя нашого народу. З нового навчального року (2024–2025) організовано гучні дебати: що і як оцінювати в нав/ чанні дітей? Це, ніби нове, вже було – аудіювання, діалоги тощо, але це, відоме нам, тепер назива/ ють по/іншому – ГР/1, ГР/2… Це саме той випадок, коли відоме, як казала І. Д. Фаріон, назване по/новому, не стає новим. Така заміна назв є грою у форму.
Новатори методики НУШ руйнують, на мою думку, переві/ рену, доречну змістову роль оцін/ ки, пропонуючи відмовитись від поточних оцінок. Адже поточна оцінка виконує мотиваційну, спонукальну, контролюючу фун/ кцію. “Нищення” поточної оцін/ ки, на мій погляд, нівелює спро/ можність формувального оціню/ вання, яке конкретно виявляєть/ ся через оцінку. НУШ наполегливо підсилює зростання ще однієї проблеми: масоване спонукання учнів (че/ рез нушівські підручники, у яких навіть QR/коди зазначаються; програми з предметів) до вико/ ристання під час уроків гаджетів, роботи в мережі “Інтернет”, шкідливість чого для багатьох напрямів розвитку дитини вже усвідомили демократичні євро/ пейські країни. А що означає рекомендація Міносвіти – вивчення напам’ять віршів вважати необов’язковим?! Це вже відверте спрямування до руйнування зв’язків дитини з ін/ телектуально/духовним надбан/ ням рідного народу, нищення ос/ нов української ідентичності. Також здійснюється масоване привнесення в лексику україн/ ської літературної мови англіциз/ мів. Чужинські слова масово ви/ користовуються як в усному мов/ ленні, так і на письмі. Фактично твориться новий суржик, тепер уже англійський. І це коли ми ще не позбулися остаточно моско/ витського, достатньо глибоко за/ коренілого в нашій мові впродовж тривалого історичного періоду. Невже прагнення до чистоти рід/ ної мови втратило актуальність? Загрозливими, а не просто помилковими, на мій погляд, є поширення методичних програм під гаслом інтегрованих курсів: об’єднання вивчення української та зарубіжної літератур, історії України із загальною історією. Такі інтегровані курси суперечать національним і державницьким завданням, а саме – утверджен/ ню української ідентичності, по/ будові української України. Прагнення до уніфікації у викладанні предметів у школі ве/ де до глобалізації в освіті й зага/ лом у світосприйнятті. Схожий процес, але ще й з конкретною ідеологічною метою, Україна вже переживала, перебуваючи в
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
