Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Долі · “Код, що вмикає мужність, біль і любов: Маріуполь…” · с. 6сторінка оригіналу ↗

Люди з Міста Марії

Слово Просвіти, №30 за 2023 рік

Олена БОНДАРЕНКО Закінчення. Початок у ч. 20, 23—27 за 2023 р. Оповідь сьома. “Бабуся молиться за мене” Юлія Петрівна – медик. Бабуся, мама і просто центр родинного Всесвіту Сергій, 45 років; Анна, 38 років – діти Данило, 21 рік; Ярослав, 10 років – діти Сергія Марко, 5 років; Максим, 1 рік і 2 місяці – діти Анни Сьогодні, шановне читацтво, ми зустрінемося з маріупольською бабусею. Направду бабусею пані Юлію назвати важко: молодий мелодійний голос, енергійні жести, усмішка, що промениться в очах і на устах… Вона має багато справ. Допомагає доньці опікуватися малими Марком і Максимком. Порається в найнятій київській квартирі. Працює (доба через три) консьєржкою, щоб додати коштів до невеликої пенсії. А разом з усім тим – чекає. Пані Юлія чекає на улюбленого онука Данила. Вона достеменно знає: одного дня він повернеться. З полону… Юлія: – Зараз мені 64. Але в мене було таке щасливе життя, з любов’ю, цікавістю до всього, радістю від дітей та онуків, що, здавалося, і старішати немає коли. Було, звичайно, і горе – в якій сім’ї його немає. 1990 року помер чоловік. Важко було без нього. Але поруч були мої рідненькі, не давали почуватися самотньою. Родом я з Черкащини, Маньківський район, село Іваньки – чули, може? Тата після навчання ”розподілили” до Львова, то я малою трохи мешкала там. Згодом мама захотіла до Маріуполя, ближче до сестри – та хвалила і природу, і погоду, і море. У Маріуполі я познайомилася з Анатолієм, вийшла заміж, народила Сергійка, потім Ганнусю. Працювала в поліклініці, у лабораторії, чоловік – на заводі. Жили в достатку, мали свій будинок, машину, катерок. Коли приватний сектор на Правому березі знесли, нам дали квартиру на Лівому – трикімнатну. Хорошу, простору, школа у дворі. До речі, у 1992 році, коли ми отримали квартиру, ця школа – № 69 – вже була українською. Діткам проводили свята вишиванки, різні українські заходи. Родичі з Черкас передавали нам вишиваночки, віночки, Ганнуся завжди була як квіточка, всі милувалися. Згодом синок міцно став на ноги, жив у Києві, я часто у нього бувала, можна сказати, жила на два міста. Київ полюбила всім серцем. Ганнуся закінчила медучилище, знайшла роботу, її там цінували. І зятя теж шанували: Євген працював оператором на ”Азовсталі”. Я так пишалася своєю родиною, просто літала від щастя… Коли у 2014 році обстріляли Східний мікрорайон і Сартану, ми особливо й злякатися не встигли. Хто міг подумати, що справжній страх чекає попереду... 22 лютого 2022 року була на роботі. Наступного дня вийшла, а тут обстріли. Заночувала у Ганнусі. А 24-го ми пішли в ДК Будівельників, у підвал. Багато народу прийшло, три дні тіснились, як у рукавичці. Затим наші солдати почали вивозити людей до Університету металургії, в центр міста – там було ще тихо, росіяни гатили переважно по ”Азовсталі”. Ми швиденько зорганізувалися: поділилися на групи по 50 осіб, обрали старших, скинулися грішми, у кого скільки було. Поліція дозволила взяти в дитсадку ковдри, каструлі. Хлопці машиною поїхали на Азовський ринок, накупили їжі. Все ділили порівну – скажімо, кожному по чотири печивка й по чотири цукерки. На обід варили суп, на вечерю – вівсянку. Нас ще й зятеві друзі підгодовували. Пару разів Червоний Хрест макарони привозив. А якось поліція привезла пельмені й чебуреки, ми їх два дні їли. Загалом були там аж 21 день. Що довкола робиться – не знали. Виїхати не могли – автобуси з Бердянська окупанти не пропускали. Потім росіяни підірвали продуктовий склад на Лівому березі – щоб нам харчів не дісталося. Води теж не стало. Пробивалися до парку по воду, багато людей загинуло. Тут русня тисне, тут море, тут окупований Бердянськ. Ми стали живим щитом, за яким ворог ховався, обстрілюючи українське військо. 18 березня люди, котрі мали машини, почали спроби виїхати. Треба зазначити, що скільки ми там були, стільки й складали та вивішували списки, хто де є. І от ті, кому вдалося виїхати 18-го, скинули ці списки у Фейсбук. І багато людей знайшли своїх рідних. І синок мій у Києві побачив, що ми живі. А друг Євгена, зятя, – Толик Ниткачов – виїхав до Бердянська, якось знайшов там мікроавтобус, наклеїв на нього червоний хрест і почав вивозити людей з Маріуполя. Ми вже втратили надію, сиділи голодні, без води, аж тут чуємо (було це 21-го березня) – гукають: ”Заболотні! (це прізвище зятя й доньки). Жінка вагітна, Заболотня, виходьте!” Ганнуся тоді була вже на сьомому місяці, ніде не було жодного лікаря. Лише молилися, щоб Максимко наш не попросився на світ Божий раніше строку. Ми як почули та як побігли до того бусика! І ліки забули, й планшет. Та як рвонув той бусик! А на вулицях люди мертві лежать, будинки розтрощені стоять. Вони ж, тварюки, щоночі бомбили… Їдемо ми, а на розі стоїть наш танк і хлопці біля нього. Як згадаю їхні очі – досі плачу… Під Ялтою, Урзуфом – ”днрівці”. Щокілька метрів – пости. Усіх перевіряли, особливо чоловіків. Ганнуся всім нам допомогла – бачили, що жінка от-от народить, і пропускали. У Бердянську в церкві приймали біженців. Дали нам скупатися, поїсти, лягли ми з малим Марком у ліжко, побачили світло – так раділи, бо вже довго жили в темряві... Кажу: багачів у житті мало що радує. А наші дітки чекали на Новий рік, на літо біля моря, тішилися гуляннями в парку, гойдалками. Від їхнього сміху місто дзвеніло, співало. Не статки, не маєтки й посади роблять щасливими. Мирне, спокійне життя – ось головне щастя. У тому, що сталося з нами всіма, я звинувачую росію. А в країні, я вважаю, винна партія регіонів. І різні дрібніші московські прислужники, як та ж таки партія шарія. Вони на Донбасі таку скажену пропаганду за росію вели, так колотили зсередини. А потім чкурнули до своїх хазяїв, а людей, яких дурили роками, покинули ворогам на поталу. Сергій, синок мій, дуже різко, непримиренно був налаштований проти росії й ”днр”. Кричав по телефону, щоб ми негайно виїздили на українську територію. Зрозуміло, ми й самі не збиралися залишатися в окупації. Було враження, що таких, як ми, більшість. У Бердянську весь стадіон був забитий людьми, ночами чергували, щоб записатись і пильнувати чергу. А от щоб черги стояли на виїзд до росії – їй-Богу, не бачила. Дорога до Запоріжжя замість звичної години тривала 12 годин. Декому пощастило їхати сидячи, а більшість – навстоячки. З дітьми, тваринами. Стояли подовгу в полі з вимкненими фарами, поки зусібіч гепало й палало. Дивом об’їздили міни. Тремтіли на блокпостах, коли у чоловіків перевіряли наколки, а у всіх – телефони. Наш маленький Марко тримався мужньо, і всі дітки також. Навіть коти й собачки мовчали. На одному блокпосту аж надто довго тримали. А тут у туалет закортіло. Плюнула та й пішла в поле – чого б мала тих окупантів празнувати?.. У Запоріжжі зустріли волонтери, дали чаю, поїсти. Потім завезли до дитсадка, а там – душ, шампунь, рушники… Так раділи, наче ніколи того добра не бачили. Неймовірне задоволення. Директори садочків, виховательки, нянечки чергували, прості люди приходили, приносили, хто що міг. Згадую – аж мурашки по тілу. Вся Україна згуртувалася… Віддихалися ми трохи й зібралися на Київ, до Сергія. А столицю тоді якраз сильно обстрілювали. Приїхав знову Толик Ниткачов: ”Я по вас, їдемо до Дніпра”. Ми й поїхали. Було це в останні дні березня. Додам, що 27 квітня 2022 року Ганнуся народила Максимка. А в травні нарешті приїхали ми до Києва, як синок мій хотів. Сергій за нас дуже переживав. У березні він із друзями ходив охороняти Київ від мародерів та колаборантів. А нам дзвонив щонайменше тричі на день. І от 31 березня подзвонив, а 1 квітня не подзвонив. І перестав на дзвінки відповідати. Данилко на фронті дізнався, почав плакати. Стали телефонувати вже на всі номери, які знали. Поліція приїхала, двері зачинені. Сергій знімав квартиру в хорошому будинку на Осокорках. Власниця була за кордоном, знайшли її сестру, та приїхала, двері відчинила. Сергійко мертвий… серце… А 3 квітня зник безвісти мій онучок Данилко… Він у Маріуполі жив зі мною разом. Я його й виростила. Навіть на випускному в школі отримала грамоту: ”За виховання онука”. Говорили з ним про все на світі, гуляли, у ”МакДональдс” ходили. Вчителі хвалили його ерудицію, казали: ”Інтелігент”. Поступив на економічний факультет Донецького університету (на той час університет до Маріуполя переїхав), а тоді вирішив іти на службу за контрактом і вчитися заочно. Хотів бути в усьому самостійним. Мені треба штучний колінний суглоб ставити, то він усе гроші надсилав на операцію. Коли їхав у Бахмут, йому було 20 років. Приїхав хворий, із температурою сорок. Просився в розвідку. Старші за нього лишалися на другій лінії, а він встав і каже: ”Я іду”. Він був упевнений, що нічого лихого не станеться, бо за нього молиться бабуся. Потім хлопці подзвонили. Розповіли, що вороги засікли нашого Данилка і накрили вогнем. Коли підповзли товариші, щоб витягти, на місці був лише наплічник. Значить, пораненого захопили в полон. Де лише не ходила, навіть до екстрасенсів. То вони сказали, що живий. Ми на пошуки підняли всіх, кого тільки могли. Слідчі телефонували з Бахмута, взяли номери телефонів, сказали, що займаються. А коли ми були в Болгарії, в лютому, я натрапила на відео, яке русня виклала в мережу. Заводять полонених колоною і знімають. І крім відео ще дрібненькі фотографії. На одній я й розгледіла Данилка. Я свою дитину серед мільйонів упізнаю. Серце моє каже, що живий він і повернеться… Так, пані Олено, онуки – мої радість і щастя. Жартую про себе – ”квочка”. От “зроблю” ногу – водитиму їх на англійську. Це ж супер – знати мову, якою цілий світ говорить. Може, потихеньку і від російської відчепимося… Юлія Петрівна з онуком Данилом Замість епілогу. Чи радше – прологу Мої співрозмовниці дуже різні. Зрештою, як і всі люди. Водночас їх об’єднують, як і всіх людей, певні речі. Звичайні – за одних обставин і визначальні, навіть символічні – за інших. Назви сіл і містечок, осяяних сонцем і морем, стали паролями, за якими ці люди будь-де впізнають своїх. Покровське, Білосарайка, Ялта, Мелекине, Широкине, Урзуф… Назви місць, де ці люди сміялися, танцювали й гуляли родинами. Грецька й Театральна площі, Приморський парк і Міський сад, парк “Веселка”, сповнений дитячого сміху та безлічі квітів, вулиця Фонтанна – одна з найстаріших, бульвар Шевченка, проспекти Будівельників і Металургів, Запорізьке шосе, що веде до “Азовсталі”… “Моє серце – сталь, моя кров – Азов”*. Код, що вмикає мужність, біль і любов: Маріуполь… Направду я ніколи тут не була. Та разом із цими дівчатами я ходила подумки його вулицями, милувалася морем і парками, годувала голубів на площах і творила своє життя. Разом із ними я ховалась у холодних підвалах і повзла під осколками по воду й хліб, ховала рідню у дворі, переораному вирвами, і беззвучно ридала на згарищах. Разом із ними я виривалася з помираючого Міста і просила його святу покровительку Діву Марію захистити моїх дітей… Відступ перший. Декому з вас, шановне читацтво, певне, здалося, що мої співрозмовниці часом говорять одне й те саме. Насправді це стосується не лише одних і тих самих подій, а глибше – однаково жахливого досвіду перебування в пастці, яку ворог методично стискає, гатячи без упину по головах своїх жертв.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин