Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №30 за 2023 рік

16 с. · 29 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

У пошуках майбутнього удару

Той факт, що масштабний літній наступ Збройних Сил України виявився повільним і відбувається не за графіком тих планів, що намічались, вже визнаний всіма, у тому числі високопосадовцями держав – наших західних партнерів, політиками і військовими, а також вищим керівництвом України і представниками Генерального штабу. Чому так сталося і як це виправити – від правильних, вчасних, швидких відповідей на ці питання залежить успіх подальшого ходу подій у цій війні. З такою аналітикою на попередніх етапах війни погано впорались і наші партнери, і наші політики. Хоча меншою мірою це стосується військовиків, насамперед Генеральних штабів США і України. Віктор СКОРИК, оглядач “СП” Генерал Міллі весь час давав “скептичні” оцінки, а тепер виявилося, що той його “скептицизм” мав реальне підґрунтя. Не все він міг говорити прямо, але крізь його дипломатичні висловлювання проглядались тривога і розуміння тих помилок в оцінках і діях, яких припускались політики. Його колега, генеральний полководець ЗСУ Залужний, теж лаконічно і стисло, але чітко сигналізував алярм – тривогу і серйозні застереження щодо реального стану у поточному моменті війни і вказував на зволікання у вирішенні нагальних проблем у ході реалізації допомоги Україні з боку наших партнерів. Ще влітку минулого року було зрозуміло, що боєприпаси в ЗСУ закінчуються, їх не тільки бракувало у співвідношенні проти ворога 1:20, як це було на початку війни, а й виникла загроза взагалі повного обнулення. Саме тоді наші партнери це зрозуміли і наважились на постачання перших артилерійських систем західного зразка, до яких на складах НАТО були певні запаси снарядів. Але невчасне розуміння характеру цієї війни як переважно артилерійської війни, до якого на той час ще не дійшли тамтешні аналітики та політики, завадило прийняти рішення розгорнути негайне виробництво боєприпасів на теренах НАТО задля подальшого забезпечення ЗСУ, яке все більше і більше почало переходити до роботи на західних зразках воєнної техніки. Ще одним джерелом поповнення боєприпасів, але вже для техніки радянського зразка, що є на озброєнні України, терміново мав стати запуск виробництва снарядів радянських калібрів безпосередньо у себе, в Україні, до чого з часом дійшла нарешті чинна українська влада, але з величезним запізненням. Це коли ще й не згадувати про те, що до 24 лютого 2022 року українська влада не тільки не озброювалася, а навіть роззброювалася, аби задобрити Росію і не спровокувати її масштабного наступу, хоча насправді ця безглузда віктимність ще більше надихала агресора до бліцкриґу, що він тоді й спробував зробити, впевнений у своєму тріумфі. І лише завдяки найбільш героїчній частині українського суспільства, яка жертовно і героїчно кинулась боронити свою Батьківщину, той бліцкриґ провалився, і війна перейшла в нову фазу, у якій Україна вже не була гарантованою жертвою, як на те розраховував Кремль, і як це вважали всі аналітики та політики у світі. І це не той модний “чорний лебідь”, це справжній і гідний “білий лебідь” постійного духу свободи українського народу, який був неочікуваним для всіх, хоча є споконвічним символом лебединої вірності свободі всіх поколінь українців. Цей “лебідь” – не виняток, він – закономірність, закарбована в українській ментальності, в характері українців. Помилки в оцінках стану речей дають хибні дороговкази до неправильних або невчасних дій. До речі, один із яскравих прикладів ляпів фальшивої аналітики стався нещодавно у зв’язку з “заколотом” Пригожина, який тотально всіма аналітиками всіх мастей і всіх держав був визначений як справжній бунт. Насправді цей “бунт” був постановочним театральним актом Кремля, вчиненим задля зміцнення своїх позицій усередині самої імперії, виявлення і знищення залишків опозиції будь-якого ґатунку й кольору, і “правих”, і “лівих”. Ця вистава стала фактом переходу Москви до наступної фази свого існування – до махрового тоталітаризму, “розбудови” імперського фашизму нацистського розливу. Натомість хибність аналітики, для якої “бунт” є справжнім, призвела до хибних уявлень про слабкість Кремля, що суперечить суворим реаліям. Така хиба заважає зробити правильні висновки і виконати правильні дії відповідно до реалій. Така “аналітика” – це доктринальна хвороба, замішана на зверхньому ставленні до реальної Москви, нерозумінні її природи, слабкому знанні і частково є даниною стратегічному політичному інфантилізму або й бажанню вдатися до банальної пропаганди, а не до реальних дій. Дивовижно, але Кремль у цій оборудці легко обдурив всіх “аналітиків”, хоча й дещо ризикував репутаційними втратами та можливостями несподіваних для себе результатів у ході такої масштабної театралізованої вистави. Проте все вийшло гладко і без зривів, згідно зі сценарієм. Він обдурив тому, що “аналітики” самі “напросились” – Кремль намалював тим “путчем” саме таку картинку, яку аналітики недолуго очікували. Їх обдурили тому, що вони, по суті, самі того хотіли: побачити те, на що сподівались, а тому радо сприйняли бажане за дійсне, розслаблено тішачись, що тепер Москва ослабне і цю обридлу війну якось попустить із часом. Продовження на стор. 2 ЕДУАРД ОВЧАРЕНКО ПЕРЕДПЛАТА—2023 Тижневик “Слово Просвіти” (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях “Укрпошти” за допомогою “Каталогу видань України “Преса поштою” на 2023 рік (IІ півріччя)” з доставкою: 1 міс. – 28,39 грн. 3 міс. – 80,17 грн. 4 міс. – 108,56 грн. Також можна передплатити нашу газету на сайтах “Укрпошти” https://pered- plata.ukrposhta.ua/ та ДП “Преса” http://presa.ua/
Разом — до Перемоги! · “Перемога потребує повної тиші, не пустослів’я, і любить відповідальний інтелект”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «У пошуках майбутнього удару», с. 1

У пошуках майбутнього удару

Закінчення. Поч. на стор. 1 Така слабка або й провальна аналітика, тим більше в ході війни, є прикрим гальмом у прийнятті рішень – у кращому випадку – і повним провалом – у найгіршому. Хоча Залужний ще у вересні своєю короткою, але змістовною статтею, обережно, не виходячи за рамки компетенції, сигналізував, попереджав, намагався докричатися як міг, що воєнної техніки та боєприпасів для успішних наступальних дій залишилось вкрай мало. Але, по суті, його не почули, не дослухались ні політики, ні експерти з аналітиками, ні українські, ні західні. Якщо у мене не було жодних ілюзій щодо “аналітичності” українських політичних та аналітичних селебріті – всіх фактично без винятків, то західні мене дуже засмутили, хоча я на той час вже почав дивуватись низькому рівневі їхньої аналітики (а в подальшому й жахатись). Зауважу, що Залужний опублікував статтю в той час, коли українські війська вперше за довгий час перейшли від оборонних до наступальних дій саме на півдні – на Херсонщині (хоча я і здогадувався, що це радше напрямок наступу, який відволікає від справжнього, що й сталося пізніше – на Харківщині). Тобто, коли більшість була в певній ейфорії від успіхів на фронті, Залужний натомість перебував у тривозі від реалій, які загрожували подальшому нашому успіху у війні з ворогом. І дуже хотів, щоб бодай хтось із лідерів держав почув його, поки не пізно. Бо саме тоді прийшов час значного виснаження наявної бойової техніки, а ще більше – боєприпасів, і насувалась небезпека їхнього обнулення. Не почули або, якщо й почули, то не дуже: дещо збільшилось постачання важкої техніки, в тому числі новітньої, також збільшилось постачання боєприпасів – зі складів. Хоча саме тоді необхідно було масштабно розгортати виробництво боєприпасів, щоб з часом чимдуж швидше збільшити кількість вироблених снарядів у десятки разів. Тоді, у вересні, був крайній термін більш-менш вчасного початку. Саме відтоді цим треба було займатись як найнагальнішою потребою найближчого майбутнього. Наступного разу Залужний висловив свої застереження і тривожне бачення пізньої осені минулого року, коли відбувався тепер вже легендарний блискучий Харківський прорив. Була велика радість для всіх нас і наших західних друзів, проте Залужний не втрачав пильності й дивився далі вперед: він бачив, що весь наступальний потенціал ЗСУ на той час досяг фактично повного виснаження. Тож недвозначно, прямо заявив, що подальші успіхи неможливі без постачання західними партнерами сучасної військової техніки, бодай кількох сотень танків, БТР/БМП і артилерійських систем, і зауважив, що про літаки навіть не заїкається, бо це нереально, хоча було б вкрай бажано. І ледь не прокричав: а найголовніша проблема – це критичний брак снарядів, ракет, боєприпасів! Цього разу його значно краще почули на Заході, та й в Україні теж. Не одразу і не все усвідомили сповна, але все-таки українська воєнна промисловість відтоді значно пожвавішала, а Захід, насамперед США, почав серйозну роботу над своїми минулими помилками в організації вчасної і адекватної допомоги Збройним Силам України. У підсумку відбулась низка зимових “Рамштайнів”, які стали переламними у стратегії допомоги ЗСУ, де нарешті виробили більш-менш чіткий і адекватний план дій. На жаль, часу було згаяно чимало, тому навіть екстрені зусилля щодо постачання допомоги у пристойних об’ємах, які б відповідали вимогам ведення боїв, не могли швидко надолужити втрачене. Така реформація допомоги потребує багато часу для організації виробничих можливостей, їхнього широкого розгортання або створення нових виробництв. Узимку Україна була змушена перейти в глуху оборону, з чим в цілому наше військо справилось. Навесні перейти в наступ теж було нездійсненною акцією, бо, по-перше, весняні ґрунти не сприяють наступам, а головне – запізніла реакція допомоги, яка не встигала наситити ЗСУ бодай мінімально необхідним для переходу у наступ, навіть тоді, коли ґрунти підсохли. І ось тут ведмежу послугу суспільним настроям в Україні “надало” фанфаронство трубадурів чинної влади, їхня залюбленість у голу пропаганду, плакатність, порожній самопіар і “підняття духу” солодкими обіцянками, що ось-ось буде ого-го який наступ! Певні ознаки таких явищ і даремних сподівань були й на Заході. Суспільства перегрілись в очікуваннях, що боляче відгукнулось пізніше. Хоча, якщо правильно аналізувати хід підготовки до наступу, поточної на той час розстановки сил, а головне – ходу і темпів поставок західної воєнної техніки і боєприпасів, то було зрозуміло, що наступ реально може початися не раніше червня, ймовірніше – у липні, а найдоцільніше з огляду на темпи постачань і їхній хід – у серпні. Найоптимальнішим було починати наступальні дії у липні, але обережні, переважно розвідувального характеру, щоб підготувати основу для серпневого наступу. Натомість перегрітість настроїв, яку спричинили бездумні “трубадури перемоги”, призвела до нової помилки: поспішного початку наступу на початку червня, коли ще явно не вистачало для цього потенціалу. Я прогнозував, що початок наступу, можливо, буде в червні (з огляду на перегрітість настроїв та бажання чинної влади переможних фанфар на свою “честь”). Як більш ймовірний і розумний термін я називав липень, з наступним повним розгортанням основних подій наступу в серпні. Це не були довільні гадання, це був висновок на основі всієї суми необхідних і достатніх умов, врахування всіх чинників в їхній поточній динаміці у ході підготовки до наступальної літньої кампанії. Саме такі терміни були мною названі як сприятливі для оптимального початку наступу. Наступна проблема, на яку боляче наштовхнувся наш наступ, – це незадовільна розвідка території. Ні американська супутникова розвідка, ні наші розвідувальні інституції не виявили того факту, наскільки потужною, з дуже розвиненою та складною системою фортифікаційних споруд і комунікацій, виявилась перша, передова лінія оборони противника. Вважалось, що друга, або, можливо, третя лінія будуть основою оборони. А реально, вході перших боїв, виявилось, що саме передова, перша лінія, є основною, що стало несподіванкою для наших військ. Крім того, розвідка не змогла визначити те, що позиціям оборони противника передують мінні полі з великою глибиною – 10-15 км, до того ж з безпрецедентною щільністю мін. Понад те, ворог сконцентрував тут максимум своїх засобів дистанційного мінування, тож після важкого розмінування нашими саперами ці поля знову негайно мінувались ворогом, дистанційно, з відстані 10-15 км. У результаті наші війська на початку своїх наступальних дій виявились не готовими до таких обставин, а тому мали болючі втрати, що унеможливило сплановані темпи наступальних дій. Добре, що наші військовики швидко переорієнтувались на іншу тактику і не стали з усіх сил виконувати план, який виявився хибним. Таким чином, темп наступу сильно загальмувався, поступово наше військо почало ставити собі за мету не стільки просування вперед, скільки знищення основних сил противника, його резервів, ліквідацію їхніх тилових баз підтримки оборони, вогневого ураження логістики і... пошуку перспективних напрямків широкого майбутнього удару методом активних розвідувально-наступальних дій, а також маневрового, гнучкого і переважно нічного просування через зроблені проходи на мінних полях до позицій противника. Все відбувається, з одного боку, у традиціях, властивих орді, яка діє масою, “м’ясом”, навалою або цитадельною обороною, а з другого – їм протистоять традиції українського війська: гнучкість, маневровість, стрімка зміна тактики у ході боїв, дії не масою, не великими стаціонарними контингентами, а невеликими мобільними загонами, створенням керованого хаосу, у якому противнику неможливо передбачити наступні дії і напрямки атаки нашого війська. І з цим пов’язана ще одна проблема – проблема адаптації тактичних навчань наших вояків на західних полігонах, яка потребує розумної інтеграції українських воєнних метальних традицій і реального досвіду боїв у сучасній великомасштабній війні з канонами тактики дій НАТО. Захід має гарну колективну воєнну школу, але по-перше, має іншу ментальність і вдачу, а, по-друге, він хоч і має деякий досвід реальних бойових дій, але проти слабших противників і далеко не такого масштабу, як Московська орда. Тому саме зараз, на цьому етапі наступальних операцій, відбувається адаптивна інтеграція знань, набутих нашими воїнами вході навчань із західними партнерами, і власного хисту, традицій і знань реального сучасного бою. Впевнений і бачу тому підтвердження у своїх спостереженнях, що така адаптація успішна і незабаром принесе успіхи у визвольній боротьбі з ординською навалою. Мої імперативні рекомендації, тобто вимоги до наших можновладців, такі: менше пропаганди, геть самопіар, більше відповідальності не тільки за свої слова, а й за дії. Перемога потребує повної тиші, не пустослів’я, і любить відповідальний інтелект, не говіркий, не показний, а справжній, дієвий, сміливий і наступальний. Гучні або солодкуваті промови, що тиснуть на емоції, – це порожній популізм, особливо шкідливий і небезпечний під час війни. Інтелект та непоказна щирість – ось що має бути головним капіталом влади! А для Головного управління розвідки (ГУР): досить шоу, коміксів та піару, зосередьтеся на тому, що є вашою головною і єдиною функцією – власне розвідкою. Для НАТО і всіх наших партнерів, почуйте: 1) не запізнюйтесь, не зволікайте! 2) не сподівайтесь, що агресія Московії сама по собі розсмокчеться. Дійте активно – розважливо, але сміливо! Або хан помре, або ішак здохне – це не минеться, бо від зміни хана нічого не зміниться, а ішак по імені Орда має таку вдачу, що буде вперто агресувати доти, допоки його або добряче поб’ють, або геть вб’ють. Він не простий, він скажений ішак: впертий, лютий, з вибриками і геть навіжений; 3) шукайте аналітиків, проганяйте непрофесійних шарлатанів від аналітики. Прислухайтесь не до своїх побажань, а сміливо дивіться у вічі реаліям. Добре, що хоч у вічі путіну вже ніхто не бажає зазирнути (сподіваюсь, у цьому яне помиляюсь); 4) Афганістан, Ірак, Малі, Лівія, Сирія ... – це два-три десятки років – ціле покоління помилкових, м’яко кажучи, неоднозначних акцій. Ви сподівались навести лад там, де до того ладу не були готові суспільства, де демократія і вільний світ є порожнім звуком. Це, звісно, привабливі (з геостратегічних та інших міркувань) регіони, але змінити їх силою, навіть м’якою, – марна, безнадійна справа. Натомість сьогоднішня Україна – це золота акція світової демократії і свободи, бойовий авангард у битві проти сил світового насилля і мороку тоталітаризму, автократій, диктатур і деспотій. Втратити цю золоту акцію неприпустимо, це історичний злочин не тільки проти України, а й проти всього вільного світу. Втрата такої акції зруйнує весь світовий порядок – занурить його у хаос війн за перерозподіл між силами добра і зла. Щоб потім не випало питати, по кому лунає світовий подзвін, бо цей подзвін буде вже по тобі, Світе. Натомість зберегти таку акцію – це шлях у світове майбутнє, де торжествують воля творчості і свобода життя. По суті в Україні зараз вирішується доля людства, його майбутнє, яким воно буде.., якщо взагалі буде. Саме зараз настав той час, коли світовим лідерам-політикам необхідно усвідомити, що бути політиком недостатньо, навіть бути державним діячем зараз вже замало, час потребує світового відповідального спільного лідерства заради вільного майбутнього всього світу. Світу є кого брати за прикладу боротьбі за майбутнє – це український народ, його винятковий дух опору, його нестримне, жагуче прагнення свободи. Він, український народ, у перші дні після проклятого 24 лютого по суті на самоті вистояв у боротьбі проти озброєних до зубів орд Московії. Це народ, який тоді не сподівався ні на кого – ні на владу, ні на “вождів”, не чекав допомоги від будь-кого, а не роздумуючи миттєво кинувся в бій – за своє буття і майбуття. І саме істинна еліта української нації добровільно стала до смертельної боротьби з ворогом, билась з ним ледь не голіруч, не шукаючи для себе ні слави, ні шани, жодних для себе дивідендів, окрім одного – Свободи. У Другій світовій війні жодна держава не змогла встояти наодинці проти наступу Вермахту бодай місяць. Хоча деякі з них мали потенціал рівний або співмірний з Німеччиною. Україна ж фактично на самоті протистояла майже три місяці Орді, яка переважала за ВВП у 10 разів, а за готовністю до ведення війни – в десятки разів. Ми встояли тоді – це було диво, але це диво, створене серцями, руками й життями наших воїнів. Сьогодні ми на порозі продовження нашого визвольного наступу. У серпні надійдуть всі або майже всі заплановані нашими партнерами узимку поставки, призначення яких – забезпечити успіх нашій літній визвольній кампанії. Запитайте у мене: чи я вірю в успіх нашого наступу? Так! Але не тільки вірю, я знаю – він буде успішним. Чому? Тому що для цього визріли фактично всі можливі на цей час необхідні і цілком достатні умови. А ще й тому, що наші бійці та командири не тільки майстерні, а ще й скучили за визвольним наступом, вони відчувають визвольний драйв. Це значний чинник для успіху. Можливо, він не буде в тому форматі, як це бачиться зараз у більшості очікувань суспільства. Я навіть майже впевнений, що нев тому. Будуть сюрпризи, позитивні й несподівані. Маймо терпіння, витримку і віру в наші Збройні Сили. Слава ЗСУ! Слава Україні! Віктор СКОРИК
Суспільство · “Майже три десятиріччя він був мотором просвітянських заходів, з ним знайомі і співпрацювали тисячі людей”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Пам’яті Миколи Нестерчука

Центральне правління ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка з глибоким сумом повідомляє, що 22 липня на 82-му році життя відійшов у вічність колишній відповідальний секретар ВУТ “Просвіта” Микола Трохимович Нестерчук. М. Т. Нестерчук зробив помітний внесок у відродження і розвиток Всеукраїнського товариства з початку відновлення його діяльності в сучасній Україні. Заслуги Миколи Трохимовича перед українським народом були високо поціновані державою. Серед перших активістів громадської організації згідно з Указом Президента України від 3 грудня 1993 року “Про присвоєння почесних звань України діячам ВУТ “Просвіта” М. Т. Нестерчуку було присвоєно почесне звання “Заслужений працівник освіти України”. У 1998 році нагороджений Орденом “За заслуги” III ступеня, а в 2008-му – II ступеня. Висловлюємо глибокі співчуття рідним покійного, всім, хто знав нашого побратима-просвітянина. Світла йому пам’ять. Ось що написали в час прощання з М. Т. Нестерчуком його друзі. Любов Голота, голова редакційної колегії “Слова Просвіти”: “Сумно прощатися з людьми, яких знаєш десятиріччями. У церкві села Козаровичі відспівали Миколу Трохимовича Нестерчука, колишнього відповідального секретаря Центрального правління ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Майже три десятиріччя він був мотором просвітянських заходів, з ним знайомі і співпрацювали тисячі людей, сотні українців знають Нестерчука особисто. Пам’ятають його з мегафоном на всіх київських заходах – від 1989 року. Його висока постать з просвітянським прапором в Шевченківські дні біля пам’ятника Шевченка – незабутня; пам’ятаємо його гостинність і бажання почастувати кавою-чаєм кожного, хто приходив у “Просвіту” на пров. Музейний, 8, а згодом – на Хрещатик, 10-б. Завжди ділився тим, що мав, часто казав: “Я люблю дати людям щось хороше і потрібне”. Думаю, у багатьох учасників всіляких просвітянських конкурсів є цікаві книжки, на яких стоїть позначка “Дар “Просвіти” і підпис Миколи Нестерчука. Він був зв’язковим з обласними, міськими, районними “Просвітами”, зустрічав і проводжав просвітян, які приходили в наш офіс. А ще було в 90-ті роки, коли вже легендарне печиво і чай “від Миколи” і його нехитрі бутерброди з власного дому для багатьох були обідом... Навіщо я про це пишу, замість розповідати про нагороди, звання, уміння збирати представників інших громадських організацій, поєднуючи в спільні справи просвітянські ініціативи? Хочу підкреслити, що він не став лише функціонером, не був лицарем протоколу і печатки. Він був сердечною, усміхненою, приязною людиною – і таким його любили. На прощанні ми почули багато добрих спогадів від його родичів, сусідів, друзів. Ми обіймали його дружину – пані Марію, схожу на легку дніпровську чайку, поранену смертю свого чоловіка, вона кілька разів повторила, що останні два роки на пенсії, живучи душа в душу, дуже хотіли разом діждатися перемоги... Восени, ближче до Воздвиження, Миколі Трохимовичу мало б виповнитися 82. Він не виглядав на свої роки, а душа його вихлюпувала юнацьку захопленість і молодечу любов до України... Поховали Миколу Трохимовича Нестерчука на сільському цвинтарі, оточеному ланами квітучих соняшників, степовими травами, небом високим і вітром із самого Дніпра. Поховали з молитвами, а на поминальному обіді Павло Мовчан, Георгій Філіпчук, Дмитро Ломачук, Степан Брацюнь, Світлана Фещенко, Тетяна Негрій, Володимир Семистяга, односельці й родичі зверталися до душі покійного і просили їй життя біля Господа, згадуючи дні і труди Українця Миколи Нестерчука, який “любив нас усіх, та найбільше любив Україну”. Без пафосу і натуги, а з сердечним теплом і світлом. Прощайте і простіть, Миколо Трохимовичу! Хай земля Вам буде пухом! Світла пам’ять”. Василь Клічак, український поет, науковець: Пам’яті Миколи Нестерчука Пливли ми разом ув однім човні. І сил не бракувало веслувати. Якщо заносило на крутизні, ти підставляв ручища вузлуваті і далі траєкторія човна не змінювалася у непогоду. І думка, що єднала нас, одна підсилювалась, як весняні води. І на твоє вже море зазіха одвічний ворог, ця гидотна нечисть, яка не знає відчуття гріха, а все єство показує у втечах. І хоч злетів ти раптом в небеса із сивиною, нібито апостол. Болить тебе скривавлена краса, побачена на калиновім мості…
Суспільство · “Майже три десятиріччя він був мотором просвітянських заходів, з ним знайомі і співпрацювали тисячі людей”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Хто порушує мовний закон “День Незалежності” – буде!

Троє з 16 видавців, які у 2022 році видали державною мовою менше, ніж 50% від усіх книжок, також порушили Закон України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Про це повідомили на сайті Уповноваженого із захисту державної мови. Наприкінці березня 2023 року мовний омбудсмен Тарас Кремінь за зверненням Держкомтелерадіо розпочав перевірку 16 видавців, які, за даними Книжкової палати, у 2022 році видали державною мовою менше, ніж 50 % від усіх назв книжкових видань. Як повідомили в секретаріаті уповноваженого, з 16-ти видавців перевірити інформацію та отримати пояснення вдалося лише щодо 13-ти, а в діяльності трьох із них знайшли порушення частини четвертої статті 26 закону про державну мову. Щодо керівників видавництв склали протоколи про адміністративне правопорушення. Водночас у секретаріаті зазначають, що кількість виданих ними книжок недержавною мовою насправді незначна, — від 2-х до 5-ти. Відповідно до поданих видавцями пояснень, основна причина правопорушення — вимушене тимчасове припинення роботи у зв’язку із повномасштабним вторгненням росії в Україну або проблеми з папером. Мовний омбудсмен розповів, що під час перевірки вдалося виявити значно ширше коло проблем у видавничій справі: це насамперед невчасне або невиконане статисти звітування видавців, а також з контроль за видавничою діяльністю в Україні. “Нам не вдалося перевірити дані трьох видавців, які були вказані у переліку Держкомтелерадіо, бо вони змінили найменування та реквізити чи припинили свою діяльність. Значна частина видавців порушує закон та не подає до Книжкової палати обов’язковий примірник видання, що унеможливлює точний облік виданих книг. Так далі не може бути”, – розповів Тарас Кремінь. За словами уповноваженого, внаслідок державного контролю створили конкретні рекомендації щодо розв’язання цих проблем. “Надалі ми напрацюємо з Держкомтелерадіо та Книжковою палатою дієвий алгоритм визначення стану дотримання видавцями у 2023 році законодавства про державну мову. Держкомтелерадіо має вживати передбачені Законом про книговидання санкції до порушників, що не надають до Книжкової палати необхідну інформацію”, – наголосив мовний омбудсмен. Як відомо, норми мовного закону, які регламентують використання державної мови у сфері книговидання та книгорозповсюдження, набули чинності 16 липня 2021 року. Вони передбачають, що не менше половини всіх виданих протягом року видавцем книжок мають бути українською мовою, також не менше 50% назв книжок, які продаються у книгарнях чи інших місцях розповсюдження, мають бути державною мовою, повідомляє “Українська літературна газета” з посиланням на chyto- mo.com. На День Незалежності кінооб’єднання “Вавилон’13” презентує документальний фільм Володимира Тихого, дія якого розгортається протягом одного дня, 24 серпня 2022 року, коли українці святкували 31-шу річницю відновлення незалежності України. Про це в Івано-Франківську на пресконференції повідомила комунікаційниця “Вавилон’13” Марія Кравченко. “На День Незалежності ми презентуємо новий фільм від “Вавилон’13”, режисером якого став Володимир Тихий. Це світле й легке кіно. Це – щирий портрет українців. Ми зняли його у 2022 році, коли вся Україна святкувала поміж сирен та інших подій”, – зазначила Кравченко. За її словами, фільм має назву “День Незалежності”. Для його створення вісім знімальних груп торік, 24 серпня, виїхали в різні міста та регіони і зафільмували, як українці відзначали цей день. Кравченко переконана, що це кіно розповідає “про кожного з нас, показує, якими ми є”. Володимир Тихий – український кінорежисер, сценарист та продюсер документальних та ігрових фільмів. “Вавилон’13” – неформальне кінооб’єднання з виробництва короткометражного та повнометражного українського документального кіно, до якого входив цілий ряд відомих українських режисерів та операторів. “Вавилон’13” розпочав свою діяльність коротким відео: Prologue, що було записано на Михайлівській площі 30 листопада 2013 року. За матеріалами “Укрінформу”
Суспільство · “Майже три десятиріччя він був мотором просвітянських заходів, з ним знайомі і співпрацювали тисячі людей”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

П’ята частина українців проживають за кордоном

Кількість українців, які проживають за кордоном, досягла нового максимуму. Згідно з дослідженням громадської організації “ОПОРА”, один із п’яти українців, або 20% населення, яке було до вторгнення Росії, перебувають за кордоном. Аналіз даних з Міністерства закордонних справ та інших державних установ показав, що 8 мільйонів 177 тисяч українців проживають за кордоном (станом на 21 червня 2023 року). З них майже 6 мільйонів перебувають у Європі, тоді як понад 362 тисяч проживають в інших державах світу. Андрій Савчук, аналітик Громадянської мережі “ОПОРА”, повідомив, що “з грудня 2022 року до березня 2023 року понад 1,8 мільйона громадян виїхали з України”. Він зазначив, що кількість людей в Україні знизилась на 700 тисяч за останній рік. Однак, попри вищезгадані статистичні дані, більшість (75%) біженців, які виїхали з України після початку війни, планують повернутися. Із загального числа українців за кордоном 67% планують повернення в Україну. Олександр Гладун, заступник директора з наукової роботи Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАНУ, прогнозує зміни в демографічному співвідношенні після війни. Він вважає, що “після війни співвідношення чоловіків і жінок збільшиться, оскільки більшість українок не повернеться з-за кордону”.
Суспільство · “Без народності неможливо творити сутність виховної системи етносу, народу, нації, наближеної до Людини”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Принцип народності у світлі війни

Леонід ТОМА, поет, прозаїк, драматург “Цим двом книгам Георгія Філіпчука не скласти ціни. Це – живий нерв, зітканий із болю, переживань і глибокої віри в нашу перемогу”. Микола Жулинський “Українська національна ідея – найвідданіший “вартовий” державнос& ті, ідентичності, суверенності Народу”. Георгій Філіпчук Згадується поїздка в Маріуполь, куди ми приїхали на запрошення керівництва полку “Азов” у кінці 2019 року, яка була не просто насиченою. Академіки Г. Філіпчук і М. Жулинський і я з ними потрапили у вир суспільного життя міста. Виступи у військових частинах, центральній бібліотеці, університетах, театрі були присвячені пам’яті художниці і дисидентки Алли Горської, яка створила кілька монументальних мозаїк для міста, а ще – яскравий духовний слід, нестримне почуття свободи. Зараз немає Маріупольського театру, під його руїнами загинули сотні маріупольців, а сам Маріуполь став містом-привидом. У пам’яті й сьогодні слова Георгія Філіпчука про убого-олігархічну державу, нездатну служити суспільному благу, допоки українці не виборють справжню політичну самостійність, культурний і духовний суверенітет, допоки народ не зупинить какофонії пустих обіцянок, не здобуде гідної для українців свободи. І ось нині у світ вийшли дві книги його публіцистичних виступів і есеїв. Їх назви семантичні: “Напередодні “24”. Світовідчування часу” і “…24”: Ідентичність, Державність у вимірі війни”. Цей есеїстичнопубліцистичний “арсенал” уже раніше побачив світ у періодичній пресі, здебільшого у всеукраїнському тижневику “Слово Просвіти”. Немало з цих публікацій були поширені в соціальних мережах, ставши важливим чинником організації духовного спротиву окупантам і доморощеним колабораціоністам. Уже самі назви “На шляхах української правди”, “Просвітництво: “Фейсбук війни”, “Володар Духовного Меча” показують читачеві один із найголовніших принципів Георгія Філіпчука – його безкомпромісність в утвердженні національних ідеалів та послідовну україноцентричність. “Складною, страшною, незбагненно аморальною є політика ХХІ століття, коли за вчинене Олекса РІЗНИКІВ, лавреат літературних премій Павла Тичини, Бориса Грінченка, Тодося Осьмачки, Євгена Маланюка, м. Одеса У ці важкі, вирішальні для нашої держави роки питання мови знову виходить на перший план. Саме її ненавидять рашисти. Саме вона стоїть їм поперек горла: Слони навчаються ходити На двох ногах, як ходим ми, Папуги вчаться говорити людською, хоч не є людьми. І тільки бідні московити, Вік живучи помежи нас, Так і не годні научитись Людською хоч би двійко фраз. Тому я дозволяю собі кожну хвилину віддавати мові, її дослідженню… 2016 року в “Літературній Україні” була надрукована моя стаття, що закінчувалася пропозицією називати людину не Людина розумна (Homo sapiens), а Людина розумовна. Додавання лише двох літер -овтворить диво, розкриваючи нові сенси взаємодії, взаємотворення розуму і мови. Мені здається, що це тільки в нашій мові можливе таке природне красиве поєднання. А вони ж насправді нерозривні! Вони одне без одного не можуть існувати. Так, вони разом, взаємопроникаючи, існують, живуть тисячоліттями. Від самого початку. Початку чого? Існування людини, люд-варварство і дикунство такого вселенського масштабу настирливо відшукуються “дипломатичні підходи” для збереження “обличчя” цих потвор новітнього часу… Однак навіть найгостріших емоцій замало, щоби здолати зло. Українська держава, яка представляє інтереси Українського народу, має адекватно визначитися з наступною “братньою країною”. Так окреслює сутність української політики у ставленні до лукашенківської Білорусі Георгій Філіпчук у статті “…Таки я буду вільно жить!”. Характерно, що професор, дійсний член Національної академії педагогічних наук України обирає своїм стилем прямий контакт із читачем. Його яскраві полемічні статті, виступи, базовані водночас на чітких наукових принципах, багатьом допомагали оговтатись від рашистської навали, обрати своє місце у лавах народного спротиву. Мені ця його гостра налаштованість на віру в переможність української ідеї була особливо відчутною, оскільки московська агресія застала мене в гарячій Балаклії на Харківщині. Тоді часто його публікації “проривалися” на фейсбучні шпальти й доходили до наших окупованих територій. У своїй передмові до книги “…24”: Ідентичність, Державність у вимірі війни” Микола Жулинський акцентує саме на принципі народності, який сповідує у своїй творчості Георгій Філіпчук: “Він у своїй науково-освітній діяльності багато уваги приділяє розвиткові рідної мови, посиленню її особливої місії як консолідатора нації і як транслятора культурно-духовних цінностей Українського народу, будучи водночас найвищою цінністю Нації. Георгій Філіпчук обстоює мовно-культурний пріоритет освіти, обґрунтовує тезу про державну мову як чинник консолідації й безпеки, наполягає на людино-культуроцентричності в освітній політиці, розгортає систему аргументів на користь принципу народності, який має бути ключовим у національній освіті. Бо без народності неможливо творити сутність виховної системи етносу, народу, нації, наближеної до Людини”. Все це спрямоване проти путінської росії як певного типу постмодерної диктатури, що використовує мову й інституції демократичного капіталізму з авторитарною, антигуманною метою, стверджує Жулинський. А відомий поет, громадсько-політичний діяч Павло Мовчан, характеризуючи “оригінальність Філіпчуківського стилю”, зазначить, що “його публікації – це своєрідний путівник не лише в часи далекі, а, що найважливіше, в обшири часу, пережитого щойно. Як на мене, це своєрідна історико-культурна і політична картографія. Це певний семінарій, який провокує, спонукає до заглиблення і переосмислення щойно пережитого сьогодні і вчора. Ви можете знайти на кількох сторінках тексту і оцінку всім подіям, що відбуваються, і обґрунтовані рекомендації, як і що потрібно чинити вже зараз, негайно! Тому ці тексти – не лише публіцистичний зболений відгук на вчорашнє й сьогоднішнє, а й певна аргументована пропозиція, сформована його інтелектом і життєвим досвідом, його громадянською небайдужістю до всього, що чиниться у нас і з нами… Автор не лише рефлектує чи оцінює, а й залучає всіх зацікавлених до однодумства, до витворення єдиного когерентного поля та розв’язання проблем, шукаючи спільні рішення, таким чином складаючи своєрідні рекомендації для суспільства і владців… Своїми розмислами спростовує накинуту людям сентенцію “велике бачиться з відстані” – ні, він стверджує, що велике твориться і вчора, і сьогодні. Бо двокнижжя Г. Філіпчука – це не просто історичні системні відбитки на історикографічному чи прямому текстуальному вимірах, а радше – суспільні рефлексії на щоденні плинності нашого національного буття, про пекучу теперішність… Історичний контекст боротьби двох світів, московського-варварського, рашистського, злоякісного, руйнівного — зі світлим, життєствердним, будівничим – робить кожне свідчення автора вдумливим, підсумковим, правдивим”. Про вселенське зло – московію. Його слово створює “враження особистої присутності, діалогічності, включеності в спільну розмову, зберігаючи місце для озвучення думки кожного читача-слухача”. А ще доволі відчутною в написаному є наскрізна пропозиція-вимога суспільно-державної трансформації: хочеш бути успішним – збудуй правильні інституції, живи українськістю. Зсув від цінностей виживання до цінностей національного самовираження тягне за собою зміни політичні, бо врешті-решт все людське (за Аристотелем) є політичне. Про це наголошує в своїх книгах та світовідчуваннях відомий вчений, яскравий публіцист і полеміст Георгій Філіпчук. теж дві іпостасі – а) річ-речі-речовина і б) річ-речення-мова. Про цю мову, про Слово в апостола Івана читаємо: “На початку було Слово, Слово було з Богом, і Слово було Богом” (Івана 1:1). А ми ж знаємо, що друга іпостась Слова – це матеріальне повітря, яке переносить звук від вуст мовця до вуха слухача. Отже, розумовність поступово заполонює свідомість немовляти і творить з дитини повноцінну Людину розумовну. А яких вершин чи обшарів у розумовному обширі (дозволю собі таку словесну гру!) досягне вона, залежить від самої людини, від її генної спадковости, від її талантів чи геніальности. Згадайте Тараса Шевченка – він за дитячі роки так вивчив Мову, що не просто пам’ятав її у своїх довголітніх мандрах поза Україною, а став зразком уміння користуватися нею. Іван Франко мав повне право сказати про нього: “Він був сином мужика – і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим”. Тож ноосфера, про яку говорив Вернадський, у нас може звучати як розумовна сфера. Хоча, зважаючи на те, що сфера все-таки є поверхнею чогось кулястого, ами існуємо в середовищі розумовности, які в середовищі атмосфери, то краще буде називати його обширом, себто – розумовним обширом, розумовним середовищем. А чим же тоді є мій Стислий кореневий словник? Я ж у ньому зібрав понад 6200 коренів і майже усі-усенькі слова, які побутують в Україні – і прізвища, і назви селищ, і річок, і гір, і боліт, і долин. А у прикладах, цитатах з творів письменників, науковців, духівників показано, як ці слова в’яжуться між собою. Тож він насправді є розумовним обширом України. А один із читачів мого словника назвав його інвентаризацією Духу…
Суспільство · “Без народності неможливо творити сутність виховної системи етносу, народу, нації, наближеної до Людини”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Розумовний обшир України(Руси

ства. Чи від початку Української людини? Мова зустрічає дитину, немовлятко, проникає в його свідомість, творить цю свідомість, яка зоветься розумом, і все життя людина-мовець розкошує в тій мові. А згодом людина відходить, а мова залишається. Чи не так само ми приходимо в цей світ, роблячи перший вдих, живемо, дихаючи, і бездиханними відходимо, а повітря, або возДУХ, як його називали в давнину, залишається? Це наше старе слово подає Борис Грінченко у своєму словнику: “Воздух, -ху-, м. 1) = повітря. Се вже ми як той німець, що на шаєчку воздух вішає. Ном. № 9926. 2) Воздухъ (церк. утв.). Ном. № 14182. Ум. Воздушок”. Йоги називають оту силу, яка в диханні, праною. Прана (з санскриту – дихання) – особливий вид життєвої сили, енергії, який, за уявленнями індійської філософії, пронизує Всесвіт. Прана є центральним елементом в Аюрведі та йозі. Прана найдоступніша через дихання, але в найбільшій концентрації вона міститься у крові, чоловічому сімені, жіночих вагінальних рідинах. Українці зовуть цю субстанцію снагою, або духом. Чи не тому він і є здавна складовою цього старого, високого слова возДУХ? То виходить, що мова (для людини) дуже й дуже подібна до повітря, або возДУХА. Що ж таке повітря, чи возДУХ, який оточує нас, який живить нас, який тримає нас на цій Землі? Основними компонентами сухого повітря є азот (78,09% за об’ємом) і кисень (20,95%), а також невелика кількість аргону (~1%), вуглекислого газу (~0,03%), водню та інших газів. Головним для життя Людини є кисень. Саме його поглинають легені, пересилають у кров, і вона розносить кисень по тілу. Нормою насичености киснем крови людини вважається показник від 95% до 99%. Ще в лоні материнському дитя через дві артерії пуповини отримує кров матері з киснем, який, здається мені, і є отією йогівською праною. Не знаю, чи матиму я рацію у своєму здогаді, що оцей возДУХ, власне кисень, – це і є ота сила, ота снага, ота керуюча, направляюча субстанція, тятива, яка запускає стрілу життя і яка все життя наступне пантрує, контролює, скеровує і підтримує політ тієї стріли, себто, підтримує життєдіяльність тіла людського. Новонародженому немовляті після перерізання пуповини материну кров заміняє повітря, возДУХ. З цього моменту він починає входити в дитину-людину через його власні легені. Без кисню чи возДУХА людина не проживе і п’ятьох хвилин, саме тому здавна ми й називаємо дух святим. Більшість людей вірять, що життям нашим опікується Бог-Творець, який і створив Людину. Однією з трьох іпостасей якого і є Святий Дух. Іпостась (з дав.-гр. – основа, сутність) – термін античної філософії, уперше вжитий Посідонієм (I ст. до н. е.) у значенні одиничного реального буття. У християнстві, починаючи з патристики, термін “іпостась” служить для позначення кожної з осіб триєдиного Бога. Відносно організму Бога іпостасі названі: Бог-Дух, Бог-Син, Бог-Отець. У тварин немає духу. В ангелів немає душі й тіла. У неживих організмів немає духу та душі. У людей є дух, душа й тіло. Тож я і думаю – чи не цей ДУХ, що у возДУСІ, ми зовемо Святим Духом? Не подумайте, що це святотатство! Слово “дух” має дві іпостасі: одна матеріальна – кисень + азот, а друга, ідеальна, – саме дух святий. Ми ж бачимо, як чудово, мирно, спокійно у слові річ уживаються
Суспільство · “Разом з українською владою на визволені території має приходити вся повнота державного буття”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Омріяні плани фронтового степу

Керівництво УРСР, очільники України Незалежної завжди перебували в московському силовому полі. Воно складалося з комуністичного диктату, мафіозного впливу і пропаганди. Тому, відвідуючи міста Донецького басейну та південні області, вони говорили на “общєпонятном”. Вторгнення рашистів у лютому 2022 року викрило “мишебратьєв”, але залишило оторопілими багатьох: “А нас – за чьто?!” Віктор ТЮТЮН Не випадково український переклад антиутопії Джорджа Орвелла називався “Колгосп тварин”. Символічно, що в передмові автор цього антисталінського твору зізнавався: “Я добре свідомий того, що пишу для читачів, про яких нічого не знаю, та й вони, мабуть, ніколи не мали нагоди довідатися про мене”. Ніби все правильно. Перекладач Ігор Шевченко (псевдонім “Іван Чернятинський”, 1947 р.) розповів Орвеллу, що його гіпотетичні читачі – переміщені особи, колишні радянські солдати, які десятками тисяч опинилися в полоні союзників з антигітлерівської коаліції та хотіли повернутися в сересер. Чому ж вчорашній комуніст і соціаліст “нічого не знає” про радянський народ? Бо так і було. Не міг той “народ” нічого знати про Орвелла, як і він – про народ. Зате майбутнє комуністичного Інтернаціоналу, алегорично зображене у “Фермі тварин”, справдилося. “Свиням” стало жити гірше. Але прикоритні хряки не змирилися з крахом “колгоспу” і пішли війною проти людей. Наші “підсвинки” сьогодні через “прислужні” телеканали та вцілілі друковані ЗМІ промивають мізки населенню “харошимі рускімі”, через адміністративний вплив знищують національну культуру, шельмують державну мову. Під гаслами “України майбутнього” та “модерної України” фактично здійснюють путінську денацифікацію. Якщо хоч раз погодитися з термінами “мишебратья” і “общая історія”, то це означатиме зречення Батьківщини. Ніколи москалі не допускали ні на день існування Незалежної України. У періоди свого ослаблення вони хитрували по-ленінськи: зменшували терор, дозволяли гопак і вишиванку, приручали “націоналів” посадами, нагородами, званнями, послаблювали економічний визиск ресурсів та цензуру. Брехня й обман – основне в московській політиці від самого початку. Боярин Бутурлін, що наглядав за дяками, брехав козакам, ніби цар Алєксєй Міхайлович – нащадок Рюриковичів. Хоча ця династія перервалася і на Москві бояри обрали Романова зроду Кобила на царствіє. Вжите мною в попередній публікації словосполучення “кобила породиста” не знічев’я написане. До “весни народів” (1848 р.) талейранівський принцип “законних монархій” покладався в основу державотворення. Кобили-Романови обдурили весь династичний світ, продовжуючи ламати комедію, претендуючи на “іния дєдичния зємлі” – територію держави Україна, утвореної волею соборного українського народу. Справжнє шахрайство використали московити, підпорядковуючи собі українські православні та греко-католицькі церкви. Це дуже важливий момент – “брати і сестри во Христі”. З цією думкою прийшли на Москву острозькі священники, посилали в Залісся місіонерів київські патріархи. Так наставляв Петра Першого Феофан Прокопович. Однак підле азійське ординство вилізло змією з княжого черепа і вкусило... До середини ХІХ століття нації не відігравали вирішального значення у формуванні держави. Віра, насамперед, визначала характер країни, а не мова й культура. Тому не варто нині частину наших священників записувати зрадниками народу. Люди живуть зі зробленого, але не з обіцяного. План – це розпорядок поточного дня, але не ритуальні заклинання на невизначений термін: “поліпшити”, “вдосконалити”, “забезпечити”... Нікуди прикласти найкращі побажання: третину сіл Херсонщини ворог стер з лиця землі, дві третини території залишається окупованою. Є чимало причин, аби не погодитися з моїми оцінками. Зокрема, я вважаю, що українці воюють з московитами щонайменше з 1658 року. Історичні хроніки, мовляв, не показують безперервних воєнних баталій. Так само довго ми не мали національного плану дій. Опір гетьманів, ватажків повстань чужинським загарбникам, аж до боїв військ УНР, перемолола утопія інтернаціоналізму, більшовицьють, що він і є Грозний, намагаються всіма можливими способами затягти його до пекла”, – розповіли у кінокомпанії. Кінооповідь “перестрибує” у часі та просторі, у фільмі будуть поліцейські-вампіри, гуцули-пияки в ролі ангелів тощо. У фільмі також зіграли музи-кий терор та тривалі комуняцькі обіцянки “вічного колгоспу”. Коли те все впало, то з-під уламків знайшлися вцілілі скелети Міхновського, Петлюри і Бандери. Мертві стояли з косами. Їх сахнулися співвітчизники, їх жахнулися москалі, начебто вже Страшний суд розпочався, їх перелякалися вчорашні колонізатори, котрим за взірець “братерства братнього” слугував досвід сересер – як приборкувати аборигенів-тубільців? 100 років вони родалися й дружили, доки не виплекали рашистів. На нашу – знову! – голову. З іншого боку, “допоки, Каталіно, ти”: доки носити траур, скільки ще бути потерпілим? Це ж підгодовує “комплекс меншовартості”. Годі “скігліті” – світ належить сильним! Чи може бути слабким той народ, що витерпів 300 літ у тюрмі, на Колимських каторгах, вижив без хліба, зберіг власну гідність на вогні, під розстрільною стіною, на неправедних судилищах?! Від Універсалів Богдана Хмельницького до трактату Івана Дзюби якраз років 300. Та й кобзарі співали: “А вже років 300, як козак в неволі...” Гетьман скаржився побратимам на “уст замикання” (переслідування за рідну мову), наругу над нашими церквами й священниками, на грабунки і вбивства жителів козацьких міст і сіл. Якщо замріявся один, то його особиста справа. Аби не чіплявся кант (нині – військовий) Мирослав Кувалдін, лідер гурту “Кому вниз” Андрій Середа, режисерка Марися Нікітюк, актори Михайло Жонін, Олег Примогенов, Євген Матвієнко, Людмила Єфіменко, Остап Дзядек, Ганна Адамович, Роман Мацюта, Сергій Солопай та інші. Фільм створила кінокомпанія “Директорія кіно” за підтримки Державного агентства України з питань кіно. Продюсери Ігор Савиченко, Роман Климпуш та Володимир Філіппов. Сценарист і режисер Георгій Фомін (автор не дожив до прем’єри – помер у 2020 році). Українська прем’єра з вигадками ні до кого. Якщо фантазії, утопії, “світле майбутнє” називають державною політикою, тоді громадян очікують темні й тяжкі часи. Для моїх земляків-херсонців вони накотилися разом із вторгненням ординців у лютому 2022 року. І тривають до сьогодні, причому на обох берегах: тепер їх молотять у два ціпи – визволителі “забули” про своїх чиновних зрадників і “проціджують” як колаборантів все населення. Окрім цього, “правоохоронці” вишукують зловмисників, котрі зазіхають на гуманітарку, пустили за водою свої хати чи підставили під снаряди та бомби власні оселі, а тепер нахабно вимагають відшкодування. Моя сусідка обнімалася з генералом Марченком, зустрівши визволителів на площі Свободи. Нині вона мені по секрету каже, що сумнівається: на місце ЗСУ зайшли “совєцькі мєнти”. Тепер у Херсоні легше й дешевше вмерти. Вижити значно важче. Місто нагадує резервацію пристаркуватих і покалічених, за якими наглядають озброєні люди. І ті, й інші спілкуються переважно російською мовою. (Зі мною рідною говорили двоє – поліціянт з есбеушником, які викликали мене до воріт “для розмови”). З 2014 року змінилося 10 керівників Херсонської обласної адміністрації. З точки зору потреб управління це – кадрова вакханалія. Її не порівняєш з екологічною катастрофою, хоча бюд- “Вересня” відбулася у червні на фестивалі “Миколайчук Open”, програмний директор якого Алекс Малишенко назвав роботу “непересічним фільмом із дуже жетні затрати протягом цього періоду більші ніж буде потрібно на відновлення області після теракту на Каховській ГЕС. Нові очільники військово-цивільних адміністрацій в області (Олександр Прокудін) та місті (Роман Мрочко) повторили помилки попередників і наробили власних. У них робота під ворожими обстрілами небезпечна, вимагає людських і матеріальних ресурсів. А де це візьметься? В Указі Президента Володимира Зеленського стосовно запровадження в Україні воєнного стану є таке словосполучення: “...разом з ... органами місцевого самоврядування”. Тим часом інші “органи” повністю перебрали на себе управління. А в їхньому виконанні воно специфічне і не передбачає довіри чи опори на громадськість. Два американці повернули притомність зовнішній політиці США відносно України. Курт Волкер – спеціальний представник з питань України – першим заявив, що Україна має право захищатися від агресії всіма доступними видами зброї. З 2018 року нам почали поставляти летальну зброю. Держсекретар США Ентоні Блінкен наголосив, що “путіну ще багато за що треба відповісти”. А це станеться після перемоги ЗСУ, яку забезпечить український народ з допомогою демократичного світу. Особиста позиція цих політичних фігур зламала неписану міжнародну практику, що дозволяла ерефії існувати й диктувати свою волю сусіднім державам. Ми вже не чуємо словосполучень “бліжнєє зарубежьє” чи “братскіє страни”. Нарешті “цивілізований світ” звернув увагу на те, що в Конституції України так і записано: кожен громадянин зобов’язаний захищати територіальну цілісність своєї держави. Однак у самій Україні не всі усвідомили значення історичного повороту. Не склали два й два: “зберігати спокій” перед агресором – це злочин. Тому військо опиняється ніби окремо, волонтери – збоку, а населенню відведена пасивна роль споживачів гуманітарної допомоги. Разом з українською владою на визволені території має приходити вся повнота державного буття, а не сталінські методи: відбудова ГЕС за сталінськими кресленнями; відсутність комунікації “влада – громадяни”; ігнорування “зверху” самоуправління; директивне вирішення освітніх та культурних потреб людей. Годі “планувати” – час жити. чорним гумором та всіма ознаками майбутньої культовості”. Фото надано дистриб’ютором “Артхаус Трафік”
Суспільство · “Разом з українською владою на визволені території має приходити вся повнота державного буття”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Треш(комедія “Вересень”

В українських кінотеатрах 10 серпня демонструватиметься треш-комедія “Вересень”, головні ролі в якій виконали журналіст і телеведучий Микола Вересень та художник і письменник Лесь Подерв’янський. Про це “Укрінформу” повідомили в кінокомпанії “Артхаус Трафік”. “Сюжет стрічки розгортається на початку 2010-х. Актор Микола Вересень гине на знімальному майданчику, виконуючи роль царя Івана Грозного. Тепер чорти, які дума-
Долі · “Код, що вмикає мужність, біль і любов: Маріуполь…” · с. 6сторінка оригіналу ↗

Люди з Міста Марії

Олена БОНДАРЕНКО Закінчення. Початок у ч. 20, 23—27 за 2023 р. Оповідь сьома. “Бабуся молиться за мене” Юлія Петрівна – медик. Бабуся, мама і просто центр родинного Всесвіту Сергій, 45 років; Анна, 38 років – діти Данило, 21 рік; Ярослав, 10 років – діти Сергія Марко, 5 років; Максим, 1 рік і 2 місяці – діти Анни Сьогодні, шановне читацтво, ми зустрінемося з маріупольською бабусею. Направду бабусею пані Юлію назвати важко: молодий мелодійний голос, енергійні жести, усмішка, що промениться в очах і на устах… Вона має багато справ. Допомагає доньці опікуватися малими Марком і Максимком. Порається в найнятій київській квартирі. Працює (доба через три) консьєржкою, щоб додати коштів до невеликої пенсії. А разом з усім тим – чекає. Пані Юлія чекає на улюбленого онука Данила. Вона достеменно знає: одного дня він повернеться. З полону… Юлія: – Зараз мені 64. Але в мене було таке щасливе життя, з любов’ю, цікавістю до всього, радістю від дітей та онуків, що, здавалося, і старішати немає коли. Було, звичайно, і горе – в якій сім’ї його немає. 1990 року помер чоловік. Важко було без нього. Але поруч були мої рідненькі, не давали почуватися самотньою. Родом я з Черкащини, Маньківський район, село Іваньки – чули, може? Тата після навчання ”розподілили” до Львова, то я малою трохи мешкала там. Згодом мама захотіла до Маріуполя, ближче до сестри – та хвалила і природу, і погоду, і море. У Маріуполі я познайомилася з Анатолієм, вийшла заміж, народила Сергійка, потім Ганнусю. Працювала в поліклініці, у лабораторії, чоловік – на заводі. Жили в достатку, мали свій будинок, машину, катерок. Коли приватний сектор на Правому березі знесли, нам дали квартиру на Лівому – трикімнатну. Хорошу, простору, школа у дворі. До речі, у 1992 році, коли ми отримали квартиру, ця школа – № 69 – вже була українською. Діткам проводили свята вишиванки, різні українські заходи. Родичі з Черкас передавали нам вишиваночки, віночки, Ганнуся завжди була як квіточка, всі милувалися. Згодом синок міцно став на ноги, жив у Києві, я часто у нього бувала, можна сказати, жила на два міста. Київ полюбила всім серцем. Ганнуся закінчила медучилище, знайшла роботу, її там цінували. І зятя теж шанували: Євген працював оператором на ”Азовсталі”. Я так пишалася своєю родиною, просто літала від щастя… Коли у 2014 році обстріляли Східний мікрорайон і Сартану, ми особливо й злякатися не встигли. Хто міг подумати, що справжній страх чекає попереду... 22 лютого 2022 року була на роботі. Наступного дня вийшла, а тут обстріли. Заночувала у Ганнусі. А 24-го ми пішли в ДК Будівельників, у підвал. Багато народу прийшло, три дні тіснились, як у рукавичці. Затим наші солдати почали вивозити людей до Університету металургії, в центр міста – там було ще тихо, росіяни гатили переважно по ”Азовсталі”. Ми швиденько зорганізувалися: поділилися на групи по 50 осіб, обрали старших, скинулися грішми, у кого скільки було. Поліція дозволила взяти в дитсадку ковдри, каструлі. Хлопці машиною поїхали на Азовський ринок, накупили їжі. Все ділили порівну – скажімо, кожному по чотири печивка й по чотири цукерки. На обід варили суп, на вечерю – вівсянку. Нас ще й зятеві друзі підгодовували. Пару разів Червоний Хрест макарони привозив. А якось поліція привезла пельмені й чебуреки, ми їх два дні їли. Загалом були там аж 21 день. Що довкола робиться – не знали. Виїхати не могли – автобуси з Бердянська окупанти не пропускали. Потім росіяни підірвали продуктовий склад на Лівому березі – щоб нам харчів не дісталося. Води теж не стало. Пробивалися до парку по воду, багато людей загинуло. Тут русня тисне, тут море, тут окупований Бердянськ. Ми стали живим щитом, за яким ворог ховався, обстрілюючи українське військо. 18 березня люди, котрі мали машини, почали спроби виїхати. Треба зазначити, що скільки ми там були, стільки й складали та вивішували списки, хто де є. І от ті, кому вдалося виїхати 18-го, скинули ці списки у Фейсбук. І багато людей знайшли своїх рідних. І синок мій у Києві побачив, що ми живі. А друг Євгена, зятя, – Толик Ниткачов – виїхав до Бердянська, якось знайшов там мікроавтобус, наклеїв на нього червоний хрест і почав вивозити людей з Маріуполя. Ми вже втратили надію, сиділи голодні, без води, аж тут чуємо (було це 21-го березня) – гукають: ”Заболотні! (це прізвище зятя й доньки). Жінка вагітна, Заболотня, виходьте!” Ганнуся тоді була вже на сьомому місяці, ніде не було жодного лікаря. Лише молилися, щоб Максимко наш не попросився на світ Божий раніше строку. Ми як почули та як побігли до того бусика! І ліки забули, й планшет. Та як рвонув той бусик! А на вулицях люди мертві лежать, будинки розтрощені стоять. Вони ж, тварюки, щоночі бомбили… Їдемо ми, а на розі стоїть наш танк і хлопці біля нього. Як згадаю їхні очі – досі плачу… Під Ялтою, Урзуфом – ”днрівці”. Щокілька метрів – пости. Усіх перевіряли, особливо чоловіків. Ганнуся всім нам допомогла – бачили, що жінка от-от народить, і пропускали. У Бердянську в церкві приймали біженців. Дали нам скупатися, поїсти, лягли ми з малим Марком у ліжко, побачили світло – так раділи, бо вже довго жили в темряві... Кажу: багачів у житті мало що радує. А наші дітки чекали на Новий рік, на літо біля моря, тішилися гуляннями в парку, гойдалками. Від їхнього сміху місто дзвеніло, співало. Не статки, не маєтки й посади роблять щасливими. Мирне, спокійне життя – ось головне щастя. У тому, що сталося з нами всіма, я звинувачую росію. А в країні, я вважаю, винна партія регіонів. І різні дрібніші московські прислужники, як та ж таки партія шарія. Вони на Донбасі таку скажену пропаганду за росію вели, так колотили зсередини. А потім чкурнули до своїх хазяїв, а людей, яких дурили роками, покинули ворогам на поталу. Сергій, синок мій, дуже різко, непримиренно був налаштований проти росії й ”днр”. Кричав по телефону, щоб ми негайно виїздили на українську територію. Зрозуміло, ми й самі не збиралися залишатися в окупації. Було враження, що таких, як ми, більшість. У Бердянську весь стадіон був забитий людьми, ночами чергували, щоб записатись і пильнувати чергу. А от щоб черги стояли на виїзд до росії – їй-Богу, не бачила. Дорога до Запоріжжя замість звичної години тривала 12 годин. Декому пощастило їхати сидячи, а більшість – навстоячки. З дітьми, тваринами. Стояли подовгу в полі з вимкненими фарами, поки зусібіч гепало й палало. Дивом об’їздили міни. Тремтіли на блокпостах, коли у чоловіків перевіряли наколки, а у всіх – телефони. Наш маленький Марко тримався мужньо, і всі дітки також. Навіть коти й собачки мовчали. На одному блокпосту аж надто довго тримали. А тут у туалет закортіло. Плюнула та й пішла в поле – чого б мала тих окупантів празнувати?.. У Запоріжжі зустріли волонтери, дали чаю, поїсти. Потім завезли до дитсадка, а там – душ, шампунь, рушники… Так раділи, наче ніколи того добра не бачили. Неймовірне задоволення. Директори садочків, виховательки, нянечки чергували, прості люди приходили, приносили, хто що міг. Згадую – аж мурашки по тілу. Вся Україна згуртувалася… Віддихалися ми трохи й зібралися на Київ, до Сергія. А столицю тоді якраз сильно обстрілювали. Приїхав знову Толик Ниткачов: ”Я по вас, їдемо до Дніпра”. Ми й поїхали. Було це в останні дні березня. Додам, що 27 квітня 2022 року Ганнуся народила Максимка. А в травні нарешті приїхали ми до Києва, як синок мій хотів. Сергій за нас дуже переживав. У березні він із друзями ходив охороняти Київ від мародерів та колаборантів. А нам дзвонив щонайменше тричі на день. І от 31 березня подзвонив, а 1 квітня не подзвонив. І перестав на дзвінки відповідати. Данилко на фронті дізнався, почав плакати. Стали телефонувати вже на всі номери, які знали. Поліція приїхала, двері зачинені. Сергій знімав квартиру в хорошому будинку на Осокорках. Власниця була за кордоном, знайшли її сестру, та приїхала, двері відчинила. Сергійко мертвий… серце… А 3 квітня зник безвісти мій онучок Данилко… Він у Маріуполі жив зі мною разом. Я його й виростила. Навіть на випускному в школі отримала грамоту: ”За виховання онука”. Говорили з ним про все на світі, гуляли, у ”МакДональдс” ходили. Вчителі хвалили його ерудицію, казали: ”Інтелігент”. Поступив на економічний факультет Донецького університету (на той час університет до Маріуполя переїхав), а тоді вирішив іти на службу за контрактом і вчитися заочно. Хотів бути в усьому самостійним. Мені треба штучний колінний суглоб ставити, то він усе гроші надсилав на операцію. Коли їхав у Бахмут, йому було 20 років. Приїхав хворий, із температурою сорок. Просився в розвідку. Старші за нього лишалися на другій лінії, а він встав і каже: ”Я іду”. Він був упевнений, що нічого лихого не станеться, бо за нього молиться бабуся. Потім хлопці подзвонили. Розповіли, що вороги засікли нашого Данилка і накрили вогнем. Коли підповзли товариші, щоб витягти, на місці був лише наплічник. Значить, пораненого захопили в полон. Де лише не ходила, навіть до екстрасенсів. То вони сказали, що живий. Ми на пошуки підняли всіх, кого тільки могли. Слідчі телефонували з Бахмута, взяли номери телефонів, сказали, що займаються. А коли ми були в Болгарії, в лютому, я натрапила на відео, яке русня виклала в мережу. Заводять полонених колоною і знімають. І крім відео ще дрібненькі фотографії. На одній я й розгледіла Данилка. Я свою дитину серед мільйонів упізнаю. Серце моє каже, що живий він і повернеться… Так, пані Олено, онуки – мої радість і щастя. Жартую про себе – ”квочка”. От “зроблю” ногу – водитиму їх на англійську. Це ж супер – знати мову, якою цілий світ говорить. Може, потихеньку і від російської відчепимося… Юлія Петрівна з онуком Данилом Замість епілогу. Чи радше – прологу Мої співрозмовниці дуже різні. Зрештою, як і всі люди. Водночас їх об’єднують, як і всіх людей, певні речі. Звичайні – за одних обставин і визначальні, навіть символічні – за інших. Назви сіл і містечок, осяяних сонцем і морем, стали паролями, за якими ці люди будь-де впізнають своїх. Покровське, Білосарайка, Ялта, Мелекине, Широкине, Урзуф… Назви місць, де ці люди сміялися, танцювали й гуляли родинами. Грецька й Театральна площі, Приморський парк і Міський сад, парк “Веселка”, сповнений дитячого сміху та безлічі квітів, вулиця Фонтанна – одна з найстаріших, бульвар Шевченка, проспекти Будівельників і Металургів, Запорізьке шосе, що веде до “Азовсталі”… “Моє серце – сталь, моя кров – Азов”*. Код, що вмикає мужність, біль і любов: Маріуполь… Направду я ніколи тут не була. Та разом із цими дівчатами я ходила подумки його вулицями, милувалася морем і парками, годувала голубів на площах і творила своє життя. Разом із ними я ховалась у холодних підвалах і повзла під осколками по воду й хліб, ховала рідню у дворі, переораному вирвами, і беззвучно ридала на згарищах. Разом із ними я виривалася з помираючого Міста і просила його святу покровительку Діву Марію захистити моїх дітей… Відступ перший. Декому з вас, шановне читацтво, певне, здалося, що мої співрозмовниці часом говорять одне й те саме. Насправді це стосується не лише одних і тих самих подій, а глибше – однаково жахливого досвіду перебування в пастці, яку ворог методично стискає, гатячи без упину по головах своїх жертв.
Читацьке віче · “Маємо вкрай бережливо ставитися до всього, що примножувало славу української літератури, мистецтва, науки”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

вас, хахлов, душилі. Нє додушилі, значіт. Ну, нічєґо…” За мить довкруж столу сиділи вже не гучноголосі, веселі, впевнені українці, а якісь посірілі, змалілі, зіжмакані людці. Лише один гучно брязнув виделкою, аж склянки сторопіло дзенькнули, встав і вийшов… (Даруйте, вийшов задовгий відступ. Про цю історію напишу окремо). Так от, “додушити” українців для Росії залишалося надметою завжди, за всіх часів і владців. Тож неймовірним шоком для тих, хто жив ілюзіями, став очевидний на& мір “брата” забрати їхній дім, а їх та їхніх дітей знищити. Дорога, велика, кривава ціна прозріння. Та й за таку ціну, ніде правди діти, прозріли далеко не всі… Ці жінки були успішними, цілеспрямованими, впевненими. Вони цінували родинні традиції, разом зі своїми чоловіками чи самотужки заробляли, облаштовуючись у житті: будували комфортний дім, забезпечували дітям якісну освіту, подорожували. Вони були переконані, що далі буде тільки краще, і дозволяли собі розкіш обирати владу, не заморочуючись наслідками. Одного дня все обвалилось. Після нескінченних днів і ночей, що злилися в пекельну фантасмагорію, вони побачили, що помирають разом зі своїм Містом. І тоді вони вийшли з Міста. Зі своїми й чужими дітьми, старими й немічними, собаками й котами. Вони вийшли, не відаючи, куди ляже їхня путь і чи буде вона довгою, чи завершиться на першому російському блокпосту. Вони рятували своїх і чужих дітей, старих і немічних, котів і собак і вже потім, у якусь там чергу – себе. Вони вийшли, в чому стояли. І тільки Місто взяли і поклали – отам, де серце… Відступ третій. “Я ніколи не думала, що таке можливо… Ми ж говорили однією мовою…” Це ще один досвід: з ворогом не може бути однієї мови. Бо якщо у тебе одна мова з ворогом, значить, ти говориш мовою ворога. Тобто ти готовий визнати, що він – не такий вже і ворог, а отже, спробувати замиритися, тобто – здатися. Так є, навіть якщо до пори ти цього не усвідомлюєш. Саме так вважає й на це розраховує ворог. І тому він тут. Болюче прозріння багатьох моїх земляків і землячок пов’язане переважно з безпосередніми втратами – рідної домівки, усталеного трибу життя, можливостей будувати майбутнє саме тут, удома, а не деінде. Звідси – сакраментальне: “За що? Що ми їм зробили?” Відповідь так само сакраментальна: ви зробили тільки те, що ви – українці. Знищення ворогом до голої землі цілих міст на моєму Донбасі засвідчує: не так важливо, чи самі ви українцями себе вважаєте. Українцями вас усіх вважає ворог. Тому вбиває. Хочу процитувати героїню однієї з оповідей – Анну Снітовську: “Я ніколи не зможу підкоритися їхній владі, їхнім “законам”, співати їхній “гімн”. Я б ніколи не пішла на оборудку з совістю. Який приклад я би подала дітям?” Ці неймовірні слова – не про досвід. Це взагалі не про те, що здобувається досвідом. Це про те, ким, власне, ти є. _________ *Рядок з пісні “Азов – сталь”, Іван Леньо і рок-гурт KOZAK SYSTEM.
Читацьке віче · “Маємо вкрай бережливо ставитися до всього, що примножувало славу української літератури, мистецтва, науки”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Не вихлюпнули б дитя…

Новітня російсько-українська війна загострила й пришвидшила процеси очищення від усього, століттями нав’язуваного Україні імперською “тюрмою народів”. Зокрема, географічних та топонімічних назв. Усе логічно й правильно. Але скільки вже начулися й набачилися випадків, коли людей до комісій із перейменування міст, сіл, площ, бульварів, вулиць і провулків, підбирають за будь-яким принципом – партійним, політичним, чиновницьким, але тільки не за професійним. А фахівцями для цієї значущої і делікатної місії, звісно, є історики та краєзнавці. Саме вони мали б верховодити і заправляти в цих комісіях – заради істини, яка, як відомо, найдорожча. Микола ГРИЦЕНКО, відповідальний секретар НСПУ Ще “тепліє” з потугами притлумлений всеукраїнський скандал навколо намагання перейменувати місто Запоріжжя, але скільки таких “скандальчиків” все ще розриває громади на місцевих рівнях. У Полтаві надміру гарячі голови місцевих депутатів взялися “декомунізувати” вулицю українського письменника, журналіста Пилипа Капельгородського. Мовляв, що з того, що значний період його життя пов’язаний з цим містом – свого ж часу редагував чоловік кілька місцевих більшовицьких рептильок. Так, ніби тоді, коли Капельгородський працював редактором, були там інші, небільшовицькі періодичні видання. І байдуже “захеканим декомунізаторам”, що Капельгородський залишив вельми помітний слід в українській літературі, що був закатований сталінськими сатрапами як “український буржуазний націоналіст” і посмертно реабілітований маже через два десятиліття. “Засвітився” в “Червоній Лубенщині” – отже, геть з української топоніміки! Ще один приклад, але, як мовиться, “з іншої опери”. Чомусь тільки нинішня кривава інтервенція росії в Україну нарешті сподобила одеських депутатів ухвалити рішення знести пам’ятник Єкатєрінє ІІ, а депутатів Київради перейменувати столичний парк імені Пушкіна на парк імені Івана Багряного. Схоже, стовбичили б “вторая” руйнаторка Запорозької Січі і “пєвец русского міра” в наших славних містах ще не один рік, закріплюючи та формуючи наративи “єдіной і нєдєлімой россіі”. Пригадую, як колись долучався до руху спорудження при в’їзді в Одесу пам’ятника Петрові Калнишевському, останньому кошовому отаману Січі Запорозької, який прославився налагодженням потужної торгівлі України з іншими державами. Зокрема, нашим зерном. Якраз порт Хаджибея (Одеси) у тому відігравав важливу роль. Замусолили тоді наші намагання, заговорили, затоптали… Уже за незалежної України. Нині вкрай необхідно проводити серйозні історичні розвідки і повертати забуті чи зневажені імена особистостей, які доклалися до примноження української слави. Повертати не лишень у назвах вулиць, майданів, а й у вигляді пам’ятників. Маємо ж тисячі порожніх постаментів. Не так давно спільноті двох громадських організацій, “Народного музею України” та “Музичного батальйону”, вдалося за волонтерські кошти спорудити в Києві пам’ятники Василеві Вишиваному, Петрові Болбочану, пам’ятний знак Степанові Бандері та меморіальну дошку Олександру Кошицю на фасаді “музею Булгакова”. Сподіваюся, що надалі поверненням уславлених українських імен в граніті опікуватиметься не лишень громадськість, але й влада. Повертаюся до “полтавської декомунізації”. Очевидно, такі знакові постаті, як Пилип Капельгородський, мають оцінюватися академічними інституціями. Безумовно, за участі широкої громадськості, творчих спілок. Але аж ніяк не депутатськими смаками. Брати за орієнтир думки “соцмережевих експертів” – це щонайменше невиправданий ризик: у наших соцмережах “сім баб – сім рад”. Скільки там лементу напівосвічених “неофітів” із закликами “викинути на смітник історії” Павла Тичину, Ми-відбулося відкриття виставки-колекції старожитностей Слобожанщини “Етнофундація “Рід”. Виставку приурочено до Дня Незалежності України. За словами головної зберігачки фондів колу Бажана, Андрія Головка, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха!.. Так зопалу можна позбутися гігантського українського духовного пласту, який, зокрема, виростив могутній сад літератури “Розстріляного Відродження”, “шістдесятників” і тих, хто безпосередньо торував шлях Незалежності України. У періоди царської та радянської тираній в Україні чимало інтелектуалів було винищено, але ж були ті, хто, залишавшись “у системі”, не давали згаснути “українській ватрі”, хто боронив і розвивав до нових висот нашу мову, літературу, історію, мистецтво, краєзнавство… Так, ці творці, аби дійти до читача зі справжніми історичними, літературними набутками, були змушені споряджати свої книжки партійно-ідеологічними писаннями, які отримали у колах творчої інтелігенції іронічну назву “паровози”. Без таких опусів тоді книжки просто не друкували. І лишень за це ідеологічне нашарування, яке ми просто здатні відсіяти, не можна зневажати ці постаті. А тим більше забороняти увічнювати їх у топоніміці. Маємо вкрай бережливо ставитися до всього, що примножувало славу української літератури, мистецтва, науки… Кращі зразки ще варто донести світові, який так мало знає про Україну. До того ж, критикани часто плутають традицію, історичну тяглість з так званою “шароварщиною” та “совком”. Підміна понять може нанести непоправного удару по нашій ідентичності. Пильнуймо, щоб у масовому пориві “декомунізації”, “десовєтизації” та “дерусифікації” не вихлюпнути разом із очищальною купіллю автентичну українську дитину. КЗ “Музейно-виставковий центр КМР” Оксани Кондратенко, виставка триватиме щонайменше місяць. Остап МИКИТЮК
Читацьке віче · “Маємо вкрай бережливо ставитися до всього, що примножувало славу української літератури, мистецтва, науки”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Вишиття з Донеччини

А ще це стосується досвіду не& змірної платні за спадкову радян& ську звичку – не замислюватися. Котрась із дівчат розповідала: на& віть коли остаточно з’ясувалося, що все не закінчиться швидко, “яку 2014&му”, вже під cуцільними обстрілами – багатьох не відпус& кала дивна, поза межами здорово& го глузду, надія на “гyманність” ворога (“Оні же тоже люді”) і на& віть на ”кровну спорідненість” (“Ми же братья”). Хоча… особли& во дивуватися немає чого. На по& розі великого вторгнення один кер& манич так само говорив, що вони теж люди… Тим часом обстріли міста частішають, от уже тривають мало не безперестану. Зникають електрика, вода, зв’язок, газ, закінчується їжа. Люди скупчуються в підвалах. У пошуках води та їжі час від часу виходять назовні. Вони рухаються повз руїни шкіл, поліклінік, кінотеатрів. Повз тіла вбитих, що просто валяються на вулицях. І хтось гине, а комусь щастить цього разу повернутися з дорогоцінними знахідками – дещицею харчу й води. Дехто залишається у своїх оселях, бо в батареях опалення ще є трохи технічної води. Потім ракети знищують оселі. Або закінчується в батареях вода. Інші горять живцем у своїх будинках, волають під завалами про допомогу, але їх дедалі рідше вдається врятувати. Бо рятувати стає нічим і нікому. Немає жодного зв’язку з довколишнім світом. Для когось це страх загубитися чи загубити рідних. До того ж для більшості – страх дізнатися, що загубили країну. (Пам’ятаєте, в кількох розповідях: “Коли з’явився зв’язок, я дізналася, що Київ стоїть, що стоїть Україна. Я плакала від щастя…”). Тоді багато хто вирішує виходити. Тобто спробувати врятуватися. І знову одні гинуть під обстрілами, інших росіяни вбивають на блокпостах чи забирають на фільтрацію. Ті, що все-таки вийшли на вільну територію, збагатилися великим досвідом – лютої ненависті до вчорашнього “брата”. Вони ще не знають, що цей досвід спав у їхніх генах, а тепер от прокинувся. На відміну від них, ворог це усвідомлює. Тому він вбиватиме нас усіх. Так після грандіозних повстань проти радянського поневолення ворог влаштував українцям Голодомор. Так після відчайдушного спротиву Української Повстанської Армії кількадесят років ворог дедалі тугіше стискав зашморг на українській шиї. Інші часи, ворог – той самий. Відступ другий. Було це у 1981 чи 82&му році. Повезли нас, луганських літераторів, молодих і не дуже, до москви. На “творчий звіт”. У програмі, як тоді було заведено, – бесіда з високим спілчанським начальством, виїзні зустрічі з трудящими й численні застілля. Су& проводжувало делегацію двійко луганських “смотрящих” – від обкому і від контори. На місці долучилися тутешні – від ЦК і КҐБ. Останні поводилися натреновано – простакувато: й чарочку пили, й поблажливо за плечі приобіймали, й анекдоти розказували, переважно про кумедних нацменів. І от якось під час таких посиденьок, коли підпилі гості столиці розслабилися, розспівалися, розбалакалися рідною мовою, раптом один зі столичних наглядачів тихо так, задумливо, незлобиво, аж ніби дружелюбно, проказав: “Да… мало ми Донеччина ніколи не була російською. У свій час там лунали українські пісні, носилися вишиванки зі своїм унікальним орнаментом і побутували неповторні традиції. На жаль, через імперську окупацію багато артефактів було втрачено, деяким вдалося вціліти, але сховатися в підпілля. Однак українська культура постає з попелу, як фенікс. Так сталося минулого року, коли з окупованого Краматорська вдалося вивезти єдину у своєму роді колекцію вишиванок, одностроїв та ікон, притаманних регіонам Донеччини, Луганщини та Слобожанщини. Завдячувати цьому варто місцевій вчительці Оксані Проселковій та підприємиці Ганні Ощепковій. Днями в Калуші, у виставковій залі на вулиці Дзвонарській,
З блокнота публіциста · “Більшість колег потрапили на Схід вперше, і терикони були для них неабиякою екзотикою. Дивувалися і відсутністю вивісок державною мовою”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Шлях до українського Донбасу

Ігор ЗОЦ, журналіст Юрій РАБОТІН, голова Одеської регіональної організації НСЖУ Юрій РАБОТІН Дев’ять днів до Далекого Сходу Я глибоко переконаний, що на восьмому році проведення Загальнонаціонального конкурсу “Українська мова – мова єднання” журналісти і письменники, вчителі і краєзнавці, як і всі люди, які нам допомагали, повністю зруйнували міф про ворожнечу між регіонами України, ми єдине ціле всієї нашої великої держави. В цьому ми переконалися не один раз, проїхавши майже чотири тисячі кілометрів мальовничими шляхами нашої Батьківщини. Цього року проїхавши Одесу, Іллічівськ, Миколаїв, Херсон, Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь, Донецьк, Макіївку, Слов’янськ, Краматорськ, Артемівськ, Соледар, Луганськ, ми всі зрозуміли, хоча давно про це всі знали, що ми велика, ціла, мужня і неділима країна без ворожнечі і поділу її. Вісім років ми це стверджуємо, пропонуємо і відстоюємо в своїй повсякденній роботі. Хвалитись не буду, не буду бити себе в груди і стверджувати, що ми одні і тільки ми це робимо, але хочу наголосити на тому, що нас багато і нам із цього шляху вже не зійти. Проторений нами шлях – це просвітницька діяльність, спрямована на ствердження святого і вічного слова правди про наш простий і працелюбний народ, про його історію, про його сьогодення, минуле і прекрасне майбутнє… У це вірять мої колеги з багатьох регіонів нашої країни, та зі далекого зарубіжжя. Як і завжди вийшло все, що було заплановано за програмою. А це зустрічі в Одесі і відкриття форуму 28 травня 2007 року. Це і привітання Президента України Віктора Ющенка та академіка Івана Дзюби. Зустрічі в Іллічівську з хлібом і сіллю та спілкування з мером міста Валерієм Хмельнюком. Зустріч і нагородження лавреатів нашого конкурсу в Українській школі-гімназії № 1. Це і покладання квітів до пам’ятника Великому Кобзареві і збір учнями гімназії гуманітарної допомоги для своїх ровесників з Молдови. Це вручення учням лавреатських дипломів і подарунків від ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка і благодійної організації “Добрий самаритянин” (директор компанії А. А. Компанієць). Також екскурсії містом із заступником міського голови Сергієм Галімовим і огляд з прогулянкового катера акваторії Іллічівського морського порту. Потім – спілкування з директором масложирового комбінату. Всюди відчувалося, що мер і його команда добре дбають про зростання економічного та інвестиційного потенціалу свого міста. Запам’яталися відвідини музею фарфору імені Олександра Білого, де експонується 411 виробів. Колекція передана місту механіком Іллічівського порту О. Білим і є надбанням усього міста. Спало на думку: хай у кожному місті та й у будь – якому населеному пункті колекціонери та меценати передають свої надбання громаді і всі ми станемо духовно багатшими. Час у поїздці минав дуже швидко. На жаль, не всі конкурсанти могли приїхати до Одеси, але кому пощастило зібратися в санаторії “Куяльник”, скупались у лікувальних водах Куяльницького лиману і вирушили в дорогу. А в подорожі не без сюрпризів. Федір Шевчук з Бершаді забув у номері свої речі – довелося повертатися. На трасі Одеса – Коблево нас на великій швидкості обігнав з правого боку легковий автомобіль – гравієм сипонуло так, що лобове скло автобуса розбилося. Водій нашого автобуса впорався з управлінням і ми повільно поїхали до поста ДАІ, попередньо повідомивши правоохоронців. На посту водія-порушника затримали, а ми стали чекати заміни пошкодженого автобуса на інший. За деякий час вирушили вже на новому автобусі до Миколаєва, де на нас уже зачекалися. Там нас зустріла номінантка конкурсу Віра Марущак – привітали її з відзнакою нашого творчого змагання. Вручили також подарунки для нашої української школи – гімназії імені Миколи Аркаса та вирушили до іншої школи. Але вже в Херсон. У Херсоні нас чекали в ЗОШ № 44 – поспілкувалися з директором і вчителями, залишили подарунки для школярів. Потім були приємно вражені розмовою з представником Українського реєстрового козацтва Євгеном Капленком. Далі ми вирушили в довгу подорож до Донецька та Луганська… 2007 рік Ігор ЗОЦ Відзнаки зі смаком солі Пригадується, з яким хвилюванням очікував на приїзд гостей у Донецьку, а вони опівночі потрапили під опіку Українського реєстрового козацтва на далекій відстані від обласного центру. Виявляється, завбачливий Гетьман УРК Анатолій Шевченко заздалегідь відправив козаків Маріупольського округу чатувати на гостей на межу Запоріжжя й Донеччини, де й відбулася по справжньому тепла зустріч. А вдень гостей зустрічали вже в Донецьку в Інституті штучного інтелекту, який очолював доктор технічних наук і доктор богослов’я А. Шевченко. Була екскурсія унікальним навчальним закладом, знайомство з вченими. Здається, тоді саме Ігор Козловський, релігієзнавець (колишній політв’язень терористів днр), розповідав про відкритий в 2007 році на території вишу козацький храм Різдва Ісуса Христа. А починалося все восени 2002 року, коли Гетьман УРК Шевченко заклав під фундамент майбутньої золотоверхої церкви капсулу зі зверненням до нащадків. Планували, що в ньому правитимуть службу представники різних конфесій. Так воно і сталося, і студентський храм кілька років проіснував без патронату російської церкви. Але для Донецька це була виняткова подія. Відбулася зустріч і з владою. Була помітною настороженість голови ОДА В. Логвиненка та голови облради А. Близнюка, адже чи не вперше вони спілкувалися з такою великою групою незнайомих їм журналістів ледь не кожної області України. Але очікування гострих запитань не виправдалися – зустріч пройшла толерантно і доброзичливо. Та і регіональний партієць А. Близнюк не став повторювати мантри своєї політсили про утиски російської мови в краї, де 90 відсотків жителів нею ж і спілкуються – які проблеми? А ще, як мені здалося, колеги йшли на зустріч в ОДА під враженням побаченого вранці на Харцизькому трубному комбінаті: промисловий гігант мимоволі викликав повагу до людей, які там працюють і до всього регіону, який поповнює державу валютою. Таке ж захоплення, а може й більше, викликали відвідини одного з найважливіших на той час об’єктів – будівництва “Донбас Арени”. Величний стадіон пережив тріумф під час матчів футбольного “Євро 2012” і трагедію після захоплення міста терористами в 2014 році. Але влітку 2007 наша група з радістю фотографувалася на тлі величезного кратера, з якого вже виростала частина трибун. За два роки там постала одна з найсучасніших футбольних арен світу. Донецьк тоді жив передчуттям свята… Доброго настрою додали учасникам відвідини пивзаводу “Сармат” і подорожі містом. Так сталось, що головним гідом – екскурсоводом випало бути мені, і тому під час поїздок розповів гостям усе, що знав доброго, та й не тільки, про рідний териконів край. Більшість колег потрапили на Схід вперше, і власне самі терикони були для них неабиякою екзотикою. Дивувалися і майже повною відсутністю вивісок і реклами державною мовою. Помітили, що і в газетних кіосках видань українською катма. А от наша “Донеччина” за 30 травня 2007р. з матеріалами до приїзду учасників конкурсу, можливо в когось і зберіглася. Випуск вийшов насичений публікаціями про донецький внесок в українську культуру. Окрасою стала стаття Валерія Романька під назвою “Нелегкий шлях Володимира Сосюри до української мови”. Вмістили і зображення поета, але не фото, а малюнок. Все б нічого, але Андрій Нечитайло звернув увагу, що то не Сосюра, а інший український поет. Технічну помилку визнали і спокутували новими публікаціями про автора знаменитого вірша “Любіть Україну!”. Шкодую лишень, що книгу з надрукованих про поета статей і заміток в “Донеччині” і “Світлиці” не видали. Але поки тримаємо стрій – все ще можна виправити. А про те, як шанують донеччани своїх земляків, гості переконалися в Слов’янську та в Горлівці. Спочатку відвідали Слов’янський педагогічний інститут, де зусиллями доцента цього вишу і очільника краєзнавців області Валерія Романька було встановлено пам’ятну дошку В. Сосюрі, який у свій час там виступав. Зустріч ректора Володимира Рукасова, викладачів і студентів з журналістами була дуже змістовною. Всіх присутніх захопив своїм виступом професор Василь Горбачук, який говорив про долю народу і рідної української мови, яка зазнавала постійних утисків. Одним із найуважніших слухачів була тоді Людмила Якимчук, редакторка газети “Вільним шляхом” з Ківерців на Волині – з’ясувалося, що у Василя Тихоновича цей край, що по сусідству з його рідною Берестейщиною, викликав особливо теплі почуття. Вчений – україніст тоді не акцентував у своєму виступі яких поневірянь зазнав у радянський час за прихильність до рідного слова, а не “мови міжнаціонального спілкування”. Василь Горбачук казав тоді, що справжніми дисидентами стали ті українці, які потрапили у в’язниці режиму, про них не маємо права забувати. І от саме з Спогади, яким шістнадцять років, особливі самі по собі, а коли йде російсько-українська війна, і кожен куточок рідної землі під прицілом ворога, і майже кожна родина зазнала важких утрат – згадки про добрі справи минулих літ ще більш цінні. Саме такими видаються нотатки про конкурс “Українська мова – мова єднання”, що відбувся влітку 2007 року в Донецькій і Луганській областях за ініціативи голови Одеської регіональної організації НСЖУ Юрія Работіна та за активної участі і підтримки одного з авторів цих спогадів, на той час головного редактора газети “Донеччина” Ігоря Зоца. Так сталося, що в 2007 році Юрій Работін розпочав свій репортаж про автопробіг, але не завершив, ніде не оприлюднивши. Своєю чергою, Ігор Зоц уже звертався до цієї теми, але цього разу до своєї статті долучив враження учасників конкурсу, які здійснили неймовірний автопробіг з Одеси до Луганська в пошуках українського Донбасу. Учасники конкурсу біля Музею Василя Стуса в Горлівці на Донеччині (2007). Фото з архіву авторів
З блокнота публіциста · “Ніхто тоді й уявити не міг, що в 2014 році “русская весна” принесе в Україну війну і більшість об’єктів опиняться в окупації”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

такими людьми журналісти познайомилися в Горлівці. Це була зустріч колишніх політв’язнів і їх рідних, яку фундатор Донбаського історико – літературного музею Василя Стуса Олег Федоров давно готував, і коли я сказав йому, що планується приїзд великої групи журналістів, Олег Михайлович підлаштував зустріч під наш графік. Київська колега Віра Кульова написала тоді, що донецькі друзі розповіли чимало цікавого про свого земляка: – Василь добре знав німецьку мову, читав в оригіналі й перекладав українською твори Гете, Рільке. Він був усебічно розвинений. Грав у футбол, шахи. Дуже гарно співав, мав чудовий баритон, – ділився спогадами Микола Колісник, студентський товариш поета. Ми бували з ним у фольклорних експедиціях, збирали старовинні пісні. Зустрічалися з бабусями, дідусями, записували народні перлинки. Потім Василь довго відтворював мелодії, які припали до душі. А в залі лунав живий голос Василя Стуса: “Схилились осокори до води…”. І ніби провіщаючи біду: “Кружляє лист в передчутті біди…”. Ліричні рядки розтинає потік тривоги, віщуючи недолю… Голос тихий, з нотками ніжності й суму… Настрій щемкий, у багатьох на очах сльози. Спогади, спогади… – Востаннє я бачив Василя у червні 1967-го на вокзалі в Донецьку, – розповідає Олександр Конечний. – У руках тримав іграшку, слоника. “Це для Дмитрика, маю синочка”, – радів приятель. Ми росли разом, жили по сусідству. Василь пішов до школи в шість років, нічого не сказавши про це матері. І коли через два тижні вчителька запитала її, чому син ходить до школи босий, щиро здивувалася. Серйозний був змалку, кожне слово ваговите. Які всі в селищі говорив російською. Але під впливом учителя Тесленка перейшов на українську… Тоді в Горлівці поета згадували й інші люди, з якими він у свій час підтримував добрі стосунки, – Віктор Дідківський, Світлана Артьомова, Микола Колісник, Іван Середа… Нам усім тоді пощастило послухати живі свідчення дуже достойних людей зі Стусового кола. З сумом думаю про те, що якби не Олег Федоров, то може і не зібралися ніколи б у такому складі. Наступною локацією, яка на Донеччині вразила, мабуть, найбільше, – шахта з видобутку солі держпідприємства “Артемсіль” біля містечка Соледар. Унікальне місце! Запам’яталася екскурсія на глибині 300 метрів: ціле місто, де з одного краю видобувають сіль, а в іншому справжнісінький санаторій, де лікують легені. Є вироблений простір, де немає освітлення, подейкують, що там зберігалася зброя з часів панування “Маузера” і “Максима”, але перевірити ту інформацію не вдалося із зрозумілих причин. Нашу делегацію захопило видовище величезної зали, що утворилося після піднятих на гора мільйонів тонн солі висотою до півсотні метрів. Хтось сказав, що можна тут палац спорту розмістити, комусь спало на думку розмістити театр і це була слушна думка. В соляній шахті оркестр з Відня вже запланував грати Штрауса. Але в нас теж відбулося пам’ятне нагородження переможців конкурсу, яке провели Юрій Работін і Анатолій Шевченко. Нагороди на глибині понад 300 метрів, зокрема отримали Василь Джуран, Андрій Нечитайло, Світлана Чорна, Дмитро Шупта, Людмила Якимчук, Валентина Бєля, Діана Шевченко, Петро Хаджи-Іван, Тарас Максим’юк та інші. Відзнаки, які вручав Юрій Анатолійович, були зі смаком солі… А далі шлях учасників конкурсу простелився на Луганщину. – Неподалік Луганська є село Олексіївка, де працює Меморіальний музей Бориса Грінченка. На подвір’ї старої школи пам’ятник педагогу, мовознавцю, видавцю, чиї портрети колись висіли по селянських хатах поруч із зображеннями Тараса Шевченка. Адже завдяки його титанічній праці українці одержали словник української мови, – написала згодом Віра Кульова. До речі, за радянських часів – у 1958 році “Словарь української мови” в чотирьох томах було видано накладом 30 тисяч примірників. Цей же “Словарь…” ще раз було перевидано вже в незалежній Україні – в 1996 році. Наклад – лише вісім тисяч примірників. У цьому ж музеї Бориса Грінченка харківський журналіст Володимир Соболевський поспілкувався з луганським письменником Олексієм Неживим, лавреатом конкурсу, доцентом Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. – Я був одним із фундаторів Луганського товариства української мови і очолював його протягом двох років. І від самого початку ми взяли орієнтир на конкретні справи. Наприклад, з ініціативи і за активної участі луганської інтелігенції в селі Олексіївці, де Грінченко вчителював з 1887 до 1893 року, відкрито на його честь меморіальний музей і встановлено пам’ятник – перший в Україні! Ця робота з увічнення пам’яті Бориса Дмитровича стала складником процесу відродження, внаслідок чого Олексіївська школа стала гімназією імені Бориса Грінченка. Викладання в ній ведеться винятково українською мовою. І це я вважаю найважливішим. Бо вшановувати пам’ять про Грінченка означає повертатися до рідної мови. Інший приклад. Є в нас селище Щотове неподалік міста Антрацита, куди з Полтавщини малолітнім потрапив Григір Тютюнник. Тут минуло його дитинство, тут він закінчив початкову школу, сюди ж повернувся після служби на флоті і в 1957-му, закінчив школу робітничої молоді. Один з наслідків нашої просвітницької роботи щодо увічнення пам’яті видатного українського письменника: школа в Щотовому здобула статус україномовної. А навпроти шкільної будівлі встановлено пам’ятник Тютюннику. Луганці доклали рук і до того, щоб на батьківщині Григора – в селі Шилівці на Полтавщині, було відкрито літературний музей його імені. А в 1998 році на подвір’ї місцевої школи встановлено пам’ятник Тютюннику. Його автор – луганський скульптор Іван Чумак. “Про наші плани. Ми хочемо… Хто це ми? Луганський осередок “Просвіти” і редакція журналу “Бахмутський шлях”. Так ось ми хочемо активізувати роботу з увічнення пам’яті наших видатних діячів української культури. Серед наших земляків чимало лавреатів Шевченківської премії. Зокрема, Володимир Сосюра, Микола Руденко, Надія та Іван Світличні, згадуваний уже Григір Тютюнник, Василь Голобородько… Їхнє літературне коріння саме тут – на Луганщині. І саме їм я присвятив свою книжку “Освячені Шевченковим ім’ям”. Моя мрія – щоб в Україні на честь усіх світочів національної культури були створені музеї – меморіальні чи літературні з державним статусом”, – цитує журналіст Олексія Неживого. А в самому Луганську журналісти навідалися в музей Володимира Даля, який за словами дослідників любив Україну, ідеалізував український побут, природу… Любив нашу мову і вважав її самодостатньою. Зібрав і систематизував понад вісім тисяч українських слів. Про це гостям нагадали в Східноукраїнському національному університеті імені В. Даля. Подолавши не в надто комфортних умовах величезну відстань з Одеси на Схід, попоїздивши дорогами Донбасу, колеги могли сміливо вважати себе підкорювачами цього унікального краю. Ніхто тоді й уявити не міг, що в 2014 році “русская весна” принесе в Україну війну і більшість об’єктів, які ми відвідували в 2007 році, опиняться в окупації і ми не будемо знати про їх долю. Що 24.02.2022 р. розпочнеться повномасштабне вторгнення рашистів і принесе величезні людські втрати Лютий ворог забрав життя воїна ЗСУ, постійного номінанта конкурсу Олександра Бережного із Жовтих Вод. Він загинув торік на Харківщині. Уклін Героєві! Агресія росії фактично вкоротила віку багатьом співвітчизникам, колегам, які були з нами в 2007 році і пізніше. У різний час пішли в засвіти один із фундаторів конкурсу Володимир Невмитий, Олексій Неживий, Федір Шевчук, Олег Федоров, Василь Горбачук та інші. Світла їм пам’ять. Але попри варварські обстріли Одеси та області, які не припиняються, творчий конкурс відбувається і цьогоріч – організатори вже отримали понад двісті книжок, статей та інших матеріалів. Юрій Работін каже, що в обороні українського слова будемо стояти як ЗСУ проти ворога. Так є і так буде!
З блокнота публіциста · “Ніхто тоді й уявити не міг, що в 2014 році “русская весна” принесе в Україну війну і більшість об’єктів опиняться в окупації”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Барельєф на честь митрополита Борецького

Євген БУКЕТ Днями в Києві освятили та урочисто відкрили меморіальний барельєф на честь Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви митрополита Київського і всієї України Миколи Борецького. Ініціював його встановлення речник Генерального штабу Збройних Сил України, відомий український історик, краєзнавець і громадський діяч Андрій Ковальов. Освячення меморіального барельєфу з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія очолив архієпископ Вишгородський Агапіт (Гуменюк), намісник Михайлівського Золотоверхого монастиря. Музичний супровід події забезпечив сержант Збройних Сил України, народний артист України Тарас Компаніченко. Політичну і військову історію України початку ХХ століття неможливо осягнути без історії духовної, яскравим представником якої був Микола Борецький. З осені 1914 року він перебував на фронтах Першої світової війни – служив капеланом 250-го піхотного полку, а разом з тим і благочинним 65-ї дивізії російської імператорської армії. Після повернення з фронту навесні 1917 року Микола Борецький став настоятелем Миколаївського собору в місті Гайсині й невдовзі був обраний головою міської ради, поринувши у вир визвольних змагань. Влітку 1921 року, переслідуваний радянською владою, отець Микола оголосив про свою приналежність до щойно створеної Української автокефальної православної церкви. На Другому Всеукраїнському Православному соборі в жовтні 1927 року єпископа Гайсинського Миколу Борецького обрано на митрополита Київського і всієї України замість Василя Липківського, усунутого з посади радянською владою. Барельєф відкрито на стіні будинку, у якому в 1927–1930 роках мешкав митрополит, на провулку Делегатському, 12 (тоді цей провулок називався Федорівським). Саме в ньому предстоятель звершував підпільні богослужіння. Радянські карателі з НКВД встановили за цим будинком цілодобовий нагляд. Саме тут 17 червня 1930 року вони заарештували Миколу Борецького, якому було висунуте обвинувачення в тому, що він, “використовуючи своє становище митрополита автокефальної Церкви, проводив протягом 1929 й початку 1930 року антирадянську роботу, що полягала в систематичних виступах його з церковної кафедри Софіївської церкви Києва з контрреволюційними промовами, що виховували людність в антирадянському дусі”. Незабаром Микола Борецький був засланий до російського концтабору, де був закатований за Христа та Україну в 1937 році. Автором меморіального барельєфу на честь митрополита Миколи Борецького є знаний український скульптор Олександр Михайлицький. Участь у події взяли військові, духовенство, а також провідні українські історики, які досліджують історію українського церковно-визвольного руху. Зокрема, онук митрополита УАПЦ Василя Липківського Костянтин Липківський, доктори історичних наук Арсен Зінченко, Ірина Преловська, Ігор Гирич, голова Київської обласної організації Національної спілки краєзнавців України Григорій Савченко, голова наглядової ради Благодійного фонду “Героїка” Ростислав Мартинюк та ін. Більшість із них були нагороджені пам’ятною відзнакою “За збереження пам’яті про український церковно-визвольний рух”. Вручили нагороди Андрій Ковальов та архієпископ Агапіт.
Незабутні · “Хай лепта моя невелика, але є справи, які без моєї участи, можливо, не були б зроблені або набули б якогось іншого характеру чи відтінку”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ші ви винесли на волю, а радше у велику зону. Дякую, що мала за щастя і честь слухати вас і бувати разом на сотні заходів. Дякую за останню нашу зустрічі в Музеї шістдесятництва, на ювілеї пані Наталі Осьмак, де ви теж читали Стуса. “А проте: ми ще повернемось, обов’язково повернемось…” Тепер вертаєтесь до рідного причалу, чиє ім’я вже не пектиме соромом, бо повернулося справжнє. І лише друзі знають, скільки зусиль ви доклали, аби “леніно” щезло навіки з назви рідного села. Дякую за незабутню передачу про письменника Євгена Концевича з Житомира, що став символом покоління шістдесятників. (Наша з вами розмова оприлюднена в моїй книжці “Янголи Небесної Чоти”, 2016). Його не стало 21 липня 2010 року. Символічно, що саме в 21-й липневий день ваш Човен вирушив у Ставки. Зустрінетеся т а м усі – “найкращі люди мого часу”, – залишивши нам Світло, яке примножили на землі. Подумалося, що зустрінетеся й з подвижниками, які жили на цій землі в інші часи. Наприклад, з Єлисеєм Плетенецьким, якому в Радомишлі стоїть єдиний в Україні пам'ятник на рухомій поверхні води — задумливий просвітник у човні читає книжку. А чотириста років тому тут, де нині Радомишльський культурно-історичний замок і Музей Домашньої ікони, цей подвижник видавничої справи заснував першу в Україні Папірню, звідки човнами по річці Мика і далі аж до Києва просвітлені грамотою люди переправляли до Лаврської друкарні папір з древнім водяним знаком. Може, серед тих великих книжників були й ваші предки, інакше й бути не могло. Ваші — Людей Світла — човни неодмінно перетнуться в часі. Для вас вічному — часі світла — вже без покути. Головне — нині нам його, заповіданого, не прогаяти на землі. Дякую Богу, що під сирени вдалося вчасно перебратися з Лівого берега на Солом’янку. Побачити біля Храму стількох рідних людей і обійнятися. У день прощання – зустрічі з незабутнім нашим лицарем честі Василем Овсієнком. Слава йому, Переможцю! літв’язнів, насамперед про Василя Стуса, Юрія Литвина, Олексу Тихого, Валерія Марченка, Оксану Мешко. Про Соловки, Сандармох, Біломорканал”. Василь Овсієнко. “Варяги внутрішні і варяги зовнішні” (стаття 2012 р.) “Тільки сліпий, забамбулений хохол не бачить, не хоче бачити, що в Україні вже відверто російська влада. Кадри в неї добираються за національною ознакою. Щоправда, беруть і українців, які втратили свої національні ознаки і стали на бік окупанта. Тобто зрадників українського народу. Ця чужа, ворожа українському народові влада готує – ні, вже здійснює тихий державний переворот. Залишилося лише ввести “другу державну мову” – і Україна буде розтоптана остаточно, її можна буде “упразднить за ненадобностью””. “Читач запитає: а чому я назвав статтю “Варяги внутрішні і варяги зовнішні”? За аналогією до статті Михайла Драгоманова 1876 року “Турки внутрішні і зовнішні”. Щоб застерегти: росіянам внутрішнім і росіянам зовнішнім держава Україна не потрібна. А якщо вона, всупереч їхній волі, з’явилася, то вони взяли в ній гору, щоб попанувати над дурними хохлами – недобитками українського народу. Якщо ж цей “проєкт” не вдасться, то не шкода цю країну покинути напризволяще і втекти за кордон, де в іноземних банках вони зберігають “з пожару вкрадений покров”. Адже Україна для них – не Батьківщина, а лише територія і населення. Для пограбування. А поки що – за нашою, панове виборці, мовчазною згодою! – вони будують в Україні Росію № 2. Малоросію. Де ми, абориґени, потрібні хіба як робоче бидло, чисельність якого вони реґулюватимуть на свій розсуд”.
Незабутні · “Хай лепта моя невелика, але є справи, які без моєї участи, можливо, не були б зроблені або набули б якогось іншого характеру чи відтінку”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Життя як світло і покута

Галина ДАЦЮК, журналістка Він зібрав нас усіх, як збирав, бувало, з побратимами на Свято Різдвяних Василів. Правда, не січневої зими, а липневого ранку, в день високого сонцестояння. І нев Будинку вчителя, а на світлому порозі храму Різдва Пресвятої Богородиці, в Києві, на Солом’янці. За цим порогом йому стелилася дорога до вічного небесного дому, де тепер його Василі, і до дому рідного – на Житомирщину. Сьогодні він був абсолютно вільним. Його споряджений човен, що відпливав у Ставки, палахкотів соняшниками та улюбленими чорнобривцями. І стояв не перед вівтарем із чорних нар і не під куполом в’язничної стелі. А в українській святині, до якої він ходив разом з пані Марією – сестрою Василя Стуса, з Євгеном Сверстюком, який пожертвував храму дзвін у пам’ять про сина Андрія. З пані Ніною, мамою побратима Валерія Марченка, замученого москвою в тюрмі. Ходив з тими, хто сьогодні прийшов на прощу з ним. І багато людей помітили, що ці проводи творилися не за сценарієм розпачу, а світлого Василевого свята, прописаного серцем і молитвою. Перед відправою у безмежну дорогу всім хотілося сказати йому вдячне слово за науку, засвідчити пошану, щиру приязнь, захоплення і запевнити, що знаємо, к о г о проводжаємо. Василя Овсієнка, чоловіка, який пішов проти системи і за вільну думку двічі платив молодістю у нестерпному ГУЛАГу, проте не заломився, а в підмурівок незалежної України доклав свою непохитну цеглинку. Несуєтно кожен ніс до Василевого човна власний спогад: коли познайомилися, де бували разом, над чим працювали, ким він був і яким, – з впевненістю, що Василь візьме ці щирі жалі і радість з собою у вічні Ставки. І там їх зафіксує, як це робив за найменшої нагоди – фотоапаратом, диктофоном, ручкою в зошиті, на комп’ютері. Сучасний Нестор-літописець. Журналіст-доброволець. Трудівник до невтомності. Він сотні годин вислуховував і запису- Василь Овсієнко виступає біля пам’ятника Валерієві Марченку 14 жовтня 2019 року, в день його пам’яті Тарас МАРУСИК “Поки я козакував на новітній Січі Запорозькій, мої ровесники поставали докторами наук, членами Спілки письменників, лауреатами премій. Порозбирали найкращих дівчат і понаживали славних діток і внучат. Не на титули, а за оце останнє я їм заздрю: вони забезпечили вічність свого роду. Людське щастя ж полягає саме в цьому. А моє життя пішло на забезпечення – от не люблю високих слів – вічности народу, яка, втім, досі під сумнівом. Бо вийдеш на вулицю – а там не український народ, а “русскоязичноє насєлєніє”. Це прикро казати, але воно чуже мені. Це результат мавав життя незламних учасників і учасниць руху опору, визвольних змагань, ретельно їх розшифровував, зазначаючи точну дату, місце, час розмови. Для декого з тих людей інтерв’ю, записане Василем Овсієнком, було єдиним у житті – він встигав. Він напрацював за цілу інституцію. І якби існувало звання народного літописця українського правозахисного руху, то найдостойнішим у цій когорті був би Василь Овсієнко. Сьогодні Світло Людей, чиї історії він назбирав на землі, огорнуло і його. І в тому світлі не було ані промінчика неправди. І бути не могло. Бо Овсієнко жив як праведник, не думаючи за себе, дбаючи про інших. Він знав, хто потребує допомоги, летів туди і кликав на поміч інших. Він першим повідомляв, хто з побратимів пішов у засвіти. Він збирав шопту на Прорізній біля пам’ятника Лесю Курбасу. Він організовував далекі поїздки на Соловки, відкриваючи правду про розстріляне московським окупантом українське Відродження. Він відкрив істину про злочини імперії зла тисячам людей, і деякі з прозрілих щиро дякували йому за це сьогодні. Як дякували за повернення в Україну сового відхилення від норми. Я хочу, щоб українці повернулися до нормального стану, до української культури в найширшому розумінні цього терміну. Якби не ця проблема, я би робив інші справи. Я зовсім не хотів “боротися”, але в мене просто не було вибору: в СССР жити українцем уже не було як. І зараз тяжко жити українцем. Треба постійно виборювати це право, і не лише для себе, а й для “своїх по роду”. Стус казав: “Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас”. Я хоч поки що цілу голову ношу на плечах у цій борні, яка ще триває, і навіть маю можливість утвержувати свою правду в суспільстві. А найкращі з нас полягли… З реабілітацією 1991 року я позбувся єдиного свого почесного титулу – “особливо небезпечний рецидивіст”. Але 12 січня 2000 року мені присуджено премію імени Василя Стуса. Вона якоюсь мірою компенсує мої втрати. Я вдячний Богові, що звів мене з найкращими людьми мого часу. Я люблю їх, а вони, сподіваюся, люблять мене. Декотрі вже з того світу. Я не почуваю в собі ненависти ні до кого з людей. Лише жаль і любов”. “Так, я невдоволений владою. Але ще більше я невдоволений… народом. Його треба… замінити. Тобто потрібно змінити його свідомість малороса на свідомість українця. Щоб він ставив сам собі паном, а до влади, яка має не панувати, а лише реґулювати стосунки між людьми, ставив порядного свідомого українця, а не багатого зайду. Це треба чітко усвідомлювати: Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого, яке він Божим промислом і неймовірними зусиллями організував разом з побратимами Володимиром Шовкошитним і Станіславом Чернілевським у 1989 році. Він був неодмінним учасником і організатором багатьох пошанувальних вечорів у Будинку вчителя, Різдвяних Василів, вручень премій імені Василя Стуса. Разом з отцем Валерієм (Копійкою), пані Ніною Марченко та побратимами по таборах він щороку їздив на Покрову в Гатне на могилу Валерія Марченка. Він бував на презентаціях книг у книгарнях і бібліотеках, зустрічався з молоддю, писав, переписував, редагував. І завжди побивався, що зміг би упорядкувати, записати значно більше, та часу обмаль. Не про своє йшлося, звісно. 22 серпня 2019 року я отримала лист від пана Василя, який він розіслав своїм друзям. “Учора, 21 серпня 2019 року, минув 31 рік, як я на волі (після 13,5 року ув’язнення)... Найважливіше, що я зробив за цей 31 рік, – склав близько 200 довідок про політв’язнів, записав близько 180 автобіографічних розповідей політв’язнів, упорядкував і видав книжки Гориня, Лук’яненка, Тихого, Оксани Мешко, Січків, Бровка, Заливахи, Стуса, Мармуса і 7 його посправників, матеріяли УГГ, мої книжки “Світло людей”, “Життя як покута”. І це далеко не все... Дякую Богу (і КГБ!) за надану можливість знати і засвідчити про найкращих людей мого часу”. Дякую, пане Василечку, вам! За те, що традиційно приходили на мої прямоефірні передачі на Радіо Культура у дні Різдвяних Василів. Правда, з однією умовою – встигнути прочитати Стуса. Та, звісно, бо хто ще міг т а к прочитати Поета, побратима і … співкамерника, чиї вивчені напам’ять вір-найефективнішою для всіх людей, які живуть на українській землі, буде держава, яка матиме природний для українців правовий характер. У тому числі й для неукраїнців: хай поглядають, що діється в Росії. Росія повертається у своє природне авторитарно-монархічне русло. Росія і демократія – речі несумісні. В особі Росії нормальну сусідку будемо мати ой не скоро. Тому я прихильник побутового націоналізму: допоки що все російське для нас потенційно небезпечне. Коли ж Україна твердо стане на ноги, тоді будемо ставитися до всього російського спокійно. Як до китайського чи французького”. “Розпад СРСР і проголошення незалежности України стало найбільшою подією в моєму житті. Попри непоправні втрати особистого характеру – я, треба думати, таки щаслива людина. Бо десятки поколінь перед нами знемагали в неволі, найактивніші люди клали голови за незалежність, але тільки наше покоління за всі віки неслави Господь благословив на вільне життя. Отже, ми для чогось Йому потрібні. Тож маємо виконати Його волю і наповнити Україну українським змістом. Не проґавмо цієї нагоди. Бо Господь і гнівається на ледачих, і позбавляє їх Своєї ласки, – каже Микола Руденко. Оскільки я самотній, особистих справу мене небагато, то практично увесь свій час витрачаю на громадські справи. На оце наповнення України українським змістом. Хай лепта моя невелика, але є справи, які без моєї участи, можливо, не були б зроблені або набули б якогось іншого характеру чи відтінку. Скажімо, висвітлення правди про російські концтабори 70–80-х років у Мордовії та на Уралі, про багатьох по- Про книжку Василя Овсієнка “Життя як покута” (Видавництво “Кліо”). Слова, сказані років 20 тому. Наповнював Україну українським змістом
Український шлях · “Над колоною майоріли синьо/жовті прапори, несли лозунги “Слава Україні! – Героям Слава!”, “Ганьба КПРС”, “Тікайте, москалі, з України”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Перше віче до волі в Тернополі Спогад учасника, активіста РУХу і “Просвіти” з 1989 року

Казимир ЯРЕМА, м. Тернопіль Я пронизаний горем сирої могили, Яку тільки звільнили від колючих кущів. В ній поховані болі моєї Вкраїни, Тисячі безневинних сестер і братів! Валерій Залізний “Жертвам свавілля” У другій половині 1980-х років тодішню тоталітарну державу, яка формально називалась союзом, а фактично була більшовицькою московською імперією й тюрмою понад 130 народів і народностей, охопила криза в усіх сферах економічного і суспільного життя. Щоб врятувати імперію від розвалу, тодішній керманич Михайло Горбачов запровадив програму перебудови. Зміни в ході перебудови дали можливість національно-свідомим, сміливим і творчим людям усіх пригноблених народів тодішньої тоталітарної московської імперії почати боротьбу за волю. Думаю, ніхто не заперечить, що в національно-визвольних змаганнях за Незалежність України у 1989–1991 роках вирішальною силою був Народний Рух України, який спочатку називався “НРУ за перебудову”. Ідея створення РУХу народилася влітку 1988 року в середовищі українських письменників та іншої творчої інтелігенції. Тернопільщина завжди була в числі перших у національно-визвольних змаганнях. Так і цього разу. З ініціативи поетів Георгія Петрука-Попика, Михайла Левицького, творчих людей Марії Куземко, В. Колінця, Л. Горохівського, В. Турецького в ніч проти 24 березня 1989 року в приміщенні Тернопільського відділення спілки письменників України була створена перша в Україні Крайова організація Народного руху України за перебудову, обрана рада організації, яку очолив поет Михайло Левицький. Очільники НРУ за перебудову разом із раніше створеним Тернопільським відділенням Української Гельсінської спілки, яку очолював Л. Горохівський, товариством “Вертеп”, яке очолював І. Пушкар, “Меморіал”, створений 28 квітня 1989 року, очолюваний М. Куземко, Товариством української мови ім. Т. Шевченка, створене 22 листопада 1988 року, яке очолював професор Роман Гром’як, активно здійснювали розбудову організацій, українізацію, відновлення історичної пам’яті. Саме з метою відновлення історичної пам’яті і вшанування Героїв України, борців за її незалежність та жертв московськобільшовицьких репресій, всі патріотичні українські організації за підтримки патріотично налаштованих жителів Тернополя, приміських сіл і всієї Тернопільщини протягом травня–червня–липня 1989 року провели величезну роботу з впорядкування на Микулинецькому цвинтарі Тернополя могил Січових Стрільців і закатованих московсько-більшовицькими окупантами у Тернопільській тюрмі в червні 1941 року. Усі ці могили радянська влада забороняла упорядковувати, за цим стежило пильне око НКВД, КДБ. Тому вони були заросли кущами колючого терену, глоду, шипшини. Мені, автору статті, розповідали члени Товариства української мови с. Острів, головою якого я тоді був, які брали участь в упорядкування могил, що міліція не пускала машин із землею на цвинтар, тому люди приносили землю навіть у сумках, говорили, що йдуть на могили своїх рідних. З великим зусиллям до 30 липня 1989 року могили були належно упорядковані. 30 липня 1989 року для освячення цих могил вперше в Тернополі відбулося волелюбне віче-реквієм на Тернопільському цвинтарі із синьо-жовтими прапорами і хода вулицями Тернополя. Я був учасником цього віча. Уся територія цвинтаря і прилегла територія були заповнені людьми. Всюди на узбіччі доріг стояли сотні машин, на яких приїхали небайдужі українці з всієї області та сусідніх областей, в тому числі були члени ОУН, УПА, політв’язні, рідні закатованих у Тернопільській тюрмі у червні 1941 року та членів ОУН, УПА, які загинули в боротьбі за волю України від рук окупантів. На вічі виступали лідери Руху Василь Червоній, Микола Поровський, Марія Куземко, Я. Ю. Карп’як, М. Левицький та інші. Вперше пролунали звинувачення радянської влади, НКВД у скоєнні злочинів проти українського народу, заклики до єдності в боротьбі проти несправедливості, насильства, за покращення життя простих українців. Люди слухали ті промови з піднесенням, особливо коли очевидці, рідні та близькі закатованих у червні 1941 року московсько-більшовицькими окупантами в Тернопільській тюрмі розповідали про побачені ними звірства над вбитими. Жителька села Настасів М. Г. Баб’як розповідала, що коли в червні 1941 року, шукаючи своїх двох братів, вона зайшла в Тернопільську тюрму, відкриту німцями, то побачила страшну картину: “В камерах лежали стоси мертвих тіл із виколотими очима, відрізаними носами, вирізаними на грудях тризубами або хрестами, поламаними руками і ногами. Вже на подвір’ї тюрми я впізнала двох своїх закатованих братів з виколеними очима, відрізаними вухами і носами. За що, за яку провину московські кати так познущалися з моїх братів?” – завершила розповідь М. Г. Баб’як. Такі виступи й розповіді викликали жаль до жертв тоталітаризму і ненависть до катів українського народу. У багатьох котилися сльози і стискалися кулаки… Поряд зі мною стояли жителі с. Острів, колишні члени ОУН, українські патріоти Богдан Трут і Ярослав Глуховецький. Із їхніх очей текли сльози радості: “Славку, я не думав, що ще побачу наші синьо-жовті фани, що повстане Україна”, – сказав Б. Трут до Я. Глуховецького. Вони обнялися і заплакали. Під кінець віча Львівська делегація через гучномовці звернулася до присутніх, щоб з метою недопущення провокацій збоку влади тернополяни провели їх до залізничного вокзалу, і майже всі тернополяни пішли проводжати. Я йшов десь у 6-му чи 7-му ряду передньої частини колони. Колона витягнулася від цвинтару до Рогатки і заповнила всю вулицю князя Острозького аж до повороту на вулицю Січових Стрільців до вокзалу. Уся проїжджа частина і тротуари були наповнені людьми. Над колоною вздовж майоріли синьо-жовті прапори, несли лозунги “Слава Україні! – Героям Слава!”, “Ганьба КПРС”, “Тікайте, москалі, з України” та багато інших. Такі ж тисячоголосі заклики лунали над колоною, що аж шибки тремтіли в навколишніх будинках. Мене особисто, як і переважну більшість учасників цього походу, пройняв дух свободи, надзвичайна сміливість і готовність до будь-яких дій. Колона підійшла вулицею князя Острозького до повороту направо, до вокзалу. Учасники віча хотіли пройти вулицею князя Острозького, потім праворуч на бульвар Т. Шевченка, біля універмагу, на Театральну площу і до пам’ятника Тараса Шевченка. Але влада вулицю князя Острозького перекрила пожежними машинами, рядами міліції й чиновників з червоними пов’язками. Так само була перекрита вулиця Січових Стрільців. Офіцер міліції по мегафону попередив, що дальший шлях колони тільки до залізничного вокзалу. Люди в колоні обурилися і по-бойовому налаштовані в перших рядах колони львів’яни, чоловіки з “Оріону”, комбайнового заводу, “Ватри” та інші рушили на прорив заслону. От-от мала виникнути сутичка, якої й може хотіла влада і яка могла мати трагічні наслідки. Але в останню мить перед колоною з мегафоном в руках вибігла тендітна жінка. Це була Марія Куземко. Вона голосно промовила: “Браття українці, стримайтеся, заспокойтеся, опам’ятайтеся, не піддавайтеся на провокації. Повертаймо на вокзал!” І передні ряди колони пішли в бік вокзалу. Владі не вдалося спровокувати сутичку і розігнати учасників віча, та й боялася влада, бо нас було дуже багато. Усі перехрестя доріг, вулиць, під’їздів по обидві сторони дороги до вокзалу були перекриті автомобілями, нарядами міліції та чиновниками з червоними пов’язками. Колона доходила до вокзалу, з перших рядів тихо була передана команда аж до кінця колони: “Йдемо до нашого пророка, до Тараса Шевченка!” Теперішня вулиця В’ячеслава Чорновола була перекрита трьома рядами міліції, а за ними вулицю перекривали на-поперек три чи чотири легкові автомашини. Міліціонери, які стояли в заслоні, явно не сподівалися такої сміливої, рішучої і раптової атаки. Перші ряди колони спочатку зробили вигляд, що нібито повертають праворуч на подвір’я вокзалу, а потім різко повернули ліворуч, зробивши кидок на заслон із міліціонерів. Як потужна морська хвиля прибою змиває на березі піщинку, так само раптово й блискавично розсіявся заслон міліціонерів. У ту ж мить десятки рук вчепилися за задню частину автомобілів і розвернули їх на 90 градусів. В утворений прохід, немов бурхливий гірський потік, прорвалися тисячі людей з колони, вщерть заповнивши теперішню вулицю В. Чорновола і швидким темпом йшли до Театрального майдану. Офіцер міліції надривався по мегафону, що забороняє людям з колони йти до майдану, але його ніхто не слухав. Ще двічі міліція вишиковувалася в трирядний заслон, але при наближенні колони заслін розсіювався, як мряка на сонці. Я переконався тоді, що ніхто в світі не може стримати порив народу до свободи. Особливо, коли народ спільно бореться за свої права, стає нацією. Таким ставав тоді український народ, тернополяни. Територія біля пам’ятника Т. Г. Шевченку та й весь прилеглий майдан були заповнені тисячами людей. Присутні поклали квіти до пам’ятника Т. Г. Шевченку, заспівали “Заповіт”, “Реве та стогне Дніпр широкий…”, “Ой у лузі червона калина”, виступили по одному від львів’ян та тернополян. Потім частина тернополян провели львів’ян на вокзал, дякували і прощалися, коли львів’яни сідали в поїзд. Коли він рушив, з вікон майже кожного вагона майоріли синьо-жовті прапори. Ми стояли на пероні, махали руками. Хтось заспівав пісню “Хлопці, підемо, боротися будем, за Україну, за ріднії права!” – і більшість її підхопила. Люди групами розходилися, роз’їжджалися по домах і обговорювали пережите дійство. На душі було радісно і весело. Ми були горді за себе і за всіх учасників віча, що не побоялися провести це дійство і перемогли. Так, це була перша значна перемога народу над владою. Ця перемога сприяла зростанню авторитету національно-патріотичних сил. Все більше найбільш свідомих українських патріотів, переважно із простих людей, вступали в РУХ та інші українські патріотичні організації, брали участь в акціях боротьби за Незалежність України. І ця боротьба завершилася здобуттям Україною Незалежності 24 серпня 1991 року. Незалежність України ми здобули тоді мирним шляхом, і якби впродовж нашого понад 30-літнього періоду Україною правили справжні патріоти, не було б у нас такої руйнації економіки в державі, виїзду мільйонів українців за кордон через безробіття і низьку заробітну плату, ми б зберегли хоча б ту зброю і армію, яку Україна мала у 1991 році, і ніхто б на нас не пішов війною. А тепер, скориставшись нашою слабкістю, на нас напав споконвічний наш ворог – московська орда, яка відкрито заявила, що хоче знищити Україну як державу, а українців – як націю, і чинить проти українців такі ж звірства, які робили московити у 1930–1940-х роках. Тому весь український народ став на захист України, а кращі синий дочки України із зброєю в руках борються за Незалежність України, віддаючи на вівтар свободи свою силу, здоров’я і навіть життя. Віримо, що Україна за підтримки партнерів обов’язково переможе. Волелюбний похід на Микулинецький цвинтар у Тернополі для проведення віча і освячення мо/ гил Січових Стрільців і репресованих московсько/більшовицькими окупантами в Тернопільській тюрмі в червні 1941 року патріотів України 30 липня 1989 року, Тернопіль, Микулинецький цвинтар. Віче з освячення могил Січових Стріль/ ців і репресованих московсько/більшовицькими окупантами патріотів України. На передньому плані: Роман Гром’як, за ним позаду – Ігор Деркач (Львів), за ним – Микола Поровський (Рівне), біля нього – Володимир Колінець
Витоки · “Історія завжди твориться, з одного боку, героями, далекоглядними політиками, здатними продукувати добро, а з іншого — антигероями”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Правда і кривда: від Київської Руси до Гетьманщини

Кілька років тому пощастило познайомитися з Олександром Бондаренком, науковцем і публіцистом, якому належить авторство шести публіцистичних книг – трилогія “Повернення із забуття”, “Протистояння” і “Роздоріжжя” про Таращанське повстання 1918 року та долю його учасників, а також розвідка “Під знаком Молоха” у трьох книгах, присвячена становленню терору та тероризму у більшовицькій Росії після державного перевороту у жовтні 1917 року, номінованої на Національну премію України імені Тараса Шевченка. Пригадується, цей вагомий творчий доробок Олександра Бондаренка загалом викликав позитивне сприйняття широкого читацького загалу, особливо у тих, хто цікавиться історією минулого століття, ймовірно, найкривавішого від початку виникнення людської цивілізації. Тарас ГОЛОВКО Скоріше за все робота над останньою публіцистичною працею привідкрила для Олександра Бондаренка маловідомі раніше пласти інформації, що стосувались становлення української державності, починаючи з Київської Руси, і закінчуючи остаточним закріпленням радянської влади на терені тогочасної України в 20-х роках минулого століття. Результатом пошуку і вивчення цих безцінних джерел стало написання нової серії видань “Україна під знаком кремлівського Молоха” у п’яти книгах, предметом розгляду з яких стане книга перша “Витоки і наслідки багатовікового терору держав-сусідів України”, що побачила світ нинішнього року у видавництві Міжнародного університету “Україна”. Автор поставив собі за мету не лише дослідити складні процеси, що відбувались на цій території упродовж тисячоліття, а й викрити історичні фальсифікації, до яких вдавались імперські літописці, особливо за часів правління Катерини ІІ, та їх послідовники в академічних установах за радянщини. Історична правда буквально торжествує у новій книжці Олександра Бондаренка, утверджує суто проукраїнський підхід у висвітленні епохальних подій, що вплинули на подальшу долю не одного покоління українців, руйнує залишки шовіністичної ідеології, силою нав’язаною Кремлем колонізованим народам, зокрема українському, а головне, вказує на витоки агресивної зовнішньої політики Московського царства, з якого згодом утворилась Російська імперія, трансформувавшись з багатомільйонними жертвами у Радянську після захоплення влади більшовиками. Перегорнувши перші сторінки науково-популярного видання одразу помічаєш чотири епіграфи на початку, взяті з творів і спогадів Цицерона, Отто фон Бісмарка, Карла-Густава Манергейма і Бориса Грінченка, і якими автор ніби встановлює своєрідні осі координат, що визначають напрямок захоплюючої розповіді. Якщо давньоримський оратор вважав першим завданням історії утримуватися від брехні, а другим — не приховувати правди, видатний український філолог пропонував оцінювати вчинки людей у контексті епохи, в якій вони жили, то рейхсканцлер Німецької імперії переконував, що без розуміння минулого не можливо передбачити майбутнє, а його колега фінський фельдмаршал застерігав від внутрішніх чвар у власних лавах, здатних не лише послабити, а й призвести до поразки у протистоянні з ворогом. Парадоксальна річ, але всі ці чотири заповіді, як ми побачимо далі з авторської розповіді, ніколи не дотримувалися правлячою елітою ні за часів Київської Руси, ні за Гетьманщини, ні за УНР, а тим більше в УРСР, що і приводило до фатальних наслідків. Книжка складається з семи розділів, де охоплюється одинадцять століть – від заснування східно-слов’янськими племенами Києва до розпаду української державності в XVII ст., що отримало промовисту назву у вітчизняній історичній науці – Руїна. Першою несподіванкою, на яку наражаєшся, читаючи розділ “Розвінчування історії міфів про “спільну колиску” українців і москалів”, це легенда про варязького київського князя Аскольда, котрий, нібито правив у 830-882 роках разом із таким же князем Діром, згадуваних у літописному зведенні “Повість временних літ” ХІ-ХІІ ст. За літописними свідченнями Аскольд після повернення з походу на Царгород- Константинополь у 860 (за іншою версією у 866) році був убитий князем Новгородським Олегом та його дружинниками-язичниками під Києвом. Як пише Олександр Бондаренко, посилаючись на працю “Походження Русі” авторитетного дослідника давньоскандинавських і європейських джерел, академіка Омеляна Пріцака, Аскольд доводився онуком варязькому (норманського) конунгу Рагнару Лодброку, а Дір (чи Бйорн) – був його син. Таким чином, старшим у поході був Дір (дядько), а не Аскольд (племінник), якщо брати до уваги їхні родинні зв’язки, встановлені Пріцаком. Так само науковець доводить, що ніякого нападу, а тим більше вбивства Аскольда не відбулось, оскільки той благополучно повернувся до Англії, а Дір – до Старої Ладоги. Кому цікаво, може дізнатися і про Олега, який насправді ніколи у Києві не князював, а правив у Данії як король на ім’я Лот Кнут, усунутий від влади в 900 році і змушений був втекти до Полоцька, розташованого поблизу межиріччя Оки і Волги. Іншими словами, під сумнів ставиться правдивість Никоновського літопису XVI ст., укладеного в Московському князівстві в книгописній майстерні митрополита Даниїла, не кажучи про літопис Аскольда, що більшістю дослідників визнається як наукова містифікація. Історія завжди твориться, з одного боку, героями, далекоглядними політиками, здатними продукувати навколо себе добро, а з іншого, антигероями, для яких нічого святого на землі не існує і ними рухає містичне зло. Автор позитивно оцінює внесок київського князя із династії Рюриковичів Ярослава Мудрого, другого сина київського князя Володимира Святославовича від полоцької князівни Рогніди, який за час свого правління, а тривало воно понад пів століття, зміцнив державу Київська Русь, перемігши печенігів, здійснив низку успішних походів, започаткував укладання першого писаного зводу законів – “Руської правди”, де містились норми кримінального, спадкового, торгового і процесуального законодавства. Саме київський князь, одноосібний володар Руси Ярослав Мудрий, ініціював будівництво “Золотих воріт” і надбрамної церкви Благовіщення – Софійський собор, цих архітектурних шедеврів сивої давнини, на тому місці, де відбувся переможний бій з печенігами, підтримував спорудження монастирів й інших культових храмів у своїх володіннях, зокрема Печерського монастиря, що в 1598 році перетворився у Києво-Печерську Лавру, на святиню, на яку і досі зазіхає Московська метрополія через своїх ставлеників УПЦ МП. Повним антиподом Ярославу Мудрому постає в авторській розвідці князь Андрій Боголюбський, який долучився до нищення усіх тих здобутків у державі Київська Русь, які лишив після себе його попередник. Із Залісся – історичної області у межиріччі Москви та Оки, звідки прийшов грабувати, плюндрувати і вбивати цей спраглий до київського престолу онук великого князя київського Володимира Мономаха, Боголюбський став одним з перших воїтелів, як наголошує на цьому Олександр Бондаренко, хто спричинив занепад Києва як імперської столиці. Фактично він продовжив справу свого батька – Юрія Долгорукого, родоначальника володимиро-суздальського удільного князівства, активного учасника міжусобної боротьби на Руси, що скінчилось для нього отруєнням і похованням у церкві Спаса на Берестові. Вже у згадуваному Заліссі, звідки постійно виникала загроза для Києва, починаючи з ХІІ століття, відбувались незворотні процеси етногенезу, яким публіцист-історик присвятив цілий розділ – “Історія виникнення першого державного утворення на північному Поволжі та його агресивної політики: 1137-1238”. Досліджуючи це непросте питання, автор раз-по-раз звертається до фундаментальної праці “Історія України-Руси” видатного українського історика, громадського та політичного діяча, Голови Центральної Ради Української Народної Республіки Михайла Грушевського, який переконливо заперечував у ній видуману імперцями концепцію слов’янської спільності між південно-руськими, українськими, племенами, з яких було сформовано Київську державу – Русь і угро-фінськими племенами – весь, меря, мурома, – асимільованими слов’янами, які становили незначний відсоток у першому державному утворенні – на Заліській землі і прилеглих територіях в ХІІ–ХIV ст., що з плином часу трансформувались у Московське князівство. Заради об’єктивності, автор у розділі наводить чимало цитат російських інтелектуалів, не схильних довіряти шовіністично налаштованим імперським історикам, таким як Татищев, Карамзін, Соловйов, Ключевський та ін., котрі століттями вводили в оману російське суспільство, фальсифікуючи історію, на догоду московським правителям. Один із них – граф за царя, а з проголошенням СРСР – відомий письменник, поет, драматург Олексій Толстой досить скептично висловлювався стосовно приналежності його одноплемінників – московитів до слов’ян, племена яких розселилися впродовж століть на теренах Східної і Західної Європи, увібравши в себе все прогресивне і конструктивне, характерне для європейських народів: “Є дві Русі. Перша – Київська, яка має коріння у світовій, а щонайменше – європейській культурі. Ідея добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів їх увесь західний світ. А є ще друга Русь – Московська. Це Русь тайги, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику запеклість. Ця московська Русь з давніх-давен була, є і буде цілковитим запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи!”. Ще задовго до Толстого давньогрецький історик Геродот у своєму дев’ятикнижжі “Історія”, на яке обґрунтовано посилається автор, згадує племена, що мешкали, за одними відомостями, у Північному Поволжі, за іншими – в лісах між верхнім Дніпром і Доном, кваліфікуючи їх андрофагами (буквально – людожери, канібали), маючи фіно-угорське, а можливо прослов’янське, германське або балтське походження. Можна собі лише уявити, яка антропологія і генетика дістались у спадок людській спільноті, з якої виокремились московити/“великороси”, з притаманною для них ментальністю – жорстокістю, ненавистю, підступністю. Третина розділу присвячена асиміляції корінних народів, чи як згодом їх презирливо називатимуть інородцями, слов’янські прибульці, які узяли за основу свого буття не вдосконалення, скажімо, у рільництві, а набуття досвіду в постійних збройних сутичках, що мало на меті силове захоплення територій сусідніх державних утворень і підкорення інших народностей. Олександр Бондаренко, детально проаналізувавши етапи зародження Московського князівства, що тривало не одне століття і предтечою якого була Заліська земля, прийшов до висновку: у процесі колонізації й асиміляції фінських племен тим же Юрієм Долгоруковим почала відпрацьовуватись технологія придушення будь-якого спротиву з боку корінних етносів, яка постійно поліпшувалась його наступниками – московськими князями, монархами, генсеками. Апофеозом цієї методики, застосованої впродовж минулих віків, стало розростання Московського князівства до гігантських розмірів, з якого постали спочатку Російське царство, потім Російська імперія, а після неї Радянська імперія, що проіснувала понад сім десятиліть, поглинувши, як той кровожерливий Ваал, мільйони людей, денаціоналізувавши небачену кількість громадян, намагаючись зробити з них “інтернаціональну спільність – радянський народ”. Історична матриця Росії, яка буквально на очах у читача майстерно препарується автором книжки, має своє продовження у наступному розділі – “До історії становлення і трансформації державних утворень та народностей на північному Поволжі: 1238–1917”. Могутнім фактором, що вплинув на формування майбутньої Російської імперії стала монголо-татарська навала під проводом Чингісхана в ХІІІ столітті. Методи його державного правління були запозичені московитами і з успіхом для себе застосовані на практиці. Територія нинішньої Російської Федерації практично повністю збігається з територією Золотої Орди, завойованою нею впродовж двох століть. Вибудована вертикаль деспотичної влади, що передбачає беззаперечне виконання наказів, спущених згори, передалась у спадок від монголо-татарських ханів до московських князів і царів, заклавши основи прийдешньої тоталітарної держави з жорстокою диктатурою урядування. Так само зазнав змін й етнічний склад населення Залісся, поневоленого ординцями. Відтак автор пропонує москалів (історична назва, яку почали використовувати для жителів Великого князівства Московського у XII- XV століттях) розглядати як етнографічну групу нащадків суміші фінських племен і азійських тюркомовних племен, основою менталітету яких – матеріальне збагачення за рахунок інших, ведення війн як прийнятної форми існування. Далі буде.
По&сусідськи · “Подих війни відчувається і в Польщі, мирній європейській країні”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Польща – з Україною

Петро АНТОНЕНКО Фото автора Перемишль – не лише найближче до України (кордону зі Львівщиною) польське місто. Це ще й друге за часом місто Польщі, якому Указом Президента України було присвоєно почесне звання – Місто-рятівник. Першим звання удостоєне місто Жешув, воєводський центр цього Підкарпатського воєводства. А торік у липні званням відзначений і Перемишль. Адже місто стало транзитним пунктом, через який в Україну передається допомога, зібрана з різних регіонів Польщі. Цьому сприяють давно налагоджені зв’язки між Підкарпаттям і Львівщиною і те, що місто лише за 14 кілометрів від нашого кордону. Основна частка допомоги завозиться саме сюди, а потім поширюється Україною. Але чимало її транспортується з Перемишля і по наших дальших областях. І цього разу мене приймав мій давній добрий друг Станіслав Стемпєнь. Відомий польський історик, котрий працює в царині польсько-українських відносин у багатовіковій спільній історії, професор Університету Перемишля. Поляк, який вільно володіє українською мовою й регулярно чи- Станіслав Стемпєнь тає лекції в українських університетах, Станіслав 30 років тому створив і беззмінно очолює в Перемишлі Південно-Східний науковий інститут. Ця авторитетна громадська організація веде велику дослідницьку роботу, в її архіві, багатій бібліотеці працюють і українські дослідники, інститут видає багато книг обома мовами. А всього через день після повномасштабного вторгнення російських агресорів в Україну Інститут спільно з Перемишльським відділенням Польського Товариства боротьби з інвалідністю став одним із засновників Перемишльського Комітету допомоги Україні. Комітет згуртував громадськість, місцевих підприємців, всіх, хто може допомогти Україні. Така допомога, у тому числі безпосередньо через Інститут і Товариство, з першого ж дня пішла в Україну. Деталі – від моїх співрозмовників. Розповідає Станіслав Стемпєнь: – Хто в Польщі міг допомогти Україні з перших днів війни? Це спонтанно робили суспільство, Римо-католицька церква, а також фундації. Насамперед, ті, які й раніше працювали з Україною, польськими громадами в Україні, бо це були контакти. Називаю дві головні фундації: “Свобода і Демократія” у Варшаві, головою якої Ліля Любонєвич, і “Міжнародна солідарність”, голова Рафал Вільчановський. Потім підключилися місцева влада і держава, бо потрібен час, щоб оформити і ухвалити відповідні рішення. А Україна потребувала допомоги негайно, з першого дня війни. На кордоні тут одразу з’явилося багато біженців з України, яким теж необхідна була негайна допомога. Українська армія потребувала допомоги харчами, ліками. Фундації вийшли на римо-католицькі парафії, з якими мали давні контакти, на парафії, які єна півдні та сході України, в тому числі в Херсоні, Одесі, Харкові, де допомога потрібна була найбільше. Швидко поставали громадські організації допомоги Україні, як-от наш Комітет в Перемишлі, який ми створили незалежно від політичних переконань, від того, хто в якій партії, бо це не має значення, коли йдеться про допомогу українцям. Товариство боротьби з інвалідністю, яке в місті очолює рад-ний, тобто депутат міської ради, Анджей Берестецький, – це потужна загальнопольська громадська організація, яка суттєво підтримується державою, центральною і місцевою владою, в тому числі щодо фінансування. У Перемишлі Товариство має два навчально-реабілітаційні центри. Це великі будівлі з прилеглою територією. Один – на околиці міста під назвою Соботки, тут обслуговують містян. Другий – за кільканадцять кілометрів, у селищі Коритніци, для опікування людей з інвалідністю сіл Перемишльського повіту. Центри сумарно обслуговують близько двохсот підопічних, від малих дітей, яким організовано навчання, до дорослих. Дорослі також можуть вивчати комп’ютерну справу, займаються малюванням, рукоділлям, шитвом, музикою і співом. А ще в майстернях роблять гарні меблі, інші вироби, які продають на ярмарках і в магазинах, а кошти йдуть у бюджет Товариства. Головна мета такої опіки й допомоги – люди з інвалідністю не повинні почуватися самотньо, замикатися в чотирьох стінах, а активно й з користю спілкуватися. Ми побули з паном Анджеєм в центрі в Соботках. Директоркою тут його дружина Анета Блонська. Подружжя – педагоги за фахом, вчителюють у міських школах, мають трьох дорослих дітей, які вже вивчилися, працюють. Обоє з великою прихильністю ставляться до України, активно їй допомагають. Зокрема, в центрі в Соботках з першого дня війни приймали з усієї Польщі гуманітарну допомогу, сортували її, перевозили через кордон. Також у центрі на якийсь час поселялися українські біженці. Товариство давно допомагало полякам, котрі мешкають на Львівщині, і українцям, надавало гуманітарну допомогу літнім, самотнім, малозабезпеченим. Тепер додалася гуманітарна допомога через війну. Пан Анджей розповів, що в останні місяці до такої справи все активніше долучається місцева влада – і Перемишля, і повіту, і Підкарпатського воєводства. Воєвода пані Єва Ленарт активно включилася в цю справу, буває в Перемишлі, сама їздить з допомогою на Львівщину. Детальніше про участь воєводства в допомозі мені розповіла телефоном Малгожата Майка- Онішкевич, помічниця воєводи, котра займається зв’язками з тутешніми українцями і загалом з Україною (говорила гарною українською мовою): – Ще до початку великої війни ми допомагали полякам, котрі мешкають в Україні. Збирали туту людей допомогу, доставляли її в Україну за сприяння Анджея Берестецького, котрий має багато контактів. Звичайно, цю допомогу розширили, бо є змішані родини – з поляків і українців, є українські родини, що теж потребують допомоги. З початком повномасштабної війни до допомоги Україні долучилася влада воєводства. Ми організували збір допомоги, насамперед, через школи Підкарпатського воєводства, також громадські організації, деякі фірми. Разом із Товариством боротьби з інвалідністю доставляли гуманітарку в Україну, починаючи з містечка Мостиська, що на кордоні, і далі по селах і містах Львівщини. Також привозили допомогу українській армії. Це ми з відомих причин не афішували, але, зокрема, автомобілі, доставляли безпосередньо у бригади. Допомогу привозили і в інші регіони України, в тому числі у зруйновані населені пункти поблизу Києва. Також привезли в одне з сіл біля Чернігова, що постраждало торік від боїв. І ця добра справа триває. *** У центрі Перемишля, його історичній частині – Старому Місті, височіє так звана Замкова Гора. Тут зосереджені найбільші храми міста. Серед них – головний український храм, Собор Святого Івана Хрестителя, грекокатолицької парафії. Її діяльність об’єднує українську громаду Перемишля, доволі численну. Як об’єднує і український Народний дім. Центральна площа Перемишля Вранці я побував на богослужінні в храмі. Після чого зустрівся тут ще з одним учасником допомоги Україні. Це волонтер пан Станіслав. Українець, народжений далеко від Перемишля, на північному заході Польщі. Бо свого часу його родина стала жертвою сумнозвісної акції “Вісла”. Це коли у 1947 році комуністична влада Польщі, при потуранні і сприянні СРСР, провела масове виселення, депортацію українців зі східних воєводств, прилеглих до України, у північно-західні регіони. Понад 20 років тому Станіслав з родиною повернувся сюди, на землі своїх предків. Зараз він активно допомагає Україні. Ось і цього дня вже збирався в чергову поїздку до нас з гуманітарною допомогою. Причому, в гарячу точку, у Запорізьку область. Станіслав розповів, що з початку війни він з товаришами-волонтерами зробив уже близько 120 таких поїздок! Здебільшого у прикордонні місцевості. Але періодично здійснювали і далекі рейси, насамперед з допомогою українській армії. Серед волонтерів, хто збирає допомогу і її відвозить, – українці і поляки. Працюють спільно, злагоджено. Щодо допомоги нашим військовим, то воліють доставляти її безпосередньо на фронт, у наші підрозділи. Давно налагодили такі контакти, допомогу збирають і привозять конкретно за заявками, замовленнями наших військових. Те, що найбільше потрібне на передовій, аж до таких побутових речей, як засоби гігієни. …Чарівний Перемишль живе загалом мирним життям. Адже Польща вже 24 роки в НАТО і 19 років – у Європейському Союзі. Чого поляки щиро бажають і нам, Україні. Проте подих війни відчувається і в Польщі, мирній європейській країні. Моя нова журналістська поїздка до Перемишля наприкінці червня мала на меті показати, як Польща і далі допомагає Україні в боротьбі з російською агресією. Можна сказати, що ця допомога вийшла на новий рівень, поряд із громадськими організаціями все більше підключаються органи влади. Анджей Берестецький і воєвода Підкарпатського воєводства Єва Ленарт переда/ ють гуманітарну допомогу мешканцям українського містечка
Читаночка · “В поле, в степ широкий, А баштан – все він і він, Скільки бачить око”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Чарівна сила слів і трав

Валентина ВЕТРУК-ОЛЬШАНСЬКА Фауна і флора Запитав учитель Дору: – Що таке, скажи нам, флора? – Дора, знітившись, стоїть, Ані пари з вуст – мовчить. Все змішалось в голові: Фауна і флора, – Тож невпевнено себе Почуває Дора. Їй підказує Марина: – Це усі, що є, рослини. Ти, будь ласка, не зітхай, Все зелене називай. Та початку не розчула Бідолашна Дора. – Крокодил, – вона зітхнула, – Ось зелена флора. *** Ой, піду до річки, До річки, на лужок. Я знаю: там багато Красивих квіточок. Ось тут росте ромашка: Присяду, роздивлюсь, А там он – незабудка, До неї нахилюсь. Аж ген росте на пагорбі Фіалочка лілова, Я хочу задивлятися На неї знову й знову. Там півники-рослини З болітця виглядають. Вони людей лікують – Про це всі добре знають. Любисток жовтим цвітом, Як сонечко, сіяє. Я чула, що трава ця Чарівну силу має. Та рвати без потреби Не стану квітів цих – Нехай милують очі Дорослих і малих. Не плакав... – Сьогодні щеплення робили Усім у нашім класі, – Хвалився вдома мамі Синочок Опанасій. – А ти не плакав, Мій маленький? – Спитала сина Ніжно ненька. – Ні, я не плакав, Не стогнав: Мене ніхто Не наздогнав! Оголошення Висіло оголошення Про котика Пушка: Просили повернути Вусатого дружка. Писали в оголошенні, Що майже дві години Минуло, як пропав кіт З якоїсь там причини. А ще повідомлялося, Що в нього ніжна вдача, І що мишей в коморі Ловити не ледачий; Що не сиру — варену Кіт рибу їсть щоранку І дуже полюбляє Сосиски та сметанку; Що нитяним клубочком Погратись любить котик, І молоко смакує Йому, а не компотик… Шкода, що в оголошенні Забули написати, Який Пушок на вигляд Й кому його віддати… На баштані До бабусі з дідусем Приїхала Таня. Ще ні разу не була Внучка на баштані. Ось повіз її дідусь В поле, в степ широкий, А баштан – все він і він, Скільки бачить око. Таня вийшла із машини Й розвела руками: – Ось де м’ячик мій зелений Купувала мама! Тато пояснив – Чому ти запізнився в школу? – Питає вчителька Миколу. – Зібравсь на річку я спочатку, Але мене відмовив татко. – Татусь твій правильно вчинив І, сподіваюсь, пояснив, Чому ти мусиш йти у школу, А не рибалити, Миколо? – Авжеж, звичайно, пояснив. Мені сказав мій тато, Що черв’яків, на жаль, на двох Сьогодні малувато. Таблиця множення – Таблицю множення вже вивчив? – Спитав синочка Єрмолай. – Та як свої п’ять пальців знаю, Хоч серед ночі запитай. – То скільки ж буде: сім – на вісім? – Поглянув батько сину в очі. Син невдоволено промимрив: – Кажу ж – спитайте серед ночі… Мама зайнята – Чому виконує уроки За тебе завжди тато? – Запитує суворо Учителька Гната. – Тому це так виходить, – Відповідає Гнатик, – Що у матусі хатніх справ Щодня дуже багато. Чий м’яч? Залетів футбольний м’яч На чуже подвір’я І попав якраз у кошик, Де сушилось пір’я. Господиня у цей час Поралась в дворі, Узяла м’яча – й несе Дати дітворі. – Чий це м’яч? – Гука вона. Зблід Юрась, Немов стіна. – А вікно розбилось? – Ні. – Киньте м’ячик мій мені. Наталка ПОКЛАД, письменниця Скарга Під час медогляду Питає лікар Майю: – На вуха й ніс Якісь ти скарги маєш? – Скажу відверто: маю, – Відповідає Майя,– Бо дуже заважають, Як светрик одягаю. Дитяча радість – Мене сьогодні в школі похвалили, – Матусі вдома хвасталась Людмила. – За що ж тебе хвалили, доню мила? – – Бо двері за собою зачинила! Благородство Впіймав на груші дядько Сусідського Микиту: – А що ти, хлопче, робиш там? – Запитує сердито. Не розгубивсь хлопчина, Знайшов умить причину: – Упала ваша грушка Якраз до нас у сад, То я її на гілку Чіпляю вам назад. Складна ситуація Стоїть на тротуарі Хлопчина й гірко плаче. Питає перехожий: – Що сталося, козаче? – Матуся наказала: “Грицько, не поспішай, Чекай, коли проїде По вулиці трамвай”. Та щось на оцій вулиці Трамваїв я не бачу І скільки ще чекати – Не знаю. Тож і плачу. Робив зауваження Прийшов Єгор додому (Була якраз зима) – Рукав пальта відірваний, І ґудзиків нема. Бабуся налякалася: – Це що ж ти наробив? – Микиті зауваження Одним одне зробив: Що на шкільному ґанку Лиш дурень свище зранку. Цікаве ділення – Що буде, коли вісім Розділимо навпіл? – Запитує учителька Надійку Красносіл. Дівча малює вісімку Старанно на столі. – Коли ділити впоперек, То вийде два нулі. Якщо поздовж – Дві трійки, – Відповіла Надійка. Не було часу Весь мокрий, винуватий Прийшов синок до мами: – Я впав і забруднився, Бо не помітив ями. – В нових штанцях, синочку? – Зітхає скрушно мати. – Це сталося так швидко, Що я не встиг їх зняти. Чесне зізнання Питає учитель Іванченко Таню: – Хто виконав знову За тебе завдання? – Я, чесно, не знаю, Чи мама, чи тато, Бо вчора раненько Вляглася я спати. Пожалів маму – Чому не прийшла Твоя мама на збори? – Запитує вчителька Костика вчора. – Бо я не сказав, – Відказав він умить, – Й без них голова В мами часто болить. Не проблема – Я знову хочу бачити Батьків твоїх, Іванку! – Я можу їхнє фото Принести завтра зранку. І в будь-яку хвилину, Галино Омелянівно, Як тільки забажаєте, То зможете поглянути. Розмова про домашніх улюбленців Запитав Андрійко Рому: – В тебе є собака вдома? – Ні, немає. – Ну, а кішка? – Теж немає. Тільки мишка. – В клітці мишка чи в норі? – На комп’ютернім столі. Не вгадала – Чому такий брудний ти? – Пита сестра суворо. – Я навіть відгадаю, Що їв сьогодні, Жоро. – Ну ж, спробуй відгадати,— Сестричці мовить братик. – Яєчню, – каже Алла. – А от і не вгадала, Яєчню їв я вчора, – Відповідає Жора. По ґудзиках – Чи зміг би ти у темряві Пальто своє впізнати? – З цікавістю запитує Сестричка свого брата. – Звичайно, зможу, – каже брат, – По ґудзиках впізнаю. – А що в них особливого? – Їх на пальті немає. Сорочка з коротким рукавом – Яку сорочку, мамо, Дасте мені у школу? – Із ванної кімнати Запитує Микола. – З коротким, синку, рукавом. Чому про це питаєш? – Бо доки руки мити, Матусенько, не знаю. Найсильніший – Як у тебе справи, синку, З географії у школі? – Найсильніший я у класі! – Каже гордо батьку Коля. – Та невже це, синку, правда? – Щира правдонька моя, Бо з учительської глобус В клас завжди заношу я. Це вірші вчительки з Херсона, досвідченої, з романтичною і світлою душею. З отого мужнього й незламного Херсона, який пережив і ще переживає тяжку окупацію. І бореться. А Валентина Василівна з міста не виїжджала. Досить довго добиваючись від Міністерства освіти і науки відповідного грифу, Валентина Василівна в 2019 році нарешті змогла видати неймовірно цікаву, як на мене, й цінну книжку “Моя улюблена мова. Українська граматика у віршах”. І про це можна багато говорити і дискутувати. А ще вона має два рукописи майбутніх книжок віршів для дітей: “Ми діти Украї& ни” та “У дружбі з природою”. Так, у її творчості досить багато дидактики, і це зрозуміло: вчителька має свою мету й свою авдиторію. Але вона душею – поет. Причому і поет&лірик, і поет&гуморист. Я вибрала для презентації веселу частину доробку Валентини Ветрук&Ольшан& ської. А спонукали її до поетичної праці книжки незабутнього Дмитра Білоуса…
Театр · “Під час показу всіх вистав ми збираємо кошти на потреби наших військових”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ного сезону обов’язково порадуємо наших шанувальників ще однією прем’єрою. Олеся Голуб, виконавиця ролі Дружини Президента: – Моя героїня – жінка, яка знає, чого хоче і як цього досягти. Вважає себе у сім’ї шиєю, що може крутити головою, тобто президентом, у той бік, у який їй заманеться. Але в специфічний жіночий спосіб. Вона наділена мудрістю й хитрістю. Дізнавшись про зраду чоловіка, мститься витончено та безжально. Щойно я перечитала п’єсу, то одразу зрозуміла, що це моя роль. Мені до вподоби грати негативних персонажів або тих, хто змінюється під час вистави, має розвиток. Моя героїня різнопланова, я накидала собі образ цієї жінки і під час репетицій поступово його втілювала. Що ближче до прем’єри, то більше докладала зусиль. А коли в залі вже глядач, то, звісно, віддача більша, відбувається взаємний обмін енергіями і виникає катарсис. Репетиції були різні – короткій довгі, легкі та виснажливі. Вся вистава створювалася в команді з партнерами, але була необхідна й домашня робота над своїм персонажем. Від себе в образ героїні намагалася додати жіночності, якісь риси поведінки. Хоча характер у мене зовсім інший, але найцікавіше проявляти саме ті риси, яких у тебе насправді немає чи є, але виражені мінімально, і тоді ти їх немов роздмухуєш. Натомість грати саму себе нецікаво. Працювала з різними режисерами, кожен із них – мов інша книга. Серед них Богдан Гнатюк давав нам чи не найбільше волі, можливостей для імпровізації, для акторських фантазій. Після прем’єри він сказав: “Головне – це актор, а вже потім – режисер”. Саме тому він і дозволяв нам найбільш безумні ідеї, хай навіть не всі вони ввійшли в кінцевий малюнок вистави. Задоволена роботою нашої команди, але бачу, над чим ще треба попрацювати. Думаю, що з третього показу все стане на свої місця. Ірина Сопіт, виконавиця ролі Софії: – Готова підтримувати Богдана Гнатюка в усіх його проєктах. Я вірю, що в нього велике майбутнє. А його п’єса “Украдена краса” вартує того, аби за нею зняли кіно. Цю виставу, яку ми щойно випустили, далекого 2017 року ставили в Полтаві. Я тоді купила квиток на автобус і поїхала дивитися. Була в захваті не стільки від постановки, скільки від сюжету. Дуже цікава емоційна вистава. Найбільше мені сподобався образ Софії, роль якою нині виконую. Дякую режисерові за те, що дав можливість обирати, кого я хочу зіграти. Саме під час прочитання тексту я закохалася в образ цієї героїні. Спочатку вона здається сірою мишкою, що перебуває в тіні. У президента є яскраві дружина та коханка. І тут несподівано Софія каже президенту: “Я хочу від вас дитину. У мене теж можуть бути права, як і в кожної жінки, яка побувала в ліжку президента”. До самого тексту коректив я не пропонувала. Вважаю, що персонаж має бути таким, яким його задумав автор. А над самим образом багато працювала, думала, як цікавіше подати свою героїню, її характер, одяг. Щось додала і від себе. Вважаю, що в кожного актора і кожної акторки багато емоцій. Але в повсякденному житті ми не використовуємо весь спектр характеру. А робота виконавця над роллю полягає в тому, що він шукає саме ту емоцію, яка підійде його персонажу. Вважаю, що на цьому етапі зробила все для своєї героїні. Впевнена, що з кожною виставою вона ставатиме кращою, цікавішою і відкриватиме в собі нові грані.
Театр · “Під час показу всіх вистав ми збираємо кошти на потреби наших військових”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Пограти у президента

У нещодавно створеному театрі CULT відбулася прем’єра вистави “Хто хоче зіграти в президента”. Це шпигунська комедія, де в головній ролі виступає президент неназваної європейської держави. Однієї доленосної ночі він одночасно стикається з дружиною та коханкою. Йому доведеться зробити не тільки любовний, але й політичний вибір, від якого залежатиме майбутнє країни. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соціальних мереж – На написання саме такої п?єси надихнула біографія Джона Кеннеді і його непереборна любов до жінок, а ще той факт, що його дружина Жаклін Кеннеді мирилася з цим і йому пробачала, – розповів автор п’єси та режисер-постановник Богдан Гнатюк. – Принаймні так говорить історія. П’єса написана у 2016 році і вперше побачила сценічне втілення в Полтавському театрі імені Миколи Гоголя. Режисером був Сергій Павлюк. Вистава мала місцевий успіх, але, вочевидь, через політичну складову доволі швидко була знята з репертуару. Чому я вирішив поставити цю виставу і чому саме зараз? Тому що в часи великої повномасштабної війни ми (і це природньо) забули про мирну буржуазну політику. А саме про таке політиканство старого зразка я і захотів поставити виставу. І, звісно, хотів, щоб моя п’єса знайшла своє втілення у столиці. Тепер я можу з гордістю сказати, що всі мої п’єси гралися в київських театрах. Репетиції відбувалися жваво, але було багато питань, що потребували колективних рішень. Зокрема, ми вирішили доволі радикально скоротити п’єсу. Я був не проти – це пішло на користь постановці. Виставу продемонстрував театр CULT. Це новонароджений театр, який заснував відомий актор Назар Борушок. Виконавці ролей – Назар Борушок, Тетяна Кришталь, Олеся Голуб, Ірина Сопіт, Олег Терновий. Це молоді актори, хтось – із Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”, хтось – із Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Вони зарядили виставу своєю молодістю, красою й талантом. Сценографією і костюмами традиційно займався я, мені це подобається. Мої плани на майбутнє – написати містичну п’єсу про привидів, про життя та смерть. Також ми попросили розповіс& ти про роботу над виставою самих акторів. Назар Борушок, виконавець ролі Президента, засновник театру CULT: – Я грав майже в усіх виставах, які поставив Богдан Гнатюк за своїми п’єсами. З ним комфортно працювати, його матеріал легко вчити. Мені подобаються сюжети, стилістика твору і гумор, який він вкладає навіть у драматичні історії. Як режисер Богдан дає волю акторові. Якщо я як виконавець пропоную йому якусь фізичну дію або текстові вставки, то переважно він їх приймає. Завжди йде на контакт, знаходить компроміс з акторами. Я б сказав – це демократичний режисер. Коли я відкрив свій театр CULT і запросив Богдана Гнатюка, то він мені сказав: “У мене є така п’єса, не хотів би зіграти?” Я одразу ж погодився, а коли прочитав текст, то був у захваті. Мені дуже сподобалася ця комедія. Під час репетицій ми не переривалися через повітряні тривоги. Хоча вони, звісно, позначалися на нашій роботі, адже актори не завжди могли приїхати вчасно. Але ми встигли зробити виставу і зіграти її вперше в той день, як і планували. Загалом підготовчий процес тривав три місяці. Я граю Президента. А коли ми щось чуємо про президента, то виникають якісь асоціації. Богдан сказав, що тут немає жодних посилань ні до нинішнього, ні до попередніх президентів. У цьому персонажі живе кілька особистостей, і кожна з них цікава по-своєму. Він любить дітей, жінок, свою країну. Якби це була лише одна особистість, то образ вийшов би одноманітний. А так президент у нас багатогранний, має кілька облич. З мого боку було багато текстової імпровізації, інших цікавих моментів, звісно, погоджених із режисером. Я не копіював жодного з президентів, аби в людей не виникало асоціацій. Це окрема історія, яка ніяк не пов’язана з нашими реаліями. Поруч зі мною – прекрасні актори з Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Тетяна Кришталь та Олег Терновий, які чимало допомагали режисерові, внесли багато цікавих ідей під час роботи над виставою. Олеся Голуб, яка виконує роль першої леді, – теж професіоналка своєї справи. Працюємо з ними не вперше, тому швидко знаходили спільну мову. І, звичайно, Ірина Сопіт, з якою я пройшов великий театральний шлях. Насамперед маю на увазі вистави “Кафе “Республіка” та “Украдена краса”. До своєї ролі традиційно є зауваження. Я завжди самокритичний. Розумію, що як би не зіграв, завжди можна краще. Але задоволений, що встигли втілити цей проєкт у життя досить швидко. Хотів би кілька слів сказати про театр CULT, створений вже після початку повномасштабного вторгнення. У перші місяці війни зі своїм другом Віталієм Стеценком ми були в територіальній обороні на заході України. Якось стояли разом на блокпосту о 5-й годині ранку і говорили про мистецтво, якими будуть театр і кіно під час великої війни. Виникла ідея створення свого театру. Віталій допоміг фінансово. Винайняли приміщення, я разом із батьком зробили практично всю фізичну роботу з його облаштування. Через місяць ми вже відкрилися. За кілька місяців, що минули відтоді, наш театр став пізнаваним. Крім гри власних вистав, здаємо приміщення в оренду для інших проєктів. У планах – створення культурного центру, де відбуватимуться також пізнавальні лекції, концерти, інші мистецькі акції. Хочемо показувати унікальне кіно, приміром, “Пропалу грамоту”. Зараз у нашому репертуарі переважно комедійний жанр. Хотілося б, аби театр відволікав глядачів від того, що відбувається навколо, і щоб вони занурювалися в позитив, могли відпочити, отримати культурне задоволення. Нещодавно у нас вийшла вистава за п’єсою Дмитра Корчинського “Колаборант”. Гастролювали з нею по Україні, всюди були переповнені зали. Зібрали 56 тисяч гривень для батальйону “Братство”. Загалом під час показу всіх вистав ми збираємо кошти на потреби наших військових. А на початку нового театраль-
16 Довкілля “Прибери Карпати, як у себе біля хати”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

вання пластиків” від екотренерки з Ужгорода – Іванни Трофименко. А після здобутих знань на учасників чекало частування-сніданок від Драгівської громади з найсмачнішими у світі міні-голубцями. Ювілейний екопікнік минув в атмосфері спільної радості від командної роботи і внутрішнього задоволення від очищення берегів Закарпатського моря. Адже там розумієш, що твій особистий невеликий внесок у таку велику справу є справді важливою місією у створення екосвідомої родини, яка з кожним екопікніком розширюється та росте. А поки організатори й учасники насолоджуються результатом своєї праці, переглядають відзняті фото та відеоматеріали, а також готуються до наступної зустрічі, запрошуємо вас долучитися до екородини на 21-й екопікнік з командою CHYSTO.DE вже 12–13 серпня. Разом змінюймо себе та нашу країну на краще.
16 Довкілля “Прибери Карпати, як у себе біля хати”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Екопікнік рятує гори

Олександр КРАВЧУК, учасник екопікніку Фото Владислави Мазур “Прибери Карпати, як у себе біля хати” – саме таким девізом щомісяця, окрім зими, розпочинають свою волонтерську місію прибиральники екоініціативи CHYSTO.DE з порятунку Закарпатського моря. Закарпатським морем називають споруджене у 1955 році Вільшанське водосховище, що розкинулось на річці Теребля в Хустському районі Закарпатської області, неподалік села-музею Колочави. Як зазначають організатори екопікніків, їхньою місією є привернення уваги суспільства до проблеми нераціонального споживання природних ресурсів, засмічення природи твердими побутовими відходами та через власний приклад, завдяки екопікнікам, навчальним програмам, еколекторіям – пробудити бажання до свідомого споживання, сортування та дбайливого ставлення до довкілля в усіх українців. 8–9 липня відбувся вже двадцятий екопікнік за участі майже двохсот екоактивістів (наймолодшому учаснику, що разом із батьками прибув на Берег, – лише 7 місяців) з різних регіонів України та світу в мальовничому селищі Мерешор задля збереження ландшафтного заказника “Берег Закарпатського моря”. Організаторами екопікніків є команда ГО “CHYSTO.DE”, яка ініціювала надання унікальній території офіційного статусу ландшафтного заказника, що оточений Національним природним парком “Синевир”. За два дні активної роботи волонтерів з Берега Закарпатського моря було прибрано майже 4050 кг відходів. Після прибирання берегової лінії учасників пригощали смачним обідом від Колочавської громади та знайомили з локальними стравами цього краю, музичною культурою Тереблянської долини, а також учасники мали змогу взяти участь у майстер-класах з гри на традиційних музичних інструментах, зокрема, скосівці, трембіті, дримбі й послухати гру місцевих музик як у сольному, так і ансамблевому виконанні місцевого гурту “Весільна Деца”. Яскравою частиною культурної програми став театрально-хореографічний виступ місцевих школярів на тему екологічної свідомості та закликом до раціонального використання речей у побуті. На думку учасника проєкту Віктора Рибарчука, що працює в IT-галузі, реалізація екопікніків неабияк зміцнює українців, котрі приїжджають з різних регіонів України та об’єднуються заради спільної мети. Важливою рисою екопікніків залишається просвітницька діяльність у межах проєкту, а саме формування екологічної свідомості співгромадян. Так, у перший день екопікніку, для учасників підготували перегляд документального фільму на екологічну тематику – “І кожна річка” режисерки Олесі Моргунець-Ісаєнко. Зранку другого дня відбувся еколекторій на тему: “Сортування, вторинна переробка, марку-
16 Довкілля “Прибери Карпати, як у себе біля хати”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Сенс Банк”, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279-39-55 Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Довкілля “Прибери Карпати, як у себе біля хати”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин