Суспільство · “Без народності неможливо творити сутність виховної системи етносу, народу, нації, наближеної до Людини”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Принцип народності у світлі війни
Слово Просвіти, №30 за 2023 рік
Леонід ТОМА, поет, прозаїк, драматург
“Цим двом книгам Георгія Філіпчука не скласти ціни. Це – живий нерв, зітканий із болю, переживань і глибокої віри в нашу перемогу”. Микола Жулинський “Українська національна ідея – найвідданіший “вартовий” державнос& ті, ідентичності, суверенності Народу”. Георгій Філіпчук
Згадується поїздка в Маріуполь, куди ми приїхали на запрошення керівництва полку “Азов” у кінці 2019 року, яка була не просто насиченою. Академіки Г. Філіпчук і М. Жулинський і я з ними потрапили у вир суспільного життя міста. Виступи у військових частинах, центральній бібліотеці, університетах, театрі були присвячені пам’яті художниці і дисидентки Алли Горської, яка створила кілька монументальних мозаїк для міста, а ще – яскравий духовний слід, нестримне почуття свободи. Зараз немає Маріупольського театру, під його руїнами загинули сотні маріупольців, а сам Маріуполь став містом-привидом. У пам’яті й сьогодні слова Георгія Філіпчука про убого-олігархічну державу, нездатну служити суспільному благу, допоки українці не виборють справжню політичну самостійність, культурний і духовний суверенітет, допоки народ не зупинить какофонії пустих обіцянок, не здобуде гідної для українців свободи. І ось нині у світ вийшли дві книги його публіцистичних виступів і есеїв. Їх назви семантичні: “Напередодні “24”. Світовідчування часу” і “…24”: Ідентичність, Державність у вимірі війни”. Цей есеїстичнопубліцистичний “арсенал” уже раніше побачив світ у періодичній пресі, здебільшого у всеукраїнському тижневику “Слово Просвіти”. Немало з цих публікацій були поширені в соціальних мережах, ставши важливим чинником організації духовного спротиву окупантам і доморощеним колабораціоністам. Уже самі назви “На шляхах української правди”, “Просвітництво: “Фейсбук війни”, “Володар Духовного Меча” показують читачеві один із найголовніших принципів Георгія Філіпчука – його безкомпромісність в утвердженні національних ідеалів та послідовну україноцентричність. “Складною, страшною, незбагненно аморальною є політика ХХІ століття, коли за вчинене
Олекса РІЗНИКІВ, лавреат літературних премій Павла Тичини, Бориса Грінченка, Тодося Осьмачки, Євгена Маланюка, м. Одеса
У ці важкі, вирішальні для нашої держави роки питання мови знову виходить на перший план. Саме її ненавидять рашисти. Саме вона стоїть їм поперек горла: Слони навчаються ходити На двох ногах, як ходим ми, Папуги вчаться говорити людською, хоч не є людьми.
І тільки бідні московити, Вік живучи помежи нас, Так і не годні научитись Людською хоч би двійко фраз. Тому я дозволяю собі кожну хвилину віддавати мові, її дослідженню… 2016 року в “Літературній Україні” була надрукована моя стаття, що закінчувалася пропозицією називати людину не Людина розумна (Homo sapiens), а Людина розумовна. Додавання лише двох літер -овтворить диво, розкриваючи нові сенси взаємодії, взаємотворення розуму і мови. Мені здається, що це тільки в нашій мові можливе таке природне красиве поєднання. А вони ж насправді нерозривні! Вони одне без одного не можуть існувати. Так, вони разом, взаємопроникаючи, існують, живуть тисячоліттями. Від самого початку. Початку чого? Існування людини, люд-варварство і дикунство такого вселенського масштабу настирливо відшукуються “дипломатичні підходи” для збереження “обличчя” цих потвор новітнього часу… Однак навіть найгостріших емоцій замало, щоби здолати зло. Українська держава, яка представляє інтереси Українського народу, має адекватно визначитися з наступною “братньою країною”. Так окреслює сутність української політики у ставленні до лукашенківської Білорусі Георгій Філіпчук у статті “…Таки я буду вільно жить!”. Характерно, що професор, дійсний член Національної академії педагогічних наук України обирає своїм стилем прямий контакт із читачем. Його яскраві полемічні статті, виступи, базовані водночас на чітких наукових принципах, багатьом допомагали оговтатись від рашистської навали, обрати своє місце у лавах народного спротиву. Мені ця його гостра налаштованість на віру в переможність української ідеї була особливо відчутною, оскільки московська агресія застала мене в гарячій Балаклії на Харківщині. Тоді часто його публікації “проривалися” на фейсбучні шпальти й доходили до наших окупованих територій. У своїй передмові до книги “…24”: Ідентичність, Державність у вимірі війни”
Микола Жулинський акцентує саме на принципі народності, який сповідує у своїй творчості Георгій Філіпчук: “Він у своїй науково-освітній діяльності багато уваги приділяє розвиткові рідної мови, посиленню її особливої місії як консолідатора нації і як транслятора культурно-духовних цінностей Українського народу, будучи водночас найвищою цінністю Нації. Георгій Філіпчук обстоює мовно-культурний пріоритет освіти, обґрунтовує тезу про державну мову як чинник консолідації й безпеки, наполягає на людино-культуроцентричності в освітній політиці, розгортає систему аргументів на користь принципу народності, який має бути ключовим у національній освіті. Бо без народності неможливо творити сутність виховної системи етносу, народу, нації, наближеної до Людини”. Все це спрямоване проти путінської росії як певного типу постмодерної диктатури, що використовує мову й інституції демократичного капіталізму з авторитарною, антигуманною метою, стверджує Жулинський. А відомий поет, громадсько-політичний діяч Павло Мовчан, характеризуючи “оригінальність Філіпчуківського стилю”, зазначить, що “його публікації – це своєрідний путівник не лише в часи далекі, а,
що найважливіше, в обшири часу, пережитого щойно. Як на мене, це своєрідна історико-культурна і політична картографія. Це певний семінарій, який провокує, спонукає до заглиблення і переосмислення щойно пережитого сьогодні і вчора. Ви можете знайти на кількох сторінках тексту і оцінку всім подіям, що відбуваються, і обґрунтовані рекомендації, як і що потрібно чинити вже зараз, негайно! Тому ці тексти – не лише публіцистичний зболений відгук на вчорашнє й сьогоднішнє, а й певна аргументована пропозиція, сформована його інтелектом і життєвим досвідом, його громадянською небайдужістю до всього, що чиниться у нас і з нами… Автор не лише рефлектує чи оцінює, а й залучає всіх зацікавлених до однодумства, до витворення єдиного когерентного поля та розв’язання проблем, шукаючи спільні рішення, таким чином складаючи своєрідні рекомендації для суспільства і владців… Своїми розмислами спростовує накинуту людям сентенцію “велике бачиться з відстані” – ні, він стверджує, що велике твориться і вчора, і сьогодні. Бо двокнижжя Г. Філіпчука – це не просто історичні системні відбитки на історикографічному чи прямому текстуальному вимірах, а радше – суспільні рефлексії на щоденні плинності нашого національного буття, про пекучу теперішність… Історичний контекст боротьби двох світів, московського-варварського, рашистського, злоякісного, руйнівного — зі світлим, життєствердним, будівничим – робить кожне свідчення автора вдумливим, підсумковим, правдивим”. Про вселенське зло – московію. Його слово створює “враження особистої присутності, діалогічності, включеності в спільну розмову, зберігаючи місце для озвучення думки кожного читача-слухача”. А ще доволі відчутною в написаному є наскрізна пропозиція-вимога суспільно-державної трансформації: хочеш бути успішним – збудуй правильні інституції, живи українськістю. Зсув від цінностей виживання до цінностей національного самовираження тягне за собою зміни політичні, бо врешті-решт все людське (за Аристотелем) є політичне. Про це наголошує в своїх книгах та світовідчуваннях відомий вчений, яскравий публіцист і полеміст Георгій Філіпчук.
теж дві іпостасі – а) річ-речі-речовина і б) річ-речення-мова. Про цю мову, про Слово в апостола Івана читаємо: “На початку було Слово, Слово було з Богом, і Слово було Богом” (Івана 1:1). А ми ж знаємо, що друга іпостась Слова – це матеріальне повітря, яке переносить звук від вуст мовця до вуха слухача. Отже, розумовність поступово заполонює свідомість немовляти і творить з дитини повноцінну Людину розумовну. А яких вершин чи обшарів у розумовному обширі (дозволю собі таку словесну гру!) досягне вона, залежить від самої людини, від її генної спадковости, від її талантів чи геніальности. Згадайте Тараса Шевченка – він за дитячі роки так вивчив Мову, що не просто пам’ятав її у своїх довголітніх мандрах поза Україною, а став зразком уміння користуватися нею. Іван Франко мав повне право сказати про нього: “Він був сином мужика – і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим”. Тож ноосфера, про яку говорив Вернадський, у нас може звучати як розумовна сфера. Хоча, зважаючи на те, що сфера все-таки є поверхнею чогось кулястого, ами існуємо в середовищі розумовности, які в середовищі атмосфери, то краще буде називати його обширом, себто – розумовним обширом, розумовним середовищем. А чим же тоді є мій Стислий кореневий словник? Я ж у ньому зібрав понад 6200 коренів і майже усі-усенькі слова, які побутують в Україні – і прізвища, і назви селищ, і річок, і гір, і боліт, і долин. А у прикладах, цитатах з творів письменників, науковців, духівників показано, як ці слова в’яжуться між собою. Тож він насправді є розумовним обширом України. А один із читачів мого словника назвав його інвентаризацією Духу…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
