Добрі новини · “Саме мистці приносять нові, зокрема творчі та мистецькі рішення, які збагачують світову культуру”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
“І слово як початок і кінець…”
Слово Просвіти, №30 за 2024 рік
Микола СЛАВИНСЬКИЙ
Назва давнього вірша “Жива і скошена тече в мені трава” стала знаковою, постійною візитівкою Анатолія Кичинського. Цей об! раз не можна сприймати прямо! лінійно, тим більше крізь призму буденної розсудливості, яка від! разу ж нагадує про конкретику фізіологічних процесів. Тут діють тисячолітні закони умовності, символічності, того непояснено! го, неоднозначного, невичерпно! го в ліриці, яка саме цим і відріз! няється від логіки та прози пов! сякдення. Отож у глибинах яск! равого поетичного образу – єд! ність сущого, нескінченність, незнищенність, невмирущість духовного буття. І все ж… І все ж таки вловлю! ється й певна заворожлива ризи! кованість, ба навіть претензій! ність символу, ймовірні витоки якого – в часто цитованому суто поетичному переконанні Мико! ли Вінграновського про те, що із горла троянди ростуть… Перегук не випадковий: Анатолій Кичин! ський як лірик формувався не без впливу самобутнього творця не! передбачуваних метафор із його беззаперечними здобутками й певними перевитратами в послі! довному плеканні своєї розкутої образної системи. Саме йому, розвихреному степовикові з Ми! колаївщині, уже знаний херсо! нець через десять років після де! бюту присвятив вірш “По жовто! му піску” (1986), де є абсолютна свобода поетичного мислення, де спогади, роздуми чи й ідеальна медитація зливаються в одне ці! ле, освячене щирою, незгасною любов’ю до старшого колеги. А ще в світлоносних рядках – мелодійні повтори епітетів і мета! фор, гармонійне перелуння слів, гра їхніми співзвуччями: “По жовтому піску, по жовтім шовку жовтня… // І жовту, наче віск, рука замісить глину… // Жовтіти! ме пісок, як вигоріле фото… // Від жовтого дощу не вимокне доро! га…”. Цей наскрізний епітет до! повнює й увиразнює близький до нього побратим “золотий”: “ко! питцем золотим”, “і вічність про! міня на золоту хвилину”, “Золоті ворота”, “де обід золотий”… Сліпучі імпресіоністичні маз! ки, мінливість колориту, свято сонячних барв – усе це від ма! лярства, яке не раз і не двічі упро! довж років хотіло, але так і не стало головним у робітні Анато! лія Кичинського. Лірика, без сумнівів і вагань, не поступилася першим місцем. Саме вона й принесла заслужене визнання,
У стінах Києво!Печерської Лаври презентували унікальний мистецький проєкт “Молитва за Україну”, створений за сприяння стала визначальною в двокриллі творчих пошуках автора і бага! тьох живописних картин (“Ху! дожник малює вікно, // якого не! має давно”), і значних віршова! них набутків. Рання, притишено сповідаль! на, мініатюра “В гості до мами” (1977), яка займає чільне місце на перших сторінках новочасного видання вибраних творів поета, веде ліричного героя з уже звич! ного урбаністичного середовища до незабутніх родових першо! джерел, дитячих стежок, мате! ринського тепла. Та все це – в уя! ві, та все – попереду, десь там, де нібито починається майбутнє, але ще триває сьогодення. Уже “позаду міська суєта, // надій по! руйновані храми”, вже і райцентр проминули, побачили посаджене в юності деревце, але знову й зно! ву повторюється щемкий мотив: “І буде рукою подати // до нашого з вами села”. Воно – поруч і вод! ночас за видноколом, воно – з нами, в нашій душі, однак ман! дрівка до нього нескінченна. Про це болючі завершальні рядки: Ми їдемо ночі і дні. Ну як воно сталося з нами, що їдемо, їдемо – і ніяк не доїдем до мами? З плином часу побільшало імпровізацій, поезії ставали роз! кутішими, багатшими на місти! фікації, урізноманітнювалися прийоми віршування, та проб! лемне начало, увиразнюючись, залишалося в плідній творчості лейтмотивним. Його філософ! ське осмислення – серцевина всіх збірок, які побачили світ піс! ля вдалого дебюту, а саме: “Світ! ло трави” (1979), “Землі зелена кров” (1982), “Листоноша – зем! ля” (1985), “Дорога завдовжки в любов” (1988), “Дорога до мами” (1991), в усіх наступних уже сано! витих виданнях, які вичерпно представлені в осяжному, най! повнішому томику вибраних тво! рів 2013 року з прогнозованою назвою “Жива і скошена тече в мені трава”, а також у поки що найновішій збірці “Сотворіння цвіту” (2020), де є й публіцистич! но загострені рядки: “Так трава проривається крізь пострадян! ський залізобетон, // Так Дніпро, окупований кригою, рибу рятує свою, // Так несе терористка в бу! кеті троянд вибуховий бутон, // Так я, кров’ю спливаючи, донором книги нової стаю”. У незрадливій пам’яті цього та багатьох інших урбаністичних віршів – подих степових вітрів, спалахи волелюбного сонця, пе! реливи чистих барв, побачених пильним оком Кичинського!ху! дожника, мудрість часопростору, який живе поза бруківкою місь! ких гомінких вулиць. І ворожба вигадливими тропами, і несиріт! ство авторських новотворів у ме! реживі шляхетних висловів (іме! нитий лірик часто!густо повертає “забуті слова – у мову”), і послі! довне шукання гармонії між емо! ційністю та раціональністю. А ще – дар прозірливості, передчуття чи й передбачення майбутнього. Не все в поетичних візіях автора збувається, однак ненастанне вдивляння в прийдешнє, як і в минуле, поглиблює розуміння писаних і неписаних законів су! часності, невпинної течії хвилин. Її конкретні реалії та прикме! ти, як правило, поєднуються з універсалізмом провідних на! строєво!смислових мотивів, се! ред яких – самозаглиблення у власний внутрішній світ, а через нього – осягнення мінливого ук! раїнського/європейського часоп! ростору. Особливу – неперебут! ню! – роль у ньому, за Анатолієм Кичинським, відіграє гідність як одна з визначальних ознак поета. Автор знову й знову розмірковує про його незахищене, трепетне серце – “найточнішу людину в людині”, бо “все інше – околи! ця” (Григорій Сковорода). Що більше ставало пережито! го, побаченого й відчутого, то стриманіше, розважливіше пли! нули роздуми про пізнання себе й світу. Воднораз лірика автора викличної образної формули “Жива і скошена тече в мені тра! ва” утверджувалася і як ослов! лення загадкового, неочевидно! го, коли тиша озивається до чита! ча, космічний пил обертається на діаманти, а душа – єдина у все! світі, – знає, що таке вічність. Невеликий ошатний томик вибраних творів – яскраве під! твердження давньої, вже незмін! ної самовимогливості автора. Ли! ше він може переконливо пояс! нити, чому подав до книжки ті чи ті мініатюри й чому залишилися за її життям інші – десятки й де! сятки добірних поезій. Тут є над чим поміркувати, але змінити щось, на жаль (чи на щастя?), не вдасться. Та й чи треба? У видан! ні по!дружньому сусідують ранній порівняно нові вірші. Вони, вперше зустрівшись під одним дахом, як на мене, впізнають один одного, чемно вітаються у незвичному, можливо, й тіснува!
сьогодні прагне відобразити свої емоції в контексті війни. У на! шому постійному спілкуванні з’явився термін “мистецтво вій! ни”. А історія свідчить про те, що війни з часом закінчуються, і саме мистці приносять нові, зок!
Анатолій Кичинський давно попрощався з провінційністю: здобув заслужене визнання далеко за межами рідної Херсонщини, відтак став лавреатом Шевченківської премії. Його своєрідна поезія впродовж не одного десятиліття – в полі зору прискіпливих читачів та літературних критиків. Високо поціновував подальший творчий злет автора першої збірки віршів “Вулиця закоханих дерев” (1976) незабутній Леонід Талалай, а знаний лірик, лавреат Шевченківської премії Володимир Базилевський свого часу наголошував: “Про що не писав би Кичинський, він уміє привнести той елемент самостійності, який не завжди впадає у вічі, але дає про себе знати уже на рівні відчуттів”. Яскраве підтвердження цього – збірка вибраних творів “Жива і скошена тече в мені трава” (К., вид-во “А-БА-БА-ГА- ЛА-МА-ГА”, 2024).
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
