Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Письменники і час · “Вдасться зрозуміти силу духу патріотів, які сто років тому виборювали незалежність України і вірили, що Україна обов’язково буде вільною”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Ганьба для держави Ще раз про російськомовних українців

Слово Просвіти, №31 за 2026 рік

Важливою була і співпраця з румунською владою щодо контроля еміграції й усунення підозрілих та небезпечних осіб (шпигунів, провокаторів). Тринадцять років діяльності Комітету були надзвичайно плідними. За цей період проведено сім з’їздів. Дмитро Геродот брав активну участь як в організації роботи з’їздів, так і безпосередньо в їхній діяльності як один з керівників. Він був одним із тих, хто використовував трибуну з’їздів для поширення політики національної свідомості та організації боротьби за українську державність. Наприклад: “Для організованого громадянства в Румунії ідея політичного об’єднання не є новою. Вагу такого об’єднання всі розуміють і над нею уже не дискутують. Ставляться лише питання про те, хто має входити в це об’єднання. Ми завше стояли на ґрунті самої широкої доступності. Нашим гаслом було і єсть – боротьба за незалежну соборну українську державу, а не за форму цієї держави” (Д. Геродот, 4 конференція української еміграції в Румунії – 1926 р.) Про ці з’їзди, а також конференції, що проводилися емігрантськими організаціями УНР, друкувалася інформація в журналі “Тризуб” за підписом – Дмитро Геродот. Розділ 5 цієї книги дає можливість ознайомитися з роботою з’їздів, прийнятими на них рішеннями та з обраними на цих з’їздах керівними органами еміграції. “В жахливих 1932–1933 роках Голодомору в Україні Громадсько-допомоговий комітет українських емігрантів в Румунії заснував поруч з ним окремий прилягаючий спеціальний Комітет на чолі з Геродотом, з метою допомоги жертвам цього масового убивства”, – пише Ольга Андрич у своїй книзі “Дмитро Івашина Геродот – консул, публіцист, поет, український діяч в королівстві Румунія”. Не менш важливою була діяльність Дмитра Геродота на посаді Генерального секретаря філії Товариства українських емігрантів Ліги Націй у Бухаресті. Її заснував Кость Мацієвич, міністр закордонних справ УНР, Володимир ЗАЇКА, м. Вінниця Увесь світ із нас сміється, а нам – хоч би що! Ну не можна ж так: жити в одній країні, а спілкуватися мовою ворога. Нас убивають, знищують рідні міста та села, пускають по світу жебракувати, а ми настирливо продовжуємо лити крокодилячі сльози і бовкати щось, бо “руськоговорящі і так звикли”. А відвикати не пробували, дивлячись на звірства окупантів? Нещодавно подивився відео одного добродія з Добропілля на Донеччині (слава Богу, що особисто з ним не знайомий!), який виклав у мережу відео довоєнного шахтарського містечка, що супроводжувалося якоюсь “патріотичною” піснею (можливо, місцевого автора) кацапською мовою. Скільки вигулькнуло сопливих відгуків! Скільки непоправного болю та жалю, що аж самому хотілося заплакати, бо Добропілля мені рідне і близьке, виріс разом із ним. Там голова Надзвичайної Дипломатичної Місії УНР в Румунії. Дмитро Васильович тісно співпрацював з першою Надзвичайною Дипломатичною Місією УНР в Румунії. Дипломатична місія мала велике значення у Румунському Королівстві і відзначилася плідною діяльністю з захисту політичних і військових прав українських емігрантів у Румунії. Ознакою поваги до його постаті з боку румунської влади є й той факт, що Дмитро Геродот був прийнятий Королем Румунії як представник УНР в екзилі. Не можна не торкнутися й поетичної струни непересічного публіциста, видатного політичного й громадського діяча, фейлетоніста Дмитра Геродота. У 1929 р. у Чернівцях він видав поетичний збірник “Тернистий шлях”. Велика частина його громадянської лірики, роздумів і політичних закликів розміщена в розділі 7 цієї книги, і читач має насолоду їх почитати. І як же сучасно звучить один із віршів. 1918 Минає чад братерських “уз”, Бої навколо… Все гуде… В нове ярмо, в новий союз Ніхто з москвою не іде. Москва лютує… Байдуже Подій не в силах зупинить: Над Україною уже Державний прапор майорить… Важливо, мабуть, звернути увагу й на те, що Дмитро Васильович не тільки написав багато статей, літературних розвідок, фейлетонів та віршованих творів, а й приділяв значну увагу вивченню іноземних мов. А ще закінчив у Бухаресті “Вищу школу документальних і адміністративних наук”. Попри свою велику зайнятість питаннями організації життя українців в Румунії, значну політичну і публіцистичну діяльність, Дмитро Васильович був постійно у вирі культурно-проу мене було багато друзів та знайомих, яких війна вигнала з насиджених місць. Але чомусь не зворушили ці плакальщики, які, мабуть, щиро ділилися наболілим з різних куточків України, де вони тепер проживають. Бо майже всі ці коментарі теж були написані російською. Так і хотілося вигукнути всім: “Не вірю!” Не почують, тож коротко написав. І що тут здійнялося! Такий галас, ніби я їм особистий ворог, бездушний та підступний, а вони – теж українці, але “російськомовні” і весь час спілкувалися ворожою мовою, бо так звикли і так їм зручніше. І батьки та діди так чинили. Подивіться, що тепер залишилося від раніше зеленого, затишного, впорядкованого шахтарського містечка, куди навряд чи багато хто з вас уже повернеться назад. І скільки їх, таких містечок, на Донеччині (і не світницького життя еміграції. Організація і виступи на вечорах пам’яті, присвячених Тарасу Шевченку, роковин смерти Симона Петлюри, відзначення пам’ятних дат УНР, участь у театральних виставах як актор – це все Дмитро Геродот. Також він опікувався й питаннями отримання правдивої інформації з теренів окупованої росією України. Тож відправка агентів за Дністер, прийом прибулих з окупованої України не залишалися поза увагою Дмитра Геродота. Про це можна ознайомитися більш детально у розділі 7 з передруку статті Володимира Сідака і Тамари Вронської “Особливості розвідувальної діяльності військової спецслужби Державного центру УНР в екзилі у міжвоєнний період з книжки “Спецслужби держави без території””. Керівництво УНР в екзилі високо оцінювало діяльність Дмитра Геродота на теренах боротьби за здобуття Незалежності України і звільнення її від московської окупації. Схвальні відгуки про його діяльність ми знаходимо в статтях, що друкувалися в пресі і в листуванні: Гната Порохівського, Андрія Лівицького, Симона Петлюри. На довгі десятиліття, від Другої світової війни і аж до здобуттільки), від яких залишилися лише назви та точки на мапі?! Але “російськомовним” це не доходить – хоч ти лусни! Ні тут, ні за кордоном. Ще один красномовний приклад – знайомий поділився, який нещодавно повернувся з Польщі. Там у нього є добрий товариш (не всі ж поляки вбачають у нас ворогів?). Так ось, при черговій зустрічі Павєл, обіймаючи українського побратима, з яким його зв’язує спільний бізнес, просто огорошив: “Навіщо ви воюєте, якщо у вас немає майбутнього!” “Як це?” – в свою чергу не зрозумів український друг. І поляк пояснив: “Я тут не можу розрізнити, хто з Москви, а хто з Києва. А ти можеш?” Потім розвинув власну думку. Сьогодні побачив, як на заправці стояли два молодика і про щось завзято сперечалися. З розмови поляк зрозумів, що вони – росі- Васильовича, а й із його організаційною і розвідувальною діяльністю, відчути й зрозуміти почуття й поривання українських патріотів того часу. До того ж, багато суджень і висновків, викладених у творах Дмитра Васильовича, актуальні й до сьогодні. Бо, на жаль, і нині відбуваються такі події і політичні процеси, сутність яких не змінилася й за сто років. Можливо, тим, хто прочитає цю книгу, вдасться отримати відповіді на деякі запитання, які є болючими для українців і до сьогоднішніх часів. А ще зрозуміти силу духу патріотів, які сто років тому виборювали незалежність України і вірили, що Україна обов’язково буде вільною. І коли я це все читав, мене не покидала, а просто пекла думка – коли ж ми визнаємо правонаступництво України щодо УНР, яка таки була визнана кількома державами, провадила велику широку дипломатичну діяльність, багато робила для визволення з окупації нашої Держави. Це зробили прибалтійські держави! А ми чомусь спинилися, і саме напередодні широкого, підлого нападу москви. Маю на увазі законопроєкт №5796 “Про правонаступництво України щодо Української Народної Республіки”, зареєстрований депутаткою від “Свободи” Оксаною Савчук у Верховній Раді 16.07.2021. За ним Україна мала б офіційно визнаватися правонаступницею УНР, а також визнаватися факт окупації території України в 1921–1991 роках. Раніше в парламенті вже був подібний проєкт №7521 від 22.01.2018, який також стосувався правонаступництва України щодо УНР. На сторінці урядового порталу для проєкту №5796 зазначено, що його опрацьовували в комітеті, а на 12.09.2019 він підтримувався у першому читанні. Прошу депутатів все-таки повернутися до цього законопроєкту. P. S. Книга видана за фінансової підтримки Олега Безуса, сина упорядника. Хто має бажання придбати книгу “Український Геродот з Верхньодніпровська” – звертайтеся за телефоном ([контакт приховано]. – це ваша ганьба!” І український компаньйон не міг нічого йому заперечити. Боляче не тільки те, що подібні російськомовні поширюють та розносять кацапські наративи в Україні, вони ще й заполонили Європу і розносять цей мотлох там, ганьблять рідну державу, називаючи себе українцями... російською мовою! Невже важко вже нарешті затямити собі та запам’ятати, що двомовних націй не буває, бо їх просто не існує в природі! Це нам упродовж кількох століть вдовблювали в голови московити. Тому треба вже позбавлятися таких наративів, тим паче, під час підступної війни. І не нав’язувати цивілізованим європейцям (і самим собі теж) казки про слов’янські народи-брати, двомовну українську націю. Російська мова – це символ росії. А українська – наш генетичний код. Іншого не дано. Як тут не згадати славного Кобзаря: “Серце болить, а розказувать треба...”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин