Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Разом — до Перемоги! · “Перемога потребує повної тиші, не пустослів’я, і любить відповідальний інтелект”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «У пошуках майбутнього удару», с. 1

У пошуках майбутнього удару

Слово Просвіти, №30 за 2023 рік

Закінчення. Поч. на стор. 1 Така слабка або й провальна аналітика, тим більше в ході війни, є прикрим гальмом у прийнятті рішень – у кращому випадку – і повним провалом – у найгіршому. Хоча Залужний ще у вересні своєю короткою, але змістовною статтею, обережно, не виходячи за рамки компетенції, сигналізував, попереджав, намагався докричатися як міг, що воєнної техніки та боєприпасів для успішних наступальних дій залишилось вкрай мало. Але, по суті, його не почули, не дослухались ні політики, ні експерти з аналітиками, ні українські, ні західні. Якщо у мене не було жодних ілюзій щодо “аналітичності” українських політичних та аналітичних селебріті – всіх фактично без винятків, то західні мене дуже засмутили, хоча я на той час вже почав дивуватись низькому рівневі їхньої аналітики (а в подальшому й жахатись). Зауважу, що Залужний опублікував статтю в той час, коли українські війська вперше за довгий час перейшли від оборонних до наступальних дій саме на півдні – на Херсонщині (хоча я і здогадувався, що це радше напрямок наступу, який відволікає від справжнього, що й сталося пізніше – на Харківщині). Тобто, коли більшість була в певній ейфорії від успіхів на фронті, Залужний натомість перебував у тривозі від реалій, які загрожували подальшому нашому успіху у війні з ворогом. І дуже хотів, щоб бодай хтось із лідерів держав почув його, поки не пізно. Бо саме тоді прийшов час значного виснаження наявної бойової техніки, а ще більше – боєприпасів, і насувалась небезпека їхнього обнулення. Не почули або, якщо й почули, то не дуже: дещо збільшилось постачання важкої техніки, в тому числі новітньої, також збільшилось постачання боєприпасів – зі складів. Хоча саме тоді необхідно було масштабно розгортати виробництво боєприпасів, щоб з часом чимдуж швидше збільшити кількість вироблених снарядів у десятки разів. Тоді, у вересні, був крайній термін більш-менш вчасного початку. Саме відтоді цим треба було займатись як найнагальнішою потребою найближчого майбутнього. Наступного разу Залужний висловив свої застереження і тривожне бачення пізньої осені минулого року, коли відбувався тепер вже легендарний блискучий Харківський прорив. Була велика радість для всіх нас і наших західних друзів, проте Залужний не втрачав пильності й дивився далі вперед: він бачив, що весь наступальний потенціал ЗСУ на той час досяг фактично повного виснаження. Тож недвозначно, прямо заявив, що подальші успіхи неможливі без постачання західними партнерами сучасної військової техніки, бодай кількох сотень танків, БТР/БМП і артилерійських систем, і зауважив, що про літаки навіть не заїкається, бо це нереально, хоча було б вкрай бажано. І ледь не прокричав: а найголовніша проблема – це критичний брак снарядів, ракет, боєприпасів! Цього разу його значно краще почули на Заході, та й в Україні теж. Не одразу і не все усвідомили сповна, але все-таки українська воєнна промисловість відтоді значно пожвавішала, а Захід, насамперед США, почав серйозну роботу над своїми минулими помилками в організації вчасної і адекватної допомоги Збройним Силам України. У підсумку відбулась низка зимових “Рамштайнів”, які стали переламними у стратегії допомоги ЗСУ, де нарешті виробили більш-менш чіткий і адекватний план дій. На жаль, часу було згаяно чимало, тому навіть екстрені зусилля щодо постачання допомоги у пристойних об’ємах, які б відповідали вимогам ведення боїв, не могли швидко надолужити втрачене. Така реформація допомоги потребує багато часу для організації виробничих можливостей, їхнього широкого розгортання або створення нових виробництв. Узимку Україна була змушена перейти в глуху оборону, з чим в цілому наше військо справилось. Навесні перейти в наступ теж було нездійсненною акцією, бо, по-перше, весняні ґрунти не сприяють наступам, а головне – запізніла реакція допомоги, яка не встигала наситити ЗСУ бодай мінімально необхідним для переходу у наступ, навіть тоді, коли ґрунти підсохли. І ось тут ведмежу послугу суспільним настроям в Україні “надало” фанфаронство трубадурів чинної влади, їхня залюбленість у голу пропаганду, плакатність, порожній самопіар і “підняття духу” солодкими обіцянками, що ось-ось буде ого-го який наступ! Певні ознаки таких явищ і даремних сподівань були й на Заході. Суспільства перегрілись в очікуваннях, що боляче відгукнулось пізніше. Хоча, якщо правильно аналізувати хід підготовки до наступу, поточної на той час розстановки сил, а головне – ходу і темпів поставок західної воєнної техніки і боєприпасів, то було зрозуміло, що наступ реально може початися не раніше червня, ймовірніше – у липні, а найдоцільніше з огляду на темпи постачань і їхній хід – у серпні. Найоптимальнішим було починати наступальні дії у липні, але обережні, переважно розвідувального характеру, щоб підготувати основу для серпневого наступу. Натомість перегрітість настроїв, яку спричинили бездумні “трубадури перемоги”, призвела до нової помилки: поспішного початку наступу на початку червня, коли ще явно не вистачало для цього потенціалу. Я прогнозував, що початок наступу, можливо, буде в червні (з огляду на перегрітість настроїв та бажання чинної влади переможних фанфар на свою “честь”). Як більш ймовірний і розумний термін я називав липень, з наступним повним розгортанням основних подій наступу в серпні. Це не були довільні гадання, це був висновок на основі всієї суми необхідних і достатніх умов, врахування всіх чинників в їхній поточній динаміці у ході підготовки до наступальної літньої кампанії. Саме такі терміни були мною названі як сприятливі для оптимального початку наступу. Наступна проблема, на яку боляче наштовхнувся наш наступ, – це незадовільна розвідка території. Ні американська супутникова розвідка, ні наші розвідувальні інституції не виявили того факту, наскільки потужною, з дуже розвиненою та складною системою фортифікаційних споруд і комунікацій, виявилась перша, передова лінія оборони противника. Вважалось, що друга, або, можливо, третя лінія будуть основою оборони. А реально, вході перших боїв, виявилось, що саме передова, перша лінія, є основною, що стало несподіванкою для наших військ. Крім того, розвідка не змогла визначити те, що позиціям оборони противника передують мінні полі з великою глибиною – 10-15 км, до того ж з безпрецедентною щільністю мін. Понад те, ворог сконцентрував тут максимум своїх засобів дистанційного мінування, тож після важкого розмінування нашими саперами ці поля знову негайно мінувались ворогом, дистанційно, з відстані 10-15 км. У результаті наші війська на початку своїх наступальних дій виявились не готовими до таких обставин, а тому мали болючі втрати, що унеможливило сплановані темпи наступальних дій. Добре, що наші військовики швидко переорієнтувались на іншу тактику і не стали з усіх сил виконувати план, який виявився хибним. Таким чином, темп наступу сильно загальмувався, поступово наше військо почало ставити собі за мету не стільки просування вперед, скільки знищення основних сил противника, його резервів, ліквідацію їхніх тилових баз підтримки оборони, вогневого ураження логістики і... пошуку перспективних напрямків широкого майбутнього удару методом активних розвідувально-наступальних дій, а також маневрового, гнучкого і переважно нічного просування через зроблені проходи на мінних полях до позицій противника. Все відбувається, з одного боку, у традиціях, властивих орді, яка діє масою, “м’ясом”, навалою або цитадельною обороною, а з другого – їм протистоять традиції українського війська: гнучкість, маневровість, стрімка зміна тактики у ході боїв, дії не масою, не великими стаціонарними контингентами, а невеликими мобільними загонами, створенням керованого хаосу, у якому противнику неможливо передбачити наступні дії і напрямки атаки нашого війська. І з цим пов’язана ще одна проблема – проблема адаптації тактичних навчань наших вояків на західних полігонах, яка потребує розумної інтеграції українських воєнних метальних традицій і реального досвіду боїв у сучасній великомасштабній війні з канонами тактики дій НАТО. Захід має гарну колективну воєнну школу, але по-перше, має іншу ментальність і вдачу, а, по-друге, він хоч і має деякий досвід реальних бойових дій, але проти слабших противників і далеко не такого масштабу, як Московська орда. Тому саме зараз, на цьому етапі наступальних операцій, відбувається адаптивна інтеграція знань, набутих нашими воїнами вході навчань із західними партнерами, і власного хисту, традицій і знань реального сучасного бою. Впевнений і бачу тому підтвердження у своїх спостереженнях, що така адаптація успішна і незабаром принесе успіхи у визвольній боротьбі з ординською навалою. Мої імперативні рекомендації, тобто вимоги до наших можновладців, такі: менше пропаганди, геть самопіар, більше відповідальності не тільки за свої слова, а й за дії. Перемога потребує повної тиші, не пустослів’я, і любить відповідальний інтелект, не говіркий, не показний, а справжній, дієвий, сміливий і наступальний. Гучні або солодкуваті промови, що тиснуть на емоції, – це порожній популізм, особливо шкідливий і небезпечний під час війни. Інтелект та непоказна щирість – ось що має бути головним капіталом влади! А для Головного управління розвідки (ГУР): досить шоу, коміксів та піару, зосередьтеся на тому, що є вашою головною і єдиною функцією – власне розвідкою. Для НАТО і всіх наших партнерів, почуйте: 1) не запізнюйтесь, не зволікайте! 2) не сподівайтесь, що агресія Московії сама по собі розсмокчеться. Дійте активно – розважливо, але сміливо! Або хан помре, або ішак здохне – це не минеться, бо від зміни хана нічого не зміниться, а ішак по імені Орда має таку вдачу, що буде вперто агресувати доти, допоки його або добряче поб’ють, або геть вб’ють. Він не простий, він скажений ішак: впертий, лютий, з вибриками і геть навіжений; 3) шукайте аналітиків, проганяйте непрофесійних шарлатанів від аналітики. Прислухайтесь не до своїх побажань, а сміливо дивіться у вічі реаліям. Добре, що хоч у вічі путіну вже ніхто не бажає зазирнути (сподіваюсь, у цьому яне помиляюсь); 4) Афганістан, Ірак, Малі, Лівія, Сирія ... – це два-три десятки років – ціле покоління помилкових, м’яко кажучи, неоднозначних акцій. Ви сподівались навести лад там, де до того ладу не були готові суспільства, де демократія і вільний світ є порожнім звуком. Це, звісно, привабливі (з геостратегічних та інших міркувань) регіони, але змінити їх силою, навіть м’якою, – марна, безнадійна справа. Натомість сьогоднішня Україна – це золота акція світової демократії і свободи, бойовий авангард у битві проти сил світового насилля і мороку тоталітаризму, автократій, диктатур і деспотій. Втратити цю золоту акцію неприпустимо, це історичний злочин не тільки проти України, а й проти всього вільного світу. Втрата такої акції зруйнує весь світовий порядок – занурить його у хаос війн за перерозподіл між силами добра і зла. Щоб потім не випало питати, по кому лунає світовий подзвін, бо цей подзвін буде вже по тобі, Світе. Натомість зберегти таку акцію – це шлях у світове майбутнє, де торжествують воля творчості і свобода життя. По суті в Україні зараз вирішується доля людства, його майбутнє, яким воно буде.., якщо взагалі буде. Саме зараз настав той час, коли світовим лідерам-політикам необхідно усвідомити, що бути політиком недостатньо, навіть бути державним діячем зараз вже замало, час потребує світового відповідального спільного лідерства заради вільного майбутнього всього світу. Світу є кого брати за прикладу боротьбі за майбутнє – це український народ, його винятковий дух опору, його нестримне, жагуче прагнення свободи. Він, український народ, у перші дні після проклятого 24 лютого по суті на самоті вистояв у боротьбі проти озброєних до зубів орд Московії. Це народ, який тоді не сподівався ні на кого – ні на владу, ні на “вождів”, не чекав допомоги від будь-кого, а не роздумуючи миттєво кинувся в бій – за своє буття і майбуття. І саме істинна еліта української нації добровільно стала до смертельної боротьби з ворогом, билась з ним ледь не голіруч, не шукаючи для себе ні слави, ні шани, жодних для себе дивідендів, окрім одного – Свободи. У Другій світовій війні жодна держава не змогла встояти наодинці проти наступу Вермахту бодай місяць. Хоча деякі з них мали потенціал рівний або співмірний з Німеччиною. Україна ж фактично на самоті протистояла майже три місяці Орді, яка переважала за ВВП у 10 разів, а за готовністю до ведення війни – в десятки разів. Ми встояли тоді – це було диво, але це диво, створене серцями, руками й життями наших воїнів. Сьогодні ми на порозі продовження нашого визвольного наступу. У серпні надійдуть всі або майже всі заплановані нашими партнерами узимку поставки, призначення яких – забезпечити успіх нашій літній визвольній кампанії. Запитайте у мене: чи я вірю в успіх нашого наступу? Так! Але не тільки вірю, я знаю – він буде успішним. Чому? Тому що для цього визріли фактично всі можливі на цей час необхідні і цілком достатні умови. А ще й тому, що наші бійці та командири не тільки майстерні, а ще й скучили за визвольним наступом, вони відчувають визвольний драйв. Це значний чинник для успіху. Можливо, він не буде в тому форматі, як це бачиться зараз у більшості очікувань суспільства. Я навіть майже впевнений, що нев тому. Будуть сюрпризи, позитивні й несподівані. Маймо терпіння, витримку і віру в наші Збройні Сили. Слава ЗСУ! Слава Україні! Віктор СКОРИК

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин