Витоки · “Історія завжди твориться, з одного боку, героями, далекоглядними політиками, здатними продукувати добро, а з іншого — антигероями”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Правда і кривда: від Київської Руси до Гетьманщини
Слово Просвіти, №30 за 2023 рік
Кілька років тому пощастило познайомитися з Олександром Бондаренком, науковцем і публіцистом, якому належить авторство шести публіцистичних книг – трилогія “Повернення із забуття”, “Протистояння” і “Роздоріжжя” про Таращанське повстання 1918 року та долю його учасників, а також розвідка “Під знаком Молоха” у трьох книгах, присвячена становленню терору та тероризму у більшовицькій Росії після державного перевороту у жовтні 1917 року, номінованої на Національну премію України імені Тараса Шевченка. Пригадується, цей вагомий творчий доробок Олександра Бондаренка загалом викликав позитивне сприйняття широкого читацького загалу, особливо у тих, хто цікавиться історією минулого століття, ймовірно, найкривавішого від початку виникнення людської цивілізації.
Тарас ГОЛОВКО
Скоріше за все робота над останньою публіцистичною працею привідкрила для Олександра Бондаренка маловідомі раніше пласти інформації, що стосувались становлення української державності, починаючи з Київської Руси, і закінчуючи остаточним закріпленням радянської влади на терені тогочасної України в 20-х роках минулого століття. Результатом пошуку і вивчення цих безцінних джерел стало написання нової серії видань “Україна під знаком кремлівського Молоха” у п’яти книгах, предметом розгляду з яких стане книга перша “Витоки і наслідки багатовікового терору держав-сусідів України”, що побачила світ нинішнього року у видавництві Міжнародного університету “Україна”. Автор поставив собі за мету не лише дослідити складні процеси, що відбувались на цій території упродовж тисячоліття, а й викрити історичні фальсифікації, до яких вдавались імперські літописці, особливо за часів правління Катерини ІІ, та їх послідовники в академічних установах за радянщини. Історична правда буквально торжествує у новій книжці Олександра Бондаренка, утверджує суто проукраїнський підхід у висвітленні епохальних подій, що вплинули на подальшу долю не одного покоління українців, руйнує залишки шовіністичної ідеології, силою нав’язаною Кремлем колонізованим народам, зокрема українському, а головне, вказує на витоки агресивної зовнішньої політики Московського царства, з якого згодом утворилась Російська імперія, трансформувавшись з багатомільйонними жертвами у Радянську після захоплення влади більшовиками. Перегорнувши перші сторінки науково-популярного видання одразу помічаєш чотири епіграфи на початку, взяті з творів і спогадів Цицерона, Отто фон Бісмарка, Карла-Густава Манергейма і Бориса Грінченка, і якими автор ніби встановлює своєрідні осі координат, що визначають напрямок захоплюючої розповіді. Якщо давньоримський оратор вважав першим завданням історії утримуватися від брехні, а другим — не приховувати правди, видатний український філолог пропонував оцінювати вчинки людей у контексті епохи, в якій вони жили, то рейхсканцлер Німецької імперії переконував, що без розуміння минулого не можливо передбачити майбутнє, а його колега фінський фельдмаршал застерігав від внутрішніх чвар у власних лавах, здатних не лише послабити, а й призвести до поразки у протистоянні з ворогом. Парадоксальна річ, але всі ці чотири заповіді, як ми побачимо далі з авторської розповіді, ніколи не дотримувалися правлячою елітою ні за часів Київської Руси, ні за Гетьманщини, ні за УНР, а тим більше в УРСР, що і приводило до фатальних наслідків. Книжка складається з семи розділів, де охоплюється одинадцять століть – від заснування східно-слов’янськими племенами Києва до розпаду української державності в XVII ст., що отримало промовисту назву у вітчизняній історичній науці – Руїна. Першою несподіванкою, на яку наражаєшся, читаючи розділ “Розвінчування історії міфів про “спільну колиску” українців і москалів”, це легенда про варязького київського князя Аскольда, котрий, нібито правив у 830-882 роках разом із таким же князем Діром, згадуваних у літописному зведенні “Повість временних літ” ХІ-ХІІ ст. За літописними свідченнями Аскольд після повернення з походу на Царгород- Константинополь у 860 (за іншою версією у 866) році був убитий князем Новгородським Олегом та його дружинниками-язичниками під Києвом. Як пише Олександр Бондаренко, посилаючись на працю “Походження Русі” авторитетного дослідника давньоскандинавських і європейських джерел, академіка Омеляна Пріцака, Аскольд доводився онуком варязькому (норманського) конунгу Рагнару Лодброку, а Дір (чи Бйорн) – був його син. Таким чином, старшим у поході був Дір (дядько), а не Аскольд (племінник), якщо брати до уваги їхні родинні зв’язки, встановлені Пріцаком. Так само науковець доводить, що ніякого нападу, а тим більше вбивства Аскольда не відбулось, оскільки той благополучно повернувся до Англії, а Дір – до Старої Ладоги. Кому цікаво, може дізнатися і про Олега, який насправді ніколи у Києві не князював, а правив у Данії як король на ім’я Лот Кнут, усунутий від влади в 900 році і змушений був втекти до Полоцька, розташованого поблизу межиріччя Оки і Волги. Іншими словами, під сумнів ставиться правдивість Никоновського літопису XVI ст., укладеного в Московському князівстві в книгописній майстерні митрополита Даниїла, не кажучи про літопис Аскольда, що більшістю дослідників визнається як наукова містифікація. Історія завжди твориться, з одного боку, героями, далекоглядними політиками, здатними продукувати навколо себе добро, а з іншого, антигероями, для яких нічого святого на землі не існує і ними рухає містичне зло. Автор позитивно оцінює внесок київського князя із династії Рюриковичів Ярослава Мудрого, другого сина київського князя Володимира Святославовича від полоцької князівни Рогніди, який за час свого правління, а тривало воно понад пів століття, зміцнив державу Київська Русь, перемігши печенігів, здійснив низку успішних походів, започаткував укладання першого писаного зводу законів – “Руської правди”, де містились норми кримінального, спадкового, торгового і процесуального законодавства. Саме київський князь, одноосібний володар Руси Ярослав Мудрий, ініціював будівництво “Золотих воріт” і надбрамної церкви Благовіщення – Софійський собор, цих архітектурних шедеврів сивої давнини, на тому місці, де відбувся переможний бій з печенігами, підтримував спорудження монастирів й інших культових храмів у своїх володіннях, зокрема Печерського монастиря, що в 1598 році перетворився у Києво-Печерську Лавру, на святиню, на яку і досі зазіхає Московська метрополія через своїх ставлеників УПЦ МП. Повним антиподом Ярославу Мудрому постає в авторській розвідці князь Андрій Боголюбський, який долучився до нищення усіх тих здобутків у державі Київська Русь, які лишив після себе його попередник. Із Залісся – історичної області у межиріччі Москви та Оки, звідки прийшов грабувати, плюндрувати і вбивати цей спраглий до київського престолу онук великого князя київського Володимира Мономаха, Боголюбський став одним з перших воїтелів, як наголошує на цьому Олександр Бондаренко, хто спричинив занепад Києва як імперської столиці. Фактично він продовжив справу свого батька – Юрія Долгорукого, родоначальника володимиро-суздальського удільного князівства, активного учасника міжусобної боротьби на Руси, що скінчилось для нього отруєнням і похованням у церкві Спаса на Берестові. Вже у згадуваному Заліссі, звідки постійно виникала загроза для Києва, починаючи з ХІІ століття, відбувались незворотні процеси етногенезу, яким публіцист-історик присвятив цілий розділ – “Історія виникнення першого державного утворення на північному Поволжі та його агресивної політики: 1137-1238”. Досліджуючи це непросте питання, автор раз-по-раз звертається до фундаментальної праці “Історія України-Руси” видатного українського історика, громадського та політичного діяча, Голови Центральної Ради Української Народної Республіки Михайла Грушевського, який переконливо заперечував у ній видуману імперцями концепцію слов’янської спільності між південно-руськими, українськими, племенами, з яких було сформовано Київську державу – Русь і угро-фінськими племенами – весь, меря, мурома, – асимільованими слов’янами, які становили незначний відсоток у першому державному утворенні – на Заліській землі і прилеглих територіях в ХІІ–ХIV ст., що з плином часу трансформувались у Московське князівство. Заради об’єктивності, автор у розділі наводить чимало цитат російських інтелектуалів, не схильних довіряти шовіністично налаштованим імперським історикам, таким як Татищев, Карамзін, Соловйов, Ключевський та ін., котрі століттями вводили в оману російське суспільство, фальсифікуючи історію, на догоду московським правителям. Один із них – граф за царя, а з проголошенням СРСР – відомий письменник, поет, драматург Олексій Толстой досить скептично висловлювався стосовно приналежності його одноплемінників – московитів до слов’ян, племена яких розселилися впродовж століть на теренах Східної і Західної Європи, увібравши в себе все прогресивне і конструктивне, характерне для європейських народів: “Є дві Русі. Перша – Київська, яка має коріння у світовій, а щонайменше – європейській культурі. Ідея добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів їх увесь західний світ. А є ще друга Русь – Московська. Це Русь тайги, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику запеклість. Ця московська Русь з давніх-давен була, є і буде цілковитим запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи!”. Ще задовго до Толстого давньогрецький історик Геродот у своєму дев’ятикнижжі “Історія”, на яке обґрунтовано посилається автор, згадує племена, що мешкали, за одними відомостями, у Північному Поволжі, за іншими – в лісах між верхнім Дніпром і Доном, кваліфікуючи їх андрофагами (буквально – людожери, канібали), маючи фіно-угорське, а можливо прослов’янське, германське або балтське походження. Можна собі лише уявити, яка антропологія і генетика дістались у спадок людській спільноті, з якої виокремились московити/“великороси”, з притаманною для них ментальністю – жорстокістю, ненавистю, підступністю. Третина розділу присвячена асиміляції корінних народів, чи як згодом їх презирливо називатимуть інородцями, слов’янські прибульці, які узяли за основу свого буття не вдосконалення, скажімо, у рільництві, а набуття досвіду в постійних збройних сутичках, що мало на меті силове захоплення територій сусідніх державних утворень і підкорення інших народностей. Олександр Бондаренко, детально проаналізувавши етапи зародження Московського князівства, що тривало не одне століття і предтечою якого була Заліська земля, прийшов до висновку: у процесі колонізації й асиміляції фінських племен тим же Юрієм Долгоруковим почала відпрацьовуватись технологія придушення будь-якого спротиву з боку корінних етносів, яка постійно поліпшувалась його наступниками – московськими князями, монархами, генсеками. Апофеозом цієї методики, застосованої впродовж минулих віків, стало розростання Московського князівства до гігантських розмірів, з якого постали спочатку Російське царство, потім Російська імперія, а після неї Радянська імперія, що проіснувала понад сім десятиліть, поглинувши, як той кровожерливий Ваал, мільйони людей, денаціоналізувавши небачену кількість громадян, намагаючись зробити з них “інтернаціональну спільність – радянський народ”. Історична матриця Росії, яка буквально на очах у читача майстерно препарується автором книжки, має своє продовження у наступному розділі – “До історії становлення і трансформації державних утворень та народностей на північному Поволжі: 1238–1917”. Могутнім фактором, що вплинув на формування майбутньої Російської імперії стала монголо-татарська навала під проводом Чингісхана в ХІІІ столітті. Методи його державного правління були запозичені московитами і з успіхом для себе застосовані на практиці. Територія нинішньої Російської Федерації практично повністю збігається з територією Золотої Орди, завойованою нею впродовж двох століть. Вибудована вертикаль деспотичної влади, що передбачає беззаперечне виконання наказів, спущених згори, передалась у спадок від монголо-татарських ханів до московських князів і царів, заклавши основи прийдешньої тоталітарної держави з жорстокою диктатурою урядування. Так само зазнав змін й етнічний склад населення Залісся, поневоленого ординцями. Відтак автор пропонує москалів (історична назва, яку почали використовувати для жителів Великого князівства Московського у XII- XV століттях) розглядати як етнографічну групу нащадків суміші фінських племен і азійських тюркомовних племен, основою менталітету яких – матеріальне збагачення за рахунок інших, ведення війн як прийнятної форми існування. Далі буде.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
