Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Хай лепта моя невелика, але є справи, які без моєї участи, можливо, не були б зроблені або набули б якогось іншого характеру чи відтінку”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Життя як світло і покута

Слово Просвіти, №30 за 2023 рік

Галина ДАЦЮК, журналістка Він зібрав нас усіх, як збирав, бувало, з побратимами на Свято Різдвяних Василів. Правда, не січневої зими, а липневого ранку, в день високого сонцестояння. І нев Будинку вчителя, а на світлому порозі храму Різдва Пресвятої Богородиці, в Києві, на Солом’янці. За цим порогом йому стелилася дорога до вічного небесного дому, де тепер його Василі, і до дому рідного – на Житомирщину. Сьогодні він був абсолютно вільним. Його споряджений човен, що відпливав у Ставки, палахкотів соняшниками та улюбленими чорнобривцями. І стояв не перед вівтарем із чорних нар і не під куполом в’язничної стелі. А в українській святині, до якої він ходив разом з пані Марією – сестрою Василя Стуса, з Євгеном Сверстюком, який пожертвував храму дзвін у пам’ять про сина Андрія. З пані Ніною, мамою побратима Валерія Марченка, замученого москвою в тюрмі. Ходив з тими, хто сьогодні прийшов на прощу з ним. І багато людей помітили, що ці проводи творилися не за сценарієм розпачу, а світлого Василевого свята, прописаного серцем і молитвою. Перед відправою у безмежну дорогу всім хотілося сказати йому вдячне слово за науку, засвідчити пошану, щиру приязнь, захоплення і запевнити, що знаємо, к о г о проводжаємо. Василя Овсієнка, чоловіка, який пішов проти системи і за вільну думку двічі платив молодістю у нестерпному ГУЛАГу, проте не заломився, а в підмурівок незалежної України доклав свою непохитну цеглинку. Несуєтно кожен ніс до Василевого човна власний спогад: коли познайомилися, де бували разом, над чим працювали, ким він був і яким, – з впевненістю, що Василь візьме ці щирі жалі і радість з собою у вічні Ставки. І там їх зафіксує, як це робив за найменшої нагоди – фотоапаратом, диктофоном, ручкою в зошиті, на комп’ютері. Сучасний Нестор-літописець. Журналіст-доброволець. Трудівник до невтомності. Він сотні годин вислуховував і запису- Василь Овсієнко виступає біля пам’ятника Валерієві Марченку 14 жовтня 2019 року, в день його пам’яті Тарас МАРУСИК “Поки я козакував на новітній Січі Запорозькій, мої ровесники поставали докторами наук, членами Спілки письменників, лауреатами премій. Порозбирали найкращих дівчат і понаживали славних діток і внучат. Не на титули, а за оце останнє я їм заздрю: вони забезпечили вічність свого роду. Людське щастя ж полягає саме в цьому. А моє життя пішло на забезпечення – от не люблю високих слів – вічности народу, яка, втім, досі під сумнівом. Бо вийдеш на вулицю – а там не український народ, а “русскоязичноє насєлєніє”. Це прикро казати, але воно чуже мені. Це результат мавав життя незламних учасників і учасниць руху опору, визвольних змагань, ретельно їх розшифровував, зазначаючи точну дату, місце, час розмови. Для декого з тих людей інтерв’ю, записане Василем Овсієнком, було єдиним у житті – він встигав. Він напрацював за цілу інституцію. І якби існувало звання народного літописця українського правозахисного руху, то найдостойнішим у цій когорті був би Василь Овсієнко. Сьогодні Світло Людей, чиї історії він назбирав на землі, огорнуло і його. І в тому світлі не було ані промінчика неправди. І бути не могло. Бо Овсієнко жив як праведник, не думаючи за себе, дбаючи про інших. Він знав, хто потребує допомоги, летів туди і кликав на поміч інших. Він першим повідомляв, хто з побратимів пішов у засвіти. Він збирав шопту на Прорізній біля пам’ятника Лесю Курбасу. Він організовував далекі поїздки на Соловки, відкриваючи правду про розстріляне московським окупантом українське Відродження. Він відкрив істину про злочини імперії зла тисячам людей, і деякі з прозрілих щиро дякували йому за це сьогодні. Як дякували за повернення в Україну сового відхилення від норми. Я хочу, щоб українці повернулися до нормального стану, до української культури в найширшому розумінні цього терміну. Якби не ця проблема, я би робив інші справи. Я зовсім не хотів “боротися”, але в мене просто не було вибору: в СССР жити українцем уже не було як. І зараз тяжко жити українцем. Треба постійно виборювати це право, і не лише для себе, а й для “своїх по роду”. Стус казав: “Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас”. Я хоч поки що цілу голову ношу на плечах у цій борні, яка ще триває, і навіть маю можливість утвержувати свою правду в суспільстві. А найкращі з нас полягли… З реабілітацією 1991 року я позбувся єдиного свого почесного титулу – “особливо небезпечний рецидивіст”. Але 12 січня 2000 року мені присуджено премію імени Василя Стуса. Вона якоюсь мірою компенсує мої втрати. Я вдячний Богові, що звів мене з найкращими людьми мого часу. Я люблю їх, а вони, сподіваюся, люблять мене. Декотрі вже з того світу. Я не почуваю в собі ненависти ні до кого з людей. Лише жаль і любов”. “Так, я невдоволений владою. Але ще більше я невдоволений… народом. Його треба… замінити. Тобто потрібно змінити його свідомість малороса на свідомість українця. Щоб він ставив сам собі паном, а до влади, яка має не панувати, а лише реґулювати стосунки між людьми, ставив порядного свідомого українця, а не багатого зайду. Це треба чітко усвідомлювати: Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого, яке він Божим промислом і неймовірними зусиллями організував разом з побратимами Володимиром Шовкошитним і Станіславом Чернілевським у 1989 році. Він був неодмінним учасником і організатором багатьох пошанувальних вечорів у Будинку вчителя, Різдвяних Василів, вручень премій імені Василя Стуса. Разом з отцем Валерієм (Копійкою), пані Ніною Марченко та побратимами по таборах він щороку їздив на Покрову в Гатне на могилу Валерія Марченка. Він бував на презентаціях книг у книгарнях і бібліотеках, зустрічався з молоддю, писав, переписував, редагував. І завжди побивався, що зміг би упорядкувати, записати значно більше, та часу обмаль. Не про своє йшлося, звісно. 22 серпня 2019 року я отримала лист від пана Василя, який він розіслав своїм друзям. “Учора, 21 серпня 2019 року, минув 31 рік, як я на волі (після 13,5 року ув’язнення)... Найважливіше, що я зробив за цей 31 рік, – склав близько 200 довідок про політв’язнів, записав близько 180 автобіографічних розповідей політв’язнів, упорядкував і видав книжки Гориня, Лук’яненка, Тихого, Оксани Мешко, Січків, Бровка, Заливахи, Стуса, Мармуса і 7 його посправників, матеріяли УГГ, мої книжки “Світло людей”, “Життя як покута”. І це далеко не все... Дякую Богу (і КГБ!) за надану можливість знати і засвідчити про найкращих людей мого часу”. Дякую, пане Василечку, вам! За те, що традиційно приходили на мої прямоефірні передачі на Радіо Культура у дні Різдвяних Василів. Правда, з однією умовою – встигнути прочитати Стуса. Та, звісно, бо хто ще міг т а к прочитати Поета, побратима і … співкамерника, чиї вивчені напам’ять вір-найефективнішою для всіх людей, які живуть на українській землі, буде держава, яка матиме природний для українців правовий характер. У тому числі й для неукраїнців: хай поглядають, що діється в Росії. Росія повертається у своє природне авторитарно-монархічне русло. Росія і демократія – речі несумісні. В особі Росії нормальну сусідку будемо мати ой не скоро. Тому я прихильник побутового націоналізму: допоки що все російське для нас потенційно небезпечне. Коли ж Україна твердо стане на ноги, тоді будемо ставитися до всього російського спокійно. Як до китайського чи французького”. “Розпад СРСР і проголошення незалежности України стало найбільшою подією в моєму житті. Попри непоправні втрати особистого характеру – я, треба думати, таки щаслива людина. Бо десятки поколінь перед нами знемагали в неволі, найактивніші люди клали голови за незалежність, але тільки наше покоління за всі віки неслави Господь благословив на вільне життя. Отже, ми для чогось Йому потрібні. Тож маємо виконати Його волю і наповнити Україну українським змістом. Не проґавмо цієї нагоди. Бо Господь і гнівається на ледачих, і позбавляє їх Своєї ласки, – каже Микола Руденко. Оскільки я самотній, особистих справу мене небагато, то практично увесь свій час витрачаю на громадські справи. На оце наповнення України українським змістом. Хай лепта моя невелика, але є справи, які без моєї участи, можливо, не були б зроблені або набули б якогось іншого характеру чи відтінку. Скажімо, висвітлення правди про російські концтабори 70–80-х років у Мордовії та на Уралі, про багатьох по- Про книжку Василя Овсієнка “Життя як покута” (Видавництво “Кліо”). Слова, сказані років 20 тому. Наповнював Україну українським змістом

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин