Український шлях · “Над колоною майоріли синьо/жовті прапори, несли лозунги “Слава Україні! – Героям Слава!”, “Ганьба КПРС”, “Тікайте, москалі, з України”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Перше віче до волі в Тернополі Спогад учасника, активіста РУХу і “Просвіти” з 1989 року
Слово Просвіти, №30 за 2023 рік
Казимир ЯРЕМА, м. Тернопіль
Я пронизаний горем сирої могили, Яку тільки звільнили від колючих кущів. В ній поховані болі моєї Вкраїни, Тисячі безневинних сестер і братів! Валерій Залізний “Жертвам свавілля”
У другій половині 1980-х років тодішню тоталітарну державу, яка формально називалась союзом, а фактично була більшовицькою московською імперією й тюрмою понад 130 народів і народностей, охопила криза в усіх сферах економічного і суспільного життя. Щоб врятувати імперію від розвалу, тодішній керманич Михайло Горбачов запровадив програму перебудови. Зміни в ході перебудови дали можливість національно-свідомим, сміливим і творчим людям усіх пригноблених народів тодішньої тоталітарної московської імперії почати боротьбу за волю. Думаю, ніхто не заперечить, що в національно-визвольних змаганнях за Незалежність України у 1989–1991 роках вирішальною силою був Народний Рух України, який спочатку називався “НРУ за перебудову”. Ідея створення РУХу народилася влітку 1988 року в середовищі українських письменників та іншої творчої інтелігенції. Тернопільщина завжди була в числі перших у національно-визвольних змаганнях. Так і цього разу. З ініціативи поетів Георгія Петрука-Попика, Михайла Левицького, творчих людей Марії Куземко, В. Колінця, Л. Горохівського, В. Турецького в ніч проти 24 березня 1989 року в приміщенні Тернопільського відділення спілки письменників України була створена перша в Україні Крайова організація Народного руху України за перебудову, обрана рада організації, яку очолив поет Михайло Левицький. Очільники НРУ за перебудову разом із раніше створеним Тернопільським відділенням Української Гельсінської спілки, яку очолював Л. Горохівський, товариством “Вертеп”, яке очолював І. Пушкар, “Меморіал”, створений 28 квітня 1989 року, очолюваний М. Куземко, Товариством української мови ім. Т. Шевченка, створене 22 листопада 1988 року, яке очолював професор Роман Гром’як, активно здійснювали розбудову організацій, українізацію, відновлення історичної пам’яті. Саме з метою відновлення історичної пам’яті і вшанування Героїв України, борців за її незалежність та жертв московськобільшовицьких репресій, всі патріотичні українські організації за підтримки патріотично налаштованих жителів Тернополя, приміських сіл і всієї Тернопільщини протягом травня–червня–липня 1989 року провели величезну роботу з впорядкування на Микулинецькому цвинтарі Тернополя могил Січових Стрільців і закатованих московсько-більшовицькими окупантами у Тернопільській тюрмі в червні 1941 року. Усі ці могили радянська влада забороняла упорядковувати, за цим стежило пильне око НКВД, КДБ. Тому вони були заросли кущами колючого терену, глоду, шипшини. Мені, автору статті, розповідали члени Товариства української мови с. Острів, головою якого я тоді був, які брали участь в упорядкування могил, що міліція не пускала машин із землею на цвинтар, тому люди приносили землю навіть у сумках, говорили, що йдуть на могили своїх рідних. З великим зусиллям до 30 липня 1989 року могили були належно упорядковані. 30 липня 1989 року для освячення цих могил вперше в Тернополі відбулося волелюбне віче-реквієм на Тернопільському цвинтарі із синьо-жовтими прапорами і хода вулицями Тернополя. Я був учасником цього віча. Уся територія цвинтаря і прилегла територія були заповнені людьми. Всюди на узбіччі доріг стояли сотні машин, на яких приїхали небайдужі українці з всієї області та сусідніх областей, в тому числі були члени ОУН, УПА, політв’язні, рідні закатованих у Тернопільській тюрмі у червні 1941 року та членів ОУН, УПА, які загинули в боротьбі за волю України від рук окупантів. На вічі виступали лідери Руху Василь Червоній, Микола Поровський, Марія Куземко, Я. Ю. Карп’як, М. Левицький та інші. Вперше пролунали звинувачення радянської влади, НКВД у скоєнні злочинів проти українського народу, заклики до єдності в боротьбі проти несправедливості, насильства, за покращення життя простих українців. Люди слухали ті промови з піднесенням, особливо коли очевидці, рідні та близькі закатованих у червні 1941 року московсько-більшовицькими окупантами в Тернопільській тюрмі розповідали про побачені ними звірства над вбитими. Жителька села Настасів М. Г. Баб’як розповідала, що коли в червні 1941 року, шукаючи своїх двох братів, вона зайшла в Тернопільську тюрму, відкриту німцями, то побачила страшну картину: “В камерах лежали стоси мертвих тіл із виколотими очима, відрізаними носами, вирізаними на грудях тризубами або хрестами, поламаними руками і ногами. Вже на подвір’ї тюрми я впізнала двох своїх закатованих братів з виколеними очима, відрізаними вухами і носами. За що, за яку провину московські кати так познущалися з моїх братів?” – завершила розповідь М. Г. Баб’як. Такі виступи й розповіді викликали жаль до жертв тоталітаризму і ненависть до катів українського народу. У багатьох котилися сльози і стискалися кулаки… Поряд зі мною стояли жителі с. Острів, колишні члени ОУН, українські патріоти Богдан Трут і Ярослав Глуховецький. Із їхніх очей текли сльози радості: “Славку, я не думав, що ще побачу наші синьо-жовті фани, що повстане Україна”, – сказав Б. Трут до Я. Глуховецького. Вони обнялися і заплакали. Під кінець віча Львівська делегація через гучномовці звернулася до присутніх, щоб з метою недопущення провокацій збоку влади тернополяни провели їх до залізничного вокзалу, і майже всі тернополяни пішли проводжати. Я йшов десь у 6-му чи 7-му ряду передньої частини колони. Колона витягнулася від цвинтару до Рогатки і заповнила всю вулицю князя Острозького аж до повороту на вулицю Січових Стрільців до вокзалу. Уся проїжджа частина і тротуари були наповнені людьми. Над колоною вздовж майоріли синьо-жовті прапори, несли лозунги “Слава Україні! – Героям Слава!”, “Ганьба КПРС”, “Тікайте, москалі, з України” та багато інших. Такі ж тисячоголосі заклики лунали над колоною, що аж шибки тремтіли в навколишніх будинках. Мене особисто, як і переважну більшість учасників цього походу, пройняв дух свободи, надзвичайна сміливість і готовність до будь-яких дій. Колона підійшла вулицею князя Острозького до повороту направо, до вокзалу. Учасники віча хотіли пройти вулицею князя Острозького, потім праворуч на бульвар Т. Шевченка, біля універмагу, на Театральну площу і до пам’ятника Тараса Шевченка. Але влада вулицю князя Острозького перекрила пожежними машинами, рядами міліції й чиновників з червоними пов’язками. Так само була перекрита вулиця Січових Стрільців. Офіцер міліції по мегафону попередив, що дальший шлях колони тільки до залізничного вокзалу. Люди в колоні обурилися і по-бойовому налаштовані в перших рядах колони львів’яни, чоловіки з “Оріону”, комбайнового заводу, “Ватри” та інші рушили на прорив заслону. От-от мала виникнути сутичка, якої й може хотіла влада і яка могла мати трагічні наслідки. Але в останню мить перед колоною з мегафоном в руках вибігла тендітна жінка. Це була Марія Куземко. Вона голосно промовила: “Браття українці, стримайтеся, заспокойтеся, опам’ятайтеся, не піддавайтеся на провокації. Повертаймо на вокзал!” І передні ряди колони пішли в бік вокзалу. Владі не вдалося спровокувати сутичку і розігнати учасників віча, та й боялася влада, бо нас було дуже багато. Усі перехрестя доріг, вулиць, під’їздів по обидві сторони дороги до вокзалу були перекриті автомобілями, нарядами міліції та чиновниками з червоними пов’язками. Колона доходила до вокзалу, з перших рядів тихо була передана команда аж до кінця колони: “Йдемо до нашого пророка, до Тараса Шевченка!” Теперішня вулиця В’ячеслава Чорновола була перекрита трьома рядами міліції, а за ними вулицю перекривали на-поперек три чи чотири легкові автомашини. Міліціонери, які стояли в заслоні, явно не сподівалися такої сміливої, рішучої і раптової атаки. Перші ряди колони спочатку зробили вигляд, що нібито повертають праворуч на подвір’я вокзалу, а потім різко повернули ліворуч, зробивши кидок на заслон із міліціонерів. Як потужна морська хвиля прибою змиває на березі піщинку, так само раптово й блискавично розсіявся заслон міліціонерів. У ту ж мить десятки рук вчепилися за задню частину автомобілів і розвернули їх на 90 градусів. В утворений прохід, немов бурхливий гірський потік, прорвалися тисячі людей з колони, вщерть заповнивши теперішню вулицю В. Чорновола і швидким темпом йшли до Театрального майдану. Офіцер міліції надривався по мегафону, що забороняє людям з колони йти до майдану, але його ніхто не слухав. Ще двічі міліція вишиковувалася в трирядний заслон, але при наближенні колони заслін розсіювався, як мряка на сонці. Я переконався тоді, що ніхто в світі не може стримати порив народу до свободи. Особливо, коли народ спільно бореться за свої права, стає нацією. Таким ставав тоді український народ, тернополяни. Територія біля пам’ятника Т. Г. Шевченку та й весь прилеглий майдан були заповнені тисячами людей. Присутні поклали квіти до пам’ятника Т. Г. Шевченку, заспівали “Заповіт”, “Реве та стогне Дніпр широкий…”, “Ой у лузі червона калина”, виступили по одному від львів’ян та тернополян. Потім частина тернополян провели львів’ян на вокзал, дякували і прощалися, коли львів’яни сідали в поїзд. Коли він рушив, з вікон майже кожного вагона майоріли синьо-жовті прапори. Ми стояли на пероні, махали руками. Хтось заспівав пісню “Хлопці, підемо, боротися будем, за Україну, за ріднії права!” – і більшість її підхопила. Люди групами розходилися, роз’їжджалися по домах і обговорювали пережите дійство. На душі було радісно і весело. Ми були горді за себе і за всіх учасників віча, що не побоялися провести це дійство і перемогли. Так, це була перша значна перемога народу над владою. Ця перемога сприяла зростанню авторитету національно-патріотичних сил. Все більше найбільш свідомих українських патріотів, переважно із простих людей, вступали в РУХ та інші українські патріотичні організації, брали участь в акціях боротьби за Незалежність України. І ця боротьба завершилася здобуттям Україною Незалежності 24 серпня 1991 року. Незалежність України ми здобули тоді мирним шляхом, і якби впродовж нашого понад 30-літнього періоду Україною правили справжні патріоти, не було б у нас такої руйнації економіки в державі, виїзду мільйонів українців за кордон через безробіття і низьку заробітну плату, ми б зберегли хоча б ту зброю і армію, яку Україна мала у 1991 році, і ніхто б на нас не пішов війною. А тепер, скориставшись нашою слабкістю, на нас напав споконвічний наш ворог – московська орда, яка відкрито заявила, що хоче знищити Україну як державу, а українців – як націю, і чинить проти українців такі ж звірства, які робили московити у 1930–1940-х роках. Тому весь український народ став на захист України, а кращі синий дочки України із зброєю в руках борються за Незалежність України, віддаючи на вівтар свободи свою силу, здоров’я і навіть життя. Віримо, що Україна за підтримки партнерів обов’язково переможе.
Волелюбний похід на Микулинецький цвинтар у Тернополі для проведення віча і освячення мо/ гил Січових Стрільців і репресованих московсько/більшовицькими окупантами в Тернопільській тюрмі в червні 1941 року патріотів України
30 липня 1989 року, Тернопіль, Микулинецький цвинтар. Віче з освячення могил Січових Стріль/ ців і репресованих московсько/більшовицькими окупантами патріотів України. На передньому плані: Роман Гром’як, за ним позаду – Ігор Деркач (Львів), за ним – Микола Поровський (Рівне), біля нього – Володимир Колінець
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
