Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Ігор ЗОЦ
16 липня у столичному сквері біля станції метро “Контрактова площа” відкрилася вулична виставка “Мововбивство – складова рашизму”, підготовлена Українським інститутом національної пам’яті спільно з Уповноваженим із захисту державної мови, Інститутом мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України та Інститутом української мови НАН України. Виставка присвячена п’ятиріччю ухвалення Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. На десяти банерах автори зібрали багатий фактологічний матеріал, який доводить системне і цілеспрямоване знищення російською владою української мови на різних етапах історії. Виставка розповідає про долю Павла Чубинського, Агатангела Кримського,
Олекси Гірника, Юрія Поправки, Ігоря Білозора, Володимира Вакуленка та інших діячів, які розвивали мову і боролися за її утвердження, але саме за це постраждали. Під час відкриття виставки за участі чиновників, але чомусь без представників громадських організацій, наприклад, “Просвіти”, що була визнаним рушієм ухвалення в квітні 2019 року історичного Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, було сказано чимало правильних слів. Про те, що маємо знати, хто системно і цілеспрямовано винищував нашу рідну мову протягом століть, про тих героїв, які боролися за її виживання і зрештою – життя поклали, щоб українська мова стала державною. Хтось із промовців слушно зауважив, що коло людей, які боролися за мову, значно більше, ніж відображеа також командири бригади “Азов” Національної гвардії України, зокрема, підполковник, заступник командира бригади по роботі з особовим складом, Герой України Святослав Паламар на псевдо “Калина”. Від імені побратимів офіцер виступив з вимогами на адресу української влади. Ці вимоги стосуються полонених росіянами азовців. Далі пряма мова підполковника: “Вимагаємо від керівництва нашої держави: Раз – у наступних обмінах повинні-но на банері. Це так, бо мені одразу згадався забитий до смерті в 2019 р. в Бахмуті місцевий волонтер Артем Мірошниченко – за те, що двом підліткам відповів по-українськи. Щоб привернути суспільну увагу до злочину, активісти у Києві, Львові та інших містах збиралися на акції “Убитий за мову”. Але тільки через 4,5 року правосуддя звершилося. Якраз у ці дні два вбивці отримали вироки – 8 і 9 років ув’язнення. Зауважу, що в тексті вироку суду жодного разу не згадана українська мова Мірошниченка як причина конфлікту з нападниками, що обернувся убивством. Але полеглого героя не повернути, та й того, довоєнного Бахмута, теж... А 19 липня, через три дні після відкриття виставки “Мововбивство – складова рашизму”, список полеглих за мову поповнила професорка і громадська діячка Ірина Фаріон. Одну з найвідоміших українок підло вбили не на барикадах майданів, не в проросійському Донецьку 2013 р., куди приїздила презентувати свої книги, а комуністи рвалися її розтоптати, а вдома, у Львові... Здавалося, після її звільнення з вишу і потім поновлення на роботі чорна смуга позаду. На жаль... Наразі в державі ніхто з нас не може почуватися захищеним. Ні від путінських ракет, ані від п’ятої колони, яка, безумовно, потурає мововбивству. Нам не залишили іншого вибору, як вистояти в цій борні за Україну.
бути військовослужбовці “Азову”. Два – повертати в першу чергу всіх поранених, в тому числі під час теракту в Оленівці. Три – затвердити на державному рівні 29 липня День пам’яті захисників, які загинули в полоні”. “На завершення – запам’ятайте: якщо в подальшому в обмінах будуть зрадники та колаборанти, не очікуйте на подвиг наших воїнів”, – цитує офіцера Паламаря телеканал “Еспресо”. Власн. інф.
Акція на підтримку військовополонених і вшанування пам’яті загиблих унаслідок теракту в Оленів ці. Київ, 28 липня 2024 р. Cуспільне/Нікіта Галка
МИКОЛА ЖУЛИНСЬКИЙ
АНАТОЛІЙ ЗБОРОВСЬКИЙ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Два роки тому, в ніч з 28 на 29 липня 2022 року російські окупанти обстріляли Волноваську виправну колонію в селищі Оленівка. Там загарбники утримували українських військовополонених – захисників “Азовсталі”. Внаслідок вчиненого росіянами воєнного злочину загинули щонайменше 53 українських захисники, ще 130 дістали поранень різної важкості. Українська Гельсінська спілка з прав людини, Спільнота родин Оленівки, Регіональний центр прав людини та Медійна ініціатива за права людини добиваються притягнення російської федерації в Міжнародному кримінальному суді за теракт в Оленівці. Пам’ять жертв теракту в Оленівці вшанували 28 липня під час заходу-реквієму “Оленівка – біль, який не згасне” в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану. Захід організували Національний музей Революції гідності спільно з Медійною ініціативою за права людини та громадською організацією “Спільнота Оленівки”. Того ж дня на Майдані Незалежності відбулося відкриття виставки “Оленівка: квінтесенція жорстокості”. Перед присутніми, а їх на головній площі зібралося понад тисячу осіб, виступили свідки теракту, директор Музею Майдану Ігор Пошивайло,
ПЕРЕДПЛАТА—2024 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2024 рік (стор. 24). Вартість є такою: 1 міс. — 60 грн. 3 міс. — 180 грн. 4 міс. — 240 грн.
Будьмо, друзі, разом!
Національна еліта · “Ірина Фаріон постала в часах нинішніх як Воїн-Оберіг Українського Слова”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК Фото з відкритих джерел
Український Світ прощається з Іриною Фаріон. Знакова постать у новітній історії націє! державотворення. Вона була оберегом ук! раїнськості і гідності, захищаючи, творячи і зміцнюючи найвищу чесноту для поко! лінь нинішніх і майбутніх – Національну Ідею. Громадянське лицарство Ірини скрізь і завжди обстоювало Шевченків за! повіт – “Свою Україну любіть… / За неї Господа моліть”. Для неї цей знаменний клич (як і для кожного українця) не декорувався в гучну фразу, а був сутністю, сенсом її життєтвор! чості, науково!педагогічної, громадської, політичної, просвітницької діяльності. Етика чину містилася в тому світоглядно! му вимірі, що вона не просто закликала своїм полум’яним словом до справедли! вості, борні за українську справу, але й тво! рила її дією та власним прикладом. “Роби, як я” – мудре давнє правило наших пред! ків сповідувалося в обширах від свого Роду до Народу. Високоінтелектуальна, внут! рішньо охайна, патріотична, по!особливо! му відповідальна за доручену місію, пані Ірина своєю одержимістю, вірою, жертов! ністю писала славні сторінки сучасної іс! торії Нації в часи звитяжні і трагедійні. Бу! дучи людиною правдивою, вболіваючи за невгасимість духовної сили українства, на! гадувала, вчила, закликала українство сповна “дочитувати” Святе Письмо, пам’ятати не лише сказане під час Нагір! ної проповіді Христом: “Якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу”, але й пам’ятати про Меч, Шолом і Щит – “Візьміть і шолом спасіння, і меч духовний, який є Слово Боже”. Славна Жінка. Творець і Борець, яка вперто, без упину орала українські перело! ги, сіяла, ростила, збирала і дарувала лю! дям жниво правди, віри і сили в нашу Пе! ремогу. Ніколи ні на йоту не сумнівалася у виборі друзів і недругів, не зраджуючи на! ціональної пам’яті, доводячи всім і вся, що кожен, хто напролом ввірвавшись (“через вікна”) у нашу хату, сплюндрував україн! ську землю, зухвало ввійшов у брудних чо! ботях в національні храми, є зайдами і му! сять бути знищені. Природовідповідне, скодифіковане історичним Буттям Народу українське право, яке обстоювала ця не! повторна Жрикиня істини Слова. Ірина – своєрідний взірець політичної етики (якщо така ще існує?!), коли, склав! ши присягу на вірність Українському На! роду, Україні, не відшукувалися фальшиві компроміси, начисто забуваючи уроки іс! торії, як це чинили(ять) різномастні полі! тикани, з нашими одвічними ворогами. Переконувала, просила, спонукала й часто заставляла українців не забувати ні за яких обставин тієї гіркої правди, закладеної москвинами в уста ката українського на! роду (пєтра І) і про що писав Іван Огієнко в “Українській культурі” (1918): “Малоро! сію к рукам прібрать”. Справедливо, що вона була безком! промісною в оцінках, у ставленні до тих
І один у полі воїн… Шок… Це перше відчуття, що сколих! нуло і душу, й тіло, коли підтвердилося неймовірне: Ірину Фаріон таки вбили! За Мову, отже, за Правду, за Україну. Сумно, але треба було їй померти, щоб соцмережі зарясніли її державотворчою, принципо! вою, рішуче радикальною (а в наш час – тільки так!) і, головне, кричущою на весь голос позицією. Чи більшість із тих, хто ставив уподобайки, поширював, коменту! вав Велику Працю Професорки, ще до ці! єї трагедії усвідомлювали те, до чого так ревно закликала, на чому наполягала, за що отримувала кпини та зазнавала цьку! вань? Чи, може, відкрито підтримували її і, що важливо, діяли на захист Мови? Може, робили зауваження у громадському тран! спорті чи на вулицях Чернівців, коли чули “мацкальський” язик? Чи вимикали рос! попсу або кіно мозковського виробниц! тва? Чи, може, проявили рішучість і зібра!
доморощених манкуртів, малоросів та ко! лаборантів, які допомагали всіляко цій чорній справі, особливо до “поводирів”, що яшкались та торгувались із москвина! ми, продаючи інтереси України. Хто мо! вою, хто церквою, хто газом чи титаном… Фаріон перебувала в тому “передньо! му” ряду, де лунав заклик не просто “геть від москви!”, а “Геть москву!” з усіх сфер національного життя. Вона свято дорожи! ла істинами та ідеалами, сотвореними сла! ветними синами і доньками України Шев! ченком і Франком, Лесею Українкою і Оленою Пчілкою, Мазепою і Бандерою, Донцовим і Шухевичем, Міхновським і Липою, Коновальцем і Оленою Телігою, оберігаючи святу істину: “…І доки хоч один ворог!чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружія”. Соборна, самостійна, духовно суверен! на й справедлива Ірина Фаріон своєю тен! дітною жіночою натурою сильніше за ін! ших статечних мужів здатна була вичавлю! вати всі злотворні тромби з українського організму, добре усвідомивши, що поступ Нації можливий доти, доки вона сповна зу! міє виборювати і захищати свої національ! ні, державні, духовні і політичні права. Українські Воїни всіх часів пошанову! валися нею надзвичайною даниною пова! ги. Пригадується, як напередодні повно! масштабної агресії мені випала нагода ра! зом з Іриною, “кіборгами”, що захищали в 2014!му Донецький аеропорт, кілька тиж! нів об’їжджати чимало областей із просвіт! ницькою місією. З яким пієтетом і шаною в Млинах біля Кам’янець!Подільського (місце розстрілу) віддавалася нею честь Воїну, полковнику УНР Петру Болбочану, який не тільки розігнав у Харкові ворожу для України “українську революційну ра! ду”, скликану московськими меншовика! ми, а в Полтаві – лівоесерний з’їзд “селян! ської спілки, але й визволяв Крим та Чор! не море від клятих московитів, творячи ук! раїнське військо. Вона, на відміну від багатьох “наших національних євнухів!кастратів, що не ба! чать і не розуміють”, постала в часах ни!
ли актив села, аби перевести громаду з церкви моспархату до ПЦУ?.. Отож… Ми дуже сміливі у “згоді!помахах” го! лови, мовляв, це – правильно, а ось це – ні! А виступити з протестом, взяти на себе відповідальність, донести до тих, хто ще блукає манівцями московських лабірин! тів, прийняти рішення, відстояти і аргу! ментувати його – нема сміливості, бо є лінь і байдужість. А що я? А чому я? А один у полі не воїн… Хіба? Було би бажання!.. В Україні сотні професорів!мовознавців, ти! сячі вчителів, десятки тисяч тих, хто смі! ливий у соцмережах, а Ірина була одна! І Воїн ще той! І проти влади також! Бо не ба! чила її українською – і не мовчала про це! До речі, де щирість і справжність її (влади) у співчуттях? Скупо, напівтихо, обереж! но… Як завжди… Певно, боязко: навіть мертва Фаріон наганяє страх… Бо своїм полум’яним словом кликала у вир бороть! би і показувала власним прикладом, як це робити. Чи хтось її замінить? Звісно, ні!
нішніх також як Воїн!Оберіг Українського Слова, обстоюючи нашу Правду від зухва! лих й цинічних політиканів “єдіного наро! да”, від запопадливих проповідників “ла! гідної українізації”, голосно в національ! ному просторі заявляючи, що народ, який губить своє Рідне Слово, перестає бути на! родом. Просвітниця, навчителька, глибока науковиця, Майстриня Слова, професор! ка Фаріон могла б стати окрасою будь! якого престижного університету. Справ! жня, цікава, захоплююча своєю непере! вершеною аргументованістю, емоційніс! тю, вона багато років була бажаною і за! требуваною для читачів і шанувальників всеукраїнського часопису “Слово Просві! ти”. Її читали, слухали, цитували, навіть плагітували. Не перебільшую, любили за її гострий розум, мудре і дотепне слово, а над усе – за Правду. Не лукавила, бо зро! щена Народом, вона служила своєму На! роду. Але завжди так буває, що кривда, не! справедливість, образа чомусь чіпляються передусім людей достойних і шляхетних. Тому й згадуються нині слова з давньої на! родної думи: …Тепер свята Правда сидить у темниці, А вельможа Кривда – з панами в світлиці. Правду зневажають як сірому голу, А Кривда сідає до панського столу. Тепер святу Правду топтано ногами, А вельможу Кривду поєно медами. Бо нещодавно вирвані з контексту ук! раїнської думки Іринині слова і сенси були використані не просто для її шельмування. Ба більше, для створення руїни, розколо! тості нації, коли лили воду на “московські млини”. Дивно, адже вже тривалий час на вид! ноті було звалище парадоксальних фактів, коли навіть після агресії московії у провід! них університетах Києва продовжували вільно “виховувати” українське студент! ство такі собі українофобні “проффесор! ки” на кшталт зайцевих, кондратьєвих, більченкових чи завкафедрових шубіних з Одеської юракадемії (миколаївський філі! ал), які публічно прославляли “рузько!
Але точно продовжувачі її книги!історії з найболючішими, найпошарпанішими сторінками про мову, церкву, боротьбу – будуть! Бо мусимо відомстити катам мос! ковським – за кожного вбитого Захисни! ка, Дитину, Людину, за Ірину, за Україну! Ще тіло Ірини Фаріон не охололо, як маємо черговий промосковський “ше! девр”! Де б ви думали? У нас, як кажуть, під носом, – у селі Репужинці Чернівець! кого району, а точніше – в урочищі “під берегом”, де старшого віку чоловік, що пе! ребував там зі своїми онуками, був ошеле! шений нахабством ВПО!відпочивальни! ків (певно, від війни) біля Дністра. Четве! ро чоловіків і одна жінка буквально вима! гали спілкуватися з ними… російською мовою! На що репужинчанин заперечив: “Це Україна, тому розмовляємо україн! ською. А якщо вам не подобається, то йдіть туди, де вам комфортно…” – А здєсь безопасно, – відповів один із чотирьох… – А то ми би давно уєхалі…
мірство”, називали Україну “онкохворою американською колонією”, а українську державну мову “блювотою”. Проте чомусь не в цих україножерних постатях очільники та всілякі зверхники вбачали небезпеку, не проти них спрямо! вувалася заслужена покара за антиконсти! туційність, а чомусь від надуманих украї! ноцентричних “загроз” Ірини Фаріон, влаштовуючи їй судові екзекуції, моральній фізичні репресії. Проти чого? За які такі провини? Мабуть, лише за те страждала вже у сво! їй Державі, що не допускала того стану, ко! ли, за словами Лесі Українки, “Українська нація розтята” прірвою “ледь жила”. Ос! кільки завжди пам’ятала про знакову чесно! ту незламної Поетеси – “Слово, моя ти єди! ная зброє, / Може в руках невідомих братів, / Станеш ти кращим мечем для катів”. Цей високий Дух, як “пломінь непо! кірний”, завжди нуртував в Ірининому серці не задля задовільнення власного “его”, а тільки, “аби лиш упала ся тюрем! ная стіна”, щоби українство знайшло таки вихід із “єгипетського полону”, долаючи зло і темряву ненависної московії. 19 липня (за кілька годин до страшної трагедії), коли україновбивці вчинили страшний “гріх людиновбивства”, Ірина Фаріон написала в соцмережі, солідаризу! ючись із українським товариством, яке в Музичній Академії (консерваторії) саме в цю годину віншувало Павла Мовчана на його ювілейному творчому вечорі: “…Шко! дую, що не можу бути разом з вами”. Останні слова славної дочки України, візіонерки українськості, прощальний діа! лог зі своїми “просвітянськими” посестра! ми і побратимами цієї незламної борчині проти обмосковлення, зросійщення укра! їнства, будительки вільного національного життя, вірної захисниці Української Мови, Держави, Ідентичности. Оця найвища цінність віри в щасливу будучину Української Держави, оця непо! гамована ніким і нічим жертовна праця задля міці та єдності українських берегів були її щоденно буденним обов’язком і водночас найбільш святошним дійством. Українка, якою варто гордитися. Зав! жди. Вічно. Бо це Вона всупереч волі багатьох бе! зустану “перекладала” на мову сучасних українських реалій пророчі слова свого побратима Юрія Липи, що в 44 роки став жертвою москвоординців на її малій Бать! ківщині. Москалю, певне мав ти силу, Як край у темряву пойняв, Та із насильства і розстрілу Зросте держава із держав. Так, постане таки Українська Держава – найвищий ідеал Нації. Завдяки і таким славним Берегиням Українського Роду, як пані Ірина. Слава Україні! Глибока всенародна шана Ірині Фаріон – Воїну Слова і Чину! Вічна пам’ять.
– Тоді чому не подобається українська мова?.. – Потому, что ви бандеровци… Ви же на нас напалі… – Ні, це ви на нас, на Україну, напали… – Ти єщьо поговорі, дєд, получишь счас… – А ви мене не лякайте. Нас, українців, все одно більше… Ось така перепалка з погрозами закін! чилася тим, що репужинчани підняли та! кий галас, що “гості” вмить згорнули на! мет і дали ногам, чи то пак, колесам, зна! ти… Проте батьки досі хвилюються за ді! тей: “відпочивальники” ж можуть повер! нутися… Шкода, що ніхто не “зафільмував” діа! лог, була б робота для СБУ… Мораль: “Геть москву!” (Ірина Фаріон).
Світлана МАСЛОВСЬКА, заступниця голови Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта”
Національна еліта · “Вона постійно підкреслювала глибинну тезу: мова – це основа національного буття і розбудови майбутньої України”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
російсько!українська війна. Війна за циві! лізаційний вибір. Від результатів нашого незламного відстоювання інтересів Украї! ни залежить завтрашній день України як держави. І особлива її увага була до мови у деформованій національній свідомості ба! гатьох українців. Русскій мір там, гдє гово! рят по!русскі, – твердять наші вороги. Ірина Фаріон це розуміла чітко і била на сполох усі ці роки. Добре підготовлене вбивство Ірини Фаріон стоїть в одному ряду з убивствами національних українських героїв Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Степана Бандери, Володимира Івасюка, Ігоря Біло! зора… Сьогодні вона вже одна з них у пантео! ні національних героїв! Слава Україні! Героям слава! Ірина Фаріон серед них!
Павло ГРИЦЕНКО, директор Інституту української мови НАНУ Володимир ЗАГОРІЙ, президент Ліги українських меценатів Олександр ОГОРОДНІЙЧУК, член Ліги українських меценатів Владислав СЕРДЮК, член Ліги українських меценатів Світлана КОРОНЕНКО-СЛАБО- ШПИЦЬКА, виконавчий директор Ліги українських меценатів
Національна еліта · “Вона постійно підкреслювала глибинну тезу: мова – це основа національного буття і розбудови майбутньої України”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ 19 липня 2024 року у Львові на вулиці Масарика вчинено підлий замах на життя Ірини Фаріон. Був день. По вулицях ходи! ли люди. А вбивця спокійно чатував на свою жертву кілька тижнів під її будинком. Постріл був професійний, у скроню. Через кілька годин Ірина Фаріон померла в лі! карні. Вона передчувала свою смерть: “Я не боюсь своєї смерті. Такі, як я, своєю смер! тю не вмирають!” Український мовознавець, педагог, на! уковець, доктор філологічних наук, про! фесор, політик, народний депутат Верхов! ної Ради України VII скликання (2012–2014), колишня голова підкомітету з питань вищої освіти Комітету ВРУ з пи! тань науки і освіти, політичний та громад! ський діяч, публіцист, блогер. Член Політ! ради ВО “Свобода” (2005!2024)… Особлива заслуга Ірини Фаріон у роз! будові України – формування нового зако! нодавства функціонування української мо! ви як державної. А коли над Законом про українську мову нависла спровокована московією загроза – Ірина Фаріон зі сто! кратно помноженою енергією кинулася до Конституційного Суду України для захисту мовного майбутнього нашої держави. Пе! ремога демократичних сил у відстоюванні позицій української мови стала найвищою нагородою особисто для Ірини Фаріон. Та попри колосальну громадську роботу Ірина Фаріон не полишала ні на день праці науковця. І саме в ці роки вона з блиском захищає в Інституті української мови НАН України свою докторську дисертацію, у якій відтворила боротьбу українців за своє мовне унезалежнення ще за часів Речі Пос! политої, у ХVІ!ХVІІІ столітті. Саме цю кни! гу треба читати нашим політикам, щоб во! ни могли збагнути неперервність боротьби українців за свою мовну ідентичність, за свій національний вибір. Робочого кабінету їй було завжди зама! ло: прагнула активного відкритого діалогу, дивлячись в очі своїм слухачам, заряджаю! чи їх і заряджаючись від них. У медійному просторі на парламент! ському телеканалі “Рада” заснувала теле! візійний культурологічний проєкт “Велич
Психічне заціпеніння поволі відходить від мене. Здоровий глузд починає осмис! лювати суть геополітичного знищення доктора філологічних наук, професорки, видатної громадської діячки, вченої євро! пейського і світового рівня, щедрої, милої, мудрої, ніжної матері й бабусі Ірини Дмит! рівни Фаріон... Не уявляю, як будуть ви! ростати без бабусі Ірини Евонька і Дмит! рик, як житиме осиротіла Софія. …Скорботна думка ятрить, що вже не почую в гуманітарно!інформаційному просторі інтелектуально розмаїтого, впев! неного, розсудливого, емоційно гострого, заворожуючого доброчесністю україн! ськоцентричного Слова Ірини Фаріон. А друга обнадійлива думка доганяє першу і каже, що національно свідомі очільники телерадіокомпаній, соціальних мереж ор!
особистості” (2013–2019), метою якого бу! ла популяризація знакових постатей укра! їнської історії, культури, політики. Ство! рила 160 програм. З метою висвітлення життя видатних українців заснувала й ста! ла автором телевізійного проєкту “Ген ук! раїнців” (2019–2023) на львівському теле! каналі “НТА”. Створила два авторські YouTube!кана! ли (Iryna Farion та Студія Фаріон), де вела проєкти “ПротиАнглізм”, “ПолітОгляд” та “Курси з культури української мови”. Опублікувала понад 200 публіцистичних студій на найрозмаїтіші проблеми україн! ського життя. Упродовж багатьох років була членом Наглядової ради Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. Разом з Михайлом Слабошпицьким активно обо! роняла конкурс, над яким неоднораз нави! сала загроза закриття. Заснувала і фундува! ла власну премію імені Олени Пчілки для переможців конкурсу, яку щороку вручала на церемонії нагородження, переливаючи свою енергетику усім присутнім. Ірина Фаріон завжди була безкомпро! місною і принциповою у відстоюванні на! ціональних ідей. Україна, Нація – понад усе! – було гаслом її життя. Вона постійно підкреслювала глибинну тезу: мова – це основа національного буття і розбудови майбутньої України. Її доглибно хвилюва! ли прояви безмовності і мовного каліцтва, деформація національної свідомості бага! тьох українців. Вона будила оспалих, са! мозакоханих українців, нагадуючи їм що! раз, хто вони і яких великих предків є на! щадками. Ірину Фаріон весь час бентежив стан загроження української мови в Україні, прихована нова русифікація, облудне по! єднання слів турботи про українську мову з її тихим і послідовним обмеженням у функціонуванні. Не боялася називати процеси, дійових осіб, закамуфльовані ак! ції, спрямовані на звуження функціону! вання української мови в Україні. Не боя! лася мати вигляд постійного сторожа при своїй мові. Наслідки прихованої нової ру! сифікації, утвердження у різних іпостасях руського міра в Україні – це сьогоденна
Національна еліта · “Вона постійно підкреслювала глибинну тезу: мова – це основа національного буття і розбудови майбутньої України”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Під дописом моїм Є Ваша вподобайка. Вона мені безмежно дорога. Яку ж це новину З Дніпра принесла чайка? – Сумну, тяжку, Убивчу, як наган. У Львові, У самісінькому Львові Під’їздами скуповують Житло Переселенці, Що не знають мови. Для них її ніколи не було. Я слухав Ваші записи в ютубі. Підтримував Ваш кожен Наратив. Не думалось, Що доведе до згуби На захист мови Кожен Ваш мотив. Не вірилося. Та до цього йшлося. На мюнхенський подібний, Атентат Відбувся. Україна вся голосить. І тішиться Її одвічний кат. Зарано тобі тішитися, Враже! І суть уся далеко Не в тобі. Коли ж характер Нація покаже? Згуртується коли вже, Далебі? Мовчали, Як Ірина говорила. Мовчали, як сміливістю Вона Вогонь непримиренний Запалила Й нікого не боялася. Одна. Однісінька!одна. У полі воїн. Й мільйони тих, Хто ждав на її клич. Й мільйони тих, Хто досі не засвоїв, Що мова – То найперш Потрібна Річ! Розколоте повітря новиною. Розрубане, розтрощене Навпіл. Прокляття вже Складаються стіною. І множиться Усенародний біль. І множиться готовність Не боятись Супроти фронту, Що вже сіє страх. Ми Вашим духом Будем заряджатись І воювати На усіх фронтах.
Василь КЛІЧАК
Інститут української мови Націо! нальної академії наук України глибоко сумує: убивство професора Ірини Дмит! рівни Фаріон – відвертий удар по україн! ській мові, по українськоцентризму в змаганнях за українську Україну. Ірина Дмитрівна утверджувала високі стан! дарти в дослідженнях української мови, високі стандарти функціонування укра! їнської мови як державної, постійно де! монструвала несхитність позицій щодо дотримання законности і правди в сус! пільному житті. Їй роковано було нести українські національні ідеали, відкрито й послі! довно втілювати в життя українську дер! жавність. Висловлюємо співчуття родині, близьким, воїнам світла, яким вона від! давала душу і серце задля перемоги Ук! раїни.
Національна еліта · “Вона постійно підкреслювала глибинну тезу: мова – це основа національного буття і розбудови майбутньої України”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ганізують на честь Великої Україн! ки, володарки правдивої україн! ської історії Ірини Фаріон пам’ят! ну, систематичну трансляцію її надзвичайно цікавих, інформацій! но правдивих і суспільно актуаль! них програм – від першої передачі до останньої. Тривалий марафон — повто! рення націєтворчих теле! і радіопе! редач Ірини Фаріон всупереч внут! рішнім москвофільським прислу! гам і зовнішнім російським одвіч! ним ворогам сприятиме формуван! ню в українців національної свідо! мості і гідності, державотворчого переконання, українських і загаль! нолюдських моральних і духовних цінностей. Епіграфом до кожної теле! і радіопередачі мають бути правдиві слова Ірини Фаріон: “Ім! перія вважала ворогом будь!якого захис! ника мови і намагалася його фізично зни! щити. Бо очевидно, що саме мова не дає стерти українців з лиця землі”. Щоби українців не стерли з лиця землі новітні імперські асимілятори та їхні при! служники – “какаяразніци”, ждуни, кола! боранти, малороси, талановита мовозна! виця Ірина Фаріон категорично і жертовно на засадах Конституції України захищала і розвивала українську мову, справедливо вимагала, щоби українська мова — основа національної ідентичності – функціонува! ла у кожній клітині суспільного і держав! ного організму України. Талановитий пе! дагог Ірина Фаріон самовіддано, щиросер! дно працювала для сучасного і майбутньо! го розвою України у сузір’ї цивілізованих країн, для майбутніх поколінь українців. Щиросердна, природня, усвідомлена українськість Ірини Фаріон, її культурний націоналізм гуманістичного, європейсько! го державотворчого характеру налякав московських імперіалістів, які розв’язали 28!му повномасштабну терористичну, ге! ноцидну, руйнівну антиукраїнську війну, та кремлівських прислуг з “п’ятої колони” в Україні, тому їхні ідеологічні маніпулято! ри всіляко цькували, знеславлювали Ірину Фаріон… І – дозненавиділися. Чорна зловісна рука 19 липня підступ! но, цілеспрямовано навічно зупинила на! ціоналістично!творчу, науково!педагогіч! ну життєдайність Ірини Фаріон. Смер! тельний постріл у світлу, праведну голову Ірини Фаріон — це отруйний постріл в Ук! раїну, в українських національно свідомих елітаріїв, щоби зруйнувати українську на! ціональну єдність в боротьбі з рашист! ськими полчищами вбивць, грабіжників, ґвалтівників, терористів, руйнівників. Століттями шовіністичні покручі не лише морально і психічно, а й фізично ви! гублювали сотні видатних українців — дер! жавників. Імена усіх знищених тут не назву. Згадаймо Симона Петлюру, Євгена Коно! вальця, Романа Шухевича, Степана Банде! ру… Геополітичне вбивство націоналістки, вченої, патріотки Ірини Фаріон поповнює пантеон національно одухотворених видат! них особистостей України. Вічна Слава і вічна Пам’ять незламній Великій Українці.
Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка
Такі вони, просвітяни · “Тримаймо освітньо-просвітницький культурно-мистецький стрій, підтримуймо незламний дух наших Воїнів”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вишиванка стане подарунком ма! мі в пам’ять про сина!героя. Колектив гімназії підтримує багатьох захисників з різних бри! гад: збирає кошти для придбання необхідного спорядження, учні роблять обереги, ляльки!мотан! ки. Тож, дізнавшись про акцію, вирішили придбати не лише чо! ловічу, а ще й жіночу сорочку – білу, з вишитим золотим колос! сям – символічним оберегом для всіх захисниць, які мужньо боро! нять рідну землю на фронті та за! безпечують міцний тил, доклада! ючи зусиль у боротьбі з ворогом. Про неї розповіла педагогиня Олена Горюнова: – Війна з ворогом – це і жіночий фронт. Нині чимало жінок захищають Україну поряд із чоловіками. Одні боронять наші рубежі, інші забезпечують міцний тил та є надійною опорою для своїх побратимів і посестер, які перебувають на передовій. Вони плетуть маскувальні сітки, створюють прихистки для переселенців, готують гарячі обіди, організовують постачання гуманітарних вантажів, доставляють карети швидкої з!за кордону, збирають кошти для війська та доглядають дітей. Це і матері, і доньки, і сестри, і бабусі. Кожна докладає зусиль у боротьбі з ворогом. І робить це так, як уміє найкраще. Нині мільйони українських дітей унаслідок рашистської аг! ресії втратили домівки, позбавле! ні можливості навчатися, не ма! ють доступу до медичних послуг, а часом навіть до питної води. Сховища замінили їм дитячі кім! нати, лавки на станціях метро – ліжечка, а повітряні тривоги – шкільні дзвінки. Як же вони ме! лодійно лунали, скликаючи шко! лярів на урок, в мирній Україні! А тепер війна забирає дитин! ство в маленьких українців. Во! рог продовжує вбивати не лише
Такі вони, просвітяни · “Тримаймо освітньо-просвітницький культурно-мистецький стрій, підтримуймо незламний дух наших Воїнів”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ У бібліотеці Центрального будинку офіцерів Збройних Сил України відбулася презентація Всеукраїнської акції “Вишиванка – оберіг для воїна” ХV форуму “Формула успіху правової держави очима дітей”, естафету якої прийняла Київська гімназія-інтернат № 13.
Поліна БЕРЕСТ, членкиня НСЖУ
Цю акцію було розпочато у травні 2024 року Тернопільським правовим ліцеєм № 2. Ініціювала її другокласниця Софійка Іванюк, яка відправила в подорож міста! ми України вишиванку свого за! гиблого на війні дідуся. Тато дів! чинки і його брат, випускники гімназії, теж захищають Україну на фронті. Слідом за Тернополем до цієї акції долучилися в містах Кривий Ріг, Рівне, Бахмут (нав! чальний заклад виїхав з окупації), Чорноморськ, Симонів, Харків, Кам’янське, Чернігів, Полтава, Луцьк. Київ став дванадцятим містом, яке продовжує цей сим! волічний ланцюжок єднання че! рез український оберіг для воїна – вишиванку. Саме такою ця акція і є: у кожному місті до вишитих соро! чок прикріплюють своєрідний символ – сердечко, що свідчить про єдність українців у боротьбі з ворогом, підтримку захисників і захисниць, любов до України і ві! ру в Перемогу! Київська гімназія!інтернат № 13 прийняла естафету від 27 луць! кого ліцею, що на Волині, і дода! ла аж три вишиванки – чоловічу, жіночу й дитячу, що символізу! ють міцну українську родину, ро! довід, народ, націю, об’єднану спільною метою – здобути Пере! могу над ворогом і відродити, від! будувати зруйновану рашистами нескорену, незламну Україну. – Вишиванка – духовний символ українців, символ щасли! вої долі, родової пам’яті, націо! нальної гордості, здоров’я, кра! си, чеснот, любові, святковості – нині набула ще й інших сенсів, стала символом захисту нашої держави від московитського во! рога, оберегом, тож воїни разом із військовою формою, під ка! муфляжем, бронежилетом, но! сять і вишиванки, – зазначила модераторка, ведуча заходу, пись! менниця, заступниця голови правління київської “Просвіти” Ольга Ходацька. Як саме і чому колектив гім! назії долучився до Всеукраїнської акції “Вишиванка – оберіг для воїна” та як спрацювала ініціа! тивна група повідомила дирек! торка освітнього закладу Світла! на Возненко. Вона розповіла щемливу історію, котра розчули! ла до сліз учасників презентації акції, про чоловічу вишиванку і загиблого воїна з батальйону “Лють” Максима Змаєва, з яким учителі та учні тривалий час під! тримували дружні стосунки. Ця
Вчителі-організатори акції на полі бою, а й прицільно влучає в дитячі садочки, школи, лікар! ні… Рашистська ракета 8 липня зруйнувала дитячу лікарню “Ох! матдит”. Страшні трагедії щодня відбуваються по всій Україні. То! му й вирішено було долучити до вишиванок для захисників і за! хисниць ще й дитячу сорочечку, про яку розповіла вчителька гім! назії Людмила Сірак. “Нехай ця маленька дитяча вишиванка символізує силу і мужність дітей війни, жагу до життя і прийдешньої Перемоги”, – додала вона. Ця акція не залишилася поза увагою та схвилювала багатьох. Зокрема, ГО “Федерація жінок за мир у всьому світі” (голова – Т. Коцеба) додала 2 вишиванки і од! ну – Національна рада жінок Ук! раїни (Л. Порохняк!Гановська). У затишній залі бібліотеки Центрального будинку офіцерів ЗСУ зібралася команда однодум! ців, які висловили одностайність на підтримку акції та поділилися щемливими історіями про геро! їзм патріотів, які відважно захи! щають нашу Батьківщину на фронті, і тих, хто, на жаль, поліг на полі бою: Кирило Стеценко, го! лова Київської “Просвіти”, на! родний артист України, компози! тор, скрипаль; Світлана Кас’яненко, членкиня НСПУ, заслужена діячка естрадного мис! тецтва України; “Український ре! портер” – Леонід Фросевич (го! ловний редактор) і Світлана Фро! севич – журналістка; Тетяна Кон! дратенко, редактор!видавець ча! сопису для дітей “Я сам/а”; Ма! нана Абашидзе, журналістка гру!
Учасники акції з вишиванками-оберегами для воїнів зинського медіа “Формула” та українського каналу “Я є Україна”; Людмила Грабовен! ко, членкиня наглядової ради ГО “Федерація жінок за миру всьому світі”; Михайло Мельник, офіцер Національ! ної гвардії України; Василь Линник, фотомитець. Завідувачка бібліотеки Тетяна Алісова висловила слова вдячності воїнам, які захищають Україну, і запро! понувала хвилиною мовчан! ня вшанувати пам’ять загиб! лих за Україну в борні з нена! висним ворогом. Змістовними були виступи очільника Київської “Просвіти” Кирила Стеценка та його віртуоз! не виконання як скрипаля “Думи одвічної” і “Шалених коломи! йок”; Манани Абашидзе, чоловік якої на передньому краї фронту, а брат поліг у бою. Слава Герою! Щемливу історію про грузи! на, який віддав життя за Україну, розповіла Світлана Фросевич. Людмила Грабовенко передала вітання від очільниць НРЖУ і Федерації жінок за мир у всьому світі та принесла з власної колек! ції вишитий рушник єдності (1939 р.), який символізує міц! ність духу незламних українців у протистоянні ворогу. Цей руш! ник теж став своєрідним лан! цюжком єднання під час заходу. Не менш цікавими були ви! ступи Михайла Мельника, Васи! ля Линника, Тетяни Кондратен! ко, яка зворушила авторським віршем “Охматдит”, висловила слова вдячності на підтримку та! кої потрібної для дітей і дорослих
Три сорочки від гімназії-інтернату № 13
акції її ініціаторам та організато! рам і подарувала журнали “Я сам/А” всім учасникам заходу, а також книжки бібліотеці. Окрасою акції були глибоко! змістовні авторські пісні Світла! ни Кас’яненко в її емоційному виконанні. Кожна – як окрема розповідь, окрема доля героїв і героїнь її пісень, написаних під час подій на Майдані, на фронті, коли вона їздила як волонтерка ще від початку війни на сході у 2014 році та під час повномас! штабного вторгнення рф. Пісні, що глибоко проникають у душу, зворушують, знаходять відгук у серці кожного, викликають ба! жання слухати ще і ще… Як було й цього разу, коли замість запла! нованих трьох на прохання за! хоплених шанувальників вона виконала аж сім пісень! С. Кас’яненко також подару! вала читачам до книжкового фонду бібліотеки три збірки власних пісень та поезій. Під час презентації акції зву! чали хвилюючі вірші (“Охмат! дит”, “Оберіг”, “Вечірнє сонце”) поетеси Ольги Ходацької, яка доклала багато зусиль до її орга! нізації і проведення. Наприкінці акції її учасники створили символічне коло єднан! ня незламної України, віддаючи шану захисникам і захисницям, з мрією і впевненістю – ми пере! можемо! Хай добротворення че! рез “Вишиванку – оберіг для вої! на” збільшує цей ланцюжок у єд! нанні українців навколо нашого тепер спільного бажання і мети – здолати ворога! Наближаймо на! шу Перемогу разом! Вишиванка має пройти всією Україною, створивши своєрідний ланцюг єднання міст України, яка в жорстокій війні виборює право бути вільною і незалеж! ною, а також висловити слова вдячності захисникам і захисни! цям та підтримати їхній бойовий дух та повернутися додому, до му! зею “Криївка”, з сердечками єд! нання, любові й шани Героям. Кожен має право розпорядитися своєю вишиванкою на власний розсуд. Головне – вона слугува! тиме духовним оберегом і захис! том для душі українців. Тримай! мо освітньо!просвітницький культурно!мистецький стрій, підтримуймо незламний дух на! ших Воїнів! Після завершення заходу учасники акції ще довго не роз! ходилися, ділилися враженнями, спілкувалися, розчулені і звору! шені, зі сльозами на очах, але й щирими усмішками, теплими дружніми обіймами.
Директорка гімназії-інтернату № 13 м. Києва Світлана Возненко презентує дитячу вишиванку та розповідає історію загибелі киянина Максима Змаєва
На часі · “Будемо працювати над тим, щоб наші культурні та освітні проєкти стали невід’ємною частиною процесу відродження”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Ірина БЄЛОВА, директорка Ірпін! ського ліцею № 2, Київська область
Ця історія і зна! йомство з Олексан! дром Юровим – чле! ном Київського місь! кого об’єднання Все! українського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, провідним фахівцем Національного Центру “Мала академія наук України” – почалися навесні 2023 ро! ку, коли він приїхав до нашого ліцею і за! пропонував провести для старшокласни! ків та педагогів телеміст, який би з’єднав їх з українськими вченими, що співпрацю! ють з Європейською організацією ядерних досліджень – ЦЕРН (м. Женева, Швейца! рія). Такий телеміст у формі вебінару – слушна можливість отримати “з першо! джерела” нові знання з ядерної фізики і відповіді на запитання з фізики та природ! ничих наук. ЦЕРН – всесвітньо відомий провідний науковий центр з вивчення фі! зики високих енергій – основи розуміння розвитку Всесвіту та існування життя на Землі. Ми з вдячністю прийняли пропози! цію, і 2 червня 2023 року цей телеміст ус! пішно відбувся. Проте важливо зазначити, що перед ві! зитом до нашого ліцею, Олександр провів аналогічні телемости з Маріупольським ліцеєм міста Києва (унікальний навчаль! ний заклад в передмісті Києва Пущі!Води! ці, в рамках якого об’єднали для навчання педагогів та учнів, які вимушено покинули Маріуполь) та Бучанським ліцеєм № 4. Уч! ні та педагоги цих освітніх установ, які повною мірою спізнали лихо від рашист! ської агресії, але не втратили віру в Пере! могу і прагнення до освіти та знань, з вдяч! ністю сприйняли знання від вчених ЦЕРН, які безпосередньо беруть участь в дослідженнях та експериментах з фізики частинок. Під час підготовки до цих навчальних контактів з передовою світовою наукою в особі українців, які співпрацюють з ЦЕРН, Олександр згадує, що у нього ви! никла думка: хіба інтерес до фізики – це єдине, що може єднати освітян міст Украї! ни, які зазнали рашистську ненависть до всього українського, проте вижили, зали! шились українцями і будують плани щодо захисту та відбудови незалежної України? Тоді й виникла ідея зібрати разом учнів та педагогів освітніх закладів нескорених міст України. Навесні 2023 року до такої зустрічі було запрошено освітян Бучан!
ського ліцею № 4, Ірпінського лі! цею №2 та Маріупольського лі! цею міста Києва. Зустріч відбула! ся 25 травня 2023 року в місті Бу! ча. Головною метою зустрічі ви! значили створення неформаль! ного механізму для налагодження дружби, обміну досвідом, взаєм! ної допомоги та співпраці між ко! лективами та учнями цих освітніх закладів. За результатами зустрічі між ними підписано меморанду! ми про співпрацю. Далі в хронологічному поряд! ку ініційовані Олександром події розвивались наступним чином. 2 червня 2023 року відбулося про! ведення телемосту ЦЕРН – Київ – Ірпінь. Спікером телемосту у формі вебінару виступила наша співвітчизниця Оксана Животова – співробітниця ЦЕРН, випус! книця Полтавського національ! ного педагогічного університету, викла! дачка фізики, національний координатор навчальних програм ЦЕРН для України. Глядачі телемосту взяли участь в ексклю! зивній віртуальній подорожі по основних наукових об’єктах Європейської організа! ції ядерних досліджень, почули про внесок ЦЕРН в розвиток світової науки і техніки, у т. ч. винахід Інтернету, медичне застосу! вання результатів досліджень, створення надсучасних технологій для зберігання та обробки фантастично великого обсягу да! них досліджень ЦЕРН в мирних цілях на благо людства та багато іншого. Телеміст викликав великий інтерес учнів та педаго! гів Ірпінського ліцею, а також тих, хто ці! кавиться сучасною фізикою і наукою зага! лом, оскільки був відкритий для безкош! товного доступу всіх охочих, хто зареєс! трувався онлайн. Згадані вище телемости Женева – Київ – Буча, Ірпінь, Маріупольський ліцей міс! та Києва стали не тільки інструментом ін! формаційної підтримки та активізації ін! тересу молоді до сучасної фізики, наукової діяльності на благо людства та отримання освіти загалом. В умовах, коли багато учнів та педагогів через рашистську агресію ви! мушено покинули довоєнні місця прожи! вання, навчання і роботи (восени 2023 ро! ку близько 600 тисяч українських дітей по! чали навчальний рік поза межами Украї! ни), такі заходи стали одним з дієвих інс! трументів збереження з ними зв’язків і мо! ральної підтримки, плекання відчуття єд! ності та причетності до боротьби за собор! ну, сучасну європейську Україну. Проте проведенням телемостів з ЦЕРН
Педагоги Ірпінського ліцею № 2 в день “Останнього дзвоника” 2022/2023 навчального року з символічним прапором Перемоги освітян нескорених міст України. 8 червня 2023 р.
ініціативна діяльність Олександра Юрова з підтримки освітян нескорених міст Укра! їни не обмежилась. За ініціативою Олек! сандра 16 листопада 2023 року учні та пе! дагоги Ірпінського ліцею № 2 разом з де! легаціями Маріупольського ліцею міста Києва, Бучанського ліцею № 4 та Київ! ської Малої академії наук відвідали Київ! ський військовий ліцей ім. Івана Богуна. Це була надзвичайно цікава зустріч – зна! йомство цивільних ліцеїстів з підготовкою нового покоління інтелектуальної еліти Збройних Сил України. Відбулася пізна! вальна екскурсія майданчиками та залами військового ліцею: делегації побачили навчальні класи, де військові ліцеїсти ово! лодівають управлінням сучасною зброєю; ознайомилися з укладом життя ліцеїстів; відбувся обмін думками щодо підготовки молоді до захисту України. Учасники зу! стрічі зазначили важливість продовження і розвитку контактів, дружби та співпраці цивільної та військової молоді з метою зміцнення взаєморозуміння, дружби та відчуття єдності. За період з грудня 2023 року по чер! вень 2024 року за ініціативою О. Юрова проведено телемости, які з’єднали Же! неву (ЦЕРН) та Київ (Національний Центр “Мала академія наук України”) з освітніми установами нескорених міст України – Києва, Чернігова, Херсону, Харкова, Запоріжжя та Дніпра. Відеоза! писи цих заходів відкриті для вільного доступу в Інтернеті, вже отримали тися! чі переглядів глядачів з усього світу і слу! жать не тільки поширенню та популяри! зації фізико!математичних і природни! чих наук, активації інтересу до ЦЕРН і сучасної фізики загалом, але демонстру! ють повагу української освітньої та нау! кової спільноти до міст, які символізу! ють нескорену волю України до свободи та щастя, право на вільне майбутнє. Ірпінці та інші освітяни нескорених міст України високо оцінюють згадані іні! ціативи О. Юрова і підтримують їх з метою зміцнення віри та впевненості учнів та вчителів в нашій Перемозі, а також докла! дання кожним на своєму місці зусиль для її наближення. Висловлюємо подяку Олександру Юро! ву – символічному посланнику освітян не! скорених міст України за ініціативу, енер! гію, любов і повагу до учнів та педагогів ос! вітніх закладів, які стали відомими у всьому світі символами незламної волі України до Перемоги, захисту і розбудови вільної, неза! лежної та процвітаючої України. Ми також вдячні українським вченим!фізикам, які співпрацюють з ЦЕРН, Європейській орга! нізації ядерних досліджень і Малій академії наук України за увагу і сприяння підготовці нового покоління освічених, самосвідомих та патріотичних українців.
На часі · “Будемо працювати над тим, щоб наші культурні та освітні проєкти стали невід’ємною частиною процесу відродження”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Делегації ліцеїв міст Ірпінь, Буча, Маріуполь та Київської Малої академії наук під час візиту до Київського військового ліцею ім. Івана Богуна з символічним прапором Перемоги освітян нескорених міст України. 16 листопада 2023 р.
До Дня Державності України в Музеї книги і друкарства була відкрита і щойно завершилася масштабна виставка “За Ук! раїну, за її волю” знаної столичної худож! ниці Марини Соченко. Вислів “Мистец! тво – це зброя, і відділити його від любо! ві до Батьківщини неможливо!” є твор! чим девізом мисткині і цілком відповідає характеру нинішньої ювілейної виставки. Велика ретроспекція робіт, створених за 30 років плідної праці в галузі образо! творчого мистецтва, презентує як твори раннього періоду, так і найновіші, що ста! новлять левову частку виставки і присвя! чені сторічному періоду героїчної бороть! би українського народу з одвічним мос! ковським ворогом. Це серія портретів ви! датних особистостей національно!ви! звольних змагань 1917–1921 рр., видат! них діячів ОУН і УПА, політв’язнів!шіст! десятників, Героїв Революції Гідності та російсько!української війни. Обидва сини пані Марини, яка й сама була активною учасницею двох Майданів, а нині є волон! теркою і активною громадською діячкою, пішли боронити Україну від рашистів. У творчому доробку учениці видатно! го художника!шістдесятника Віктора За! рецького, заслуженої діячки мистецтв Ук!
“Мамай-переможець”
раїни, викладачки Національної академії образотворчих мистецтв і архітектури Марини Соченко – понад 60 персональ! них виставок та участь у 70 всеукраїн! ських і міжнародних виставках.
Георгій ЛУК’ЯНЧУК
На часі · “Будемо працювати над тим, щоб наші культурні та освітні проєкти стали невід’ємною частиною процесу відродження”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Педагоги Ірпінського ліцею № 2 на “Останньому дзвонику” 2023/2024 навчального року з символічним прапором Перемоги освітян нескорених міст України, 31 травня 2024 р.
Розпорядженням голови Дніпропет! ровської обласної державної адміністрації голову Січеславської “Просвіти” Сергія Тютюнника було включено до групи з розроблення проєкту Програми комплекс! ного відродження Дніпропетровської об! ласті на 2023–2025 роки. До складу робочої групи входять пред! ставники обласної державної адміністра! ції, керівники районних адміністрацій, спеціалісти з містобудування, архітекту! ри, економічного розвитку, житлово!ко! мунального господарства, фінансів та ци! вільного захисту, а також голови обласних організацій та міські голови. “Січеславська “Просвіта” як найстар! ша українська організація нашого Січе! славського краю сприятиме включенню культурної спадщини та освітніх ініціативу програму відродження. Ми будемо пра! цювати над тим, щоб наші культурні та освітні проєкти стали невід’ємною части! ною процесу відродження, зміцнюючи національну ідентичність та збагачуючи культурне життя громади. Запрошуємо всіх небайдужих до співпраці та підтрим! ки наших спільних зусиль”, – розповів голова Січеславської “Просвіти” Сергій Тютюнник. Власн. інф.
Незабутні · “Здається, Тарас Гунчак не пропустив жодної важливої історичної події в Україні часів відновлення державності”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Висловом римлян “треба ловити день” Тарас Гунчак завершив свої спогади, які з’явилися друком у Києві у видавництві “Дніпро” 2005 року під назвою “Мої спо! гади – стежки життя”. Писав він ці спога! ди швидко – поспішав. Друзі дивувалися, запитували: “Чому поспішаєш? Ще є час”. А Тарас Гунчак відповідав: “Я часу не маю. Бо час – це незмінний вимір вічності. А вона завжди висить над нами і часу не! має”. Цей час, який випав на його долю, був і для нього, і для України надзвичайно цін! ним, набув особливого історичного зна! чення, бо вивершився найдорожчим для історика, культурного і громадського діяча Тараса Гунчака – виборенням незалежної Української Держави. Згадую той історичний день 28 червня 1996 року, коли ми, народні депутати, чле! ни депутатської групи “Конституційний центр”, після безсонної ночі, щасливі, збуджені – 315 голосів набрав наш проєкт Основного закону України, – були затис! нуті такими ж радісними, щасливими людьми. Багато хто з них також провів без! сонну ніч під Верховною Радою і тепер ві! тав творців Конституції незалежної Украї! ни – Михайла Сироту, Ігоря Юхновсько! го, Левка Лук’яненка, Юрія Костенка, Іва! на Драча, Дмитра Павличка, Павла Мов! чана, Івана Зайця, Володимира Яворів! ського, В’ячеслава Чорновола, Олексан! дра Ємця, Василя Червонія, Ігоря Осташа, Івана Біласа… До кожного з цих та інших народних депутатів протискався з проєк! том Конституції в руках Тарас Гунчак, який разом із ними, народними депутата! ми, провів у Верховній Раді нашу “консти! туційну ніч” і просив залишити на цій книжці свій автограф. Добрався Тарас і до мене. І лише після опублікування ним спогадів я довідався, що я тоді в такому тлумі й збудженому на! строї написав на його примірнику проєкту Конституції: “Багато духовної й емоційної енергії увійшло у цю святу книгу життя ук! раїнського народу. Ти жив, працював, тво! рив усе життя в ім’я України. Твоя енергія ще потрібна Україні”. І справді, Тарас Гунчак усе своє життя жив і творив в ім’я України. Я добре знав, скільки інтелектуальних і фізичних сил доклав Тарас Гунчак, щоб наблизити цей жаданий і для мільйонів закордонних ук! раїнців день державного відродження Ук! раїни. Він був єдиним українцем зі США, який брав участь у першому Установчому з’їзді Народного руху України і виступав від імені українців Америки. Бо був пере! конаний, що говоритиме те, що вони хоті! ли б сказати. Ця найперша і найдорожча поїздка на рідну землю відбулася влітку 1989 року. Вперше від того осіннього дня 1944 року, коли він, дванадцятилітній хлопчина, разом із усією великою роди! ною вимушений був полишити рідний край і податися в далекі світи. Дивувала і його вражаюча енергійна наукова активність як у США, так і в Укра! їні. Тарас встигав побувати на всіх знако! вих акціях, всюди виступити, взяти участь у безлічі наукових конференцій, мітингів, протестних акцій… Тарас Гунчак, перебуваючи на “хорах” – на третьому поверсі – українського пар! ламенту, був співпереживаючим свідком прийняття 16 липня 1990 року Декларації про Державний суверенітет України. У тривожні серпневі дні 1991 року, ко! ли в Москві стався переворот і владу нама! галися “захопити” так звані “гекачепісти” (ГКЧП – государственный комитет по чрезвычайным происшествиям), Тарас Гунчак вибирається знову в Україну. При! буває 23 серпня до Києва, а вже наступно! го дня – у Верховній Раді разом зі своїм другом Романом Воронкою шаленіє від радості, аплодуючи, обіймаючи і тих, хто був поруч, вигукуючи “Слава Україні!”. Акт про незалежність України та ство! рення самостійної Української держави – України – був прийнятий майже одного!
лосно (із 362!х присутніх народних депута! тів 346 проголосувало “за”, лише один го! лос був “проти” і троє “утримались”). Як згадував згодом Тарас Гунчак, визираючи через вікно третього поверху на багато! людне зібрання перед Верховною Радою, “народ переживав шалений вибух радості, якого я ще в житті не бачив”. Він молитов! но схиляв голову з вдячністю Богові за те, що мав велике щастя бути свідком того іс! торичного моменту, якого, як український народ, так і усе світове українство очікува! ли століттями. Здається, Тарас Гунчак не пропустив жодної важливої історичної події в Україні часів відновлення державності. Він привітав від українців Америки учасників і ІІ з’їзду Народного Руху Украї! ни, який відбувся 25–28 жовтня 1990 року, і повідомив, що, перебуваючи під вражен! ням неймовірно багатолюдного патріотич! ного здвигу, який засвідчив перший з’їзд Народного Руху України, замислився над тим, як українська діаспора змогла б допо! могти Україні. Повернувшись тоді додому, Тарас Гунчак разом зі своїм другом, профе! сором математики Ратгерського універси! тету Романом Воронкою створює органі! зацію під назвою “Фонд допомоги Украї! ні”. Під враженням від Установчого з’їзду Народного Руху України додає до назви “Народний”. Згодом вирішено було ство! рити два фонди: Фонд Руху і Фонд допо! моги дітям Чорнобиля. Ці фонди були ок! ремими відділеннями однієї організації – Народного Фонду допомоги Україні, голо! вою якої і було обрано Тараса Гунчака, а першим заступником – незабутнього Ро! мана Воронку. І ось уже енергійний голова двох фон! дів Тарас Гунчак розгортає бурхливу діяль! ність, створюючи в різних штатах, у бага! тьох містах США відділи цих двох фондів, збираючи кошти, читаючи лекції, виголо! шуючи доповіді про сучасний стан в Укра! їні, про екологічні проблеми, політичну ситуацію в Україні, особливо – про Народ! ний Рух України. За перший рік збору коштів Фонд допомоги Україні, зокрема, підтримки Народного Руху України нако! пичив 250 тисяч доларів, на які була для НРУ закуплена друкарня та комп’ютери. Особливу активність виявляв Фонд допо! моги дітям Чорнобиля, яким фактично ке! рував доктор Зенон Матківський та його дружина Надія, а з боку України цій його діяльності сприяв народний депутат Укра! їни Володимир Яворівський. Вже напри! кінці 1989 року це славне подружжя зібра! ло медикаментів, медичного обладнання, вітамінів, харчів на 16 мільйонів доларів і відправило все це літаком “Руслан” в Ук! раїну… Приліт цього велетенського літака в Бориспіль із гуманітарною допомогою не лише дітям Чорнобиля, а й лікарням, На! родному Руху України та громадським ор!
ганізаціям зустрічали оваціями і квітами сотні киян. Був і другий, і третій приліт “Руслана”, якими Фонд допомоги Чорнобиля вислав в Україну 126 і 70 тонн ліків, медичного ус! таткування, комп’ютерів, три великі дру! карні… Яке це було яскраве і вагоме свід! чення того, як закордонні українці вболі! вають за долю України, яка стала на шлях відновлення своєї державності, і так щедро допомагають нам у цьому натхненому по! ступі до незалежності. Як при цьому не згадати вдячним сло! вом хоча б декого з тих українських патріо! тів, відданих справі допомоги Україні, бла! годійників, меценатів, лікарів, громад! ських діячів, професури, які долучилися до самовідданої праці Народного фонду допо! моги Україні. Із багатьма із них я зустрічав! ся, спілкувався і в США, коли завдяки про! фесору Григорію Грабовичу майже цілий 1989 рік перебував на стипендії Гарвард! ського університету, і в Україні. Це переду! сім Тарас Гунчак і його дружина Оля, Ро! ман і Зірка Воронки, Зенон і Надія Матків! ські, Мар’ян Коць, Ярослав Шепелявець, Мирослав Смороцький, Богдан Витвиць! кий, Христина Мельник, Роман Ричок, Володимир Воловодюк, Іван Олексин, Ярослав Падох, Наталка Посіва, Олек! сандр Благітка, Осип Зінкевич, Дам’ян Ге! ча, Маріяна Могилин, Уляна Дячук, Ольга Кузьмович, Ірена Чабан, Ляля Бурачин! ська, Катерина Воловодюк, Люба Клачко, Ірена Лабенська, Адріян Баранецький, Ле! ся Баранецька, Андрій Бурачинський, Дмитро Штогрин, Мирослав Лабунька, Любомир Кузьмак, Марта Андріюк, Бог! дан Певний, Ярослав Мендюк, Марія Ве! личковська, Таня Вільна, Тарас Шегидин, Володимир Баранецький, Василь Маркусь, Омелян Пріцак, Богдан Кекіш, Уляна Ма! зуркевич, Богдан Бурачинський, Роман Андрушків, Роман Ричок, Степан Процик, Роман Процик, Іван Фізер… Звісно, це да! леко не повний перелік тих ентузіастів і добродійників у США, які самовіддано, із волонтерською одержимістю, надавали безкорисливу допомогу Україні у велич! ний, доленосний час в її історії. Скільки важливих і успішних проєктів, спрямованих на допомогу в критичний час для України, здійснили українці США! Так, Фонд допомоги Україні завдяки ініці! ативі Романа Воронки та голови україн! ської лютеранської церкви пастора Яро! слава Шепелявця замовив видрук 100 ти! сяч примірників Біблії українською мовою в перекладі Івана Огієнка, а завдяки його енергійним зусиллям та авторитетному слову Ярослава Шепелявця Об’єднане Біблійне Товариство підтримало і спільне видання 2 мільйонів Біблій для України. За кошти пастора Шепелявця в Україну та! кож було відправлено 250 тисяч примірни! ків Біблії для дітей.
В садибі Жулинських. Микола Жулинський, Галина Жулинська, Ольга Гунчак, Марта Дзюба, Іван Дзюба, Елеонора Соловей-Гончарик, Василь Гончарик. Фотографує Тарас Гунчак
Незабутні · “Здається, Тарас Гунчак не пропустив жодної важливої історичної події в Україні часів відновлення державності”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Ділимося сумною вісткою, що віді! йшов у вічність доктор Тарас Гунчак (1932–2024). Світла і вічна пам’ять відомому вчено! му!історику, політологу, доктору філософії, професору Ратґерського університету, Наці! онального університету ім. Т. Г. Шевченка, почесному професору НТУУ “КПІ”, члену Американської асоціації сприяння розвитку науки, дійсному члену УВАН та члену її Управи, головному редактору журналу “Су! часність” (1984–1991), заслуженому діячу науки, культури, техніки, лавреату міжна! родної премії ім. П. Орлика, кавалеру ордена “За заслуги”, активному громадському діячу. Др Т. Гунчак – автор праць з історії ук! раїнської революції 1917–1921, україн! сько!польських взаємин 1918–1921, укра! їнської суспільно!політичної думки ХХ ст., Української повстанської армії та ін. Ініці! ятор та реалізатор багатьох видавничих та наукових проєктів в Україні (зокрема, 9! томного видання “Тисяча років україн! ської суспільно!політичної думки” (2001). Він був редактором дослідження “Росій! ський імперіалізм в історичній перспекти! ві” (1973), співпрацював з “Єврейським журналом соціальних досліджень”, “Схід! но!Європейським журналом”, “Україн! ським істориком”. Редактор та співредак! тор багатьох наукових студій та збірок до! кументів і матеріалів, серед іншого: “Russi! an Imperialism from Ivan the Great to Revo! lution” (New Brunswick, 1974), Петлюра С. “Статті, листи, документи” (Нью!Йорк, 1979, т. 2), “The Ukraine, 1917–1921: A Study in Revolution” (Cambridge, 1977), “Ukraine and Poland in Documents, 1918–1922” (New York, 1983, vol. 1–2), “УПА в світлі німецьких документів” у “Літописі УПА” (Торонто, 1983, т. 6–7), “Українська революція: Документи 1919–1921” (Нью!Йорк, 1984) та ін. Разом із Р. Сольчаником був упорядни! ком збірника документів і матеріялів “Ук! раїнська суспільно!політична думка в 20 столітті” (Мюнхен, 1983, т. 1–3); cпівре! дактор видання “Тисяча років української суспільно!політичної думки” (К., 2001, т. 1–9) та упорядник (разом із Р. Сольчани! ком) т. 6–8. Бібліографія його досліджень і статей багатогранна тематично i заслуго! вує на окреме видання. Та все ж серед його доробку варто виокремити праці, які ма! ють епохальний вплив на формування сві! тової суспільно!політичної думки: “Ukrai! ne and Poland in Documents, 1918–1922. New York, 1983; “Symon Petliura and the Jews: A Reappraisal”. Toronto–Munich, 1985; “Симон Петлюра та євреї”, К., 1993; “У мундирах ворога”, К., 1993; “Україна: Перша половина ХХ століття: Нариси по! літичної історії”, К., 1993. Тарас Гунчак був не лише інтелектуа! лом та ерудитом, а й людиною високого громадського обов’язку. З його ініціятиви і при діяльній участі було створено Фонд до! помоги Україні, курси з української мови, літератури, історії для вчителів та офіцерів України, журнал “Військо України”, 14! томне видання “Тисяча років української суспільно!політичної думки”. І це далеко неповний перелік справ, для здійснення яких Т. Гунчак віддав свої здібності і сили. Він жив на благо і високу честь України. Хай з миром спочиває його світла ду! ша! Членство та Управа УВАН у США
Незабутні · “Він володів особливим даром прихиляти до себе людей, знайомився так: “Я – Тарас Григорович”, а після короткої паузи додавав: “Не Шевченко”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Роман Воронка чи не щомісяця з’яв! лявся в Києві й щоразу привозив комп’ютерні системи. І не один десяток, а кілька десятків. Пригадую, у жовтні 1989 року Роман привіз 70 комп’ютерів, а через місяць зно! ву 70. Він не тільки перевозив ці комп’ютерні системи: частина, здається, перша, була закуплена славним меценатом Маріяном Коцьом – першою його пожерт! вою в сумі 87 тисяч доларів були комп’ютери для шкіл України. Наскільки я пригадую, а про це розпо! відав мені Роман Воронка, пастор Ярослав Шепелявець (пастор Шеп) виділив на комп’ютерні системи для українських шкіл також чималу суму – близько 100 ти! сяч американських доларів. А лютеранська церква США на пропозицію авторитетно! го пастора спонсорувала придбання двох автобусів!клінік на колесах, які себе чудо! во зарекомендували, надаючи медичну до! помогу в селах і містечках України. Роман Воронка особисто, а згодом зі своєю дружиною Зіркою розвозив комп’ютери по школах, виділяючи кожній відвіданій ними школі по 3 комп’ютери. Про діяльність Фонду допомоги Украї! ні годилося б написати окрему працю, до! лучити до висліду діяльності Фонду й спо! гади тих, хто працював у різних ділянках Фонду. Звісно, слід використати в цій ро! боті й “Інформаційний вісник Фонду на! родної допомоги Україні”, який з’явився друком у червні 1990 року завдяки упоряд! куванню доктора Богдана Бурачинського. Окремо годилося б висвітлити й унікальну діяльність Фонду допомоги дітям Чорно! биля. Сумуючи за Тарасом Гунчаком, Рома! ном Воронкою та багатьма іншими жер! товно відданими справі державного від! родження України діаспорними українця! ми, з подивом і захопленням згадую та ви! сокі злети єднання материкового і діас! порного українства, які так зміцнювали ві! ру в духовне відродження України, актив! но впливали на процеси державотворення та міжнародного визнання незалежної Ук! раїни. У роботі Фонду допомоги Україні ак! тивно сприяв проректор, який згодом став ректором, професор Київського політех! нічного інституту Михайло Згуровський, який особливо опікувався Романом Во! ронкою та його невтомною Зіркою. Виді! лив їм помешкання в інституті, допомагав з транспортом, бо подружжя Воронків не засиджувалося в Києві – відвідували шко! ли, а також навчали користуватися комп’ютерами українською мовою. Тарас Гунчак знову прибув до Києва в серпні 1991 року. Очільник Київського по! літехнічного інституту, професор Михайло Згуровський запропонував професору іс! торії Ратгерського університету Гунчаку, який викладав там історію Східної Євро! пи, Росії та СРСР, прочитати курс лекцій
Перед пам'ятником Т. Г. Шевченку. 1990 р.
на тему “Україна ХХ століття”. Михайло Згуровський знав, що дід дружини Тараса Гунчака Ольги Карпенко професор Микола Величківський у 1941–1942 рр. був ректором Київського політехнічного інс! титуту. Це, звісно, зіграло пев! ну роль у тому, що професора Гунчака в Київській політехніці так радо приймали, хоча голов! ною підставою для відзначення його званням почесного докто! ра був прочитаний ним цикл лекцій. До речі, звання почес! ного доктора і професора КПІ були удостоєні і професор Ро! ман Воронка та Зірка Воронка. Вони вели в інституті відповідно курси математики та англійської мови. Професор Гунчак читав лекції, присвя! чені Україні в ХХ столітті, і в інших вишах, зокрема, в Київському національному уні! верситеті ім. Т. Г. Шевченка, в Академії Служби безпеки України, готував для ви! друку їх окремою книгою. Про це відомого історика просили численні слухачі. Адже Тарас Гунчак на той час мав ступінь докто! ра Східної Європи, Надзвичайного профе! сора Ратгерського університету завдяки проведенню системних досліджень з істо! рії Східної Європи та безпосередньо історії України ХХ століття, здійснених на основі віднайдених ним матеріалів і документів в усіх найбільших, найвідоміших архівах Єв! ропи і США. Якось у 1989 році я із Романом Ворон! кою відвідав подружжя Гунчаків в їхньому домі в містечку Ірвінгтон і був надзвичай! но вражений огромом зібраних ним архів! них матеріалів, які історик протягом кіль! кох десятиліть вишукував в Німеччині, Англії, Польщі, Австрії… До речі, Тарас Гунчак навчався у Віденському університе! ті, спеціалізувався там на історії та міфоло! гії, водночас брав уроки вокалу у Віден! ській консерваторії. Жодна наша з ним зустріч не обходилася без його співу. Голос мав, як кажуть, оксамитовий баритон, добре поставлений. До навчання у Відні Тарас устиг здобу! ти ступінь бакалавра і розпочати магістер! ські студії у Фордгамському університеті Нью!Йорка, де прослухав усі курси з істо! рії, філософії та богослов’я. Здобута ним добротна освіта, знання іноземних мов – латинської, німецької, англійської, польської, системна науково! дослідницька діяльність та активна участь у різного роду наукових конференціях та громадсько!політичних акціях забезпечи! ли Тарасу Гунчаку стрімкий злет до міжна! родного визнання його як авторитетного вченого!історика, культурного і громад! ського діяча. Згадую лише одну його статтю, присвя! чену проблемі “Петлюра і євреї”, яка була
Дмитро Павличко, Олесь Гончар, Тарас Гунчак, Іван Драч надрукована в липні 1969 р. в журналі “Єв! рейські студії”. Ця стаття мала резонанс у всьому світі. Гунчак на основі переконли! вих архівних джерел і документів довів, що Симон Петлюра ніколи не проявляв анти! семітських поглядів і вчинків, він був чес! ною і гідною людиною. Піднялася тоді в пресі, в наукових колах серйозна дискусія на тему взаємин українців і євреїв, став! лення Української Народної Республіки, Директорії та Гетьманату Скоропадського до цієї проблеми. Особливо гостро обгово! рювалася тема єврейських погромів в Ук! раїні 1919 року, в яких звинувачували голо! ву Директорії Симона Петлюру. Про наукові дослідження відомого вче! ного!історика, політолога, професора Ки! ївського національного університету імені Т. Г. Шевченка Тараса Гунчака та їхнє акту! альне значення і популярність в ці історич! ні часи відновлення української держав! ності необхідно вести спеціальну розмову. Його праці з історії української революції 1917–1921 рр., українсько!польських і ук! раїнсько!єврейських взаємин ХХ століття, Української повстанської армії, Голодомо! ру 1932–33 рр. в Україні, російського імпе! ріалізму були своєрідними піонерськими проривами в закостенілу від імперських ідеологічних шлаків суспільну свідомість. До речі, історик ще в 1974 році опублікував у США (друге видання – в 2000 році) анг! лійською мовою книгу “Російський імпе! ріалізм від Івана Великого до Революції” і домігся видати цю книгу в Україні у 2010 році в перекладі Тараса Цимбала під наз! вою “Російський імперіалізм”. Упорядни! ку цієї збірки статей провідних істориків світу Тарасу Гунчаку належать передмови до усіх трьох видань і стаття “Імперії тяжко бути рівноправним сусідом”. Тарас Гунчак свідомо націлював свою науково!дослідницьку увагу на ті невідомі для широкого загалу і недосяжні для піз! нання й осмислення в умовах комуністич! ного режиму періоди й постаті національ! ної історії, які було вкрай необхідно об’єк! тивно висвітлити і донести до сучасника з метою відродження історичної пам’яті та національного самоусвідомлення. Саме Тарас Гунчак задумав створити унікальний проєкт “Тисяча років української суспіль! но!політичної думки” в 9 томах і 14 кни! гах, очолив редакційну колегію цього ви! давничого проєкту, здійснив велику орга! нізаційну роботу, залучивши до співпраці Валерія Шевчука, Василя Яременка, Дмитра Павличка, Юрія Шаповала, Воло! димира Литвинова, Оксану Сліпушко… І я вже тоді думав, звісно, й сьогодні думаю, як опублікувати в Україні ту силу! силенну матеріалів, які історик віднайшов у лондонському “Архіві громадських доку! ментів”, у Адміністративному архіві ФРН, у військовому архіві у Фрайбурзі (ФРН), в Інституті сучасних поезій в Мюнхені, Ар! хіві Міністерства закордонних справ у Лондоні, архіві польського еміграційного уряду, зокрема, інституту Владислава Сі! корського. Тарас Гунчак працював також в архівах Міністерства закордонних справ Франції, Італії, Польщі, в державному ар! хіві США, не кажучи вже про архіви Укра! їнської Вільної Академії наук, Наукового Товариства Тараса Шевченка, Гарвард! ського і Колумбійського університетів… І всюди, де б Гунчак не вишуку! вав матеріали, пов’язані з Ук! раїною, він замовляв, хоча це обходилося йому в добру ко! пійку, ксерокопії. – Я прикидав і думаю, що в себе вдома я зібрав документів на добрих 50 томів, – признався професор під час нашої трива! лої розмови в США в 1990 році, яка згодом була опублікована 28 червня 1990 року на кількох сторінках “Літературної Украї! ни”, – цим інтерв’ю я продов! жував власну рубрику “Сторін! ки призабутої спадщини”. Ця розмова згодом тривала в редакції журналу “Сучас! ність”, головним редактором якої був Тарас Гунчак. До речі, Тарас Гунчак і Роман Купчин! ський тоді познайомили мене з легендар! ним керівником націоналістичного під! пілля в Україні під час Другої світової вій! ни Миколою Лебедем, який багато розпо! вів про підпільну діяльність ОУН, бороть! бу УПА з німцями і Червоною Армією і подарував мені свою нещодавно видану книгу спогадів. Микола Лебідь на моє запрошення як голови Організаційного комітету з прове! дення Першого Всесвітнього форуму ук! раїнців прибув разом із своїм другом по боротьбі Степаном Проциком уперше від 1944 року в Україну і виступив на Форумі. Я тоді організував зустріч Миколи Лебедя із останнім головнокомандуючим Україн! ської Повстанської Армії Василем Куком. Уже тоді в нашій розмові в редакції журналу “Сучасність” її головний редак! тор роздумував над тим, щоб цей популяр! ний в еміграційних колах часопис став доступним не лише для діаспори, але й для всіх українців. Мине небагато часу, і Тарас Гунчак створить нову редакційну раду “Сучаснос! ті” і запропонує Іванові Дзюбі бути співре! дактором – головним редактором часопи! су, який друкуватиметься в Україні. До ре! чі, коли в Івана Дзюби виникли серйозні ускладнення із здоров’ям – необхідно було робити операцію на серці, на моє звернен! ня за допомогою першими відгукнулися саме Тарас Гунчак і Роман Воронка, які ор! ганізували збір коштів для проведення та! кої операції в США. Звісно, ім’я Івана Дзюби було, як то кажуть, на слуху україн! ців США, його праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?” друкувалася на сторінках “Сучасності”, а видавництво “Сучасність” опублікувало в 1968 році її окремою книж! кою в серії “Суспільно!політична бібліоте! ка. Документи”. Отже, закордонні україн! ці були ознайомлені з цією працею Івана Дзюби, а особисто познайомитися змогли лише в 1998 році, коли він вперше виїхав за кордон у складі делегації від Товариства “Україна” з метою відзначення ювілею Та! раса Шевченка. І ось 1 липня згасла потужна енергія, якою нині покійний Тарас Гунчак заряд! жав багатьох!багатьох у США і особливо в Україні. Він володів особливим даром прихиляти до себе людей, знайомився так: “Я – Тарас Григорович”, а після короткої паузи додавав: “Не Шевченко”. І голосно при цьому сміявся. Завжди з усмішкою і співом долучався до гурту і зразу ж опи! нявся в центрі уваги. Його любили в Укра! їні. Знаний вчений!історик, політолог і громадський діяч, він справді, як писав у спогадах, “часу не мав”, бо присвятив йо! го натхненній праці в ім’я України. У згаданому інтерв’ю “Схиляючись пе! ред істиною…” на моє запитання, чи він особисто належить до якоїсь еміграційної партії, Тарас Гунчак відповів: “Не належав і не належу. Я українець, люблю Україну, щиро бажаю їй розквіту, вважаю, що укра! їнський народ має жити в мирі та дружбі з усіма народами. Світоглядно я самостій! ник!демократ”. Свій час Тарас Гунчак віддав своїй Батьківщині, отже, вірив, що незалежна Україна – на віки.
З ювілеєм! · “Моє вікно – то моя душа прозора. Люди, загляньте в моє вікно!” · с. 8сторінка оригіналу ↗ На заході виступив т. в. о. Міністра культури та інформаційної політики України Ростислав Карандєєв. Він, зокрема, відзначив, що Павло Мовчан – поет і громадянин, який брав і бере активну учать у відновленні Незалежності України, а його поезії – це творчий продукт, який вийшов із щирої і щедрої душі ювіляра, завше просякнутої безмежною любов’ю до України. За словами пана Карандєєва, Павло Мовчан – людина-легенда, повнокровне творче і політичне життя якої є взірцем для всіх нас. Третій Президент України Віктор Ющенко зауважив, що на долю Павла Мовчана як державотворця випало багато випробувань, які доводилося переживати суспільству під час формування національного усвідомлення, але він завжди пам’ятав, що перший кордон нації – слово, тому його захисту присвятив усе своє життя, і саме завдяки таким видатним людям, як Павло Мовчан, українська нація прийшла до вивершення свого духу. Голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський у своєму виступі зазначив, що Павло Мовчан – духовний лідер, провідник громадської думки, Господь нагородив його потужним поетичним даром, визначивши цим його місію і як поета, і як громадянина, це визначна поліфонічна фігура, непересічна особистість. “Павло Мовчан належить до нашої духовної і політичної еліти, до золотої плеяди видатних майстрів слова, який завжди стоїть на його сторожі, плекає й оберігає рідну мову, він має об’ємний спектр зацікавлень, де є і геополітика, і мовознавство, і літературознавство, і етнографія, і переклад, це людина надзвичайно потужного масштабу й таланту”, — сказав голова НСПУ. (Павло Мовчан є секретарем НСПУ. – Ред.) Ректор Національної музичної академії Максим Тимошенко у своєму виступі сказав, що Павло Мовчан – це людина, яка відчуває пульс сьогодення, а його слово – могутня зброя, яка нищить нашого ворога. Вітаючи ювіляра, академік НАПН України Георгій Філіпчук підкреслив, що Павло Мовчан – це небодержець слова, надзвичайно обдарований філософічний як поет, так і державник, просвітник, він схожий на космічне явище, це людина, яка має вічно палахку українську душу. (Стаття Г. Філіпчука про ювіляра надрукована в попередньому номері “Слова Просвіти”). Директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка Микола Жулинський підкреслив, що серце цього поета б’ється у
У вщерть заповненій залі Національної музичної академії в Києві відбулося літературно-мистецьке дійство до 85-річчя поета та громадського діяча, лавреата Національної премії імені Т. Г. Шевченка Павла Мовчана.
ритмі серця України і він робить усе, щоби підтримати цей ритм перемоги, бо поет поставив слово на сторожі нації, оскільки слово – це насамперед енергія, самовідновлення нації, її ствердження, а своїм мудрим палким натхненним поетичним словом Павло Мовчан створив національний храм духу. Народний депутат України п’яти скликань Іван Заєць подякував своєму побратимові за його важку й жертовну роботу на ниві політики і культури, а також підкреслив, що Павло Мовчан належить до когорти опорних постатей нашої держави, бо це людина вершинних досягнень у багатьох сферах, він є в нашій історії як одна з чільних постатей визвольної боротьби, Богом обрана людина, бо колись обрав своєю долею служіння слову, а слово – категорія вічна. Іван Заєць також вручив ювіляру свої нотатки про нього. Голова координаційної ради Національних творчих спілок України Євген Шевченко назвав Павла Мовчана людиною сакральної величини, яка навчає й інших палкого патріотичного слова. Також він подякував ювілярові за велику подвижницьку роботу з відновлення національної пам’яті.
Заступник голови Національної спілки кінематографістів Сергій Тримбач сказав, що ми насамперед маємо перемогти і зовнішнього, і внутрішнього ворога, щоб відродити Україну. Він побажав ювіляру творчого довголіття, порівнявши людський вік із тривалістю футбольного матчу, де до 90 хвилин основного часу додаються два тайми по 15 хвилин. Ювіляра також музично і пісенно привітали: народна артистка України Людмила Марцевич, заслужений народний ансамбль пісні й танцю України “Дарничанка” (керівник Петро Андрійчук); Камерний хор “Київ” (керівник – Микола Гобдич); народний артист України, лавреат Національної премії імені Т. Шевченка Тарас Компаніченко та гурт “Хорея Козацька”; голова Київської “Просвіти”, народний артист України Кирило Стеценко; народний артист України Олександр Васи-
Вітання від академіків Георгія Філіпчука та Миколи Жулинського
А на світанні, стомлене і веселе, воно приносить мені сонце багряне, кладе на обличчя, мої очі лоскоче й шепоче: – А вже нерано. – Моє вікно віда про мої радощі і біди. Я до нього тулю чоло і зір бентежний. Моє вікно склом обмежене, проте не завішене шторами. Моє вікно – то моя душа прозора. Люди, загляньте в моє вікно!
А там, за вікном, – відкрита людям багатогранна душа Поета зі “Словом, що формує світ”. Вона стверджує, що “мораль ніколи не старіє”, а “кордони мови ніколи не збігаються з географією, бо мова – душа народу: вона віддзеркалює його минуле, звичаї, культуру та цінності! “Зрозуміти культуру далеких предків –
Ювіляра вітає третій Президент України Віктор Ющенко ленко; народна артистка України Євгенія Басалаєва (фортепіано); заслужена артистка України Анжела Ярмолюк; майстер сцени Сергій Файфура, народна артистка України Тетяна Негрій, квартет “Мавки”, народний артист України Анатолій Гнатюк та інші. Присутні мали змогу не тільки привітати ювіляра, насолодитися виступами майстрів мистецтв, а й придбати книги поезій Павла Мовчана і отримати автограф автора. Видавець і громадський діяч Володимир Шовкошитний представив одразу три книги поета: “Білі лінії: вибрана лірика”, “Материк: поеми”, “Був день – пам’ятаєш плазучого змія? Еротична лірика”. Упорядкував видання доктор філологічних наук Микола Васьків, одну з передмов написав академік Микола Жулинський, малюнки Юрія Нагулка, Анатолія Франчука та інших митців. Редакція “Слова Просвіти” долучається до привітань нашому шеф-редактору і радо надає шпальти тижневика для доброго слова про ювіляра. Серед численних привітань Павлу Мовчану – лист Посла Туркменістану в Україні Т. Атаєва, який висловлює щиру подяку за плідну співпрацю і, зокрема, пише: “Безумовно, багаторічна праця здобула Вам повагу та визнання за кордоном і була гідно оцінена в Туркменістані. Вірші видатного туркменського поета-мислителя Магтимгули Пираги читають і знають все більше українців завдяки безцінним авторським перекладам, Вашому таланту, ерудиції, глибинним знанням і працелюбності”.
Власн. інф.
значить зрозуміти себе”. А ще на “облитому блакиттю склі” віддзеркалено: “Якщо людина відрікається родової пам’яті, вона спроможна на все”... Але ми живемо по совісті, боремося по совісті, “думаємо про себе усім миром”, бо інакше “нам ніколи не бути собою”. …За вікном – філософія життя людського, а “життя є істиною”!.. Вікно Павла Мовчана “склом обмежене, проте не завішене шторами”, то багата і натхненна душа поета-трибуна! Люди, загляньмо у вікно ювіляра зі щирими побажаннями міцності духу і всеперемагаючої сили Слова! Віри, надії, любові Вам, просвітянине, і дружині Любові, що словом-намистом уквітчала “літературу як один із шляхів пошуків істини”. Дорогий Павле Михайловичу, славний ювіляре! Хай світло людської вдячності за Ваш громадянський обов’язок, місію і “Слово, перед яким усі рівні”, теплом зігріває серце і освітлює за вікном все красиве, добре і вічне на Многії і благії літа!
*у вірші-присвяті Ольги Ходацької, заступниці голови Київської “Просвіти”, використано афоризми Павла Мовчана і цитати з поезій автора.
З ювілеєм! · “Моє вікно – то моя душа прозора. Люди, загляньте в моє вікно!” · с. 8сторінка оригіналу ↗ Моє вікно. Перекреслене рамами. Обплетене вітами яблунь, обліплене листям. Воно з шматками блакиті склом облите. На ньому, мов шаблі, танцюють блискавки дзвінколезі. Йому належить через квадрати світло цідити в кімнату, вихлюпувать з сірих стін все темне на вулицю. Моє вікно – то кін, де я роль головну виконую. Я часто бачу, як воно плаче і журиться. Коли я спочиваю, воно блукає сонними вулицями, освітлене лампою, обліплене листям, воно витягує з нічної твані зірчасте намисто, дукачем – місяць ранній і висипає в жменю моїй коханій.
З ювілеєм! · “Моє вікно – то моя душа прозора. Люди, загляньте в моє вікно!” · с. 8сторінка оригіналу ↗ Вікно Павла Мовчана (присвята ювілярові від Київської “Просвіти”)
Про-читання · “Творчої наснаги, нових книг і ще більше поціновувачів достойної письменницької праці!” · с. 9сторінка оригіналу ↗ 22 липня в Кіровоградській обласній бібліотеці для юнацтва імені Євгена Маланюка в рамках циклу “Книжкові прем’єри” відбулася презентація нової поетичної збірки “Коріння дощу” Станіслава Новицького. Книга побачила світ цьогоріч у видавництві “Український письменник”. Станіслав Сергійович – молодий, цікавий, самобутній поет, лавреат літературномистецької премії імені Пантелеймона Куліша. У творчому доробку автора – кілька поетичних збірок “Акафіст коня”, “Полудень”, “Воскресіння віт”, “Розуміння простору”, “Крони дерев холодні”; окремі добірки друкувалися в журналах “Дзвін”, “Степ”, “Євшан”, “Сівач”, “Вежа”, “Грім”, “Золота пектораль”, “Літературний Чернігів”, у літературних газетах “Літературна Україна”, “Українська літературна газета” та ін. Нині поет живе у Вінниці, але зв’язків з Кропивницьким не пориває. З 2021 року Новицький є курсантом командно-штабного факультету Національної академії Національної гвардії України. С. Новицький — представник нової генерації поетів Кіровоградщини, який, незважаючи на молодий вік, вже отримав всеукраїнське визнання. У 2018 році автор друкувався в “Антології молодої української поезії ІІІ тисячоліття” київського видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. Полум’яне поетичне слово зворушує людські серця. І поезія Станіслава Новицького так само збурює думки й почуття. Поетична збірка “Коріння дощу” — це переважно філософська та інтимна лірика.
У книзі також є громадянські та пейзажні мотиви. Попри численний доробок, автор усе ще йде до Слова, шукаючи в ньому початків того міцного коріння, тієї невикоріненості, що розростатиметься в єднанні любові з роз’ятреними ранами, правди з мудрою виваженістю на терезах його ліризму. Станіслав Новицький – поет емоційний, без жодного наївного ставлення до світу, але і з прихованою вірою в нього. Він відкритий для читача, тому й пише у верлібровій формі.
Автографи для читачів Кропивницького диригента, художнього керівника ансамблю музики і пісні “Ретро” Михайла Люшні та Всеукраїнської творчої спілки “Конгрес літераторів України” – Галини Корицької та Миколи Чевелюка. Приємною несподіванкою була зустріч Анатолія Ненцінського з молодим поетом-воїном Олександром Шенькаруком, який подарував ювіляру свою дебютну книгу “Птах і аритмія ночі”, котру редагував письменник. Під час зустрічі Анатолій Йосипович розповідав цікаві історії з життя, ділився враженнями від спілкування з талановитими особистостями краю, читав твори попередніх років, а також презентував свою трилогію “Пожнив’я”, яка нещодавно побачила світ і куди увійшли вірші, написані впродовж останніх чотирьох років, а також
Зі словами привітань на заході виступили перший заступник голови Кіровоградської обласної ради Юрій Семенюк, письменники та друзі Станіслава Новицького: Віктор Шило, Василь Бондар, Петро Мельник та Анатолій Каретний. Захід минув в атмосфері щирості, дружньої розмови та поетичних відкриттів, адже на презентації збірки “Коріння дощу” читачі мали можливість почути вірші зі збірки та нові поезії автора, які плануються до друку. Поціновувачі поезії мали змогу детальніше познайомитися з творчістю поета, прочитавши його твори, представлені на книжковій виставці, яку сформовано з поетичних збірок автора та літературно-мистецьких альманахів, де друкується Новицький. Наприкінці зустрічі традиційно відбулася автограф-сесія, на якій гості могли отримати книгу з автографом і побажаннями від автора, повідомляється на сайті Кіровоградської обласної бібліотеки для юнацтва імені Євгена Маланюка. Днями установи міської централізованої бібліотечної системи Кропивницького отримали від Станіслава Новицького в дарунок 67 книг, а саме: Літературно-мистецький альманах повість-поема “А за річкою – Руда” та поема “Весталка”. Привітали ювіляра і заслужені артисти України Євген та Вадим Гжегожевські з Ярмолинець, виконавши пісню на слова поета “Поминальна дума”, а також подякували за багаторічну творчу дружбу, заспівавши “Пісню друзів”. Музичне онлайн-вітання для ювіляра подарувала Ірина Феделеш зі Старокостянтинова. Під час творчої зустрічі з ювіляром презентувалася книжкова виставка-інсталяція, на якій був представлений творчий доробок письменника, а це майже двадцять книг поезії, гумору, сатири, віршів для дітей, а скільки ще публікацій у газетах, журналах, альманахах, колективних збірниках! І надзвичайно приємно, що майже всі свої твори Анатолій Йосипович знає напам’ять! Тож вітаємо Анатолія Ненцінського з ювілеєм! Бажаємо міцного здоров’я, творчої наснаги, нових книг іще більше поціновувачів достойної письменницької праці!
Альона РАДЕЦЬКА, бібліотекарка відділу краєзнавства Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки
Станіслав Новицький – автор “Слова Просвіти”
“Євшан” (випуски №№ 12-13, 16-17 та 20), який знайомить читачів з поезією авторів-початківців та досвідчених майстрів слова; Випуск № 2 літературно-мистецького альманаху “Слово”, де представлені, зокрема, твори кропивницьких поетів; Випуск № 1 літературно-мистецького альманаху “Степовий шлях” з бібліотеки альманаху “Сівач”, де вміщено твори 37 авторів; Збірку “Коріння дощу”, яка розкриває поетичну стихію Станіслава Новицького. Найближчим часом ці книги надійдуть до фондів бібліотек міста.
Власн. інф.
Про-читання · “Творчої наснаги, нових книг і ще більше поціновувачів достойної письменницької праці!” · с. 9сторінка оригіналу ↗ Поважний ювілей – 80 років – зустрів нещодавно Анатолій Ненцінський – поет, журналіст, член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, заслужений журналіст України, лавреат премій ім. Володимира Булаєнка, ім. Богдана Хмельницького, ім. Микити Годованця та ім. Миколи Федунця, уродженець села Красносілка на Старокостянтинівщині Хмельницької області. Привітати ювіляра у Хмельницьку обласну універсальну наукову бібліотеку завітали журналісти, письменники, краєзнавці, видавці, друзі, знайомі та поціновувачі творчості літератора. І все тому, що це людина, яку знають, поважають, цінують і до котрої прислухаються. Скільки рукописів за своє життя він вичитав, скільки книг видав, скільком початківцям вказав шлях у літературу! Його слово – підтримка для багатьох. Спогадами про журналістську діяльність ювіляра поділилися Олексій Тимощук та Світлана Шандебура з обласної газети “Подільські вісті”, де свого часу працював Анатолій Йосипович, а про письменницьку – члени Національної спілки письменників України Петро Маліш, Віталій Міхалевський, Степан Шкапій, Ніна Гаврилюк, Лідія Ярохно, Василь Горбатюк, Альона Радецька. Онлайн-відеовітання передала членкиня НСПУ Маргарита Шевернога. Щирі слова линули і від представників Хмельницької міської літературної спілки “Поділля” Марії Лисайчук, Віталія Матеуша, Ганни Кропивницької, композитора,
Про-читання · “Творчої наснаги, нових книг і ще більше поціновувачів достойної письменницької праці!” · с. 9сторінка оригіналу ↗ Днями в Рівному відбулося засідання ради з питань видавничої справи. Згідно з рішенням ради, 16 книг авторів з Рівненщини із 23 поданих заявок матимуть підтримку з обласного бюджету в межах обласної програми “Культура Рівненщини” на 2023–2027 роки. Програма спрямована на доступність населення краю до книг місцевих авторів, популяризацію вітчизняної літератури. Основну увагу комісія звертала на видання, котрих немає в бібліотеках та школах Рівненської області. Тому особливий акцент – на якісні, актуальні та значущі видання, а також книги для дітей. Наклад кожного видання буде безкоштовно передано для розповсюдження серед бібліотек і громад Рівненської області. Серед обраних – твори місцевих письменників та публіцистів, рекомендовані до видання: Анна Лимич “Не котячі витребеньки”; Анна Лимич “Високе небо України”; Микола Тимчак “Ріка”; Тетяна Камерістова “Крила, обпалені війною”; Ольга Осейчук “Жінки в історії України”; Роман Новіков “Бій триває”; Євгенія Пірог “Будь-як Ласка”; Євгенія Пірог “Парад семи планет”; Микола Семенович “Помаранчевий шторм”; Віктор Мазаний “Улас Самчук – воїн слова” та інші. У засіданні взяв участь голова Рівненського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Іван Вєтров, який запропонував наступного року сприяти виданню Хрестоматії творів письменників Рівненщини для закладів загальної середньої освіти, що дасть можливість охопити більше письменників, творчість яких буде представлена у хрестоматійній літературі. Зважаючи на те, що фінансування для книговидання місцевих авторів є недостатнім, другою пропозицією було звернутися до місцевих громад, які би теж розробили власні програми підтримки книговидання, як-от: підтримка книговидання місцевих авторів у Рівному; щорічна міська літературна премія імені Леоніда Мосендза Костопільської міської ради, яка, окрім премії автору, передбачає 50 тис. грн на видавництво збірки власних творів. Рівненське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка
Пошта “СП” · “Найфундаментальніші закони природи вдається записати за допомогою невеликої кількості математичних символів”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Валерій ШВЕЦЬ, доктор фізико!математичних наук, професор
Світ влаштований так, що закони при! роди насправді є законами математики. Саме сучасна математика стала інструмен! том, що дозволяє описати і зрозуміти світ. Найкраще було б сказати так: “Математи! ка є мовою природи”. Характерною озна! кою математики як мови є її лаконічність, тобто висока інформаційна ємність мате! матичних записів. Найфундаментальніші закони природи вдається записати за до! помогою невеликої кількості математич! них символів. Для запису головного зако! ну, що описує механічний рух макроско! пічних сил (другий закон Ньютона), дос! татньо трьох літер латинської абетки і сим! волу рівності. Так було не завжди. Тисячі років тому, коли в Давньому Шумері зародилась мате! матика, математичні вирази записувалися словами. Ясно, що виконувати перетво! рення у таких виразах, записувати і розв’язувати навіть найпростіші рівняння було надзвичайно складно. Інформаційна ємність таких математичних записів була вкрай низькою. Це гальмувало розвиток не лише математики, а й інтелектуальний прогрес людства. Так тривало тисячі років. Лише у XVI і XVII сторіччях два видатні французи здій! снили справжню революцію в математиці. Були це Франсуа Вієт (1540–1603) і Рене Декарт (1596–1650). Саме вони ввели су! часну алгебраїчну символіку для позна! чення коефіцієнтів алгебраїчних рівнянь, змінних у них та сам знак рівності. Це на порядки підвищило інформаційну ємність математичних записів і на порядки підви! щило швидкодію людського розуму в осяг! ненні математичних законів і алгоритмів. Від цих видатних французів і почався стрімкий прогрес математики як науки і математики як бази для формулювання основних законів природи. У ті століття саме Франція була інтелектуальним і куль! турним лідером Європи і світу. Вищий світ всіх європейських країн розмовляв фран! цузькою мовою, одягався подібно францу! зам, дивився на світ французькими очима. Кінець цій культурній світовій монополії французів поклала так звана Велика фран! цузька революція. Почалося полювання на освічених людей і їх знищення. Вперше в новітній історії Європи чернь, керована дітьми диявола, правила бал такого мас! штабу. З культурним лідерством Франції було покінчено. Перед тим дітьми диявола було знище! но беззаперечного лідера цивілізованого світу – Іспанську імперію. Але після Франції, хоча вона ще залишалась інтелек! туально розвиненою країною, надто вели! ким був її початковий інтелектуальний ка! пітал, проте лідерство у сфері науки і тех! ніки перейшло до Німеччини і Великої Британії. Революції з їх лідерством не впо! рались. Потрібні були дві світові війни,
Лариса МОРОЗ, доктор філологічних наук, професор, головний науковий співробітник Інститу! ту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ
Любі мої друзі, пані Любов, пане Павле (вітаю з високою нагородою) і всі, хто створює мою улюблену газету “Слово Просвіти”! Пишу, щоб із вашою допомогою передати мою щиру сердечну вдячність вельмишанов! ному професорові НаУКМА панові Євгену Хлобистову за його мудру високопатріотичну позицію: “Я категорично проти відновлення Каховської штучної водойми”. Не ручуся за точність цитування, але сама суть сказаного для моєї душі – наче цілющий бальзам. Бо після того, як почула про можли! вість того відновлення, тривожні думки мене мучили. Це в чиїх же головах могла виникнути така, вибачте на слові, ідея?! Невже у наших “верхах” іще існують при! хильники (чи послідовники) сталінщини, що майже 70 років тому, добиваючи старий Дніпро отими болотами, що їх так пишно назвали морями, знищили ще один квіту! чий куточок нашої чудової природи, при щоб їх здолати. Найбільшою трагедією бу! ло те, що в цих війнах вони поборювали одна одну. Зараз лідерство перейшло до Сполучених Штатів, але там тепер відбува! ються доволі тривожні процеси. Виникає запитання, чи не вони наступна жертва ді! тей диявола? Але повернімося до мов, якими спілку! ються різні народи між собою. Чи відіграє важливу роль інформаційна ємність мови, якою люди спілкуються у побуті? На мою думку, так. Лаконічність мови пришвид! шує процес думання, оскільки людина ду! має словами, пришвидшує процес спілку! вання між людьми, пришвидшує процес написання тексту людиною, тобто при! швидшує інтелектуальну діяльність мозку людини. Можна сказати, що мова задає темп ду! мання людини, тому цікаво було б порівня! ти різні мови світу за їх інформаційною ємністю. Яка мова краща для точних наук? Як пояснити, що більшість українців, які в силу життєвих обставин змушені були швидко перейти на російську мову, з вели! кими труднощами і довгий час поверта! ються до рідної мови, а інколи взагалі фі! зично не можуть це зробити? Чи сумісні мелодійність мови і її інформаційна єм! ність? На багато подібних запитань можна відповісти, якщо знайти алгоритм порів! няння мов за їх інформаційною ємністю. Кількісних характеристик інформа! ційної ємності мов можна придумати ба! гато. Я пропоную найпростішу: переклас! ти український текст мовами народів світу і порівняти довжину отриманих текстів з довжиною вихідного. В якості останнього я взяв текст свого збірника публіцистики: “Україна – це ми” і переклав його відоми! ми мовами світу, які використовують ла! тиницю, кирилицю або грецьку абетку. Для перекладу я використовував комп’ютерну програму Google translate. Ясно, що з такого розгляду випадають східні мови, які використовують ієроглі! фічне письмо або арабську абетку і подіб! ні їй. Причина у просторово інших пара! метрах відповідних текстів, а також у від! сутності в арабських текстах літер, що позначають голосні звуки. Результати такого порівняння наведе! но нижче. Числа праворуч означають, на скільки рядків у середньому переклад сто! рінки вихідного українського тексту (42 рядки) довший або коротший за оригінал: Чеська, есперанто, азербайджанська, курдська, туркменська – !5. Латиська, литовська, турецька – !4.5. Латинська, словацька, словенська, хорватська – !4. Боснійська – !3.5. Венеційська, естонська, сицилійська – !3. Ломбардійська, мальтійська – !2.5.
Ідіш, румунська, фінська, шведська, шотландська – !2. Англійська, корсиканська, норвезька – !1.5. Данська – !1. Албанська, баскська, валійська, ір! ландська, угорська, узбецька – !0.5. Українська, польська, італійська, бретонська, каталанська – 0. Білоруська, іспанська, португальська – +1. Сербська, татарська – +1.5. Казахська, чуваська – +2. Монгольська – +2.5. Башкирська, чеченська, удмуртська – +3. Малайська, нідерландська, таджицька, французька – +3.5. Болгарська, бурятська – +4. Російська, комі, македонська – +4.5. Люксембурзька – +5. Німецька, якутська – +5.5. Киргизька – +7. Грецька, осетинська – +7.5. Тувинська – +8. Філіппінська – +8.5. Серед слов’янських мов чеська вияви! лась мовою з найбільшою інформаційною ємністю. Вона ж є лідером і серед всіх єв! ропейських мов. Разом з нею світовим лі! дером є штучна мова, створена у кінці ХІХ ст. в Польщі, – есперанто. Такими ж ліде! рами виявились дві тюркські мови: азер! байджанська і туркменська. Лідером є і курдська мова. Дивно, що такий таланови! тий народ і досі не має власної держави. Мови споріднених нам за формулою крові народів: латишів, литовців і турків займа! ють другу сходинку цього списку. Мова на! уки і культури середньовічної Європи, яка сторіччями об’єднувала всі європейські народи у культурному просторі в одне ціле – латина, займає третю сходинку. Дарма сучасні світова наука і культура відійшли від цієї традиції. Проте і англійська мова, займаючи восьме місце з 25 наведених, ус! пішно справляється з тою роллю, яку ві! дігравала раніше латинська мова. Українська і польська займають у рей! тингу одну позицію, що свідчить, крім спорідненості за формулою крові, вже і про ментальну спорідненість цих народів. Поряд з ними знаходиться італійська мова. Можливо, не випадково на мовному кон! курсі у Парижі у 1934 році італійська і ук! раїнська отримали перше і друге місця за мелодійністю мов відповідно. Як видно з наведеного порівняння, більшість слов’янських мов мають високу інформаційну ємність. Виключення ста! новить болгарська і близькі до неї росій! ська та македонська мови. Нагадаємо, що російська мова сформувалась на основі македонського діалекту староболгарської мови вже у середні віки. За інформацій!
ною ємністю близькими до російської мо! ви виявились і мови багатьох народів ни! нішньої Російської федерації: чуваші, башкири, удмурти, буряти, якути. Неочікуваною виявилась низька ін! формаційна ємність німецької мови. Це при тому, що все ХІХ сторіччя і першу по! ловину ХХ Німеччина була світовим ліде! ром у сфері науки і техніки. Сказане вище стосується і французької мови, хоча і в меншій мірі. Низька інформаційна ємність грецької мови зумовлена, на мою думку, тим, що ця мова була дуже рано в історич! ному аспекті зафіксована писемними дже! релами і не мала можливості далеко від них відійти. Можливо, таке пояснення стосу! ється і французької та німецької мов, але не стосується російської. Остання виникла значно пізніше решти європейських мов. Підбиваючи підсумок, можна сказати, що українська мова має високу інформа! ційну ємність і цілком придатна для її ефективного використання у точних нау! ках. За рахунок деякої втрати інформацій! ної ємності вона набуває рис, важливих для використання у гуманітарній сфері. Її задокументована мелодійність робить її ідеальною мовою поезії і пісні. Вона опти! мальна для використання, якщо взяти весь спектр потреб народу і у науці, і у культурі, і у побуті. Перехід на російську мову нага! дує звалювання фізичної системи у потен! ційну яму, з якої без зовнішнього втручан! ня система не здатна вийти самостійно. При перекладі різних текстів, зокрема тих, що стосуються різних наукових сфер, порівняльний аналіз матиме дещо інший вигляд. Але ці зміни будуть не радикальни! ми. Похибку моїх розрахунків, пов’язану з неуніверсальністю взятого за основу тек! сту, а такого просто не існує, я оцінюю від 0.5 до 1 рядка. При комп’ютерному перекладі може частково викривлюватись сенс вихідного тексту, але ручне корегування перекладу неминуче вносить суб`єктивний елемент у сам переклад, який буде пропорційним досконалому володінню тою чи іншою мо! вою. Таке володіння при великій кількості мов перекладу неможливе в однаковій мірі для різних мов. Для підвищення надійності висновків статті потрібне використання максималь! но можливої кількості різноманітних комп’ютерних програм і максимально можливої кількості різноманітних текстів. Фактично слід дотриматись умов справед! ливості закону великих чисел. Це задача для великої кількості дослідницьких груп і не під силу автору. Цю статтю слід розгля! дати як першу спробу такого роду, як фор! мулювання ідеї саме такого алгоритму оці! нювання інформаційної ємності мов. Ав! тор закликає всіх охочих долучитись до та! кої роботи.
живодайну прохолоду й кисень (!) для всіх мешканців планети. (Хтозна, може, це є одна з частин великої місії нашої рідної України для всього світу… Погляньте ли! шень, скільки вигорає лісів по всій плане! ті…). І не потребує для того жодних капіта! ловкладень. Лише не заважайте! Когось із нинішніх панікерів лякає ви! гадана “перспектива”, як можна почути від них, “опустелювання” тих земель, що, обіч Каховки, легко отримували воду з то! го болота (яке наразі зникло – і це випадок із тих, про які мудрий наш народ склав приказку: “Лихе – на добре вийшло, з Бо! жою поміччю”). То їм можна нагадати, що наша велика могутня Ріка (а не річка) – наш сивий Дніпро ніде не подівся, може, навіть легше зітхнув – і охоче й щедро від! даватиме свою воду на різноманітні водо! води та водогони. І нехай розростається і квітує Кахов! ська оаза, нехай збирає своє стародавнє птаство (яке вже до неї потягнулося) і все живе, що колись у тих краях мало прихис! ток і звеселяло Землю. Ще дожити б до очищення нашого бла! годатного Півдня від усілякого сміття…
Пошта “СП” · “Найфундаментальніші закони природи вдається записати за допомогою невеликої кількості математичних символів”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
тому брехливо волаючи про посухи і пеку! чу потребу великої води?! Ніби інших спо! собів не існує – а краще би поглянули на досвід Ізраїлю (де, за їхньою системою крапельного поливу, жодна краплина не пропадає марно, де, до речі, не буває роз! ливів, ані холодних, ані гарячих – вулиця! ми). А також на діяльність тих країн, що містяться ще південніше, – от де справжні посухи! Але “їм” – тим московським ком! недовождикам – було вигідно воднораз знищити козацький край, потопити нашу історичну “Атлантиду”, зробити її недо! ступною для вивчення. Той злочин залишився не покараним, як і всі незліченні злочини системи, що, дякувати Богові, здохла, тільки сморід іще й донині нас “дістає”. Щоправда, оті ще, про людське око, збе! рігали зовнішні ознаки пристойности: по! переджали людей про затоплення. (Втім, свою сатанинську ненаситну данину смерти вони отримали дещо згодом – у 86!му, через чорнобильську диверсію). Нині ж двоногі їхні нащадки, що поналазили звідти ж, ско! їли таке, що найжахливіші злочинці!садис! ти не вигадали б. Навіть заперечили те, про що ми, літератори, часом жартували: мов! ляв, історія повторюється як фарс. У нас же наразі – нова моторошна трагедія, спричи! нена нелюдами!пришельцями, що підступ! но підірвали Каховську ГЕС… …Минуло відтоді не так багато часу, ще біль не відболів (хоча такий біль не мине ніколи), а наша рідна земля – свята і все! могутня – вже являє істинне диво Господ! нє: відновлює свій природний стан, від! роджує живе життя на місці колишнього водосховища. Виростає там розкішний вербовий гай (дивно, що його нам не пока! зують навіть прогресивні телеканали). Ма! буть, не марно наші предки так щиро оспі! вували вербу, а фітотерапевти й нині ра! дять використовувати її цілющі властивос! ті. Ця дивовижна рослина по майже семи десятиліттях ув’язнення під водою явила таку велику – казкову! – силу, спромогу прокинутися до життя і зростати, нести
Письменники і час · “Донбас – це Україна! Краматорськ – це Україна! Бахмут, Горлівка – це Україна”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Наталія ВЕСЕЛИЦЬКА, старша наукова співробітниця Ки! ївського літературно!меморіаль! ного музею Максима Рильського
25 липня в Голосіївському ма! нуарі відбулася презентація “До! відника!антології: Українські літе! ратори Краматорська” (1868–2023 рр.). Книга охоплює історичний період 155!ти років. Ця науково! дослідницька праця стала можли! вою завдяки тому, що її укладач Олег Максименко застосував блискучий симбіоз знань, вмінь та навичок різних напрямків – крає! знавчого, літературного, журна! лістського. У “Довіднику!антології”, який може бути доповнений, – близько 210 авторів, з них 150 мешканців Краматорська, що в різні часи друкувалися і наразі друкуються українською мовою. Решта (близько 60 осіб) – це ук! раїнські літератори, які протягом 155!ти років, у різний час, приїж! джали до Краматорська і висту! пали зі своїми творами перед жи! телями міста. Літературні твори Олега Мак! сименка також розміщені в цій книзі. Олег Максименко – автор багатьох прозових та поетичних збірок: “Співи степу”, “Вклоняю! ся рідній землі”, “За обрієм”, “Осінніх серпанків мотив”, “Крізь млу до світла”, “Україн! ські письменники Краматорська” (1868–2013 рр.), “З роси рясної і чистої води”, “Трошки історії” (до 155!ої річниці Краматорська), “Шидловські вогні” (книга 1, книга 2, книга 3, книга 4, книга 5, книга 6) і, нарешті – “Довідник! антологія: Українські літератори Краматорська” (1868–2023 рр.). Попередня книга “Довідник! антологія” була значно меншою за обсягом. Вийшла вона напере! додні війни, у 2013 році, у місті Слов’янську Донецької області. Народився Олег Максименко
Віктор СКРИПНИК, почесний краєзнавець України
Народився Іван Овчаренко 21 квітня 1925 р. у селі Бараниківка Біловодського району Луганської обл. У 1940–1941 рр. працював коректором районної газети, а коли край окупували фашисти – пішов у партизанський загін. У лютому 1943 р. після визволення Луганщини став солдатом 350!ї стрілецької дивізії. Про те, як но! вобранців прийняли в ряди чер! воногвардійців, Іван Микитович з гіркотою пригадував багато ро! ків потому. У 2003 р. він писав, що зразу після їх зарахування до одного з підрозділів надійшла ко! манда: “Цих – на передову!” Один із новоприбулих солда! тиків українською мовою заува! жив, що у них немає саперних ло! паток. І тут командир вибухнув брудною лайкою. Крізь матюччя просочувалися ще образливіші слова: “А, так це хохли. Їм лопати подавай. Продали Гітлеру Україну, тепер будете нігтями, зубами рити землю і звільняти її від фашистів”. 16 серпня 1943 р. 350!та стрі! лецька дивізія вступила в бій під Голою Долиною (Слов’янський в селищі Черкаське Слов’янсько! го району на Донеччині. “Де на! родився, там згодився!” – кажуть в народі. “Краматорськ – це Ук! раїна!” Таку назву мала програма про Олега Максименка, яка від! булася дистанційно в нашому Музеї 20 січня 2024 року. Ми разом – Олег Максимен! ко, Ірина Джуваго, Тамара Абра! менкова, Наталія Веселицька – в листопаді 2013 року двічі показа! ли відеоальманах “Золота Русь”, присвячений Київській Русі. До! рослі та діти почули в авторсько! му виконанні літературно!музич! ну відео!композицію. Є елек! тронна версія книги “Золота Русь”, яка була видана видавни! чим центром “Майстер!десант”, 2014. Зустріч відкрила директорка Київського літературно!меморі! ального музею Максима Риль! ського Вікторія Колесник. Вона наголосила на тому, що Донеччи! на – вагомий край України, який має значну культурну спадщину, імена діячів культури, які вписані в історію України золотими літе! рами навічно. Сьогодні продов! жує писатись українська історія сучасними митцями. Пані Вікто! рія запросила учасників силою слова осяяти славетні стіни Ма! нуара Максима Рильського, бо саме тут його силу завжди пова! жали та цінували. На заході виступили гості з Краматорська: Наталія Волоши! на, директорка комунального закладу “Музей історії міста Кра! маторської міської ради”, зас! лужена працівниця культури України, і Галина Школа, го! лова Краматорської міської організації спілки жінок Укра! їни, керівниця клубу любите! лів народної вишивки “Чарів! ниця” означеного музею, во! лонтерка, укладачка поетич! них збірок. Алла Малієнко, заступни! ця голови Київського відділен! ня Національної спілки жур! налістів України проанонсува! ла майбутнє вручення Олегу Максименку журналістського “Оскара” – “Незламні”. Також на заході було вруче! но дві подяки НСЖУ: Ігорю Зоцу, головному редакторові Всеукраїнської газети “Слово Просвіти”, та Наталії Весе! лицькій, старшій науковій співробітниці Київського літера! турно!меморіального музею Максима Рильського – учасни! кам вищеназваного “Довідника! антології”. Ми вдячні голові Київської організації НСЖУ Михайлу Со! році, Аллі Малієнко, Людмилі Грабовенко, членкині правління Київської організації НСЖУ, за те, що велика праця Олега Мак! сименка і тих, хто його підтри! мав, не пройшла непоміченою. Захід отримав міжнародний статус за рахунок того, що його учасники перебували не лише в Україні – Київ, Бровари, Крама! торськ, та інших містах України, куди роз’їхалися через сумні події краматорці, але й у Болгарії (Га! лина Онацька), Ірландії (Ірина Мельник, Зінаїда Дударчик), у США (Анна Рищенко, яка зараз поїхала в турне цією країною зав! дяки добрим плодам своєї твор! чості). Тамара Абраменкова, ще одна учасниця “Довідника!анто! логії”, надіслала вірш “Чорний птах”. Прозвучало авторське ви! конання в запису. До вітальні Музею Максима Рильського прибули представни! ки двічі переміщеного закладу вищої освіти – Горлівського інс! титуту іноземних мов ДВНЗ “Донбаський державний педаго! гічний університет”: Галина До! кашенко – завідувачка, профе! сорка кафедри вітчизняної та всесвітньої історії Горлівського інституту іноземних мов (м. Гор! лівка – м. Бахмут); Наталія Ко!
вальська – поетеса, членкиня НСПУ, методистка вищої катего! рії Горлівського інституту інозем! них мов (м. Горлівка – м. Бах! мут); Тетяна Борозенцева – заві! дувачка, доцентка кафедри пси! хології Горлівського інституту іноземних мов (м. Краматорськ – м. Бахмут). Раді були познайоми! тись з Олександром Гречком, ша! нувальником мистецтва із Кра! маторська, який сьогодні є об! ласним центром Донеччини. На зв’язку в мережі була Юлія Шей! ман, учителька зарубіжної літера! тури із Краматорської загально! освітньої школи I!III ступенів № 5. До конференції приєдналася Алла Рущинська, заступниця ди! ректора, учителька української мови та літератури Краматор! ської загальноосвітньої школи І! ІІІ ступенів № 10. Від опорного закладу загальної середньої осві! ти імені Василя Стуса Краматор! ської міської ради на зв’язок вий! шла Аліна Дядіченко, учителька української мови та літератури. Вадим Перегуда, історик і педа! гог, привітав гостей заходу і від! значив велике значення виходу цієї книги для України, а не лише для Донеччини. Подумки зі свої! ми перекладами з нами була і Олена О’Лір, провідна наукова співробітниця музею, яка наразі у відпустці. Власні вірші в музеї читали Наталія Ковальська, Наталія Ве! селицька, Ірина Джуваго, онлайн – Галина Онацька (Болгарія), Ірина Мельник (Ірландія), при!
велику краєзнавчу роботу, залучав до неї школярів. З ними здійснив чимало подорожей Україною до місць, де свого часу жили відомі письменники. Він створив літера! турну карту Донбасу, був одним з організаторів свята “Солов’їні пісні”, присвяченого Володимиру Сосюрі, організував у школі літе! ратурно!краєзнавчий музей. До! поміг створити кімнату!музей Михайла Петренка в Слов’янсь! кому педагогічному ліцеї. Доклав чимало зусиль, щоб у Святогір! ську були відкриті меморіальні дошки на честь В. Сосюри, Л. Ко! лесникової, а в Слов’янську – М. Петренка та інших відомих літе! раторів, які бували в наших краях. До речі, саме їм він присвятив книжку “Літературне Придін! ців’я. Письменники в рідному краю” (Святогірськ, 1994). Він також автор книжок “Во! лодимир Сосюра у Святогір! ську”, “Крізь далеч років”, “Муза Святих гір: Святогірськ у літера! турі та мистецтві”. Особливе місце в його літера! турних дослідженнях належало постаті Михайла Петренка. Ре! зультатами своїх пошуків він ді! лився з читачами міськрайонної
Вишиванка Привези вишиванку білу – Сірих буднів моїх окрасу! І таку, щоб в нитках бриніло “Українка” і, що з Донбасу,
Щоб у той візерунок теплий Було вплетене сонце східне, Вітри буйні, дощі веселі Та зажуреність ледь помітна.
Хай квітує на тій сорочці Різнобарв’я безмежне степу! Кожна квіточка в нім шепоче Про любов до землі і неба…
Ось такі мої забаганки! Хай волошки квітують всюди! Не купуй мені вишиванку – Я сама вишивати буду! Наталія КОВАЛЬСЬКА сутні мали змогу побачити та по! чути ролики з піснями Зінаїди Дударчик, Анни Рищенко. Наталія Ковальська познайо! мила присутніх із своїми поезія! ми. Особливий інтерес викликав вірш “Вишиванка”. Наводимо саме цей текст в публікації, бо са! ме він є ключовим для розуміння української Донеччини. Яскравий виступ Лариси Кві! точки, музикантки, викладачки музичної школи № 20 міста Киє! ва, з власними музичними твора! ми, з п’єсою для дітей, яку вона записала нотами, прикрасили на! шу зустріч. На зустрічі від краєзнавців Донеччини була присутня Голова Слов’янського осередку НСКУ Тетяна Лисак. Один з музичних творів було присвячено майбутній Перемозі, вірі в те, що вона неодмінно здій! сниться. Цей музичний твір під! тримав вірш Наталії Веселицької в перекладі Тетяни Майданович, членкині НСПУ, письменниці, перекладачки, багаторічної ре! дакторки видавництва “Крини! ця”, нині видавця. Прозвучали також вірші На! талії Веселицької українською мовою та в авторських перекла! дах Олени О’Лір і Анжеліки Анд! рієвської. Автори “Довідника!антоло! гії” запрошені музеєм для прове! дення авторських творчих вечо! рів та до участі у традиційному щорічному фестивалі “Голосіїв! ська осінь”. “Донбас – це Україна! Крама! торськ – це Україна! Бахмут, Гор! лівка – це Україна!” – наголосили учасники презентації довідника.
та обласної газети “Донеччина”. У 1997 році підготував і видав книжку “Йому жити у віках. Ми! хайло Петренко”. Перероблене й доповнене видання цієї роботи було здійснене 2004 року в жур! налі “Донбас”. Внесок Івана Микитовича у літературне краєзнавство високо поцінований. За багаторічну под! вижницьку працю по збору мате! ріалів про життя і творчість пое! та, їх поширення І. М. Овчаренко в 2013 році посмертно удостоє! ний премії імені Михайла Пет! ренка. Відповідний знак і посвід! чення вручені доньці Наталії Іва! нівні Овчаренко – декану філо! логічного факультету Донбасько! го державного педуніверситету, який в 1957 р. закінчив з відзна! кою її батько. За заслуги перед містом Івану Микитовичу було присвоєне звання “Почесний громадянин Святогірська”. Через 17 років після його смерті, ми – земляки, можемо впевнено сказати: пам’ять про Івана Овчаренка жива й житиме в серцях усіх, хто його знав і буде знати, прочитавши його книжки, статті в газетах і журналах.
Письменники і час · “Донбас – це Україна! Краматорськ – це Україна! Бахмут, Горлівка – це Україна”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Іван Овчаренко р!н), а вже наступного дня її не стало. Іван Овчаренко, згідно з військовим статутом, став до лав 333!ї дивізії, яка займала позиції розбитої ворогом 350!ї. 18 серпня він був тяжко поранений. Після лікування у шпиталі повернувся на фронт. Брав участь у визволен!
ні Правобережної України та Молдавії. Мав бойові нагороди. Відважного воїна направили до артилерійського училища. Моло! дий офіцер служив у Прикарпат! ті, а в 1947 р. звільнений у запас, повернувся в рідне село. Кілька років Іван Микитович учителював. Відчув, що й самому треба вчитися. Тож вступив до Слов’янського педінституту. У 1956 р. студент філфаку віднай! шов у старому журналі інформа! цію про поета!романтика Ми! хайла Петренка, уродженця Слов’янська. Його повідомлення опублікувала місцева газета. Ось так І. М. Овчаренко розпочав вивчення життя і творчості поета, повернення його імені рідному місту, народу. У 1962 р. Іван Овчаренко з сім’єю поселився в Святогірську, поближче до місць, де воював з фашистами. Працював учителем української мови та літератури, а останні 20 років – директором школи, яка завдяки йому стала єдиною в наших краях асоційова! ною при ЮНЕСКО. Він проводив
Культура без провінції “Там, де я родився, там мій рідний край”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
На одному з шляхів Черкащи! ни можна побачити дороговказ “Деньги”. Це назва села Золото! ніської територіальної громади. Про його історію та визначних вихідців розповідають директор наукової бібліотеки ім. М. Мак! симовича в Черкаському націо! нальному університеті імені Б. Хмельницького, кандидат іс! торичних наук Григорій Голиш, інженер і краєзнавець Анатолій Воропай і кандидат історичних наук Лариса Лисиця в своїй книзі “Село Деньги в українській істо! рії”. Розповідь ґрунтується на ар! хівних матеріалах, оприлюдне! них документах, стародруках, пе! ріодиці, речових артефактах, спо! гадах, усних джерелах. Поруч із висвітленням най! важливіших подій минувшини й сучасності села велику увагу від! ведено й людям як головним суб’єктам історичного процесу – видатним постатям і простим сільським трудівникам. Цікаво знати, що більше на! селених пунктів з назвою Деньги на географічних картах немає. За давнім переказом, записаним відомим краєзнавцем М. Ф. Поно! маренком, назва села походить від прізвиська (згодом записано! го як прізвище) одного з перших поселенців на території сучасно! го села козака ДеньгИ (з наголо! сом на останньому складі). До на! ших днів дійшли розповіді старо! жилів, що в засновника села мо! нета (денга, деньга) висіла на вусі як сережка чи на шиї в ранзі наг! рудної прикраси. “Деньга” – це дрібна срібна (пізніше мідна) монета. Назва по! ходить від “теньга (тенге)” – мо! нети Золотої Орди. Московські дєньги були наслідуваннями зо! лотоординських тенге. Від татар! ської назви монети “теньга” по! ходить російське слово “дєньги”. Прізвище Деньга й похідні від нього зустрічаються в козацьких реєстрах ХVI!ХVІІ ст. (Деньга, Денезько, Денезький). Є ще легенда про те, що тата! ри після збору чергової данини поверталися в Орду і біля вже іс! нуючого поселення начебто загу! били торбу з грошима. Її знайшли місцеві пастушки, відтак виникла назва “Деньги”. Але це лише ле! генда. Деньгівчани брали участь у козацько!селянських повстан! нях. Деньги були козацьким со! тенним містечком. У складі сотні поруч з українцями були вихідці з Молдови, Польщі, Білорусі і на! віть з Криму.
Олена ЛОГІНОВА, молодша наукова співробітниця Чернівецького обласного мемо! ріального музею В. Івасюка
До 190!ї річниці від дня на! родження Буковинського Соло! вія, письменника, фольклориста, видатного просвітителя, педаго! га!новатора, видавця, засновника першої української газети в краї Юрія Федьковича (1834–1888) днями в Чернівецькому обласно! му меморіальному музеї Володи! мира Івасюка відбулася публічна лекція “Чи ж тричі Йому являла! ся любов?..” Звичайно, всім, кому небайдужі життя і творчість зна! ного письменника, цікаво дізна! тися про жінок у його долі Для інтелігенції міста, гостей, шанувальників поетичного слова лекцію провела натхненна науко! виця, завідувачка Чернівецького літературно!меморіального музею Юрія Федьковича Леся Колодій. Емоційно та щиро Леся Віталіївна вповідала: “У Юрія Федьковича, людини багатогранної і непростої,
Деньгівська сотня належала до Кропивнянського полку і, зокрема, брала участь у Молдав! ському поході 1652 року, під час якого загинув син Богдана Хмельницького Тиміш. Тоді ж наклали головою 47 деньгівських козаків. Деньгівчани, як і решта коза! ків Кропивнянського полку, не! гативно оцінили Переяславську раду і Березневі статті. Коли до Кропивни з метою приведення козаків полку до присяги на вір! ність царю прибули представни! ки Московії на чолі з Д. Тургенє! вим, то їх там побили і з ганьбою вигнали. У Деньгах народився поет і перекладач Іван Тимківський. Його брат Василь Тимківський два роки був губернатором Бесса! рабії, досліджував історію і побут народів Кавказу і Бессарабії. Ще один представник цієї родини – Ілля Тимківський – належить до числа фундаторів Харківського університету, був наставником Михайла Максимовича, написав спогади про рідне село. Яків Демченко у 1857–1859 роках записав у Деньгах 36 пі! сень, серед них – думи про ко! зацьких ватажків Нечая, Харка, Морозенка, Палія, а ще при! слів’я, приповідки, загадки. Творець національного гімну України Павло Чубинський у п’ятому томі “Трудів етнографіч! но!статистичної експедиції…” умістив серед інших і 9 пісень, за!
писаних Я. Демченком. Коли в лютому 1917 року в росії скинули царя, посилилося українське національне відроджен! ня. Газета “Нова рада” повідомила про маніфес! тацію під гаслом “Нехай живе вільна Україна!” та тригодинне віче в Деньгах на підтримку української ідеї. Навесні 1917 року деньгівчани створили осередок “Просвіти”, членами якого стали 106 селян. Секретарем було обрано Мусія Басая, а казначеєм – Юрія Шелу! хіна. У Деньгах перебував один із осередків Вільно! го козацтва як збройного оплоту національних сил. Проте в Деньгах були й більшовики. Із селян Деньгів і ху! тора Хвилів на базі Віль! ного козацтва було організовано повстанський загін на чолі з Де! мидом Хвилем. Загін вів боротьбу проти більшовиків аж до 1923 ро! ку, доки червоноармійці не роз! громили його. Самого ж ватажка було розстріляно. Одним із очільників Першого зимового походу Армії УНР був деньгівчанин, генерал!хорунжий Андрій Вовк. За вміле команду! вання дивізією він був нагород! жений “Залізним хрестом за зи! мовий похід і бої”. За спротив колективізації Деньги були занесені на “чорну дошку”. Тобто, в селян забрали продукти харчування, а село бло! кували спецзагонами. Під час Голодомору 1932–1933 років голодною смер! тю померло 100 деньгівчан (4% від загальної кількості місцевого населення). Для порівняння: у селах Богдани, Плешкані й Під! ставки від голоду помер кожен третій житель. У Деньгах більшість людності пережила голод завдяки кмітли! вості, згуртованості та взаємови! ручці. Люди робили потаємні схо! ванки зерна, які стали в пригоді лютої зими 1933!го, ловили рибу в річках Кропивна й Самозванка, ставках і болотах. А коли скресала крига й наставала весна, рогіз і молодий очерет (шпичаки) стали найпершою поживою для день! гівчан. Ледь липа вкривалася кві! том – на столі з’явилися випечені з нього оладки. Із пилу від борош!
на і висівок, з добавкою лободи та кропиви пекли (звісно, без жиру й олії) коржі!“репанки”. Десятки жителів села стали жертвами сталінських репресій. У 1938 році регіональні орга! ни НКВС прозвітували про роз! криття в Деньгах “шпигунської зграї, контрольованої німецькою розвідкою”. Фігурантами справи стали німецькі переселенці. Їх розстріляли. Згинув у сталін! ських таборах колишній голова колгоспу Єлисей Тарара, який, на думку влади, “неналежно” працював з вилучення в селян хліба. Карпа Кикотя заарештува! ли за те, що він випадково пере! кинув борщ на портрет Сталіна. Вирок – 5 років таборів (згодом був розстріляний у в’язниці). Під час німецької окупації до поліції йшли ті деньгівчани, які постраждали від радянської вла! ди. У перші дні вторгнення росій! ських військ в Деньгах було сформовано загін місцевої само! оборони. До нього вступило по! над 50 деньгівчан. Чимало жите! лів взяли участь у волонтерсько! му русі. У Деньги прибули близько 100 переміщених осіб із півден! но!східних районів України. У перші дні війни з ініціативи настоятеля Свято!Михайлівської церкви протоієрея Романа Лича! ка деньгівська парафія в повному складі перейшла в лоно Право! славної церкви України. У числі уродженців села Деньги – український державний діяч Сергій Шелухін. У 1905 році він став одним із співзасновників одеської “Просвіти”, де часто чи! тав лекції та реферати – переваж! но з української тематики. Так, у 1905 році Сергій Павлович висту! пив перед двотисячною аудиторі! єю з лекцією про приєднання Ук! раїни до Москви. Це була перша в історії Росії лекція, прочитана правником українською мовою. Лише упродовж 1906 року він виступав на засіданнях “Просві! ти” 18 разів, і кожен із його рефе! ратів був ґрунтовною розвідкою в царині української історії та літе! ратури. Після закриття “Просві! ти” в Одесі у 1909 році С. Шелу! хін став одним із діяльних членів “Українського клубу”, товари! ства “Українська хата”. Вірною помічницею і сорат! ницею Сергія Павловича в гро! мадській роботі стала його дру! жина Любов Шелухіна. Вона була однією із ініціаторок проведення
Різдвяних свят для дітей в Одесі, які зрештою перетворилися на добру традицію. Так, у 1907 році на Різдвяну ялинку в помешканні “Просвіти” зібралося близько трьохсот дітей, які співали і дек! ламували українською мовою в національних костюмах. Любов Шелухіна була й редакторкою од! нієї з перших в Одесі українських газет у 1906 році “Вісті”. Сергій Шелухін був членом Центральної Ради від Херсон! ської губернії. Очолив фракцію самостійників і відстоював повну незалежність України. Він відо! мий і своїми талановитими поезі! ями, які виходили під псевдоні! мами Павленко, Кондратенко, Просвітянин. Син Сергія Шелухіна Юрій був пасічником у Деньгах, утри! муючи понад 1000 вуликів. Він безкорисливо допомагав одно! сельцям, роздаючи їм мед зі своєї пасіки. Незабаром йому довелося залишити своє село та спішно ви! їхати в Крим. Там і загубився слід Юрія Шелухіна. У Деньгах установлено пам’ятний знак українському державотворцю й інтелектуалу Сергію Шелухіну. Рідний брат Сергія Шелухіна Андрій – педагог, музейник і ар! хівіст. Його онук Микола Шелу! хін – доктор юридичних наук, професор Маріупольського дер! жавного університету. Уродженець Деньгів Андрій Шевченко був помічником Хру! щова. Використовуючи високе становище, допомагав місцевому колгоспу в придбанні сільсько! господарської техніки, автомобі! лів, елітного посівного матеріалу тощо. Ще один деньгівчанин Мико! ла Гайовий був радянським дип! ломатом. Український художник, день! гівчанин Іван Черінько став фун! датором туркменського образот! ворчого мистецтва новітньої доби. Деньгівчанин, актор театру і кіно Андрій Гончар став народ! ним артистом України, Шевчен! ківським лавреатом. Він грав на сцені Кримського російського драматичного театру ім. М. Горь! кого, в Петропавловську!Кам! чатському, Чернігові, Черкасах, але найбільше в Одесі. Книгу Григорія Голиша, Ана! толія Воропая і Лариси Лисиці “Село Деньги в українській істо! рії” адресовано як деньгівчанам, так і всім, хто цікавиться історією України.
Культура без провінції “Там, де я родився, там мій рідний край”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
три його найбільші “закохАння” були різними. Юний Федькович, як зауважували сучасники, був “дуже соромливий перед жіноц! твом”. І це найбільше стосувалося його стосунків із першим кохан! ням – панночкою Емілією Маро! шані. Півтора року тішилися за! кохані чистим взаємним почут! тям. Задумувалися про одружен! ня, але… випадала розлука. Не! просто було отримати дозвіл одру! житися офіцерові австрійського цісарського війська. Попрощати! ся віч!на!віч не змогли: гоноро! вий гуцул боявся надто розчули! тися перед коханою, скромна па! нянка дотримувалась чемного по! водження (бо що скажуть люди)… Про своє кохання виповідатиме уже крізь далину розлуки поезія! ми “До неї”, “Аd Emilia” (“До Емілії”)… Називаючи кохану бо! горівною красунею, трояндовою принцесою, обіцяє вимолювати для неї щасливу долю…
Другою коханою стала юна циганка Цора. Про її присутність у долі Юрія Федьковича свідчать лише його твори. Зокрема, ліро! епічна поема “Циганка”, твір “Довбуш”, де головну героїню звуть Цорою. Варто знати: героїв своїх творів письменник любив називати іменами людей знайо! мих, реальних. Та ще є поезія “Воля не бранка: панна та й ци! ганка”. Порівнюючи дівчат, ав! тор завважує, що панна перейма! ється передусім статками майбут! нього нареченого і… заздрить ци! ганці: вона може кохати вільно, кого хоче… Але і з цією коханою не склалося у Федьковича. Третє Федьковичеве закохан! ня – Юлія Дияконович, дочка священника, своячка його. Була вона милою Юрієві та ще й бажа! ною невісткою для його матері Анни. Проте, поки Федькович будував військову кар’єру, дівчи! на встигла закохатись в іншого…
Тож і в цьому закохАнні не дійшло до шлюбу. Не щасливилось нашому Юрію Федьковичу з од! руженням…” Звучало Федькови! чеве слово. Його поезії – переклад молитви “Отче наш” та “Цей світ однакий був і буде” – зворушливо прочитали актори Чернівецького обласного академічного музично!драматичного театру імені Ольги Ко! билянської Маргарита Бордіян та Дмитро Муранцев. Свій трепет і любов до ювіля! ра емоційно висловив Іван Дер! да, народний артист України, в. о. голови Чернівецького облас! ного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Та! раса Шевченка. Пісенним дарун! ком прозвучали дві авторські піс! ні на слова Юрія Федьковича:
“Квітки” та “Буковино!”. Тож несімо у світи Федькови! чеву мудрість, слово, виваженість і тиху молитву.
Там, де я родився, там мій рідний край; Слави, щастя, долі, Боже, єму дай! Слави, щастя, долі, веселу годину, Мир во віки вічні, мир на Буковину!
Суспільство · “Наша мета, щоб ніколи не повторилися ті жахіття репресій, які влаштував СРСР”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
реагувати на антиукраїнські прояви. Цього не можна не помічати, це видно навіть не! озброєним оком. І тут питання полягає в тому, що ми по! винні глибинно проаналізувати наші по! гляди, тому що наукова еліта повинна до! носити правильні акценти до суспільства, до українців, будити їх і пояснювати, що відбувається. Натомість у нас тривалий час відбува! лося обговорення думок промосковсько! го професора Кульчицького або його учня Геннадія Ефіменка та ін., чи ще якогось проплаченого антиукраїнця. Але якщо ми поглянемо на війну ширше – як на світо! глядний рівень, який набагато глибший, то на цьому рівні діяльність Кульчицько! го, викладена у трьох листах, які зачиту! вав Володимир Сергійчук, – це глибинна антиукраїнська діяльність. А тепер по! ставте собі ще одне запитання: москов! ський окупант, солдат окупаційної армії, для нас є очевидним і підлягає знищен! ню. Хто приніс більше шкоди для україн! ського народу – промосковські вчені чи якийсь рядовий алкоголік!бомж в окопах лнр/днр. Це далеко не риторичне запитання, то! му що ми своєю толерантністю довели країну до стану абсурду. Ми маємо колек! тивний результат усієї нашої діяльності, і нам потрібно робити з цього висновки. На завершення хотів би сказати, що са! ме зараз у питанні Голодомору як у питан! ні феноменально знаковому для україн! ської нації нам потрібно дуже жорстко ста! ти на захист всіх дослідників Голодомору! геноциду українців. Як би нетолерантно це не звучало для когось, але толерантність українців до во! рогів сильно зменшує кількість живих ук! раїнських Героїв, і ми ці уроки повинні бу! ли вже засвоїти. Слава Україні! Героям слава!
священники Української Автокефальної Церкви. Перший заступник голови Полтавської обласної ради Олександр Лемешко під! креслив важливість громадської ініціативи в організації заходів національної пам’яті, особливо зараз, коли українське суспіль! ство проходить важкі випробування на громадську міцність. Народний артист України, провідний актор Полтавського обласного музично! драматичного театру імені Гоголя Василь Голуб, прочитав присутнім уривки з поем Тараса Шевченка та Івана Франка та за! кликав до єднання задля перемоги над ра! шизмом. Представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській облас! ті Олег Пустовгар наголосив на актуаль! ності увічнення пам’яті борців за незалеж! ність у ХХ столітті, діячів УАПЦ, воїнів Армії УНР, жертв репресій комуністично! го режиму для нагадування, на що здатна росія як правонаступник СРСР і як держа! ва!окупант в своєму бажанні продовжува! ти геноцидну війну на знищення україн! ської нації, щоб вкотре загарбати Україну. “Органи виконавчої влади мають подбати про якомога швидше набуття для цього знаку статусу пам’ятки культури місцевого значення”, – вважає Олег Пустовгар. Письменник!краєзнавець Олекса Пу! гач розповів про особливості роботи з ар! хівними справами репресованих диканців. А заступниця голови Диканської селищної ради Інеса Реклінг подякувала краєзнав! цям за таку активну і відповідальну пози! цію. “Нині триває геноцидна війна росіян проти України, мета якої — відновлення СРСР, знищення України як держави, а українців як нації. Наша мета, щоб ніколи не повторилися ті жахіття репресій, які влаштував СРСР. Тож наближаємо пере! могу хто як може, молімось за наших вої! нів ЗСУ, захисників України, молімося за душі невинно убієнних земляків!дикан! ців, та вічну пам’ять тим, яким відкрито цей пам’ятний знак”, – сказав у завер! шальній промові Григорій Титаренко.
Полтавський офіс УІНП Фото Олександра РОЗУМА
Суспільство · “Наша мета, щоб ніколи не повторилися ті жахіття репресій, які влаштував СРСР”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Назар МУХАЧОВ, головний редактор українсько!американ! ської газети “Сурма”
Я вдячний науковцям, дослідникам, громадським діячам, представникам засо! бів масової інформації, які порушують те! му Голодомору!геноциду, причому пра! вильно, з погляду україноцентричних ак! центів, але хочу повернути ракурс нашої дискусії до дещо важливіших тем. Потрібно завжди акцентувати увагу, коли ми обговорюємо злочини чи будь!які дії наших ворогів, спрямовані на руйну! вання української держави та нації, на створення передумов для знищення. Ми повинні пам’ятати й чітко усвідомлювати, що вороги завжди залишаться ворогами, а не розпочинати своєрідний “плач Яро! славни”. Питання в тому, як ми їм будемо про! тидіяти. Коли ми говоримо про Голодо! мор, то акцент треба перенести з того, що це не просто трагедія, а насамперед зло! чин, колективний злочин, цинічний, доб! ре продуманий і організований. Тому, коли ми говоримо про злочин з погляду юридичної категорії, то однією з найважливіших складових злочину є по! няття мотиву та умислу. І власне через гли! бинне розуміння мотиву і деталізовано розписаного умислу ми вийдемо на всіх співучасників цього злочину. Обмежуватися прізвищами сталіна й інших виродків найвищого порядку не! достатньо, бо співучасників було набагато більше. Також виникає запитання: хто був глибинними організаторами цього злочи! ну? Це надзвичайно важливо знати. Крім того, Голодомор – найбільша трагедія і найстрашніший злочин, відомий нашій цивілізації. Іншого такого злочину за свої! ми масштабами не було у світі, щоб одно! часно знищили понад 10 мільйонів україн!
Це діячі УАПЦ, товариства “Просвіта”, петлюрівці!воїни Армії УНР, учасники ан! тибільшовицьких повстанських загонів. Ініціатором події став краєзнавець, лавре! ат премії Полтавської обласної ради імені Петра Ротача, письменник Григорій Тита! ренко. Він тривалий час досліджував у ар! хівах трагічну сторінку історії Диканського краю – справу “диканської контреволю! ційної групи Маяра”, яку фабрикували у зловісних кабінетах сталінського НКВС. Саме Титаренко організував виготовлення і встановлення пам’ятного знаку. А ство! рив його на кошти меценатів полтавський скульптор Микола Посполітак (вічна пам’ять). Урочиста церемонія відбулася за підтримки Полтавської обласної ради, Полтавської обласної військової адміні! страції, Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та відділу культури Диканської селищної ра! ди. У ній взяв участь український мисте! цтвознавець, бібліограф, музейник, педа! гог, член Спілки художників України, На! ціональної спілки майстрів народного мистецтва України та міжнародної Асоціа! ції арткритиків Віталій Ханко. Також депу! тати обласної ради, громадські діячі, істо! рики, письменники, депутати Диканської селищної ради, священики ПЦУ, краєз! навці, співробітники УІНП та Полтав!
ців страшним варварським способом. Са! ме це повинно було стати певною переду! мовою для української люстрації. Поставлю далеко не риторичне запи! тання: чи мають моральне право нащадки організаторів і виконавців Голодомору ке! рувати Україною? Чи проводилась люстра! ція за таким критерієм і чи піднімалися та! кі питання взагалі? Відповідь на ці запи! тання необхідно знайти саме зараз, під час повномасштабної війни із зовнішнім ек! зистенційним ворогом, як правильно було зазначено. Але знову!таки, крім зовніш! нього екзистенційного ворога, у нас є внутрішній ворог, який із тим зовнішнім дуже споріднений, і цю подібність не ба! чити зараз – це просто не поважати тих, хто віддав та віддає життя за незалежність України. Правильний акцент на самому початку зустрічі означив Павло Мовчан з приводу продажу землі: “Голодомор виник не тому, що земля не народила продукцію, а тому, що вона була вивезена. Яка різниця, чи во! на буде вивезена більшовиками, чи вона буде вивозитись так званим “ефективним приватним власником”, якого охороняти! муть собаки “авакова”? А якщо хтось ду! має, що у XXІ столітті таке неможливо, то це неправда, адже є приклад Мадагаскару, який годував майже третину Африки. А за! раз на Мадагаскарі найвищий індекс голо! ду у світі за офіційними даними. Це стало! ся після розпродажу їхньої землі і переходу її до високоефективних іноземних власни! ків”. Тому ми опинилися перед колосаль! ною загрозою, відбувається обезземелення українців, втрата землі, і не тільки втрата землі, а й втрата Україною середньостро! кової та довгострокової перспективі для розвитку українського народу. А це стано! вить загрозу не меншу, ніж московські тан! ки, тому що танки зупинено нашими геро! їчними воїнами. А ця повзуча прихована загроза в недалекому майбутньому може знищити Українську державу. Тому варто проводити паралелі й науково аналізувати події та факти, розуміти причини та яви! ща. Принцип один – все має свої причи! ни, без причин явищ не існує. Якщо ми візьмемо Україну станом на 1991 рік і Україну тепер, то нас якимось чином довели зі стану високорозвиненої держави з третім ядерним потенціалом до стану, коли ми себе не можемо захистити. А нині, під час війни, виривають залишки національного багатства, знищуючи пер! спективу України як незалежної держави. У даному випадку хочу перейти на ще один акцент. Не можна все “перекидати” на москву, те, що відбувалося тут і продов! жує відбуватися, – це не тільки москва. Насправді ми в такий спосіб приховуємо частину наших ворогів та певною мірою не поважаємо пам’ять тих, хто поклав своє життя заради України. Якщо говорити про дослідження Голо! домору, то я глибоко вдячний Олесі Ста! сюк, Володимиру Сергійчуку, іншим до! слідникам. Я не з усіма знайомий особис! то, але підтримую за те, що ви професійно порушили цю тематику та правильно роз! ставили акценти. Але зараз хочу звернути увагу на інше. Ми повинні зрозуміти, що нападки на науковців здійснює не лише кремль, а й колективно та синхронно про! бує впливати московська “п’ята колона”, та ті хто контролюється глобалістами, так звані “соросята”, які сидять на жирних грантах. Наукова спільнота, українська громадськість повинні бути уважними та
Суспільство · “Наша мета, щоб ніколи не повторилися ті жахіття репресій, які влаштував СРСР”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ У Диканському парку Конституції поруч із дубом гетьмана Івана Мазепи патріотична громадськість відкрила пам’ятний знак жертвам політичних репресій 1937–1938 років. На ньому увічнили пам’ять мешканців Диканського краю – невинно убієнних жертв російсько-комуністичного терору 1938 року.
ського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського. Григорій Титаренко роз! повів про розстріляних в один день, 9 травня 1938 ро! ку, 19 диканців – борців за Україну, імена яких вибито на стелі. Він подякував за допомогу і підтримку депу! татці Диканської селищної ради Христині Покутній, диканським підприємцям Сергію Бабію і Юрію Дейнеці, членам ро! дини Маярів. Віктор Маяр – онук роз! стріляного комуністичними безбожника! ми диканця Григорія Маяра мав честь зняти покривало з пам’ятного знаку. До речі, пан Віктор завітав на цю подію у Ди! каньку зі своєю сім’єю з далекого Кро! пивницького. У 2018 році Віктор Маяр посадив біля місця, де зараз споруджений пам’ятник, дуб імені Івана Мазепи, як і 100 років тому садив його прадід Григорій Маєр. Так було відновлено пам’ять про гетьмана Івана Мазепу, яку кремлівська російсько!більшовицька влада прагнула викорінити, адже вона знищила дубок Івана Мазепи, посаджений діячами укра! їнського відродження Диканського краю. Тож пан Віктор Маяр у 2018 році зробив те , що робив його прадід Григорій Маяр. Дуб Івана Мазепи у Диканці росте, а від! тепер поруч з’явилося і нове місце пам’яті. Освятив Стелу пам’яті репресованих патріотів митрополит Полтавський і Кре! менчуцький ПЦУ владика Федір. Він при! вернув увагу присутніх до того, що подія відбулася у день Всіх святих землі Україн! ської, а серед зазначених на знаку імен є
Добрі новини · “Саме мистці приносять нові, зокрема творчі та мистецькі рішення, які збагачують світову культуру”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тому, але привітному просторі збірки, яка має чіткий саме, та! кий, визначений видавцями, об! сяг. А втім, 238 сторінок – це вже немало. Вони виразно засвідчу! ють широту зацікавлень автора, його усталені естетичні принци! пи, чар оригінальних образних знахідок і, врешті!решт, життєву й творчу неметушливість, відда! ність ліриці та малярству. Так, шкодуєш чи сумуєш, що немає саме тієї мініатюри, яка за! пам’яталася під час уважного сту! діювання вже згаданого мас! штабнішого видання 2013 року, але той делікатний смуток розві! юється, коли з радістю й естетич! ною насолодою зустрічаєш споді! вані (вже хрестоматійні) поезії “На відстані сльози осінній сад стоїть” чи “Срібна голка і нить золота”, натрапляєш на пізніші вірші “Найдовша ніч…” або “Са! мота – саме та сумота”, порина! єш у патріархальний спокій міні! атюри “Квіти – слова. // Бджола – мелодія. // Мед – пісня” чи коли начебто вперше прочитуєш (на! справді перечитуєш) вірш “Ну де ж ти, чорнобривко білотіла?”, в якому немає відповіді на це по! юначому весняне запитання. Справді, де ж ти незабутня врод! ливиця? Немає, бо “наче й не бу! ла” вона… А ось коронний вірш про загадкову чорнобривку – у скарбниці нинішньої поезії. Сьогодні Анатолій Кичин! ський – визначний майстер у царстві сучасної лірики, автори! тетний утверджувач ясного, про! зорого віршування, ерудований книжник і любомудр, який уміє справді поетично, воістину мо! дерно, цікаво оповідати про жит! тя – буття! – людей, птахів і зві! рів, дерев і рослин, виявляти їхні потаємні взаємозв’язки та взає! мовпливи, чути внутрішні голоси сподівань, мрій, скорботи і пла! чів. Тяжіючи до правічних духов! них основ і класичних начал тво! рення вибагливих образів, дос! відчений лірик цілеспрямовано, ще здалеку, оминає вибоїсті уз! біччя модного верліброписання. У вивіреній системі віршуван! ня Анатолія Кичинського пов! сякчас переконливо доводять своє право на існування і чіткий ритм (ямб чи амфібрахій), і тра! диційні або ж несподівані складні рими: довго ще – вогнище, слова їм – навзаєм, нетямуще – тому ще… Тому ще хочеться наголоси! ти: вибрані твори “Жива і скоше! на тече в мені трава” – це, за зіз! нанням їхнього автора, “І час триликий. І четвертий вимір.// І рух по колу. І спіральний рух… // І слово як початок і кінець…”
рема творчі та мистецькі рішен! ня, які збагачують світову куль! туру. Виставка триватиме до Дня Незалежності.
Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Добрі новини · “Саме мистці приносять нові, зокрема творчі та мистецькі рішення, які збагачують світову культуру”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Микола СЛАВИНСЬКИЙ
Назва давнього вірша “Жива і скошена тече в мені трава” стала знаковою, постійною візитівкою Анатолія Кичинського. Цей об! раз не можна сприймати прямо! лінійно, тим більше крізь призму буденної розсудливості, яка від! разу ж нагадує про конкретику фізіологічних процесів. Тут діють тисячолітні закони умовності, символічності, того непояснено! го, неоднозначного, невичерпно! го в ліриці, яка саме цим і відріз! няється від логіки та прози пов! сякдення. Отож у глибинах яск! равого поетичного образу – єд! ність сущого, нескінченність, незнищенність, невмирущість духовного буття. І все ж… І все ж таки вловлю! ється й певна заворожлива ризи! кованість, ба навіть претензій! ність символу, ймовірні витоки якого – в часто цитованому суто поетичному переконанні Мико! ли Вінграновського про те, що із горла троянди ростуть… Перегук не випадковий: Анатолій Кичин! ський як лірик формувався не без впливу самобутнього творця не! передбачуваних метафор із його беззаперечними здобутками й певними перевитратами в послі! довному плеканні своєї розкутої образної системи. Саме йому, розвихреному степовикові з Ми! колаївщині, уже знаний херсо! нець через десять років після де! бюту присвятив вірш “По жовто! му піску” (1986), де є абсолютна свобода поетичного мислення, де спогади, роздуми чи й ідеальна медитація зливаються в одне ці! ле, освячене щирою, незгасною любов’ю до старшого колеги. А ще в світлоносних рядках – мелодійні повтори епітетів і мета! фор, гармонійне перелуння слів, гра їхніми співзвуччями: “По жовтому піску, по жовтім шовку жовтня… // І жовту, наче віск, рука замісить глину… // Жовтіти! ме пісок, як вигоріле фото… // Від жовтого дощу не вимокне доро! га…”. Цей наскрізний епітет до! повнює й увиразнює близький до нього побратим “золотий”: “ко! питцем золотим”, “і вічність про! міня на золоту хвилину”, “Золоті ворота”, “де обід золотий”… Сліпучі імпресіоністичні маз! ки, мінливість колориту, свято сонячних барв – усе це від ма! лярства, яке не раз і не двічі упро! довж років хотіло, але так і не стало головним у робітні Анато! лія Кичинського. Лірика, без сумнівів і вагань, не поступилася першим місцем. Саме вона й принесла заслужене визнання,
У стінах Києво!Печерської Лаври презентували унікальний мистецький проєкт “Молитва за Україну”, створений за сприяння стала визначальною в двокриллі творчих пошуках автора і бага! тьох живописних картин (“Ху! дожник малює вікно, // якого не! має давно”), і значних віршова! них набутків. Рання, притишено сповідаль! на, мініатюра “В гості до мами” (1977), яка займає чільне місце на перших сторінках новочасного видання вибраних творів поета, веде ліричного героя з уже звич! ного урбаністичного середовища до незабутніх родових першо! джерел, дитячих стежок, мате! ринського тепла. Та все це – в уя! ві, та все – попереду, десь там, де нібито починається майбутнє, але ще триває сьогодення. Уже “позаду міська суєта, // надій по! руйновані храми”, вже і райцентр проминули, побачили посаджене в юності деревце, але знову й зно! ву повторюється щемкий мотив: “І буде рукою подати // до нашого з вами села”. Воно – поруч і вод! ночас за видноколом, воно – з нами, в нашій душі, однак ман! дрівка до нього нескінченна. Про це болючі завершальні рядки: Ми їдемо ночі і дні. Ну як воно сталося з нами, що їдемо, їдемо – і ніяк не доїдем до мами? З плином часу побільшало імпровізацій, поезії ставали роз! кутішими, багатшими на місти! фікації, урізноманітнювалися прийоми віршування, та проб! лемне начало, увиразнюючись, залишалося в плідній творчості лейтмотивним. Його філософ! ське осмислення – серцевина всіх збірок, які побачили світ піс! ля вдалого дебюту, а саме: “Світ! ло трави” (1979), “Землі зелена кров” (1982), “Листоноша – зем! ля” (1985), “Дорога завдовжки в любов” (1988), “Дорога до мами” (1991), в усіх наступних уже сано! витих виданнях, які вичерпно представлені в осяжному, най! повнішому томику вибраних тво! рів 2013 року з прогнозованою назвою “Жива і скошена тече в мені трава”, а також у поки що найновішій збірці “Сотворіння цвіту” (2020), де є й публіцистич! но загострені рядки: “Так трава проривається крізь пострадян! ський залізобетон, // Так Дніпро, окупований кригою, рибу рятує свою, // Так несе терористка в бу! кеті троянд вибуховий бутон, // Так я, кров’ю спливаючи, донором книги нової стаю”. У незрадливій пам’яті цього та багатьох інших урбаністичних віршів – подих степових вітрів, спалахи волелюбного сонця, пе! реливи чистих барв, побачених пильним оком Кичинського!ху! дожника, мудрість часопростору, який живе поза бруківкою місь! ких гомінких вулиць. І ворожба вигадливими тропами, і несиріт! ство авторських новотворів у ме! реживі шляхетних висловів (іме! нитий лірик часто!густо повертає “забуті слова – у мову”), і послі! довне шукання гармонії між емо! ційністю та раціональністю. А ще – дар прозірливості, передчуття чи й передбачення майбутнього. Не все в поетичних візіях автора збувається, однак ненастанне вдивляння в прийдешнє, як і в минуле, поглиблює розуміння писаних і неписаних законів су! часності, невпинної течії хвилин. Її конкретні реалії та прикме! ти, як правило, поєднуються з універсалізмом провідних на! строєво!смислових мотивів, се! ред яких – самозаглиблення у власний внутрішній світ, а через нього – осягнення мінливого ук! раїнського/європейського часоп! ростору. Особливу – неперебут! ню! – роль у ньому, за Анатолієм Кичинським, відіграє гідність як одна з визначальних ознак поета. Автор знову й знову розмірковує про його незахищене, трепетне серце – “найточнішу людину в людині”, бо “все інше – околи! ця” (Григорій Сковорода). Що більше ставало пережито! го, побаченого й відчутого, то стриманіше, розважливіше пли! нули роздуми про пізнання себе й світу. Воднораз лірика автора викличної образної формули “Жива і скошена тече в мені тра! ва” утверджувалася і як ослов! лення загадкового, неочевидно! го, коли тиша озивається до чита! ча, космічний пил обертається на діаманти, а душа – єдина у все! світі, – знає, що таке вічність. Невеликий ошатний томик вибраних творів – яскраве під! твердження давньої, вже незмін! ної самовимогливості автора. Ли! ше він може переконливо пояс! нити, чому подав до книжки ті чи ті мініатюри й чому залишилися за її життям інші – десятки й де! сятки добірних поезій. Тут є над чим поміркувати, але змінити щось, на жаль (чи на щастя?), не вдасться. Та й чи треба? У видан! ні по!дружньому сусідують ранній порівняно нові вірші. Вони, вперше зустрівшись під одним дахом, як на мене, впізнають один одного, чемно вітаються у незвичному, можливо, й тіснува!
сьогодні прагне відобразити свої емоції в контексті війни. У на! шому постійному спілкуванні з’явився термін “мистецтво вій! ни”. А історія свідчить про те, що війни з часом закінчуються, і саме мистці приносять нові, зок!
Анатолій Кичинський давно попрощався з провінційністю: здобув заслужене визнання далеко за межами рідної Херсонщини, відтак став лавреатом Шевченківської премії. Його своєрідна поезія впродовж не одного десятиліття – в полі зору прискіпливих читачів та літературних критиків. Високо поціновував подальший творчий злет автора першої збірки віршів “Вулиця закоханих дерев” (1976) незабутній Леонід Талалай, а знаний лірик, лавреат Шевченківської премії Володимир Базилевський свого часу наголошував: “Про що не писав би Кичинський, він уміє привнести той елемент самостійності, який не завжди впадає у вічі, але дає про себе знати уже на рівні відчуттів”. Яскраве підтвердження цього – збірка вибраних творів “Жива і скошена тече в мені трава” (К., вид-во “А-БА-БА-ГА- ЛА-МА-ГА”, 2024).
Добрі новини · “Саме мистці приносять нові, зокрема творчі та мистецькі рішення, які збагачують світову культуру”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Міністерства культури та інформаційної політики України, громадських ор! ганізацій “In the heart with Ukraine” та “Кращий ху! дожник”. Автор ідеї та ор! ганізатор виставки – на! родний художник України Володимир Козюк, кура! торка проєкту – Оксана Старак!Пов’якель. “Молитва за Україну” – це заклик до дії, до єд! нання заради спільної ме! ти. Це нагадування про те, що кожен із нас може зро! бити свій внесок у пере! могу, творити, підтриму! вати воїнів, допомагати постраждалим. Об’єднав! шись, ми здолаємо будь! які виклики, адже в наших жилах ллється кров незламних предків, а серця б’ються в унісон з биттям серця України”, – переконаний Володимир Козюк. Проєкт об’єднав 23 митців з 12 міст України, які, попри жахіт! тя війни, продовжують творити та нести світові меседж про нез! ламність українського духу. Цен! тральна тема – образ “Україн! ської мадонни”, оточеної най! важливішими історичними та мистецькими артефактами різ! них регіонів України. Цей образ уособлює не лише Божу Матір, ай усіх українських жінок!матерів, які вірять у Бога, перемогу та свою націю. Кожна з картин, представлених на виставці, ві! дображає реалії нашого часу, під! креслюючи водночас непохитну віру в краще майбутнє. Виставка є частиною мис! тецької течії “Мистецтво через усвідомлення – Art through the awareness”. Кожен художник
Арт-калейдоскоп · “Своїми роботами хочемо показати велич української землі”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
оністичні, проникнуті світлом, автор трепетно ставиться до мож! ливостей фарби наситити роботу кольором, впливати на глядача емоційно – як тематично, ком! позиційно, так і кольоровою га! мою. Як каже сам автор: “Для ме! не як для художника важливо не тільки що сказати пензлем, але і як це зробити. Чи зачепить твоя робота почуття глядача, чи зрозу! міє він, чи відчує ту радість, збу! дженість, печаль, невимовну на! дію і любов, про що розповідає художній твір? Для мене це важ! ливо, а тому і творчо відшукую технічні елементи виразності, щоб досягати поставленої цілі у кожній роботі, хоч це пейзаж, композиція, натюрморт”. Ігор вважає, що кожен худож! ник вибирає своє “звучання” – і стилістичне, і тематичне. І зараз, у ХХІ сторіччі, коли вже відбулося становлення та розвиток безлічі напрямків у живопису, художник має вміти синтезувати елементи різних напрямків живопису, та, умовно кажучи “добре грати на своєму інструменті”! Звісно, ви! ставка дає можливість авторам підсумувати певний період твор! чості, побачити горизонти розвит! ку, а глядачам відчути радість спіл! кування з оригіналами творів жи! вопису, побачити “іншу” красу рідної землі, зазирнути за ті куліси, куди ведуть нас автори виставки! – Своїми роботами хочемо показати велич української землі, Дніпровщину. І показуємо її на контрастах, – розповів Ігор Зай! цев. – Також виставка дає можли! вість показати глядачеві, на чому саме автор акцентує увагу. А в та! кий історичний час як сьогодні ми ще й літописці. Виставка по! трібна як для художника, так і для глядача, який на неї прийде. На відкриття виставки завіта! ли наші добрі знайомі, родичі. Валерій Франчук запросив ху! дожників, працівників музеїв, киян, які цікавляться живопи! сом. Серед гостей була головна редакторка журналу “Жінка” Та! мара Меркулова. Зараз працюю над серією робіт “Дитинство”. Яке воно, у сучас! них діточок, що об’єднує дитин! ство в різні часи, різні епохи. Про! яви простого людського щастя та чому зненацька дитинство може обірватися, хто в цьому винен.
захопила й чоловіка, дідусь якого теж колись гончарив. На виставці молоді митці представили декоративно!ужит! ковий посуд на столі прапрадіду! ся – знаменитого різьбяра й бу! дівничого Василя Юсипчука (1898–1984). Цей твір зберігаєть! ся в колекції Національного му! зею народного мистецтва Гуцуль! щини та Покуття імені Й. Коб! ринського, а комплект меблів, виготовлений народним уміль! цем у співпраці з Лук’яном Киф’яком, можна оглянути в експозиції Національного музею.
Арт-калейдоскоп · “Своїми роботами хочемо показати велич української землі”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У Муніципальній галереї Деснянського району міста Києва відбулося відкриття виставки живопису двох дніпровських художників Ігоря Зайцева та Олександра Самійленка. В експозиції представлені тридцять робіт пана Ігоря та вісімнадцять полотен пана Олександра.
Едуард ОВЧАРЕНКО
– До столиці у грізний час війни привезли своє південне серце і сонячні барви степу знані митці з Дніпра Ігор Зайцев та йо! го старший побратим Олександр Самійленко, – зазначив Валерій Франчук, голова експертної комі! сії Муніципальної галереї мис! тецтв Деснянського району Киє! ва, народний художник України. Хотілося б особливо відзначи! ти причетного до цього задуму ак! тивного і шанованого в мистець! ких колах дослідника і відкривача нових або забутих імен, блогера Андрія Будкевича. Його дописи відкривають для української спільноти цікавих та оригіналь! них майстрів. Шість із них уже змогли представити свою твор! чість у столиці нашої держави. Ще кілька років тому Андрій розповів мені про мистецьке життя півдня України. Також він запропонував за нагоди посприя! ти у представленні митців І. Зай! цева та О. Самійленка. Мені зда! лася цікавою його пропозиція, іна засіданні експертної комісії Муніципальної галереї мистецтв була включена в план виставко! вої діяльності на 2022 рік вистав! ка цих митців. Але все перекрес! лила агресія Росії проти України. Ми лише домовилися: щойно з’явиться така можливість, по! стараємося виконати це завдан! ня. Два роки чекання – і нарешті відкриття. У своєму привітанні Андрій Будкевич ще раз відзначив цих митців, які цілком заслужено представляють своє мистецтво в столичній галереї, яка, на його переконання, є одним із найкра! щих мистецьких осередків не ли! ше Києва, а й усієї України. Щи! ро подякував експертній комісії галереї, що колись дослухалася
Оксана ЯСІНСЬКА Фото Яреми ПРОЦІВА
У Музеї писанкового розпису відбулася виставка творів декора! тивно!ужиткового мистецтва, що репрезентує невелику частину творчого доробку знаної мис! тецькими традиціями родини – відомої писанкарки, вишиваль! ниці та майстрині зі створення сирних коників Ганни Линдюк, її внучки Марії Бойчук, яка не тіль! ки пише писанки, а й разом із чо! ловіком Андрієм творить гончар! ні вироби. Загалом на виставці демон! струвалося близько трьохсот тво! рів родини: писанки, написані на курячих, гусячих і страусових яй!
до його думок, і цей сміли! вий задум був втілений у життя. Надзвичайно цікава екс! позиція. Але мене засмутило, що жителі Троєщини чи через сильну спеку, а більше, мабуть, через власні лінощі не прийшли приві! тати митців. Лише завдяки моїм щирим шанувальникам і друзям захід відбувся. Не можу про це ще раз не на! гадати. Бо нічого дивного в тому, що люди не знають, що й де від! бувається в районі. Я як голова експертної ради Муніципальної галереї мистецтв і як ініціатор створення цієї мистецької перли! ни вже десять років “б’юся голо! вою в бетонну бюрократичну сті! ну”. Не злим тихим словом хотів би згадати управління культури Деснянського району столиці, котре не раз обіцяло посприяти у створенні рекламно!інформацій! них щитів, аби люди бачили, що і коли буде відбуватися в галереї. Вочевидь їм не потрібна ця структура, в якій зібрано більше 100 високохудожніх мистецьких творів. Особисто я для започатку! вання фонду майбутнього музею “Троєщина” вже подарував біль! ше двадцяти своїх робіт.
Якби управлінню культури ця справа була цікава, то вони б не замовчували, не ігнорували, а всіляко нам сприяли. Особисто ж ми, експертна комісія, не маємо права встановлювати такі щити. Трохи раніше (за іншої влади) один бюрократ на мій запит щодо створення галереї сказав: “Вале! рію Олександровичу, яка галерея. Троєщина – це ж спальний ра! йон”. От і спимо. Але експертна комісія Муні! ципальної галереї мистецтв роби! тиме все від неї залежне, щоб у нашій галереї виставляли свої твори відомі митці не лише Киє! ва та України, а й закордонні майстри. Не забуваємо і про пер! спективних молодих митців та всіляко їм сприяємо. А виставка двох знаних високопрофесійних митців з Дніпра свідчить: “Жодні перешкоди та зазіхання на ціліс! ність виставкового простору га! лереї нас не зупинять”. У 2015 році за Божого благос! ловення, допомоги міського го! лови Києва Віталія Кличка, під! тримки влади столиці та громад! ськості Деснянського району постала наша галерея. І я переко! наний, що рано чи пізно бути му! зею “Троєщина”!
Тепер кілька слів щодо самої виставки. Пейзажі Придніпров’я, чарів! ні куточки Присамар’я, річок Дніпро, Самара, Сура, степи дніпровської сучасної землі щиро відгукуються на полотнах вже зрілих майстрів пензля. І хоча, стилістично художники різні – Олександр Самійленко поєднує імпресіонізм з елементами “укра! їнського бароко”, дещо фовіс! тично, часто елементи компози! ції написані “умовно”, але сприймаються глядачем “безу! мовно”. Що його хвилює, чому присвятив десятки років твор! чості? Оспівуванню рідної землі, історичним віхам, глибокому зв’язку поколінь, красі України. Олександр є представником широко відомої у м. Дніпрі та, можливо, маловідомої в Києві живописної групи художників “Огрінської школи”, до якої сво! го часу входили цікаві та відомі майстри пензля: Володимир Па! дун, Валерій Гречаний та Євген Деркач. Незабаром український жи! вопис у виконанні Олександра буде представлений на персо! нальній виставці у Швейцарії. Роботи Ігоря Зайцева імпресі!
Арт-калейдоскоп · “Своїми роботами хочемо показати велич української землі”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
цях, вишиті рушники, серветки й портьєри, ансамблі традиційного жіночого та чоловічого вбрання, гончарні виро! би. Окрім згаданих майстрів, представили писанки ще одна внучка пані Ганни – Ганнуся Вережак та правнуки Анастасійка й Богдан! чик.
Майстри живуть і творчо пра! цюють у Космачі, що на Косів! щині, – найбільшому селі в Укра! їні, де на 32 присілках упродовж століть шанують і популяризують народні традиції, створюють уні! кальні твори, відомі на весь світ своїми жовтогарячими яскрави! ми барвами. Перші уроки вишиття Ганна Линдюк отримала від мами, а вже писати писанки її навчила відома космацька писан! карка. Секрети цього давнього ви! ду народної твор! чості майстриня передала своїм ді! тям – двом донь! кам і сину, внукам і правнукам, не втомлюється на! вчати й численних туристів, які не оминають гостин! ної хати майстрині. Твори пані Ган! ни неодноразово були представлені на багатьох виставках і фестивалях, вона була учасницею кількох з’їздів писан! карів. За вагомий внесок у збере! ження народних традицій наго! роджена медаллю “За заслуги пе! ред Прикарпаттям”, грамотами й подяками. Чимало відзнак і в арсеналі творчого подружжя Марії та Анд! рія Бойчуків, що постановили відродити традиції гончарства в Космачі. Марія – випускниця відділу кераміки Косівського інс! титуту прикладного і декоратив! ного мистецтва, цим ремеслом
16 Молоді таланти · “Сумніву в тому, що світло здобуде перемогу, – немає”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
цього балетного фрагменту, сумніву в тому, що світло здобуде перемогу, – немає. Засвідчимо і той факт, що глядач уповні був вражений не лише блискучою майстерністю талановитих солістів Володимира Талайка і Валентина Шевченка, а й загалом захоплений сприйняттям вишуканої артистичності і технічності як кордебалету, так і майстерністю солістів, які іскристо й синхронно виконали харизматичний танець Сиртакі, що був спеціально написаний композитором Мікісом Теодоракісом до фільму Михаліса Какоянніса “Грек Зорба” (1964), і який приніс йому світове визнання і славу. А лібрето до балету “Грек Зорба” написане хореографом Лоркою Мясіним за однойменним романом Нікоса Казантзакіса, в основі якого і варіюється знаменитий танок Сиртакі, який композиційно нагадує гуцульський танок Аркан, і котрий відображає всепереможну енергію грецького й українського народів. Енергію, яка втілена в образі героїчного і незламного грека Зорби і яку неможливо знищити нікому. Але щоби все те бачити і чути, читачеві слід стати не лише глядачем, а й до певної міри “учасником” тих звітних концертів учнів і студентів Академії танцю, які двічі на рік відбуваються на сцені Національного театру опери і балету імені Тараса Шевченка. Переконаний, байдужими не залишитеся.
16 Молоді таланти · “Сумніву в тому, що світло здобуде перемогу, – немає”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Володимир КОРНІЙЧУК, заслужений журналіст України Фото Марії ДУКИ
У нещодавньому звітному концерті учнів та студентів Київської муніципальної академії танцю імені Сержа Лифаря, який відбувся на сцені Національної опери України, переважали великі фрагменти з балетів української і світової хореографічної класики. Зокрема, варіації й адажіо з балетів “Лілея” К. Данькевича, “Лісова пісня” М. Скорульського, “Баядерка” Л. Мінкуса, “Есмеральда” Ц. Пуні, “Кармен” Ж. Бізе, “Жізель” А. Адана та інші. Але найбільше враження на столичного глядача справила нова постановка одноактного балету Моріса Равеля “Болеро” у сценічній інтерпретації педагога Академії танцю, заслуженого артиста України Дмитра Клявіна, концепція проєкту заслуженого працівника культури України Вячеслава Коломійця, балетмейстер-репетитор Надія Ятченко, візуальне оформлення Марії Дуки за ідеєю заслуженого діяча мистецтв України Андрія Лягущенка. В анотації концертної програми постановником балету, лавреатом державної премії України імені А. Шекери Дмитром Клявіним зазначено, що у світовій хореографії знайдеться незначна кількість балетів, які часто “повертаються” на сценічні підмостки, незважаючи на час їхнього створення. Саме так відбувається із шедевром Моріса Равеля “Болеро”, що й не дивно, адже правічна тема боротьби світла і темряви завжди хвилювала людство. Ця тема закладена в основу балету, в якому геніально розкрита композитором через змагання
Мелодії та Ритму, що будять творчу уяву численні покоління балетмейстерів. І хоча Мелодія в музиці “Болеро” одна, але вона у своєму розвитку має різну силу вияву, яка знайшла своє відображення у представленій хореографії, де перед глядачем постають чотири іпостасі Мелодії, кожна з яких дарує свій відтінок чи то колір прочитання і пізнання. А вже в центрі цих відтінків-кольорів і перебуває той невблаганний Ритм, який є збурювачем та суддею у боротьбі за досконалість:
кордебалет лиш повторює (репризою-рефреном) кожну із граней характеру Мелодії, і який водночас, є спостерігачем за тим, чи ж буде переможець у цьому змаганні… Додамо, що в нинішній постановці задіяний, зокрема, ще й малюнок Пабло Пікассо “Молода дівчина”, який слугує своєрідною сценографією балету і в якому відтворені усі ті чотири відтінки-кольори, що й відповідають сьогоднішнім українським реаліям-лихоліттям. Зосібно, зелений, блакитний, рожевий і бордовий.
Хоча бордовий колір нині переважає, якщо подивитися на мапу багатостраждальної України під час повітряних тривог і ракетних обстрілів. …То чи ж буде переможець у змаганні світла і темряви? Саме на це запитання і відповідає наступний оптимістичний фрагмент з балету видатного грецького композитора Мікіса Теодоракіса “Грек Зорба”, у хореографії Лорки Мясіна та у виконанні студентами І–ІІІ курсів відділення народної і класичної хореографії та студентами ІІІ–ІV курсів бакалаврського рівня вищої освіти. Як, зокрема, і солістів Володимира Талайка і Валентина Шевченка (робота заслуженого артиста України Вадима Сабодаша і Володимира Прянічнікова). Адже, дивлячись на бажане і спрагле сприйняття глядачем
16 Молоді таланти · “Сумніву в тому, що світло здобуде перемогу, – немає”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок:
№ UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта”
ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Молоді таланти · “Сумніву в тому, що світло здобуде перемогу, – немає”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ