Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацьке віче · “Маємо вкрай бережливо ставитися до всього, що примножувало славу української літератури, мистецтва, науки”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Вишиття з Донеччини

Слово Просвіти, №30 за 2023 рік

А ще це стосується досвіду не& змірної платні за спадкову радян& ську звичку – не замислюватися. Котрась із дівчат розповідала: на& віть коли остаточно з’ясувалося, що все не закінчиться швидко, “яку 2014&му”, вже під cуцільними обстрілами – багатьох не відпус& кала дивна, поза межами здорово& го глузду, надія на “гyманність” ворога (“Оні же тоже люді”) і на& віть на ”кровну спорідненість” (“Ми же братья”). Хоча… особли& во дивуватися немає чого. На по& розі великого вторгнення один кер& манич так само говорив, що вони теж люди… Тим часом обстріли міста частішають, от уже тривають мало не безперестану. Зникають електрика, вода, зв’язок, газ, закінчується їжа. Люди скупчуються в підвалах. У пошуках води та їжі час від часу виходять назовні. Вони рухаються повз руїни шкіл, поліклінік, кінотеатрів. Повз тіла вбитих, що просто валяються на вулицях. І хтось гине, а комусь щастить цього разу повернутися з дорогоцінними знахідками – дещицею харчу й води. Дехто залишається у своїх оселях, бо в батареях опалення ще є трохи технічної води. Потім ракети знищують оселі. Або закінчується в батареях вода. Інші горять живцем у своїх будинках, волають під завалами про допомогу, але їх дедалі рідше вдається врятувати. Бо рятувати стає нічим і нікому. Немає жодного зв’язку з довколишнім світом. Для когось це страх загубитися чи загубити рідних. До того ж для більшості – страх дізнатися, що загубили країну. (Пам’ятаєте, в кількох розповідях: “Коли з’явився зв’язок, я дізналася, що Київ стоїть, що стоїть Україна. Я плакала від щастя…”). Тоді багато хто вирішує виходити. Тобто спробувати врятуватися. І знову одні гинуть під обстрілами, інших росіяни вбивають на блокпостах чи забирають на фільтрацію. Ті, що все-таки вийшли на вільну територію, збагатилися великим досвідом – лютої ненависті до вчорашнього “брата”. Вони ще не знають, що цей досвід спав у їхніх генах, а тепер от прокинувся. На відміну від них, ворог це усвідомлює. Тому він вбиватиме нас усіх. Так після грандіозних повстань проти радянського поневолення ворог влаштував українцям Голодомор. Так після відчайдушного спротиву Української Повстанської Армії кількадесят років ворог дедалі тугіше стискав зашморг на українській шиї. Інші часи, ворог – той самий. Відступ другий. Було це у 1981 чи 82&му році. Повезли нас, луганських літераторів, молодих і не дуже, до москви. На “творчий звіт”. У програмі, як тоді було заведено, – бесіда з високим спілчанським начальством, виїзні зустрічі з трудящими й численні застілля. Су& проводжувало делегацію двійко луганських “смотрящих” – від обкому і від контори. На місці долучилися тутешні – від ЦК і КҐБ. Останні поводилися натреновано – простакувато: й чарочку пили, й поблажливо за плечі приобіймали, й анекдоти розказували, переважно про кумедних нацменів. І от якось під час таких посиденьок, коли підпилі гості столиці розслабилися, розспівалися, розбалакалися рідною мовою, раптом один зі столичних наглядачів тихо так, задумливо, незлобиво, аж ніби дружелюбно, проказав: “Да… мало ми Донеччина ніколи не була російською. У свій час там лунали українські пісні, носилися вишиванки зі своїм унікальним орнаментом і побутували неповторні традиції. На жаль, через імперську окупацію багато артефактів було втрачено, деяким вдалося вціліти, але сховатися в підпілля. Однак українська культура постає з попелу, як фенікс. Так сталося минулого року, коли з окупованого Краматорська вдалося вивезти єдину у своєму роді колекцію вишиванок, одностроїв та ікон, притаманних регіонам Донеччини, Луганщини та Слобожанщини. Завдячувати цьому варто місцевій вчительці Оксані Проселковій та підприємиці Ганні Ощепковій. Днями в Калуші, у виставковій залі на вулиці Дзвонарській,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин