Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
нації” має значне виховне, навчальне та культурне значення та справляє позитивні враження. Вона не перевантажує, а занурює у культурні горизонти України.
“Знаєте, у нас, українців, немає вибору, – ми повинні перемогти... Інакше лишиться, і то лише можливо, назва Україна, але українців в ній не буде... Ми повинні перемогти... Повинні бути мужніми... І ми переможемо, попри все... Попри все, що проти нас, і хто проти нас...” – Юрій Нагулко, заслужений художник України, інтелектуал. (Картина Юрія Нагулка “Мстислав Хоробрий”).
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Анжеліка КОРНІЄНКО, організаторка виставки, членкиня Київської “Просвіти”
Днями в Центральній районній бібліотеці “Печерська” (бульвар Лесі Українки, 7) пройшла презентація виставки “Рутенія. Повернення коду нації”. Вона присвячена пам’яті художника-графіка, професора, члена-кореспондента Національної академії мистецтв України, лавреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Василя Яковича Чебаника та розповідає про розвиток проєкту національної абетки “Рутенія”. Виставка презентує багаторічний творчий шлях митця, який понад пів століття досліджував графіку українських літер та формував унікальне бачення національного шрифту. Його доробок охоплює сотні вишуканих шкіряних палітурок для книг, альбомів і дипломів, а також авторські футляри й скриньки для збереження цінних речей. На виставці представлені шрифтові гарнітури проєкту, книжкові та виставкові проєкти, направлені на підтримку
Микола ГОЛОМША
Знищення української книги – це не випадковий побічний ефект війни. Це удар по пам’яті, освіті, науці та ідентичності. Є речі, які на війні говорять більше, ніж будь-які політичні заяви. Коли ракета або дрон влучає у військовий об’єкт – це війна. А коли систематично горять книжки, друкарні, видавничі склади, дитяча література, підручники та поліграфічні підприємства, перед нами вже постає інше питання: що саме намагається знищити ворог? Українську книгу, знання, пам’ять, здатність навчати своїх дітей і створювати нові знання. А отже, українське майбутнє.
абетки “Рутенія”, рушники, створені військовими ЗСУ, які проходять реабілітацію після поранень у центральному госпіталі, для проєкту “Рушник рутенських псевдо”, реконструкції кераміки Трипільської цивілізації Людмили Смолякової, проєкт створення книг президентської присяги, проєкт “Хоробрі міста України”. Виставку вшанували своєю присутністю поважні гості: громадський діяч, військовослужбовець Нестор Воля, народний артист України, голова Київської “Просвіти” Кирило Стеценко, народний художник України Валерій Франчук, директор видавництва “АДЕФ-книга” Алла Істоміна, дослідниця, реконструктор гончарних виробів Трипільської цивілізації Людмила Смолякова, керівниця клубу в центральному госпіталі Ольга Добровольська. Виставка “Рутенія. Повернення коду
ЄВГЕН БУКЕТ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ 8 мільйонів книжок – одним ударом 1 серпня 2026 року російський удар по складу видавництва “Ранок” у Харкові знищив близько 8 мільйонів книжок. Це найбільша зафіксована в цій війні одноразова втрата української книжкової галузі. Reuters повідомляє, що лише за останні місяці атаки на склади знищили понад 10 мільйонів книжок. Це не просто цифра. За кожною книжкою – автор, який роками працював над текстом. Редактор. Перекладач. Науковець. Видавець. Друкар. Вчитель. Дитина, яка мала її прочитати. І цілий ланцюг українського інтелектуального життя.
Це почалося не вчора 23 травня 2024 року російська ракета вдарила по харківській друкарні “Фактор- Друк”.
Продовження на стор. 2
ІРИНА ГОЛОВАЙ
10–11
Події, факти, коментарі · “Вони намагаються стерти нашу пам’ять – ми зробимо її фундаментом майбутнього”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Вони б’ють по книзі, бо бояться українського майбутнього», с. 1
Закінчення. Поч. на стор. 1
Згоріло близько 50 тисяч книжок. Загинули 7 працівників, ще 16 були поранені. Підприємство забезпечувало близько 40% українських друкарських потужностей і майже половину освітніх підручників. Серед знищеного були дитячі книжки та українські шкільні підручники. Тобто ворог ударив не лише по паперу. Він ударив по тому, що мало сформувати свідомість наступного покоління.
У липні 2026 року почалася справжня атака на книжкову інфраструктуру За даними Українського інституту книги, лише в липні 2026 року російські удари знищили понад 1,5 мільйона українських книжок. Під ударами опинилися видавництва, склади, друкарні та логістичні центри. Серед постраждалих – “Наш Формат”, “Книголав”, “Мамине сонечко”, “Ранок” та інші учасники книжкового ринку. За даними галузевого аналізу, від початку повномасштабної війни щонайменше 35 українських видавництв зазнали прямих матеріальних і фінансових втрат. Тепер уявімо цю систему. Спочатку знищується друкарня. Потім склад, логістика, книгарня. А разом із ними зникає можливість своєчасно надрукувати, зберігати, доставити й продати українську книгу. Це удар не по одному підприємству. Це удар по всьому ланцюгу від української думки до українського читача. Навіщо ворогу українська книга? Тому що книга – це пам’ять. У книзі живе наша історія. Наші імена, мова, відкриття, помилки, перемоги. Наше розуміння того, ким ми є. Людину можна змусити мовчати, зруйнувати її будинок, окупувати її місто. Але якщо вона має книгу – вона має доступ до пам’яті, яку окупант не може повністю контролювати. Саме тому російська агресія супроводжується не тільки фізичним знищенням людей та інфраструктури.
Вона супроводжується боротьбою за історичну пам’ять та ідентичність. І це не випадковість. Без освіти не буде держави майбутнього Є ще одна річ, яку ми повинні усвідомити. Держава, яка перестає навчати дітей, перестає створювати майбутнє. Без школи не буде грамотного суспільства. Без університету не буде професіоналів. Без науки не буде технологій. Без технологій не буде конкурентної економіки. Без досліджень не буде нових ліків, матеріалів, енергетики, оборонних систем. Без інженерів не буде сучасної армії. Без учених не буде технологічної незалежності. Без гуманітарної науки суспільство втрачає здатність розуміти власну історію. А без історичної пам’яті народ стає легкою здобиччю для чужої пропаганди. Саме на це й розраховує ворог. Щоб Україна вижила фізично, але втратила інтелектуальну спроможність. Щоби наші діти читали менше. Аби українська наука втрачала людей. Щоб молоді науковці виїжджали, щоб руйнувалися лабораторії, університети, бібліотеки, видавництва. Щоби українська культура залишалася без інфраструктури, а після війни Україна була змушена не розвиватися, а десятиліттями наздоганяти зруйноване.
Знищення книги – це знищення можливості передати знання У цьому і полягає стратегічна небезпека. росія може знищити мільйони книжок. Але вона не може знищити українську думку, пам’ять, якщо Україна сама не дозволить їй зникнути. Тому відповідь повинна бути не тільки військовою, й цивілізаційною. Ми маємо відновлювати друкарні. Створювати резервні склади. Оцифровувати книжкові фонди. Зберігасвою справу з книжками роками, фактично – все життя. Тепер невідомо, чи відновить свою роботу славнозвісний книжковий ринок…” – відреагувала на російський удар користувачка Face- book Олена Ліннік. Своєю чергою письменник і фотомитець Володимир КОСКІН відгукнувся на трагедію рядками поезії:
Попіл і літери Папір – це білий саван для слів, які померли б, якби ти не вдихнув у них життя своїм поглядом. Ти тримаєш у руках чужий біль,
ти рукописи та архіви за межами зон ризику. Створювати дублікати бібліотек. Підтримувати українські видавництва. Захищати університети та наукові установи. Фінансувати українські наукові дослідження. Повернути престиж професії вчителя, науковця, інженера, видавця. І головне – не допустити інтелектуальної еміграції України. Бо після перемоги нам потрібні будуть не тільки солдати, які захистять державу, а й люди, які її перебудують. Ворог боїться не паперу. Саме це потрібно зрозуміти. росія не боїться паперу, вона боїться українця, який читає. Українця, який знає свою історію, пам’ятає Голодомор. Українця, який знає, хто такі Шевченко, Франко, Леся Українка, Грушевський, Вернадський. Українця, який розуміє, що Україна – не “частина російської історії”, який створює нову технологію, пише книгу, навчає дитину, проводить науковий експеримент, створює ракету, дрон, ліки, програму, університет, лабораторію. Ось цього майбутнього росія боїться найбільше. Тому вона намагається бити по всьому, що це майбутнє створює.
Книга – це теж зброя Не зброя з порохом. Зброя пам’яті, знань, критичного мислення, свободи. І тому кожна українська книжка, яка після російського удару знову виходить із друкарні, – це маленька перемога. Кожна відновлена бібліотека, новий підручник, захищений переплавлений на чорні літери, застиглу анатомію чиєїсь самотності. Кожна сторінка – це тонкий шрам на тілі часу, котрий розверзається знову і знову, щойно твої пальці торкаються палітурки. Тут немає затишку. Це занурення у безодню, де чужі катастрофи стають твоїми власними. А за вікном – війна. Вона гуркотить реальним залізом, трощить бетоном і забирає імена. Книги теж помирають, як люди. Вони горять у друкарнях Харкова, книгарнях Києва,
університет, український науковець, який залишається працювати в Україні, – перемога. Бо війна йде не тільки за територію. Вона йде за те, якою буде людина, яка житиме на цій території після війни. І саме тому ми повинні дивитися на знищення книжок не як на економічні збитки видавничого бізнесу. Це значно більше. Це удар по українській пам’яті, освіті, науці, культурі та ідентичності. А отже, це питання не лише відновлення підприємств. Це питання національної безпеки.
Україна повинна відповісти Нашою відповіддю має стати не мовчання, а більше книжок, шкіл, університетів, науки українського контенту, українських технологій. Більше дітей, які читають українською. Ворог хоче, щоб після війни Україна рахувала руїни. Ми повинні зробити так, щоб після війни Україна рахувала нові школи, нові лабораторії, нові університети, нові видавництва, нові бібліотеки, нові технологічні компанії та нові книжки. Бо українська ідентичність – це не те, що можна спалити разом із папером. Її можна знищити тільки тоді, коли народ сам перестане її творити, берегти й передавати наступному поколінню. Ми цього не дозволимо. Вони палять наші книжки – ми будемо писати нові. Вони руйнують школи – ми маємо будувати сильніші. Вони намагаються знищити українську науку – ми створимо країну, де знання стане одним із головних ресурсів держави. Вони намагаються стерти нашу пам’ять – ми зробимо її фундаментом майбутнього. Бо Україна повинна не просто вистояти. Україна повинна стати освіченою, науковою, технологічною і культурно сильною державою. І саме цього майбутнього найбільше боїться ворог.
Микола ГОЛОМША на полицях розбитих шкіл, їх спопеляють російські ракети та нічні шахеди. Обвуглені палітурки стають попелом, що кружляє над понівеченими містами, мов розірвані крила німих птахів. Ворог боїться цих сторінок, бо кожне слово в них — це фортеця, яку не взяти штурмом. Але тут, на розкладнім ліжку в укритті або при світлі згасаючої свічки, вціліла книга стає твоїм останнім окопом. Рядки перетворюються на бліндажі для розстріляної віри, а кожна збережена літера – це гільза, з якої вистрілили правдою у вічність. Ти гортаєш сторінки під акомпанемент сирен, і цей паперовий шелест раптом стає сильнішим за вибухи за стіною. Це розмова з тими, кого намагалися стерти, але хто виявився сильнішим за метал. Це суд над самими катами, де кожне речення – вирок. Коли ти закриваєш її, у кімнаті пахне гартом, тривогою і спаленими мостами. Ти повертаєшся у свій понівечений світ, але твоя власна історія вже назавжди надламана і загартована цим мовчазним паперовим пророком, якого не зміг спопелити вогонь.
Події, факти, коментарі · “Вони намагаються стерти нашу пам’ять – ми зробимо її фундаментом майбутнього”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ 16 серпня рашисти знищили ракетним ударом легендарний книжковий ринок у столиці поблизу станції метро “Почайна” (колишня “Петрівка”). Унаслідок атаки торговельні павільйони згоріли разом із книжками тощо. Втрати на мільйони. Рятувальники загасили пожежу, проте книги ще довго продовжували тліти… “Немає нічого. Ні в кого нічого не залишилося… Усе згоріло. Продавала підручники з іноземної мови для школярів. Чекали вересня, щоб усі були з підручниками… Але сталося, що сталося”, – розповіла hromadske Наталя, власниця книжкового магазину, який постраждав від російської атаки. “Державники від самого початку війни зазначають, що вона торкнеться всіх і кожного. От і нас торкнулася. Від сьогоднішнього нічного прильоту згоріла ціла віха історії – Книжковий ринок Петрівка. Згоріло місце, де мої батьки будували
Інформаційний простір · “Та вірим – Перемога буде, Вона для нас – ковток повітря, Бо українці – незалежні люди”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
део декламування творів Сидора Воробкевича опубліковані на Фейсбук-сторінці Чернівецької обласної бібліотеки для дітей, а фото учасників друкуємо тут. Редакція вдячна постійному авторові тижневика Георгію Лук’янчуку за надані світлини та активну причетність до подій у столиці. Так, наш колега не міг залишатися осторонь “Картонного майдану”, написав репортаж, де, зокрема, наводить гасла учасників: “За що вмирають батьки?!”, “Я прийшла заради себе, майбутнього України і військових, які не можуть прийти, та тих, хто вже ніколи не прийде”, “Міняйте полонених, а не міністрів”, “Поверніть Федорова”, “Банду геть!”, “Свободу слова військовим”. Сам пан Георгій долучився картонкою “Геть мародерів-м’ясників Зе–сирських від влади!”. Написав до редакції поет з Поділля, Хмельниччини, Володимир Олійник – просвітянин по духу і слову. Він розповів, що вихід у світ його першої збірки “Скрипка вічності” привітав листом Олесь Гончар, який сказав, що у віршах дебютанта “…квітне рідне Слово”, побажавши йому “щасливих творчих доріг”. Дмитро Павличко в автографі на книжці “Омела”: “Володимирові Олійнику – “поетові з іскрою Божою …”. Микола Сом: “З Ваших віршів на мене повіяло чистотою і свіжістю мого незабутнього друга Василя Симоненка”. Дякуємо, пане Володимире, успіхів. Не забувають наші друзі і про важливу дату в житті країни – День Незалежності – і відгукуються хто як уміє. Наприклад, читачка Мирослава Олійник днями надіслала свого вірша: Нам тридцять п’ять. Сумне це свято – скільки болю – Воно вже виміру не має,
Інформаційний простір · “Та вірим – Перемога буде, Вона для нас – ковток повітря, Бо українці – незалежні люди”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Ігор ЗОЦ, головний редактор “Слова Просвіти”
На пошту нашого тижневика, як і раніше, надходить чимало листів од постійних авторів, читачів і просто небайдужих українців. Цінуємо і дякуємо! На жаль, обсяг тижневика не дає змоги вмістити всі дописи, але ми прагнемо, якщо не виходить опублікувати, – бодай згадати про подію. Наприклад, просвітянка Марія Порох намагається детально розповісти у своїх статтях ледь не про всі події в Косівській громаді. Зокрема, авторка пише про нещодавню подію в Косівському музеї народного мистецтва та побуту Гуцульщини, де відкрилася персональна виставка Мирослава Близнюка – краєзнавця, колекціонера поштових листівок авторства Миколи Сеньковського. Пан Сеньковський – український фотохудожник, світлини якого, за словами авторки, є безцінними свідченнями життя Гуцульщини у 1920–1930-х рр. Ще один матеріал пані Порох присвячений підприємниці Юлії Томенко, яка ініціювала створення нового культурного простору – кав’ярні-крамниці “Любаска”. Відкриття локації стало знаковою подією не тільки для косів’ян і гостей міста, а насамперед для його засновниці Юлії Томенко. За словами організаторки, ідею створення цього культурного простору виношувала три роки, більше півтора року проходили підготовчі, господарські та організаційні роботи. “Сьогодні щаслива, що нарешті мрія увінчалась успіхом. Відкриттям кав’ярні-крамниці розпочинаємо
Зупинити російського диктатора Путіна можна тільки силою. Тиск на агресора має бути з двох напрямів: з одного – не дати можливості заробити за допомогою санкцій, з іншого – бити максимально боляче. На цьому акцентував речник ВМС ЗСУ Дмитро Плетенчук в ефірі телеканалу FREEDOM. “Зупинити Путіна можна тільки силою. Тактика пітерського гопника нікуди, звісно ж, не вивітрилася з голови російського диктатора. І, відповідно, гостро стоїть питання не лише введення нових санкцій проти РФ, а й підтримки вже діючих”, – сказав речник ВМС.
У липні 2026 року внаслідок російської агресії в Україні загинули щонайменше 437 цивільних, ще 2610 людей отримали поранення. Це найвищий показник цивільних жертв за один місяць від початку повномасштабного вторгнення. Про це повідомила моніторингова місія ООН з прав людини в Україні. Кількість загиблих і поранених у липні була приблизно на 30% більшою, ніж у червні. Якщо порівнювати з липнем 2025 року, кількість жертв зросла приблизно на 70% – торік загинули 312 людей, ще 1482 отримали поранення. Окремо в ООН звернули увагу на кількість постраждалих дітей. У нову історію з поваги до тих, завдяки кому вона стала можливою. Це захисники і захисниці України, а серед них і наш Руслан Трач – фотограф, поет, митець, громадський діяч. Висловлюю щиру вдячність Ірині Трач, яка надала необхідні матеріали для презентації виставки робіт її чоловіка Руслана, вдячна всім, хто був разом зі мною від початку і до реалізації мого проєкту: Христині Лівак – власниці мережі закладів харчування “Cactus” за допомогу, яка завжди була поруч, вірила в мене і підтримувала; Наталії Юровій та її чоловікові Юрію Пороху, активним помічникам у моїй важливій справі”, – цитує Марія Порох Юлію Томенко у своєму дописі до “СП”. А ось якого вірша надіслав наш автор із Сум, науковець Олексій Вертій: Січень січе, Лютий лютує, Березень плаче, Квітень квітує, Травень під ноги стелить травицю, Червень складає сіно в копиці.
Липень медовий бджілок чарує, Серпень чудовий булки дарує, Вересень трусить грушів садочку, Жовтень гаптує клену сорочку, Йде листопад – застеля килими, Грудень приходить – початок зими… Завжди приємно отримувати інформацію про заходи з активною участю просвітян. Так, від працівників Чернівецької обласної бібліотеки для дітей ми дізналися, що з метою популяризації творчої спадщини Сидора Воробкевича серед дітей Буковини та відзначення 190-ї річниці від дня народження поета КУ “Чернівецька обласна бібліотека для дітей” спільно з Чернівецьким обласним об’єднанням громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка” започаткували та провели Перший обласний дитячий конкурс Воробкевичевих читань “Рідна мова”. На розгляд журі надійшло 57 робіт. Ві-
Суцільний біль на Марсовому полі, Де вітер прапорами колихає.
Де вітер стиха розмовляє Вночі і вдень. У будь:яку погоду. Він кожного в обличчя знає, З якої хати і з якого роду…
Та вірим – Перемога буде, Вона для нас – ковток повітря, Бо українці – незалежні люди, Які ввійдуть в історію новітню.
Спасибі світу, що допомагає, За їхню віру в нашу Перемогу… Нам тридцять п’ять. Наш гімн лунає. Ми знаємо свою дорогу. Напередодні головного свята України прийшла не тільки стаття про поезію з війни від постійного автора “СП” військовослужбовця Станіслава Новицького, а й звістка про його нагородження високою відзнакою від командувача Національної гвардії України “За доблесну службу” (на фото). Долучаємося до привітань! Принагідно дякуємо авторам і просто небайдужим читачам за підтримку “СП”: Анні Столяровій, Марії Швед, Вірі Боднарук (США), Ярославі Різниковій, Дмитру Чистяку, Юрію Мосенкісу, Наталії Савчук, Оксані Приходько, Василеві Лизанчуку, Володимиру Корнійчуку, Андрію Бондарчуку. Шануймося!
тія” Сергій Жадан після повідомлення корпусу про приєднання його підрозділів до адвокатської програми, яку започаткував екскерівник ОП Андрій Єрмак, – заявив, що не бачить різниці між “адвокатом Єрмаком і адвокатом Медведчуком”. Водночас Жадан наголосив, що вважає неправильним через цю історію відмежовуватися від “Хартії”. Про це написала “Українська правда”.
За час роботи у Верховній Раді нардепи від “Слуги народу” збільшили загальну площу своєї житлової нерухомості відразу на 23,811 тис. кв. м. Однак не всі – лише 135 депутатів з 228-ми, або одразу майже 60%. Найбільшою площею “розжився” Володимир Ватрас, нерухомість якого за період з 2019 по 2025 роки (за який подані найсвіжіші декларації) зросла одразу на 1,551 тис. “квадратів”, або 354%. Про це пише OBOZ.UA.
У Ладижині Вінницької області на 91-му році життя померла Валентина Сушицька – праправнучка Тараса Шевченка по лінії його сестри Катерини. Жінці було 90 років. Як повідомляє Цензор.НЕТ, про смерть Валентини Сушицької сповістили місцеві медіа.
Підготував Ігор ЗОЦ
Інформаційний простір · “Та вірим – Перемога буде, Вона для нас – ковток повітря, Бо українці – незалежні люди”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
липні загинули 17 дітей, ще 166 були поранені. Це найвищий показник дитячих жертв із квітня 2022 року. У яких регіонах було найбільше жертв: Київ – 54 загиблих і 202 поранених; Херсон – 34 загиблих і 424 поранених; Запоріжжя – 27 загиблих і 280 поранених; Суми – 20 загиблих і 152 поранених.
Головна редакторка “Української правди” Севгіль Мусаєва розкритикувала кадрову політику української влади та заявила про серйозну деградацію системи державного управління на тлі п’ятого року повномасштабної війни. За її словами, напередодні складної осені та зими в державі продовжується “кадрова чехарда”, логіку якої важко пояснити. “П’ятий рік повномасштабного вторгнення, попереду дуже важка осінь і важка зима, а в нас ця кадрова чехарда продовжується, і абсолютно незрозуміла логіка. Її немає, я думаю”, – цитує пані Мусаєву медіа “Новини Коротко”. Окремо журналістка розкритикувала кадрові рішення у сфері зовнішньої розвідки, назвавши те, що відбувається, фактичним “демонтажем” інституцій та системи управління державою: “Такої деградації системи державного управління я не пам’ятаю ніколи. Я працювала журналісткою за часів Януковича – не було такої деградації. Я працювала журналісткою, коли президентом був Петро Порошенко, – такої деградації системи державного управління не було”. За оцінкою Мусаєвої, нинішній стан системи на п’ятому році повномасштабної війни є “просто катастрофою”. Вона також заявила, що владі бракує людей, які могли б прямо сказати президенту про неефективність кадрових рішень.
“Зеленський попризначав на державні посади лояльних. А ми очікуємо від них результату як від компетентних… тому й маємо замість підготовки до зими лякалки про сувору зиму”, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці депутат Київської обласної ради Володимир Горковенко.
“Тільки слабкий лідер боїться критики. Блокування доступу до Youtube-каналу Борислава Берези Зеленський і його оточення оголюють свої фобії. Людина, яка раніше тролила політиків у своєму комік-шоу боїться вільного слова! Це так дріб’язково, що аж дивно.
До речі, у своїх відео окрім критики влади Береза закликав допомагати ЗСУ. А питання свободи слова, яке ставлять Україні на переговорах з Євросоюзом, тепер буде тільки частіше підніматися. Бо так з критиками чинить путін, а не лідер європейської країни. Мені це певним чином нагадало спроби глушіння Голосу Америки чи Радіо Свобода та Бі-Бі-Сі у совку. І все одно всі слухали”, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці народний депутат Володимир Ар’єв.
На день 106-ї річниці переможної Варшавської битви міністр Войцех Кольський від імені президента Республіки Польща Кароля Навроцького поклав квіти на могили воїнів отамана Симона Петлюри, які загинули в польсько-більшовицькій війні. Про це повідомила Канцелярія Президента Польщі. Таким чином було віддано шану воїнам Української Народної Республіки, які разом із польською армією боролися, захищаючи Польщу та Європу від більшовицької навали, і які спочивають на православному кладовищі на Волі у Варшаві.
Письменник і військовослужбовець 2-го корпусу НГУ “Хар-
Письменники і час · “На все своє многотрудне життя на чужині, сповнене перемог і втрат, зберіг любов до рідного краю і співучість української мови”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Олекса РІЗНИКІВ, член НСПУ, просвітянин, повний кавалер ордена “За заслуги”
Історія України знає багато славних імен тих, хто поклав своє життя на олтар боротьби за волю й незалежність України. Упродовж багатьох віків кращі сини України виборювали право бути Україні й українцям. Іван Мазепа, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера – попри всі намагання кацапні, залишилися нашими головними символами боротьби за незалежність України. Але було дуже багато славних імен, хоча й другого ряду, які в міру своїх сил і можливостей не тільки мріяли, а й боролися за майбуття України. Про їхню боротьбу царська влада, а в подальшому й радянська імперія замовчувала. Так, начебто їх ніколи йне було. І тільки тоді, коли Україна, врешті-решт, отримала незалежність, інформація про життя й боротьбу невідомих героїв стала просочуватися крізь товщу заборон і небуття. Одним із таких героїв, що жив і боровся у першій половині ХХ століття, був Дмитро Васильович Івашина, що мав псевдонім Дмитро Геродот. Публіцист, фейлетоніст, поет, літературний критик, консул, український державний діяч у Королівстві Румунія, один із керівників емігрантської організації колишніх вояків УНР в Румунії, розвідник – і це все Дмитро Васильович Івашина (Геродот) – ось така стисла характеристика цієї видатної людини. У передмові до книги “Український Геродот з Верхньодніпровська”, що вміщує дев’ять розділів на 643 сторінках, матеріали до якої зібрав і упорядкував Євген Безус, житель Верхньодніпровська, член НСПУ і просвітянин, сказано так: “Увесь життєвий шлях і творча діяльність Дмитра Васильовича Івашини, нащадка козацької старшини, – яскравий приклад пробудження ще в молоді роки національної свідомості. Він народився й зростав в умовинах царської імперії, де не тільки вичавлювалося, а й нищилося все те, що хоч якимось чином могло дати паростки українства. Зродившись на Придніпров’ї у повітовому містечку Верхньодніпровську, яке понад століття перед тим було землями Платнірівського куреня Кодацької паланки Запорозької Січі, він на все своє многотрудне життя на чужині, сповнене радощів і страждань, перемог і втрат, зберіг любов до рідного краю і співучість української мови”. А для нас нинішніх цей чоловік цікавий ще й тим, що довго після поразки і окупації України у 1921 році діяв як дипломат УНР за кордоном. Дмитро Васильович Івашина (Геродот), будучи непересічною особистістю, мав значний вплив на діяльність української еміграції 20–30-х рр. минулого століття не тільки в Румунії, а й на Європейському континенті. Адже його публіцистичні й гострі, а той сатиричні твори публікувалися не тільки в журналі “Тризуб”, що видавався в Парижі. Перелік періодичних видань, де були надруковані його твори, настільки великий, що, можливо, й до цього часу не всі відомі. Багато його висловлювань ще й до сьогодні актуальні. Адже війна московії проти України з метою знищення українців як нації, знищення України як суверенної держави і знищення міст і сіл, де проживають українці, – була, є і, на жаль, буде до того часу, поки буде російська імперія. Історичні факти свідчать про це вперто й відверто. Понад чотириста років російська імперія нищила Україну й українців. Батуринська й Базарська трагедії, Голодомор 1932–33-х рр. (майже п’ятнадцять мільйонів загиблих українців), Друга світова війна (воювало майже сім мільйонів українців. Вижило – менше половини. Це ще без втрат мирного населення). Лінгвоцид – нищення української мови. З 1627 р. і до розвалу радянського союзу, за чотири століття, 134 спроби вбити українську мову. І сьогодні на тимчасово окупованих територіях продовжується нищення української мови. Українці не мають права навчатися українською. Тільки чужинською. Окупантською. Дмитро Васильович на особистому досвіді спізнав імперіалістичну, окупантську сутність московитів, у які фантики вони не обгорталися б й не обгортували свої фальшиві ідеї: “братства”, “русскаго мира”, “славянскаго единства” та іншого намулу, крізь який завжди вигулькувало рило ординського шовінізму, а в нинішні часи – відвертого русофашизму. Закінчивши народну школу в селі Сергіївка Верхньодніпровського повіту, Дмитро Івашина вступив до 3 класу шестикласної міської школи. Закінчував її екстерном, бо батька відправляли на службу до м. Кременчука. Він з юних років став працювати журналістом. Дебютував віршованими фейлетонами в газетах: “Кременчугскій Голосъ” і “Кременчугское Слово”,
“Приднепровский голос” (Кременчук). “Кременчужани любили його фейлетони – віршовані дотепні, легкі для читання. Через кілька років, відчувши, що йому стає тісно в Кременчузі, молодий фейлетоніст переїжджає до Полтави і знаходить собі працю в газеті губернського масштабу”, – пише Анатолій Гак (Мартин Задека) у своїх спогадах “Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку”. До речі, читач має можливість прочитати ці спогади в сьомому розділі цієї книги. Надалі Дмитро Івашина продовжив публікуватися в періодичних виданнях “Днепръ”, “Южанин”, “Полтавская речъ”, “Полтавский день”, “Южная Копейка”, “Елисаветградскія новости”, “Южный край”, “Харьковская вечерняя газета”. Часто через критичні статті й гострі фейлетони тодішня імперська влада закривала газети. Тож Дмитру Івашині разом із колегами доводилося, змінивши назву, перереєстровувати газету й знову нести людям слово правди. Коли ж із початком Першої світової війни його мобілізували до війська, він і там знаходив можливість творити. У 1917 р. – секретар редакції газети “Воингражданин” 6-ї армії Румунського фронту. Навіть тоді, коли Бесарабію захопили румуни, Дмитро Івашина разом з Анатолієм Гаком продовжили видавати газету вже як суто міську. І тільки наприкінці травня 1918 р. вирушили з Бесарабії в Україну. Спочатку до Тирасполя, а тоді й до Одеси. Тут Дмитро Васильович вирішив видавати “Газету-Ракету”. Найпершим його колегою і помічником був Анатоль Гак. Про це докладно висвітлено в його книзі “Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку. Спогади”, розділ “Дмитро Геродот”. Потім була газета “Новая Украина”, редактором якої був Олександр Саліковський. Згодом редагував газети “Молодая Украйна” та “Одесская Мысль”. Публікувався в щотижневику “Наше село”. Незабаром Д. Івашина прибув до Києва і був прийнятий на посаду випускового редактора газети “Трибуна”. Літературним відділом у “Трибуні” відав О. Олесь, театральним – Микола Вороний. А відповідальним редактором був Олександр Саліковський. Після того як Київ захопили денікінці, Геродот зазнав безробіття. За коротким часом Київ захопили більшовики, і він працював у “Вістях ВЦВКУ”. У травні 1920 р. українські та польські війська вигнали більшовиків. У Києві стала виходити друком українська газета “Слово”. Редактор газети Валентин Садовський приймає Дмитра Васильовича на посаду секретаря редакції. Зі сторінок “Слова” лунали його гострі антибільшовицькі фейлетони. Упродовж того часу, що мешкав у Києві, працював також у редакціях газет “Відродження”, “Україна”. У 1919–1920 рр. був співробітником щоденної газети “Українське слово” (Кам’янець-Подільський).
Евакуювавшись у листопаді 1920 р. разом з урядовими установами УНР до Польщі, а затим влітку наступного року до Румунії, продовжив активну журналістську працю. Публікувався в періодичних виданнях: “Воля” (Австрія), ілюстрованому журналі “Хлібороб”, календарі “Рідний край”, календарі-альманаху “Дніпро”, “Народна справа”, “Наша зоря”, “Новий час”. “Рідна мова”, “Син України”, “Українська нива”, “Українська трибуна”, “Український інвалід” (Польща), “Самостійна думка”, “Самостійна думка української матері”, “Хліборобська правда” (Румунія), “Гуртуймося”, Студентський вісник (Чехословаччина). Дописував до газети “Час”, що видавалася в Чернівцях у 1928–1940 рр. Та найчастіше статті, кореспонденції, репортажі, листи, звіти, інформації, літературні розвідки Дмитра Геродота можна було прочитати на сторінках друкованого органу Уряду Української Народної Республіки в еміграції – паризького щотижневика “Тризуб”. Переважна більшість його творчої спадщини є в цій книзі (розділ 4). Не варто забувати й те, що Дмитро Васильович був ініціатором видання інформаційного бюлетеня “Українтаг” (Українське телеграфне агентство в Румунії). Він же його й очолював впродовж багатьох років. “Довелося Д. Геродоту деякий час на початку 1921 р. попрацювати в Міністерстві преси й пропаганди УНР у відділі преси. В цьому відділі було всього два працівники. Та ще один у відділі пропаганди. І хоча чисельність МПП на той час складала три працівники, усе ж у традиційному місячному (за січень) звіті керівництву поміж важливими здобутками пресової діяльності (випущено шість комунікатів, опубліковано до 30 статей в українській та польській пресі, вміщено понад 35 повідомлень з української проблематики в європейській пресі) подано значну кількість спростувань до редакцій українських, російських, польських газет і журналів, що видавалися на польських теренах, підготовлено матеріали до таборових часописів” – Лідія Сніцарчук “Організація дійсної і доцільної пропаганди за кордоном”: Міністерство преси й пропаганди УНР. Комітет імені Симона Петлюри в Румунії з травня 1937 р. видавав власний друкований орган “Наше слово”. Головним гаслом видання було: “Все для України”. Головою фонду Комітету, ініціатором і редактором спеціального “Бюлетеня” був Д. Геродот. Різноманітність жанрів, а також численність сатиричних і гострих матеріалів, що друкувалися в різних виданнях та до того ще й за кордоном, спричинили необхідність приховувати Дмитру Васильовичу Івашині своє справжнє ім’я та й навіть свій основний псевдонім Дмитро Геродот. Тож і мав їх майже дюжину: Дм. Геродот, Д. Недоля, Тутешній, Присутній, Хозар, Однорічник, Давній, Х-Р, ще й криптоніми Д.Г., Г. Можливо, й інші були. Завдяки увазі й підтримці керівництва Одеської публічної бібліотеки Євгену Безусу вдалося отримати велику кількість матеріалів, хоча й короткого, але продуктивного одеського періоду творчості Д. Геродота. Фейлетони віршовані й прозові та інші цікаві матеріали вміщені в розділі 3 цієї книги. З початком революційних подій 1917 р. Дмитро Івашина провадив активну організаторську й пропагандистську роботу. На першому військовому з’їзді він член комітету від 3-ї стрілецької дивізії. Був включений до складу ініціативної групи зі скликання 1-го Українського військового з’їзду 6-ї армії, на якому обраний членом Української армійської ради. У листопаді 1917 р. після 2-го військового з’їзду разом з усією українською групою вийшов з армійського комітету через те, що “більшість армійського комітету складалася з більшовиків”. Від самого початку прибуття до Румунії разом із полковником Гнатом Порохівським організовують Громадсько-допомоговий комітет українських емігрантів в Румунії (ГДКУЕР) – об’єднавчий центр усієї української еміграції в Румунії. Провід Комітету обрано на Першому з’їзді, який відбувся 15–17 серпня 1923 р. Головою був обраний Гнат Порохівський, а Генеральним секретарем – Дмитро Геродот. Діяльність Комітету, в якому найголовніша роль належала Геродоту, мала розгортатися за вказівками Симона Петлюри і на основі його принципів. Головною метою діяльності Комітету стало: моральна і фізична підтримка українських емігрантів і поліпшення умов їх перебування в Румунії.
Письменники і час · “Вдасться зрозуміти силу духу патріотів, які сто років тому виборювали незалежність України і вірили, що Україна обов’язково буде вільною”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тя Україною Незалежності, ім’я Дмитра Васильовича Івашини (Геродота) було забуте. І тільки в останні роки завдяки історичним розвідкам Володимира Антофійчука, Валерія Власенка, Лідії Сніцарчук, С. П. Сегеди, Миколи Стопчака, Володимира Сідака і Тамари Вронської, Валерія Капелюшного і Олени Коваль, також Ольги Порохівської-Андрич, племінниці Дмитра Васильовича, і Вадима Гузуна, румунського дипломата, історика і юриста, піднята завіса і висвітлюється політична діяльність, публіцистичний і літературний спадок незламного українця, уродженця Верхньодніпровщини Дмитра Васильовича Івашини. Маю надію, що матеріали, зібрані в цій книзі, допоможуть надати нові імпульси не тільки вивченню діяльності Д. Геродота, а й спонукатимуть до подальших розвідок, можливо, ще не зовсім втраченого публіцистичного та літературного спадку Верхньодніпровського Геродота – борця за Незалежність України. А ще стануть маленькою цеглинкою в побудові величної споруди – справжньої історії боротьби українців за свою Незалежність, а не вигаданої кацапами, або ще якимись зайдами від історії”. На завершення додам. Книга “Український Геродот з Верхньодніпровська” побачила світу видавництві “Ліра” (м. Дніпро) у 2024 році. Презентації книги відбулися у бібліотеках Дніпра, Львова, Одеси, Сум, Вінниці. А ще книга стала лауреатом “Краща книга Виставки-Форуму в Одесі” у 2025 році у номінації “Художньо-публіцистичне видання” і “Всеукраїнського конкурсу з літературного краєзнавства імені Григорія Зленка” у 2025 році. Кожен, кому не байдужа історія боротьби українських патріотів, може детально ознайомитися не тільки з публіцистичною і літературною творчістю Дмитра яни, бо ж говорили російською. Один із них підійшов і питає його, як кудись проїхати. Павєл відповів не зовсім чемно: “Зателефонуй своєму путіну, і нехай він тобі підкаже, він же усім руським по світу допомагає...” Новий знайомий на мить знітився, а потім почав доводити, що той помилився і він ніякий не росіянин, а “російськомовний українець з... Києва”. Уявляєш?! Поляк подивився на того молодика, як на дебіла, і пішов собі. А той слідом і тицяє свій український паспорт з тризубом. Поляка це ще більше розлютило: він сплюнув під ноги й пішов геть. Вже потім, розказуючи моєму знайомому цю історію, Павєл запитав: “Що то за українці такі?! Як так може бути?! Ти уявляєш, щоб я, поляк, живучи у Варшаві, і не мовив по-польськи! Або німець у Берліні по-німецьки! Або француз у Парижі не знав французької!” Щиро зізнався, що не уявляю. А поляк ще більше розлютився: “Такі люди
Письменники і час · “Вдасться зрозуміти силу духу патріотів, які сто років тому виборювали незалежність України і вірили, що Україна обов’язково буде вільною”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Важливою була і співпраця з румунською владою щодо контроля еміграції й усунення підозрілих та небезпечних осіб (шпигунів, провокаторів). Тринадцять років діяльності Комітету були надзвичайно плідними. За цей період проведено сім з’їздів. Дмитро Геродот брав активну участь як в організації роботи з’їздів, так і безпосередньо в їхній діяльності як один з керівників. Він був одним із тих, хто використовував трибуну з’їздів для поширення політики національної свідомості та організації боротьби за українську державність. Наприклад: “Для організованого громадянства в Румунії ідея політичного об’єднання не є новою. Вагу такого об’єднання всі розуміють і над нею уже не дискутують. Ставляться лише питання про те, хто має входити в це об’єднання. Ми завше стояли на ґрунті самої широкої доступності. Нашим гаслом було і єсть – боротьба за незалежну соборну українську державу, а не за форму цієї держави” (Д. Геродот, 4 конференція української еміграції в Румунії – 1926 р.) Про ці з’їзди, а також конференції, що проводилися емігрантськими організаціями УНР, друкувалася інформація в журналі “Тризуб” за підписом – Дмитро Геродот. Розділ 5 цієї книги дає можливість ознайомитися з роботою з’їздів, прийнятими на них рішеннями та з обраними на цих з’їздах керівними органами еміграції. “В жахливих 1932–1933 роках Голодомору в Україні Громадсько-допомоговий комітет українських емігрантів в Румунії заснував поруч з ним окремий прилягаючий спеціальний Комітет на чолі з Геродотом, з метою допомоги жертвам цього масового убивства”, – пише Ольга Андрич у своїй книзі “Дмитро Івашина Геродот – консул, публіцист, поет, український діяч в королівстві Румунія”. Не менш важливою була діяльність Дмитра Геродота на посаді Генерального секретаря філії Товариства українських емігрантів Ліги Націй у Бухаресті. Її заснував Кость Мацієвич, міністр закордонних справ УНР,
Володимир ЗАЇКА, м. Вінниця
Увесь світ із нас сміється, а нам – хоч би що! Ну не можна ж так: жити в одній країні, а спілкуватися мовою ворога. Нас убивають, знищують рідні міста та села, пускають по світу жебракувати, а ми настирливо продовжуємо лити крокодилячі сльози і бовкати щось, бо “руськоговорящі і так звикли”. А відвикати не пробували, дивлячись на звірства окупантів? Нещодавно подивився відео одного добродія з Добропілля на Донеччині (слава Богу, що особисто з ним не знайомий!), який виклав у мережу відео довоєнного шахтарського містечка, що супроводжувалося якоюсь “патріотичною” піснею (можливо, місцевого автора) кацапською мовою. Скільки вигулькнуло сопливих відгуків! Скільки непоправного болю та жалю, що аж самому хотілося заплакати, бо Добропілля мені рідне і близьке, виріс разом із ним. Там голова Надзвичайної Дипломатичної Місії УНР в Румунії. Дмитро Васильович тісно співпрацював з першою Надзвичайною Дипломатичною Місією УНР в Румунії. Дипломатична місія мала велике значення у Румунському Королівстві і відзначилася плідною діяльністю з захисту політичних і військових прав українських емігрантів у Румунії. Ознакою поваги до його постаті з боку румунської влади є й той факт, що Дмитро Геродот був прийнятий Королем Румунії як представник УНР в екзилі. Не можна не торкнутися й поетичної струни непересічного публіциста, видатного політичного й громадського діяча, фейлетоніста Дмитра Геродота. У 1929 р. у Чернівцях він видав поетичний збірник “Тернистий шлях”. Велика частина його громадянської лірики, роздумів і політичних закликів розміщена в розділі 7 цієї книги, і читач має насолоду їх почитати. І як же сучасно звучить один із віршів.
1918 Минає чад братерських “уз”, Бої навколо… Все гуде… В нове ярмо, в новий союз Ніхто з москвою не іде.
Москва лютує… Байдуже Подій не в силах зупинить: Над Україною уже Державний прапор майорить…
Важливо, мабуть, звернути увагу й на те, що Дмитро Васильович не тільки написав багато статей, літературних розвідок, фейлетонів та віршованих творів, а й приділяв значну увагу вивченню іноземних мов. А ще закінчив у Бухаресті “Вищу школу документальних і адміністративних наук”. Попри свою велику зайнятість питаннями організації життя українців в Румунії, значну політичну і публіцистичну діяльність, Дмитро Васильович був постійно у вирі культурно-проу мене було багато друзів та знайомих, яких війна вигнала з насиджених місць. Але чомусь не зворушили ці плакальщики, які, мабуть, щиро ділилися наболілим з різних куточків України, де вони тепер проживають. Бо майже всі ці коментарі теж були написані російською. Так і хотілося вигукнути всім: “Не вірю!” Не почують, тож коротко написав. І що тут здійнялося! Такий галас, ніби я їм особистий ворог, бездушний та підступний, а вони – теж українці, але “російськомовні” і весь час спілкувалися ворожою мовою, бо так звикли і так їм зручніше. І батьки та діди так чинили. Подивіться, що тепер залишилося від раніше зеленого, затишного, впорядкованого шахтарського містечка, куди навряд чи багато хто з вас уже повернеться назад. І скільки їх, таких містечок, на Донеччині (і не світницького життя еміграції. Організація і виступи на вечорах пам’яті, присвячених Тарасу Шевченку, роковин смерти Симона Петлюри, відзначення пам’ятних дат УНР, участь у театральних виставах як актор – це все Дмитро Геродот. Також він опікувався й питаннями отримання правдивої інформації з теренів окупованої росією України. Тож відправка агентів за Дністер, прийом прибулих з окупованої України не залишалися поза увагою Дмитра Геродота. Про це можна ознайомитися більш детально у розділі 7 з передруку статті Володимира Сідака і Тамари Вронської “Особливості розвідувальної діяльності військової спецслужби Державного центру УНР в екзилі у міжвоєнний період з книжки “Спецслужби держави без території””. Керівництво УНР в екзилі високо оцінювало діяльність Дмитра Геродота на теренах боротьби за здобуття Незалежності України і звільнення її від московської окупації. Схвальні відгуки про його діяльність ми знаходимо в статтях, що друкувалися в пресі і в листуванні: Гната Порохівського, Андрія Лівицького, Симона Петлюри. На довгі десятиліття, від Другої світової війни і аж до здобуттільки), від яких залишилися лише назви та точки на мапі?! Але “російськомовним” це не доходить – хоч ти лусни! Ні тут, ні за кордоном. Ще один красномовний приклад – знайомий поділився, який нещодавно повернувся з Польщі. Там у нього є добрий товариш (не всі ж поляки вбачають у нас ворогів?). Так ось, при черговій зустрічі Павєл, обіймаючи українського побратима, з яким його зв’язує спільний бізнес, просто огорошив: “Навіщо ви воюєте, якщо у вас немає майбутнього!” “Як це?” – в свою чергу не зрозумів український друг. І поляк пояснив: “Я тут не можу розрізнити, хто з Москви, а хто з Києва. А ти можеш?” Потім розвинув власну думку. Сьогодні побачив, як на заправці стояли два молодика і про щось завзято сперечалися. З розмови поляк зрозумів, що вони – росі-
Васильовича, а й із його організаційною і розвідувальною діяльністю, відчути й зрозуміти почуття й поривання українських патріотів того часу. До того ж, багато суджень і висновків, викладених у творах Дмитра Васильовича, актуальні й до сьогодні. Бо, на жаль, і нині відбуваються такі події і політичні процеси, сутність яких не змінилася й за сто років. Можливо, тим, хто прочитає цю книгу, вдасться отримати відповіді на деякі запитання, які є болючими для українців і до сьогоднішніх часів. А ще зрозуміти силу духу патріотів, які сто років тому виборювали незалежність України і вірили, що Україна обов’язково буде вільною. І коли я це все читав, мене не покидала, а просто пекла думка – коли ж ми визнаємо правонаступництво України щодо УНР, яка таки була визнана кількома державами, провадила велику широку дипломатичну діяльність, багато робила для визволення з окупації нашої Держави. Це зробили прибалтійські держави! А ми чомусь спинилися, і саме напередодні широкого, підлого нападу москви. Маю на увазі законопроєкт №5796 “Про правонаступництво України щодо Української Народної Республіки”, зареєстрований депутаткою від “Свободи” Оксаною Савчук у Верховній Раді 16.07.2021. За ним Україна мала б офіційно визнаватися правонаступницею УНР, а також визнаватися факт окупації території України в 1921–1991 роках. Раніше в парламенті вже був подібний проєкт №7521 від 22.01.2018, який також стосувався правонаступництва України щодо УНР. На сторінці урядового порталу для проєкту №5796 зазначено, що його опрацьовували в комітеті, а на 12.09.2019 він підтримувався у першому читанні. Прошу депутатів все-таки повернутися до цього законопроєкту. P. S. Книга видана за фінансової підтримки Олега Безуса, сина упорядника. Хто має бажання придбати книгу “Український Геродот з Верхньодніпровська” – звертайтеся за телефоном ([контакт приховано].
– це ваша ганьба!” І український компаньйон не міг нічого йому заперечити. Боляче не тільки те, що подібні російськомовні поширюють та розносять кацапські наративи в Україні, вони ще й заполонили Європу і розносять цей мотлох там, ганьблять рідну державу, називаючи себе українцями... російською мовою! Невже важко вже нарешті затямити собі та запам’ятати, що двомовних націй не буває, бо їх просто не існує в природі! Це нам упродовж кількох століть вдовблювали в голови московити. Тому треба вже позбавлятися таких наративів, тим паче, під час підступної війни. І не нав’язувати цивілізованим європейцям (і самим собі теж) казки про слов’янські народи-брати, двомовну українську націю. Російська мова – це символ росії. А українська – наш генетичний код. Іншого не дано. Як тут не згадати славного Кобзаря: “Серце болить, а розказувать треба...”.
Національна еліта · “Понад усе його мрією(верховиною було єднання з великою Україною”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, доктор педагогічних наук, дійсний член НАПН України
Вже третє століття українці в серпневі дні гідно вшановують у різний спосіб та в різних суспільно-політичних умовах людину, про яку правдиво сказав визначний національний просвітник С. Смаль-Стоцький на 25-літньому творчому ювілеї (1886 р.) в Чернівцях: “…величаємо великого нашого Поета, бо він перший до відродження нашого народу поклав могучу, сильну, віковічну підвалину – Рідне слово, він перший почав ширити світло, показав, що нема чого відділювати ся від рідних братів в Україні, бо ми один нарід, одна наша мати, одна наша мова…” Саме таку щиросердну оцінку Юрію Федьковичу було дано знаним ученим, видатним шевченкознавцем, одним із співзасновників Української академії наук (1918 р.), професором тодішнього Чернівецького університету. Ніби відповідаючи, через рік (25 серпня 1887 р.) Поет у своєму вірші “Що я люблю, в що вірую…” суголосно заявить: Я люблю мою Русь:Україну; Я вірую в єї будучину; В тій:то надії я живу й умру. Справді, вся його життєтворчість була зіткана з любові до рідної землі і народу, з тих вічних цінностей, які не дозволяли загубитись та зникнути уярмленому українству. Недарма Леся Українка на стику століть (1899) у Києві на зібранні інтелігенції зробила доповідь “про двох найвизначніших українських письменників-буковинців Ю. Федьковича і Ольгу Кобилянську”. Це був свіжий і сильний талант, не збаламучений москвофільськими книжками, якого було чути і якого воліли слухати по всій Україні. Символічно, що він народився напередодні великого християнського свята Преображення Господнього, коли на горі Фавор було промовлено: “Це – мій улюблений Син: його слухайте”. Тому й згадуються нині, в час народин знакового Українця – Юрія Федьковича, ті біблійні слова, адже його також варто “слухати”, оскільки багацько вчиненого ним було справою Божою. Іван Франко справедливо називав його “Буковинським Кобзарем”. Бо чого лише вартий знаменитий Федьковичів вислів, озвучений публічно 140 років тому (1886). Ставши редактором газети “Буковина”, він у травневому номері надрукував вікопомні рядки: “Ми мусимо раз і назавжди покинути наш смішний і для нас пагубний cenaратизм, ради котрого ми в закутку й відділено дотепер жили, як якась нова, себто якась “буковинська нація”, і мусимо починати жити якоби одним духом і одним тілом з прочим руським народом”. Оте величне “від Сяну до Дону” з вірша “Ще не вмерла Україна” (1862) Павла Чубинського, який пізніше став Державним Гімном України, знову на повний голос зазвучало Карпатським небокраєм у межиріччі Дністра, Черемоша й Прута. Голос Поета єднав цією найвищою чеснотою мрію Народу, розділеного імперіями. Федькович безустану засівав талантом свого Слова українські (підавстрійські) землі Шевченковим заповітним:
Любітеся, брати мої, Украйну любіте, І за неї, безталанну, Господа моліте. Здається, що ця велика ідея соборності стала стрижневою для Поета, як тільки він розпочав “пізнання” наддніпрянських письменників, особливо Шевченка, завдячуючи молодим і прогресивним українським просвітникам (А. Кобилянський, К. Горбаль, Д. Танячкевич) та окремим офіцерам-українцям австрійської армії, які відкрили для Федьковича досі незвідану духовну Євангелію українства – “Кобзар” Шевченка. Федькович боготворив Шевченка за “Нашу славу, наше слово / І нашу свободу”. У той смутний період “солдатчини” його душа вперше так чутливо і ранимо запротестувала проти неволі, коли він волів змінити позолочений мундир на народну одежу. Але Народу вільного! Він занотовує: “Неволя! А я бажаю свободи, свободи, милий брате!” Не лише особистої, а передусім для Народу і народів. Поет гостро відчув увесь непотріб своєї військової “місії”, спрямованої на придушення боротьби італійців за національну свободу. Хоча виховувався на початку поза українським літературним словом, бо вірші писав німецькою мовою, вчився в німецькій школі, “знав тільки німецьких поетів і читав самі тільки німецькі книжки”. Навчителем Федьковичевої музи був німецький (чернівецький) поет, професор Нейбауер, який стверджував, що він “у ліриці з кожним німецьким поетом мірятися може...” Справді, знавець Шиллера, Ґете, Ґейне, німецької культури (і не тільки), перекладач, автор багатьох збірок, написаних цією мовою, він міг би торувати на цьому ґрунті успішний кар’єрний злет. Проте ним обрано, передовсім під впливом Шевченка, дорогу, суголосну його етичному принципу – писати рідною народною мовою для свого народу. Здійснення цієї мети в ті часи було надскладним завданням, оскільки понівечений національно-культурно, соціально, політично та розіп’ятий імперіями народ міг “вибитися в люди”, лише зрадивши і зрікшись своєї мови, традиції, віри, пісні, національної пам’яті. Подібний стан означав добровільно (чи інакше) “німечитись, волощитись, польщитись”,
а найгірше – омоскалюватися, запедикульозившись москвофільством. Бо спертий “дух” москвофільства в той період наскрізь проточив, як міллю, навіть львівську “Просвіту” та чернівецьку “Руську Бесіду”. Хоча ідею українськості, ключа до “таємничої будучини” Поет намагався відшукати саме в цих національно-культурних товариствах, позбавивши їх від чумного “язічія” та москвомесійності. З особливою надією його погляд був звернений до Наддніпрянської України, того центру, навколо якого мала б справдитися ідея соборності Великої України. Дуже складного 1876 року (Емський указ – таємне розпорядження царя про повну заборону українського письменства) в Києві завдяки М. Драгоманову у світ виходить збірка Поета “Повісті Осипа Федьковича”. Його Слово стає загальнонаціональним надбанням. М. Драгоманов, високо оцінюючи Федьковичів творчий дар, ставив Поета поряд із “найбільш любимими писателями” України. Саме в 1876 р. до нього звертається і славний земляк-побратим по духу С. Воробкевич: “...Загриміть новую пісню, щоб всі дрімучі душі стрепенулись і зі сну збудились, загриміть, мов той Черемош у скали, загудіть чорно-гірським вітром, а ціла Русь-сирота Вам повіки вдячна буде”. Відомий український громадсько-культурний діяч, письменник, педагог, чільний організатор активної взаємодії східних та західних українських організацій О. Кониський, один із засновників Наукового товариства, який тривалий період (1865–1876) листувався та зустрічався з Ю. Федьковичем, у своїх мемуарних свідченнях зазначав, що він був “поборником народної свободи і національного відродження, співцем загальнолюдської любові…” Насправді в загальноукраїнському вимірі він вважався одним із тих перших просвітників, хто проявляв безкомпромісну й невпокорену позицію щодо будь-якого знекорінення, колонізації, оскільки вважав, що ставати безпам’ятними, безрідними українцями – то бути “неживим” народом. Тому ідеалізував саме Шевченкове “Борітеся!”, усвідомлюючи, що для Волі замало культурницької місії, потрібна ще й звитяга Воїнів, наснажені Вірою – гідні приклади для уярмленого народу, проявлені в доблесному чині боротьби за волю. Задля цього пише “Лук’яна Кобилицю”, “Довбуша”, перекладає трагедію Р. Ґотшаля “Мазепа”, пише і власного “Мазепу”, вшановуючи славного Гетьмана, героя, поборника самостійної держави й ненависника москви. Мабуть, справедливо, що для Федьковича, який дружив зі Словом і Лірою, ймення “Співець”, “Соловей”, буковинський “Кобзар”, було найбільш природним, не метафоричним. Ще 25-річним, відбуваючи військову службу, Федькович відчув силу віри Шевченкового Слова: Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… Уже тоді в ньому “заговорило” завітне бажання, “аби наша піснь і слава повік гомоніли”. Його життєвим кредо стало служити “гаряче улюбленому народові…”, задля цього навіть змінюючи римо-католицьку віру на православну. Це служіння було щирим і жертовним, проявляючись завжди і всюди – будучи у війську, працюючи війтом, просвітянином, інспектором шкіл, редактором, самобутнім і незбагненно талановитим Поетом. А ще він мав ту природну принаду, якою не володіли в тому декорованому “інтелігентному” середовищі. Глибока “до кістки” народність якісно вирізняла Федьковича як письменника, просвітника, педагога, людину. “Моя школа була Чорногора…” – гордо заявляв Поет “своїм” професорам-москвофілам, які звинувачували його в “неосвіченості”. Проте не вони були йому “суддями”. Бо коли у Львові 1862 року вийшла україномовна збірка “Поезії Іосифа Федьковича”, то І. Франко дуже схвально відгукнувся на цю подію, написавши, що “Його пісні, поміщені в тій книжці, розійшлися по всій Галичині, їх співали гімназіальні ученики й міщани; я чув деякі в Дрогобичі; інші держаться по різних полках в устах вояків”. У його поставі відчувався непокірний характер нескореного бунтаря, борця, в якому нуртувала кров опришка (як у його брата Івана). Осип Маковей так описував його сміливі звернення на захист людей: “Ґрунта, ліси, полонини, що ви мали до 1848 p., ваші! Ви бороніться, а я буду провадити процеси”. І хоча в оцінках сучасників (Колесса, Верхратський, Драгоманов та ін.) можна знайти чимало контраверсійно критичних припущень щодо Федьковича, зокрема на кшталт того, що він “не залишив у гуцулів доброї пам’ятки, виїзджаючи із Сторонця:Путилова”. Проте народ згадував про нього (переважно!) як про свого доброго і правдивого заступника, “людяного” красеня, “як з воску…”. Про справжність таких суджень зазначав М. Бучинський (етнограф, громадський діяч, член НТШ), який писав, що Федькович “окружений найбільшою в очах народу повагою”. Поет навіть придумав легенду, що походить не зі шляхетського роду, аз відважних опришків, симпатизуючи цим кроком справедливим народним месникам. А ще людям імпонувало, що на свята й по неділях він завжди бував у церкві, де всі дуже ним “цікавилися”. Свою народність, українськість він гордо демонстрував тим, що жодного разу не одягне офіцерського мундира, який престижно сприймався тодішньою інтелігенцією та чернівецькою молоддю. Розповідали, що навіть відмовив шанованому митрополиту Гакману, який, здійснюючи на Путильщині святкове богослужіння, просив
Поета все-таки одягнути на прийом австрійський мундир. Зате Поет назавжди запам’ятався всім своїм розкішним вишневим сардаком та пишною крисанею з пір’ям цесарок. Нині цей сардак прикрашає центральну залу Федьковичевого музею на Соборній площі Чернівців. Оцей портрет у гуцульському вбранні, до якого він ставився з особливим пієтетом, підкреслюючи своє народолюбство, і є однією з найбільш достойних його чеснот. Він був не показним, а справжнім оборонцем прав трудового люду щодо землі, лісів, пасовиськ, школи. Тому й люди “ходили до нього, як бджоли”. Його життєва мета – українізація народної школи, яка була німецькою. У листах до друзів-однодумців писав: “Уперше мені зблиснула надія наші школи на народнім язиці основати”. Для початку він пише (за Шевченком) буквар. “Моя згадка була така: написати уперед буквар”. До його честі він-таки напише перший на Буковині “Букварик для господарських діточок” та дитячий “Співанник…”. Стає ініціатором проведення перших у краї учительських конференцій, першим озвучує потребу створення українського правопису, друкуючи свої українознавчі статті в часописах Чернівців, Коломиї, Львова. Пізніше – редактор української політичної газети “Буковина” та професійний помічник О. Поповича у видавництві “Бібліотеки для молодіжи”. Педагог та народний Просвітник здійснював культурно-освітню діяльність, незважаючи на “немодерність” цього дійства, “ходу в народ” по скривдженому чужинцями краю, виконуючи високе етичне покликання – повернути людям правду і справедливість, зберегти й утвердити рідну мову, давню традицію своїх батьків і прадідів. А понад усе його мрією-верховиною було єднання з великою Україною, бачив її в будучині вільною та нероздільною. Сьогодні, коли кровожерна московія вже 12 років веде війну проти України, знаковий національний Просвітник-Поет, високий у своїй закоханості в рідний Народ і Україну, незбагненний самородок Буковинського краю, сприймається з особливим щемом. Адже проповідувані ним цінності затребувані для днів сьогоднішніх. Бо він був (за Франком) найбільшим “неприятелем московського монгольства” і захисником національної свободи від чужинства. Так склалося, що один із найбільш яскравих творців соборної ідеї на західноукраїнських землях нині “бесідує” із сучасниками в меморіальному Музеї саме на Соборній площі в Чернівцях, яка колись називалася плацом Австрії. Його голос чути в Національному університеті імені Юрія Федьковича, в Музеї рідної йому Путили. Уже три десятиріччя кращі Педагоги краю нагороджуються освітянською премією, названою на його честь. Народ продовжує гідно відзнача-
Подвижники · “Пам’ятав добрі уроки Шевченкових заповітів – нам аби мале діло зробити, а велике саме по собі робитиметься”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ти своїх духових велетів. За звитяжний і жертовний труд, за Віру і збережену Традицію, за Українську Мову. За святу ідею єднання з Великою Україною, яку зрощував Рідним Словом. Був свідомий того, що чужа мова є найбільш гріховним і жорстоким засобом окупації, що вбиває душу Народу. Його щиро величали як оборонця і творця Українського Слова, народної Правди. Коли в Чернівцях відзначали 25-річний творчий ювілей Поета, то селяни з Кіцманщини прибули здоровити його великим гуртом, обдарувавши двома великими калачами, дрібкою солі, медом і народною піснею, надто розчуливши Федьковича. Тоді й тепер ці найвищі національні чесноти продовжують зберігати незмінну стійкість, пояснюючи нащадкам як їх минуле переплітається із сучасним буттям України. І ті творці, воїни, громадські і державні діячі, поети і політики, які сповідували цінності національної Ідеї, навіки залишають свій помітний слід в історії України. Таким був і є для сущих та майбутніх поколінь Юрій Федькович. Найбільш правдивим критерієм його служіння своєму Народу було прощання з Поетом холодної січневої днини 1888 року. Такої велелюдної процесії тут ще не стрічали. Газети писали, що “це був великий талант. В особі Федьковича втратила не тільки Русь, але і все слов’янство, вся європейська література – одного з великих майстрів пера”. Варто прислухатися до оцінок його життєдайності тих високих національних будителів, які чесно, гостро й чутливо реагували на художній і громадянський чин українських культурних діячів. Леся Українка, характеризуючи Поета, писала 1900 року, що “після смерті Федьковича не було жодного письменника, який би був вище, або хоча б зрівнявся з Федьковича талантом. Накінець, у 90-ті роки виступили молоді сили: Ольга Кобилянська і Василь Стефаник. Василь Стефаник може бути названий продовжувачем Федьковича”. У пам’яті зринають слова, сказані Юрієм Липою, що “Одиниця тоді лишень чогось варта, коли висловлює дух своєї збірноти”. Свого Народу! Великий “Буковинський Кобзар”, увібравши в своє серце високість Шевченкової Думи, не тільки співзвучно відображав мрію і дух рідного народу, але й зрощував та міцнив своїми діяннями нескореність. Заради національної Волі і єднання у Велику й Соборну Україну. Цю ходу до найвищої верховини “бути разом” Поет завжди розпочинав із себе, своїх краян, чарівної і рідної йому Буковини. Пам’ятав добрі уроки Шевченкових заповітів – нам аби мале діло зробити, а велике саме по собі робитиметься. Безмежна шана Поету, що викрешував Словом нескорену силу національної єдності українства, молячись Богу: Най Черемош запінений, І Чорний, і Білий, Із братією із руською Нас більше не ділить. Вдячність і слава віщому Слову Просвітника й Поета! Слава Соборній Україні і Героям, які боронять від ординського московита святу Ідею Єдності!
Подвижники · “Пам’ятав добрі уроки Шевченкових заповітів – нам аби мале діло зробити, а велике саме по собі робитиметься”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ
Перша спроба створити Всеукраїнське товариство “Просвіта” була ще в 1917 році. На Всеукраїнському з’їзді “Просвіт”, що відбувся 20–23 вересня 1917 року в Києві, було обрано Головну Раду (Центральну Управу), а також Центральне Бюро товариств “Просвіта”, що повинно було координувати діяльність кількох сотень вже існуючих просвітянських організацій і підготувати документи для створення і реєстрації мережі просвітянських спілок, що мали покрити всю Українську Народну Республіку та об’єднатися в єдиній “спілці спілок”. На з’їзді з доповіддю на тему: “Організування Всеукраїнської Спілки Просвіт” виступив добродій Пелех. Петро Пелех (1887–1961) – знаний історик філософії і перекладач, який фігурує в матеріалах про організацію українського учительства та напрацювання правописних і освітніх ініціатив у Києві в 1917–1918 роках разом із Іваном Огієнком та іншими діячами. На думку доповідача: “Об’єднання всіх “Просвіт” в Україні повинно бути утворено на автономно-федералістичних засадах, а не на централістичних, як це єв Галичині. Це об’єднання може бути або спілкою окремих товариств, або спілкою дрібніших об’єднань “Просвіт””, що доповідач вважав за краще. Він радив не накидати дрібнішим об’єднанням “Просвіти” якогось одного плану, а дати їм волю об’єднуватися в таких формах, які для них самих будуть зручніші, – чи-то волосні, чи повітові, чи ще які. “Поруч із загальною автономно-федеративною спілкою, окремі “Просвіти” можуть поширювати свою діяльність також і на засаді централістичній,
Євмен Лукасевич виділяючи з себе окремі відділи (філії) по тих місцевостях, де сама людність не спромоглась ще цього зробити”. Добродій Пелех подав у президію з’їзду досить докладно розроблений проєкт статуту спілки об’єднань “Просвіт”, або як він назвав – “Союзу Спілок Просвіт”. Виконавчим органом Спілки за статутом мала бути Головна Рада (або як він назвав – Центральне Бюро), що обирається загальними зборами Спілки. Окрім Головної Ради повинна бути обрана ще і Контрольна Комісія для догляду за правильністю діловодства Спілки. Згідно з проєктом Пелеха сільські “Просвіти” мали об’єднатися в повітову спілку, повітові спілки – в губерніальну, а ті останні – в одну “спілку спілок”, на чолі якої мала стояти Головна Рада чи Управа. Зрештою, з’їзд постановив заснувати в Києві Головну Раду з представників від “Просвіт” різних губерній і Ради Київської “Просвіти”. Ця Головна Рада або Центральна Управа склалася цілком механічно з 16 представників від губерній і 10 членів Ради “Просвіти” в Києві. Ані директив, ані вказівок, звідки Управа мала діставати кошти на свою роботу, з’їзд не дав. У Державному архіві Київської області зберігся список членів Головної Ради товариств “Просвіта”: 1. Заловський Петро, Олександрія на Херсонщині; 2. Волошенко Хведір, пошт. відд. Олексієво-Леоново на Донщині; 3. Щукин Пилип, Катеринослав; 4. Івануха Л., Ніжин, Чернігівщина; 5. Діхтярь Олекса Іванович, Київ; 6. Булгак Макар Їольйович, Київ; 7. Ішуніна Марія Іванівна, Київ; 8. Лукасевич Євмен Кирилович, Київ; 9. Корольов Василь Костянтинович, Київ; 10. Синицький Максим Стратонович, Київ; 11. Волошинов Олександр Федорович, Київ; 12. Томашівський Микола Миколайович, Київ; 13. Лотоцький Олександр Гнатович, Київ; 14. Дурдуковський Володимир Федорович, Київ; 15. Тулюпа Володимир Зінов’євич, Київ; 16. Ємець Василь, Гутський завод, Шарівка, Харківщина; 17. Чайківський Федір Іванович, Лубни, Полтавська губернія; 18. Ярмоленко Михайло Филимонович, Київ; 19. Бродовський Іван Семенович, Катеринодар на Кубані; 20. Луцкевич Марія Юріївна, с. Жолобів на Поділлі; 21. Левицький Модест, Біла Церква на Київщині; 22. Коваленко Григорій, Полтава; 23. Крижановська Любов, Київ; 24. Солуха Кость, Кам’янець-Подільський; 25. Приходько Іван Євдокимович, Поділля; 26. Шевченко, Бессарабія, Кишинів. До Центрального Бюро або “президіума Центральної Управи” було обрано таких осіб: за голову – Василя Короліва, товаришами голови – Максима Синицького та Федора Чайківського, секретарями – Марію Ішуні-
Василь Королів ну та Михайла Ярмоленка і скарбником Євмена Лукасевича. Усі вони – досвідчені просвітяни. Ось що про них відомо. Василь Костянтинович Королів – ветлікар, письменник, видавець, художник, громадсько-політичний і державний діяч, член Київського товариства “Просвіта”, заснованого в пам’ять Тараса Шевченка, з 1906 року. Член Ради Київської “Просвіти”, обраний 14 травня 1917 року. Максим Стратонович Синицький – правник, громадський і культурно-освітній діяч. Член-засновник Київського товариства “Просвіта”, “керуючий конторою” газети “Рада”, співзасновник і адміністративний керівник видавництва “Час” у Києві. Один із найпомітніших діячів українського клубу “Родина”. Член Української Центральної Ради від часу її створення. З моменту відновлення в 1917 році – один із постійних керівників Київської “Просвіти”. Федір Іванович Чайківський – священник УГКЦ, громадський діяч, капелан УГА. У 1915 році потрапив до російського полону, був вивезений до Полтави. Після лютневої революції в Росії включився у вир життя відродженої української державності. Як референт позашкільної освіти проїхав села і містечка Полтавщини і своїми палкими промовами та рефератами будив населення до нового життя та закладав Товариства “Просвіта”. Євмен Кирилович Лукасевич – дипломат, журналіст, лікар, видавець і громадський діяч, член Київського товариства “Просвіта”, заснованого в пам’ять Тараса Шевченка, з 1908 року. Член Ради Київської “Просвіти”, обраний 14 травня 1917 року. На початку 1918 року – міністр охорони здоров’я уряду УНР. Марія Іванівна Ішуніна – громадська діячка, членкиня Київського товариства “Просвіта”, заснованого в пам’ять Тараса Шевченка, з 1908 року, певний час була в його керівних органах. З 1915 року була незмінним секретарем “Товариства допомоги населенню Півдня Росії, що постраждало від воєнних дій”, яке опікувалося насамперед арештованими і висланими галичанами, заручниками, дітьми, які втратили батьків, і взагалі всіма жертвами російської окупації Галичини. Михайло Филимонович Ярмоленко – громадський діяч, завідувач справами товариств “Просвіта” при Департаменті позашкільної освіти. Ось як розповідає про роботу Центрального Бюро товариств “Просвіта” у вирі подій Української революції документ, збережений у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України: “Перед Бюро в перший же день постала дилема: або стати на широкий шлях і взяти на себе ініціативу щодо впровадження вжиття більшості постанов з’їзду, або обмежитися тільки тим, щоб виробити статутні документи. Для першого завдання була необхідна постійна систематич-
Федір Чайківський на допомога, а також не переобтяжені роботою сили, якими не були члени Ради Київської “Просвіти”. Друге потребувало хоча б одноразової субсидії. У перші дні після з’їзду, поки не роз’їхались по губерніях 16 представників, Бюро акуратно збиралось і обмірковувало свої завдання. Шість днів після 24 вересня засідання відбувалися вдень і ввечері. Було постановлено в першу чергу видати “Праці з’їзду”, “Справочник для Просвіт”, нариси трьох Статутів, а також взятися за видання щомісячного органу. Профінансувати все мав Відділ позашкільної освіти, але коштів на ці потреби він так і не виділив. Тож Бюро мусило відкинути всі свої плани. На невеликі кошти Київської “Просвіти” була заведена канцелярія Бюро з оплачуваним діловодом, який розсилав і збирав анкети від “Просвіт”, реєстрував “Просвіти”, відповідав на їхні запити. Видання щомісячного органу за браком коштів було передано Київській “Просвіті”. Бюро, збираючись у перші дні в повному своєму складі, обрало собі президіум, в який увійшло шість осіб – п’ять від Київської “Просвіти” і один представник від Полтавщини. Наприкінці 1917 року президіум скликав загальні збори всіх членів Бюро для обговорення свого становища і затвердження статутів. Від губерній приїхало тільки два представники, які з членами Ради Київської “Просвіти” винесли постанову, що бюро завдання свої виконало і за відсутності сталого фінансування ніякої широкої роботи провадити не має змоги. У 1918 році у зв’язку з наступом більшовиків мусив виїхати з Києва секретар Бюро Михайло Ярмоленко. Хвороба відірвала від праці другого секретаря Ішуніну. Обтяженість справами змусила зректися посади голову Бюро Короліва. І в президіумі залишилося тільки дві людини, які живуть у Києві, – д. Синицький та Лукасевич. Останній теж виїхав”. Виправити становище мав Другий всеукраїнський з’їзд “Просвіт”, скликаний Департаментом позашкільної освіти, що відбувся в “Українському клубі” в Києві 3–5 листопада 1918 року. Він постановив визнати необхідним організацію Бюро Всеукраїнської спілки “Просвіт”, “але рахуючись з важкими умовами сучасності, а також і з відсутністю на місцях сталих організацій повітових і губерніальних спілок “Просвіт”, доручив тимчасове виконання функцій Центрального Бюро Департаментові позашкільної освіти, якщо при ньому організується комісія з представників товариств “Просвіта””. Власне, ключовим стало те, що заплановане рішення про утворення на з’їзді Всеукраїнської спілки “Просвіт” ухвалене не було. Прізвище Софії Федорівни Русової, яка мала стати головою цієї спілки, було викреслено з чернеток вітальних телеграм від імені з’їзду. Хоча на прощання її все ж було вшановано оплесками.
Український шлях · “Сьогодні онуки і правнуки лицарів Антонівецької Республіки продовжують бій за волю України”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
маленькою шоптою села ми теж його згадали. …У 1968 році, коли радянські війська ввійшли на танках в Прагу, Петрові Козарику було 20 років. Стільки тривало його життя. Він народився на хуторі Козаччина. На його маленькій батьківщині співали колискових “Гей, хлопці-козаки, сідайте на коней…”. Тут дала перший успішний бій УПА-Волинь. Мине час, закінчиться війна. Проте прийдуть “визволителі”, які вирішать покарати непокірне село. До останньої душі вони виселять людей з хуторів Рудня, Лісовики, Гута, Соснівка, Мости, Латашівка, Майдан, Підтрійця, Данилівка, Буди і села Антонівці – всього 350 дворів. І його, маленького хлопчика з мамою і цілою родиною, теж виселять. Він виростатиме на Запоріжжі, звідти його мобілізують в РА і відправлять в Чехословаччину, щоб придушити Весну Свободи, на язикє – мятєж. …Їх вишикували біля танків, віддали наказ “бойова готовність”. Машини невблаганно наближались до міста. Страху юнак не мав. Накрив фантомний біль. Він побачив його в очах жінок, які вийшли назустріч танкам, міцно тримаючи за руки малечу. Почув німе благання: “Опам’ятайтесь!”. І пригадав себе маленьким хлопчиком. Згадав, що такі ж усмирителі колись увірвались з розправою в їхню домівку. Вони були з такими ж червоними зірочками на кашкетах і шоломах, як у нього. Дитяча пам’ять на все життя зафіксувала крик мами, коли підпалили їхню хату, а їх загнали у погріб. Він пригадав, як маленьких дітей в колисках вантажили на підводи, ніби то були іграшки. Навіть лелече гніздо скинули з високого осокора. “Щоб не плодилися!”. Потім людей вивезли в товарних вагонах у безводне село, де не було ні улюблених чорниць, ні грибів, ні дерев… Вони довго і
Світлина на згадку про презентацію книжки Миколи Процюка “Воскресіння через пів століття” у Шумському краєзнавчому музеї
Український шлях · “Сьогодні онуки і правнуки лицарів Антонівецької Республіки продовжують бій за волю України”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка
Продовження. Початок в ч. 30 за 2026 р.
Шумщина – земля, де діяла Українська Повстанська Армія- Південь. Де загинув начальник штабу УПА-Південь Василь Процюк-Кропива, де шукав і знайшов сліди свого батька Микола Процюк. До того ж це моя рідна земля. Зрозуміло, що презентувати тут книжку “Воскресіння через пів століття” (редакторка-упорядниця Г. Дацюк), ВД “Букрек” 2025, було особливо хвилююче. Утім, друга наша презентація в рамках туру “Воскресіння…” (перша – в Публічній бібліотеці імені Лесі Українки в Києві) була дивовижною. Повна зала, непідробне зацікавлення, обговорення, роздуми, найкращі відгуки. Заступник міського голови Олександр Макаревич наголосив, що такі заходи сьогодні потрібні, аби ми знали своє глибоке українське коріння і були відповідальними за наше майбутнє. Виступи доньки Миколи Процюка пані Ірини, її дітей Павлика та Іванки, які приїхали спеціально на презентацію з Франції і Данії, – то емоційна домінанта всіх наших презентацій. Вирісши за кордоном, закінчивши там школи і здобувши вищу освіту, усі троє дітей Ірини знають українську мову і своє коріння, люблять землю славних предків, куди колись возив їх дідо Микола, іде б не були, розповідають правду про Україну. Безмежно дякуємо за організацію зустрічі, приязнь, фаховість і вірну дружбу директорці краєзнавчого музею пані Ларисі Колесник. Разом із пані Ларисою ми з родиною поклали квіти на місці перепоховання Командира “Кропиви” і його побратимів, вічна їм пам’ять і слава. Щира вдячність усім, хто придбав книжку “Воскресіння через пів століття”. Музеєві і бібліотеці книжки родина подарувала. Дякуємо за музичні виступи чудовим артистам Олександру Лістовському та Зої Токарській. Дякуємо нащадкам героїв УПА, які нині захищають Україну від тирана-росії. “Нас багато, нас не подолати”, – повторював своїй онуці Іванці дідусь Микола – гідний син великого Батька. А 2 серпня ми вирушили на місця бойової слави Повстанської Республіки. Ходили стежками нескореної Антонівецької Республіки разом з дивовижною краєзнавицею пані Світланою Кузьмич-Данилюк. Разом із родиною легендарного начальника штабу УПА-Південь Василя Процюка-Кропиви пошанували вінком учасників національновизвольної боротьби за волю України. Тут гартувала дух, звідси йшла на битви з ворогом героїчна Волинь. Героям слава і пам’ять довічна! Вінок – авторська робота просвітянки і громадської діячки Зої Ружин. А тоді завітали до села Антонівці. І ця зустріч потребує тиші…
*** Уперше я побувала в Антонівцях на Шумщині 1990 р., коли працювала в журналі “Україна”. Після відрядження опублікувала статтю “Як жалібно кричать птахи, коли руйнують гнізда!..”. І це була одна з перших новітніх публікацій з правдою про знищене тоталітарним режимом волинське село. У квітні того року вийшов наказ про його поновлення на географічній карті світу. Відтоді я бувала тут ще кілька разів. A тепер ми примандрували в Антонівці під час тур-презентації книжки Миколи Процюка “Воскресіння через пів століття”. Ця маленька фортеця на кілька осіб зарубцювала рани, але не позбулася болю. Нині збереться майже все село, усього кілька людей… Вони зійдуться на зустріч з трьох обійсть, що на одній вуличці довжиною метрів зо 200. Застелять яскравими ряднами дві лавки, поставлять коровай біля пам’ятного деревця і знака. Зрадіють подорожнім і запросять до хати Юрія та Людмили, найкращої коровайниці і весільної господині в окрузі. За щедрим столом поміститься все село разом із гостями. Люди ввічливо розпитають, звідки ми. Уважно вислухають. Проте кожне виведе розмову на одну й ту саму фразу: “Я ж пам’ятаю, як тоді нас виганяли…”. З цією пам’яттю Антонівці живуть, як з болючою родовою печаткою. Тепер, коли правду можна розповідати, вони вточують її нам тихо і повільно, щоб кожне запам’ятало. Як таке могло статися? Почнуть з того, що в найкращі часи тут проживало зо півтори тисячі заможного, працьовитого і грамотного люду. В Антонівцях був млин з електричним приводом, стояла красуня церква, дві школи, діяла “Просвіта”, височів пам’ятник “Свободи”, мали пасіки, свою лісопильню, гончарню, гуту, майстерні, де робили меблі і упряж, магазин. А тепер от що маємо… Доля села – велична і трагічна. Я малою не могла збагнути, чому його ім’я називають пошепки, ніби ховаючись. Дорослою зрозуміла, що страху наганяла влада, яка панічно боялася бандерівців. І за найменший натяк про них карала. Саме тут, в густих лісах, у роки Другої світової війни на повну потугу діяла Антонівецька Республіка зі штабом УПА-Південь. Тут була створена база для вишколу та формування сотень і куренів, які мали на меті рейдово наносити удари по окупантах на сході та півдні України, налагоджувати надійний зв’язок. У визначений час планувалося розпочати всеукраїнське повстання, щоб повалити ненависний антилюдський сталінський режим і утворити Українську Самостійну Соборну Державу. То не була наївна романтика, тут працювала національна ідея з власним організованим військом – близько 20 тисяч осіб. Самостійна Україна для них була метою життя. Проте перемогти московську навалу забракло сил. А жителі Антонівецької Республіки за те, що співчували і допомагали в боротьбі, були жорстоко покарані комуно-совєтськими зайдами. Загинули сотні повстанців, були вивезені родини, що поневірялись в ГУЛАГах і на засланнях. Проте й цього наїзникам здалося мало. На початку 50-х років репресивна машина вирішили стерти Антонівці з лиця землі. До останньої людини село було переселене в Запорізьку область, хати розібрали, повстанські могили зрівняли бульдозером, храм підпалили, цвинтар засадили лісом, млин знищили. Славне село перестало існувати. А щоб і сліду не лишити, було ухвалено офіційний документ, який засвідчив, що Антонівецьку сільську раду ліквідовують у зв’язку з переселенням села. Ніби люди добровільно самі себе переселили! Цинізм окупанта не має меж. Кілька жителів, які наперекір усьому повернулися, жили спочатку в землянках. Тоді побудувалися, але так і залишилися без електрики, без соціального захисту і прав. Жодного натяку, що тут було село. У 90-му пригадували, як їх силоміць виштовхували з хат, вантажили на підводи, били шибки, трощили двері, скидали снопи з дахів, забирали усі припаси продуктів і везли на станцію в Кременець чекати розпорядження. По дорозі багато вмирали. З розповідей, які я тоді записала, найбільше вразила історія про юнака Петра Козарика. Козарики – найпоширеніше прізвище в Антонівцях. Сьогодні з тяжко приживалися на новому місці. Мама сумувала і хворіла. Спробували повернутися на Тернопільщину у 1954 р. Проте їм не дозволили будувати хату – не було Антонівець, забудьте! Їхнє подвір’я затопили бур’яни і чагарі. Над руїною стояв обрубок дерева, з якого скинули гніздо. Лелека більше не прилетів. ...Їм наказали не спинятися! Танкіст Петро Козарик ще раз подивився у благальні очі чеської жінки. Зупинитися він не міг, бо знав, яке покарання його чекало, їхати на жінок з дітьми – теж не міг. І не зупиняючись, круто розвернув танк убік. Єдина дорога вела у прірву. І він вибрав саме її... Його послали приборкати повсталу Прагу. Щоб не стати загарбником, юнак вибрав лицарську смерть. На честь і в пам’ять Козариків, Романюків іще кількох антонівецьких родин, нащадки посадили дерево з пам’ятною таблицею. У суботу ми згадали і їх. В Антонівцях готував військо до боїв за волю України начальник штабу УПА-Південь Кропива. В Антонівцях бував його син Микола Процюк, збираючи відомості про батька. Слідами правдивої повстанської слави пройшли ми. Спинилися, вклонилися, послухали дітей, чиї батьки і діди були учасниками боротьби за Самостійну Україну. Діти вже 80-літні люди – пані Леся, пан Василь, пан Олександр (Сяньо). Вони пам’ятають розповіді рідних про звитягу і не забули, як московська наволоч виривала їх з рідної землі, щоб назавше стерти пам’ять про Українську славу. А вона воскресала. Пам’ять воскресає щоразу, коли ми не мовчимо. Пам’ять воскресає, коли ми дошукуємося і пишемо. Книжка Миколи Процюка теж працює на правду про УПА, спростовуючи тотальну обмову героїв. Сьогодні онуки і правнуки лицарів Антонівецької Республіки продовжують бій за волю України і мають його завершити Перемогою. Іншого нам не дано. Героям вічна пам’ять і слава. Дякую моїм дорогим супутникам – чудовій провідниці, директорці Меморіального музею “Табір штабу УПА-Південь” пані Світлані Кузьмич-Данилюк, дякую родині Миколи Процюка Ірині, Іванні та Павлу за незабутні години разом. Дякую антонівецьким господиням та господарям за дари і суботній день, який під кінець розмови змахнув сльозу і зайшов у кожну клітинку живодайною силою духа і віри. Ми є. І ми будемо. Антонівці – Київ
Далі буде.
Світлана Кузьмич-Данилюк, Ірина Процюк, Павло Божок, Галина Дацюк, Іванна Процюк на місцях бойової слави УПА-Волинь
Вшанували пам’ять начальника штабу УПА-Південь Василя Процюка-Кропиви та його побратимів у Шумську
Добрі вчинки · “Коли душа ще не забула попередні втілення та може бавитися з Ангелами”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
поодиноко з’являються до нього; заявляють про себе; гріються над вогнищем посеред зими… Вичікують своєї участі.
Добрі вчинки · “Коли душа ще не забула попередні втілення та може бавитися з Ангелами”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Віктор ПАЛИНСЬКИЙ, письменник, заслужений працівник культури України
1. …Цьому художнику нещодавно виповнилось 85. Його мистецький та суспільний статус дозволяють мені, навіть насамперед, означити його життєпис. Народився 10 липня 1941 року у містечку Варяж, що на Львівщині. Згодом сім’я переїхала. З тих пір Любомир Медвідь мешкає в околиці Львова, в Рудно. Тихій та спокійній місцині. Мальовничій. …Щодо нагород та відзнак: їх чимало. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка. Академік Національної академії мистецтв. Народний художник України. Заслужений діяч мистецтв України. Лауреат державних орденів (двох ступенів) Ярослава Мудрого. Професор.
*** Його виставка (темперний живопис; понад 70 вибраних робіт) експонувалася у Львівському палаці мистецтв, збираючи щодня зацікавленого поціновувача щонайширших категорій.
2. Експозиція складалася, в основному, з доволі форматних живописних темперних творів. Я тут – лише про тих, на які кинув оком передусім. Не промину сказати і про те, що офіційний слоган-девіз експозиції: “Крок.- Крос.-О-Крик”. Так, ніби особистість поневолена самою цивілізацією й десь несвідомо, можливо, намагається звільнитись від цього. Й митець наче в якомусь чарівному льорнеті прагне розгледіти можливості свого мистецтва. …Ось – “Земля” (диптих). Це саме те, що невідомо коли та як приходить і залишається назавше. Твір, можливо, і давній, але, зі зрозумілих причин, материнства та інших гуманних символів, – нескінченний. Правда?..
3. Багато спогадів художника
Наталія ЛУГОВСЬКА, провідна бібліотекарка відділу краєзнавчої літератури та бібліографії Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки
Благодійна діяльність відіграє ключову роль у забезпеченні фінансування різноманітних проєктів, сприянні збереженню культурної спадщини та створенні умов для розширення доступу до знань, що є важливим внеском у розвиток майбутніх поколінь. Зокрема, особливе значення має ініціатива дарування книг, яка дозволяє поповнювати бібліотечні фонди цінними виданнями. Серед авторів, які роблять такі щедрі внески до відділу краєзнавчої літератури та бібліографії Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки, чільне місце займає відомий дослідник, доктор історичних наук, професор Нестор Мизак. Уродженець мальовничого села Гермаківка, нині частини Іване-Пустенської сільської територіальної громади Чортківського району. Протягом своєї пов’язано з дитинством. Дитина, наче губка, всотує в себе усе, здавалося б, звичайне, але неповторне (“Спогади дитинства”). Це тоді, коли душа ще не забула, цілком, попередні втілення та може бавитися з Ангелами. І відчувати свою інакшість саме через ці ігри… В одному зі своїх біографічних есеїв Л. Медвідь пише: “На столі – нерухома дошка, вона була біла, серед її білизнu рядками розташувалися червоні, зелені, сині плями, від яких я не міг одірвати своїх очей. З-за плям, здається, визирали людські постаті, але кольори неймовірної краси стояли мовби попереду них”. З цього все розпочиналося, так виразно та рельєфно врізалось в пам’ять на життя…
4. Чимало з пережитого спостерігаємо посеред ледь чутного гомону картин. Приглушеного, які сама темпера. Художник явно намагається виполонити з-під свідомості те, на що свідомість не здатна просто зреагувати. “Евакуації” – тут люди возами, запряженими кіньми, прошкують, по суті, в нікуди… Незнане майбутнє насувається. “Начувайтеся!!! – кричить. – І там немає для вас місця!” Лемки, що стали кочівниками. Хаос переселення на нові незнані землі, де їх ніхто не чекає… Відголоски таких глибинних передчуттів є і в “Евакуаціях”, і в “Периферії”. Чому саме так? Історія тут з’ясує згодом. Але не допоможе… Хоч і незникоме.
5. “Крім людини, мене в мистецтві не цікавить ніщо”. – Прорікає художник; наче карбує кожне слово. Так, саме “Блудний син” має певні затаєні бажання, ба навіть завдання. Він никає землею, та ніде не знаходить собі місця. Він – сягнув усього. Лише умиротворення не зумів бодай на мить відчути. Потаємна харизма все ще душить його ночами. Нескінченно. І це його вічна ноша. І мислення, що Медвідь передає через пензель; темперно-терпким…
6. Людина, яка хоче здійснити нездійсненне (“Ab ovo”). Плоско і, здається, затісно у її вимірі. Проте вона вирішила спробувати все. І вигадала собі всепроникність. Гадається, – це назавше; які б перешкоди їй не довелося здолати… Далі – “Вавилон”. Тут важить не конструктивний простір, а конструкція простору… Гадаю, здогадуєтесь, що – чергова недосяжність. Художник тут є концептуалістом від мистецтва: це коли маємо найперше завдання все ж мистецько шукати, аби добудувати власну Вавилонську вежу. Бо – цей шлях провадить у вищі сфери. Художник – як порятунок; як підрядник проєкту.
7. Могутні дві оголені фігури, чоловіка та жінки, наче одвернулись одна від одної, може, від болю душевного, а чи, напевне, від такої сили енергетики, що вже мінусує їхню притяглість. “Зворотне” Медвідя, щойно стає зворотним. Завчасу сягнувши розтрощеної притягальності. Це, безумовно, больова участь. Але невідворотна. І не проміжна… За що “Адаму та Єві” так пощасливилось?.. А все ж – самотність в Раю! Їх підведуть пошуки себе. Але це буде вже згодом…
8. Дратується “Жона Лота”. На те вона й жінка. Хоча – й з біблійної історії. Вона – ним. Хоча й могло бути зовсім по-іншому… Загадково. Звідки приходять загадки?.. Вони не тиняються. Вони знають, до кого і коли зблизитись. Ось!
9. Нерідко людські сутності стають мішенями. Навіть не знаючи цього. Проте – ціль є ціль. Вони, які по цей бік цілі, здатні натиснути на курок. І тоді, видається, картині не доведеться втрачати свого ґлянцу, бо вона і так затаєно-темперна; вичікувально-немиготлива; вдаванопориста; нескінченно-некваплива. Вона волає, але її ніхто не чує. Усі – по своїх пласких світах. Вичікують. Яблуко? Напевне, що так! Воно…
10. Цю картину називати не буду: багато темних просторів. Зауваг самому собі. Художник наче випробовує себе не на терплячість або терпеливість, а на непокаяне терпіння… Страшно?!.
11. Зіскочити та перевершити усіх. Змогти. Потрафити. Самотньо поступитися. …І, врешті, воскреснути, не залишаючи ніяких сумнівів у своїй самості! (“Самотність лідера”). Тут можливі якісь авторські прогалини; напевне, бажання застановитись; …але ж не надовго. Велич завдання – неосяжна!
12. Л. Медвідь, за усієї своєї зачаєної експресії, не волає, а шепоче вустами своїх картинних героїв. Він завше бачить перешкоди розмаїті. І навіть такі, як “дім-стіна”. Уява майстра безжальна у таких і подібних випадках. …Але він не вишукує, вони
13. Цей хлопчак давно мріяв про птаха і, врешті, приручив його. (Можливо?!.) Він хоче бути птахом й собою, водночас… Але ж – ціла низка перетворень й поневірянь. І навіть відмови від себе… Що воно буде надалі – пропонує нам поміркувати, відчути, замислитись Медвідь? Не горланячи і не сіпаючись: в околиці легкого смутку. Саме так, а чому б і ні?..
14. “Блакитний Кам’янець”, “Кам’янець подільський”, “Рання весна в Підгірцях”. Саме цей живопис, по живому, прив’язаний до історичних місць, міст, об’єктів. Однак він анітрохи не галасливий, не спрощено-природній, не зумисне-декоративний, не облицьований, не м’якосердий. Він вчасно пройшов крізь душу художника й самовільно проявився, як на колишній фотоплівці, з її несподіваними ефектами. Глядач довіряє художнику і, мимоволі, шукає більшого. Та знаходить його!.. Багатство різноманітностей історії й побуту людського; причинностей та наслідків, концентрованих міток уяви. І запопадливо приймає. Саме це.
15. Мушу зауважити, що намагався, пишучи цю есею, дотримуватись хронології робіт чи виставкової послідовності експозиції. Відчутна притягальність певних творів була мені запорукою мистецької справжності та достатньо інтенсивного “спілкування”, скромного мого визнання; як новітнього малярського визнання.
P. S. І ще одне: скупо, але важливо. Любомир Медвідь переказав 60 тисяч американських доларів на потреби Збройних сил України. Славно! Слава Україні. Слава її героям.
Варто відзначити, що Росія ще тоді активно намагалася створити конфлікт між нашими народами, фінансуючи антиукраїнську пропаганду в Польщі. Є сподівання, що непорозуміння залишаться в минулому і ми зможемо йти вперед пліч-о-пліч, без російських провокацій, які часто траплялися і раніше, і є зараз. Цінність цієї книги полягає не лише в її історичній значущості, а й у важливості для розуміння правди про наше минуле і взаємини між народами. Видання є надзвичайно актуальним та цікавим як для українських, так і для польських читачів, сприяючи зміцненню дружніх відносин між двома сусідніми народами. Висловлюємо щиру подяку пану Нестору за його підтримку нашої бібліотеки та за черговий дарунок, який став для нас справжнім надбанням. Переконані, що його робота знайде вдячних читачів і допоможе глибше осягнути важливі віхи історії. Бажаємо автору міцного здоров’я, подальших наукових успіхів і спокою під мирним небом.
Добрі вчинки · “Коли душа ще не забула попередні втілення та може бавитися з Ангелами”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
наукової кар’єри наш земляк підготував 38 монографій, 9 навчальних посібників і методичних рекомендацій для студентів університету, а також опублікував понад 200 наукових та науковопопулярних статей. Він двічі удостоєний літературної премії імені Воляників-Швабінських, що вручається Фундацією Українського Вільного Університету в Нью-Йорку, США. У 2017 році був нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. Крім того, він отримав ювілейні медалі від Всеукраїнського братства ветеранів УПА, а також численні грамоти від державних адміністрацій Тернопільської, Хмельницької та Чернівецької областей. Відділ краєзнавчої літератури та бібліографії Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки недавно поповнив свої фонди черговою роботою Нестора Мизака “Ополячення. Село Гермаківка під час польської окупації 1919–1939 (1940–1946)”. Це видання, яке вийшло у 2026 році завдяки чернівецькому видавництву “Технодрук”, має обсяг 116 сторінок. Обкладинка книжки містить зображення польського орла, яке перетинає колючий дріт. Цей художній елемент символізує період польської окупаційної влади, що супроводжувався репресіями та обмеженнями свободи українського населення. Видання є частиною авторської серії “За тебе, свята Україно” і виступає як тридцять восьма книга в рамках 26-го додатку. У ній детально досліджується історія мешканців Гермаківки під час польської окупації й аналізуються методи придушення українського визвольного руху ОУН та УПА, які використовувала польська політика. Книга базується на достовірних архівних матеріалах, які дають можливість глибше зрозуміти цей складний період в історії регіону. Читачі, зацікавлені цією темою, знайдуть у книзі списки поляків, що проживали в Гермаківці в міжвоєнний період з 1919 по 1939 рік, до їх переселення на рідні землі в 1946 році, а також реєстри їхнього майна, включно із земельними угіддями. Доповнюють видання цінні фотодокументи, що висвітлюють повсякденне життя обох народів, включаючи шкільні свідоцтва, паспорти, фотографії школярів та молодіжних об’єднань. Автор акцентує особливу увагу на питанні ополячення українців, зумовленого соціальною та матеріальною перевагою польської громади. Крім того, у книзі порушено тему масових депортацій українців і поляків у 1945–1946 роках, які залишили глибокий слід у колективній пам’яті обох народів. Сьогодні молоде покоління українців і поляків уже не пам’ятає всіх складнощів у стосунках між нашими народами. Саме тому публікація наукових досліджень на цю тему сприятиме поліпшенню взаєморозуміння між українцями та поляками.
Український шлях · “Її слово, її мужність і жертовність продовжують бути дороговказом для українців у цей жорстокий час випробувань”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Не треба смутку! Зберемось відразу, Щоб далі йти дорогою одною! Олена Теліга
21 липня 2026 року – особливий день в нашому національному календарі. 120 років тому народилася поетеса, громадсько-політична діячка, борчиня за Українську державність Олена Теліга. Що знає про О. Телігу сучасне покоління? Які її поезії й публіцистичні твори залишаються актуальними? Чому її життя і діяльність є прикладом високого громадянського обов’язку? Які ідеї Олени Теліги реалізовані, а які ще мусимо реалізувати в сучасній Україні у незвичайних умовах російсько-української війни? За яких умов має відбутися омріяна Українська Держава?
Відповіді на ці запитання розкривалися на різноманітних зібраннях, що відбулися в столиці й по всій Україні напередодні та в день народження неповторної Олени Теліги. Дуже б хотілося у даній публікації звернути увагу на масштаб подій та акцій на честь ювілею Олени Теліги. Приємно відзначити, що ініціаторами та організаторами певних акцій до ювілею Олени Теліги став Провід Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги. І це зрозуміло, адже Товариство, що засноване з ініціативи журналістки, громадської діячки, народної депутатки України ІV скликання Ольги Кобець ще у 1994 році, багато років займається вивченням та популяризацією життя і творчості Олени Теліги, патріотичним вихованням молоді, збереженням національної пам’яті та ідентичності нашого народу. Знаковими у діяльності Товариства стали науково-практичні конференції з вивчення життя і творчості Олени Теліги, вечори пам’яті та урочисті академії, присвячені цій чудовій поетці і громадській діячці, мітинги біля Пам’ятного Хреста в Бабиному Яру, конкурси на краще виконання її творів. Свого часу саме Товариство ініціювало спорудження пам’ятника Олені Телізі в Києві, а також присвоєння одній із столичних вулиць імені Олени Теліги. Саме тому Товариство стало координатором і консолідуючою силою, яка співпрацювала з державними, науковими, культурно-освітніми інституціями, зверталася до столичної мерії,
музеїв столиці, регіональних організацій ВЖТ імені Олени Теліги. Маємо констатувати, що попри тяжкі часи, які переживає Україна, про ювілей О. Теліги згадали й державні мужі, зокрема, керівник Офісу Президента К. Буданов. Однак наше українське суспільство сьогодні, як і раніше, тримається на ініціативі та ентузіазмі небайдужих національно-патріотичних осередків, які гуртують навколо себе сучасників. Тому хотілося б щиро подякувати нашим музеям, бібліотекам, регіональним організаціям Товариства, які взяли на себе відповідальність, щоб ідеї та діяльність Олени Теліги в ім’я України були актуалізовані та не забуті. Окремо висловлюємо вдячність нашим ЗСУ, які щоденно захищають нас на фронті і від того самого ворога, з яким боролась Олена Теліга. 21 липня з нагоди ювілею Товариством було організовано кілька подій, спільно з державними установами, столичними музеями, бібліотеками міста. І це заслуга, зокрема, й Київської міської державної адміністрації, яка відгукнулася на звернення Товариства. Так, у Національному музеї літератури України проведено урочисту Академію “Олена Теліга – апологетка героїчного чину” з нагоди 120-річчя від дня народження Олени Теліги – видатної української поетеси, діячки
ОУН, жінки, яка свідомо обрала шлях боротьби за Україну і віддала за неї життя. У цей день музейна зала об’єднала київську громадськість, творчу молодь, студентів, науковців і всіх, кому близькі слово, постать і незламний дух Олени Теліги. Авторкою і ведучою Академії стала Почесна голова Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги, багаторічна популяризаторка і дослідниця її творчості Ольга Кобець. Саме її проникливі розповіді про життєвий подвиг поетеси, її безкомпромісність, жертовність і любов до України задали особливий тон усьому заходу. Вона говорила не лише про історичну постать, а про людину, чий вибір і сьогодні є прикладом справжньої громадянської мужності. Поезія Олени Теліги прозвучала у виконанні студентів Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого – Світлани Войтко, Каріни Ярмоленко, Анни Куцько, Шони Марчук та Вероніки Яремчук, (викладачі – Любов Підлісна, Олег Лисій). Майбутні зірки театру й кіно знайшли надзвичайно щирі й сучасні інтонації, завдяки яким вірші поетеси прозвучали напрочуд актуально й пророче. Особливої емоційності Академії додали пісні на слова Олени Теліги у виконанні народної артистки України Світлани Мирводи, яка, до речі, є багаторічною активною членкинею Товариства, свого часу очолювала Київське міське відділення, була заступницею Голови Товариства. Письменниця Ірен Роздобудько, авторка роману про Олену Телігу “Неймовірна. Ода до радості”, відкрила присутнім маловідомі сторінки життя поетеси та поділилася своїми творчими пошуками її образу. Вона наголосила, що сьогодні ім’я Олени Теліги дедалі частіше звучить серед українських захисників, а її роман, презентація якого відбулася в цьому ж залі за два дні до російського нападу, став бібліографічною рідкістю. Він уже
Учасники й гості Урочистої академії давно знаходить своїх читачів на фронті. На жаль, багато хто з чиновників, управлінців сфери кіно в Україні досі недооцінюють можливості цієї галузі для пропагування справжньої любові до України на прикладі життя і творчості Олени Теліги, про що свідчить досі не реалізований проєкт кіносценарію авторства Ірен Роздобудько, який пройшов кілька етапів творчих змагань, був визнаний переможцем, але на який державці від кінематографа так і не виділили кошти. Сумно. Про це говорила відома режисерка і продюсер Галина Храпко. Окрасою Академії стала перша екскурсія виставкою “Апологетка героїчного чину”, підготовленою науковцями Національного музею літератури України на основі музейної колекції та у співпраці з колишньою Головою Товариства, докторкою філософії Ларисою Ляхоцькою і науковою співробітницею музею Оленою Круківською. Її на одному диханні провела Ольга Кобець. А завершенням заходу став коровай від членкині проводу Чернівецької обласної організації ВЖТ імені Олени Теліги, відомої буковинської волонтерки й громадської активістки Сідонії Москалюк, яким пригостила присутніх заступниця голови Товариства п. Марія Мардинавка. Дякуємо дорогим буковинкам, коровай був дуже смачним! Ювілейна Академія ще раз засвідчила: постать Олени Теліги належить не лише історії. Її слово, її мужність і жертовність продовжують бути дороговказом для українців у цей жорстокий час випробувань, коли боротьба за свободу України триває. А ось у столичному Музеї війни цього дня відбулася інтерактивна лекція “Олена Теліга: між поезією і боротьбою”. Учасники заходу простежили життєвий шлях поетеси, говорили про її роль в українському визвольному русі, силу поетичного слова як форми спротиву та обставини свідомого вибору залишитися в окупованому Києві, попри смертельну небезпеку. Під час лекції Галини Ільєвої, журналістки, письменниці, науковиці, авторки і виконавиці пісень, заступниці голови ВЖТ імені Олені Теліги, присутні ознайомилися з матеріалами з колекції Музею, читали уривки з поезії, листів і спогадів, що допомагають глибше зрозуміти особистість письменниці та історичний контекст її життя. У межах заходу також відбулася презентація результатів Всеукраїнського літературномистецького конкурсу “Щоб далі йти дорогою одною!”, який ВЖТ імені Олени Теліги проводить від 1998 року. За цей час конкурс став важливою платформою для популяризації творчої спадщини письменниці серед молоді. Останній, проведений у 2025 році, об’єднав понад 300 учасників з усієї України. Особливою частиною програми якраз і стала презентація анімованих відео, створених Музеєм війни за мотивами творів Олени Теліги. В їх основу покладено записи учасників конкурсу, передані до музейної колекції Всеукраїнським жіночим товариством імені Олени Теліги. На основі найкращих конкурсних робіт музейний мультиплікатор Даниїл Пінько створив серію анімацій, які вперше демонстрували в музейному просторі саме в день 120-річчя від дня народження поетеси. Плідна співпраця Товариства і Музею війни стала основою для створення нових музейних форматів, які допомагають сучасній молоді відкривати постать Олени Теліги й осмислювати її спадщину мовою сьогодення. Дякуємо п. Світлані Даценко за вміло проведену роботу, сподіваємося на подальшу співпрацю! Особливо приємно відзначити, що до ювілею Олени Теліги по всій Україні відбулися знакові події та акції, ініційовані об-
Урочистості з нагоди ювілею О. Теліги у Бабиному Яру. 21.07.2026 р.
Експозиція виставки на честь О. Теліги в Національному музеї літератури України
Український шлях · “Поки в українських містах і селах звучить її поезія, а українські жінки й чоловіки тримають зброю та волонтерський фронт, Україна є і буде”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ласними громадськими організаціями ВЖТ імені Олени Теліги. Хочеться щиро подякувати від імені Проводу Товариства, що в умовах російсько-української війни свідоме українське жіноцтво, теліжанки, активно сприяють продовженню державницької справи Олени Теліги, відродженню та втіленню її ідей у життя й допомагають волонтерськими акціями ЗСУ, наближаючи нашу перемогу. Так, у Рівному завдяки діяльності Рівненської обласної організації ВЖТ імені Олени Теліги, заступниці голови Товариства, очільниці обласної організації, поетеси, громадської діячки Тамари Бацмай та за підтримки громади і місцевої влади напередодні ювілею відкрили пам’ятний знак на місці будинку, де проживала Олена Теліга під час її перебування в Рівному влітку 1941 року, коли вона співпрацювала з Уласом Самчуком у створеній ним газеті “Волинь”, опублікувавши кілька програмних статей. Рівне має унікальну можливість пишатися тим, що біографія і діяльність О. Теліги тісно пов’язані з цим містом. Т. Бацмай із місцевими науковцями дослідила, де саме стояв будинок, у якому із 12 вересня до 20 жовтня 1941 року, поки йшли боїв Києві, Олена Теліга мешкала в будинку родини Мучинських по теперішній вулиці В’ячеслава Чорновола, 21, писала сміливі статті в газеті “Волинь”, грала на фортепіано з Тетяною Праховою, мріяла про вільну Україну. Будинок не зберігся, але відсьогодні пам’ятний знак нагадуватиме про ще одне місце сили у Рівному. 21 липня у Рівненській обласній універсальній науковій бібліотеці відбулася Регіональна урочиста асамблея, присвячена 120- річчю від дня народження Олени Теліги. Захід об’єднав представників органів влади, науковців, освітян, громадських діячів, митців, бібліотекарів та всіх, хто шанує українську історію й культуру. Завдяки співпраці благодійників, меценатів, небайдужих людей Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека поповнилася ще одним важливим символом національної пам’яті. Відтепер горельєф, автором якого є рівненський скульптор Михайло Фарина, прикрашатиме галерею українських письменників у книгозбірні та нагадуватиме відвідувачам про силу українського слова, духу й жертовності. Душевним і затишним для
Пошанування ювілею О. Теліги у Виноградові мешканців м.Рівного став музично-літературний вечір до ювілею О. Теліги “Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив” в Рівненській обласній бібліотеці, що об’єднав творчу молодь, авторів співаної поезії. Цілий ряд дуже важливих культурно-просвітницьких і волонтерських акцій ініційовано та проведено головою Чернівецької обласної організації ВЖТ імені Олени Теліги, волонтеркою, психологинею, поетесою Лілією Крисько та членкинями Чернівецького обласного Товариства. Хотілося б відзначити деякі з подій. Змістовною й багатолюдною стала літературна година “Олена Теліга – ясна зоря української поезії, літопису боротьби за Україну, сьогодення та майбуття”, що відбулася у затишній світлиці Заліщицької міської бібліотеки на Тернопільщині. Модераторкою заходу стала бібліограф Заліщицької міської центральної публічної бібліотеки, заслужена журналістка України Оксана Дяків. Захід об’єднав багатьох творчих та свідомих українців. Голова Чернівецької обласної організації ВЖТ імені Олени Теліги Лілія Крисько наголосила під час зустрічі на тому, що доля славетної патріотки Олени Теліги сьогодні дивовижно резонує з долями тисяч українців, які ведуть запеклу боротьбу з рашистськими загарбниками. Її життя та смерть – це міцний вузол, що зв’язує минуле й сьогодення, закликаючи нас до рішучості й спільнодії. Під час заходу було організовано благодійний збір коштів на потреби Збройних Сил України. “Олена Теліга – взірець патріотизму” – такий тематичний захід відбувся у Чернівецькій науковій обласній бібліотеці до ювілею Олени Теліги з ініціативи Чернівецької обласної організації ВЖТ імені Олени Теліги. На заході були присутні учасники ГО “Чернівецьке товариство політв’язнів та репресованих” на чолі з Ларисою Ключевською, які разом з Лілією Крисько підтримують наших військових, поранених воїнів, відвідують у госпіталі, а також надають посильну допомогу, коли готується відправка посилок воїнам. Особливою гостею заходу стала Павлина Николаєвич, дівчина-захисниця, яка отримала найвищу військову нагороду України “Хрест за бойові заслуги” – за особисту відвагу під час виконання бойових завдань. Голова ГО імені Олени Теліги Лілія Крисько назвала гостю Буковинською Телігою, адже вона продовжує боротися за волю і свободу, проявляючи мужність, рятуючи життя воїнів, вивозячи поранених з поля бою, часто ризикуючи власним життям. Низький уклін чернівецьким теліжанкам та пані Лілії Крисько за активність і велику кількість культурно-просвітницьких і волонтерських акцій. Окремо хотілося б відзначити і наших активісток-теліжанок із Закарпаття. Громадська організація “Відокремлений підрозділ Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги у місті Виноградів”, яке очолює невтомна бібліотекарка й громадська діячка Мар’яна Марушка, на базі Виноградівської публічної бібліотеки до ювілею Олени Теліги організували й провели цікаві зустрічі, презентації, волонтерські заходи. А 21 липня Мар’яна Марушка спільно з членкинями й у співпраці з КЗ “Виноградівська публічна бібліотека” організували літературно-музичний вечір “Життя, віддане Україні”, яке об’єднало поціновувачів українського слова, музики та живого спілкування, прихильників державницьких ідей Олени Теліги. Родзинкою вечора став виступ аматорського народного хору ветеранів праці міського Будинку культури під керівництвом заслуженого працівника культури України Віктора Ма-
Рівне. Урочиста асамблея на честь ювілею О. Теліги
Проєкт “Теліга. Живий текст”
рушки. Особливо приємно відзначити, що до складу хору входять і теліжанки, які своєю активною громадянською позицією та любов’ю до української пісні примножують культурні традиції краю. Дзвінко й велично прозвучали пісні “Ой у лузі червона калина”, “За Україну”, “Дунаю, Дунаю”, “Рідня” та інші. Кожна композиція знаходила відгук у серцях присутніх, об’єднуючи всіх спільною пам’яттю, гордістю та надією на мирне майбутнє України. До пошанування ювілею Олени Теліги з власними ініціативами долучилася чимало організацій, зокрема, громадська спілка “Творче патріотичне об’єднання “Музичний батальйон”” за підтримки державної установи “Український інститут книги”. Вона провела п’ятиденний літературно-музичний фестиваль “Теліга. Живий текст”. Основна урочиста подія фестивалю відбулася 21 липня біля пам’ятника Олені Телізі на території Бабиного Яру в Києві. Приємно, що до участі запросили й наше Товариство, де Почесна Голова Ольга Кобець змогла виступити перед присутніми, розповівши історію пошанування пам’яті Олени Теліги, яка почалася 21 лютого 1992 року, коли завдяки дорученню останнього Президента України в екзилі, Голови ОУН п. Миколи Плав’юка в Бабиному Яру було відкрито Пам’ятний Хрест. Присутні теліжанки продемонстрували прапор Товариства із зображенням поетки. До речі, були присутні теліжанки й 24 та 25
липня в Арт-сквері імені Василя Сліпака, де “Музичний батальйон” провів вечір жіночої поезії, де змогли продемонструвати свою творчість сучасні молоді поетки. Звучала й поезія Олени Теліги, зокрема відомий її вірш “Життя” проникливо виконала народна артистка України Світлана Мирвода. Наступного дня відбувся літературно-музичний перформанс “Листи до Невідомого” на основі листування Олени Теліги за участі Марії Бурмаки, Анжеліки Рудницької, Анни Заклецької, Лесі Рой, Ірини Бутко, Тані Ша, Віталія Кириченка та інших. Ювілейний рік Олени Теліги триває. Попереду ще багато цікавих акцій та подій, зокрема, Товариство спільно з Інститутом літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України готується до проведення Міжнародної міждисциплінарної науково-практичної конференції ““Гойдайте ж кличний дзвін!”: Олена Теліга і визвольна боротьба
Чернівці вшановують ювілей О. Теліги українців упродовж ХХ–ХХІ століть”, яка відбудеться 6 жовтня 2026 року в Києві (про умови і терміни подачі матеріалів до конференції читайте на сторінці Товариства у Фейсбук та на сайті Інституту). Отже, у надскладних реаліях воєнного часу коло прихильників і послідовників ідей Олени Теліги зростає, лави учасницьтеліжанок Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги поповнюються в різних куточках України. Жіночий національно-патріотичний рух шириться Україною, не втрачають актуальності й значення слова з публіцистичної праці Олени Теліги “Якими нас прагнете”: “Роль української жінки є так само винятковою, як винятковим є положення її краю. Вона мусить бути і його будівничим, допомагаючи мужчинам, і в той же час господинею в житті мужчин”. Минуло 120 років від дня її народження, понад 80 років – із часу загибелі Олени Теліги. Але її “ясна зоря” продовжує світити. І поки в українських містах і селах звучить її поезія, а українські жінки й чоловіки тримають зброю та волонтерський фронт, Україна є і буде! Тільки разом ми зможемо подолати ворога!
Підготувала Ірина ГОЛОВАЙ, голова ВЖТ імені Олени Теліги
Пишуться вірші... · “Як і пращури, ми – великі. Завкраїнені тут – навіки!” · с. 12сторінка оригіналу ↗ Любов СЕРДУНИЧ
Тільки жила б ти! Хочеться в душу світла і зріти синь. Хочеться звичну звиклість, а снів – з яси. Хочеться слів – з піднеб’я, тиші – з чуттів. Й зір! Більш нічого не хочу у цім житті. Тільки жила б ти! Й далі Вкраїною звись! Кожному будь – як даність, як безсмертя трави. Жовто-блакиттю прослався з хатинок-буд. А з одержимих лав’ям всіх ворогів перебудь!
Шевченкова любов Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого бога, За неї душу погублю! (Т. Г. Шевченко).
Вкраїна!.. І в серці пута Порвуться од слова того! Любив і “во врем’я люте”, Бо вище нема нічого!
За неї, святу і вічну, Палився під Оренбургом, А в захалявних віршах – Про сад над Дніпром та Бугом.
За неї йшов до загину Із кривдою у двобої!.. Любімо й ми Україну – Шевченковою любов’ю!
Завкраїнені Заджерелені ми тобою! Завеселчені ми добою Весняною. Йдемо до лон. Заціловані, мов джерела, Заколисані на орелях, З ріднокраю п’янких долонь. І сонцюємо в чарах літа, Й місяцюємо в зорях-квітах. Пахкотіємо в синь зелом. Блакитніємо під сонцями, Бо залюблені до нестями В найдорожче зі всіх село. Закодовані ним навічно. Багатіємо з ряснозичень. Щедродолимо світ на мир. Ми, тотемністю залелечені, Світлодушами опредмечені, Тут постали богами-людьми! Як і пращури, ми – великі. Завкраїнені тут – навіки!
Україна – це назавжди Найщасливіше з пророчень! Україна – серця сповідь. Незрівнянна, найдорожча, Україна – від любови.
Україна – квіт калини, Неба синь, блакить блаватів.
Звідусіль до неї линьмо. Україна – це як Мати.
Йти, її у душу взявши, – І хай лихо проминеться. З Україною – назавше! Україна – тут, у серці.
Батьківщину не розмінюй. Хай не посягають зайди. Україна – це незмінно! Україна – це назавжди!
Крути Вас не забути, не забути! Безвусі, та – захисники! Круті у долі нашій Крути – Як символ чести на віки.
В рік вісімнадцятий під Крути Йшла з півночі орда катів. Тут завше січень – віщо-лютий, А того року – й поготів!
Завжди безчесні муравйові Топтали гідність нашу й честь. Та не здаються їм герої: “Як’ не свобода, краще – смерть!”.
Й поклали голови русяві За волю рідної землі. Три сотні витязів у славі За Україну полягли.
Та кожен з них ряди потроїть. Нова звитяга світ пройме. На тих смертях нові герої Клянуться: “Як не воля – смерть!”.
Хотіли зайди стерти й пам’ять, А ми – живі, хоч як крути! На кожну зграю окупантів Ставали вої золоті.
Тому й були у долі Крути, Тому й ми є, що ви були! Немов серця, червона рута Навічно в пам’яті горить.
Хай відповість мені Москва! За людопад без поховань, За зниклі назви цілих сіл Хай відповість мені Москва: Її керманичі усі.
За пекло райської землі, За пухлень, чумень, за терор І за приписані нулі, Що приховали людомор.
За три пшеничні колоски І той комуністичний “рай”, Де за пів слова – Соловки... Де кожен третій – помирав!
За те дитя, що в лоні ще, Не народившись, висохло. За цей болючий в серці щем!
За все, що, вмерши, не збулось.
Перед судом за ті жнива, За найстрашніший злочин свій Хай стане нинішня Москва, Допоки свідки ще живі.
Невизнання, мовчання – глум Над пам’яттю мільйонів жертв! Лиш допусти – й новий Валуй Вже не залежних нас пожер.
За все хай відповість Москва: Її керманичі усі. Щоб пам’ять – вічна і жива, Щоб на столі повік – хліб-сіль!
*** Ти і нині прогнувся? Лиш словом? Отже, завтра – хребтом! Дорікатиме скрушно найменше, та чисте сумління. Й не сховати продажне нутро. Тільки що або хто Є мірилом для совісти? А може, й вона, також тлінна?.. Після правої ліву, під ляпас, уже не даси. Бо прокинулись гени, бо вирвалось слово на волю. Тільки чемно таки промовчиш, бо в гостях ката – син. Бо й душа ще не чує: затерпла від власного болю. До чужого не звикну! І щирість – усьому рушій. Вперті вилиці! Спротив пульсує! І серце – що міна!.. Та зумію побачити диво очима душі. І не зраджу собі, і своєму хребту, й Україні.
Трава-тріада Тонка травинка тамує тугу: Терпіла трутнів, тримала тонус. Тремтіла тілом. Тихенько терпла... Терени тішать! Творила травень, Терпіла трату, терміття, терня, Традицій тяглість, творіння тaїн… Тамуй терпіння: такий талан твій. Таланту требінь – тривоги темінь… Така тирада, траво-тріадо. Тебе толочать, тобою труять..! Та три травинки – Триглав, Трисуття, Тисячолітній Трисил тотемний!
По той бік Холодного Яру По сей бік епохи: “Щасливу б зорю На блюдечку нам просто зараз!”… А ви, одержимі, ходили на прю По той бік Холодного Яру.
По сей бік – зневіра, байдужість і сон… Кого ж не здолали ці чари?!. А їх підняла УНР і УНСО По той бік Холодного Яру.
Пройме Чорний Ворон нас тільки в кіно. О де ви, нові Горліс-Горські?
По сей бік Холодного Яру давно Ніхто не чекає вас в гості…
Ми й кроку не ступимо (так повелось), Як мало нам зиску-навару. Ми просто ждемо, що підніметься ХТОСЬ По Той бік Холодного Яру.
Манкурти В соцмережах вірш публікувала Про моє село, найкраще з сіл. Серед тих, котрі уподобали, Був і москвомовний Олексій.
– Харашо как, Любушка! Любаша, Ета ж мая родіна мала! – Й пише: “Нічєво нєт в мірє краше!”… Хто ж любитель цей (здаля!) села?
Як заходжу на його сторінку – Мамцю рідна! Це ж Олекса наш! Односелець! Поруч з ним – і Нінка! Вже – Нінель!.. Скацапилась й вона!
Думаєте, може, десь в Сибіри Доля завела, тому й – “їзик”? Зовсім ні! Години їм чотири В рідний край їзди, але… “прівик…
Панімаєш, здєсь – работа, дєті…”… І пішли-поїхали “плюси”… Ви ж якого “міра” там адепти, Якщо ТУТ навіть не був твій син?!
Як же скоро ти її забувся, “Родзіну малу”: Село святе! Мову материнську, цього бусла, Вулицю, краян – ти зрадив теж!
Ой Олексо!.. Боляче як, прикро! Хто ж тобі ще, друже, дорікне?.. “Нам своє робить!”! Тож сльози витру Й можеш стерти з “друзів” і мене,
Якщо річ така – не до вподоби. Проти шерсти – це не просто вірш. Що від серця – не тримаю в собі: Є манкурти – будуть війни вік!
Всерцень Коли років за спиною багато, То досвід може вкоськати й Мару... Цей сніг – такий, що вже буде лежати: Позавчорашній був – на мокрий ґрунт. Слова є ті, що серця не зворушать, Є й ті, що рай дарують тільки двом. Слова є з тих, котрі доймають душу І сльози витруть, наче рукавом. Кажи, балакай, але сій крізь сито! На незабудь візьми собі усе це. Воно ж, необережне, може й… вбити! Цей біль – такий, котрим епітет – всерцень.
Прифронтова колискова Спи, синочку, люлі-люлі, Поки вгомонились кулі… Люлі-люль, засни скоріше. Напишу тобі я віршик Про веселу кішку нашу… (Кішка зникла… Боже! Нащо Ця війна? Нема вже сили!.. Матері дітей ростили Для життя, для миру й щастя!)…
Напишу, якщо ще вдасться, Про майданчик в дитсадочку, Про мою майбутню доньку… (Відбудують і майданчик, І припиняться ридання)…
Люлі-люлі, мій синоню!.. Принесуть лелеки доню – Матимеш малу сестричку. Перемога, вірю, – близько. Знай: повернеться твій татко… Ти рости, моє дитятко, Як татусь твій: і безстрашним, І сміливим… (Боже, нащо?!.).
…Поки вгомонились кулі – Спи, дитя… Не всі поснули… Люлі, люлі… люлі… люлі…
Любов Сердунич працювала вчителькою рідної словесности, кореспонденткою район: ної, обласних газет і Хмельницького обласного радіомовлення, редактором обласної газе: ти “Крок”. Голова відділень Всеукраїнського об’єднання ветеранів і ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Голова районного літоб’єднання і районної дитячої літстудії. Настав: ниця молоді. Бентежить і болить стан рідної мови, тому досліджує й ревно захищає її. Має власні розвідки у краєзнавстві, досліджує тему голодоморів. Входить до Національ: ної спілки краєзнавців України, Національної спілки журналістів України, Асоціації дос: лідників голодоморів в Україні, Національної спілки письменників України. Авторка 29 книг: громадянська, інтимна лірика, твори для дітей, дослідження голо: доморів, коротка проза, народознавчі сценарії, історичні поеми, паліндроми, історія се: ла, монофони, словники, пісні. Редакторка та співавторка багатьох часописів, альмана: хів, збірників. Твори Любови Сердунич перекладені французькою, англійською, есперанто, корейською, китайською, білоруською й иншими мовами. Переможниця літературних премій: міжнародної імени П. Куліша, всеукраїнської ім. В. Юхимовича, приватної “Рівненський акцент” (2021, 2023), всеукраїнського кон: курсу “Українська мова – мова єднання” (2017, 2018, 2019, 2023), хмельницьких премій імени М. Годованця, ім. Лесі Українки. Нагороджена “Золотою відзнакою” Фундації “Українська Наука і Освіта, Інк.” (США). За просвітництво нагороджена медаллю “Бу: дівничий України”. За вагомий особистий внесок у дослідження голодоморів та активну громадську діяльність Указом Президента України Віктора Ющенка від 20 листопада 2007 року відзначена державною нагородою – орденом “За заслуги” ІІІ ступеня.
Про-читання · “З чистого(пречистого голубого полотнища просто на неї котиться біла колісниця з хмар”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Анна СТОЛЯРОВА, просвітянка, м. Харків Світлина Марії Лях
Книгу Марії Матіос “Букова земля” я придбала, щойно вона вийшла з друку. Поставила на поличку для першого читання. Коли в числі 9-му за 2026 р. тижневика “Слово Просвіти” прочитала інтерв’ю письменниці, де на запитання журналіста: “На яку книгу від Марії Матіос читач має чекати вже небавом?” була відповідь: “Скільки грамотних людей ще не попрочитували те, що я вже написала?!”, мені стало совісно: це ж про мене сказала письменниця. Книга перша починається розділом “Небесна канцелярія” про “грандіозний Божий замисел”. Роман читала як Біблію – вголос. Помітила, що зміст роману перейшов в особистий досвід мого життя. Моя мала батьківщина – місто Ровеньки Луганської області. Місто засноване запорозькими козаками, які після зруйнування Січі, не бажаючи служити в московській армії, подались на Дике поле. Серед них був мій предок, засновник роду, – Наумець. Обійстя існує досі, живе восьме покоління – мій племінник Владислав Наумець. Козаки поселились біля Гримучої балки і Гримучого дубового лісу. Доводилось їм відбивати набіги татар і ховатися в ровах від московських гренадерів, які шукали втікачів. Ровеньки в 1785 р. відвідав Григорій Сковорода. Філософ зафіксував своє перебування в Ровеньках у притчі “Убогий жайворонок”, неначе хотів зберегти його для історії, – зробив зноску-пояснення: “Ровеньки то же, що ровенники, по ровам живущие”. Це – “Земля ровенників”. У романі “Букова земля” простежується зв’язок життя людей на землі з біблійними настановами і законами. Для буковинців найдорожчими були земля і мова, бо вони дані Богом. За Новим Заповітом Бог “весь людський рід з одного створив, щоб замешкати всю поверхню землі, і призначив в окреслені дОби й границі замешкання їм” (Дії 17:26). В день П’ятдесятниці Бог дав людям з Понту, де жили й українці, рідну українську мову. Казали люди: “Кожен із нас чує свою власну мову, що ми в ній народились!” (Дії 2:8). Апостолу Андрію Первозванному за жеребом довелося Боже слово проповідувати в краю, де жили скіфи (українці), від Карпат до Грузії: земля Букова – на заході, земля Ровенників – на сході. Є в романі епізод суперечки між повстанцями “Черемшиною” і “Сталем” стосовно східняків, яких багато привозили до западенців, наводнюючи ними край буковинський. Каже “Сталь” “Черемшині”: “Ми по-їхньому цвенькати ніколи не
Юрій МОСЕНКІС
Пісня про великий Київ
1 Великий Київ над Дніпром явивсь Навік-віків, для мене і для тебе: Зростає вшир, мужніє, рветься ввись – Між жовтим полем і блакитним небом.
Незламний дух його тривких опор Там, де Дніпро старий тече велично – То Володимирський святий собор, Софія й Лавра – українська вічно!
Роки й віки, каштанів мирний тон, Святая слава воїна й поета, Вернадський, Кримський, Воблий і Патон, Мазепи дзвін і слово Філарета.
будемо”. “Черемшина” заперечує: “Не по-нашому цвенькають в основному емгебісти, а більшість із присланих східняків поки що говорить нашою мовою”. В Ровеньках до 1960 р. все населення розмовляло українською мовою – ми не знали, що є така національність “русскіє”. У зв’язку зі складним економічним становищем в країні радянська влада кинулась відкривати нові шахти на Донеччині: почали привозити робочу силу, як казали, “із нечернозем’я”. Наслідки бачимо. Читаємо в романі: “Ось Іван Микитюк, стоячи на вантажівці, питає: “Що я такого зробив недоброго, що мене сьогодні – напівсліпого й напівживого – забирають від моїх смерек і від мого ґрунту?” “Хватіт болтать!” – сказала людина зі зброєю в руках”. Іван не захотів вступати в колгосп. Згадую свого діда Івана. Мав семеро дітей і коня, землі своєї не мав – орендував, але в колгосп вступати не захотів, казав, що гуртове – чортове. Його посадили на бричку, відвезли від хати і родини – ніхто не знає куди. Старший син Микола сказав: “Піду у Західну, залишуся живим, дам звістку”. Не було звістки. Далі був голод 1933 р. Мама народила в цей рік другу дитину – сина. Коли лікарі показали їй немовля, перелякалась: дитина була худющою і синьою. Голод продовжувався… Мама розповідала, що, коли в 1940 р. відмінили картки на хліб і дали талон на сім’ю придбати п’ять метрів ситцю, – всі думали, що це вже комунізм. Настав 1941 рік. Війна. В перший день тата забрали на фронт. Проводжали його я, 4-літня, і мама. Молодь в українському вбранні співала веселих пісень, а старші жінки, закривши рот долонею, ніби мичали. Дорослою запитувала у мами, чому старші сестра і брат не були з нами. Мама казала, що перед цим приходив чиновник і попередив, щоб старших не брали, бо можуть заплакати, а “малишка нічєго нє понімаєт”. Треба було з радістю проводжати, з піснями: “бойци чєрєз нєдєлю вєрнутся с побєдою”. Шахти позаливали водою, все їстівне знищили, підірвали зерносховище, щоб ворогу не дісталось. Не дісталось і своїм людям. Поставили охорону, щоб не збирали зерно, яке розлетілось. Сусід стояв в охороні, мамі сказав: “Віро, даю тобі одну хвилину, бо як помітять, мене розстріляють”. За хвилину мама, скільки змогла, назгрібала зерна із землею. Вдома ми всі вибирали по зернятку від землі. Мама зварила суп, каже нам: “Діти, такий-сякий суп зварила, а зажарить нічим”.
О Києве, великий у віках! Учора, завтра і сьогодні сущий! Допоки віра в серці й міць в руках – О Києве, ти справді невмирущий! 2019
2 Великий Київ, Київ золотий, Змужнілий син старого князя Кия – На тебе знов пішов тупий батий І вмить зламав свою немиту шию!
Століть минулих пружна череда Навчила Київ бути переможним. Прийшла біда – і знищена орда, І саме так надалі буде з кожним!
Безумний звір у ницій голові Носив ідею знищити Софію, Та захлинувся у своїй крові, А все стоїть благословенний Київ! 2022
Тринадцятилітня сестричка каже: “Що ж, супики бувають зажарені й незажарені”. Це у нас стала сімейна приказка – коли щось не так, казали: “А ти думав як? Супики бувають зажарені й незажарені”. Так народжується фольклор. Читаємо в романі: Дарій Берегівчук, повернувшись поранений з Першої світової війни, на яку пішов добровольцем, сумував, що тепер він нікому не потрібен в державі. Мій тато, повернувшись з Другої світової війни на милицях, сумував, що не зможе працювати на шахті, бо рана на нозі не зажила, – був гірничим інженером. Влаштувався на роботу в бібліотеку при шахтоуправлінні. Зарплата на місяць була кілограм пшона. А нас вже було четверо дітей. Дмитро Матіос, якого з родиною вивезли до Сибіру, довго не озивався зо світу. Через півтора року після висилки прийшло Федорі Берегівчук товсте письмо. Повідомляє Дмитро, що тепер вони проживають у Хабаровському краї (Нанайський район, посьолок Джонка). Його лист у книзі – на п’яти сторінках. Пише багато про все і начебто прижилися там. Та декілька рядків письма видають його тугу за рідним краєм: “Най твій Петрусько пришле нам у письмці хоть один листочок з нашого бука”. Згадую, як старшого брата забрали в армію з Ровеньок у Владивосток. Клімат йому не підійшов: попухли ноги, лежав у шпиталі. Одного разу прислав листа, в якому просив вложити до нього хоч одну вишневу кісточку. Мама так гірко плакала.
Пісня про Патріарха Філарета
Минають дні, іде за роком рік, Та дещо залишається незмінним – Цей сильний нездоланний чоловік То з усмішкою, то з чолом камІнним.
Упевнено іде – за кроком крок, Упевнено долає перешкоди, Він кожному дає тривкий урок Любові до Вітчизни і Свободи.
І сяють мудрі очі голубі З величного парадного портрета – Всесвітню міць утілює в собі Обличчя Патріарха Філарета 2019
На фото: Із улюбленим Патріархом, червень 2019 р.
МГБ (Министерство государственной безопасности) – вигадка сатани. Вони працювали і в мирний час, прискіпуючись до кожного слова, події. Вересень 1954 року. Я вступила в Харківський політехнічний інститут. Заповняла анкету, в якій була графа: “Чи була на окупованій території?”. Думала: може, не будуть брати плату за навчання. Ні! Згодом дізналась, що-то був “геніальний план” у влади: вивезти всіх українців, хто був на окупованій території, до Сибіру. Не вийшло: чи не вистачило транспорту, чи побоялись, що тепер повстануть східняки. Серпень 1964 року. Тато прийшов з роботи з шахти, мама показує йому “повєстку”: на такий-то час прийти в міліцію, у спецвідділ. Не переодягнувшись, не поївши, пішов тато в міліцію. Хвилювався, чомусь згадав, що старший брат його дружини подався в Западну. Під кабінетом сидів дві години, хоча у начальника нікого не було. Запитує у тата кагебіст: “Кто вам приходится Столярова Анна?” Тато каже: “Це моя дочка”. “А где она сейчас?” Відповів: “У Болгарії, відпочиває по туристичній путівці”. “Вот она прислала вам весточку”, – подає татові листівку від мене. Ні тобі “вибачте”, що маринував тата-фронтовика дві години, або “будьте здорові”, бо тато трохи кульгав. Мої листи з Харкова до Ровеньок йшли поштою, а з Болгарії – через спецвідділ міліції. Коли Марушку і Ганнушку арештували емгебісти, їхня мати Йоганна Берегівчук сто “отченашів” промовила до Бога, і було їй видіння: “З чистого-пречистого голубого полотнища просто на неї котиться біла колісниця з хмар, запряжена двома гривастими кіньми, а в тій колісниці, розмахуючи батогом, несеться білий чоловік з ликом Христа. Думає Йоганна: “Чому Христос із батогом в руці, якщо Він любить кожного, а не карає?”” Сама думаю: скільки таких книжок треба написати, щоб вони були прочитані, аби людство нарешті схаменулось? Заповідав Ісус Христос учням на Таємній вечері: “Нову Заповідь Я вам даю: любіть один одного!” (Ів. 13:34). Ми й досі ділимося на “бандерівців” і “східняків”. Грішні ми, а у Бога немає ще одного Сина, щоб віддати його на смерть за наші гріхи. Та Бог все одно нас любить, по-біблійному: кого любить, того й карає. Читання книги весь час перериває повітряна тривога. Промовляю Псалом 90 – Божий оберіг. Це українцям Бог сказав: Я з ним буду в недолі, врятую його та прославлю його, і довгістю днів Я насичу його, і він бачити буде спасіння Моє! (Пс. 90) Віруємо!
Театр · “Важливо зануритися в емоції героя, щоб передати все, що він переживає”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Світлина Володимира Раєвського
Отже, напередодні завершення 158-го театрального сезону в Національній опері України відбулася прем’єра балету “Білосніжка та семеро гномів” Богдана Павловського у постановці Віктора Литвинова. Це світла і дуже людяна казка, яка поетизує найважливіші чесноти – доброту, щирість, взаємодопомогу, любов, що протистоять чорним силам зла, заздрощів, владолюбства, жорстокості. Світло завжди перемагає темряву, добро долає зло. А дзеркало ніколи не бреше! Яскраві костюми, інтерактивні декорації, вигадлива хореографія і чарівна музика – неймовірне дійство, яке захопить як малечу, так і дорослих. Віктор Литвинов створює хореографічні образи разом з артистами балету, розкриваючи все багатство і різноманіття музики Богдана Павловського. Про особливості створення вистави ми мали нагоду дізнатися з перших уст. Віктор Литвинов, балетмейстер-постановник, народний артист України: “Не випадково багато своїх вистав я поставив для дитячої авдиторії. Для найменшого глядача це перші уроки театральності, музики, танців. Якщо дітки уважно дивляться, усміхаються – це найвища оцінка нашої роботи. Балет “Білосніжка та семеро гномів” був поставлений у більшості театрів Україні, в тому числі нашому. Переважно він йшов у редакції Генріха Майорова, який, до речі, був одним із моїх вчителів. Значна частина його творчого життя була пов’язана саме з Києвом. Генеральний директор-художній керівник Національної опери України Петро Чуприна запропонував мені поставити цей балет. Потрібно було оновити декорації і зробити повністю нові танці. Це мала бути зовсім інша вистава. Я з радістю прийняв це завдання. Прагнув не підвести свого педагога, було також бажання досягти його рівня. Бо минуло багато років – змінюються глядачі, виконавці, постановники. І через десять років має бути зовсім не така постановка, як була раніше. Не буду приховувати, що працювати над новою виставою під час воєнного стану нелегко. З об’єктивних причин виникали певні технічні проблеми. До того ж частина артистів балету виїхала не тільки з Києва, а й з України. Але наша творча команда здолала всі труднощі. Над виставою працювали разом із диригентом-постановником Олексієм Бакланом. Маємо з ним повне порозуміння, з ним легко працювати. Він творча людина. Не тільки керує музичним процесом, а й добре розбирається в балеті. Маю значний досвід спільної роботи з художницею Марією Левитською. Більшість моїх вистав робили разом. Скажу відверто: у нас обох непрості характери, тому працювалося не завжди легко. Але врешті знаходили спільну мову. Вона прекрасна художниця. Всі солісти серйозно ставилися до своєї роботи. Окремо хотів би відзначити сімох гномів. Вони, можливо, працювали більше за всіх. Інші актори також були задіяні у поточному репертуарі, а виконавці ролей гномів могли більше часу приділити репетиціям. Сім гномів і всі такі різні, кожен зі своїм характером. Так, вони мають бути різними і водночас працювати разом. Микита Сухоруков, крім того, що виконує роль Єгера, ще й прекрасний тренер. Вірю, що незабаром він вже ставитиме вистави. І буде це робити достатньо тонко і масштабно. Багато сил виставі віддали виконавці ролі принца Ярослав Ткачук та Олександр Скулін. Цікавий образ Білосніжки створила Катерина Чупіна.
Вважаю, що нам вдалося зробити прекрасну виставу. Я відчув, що вона подобається глядачеві. Для мене це найголовніше. Наступний показ балету заплановано на початок вересня. Маю надію, що “Білосніжка та семеро гномів” надовго увійде до репертуару театру. Мрію відновити балети “За двома зайцями” та “Паганіні”. Вони подобалися глядачам, тож треба спробувати повернути їх до життя”. Микита Сухоруков, народний артист України, виконавець ролі Єгера: “З Віктором Литвиновим працюємо разом вже не вперше. У нього своє особливе бачення руху і того, як цей рух може виражати емоції. Іноді, коли йде постановочний процес, ти не все розумієш. Здається, що щось не так. А потім, коли бачиш це зі сцени, то розумієш, що він мав на увазі і що прагне донести до глядача. Мій персонаж – це Єгер, який служить у замку і знає Білосніжку з самого дитинства. В якийсь момент мачуха наказує йому відвести Білосніжку в ліс і вбити. Це йому не вдається, оскільки він не може заподіяти дівчині зло. Зізнаюсь, що чогось особистого з цим персонажем у мене немає. Це невелика партія, і якийсь великий емоційний розвиток, який потрібно було б черпати зі свого життя чи особистих відчуттів, відсутній. Але думаю, що якби опинився у схожій з моїм героєм ситуації, то вчинив би так само, як він. Також хотілося б трохи зупинитися на особливостях нашої професії. У всіх нас у дипломах написано “артист балету”. Не танцівник, не танцюрист, а саме артист. Звичайно, як професіонал ти маєш точно виконувати рухи. Але глядач приходить на виставу, а не просто подивитися, як хтось дере ногу до голови чи виконує фуете. А для того, що він побачив саме виставу, виконавець має бути як драматичний артист, тільки без слів. Також він має виражати свої емоції. Проте його інструмент – це тіло. Та повернімося до вистави. Вона була зроблена дуже швидко, буквально за кілька місяців. Коли балет ставлять з нуля, то це зазвичай потребує значно більше часу. Загалом вважаю, що вся команда гарно зробила свою роботу. Це художниця-постановниця та художниця з костюмів Марія Левитська, ті, хто працював зі світлом та відео, артисти балету. Це казка, тому називається балетом для дітей і позиціонується як дитячий балет. Але по складності і роботі артистів та інших служб не відрізняється від звичайного балету. Перед тим як прийти до Національної опери України, я п’ять років працював у театрі, який тоді називався Київський муніципальний академічний театр опери і балету для дітей та юнацтва. З упевненістю можу сказати, що діти – це найвибагливіша авдиторія. Якщо вони не вірять тому, що бачать на сцені, то відволікаються, їм стає нецікаво. Обманути їх неможливо. Якщо щось недопрацьовано, їм це дуже не сподобається. На другій прем’єрі я був у залі і бачив, як вистава сподобалася дітям. Те, що була у захваті цільова авдиторія, я вважаю найголовнішим. З режисером Віктором Литвиновим завжди триває творчий процес. На наступному показі все може бути інакше. А як буде – побачимо…” Катерина Чупіна, лавреатка міжнародних конкурсів, виконавиця ролі Білосніжки: “Ця роль мені дуже близька по амплуа, по відчуттям. Є партії, які ти відчуваєш – ніжність, безтурботність, хотілося передати простоту героїні, її дещо дитячу наївність. Балетмейстер-постановник Віктор Литвинов сказав, що я схожа на Білосніжку за своєю натурою і технічно впораюся з цією роллю. Його слова – “Ти створена для ролі Білосніжки”. Вже танцювала деякі партії в його хореографії. В “Дон Кіхоті” це партії Амура та Подруги, а в балеті “Пригоди Піноккіо” – Цуценя. Віктор Володимирович – дуже мудра людина. Він давав мені багато корисних порад щодо відчуття партії. Весь наш репетиційний процес відбувався у творчих пошуках. Мені здається, що він тонко відчуває, яка людина всередині, і це дуже впливає на постановку самого персонажа. Він знає, що мені підходить, і намагається підсилити ці якості. Під час роботи над виставою були кумедні моменти з гномами. Натомість відповідальний момент, коли поруч із тобою Принц. Загалом репетиції запам’яталися своєю багатогранністю. Були хвилювання, були усмішки, а ще занурення у глибину сюжету. Подобається, що моя Білосніжка комунікує з багатьма персонажами – Принцом, Мачухою, Єгером, а ще з кордебалетом. Зізнаюся, що була велика честь танцювати з Ярославом Ткачуком (Принц). Він справжній професіонал з великим досвідом, танцював з абсолютно різними балеринами. Допомагав мені в багатьох моментах. Був максимально відкритим. А ще це емоційний партнер, я відчувала його теплоту. Вважаю, що нарівні з технічною стороною артисту балету треба мати ще й драматичний талант. Без цієї складової ми не зможемо повністю розкрити свого персонажа. Дуже важливо зануритися в емоції героя, щоб передати не лише танцями, а й почуттями все, що він переживає. В побудові образу Білосніжки допомогла дружина Віктора Литвинова Ірина Бродська. А ще хотілося б згадати Микиту Сухорукова, який не лише танцював партію Єгера, а ще й був асистентом балетмейстера-постановника. Вважаю, що він унікальний танцівник і репетитор. З усіма колегами було комфортно працювати. Ми разом створили цей балет. Без участі кожного з них не було б моєї Білосніжки. Всі вони доклали зусиль, аби вийшов мій персонаж. На перших виставах тільки підходиш до образу. Відчувається хвилювання, з’являється адреналін. Якщо буде можливість і далі танцювати Білосніжку, то будемо разом із балетмейстером-постановником продовжувати створювати цей образ”.
*** Завершенням 158-го театрального сезону став великий гала-концерт. Були представлені уривки з кращих опер та балетів вітчизняних і зарубіжних композиторів. Через кілька днів після цієї події ми поспілкувалися з художнім керівником опери, народним артистом України Анатолієм Солов’яненком. – Чим вам запам’ятався 158-й театральний сезон? – Це був черговий сезон, який ми прожили, на жаль, в умовах війни. Попри це він був насиченим різними подіями, великою кількістю вистав, як на стаціонарній сцені театру, так і за кордоном. Ми показали низку вистав у Японії – “Турандот”, “Аїда”, 9-ту симфонію Бетховена, балетні постановки. Крім цього, відбулася постановка Іваном Уривським опери “Казки Гофмана”, яка, безперечно, стала знаковою подією в культурно-мистецькому житті столиці і загалом подією для українського мистецтва. У цьому ж сезоні були цікаві тематичні гала-концерти. Буквально за тиждень до завершення театрального сезону відбулася прем’єра балету “Білосніжка та семеро гномів”. Вважаю, що з огляду на всі ті обставини, в яких ми змушені були жити і працювати, цей сезон був вдалим. Я задоволений його результатами. – Очевидно не випадково завершуєте театральні сезони гала-концертами? – Звісно. Наш формат гала-концертів передбачає калейдоскоп з оперних та балетних вистав, які ми показували протягом сезону. Прийшовши на один вечір, можна скуштувати все різноманіття тієї творчої продукції, яку ми пропонуємо нашому глядачу. – На що очікувати у 159-му театральному сезоні? – Оперна трупа починає роботу над оперою “Чарівна флейта”, над якою будуть працювати Микола Дядюра та Іван Уривський. Ми сподіваємося, що до нового року ця вистава побачить світло рампи і зустрінеться з глядачем. Балетна прем’єра, запланована на початок вересня, – це “Варіації Доніцетті” у постановці нашого видатного співвітчизника Олексія Ратманського. Також до нового року заплановано кілька гастрольних поїздок. – А що можете сказати про оперу “Конотопська відьма”? – Композитор Олександр Родін завершує роботу над клавіром цієї опери, опрацьовує партитуру. Після завершення
Оперою Миколи Лисенка “Наталка Полтавка” та гала-концертом “Зірки українського балету” відкрила свій 159-й театральний сезон Національна опера України імені Тараса Шевченка. Це стало доброю нагодою, аби згадати про сезон минулий і поговорити про сезон новий.
Культура · “Портрет сучасної України, яка бореться у жорстокій війні за свободу і людські цінності”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
цієї роботи будемо ближче знайомитися з цим матеріалом і плануватимемо постановку. Розмову продовжила Діна Сазоненко, заступниця завідувача балетної трупи На: ціональної опери України: “158-й театральний сезон Національної опери України став роком знакових творчих подій, нових міжнародних партнерств, масштабної гастрольної діяльності та гучних прем’єр. Попри всі виклики воєнного часу театр продовжив розвивати українське балетне мистецтво, гідно представляючи його на світовій сцені. Однією з найважливіших мистецьких подій сезону стало започаткування творчої співпраці з одним із найвидатніших хореографів сучасності – Вільямом Форсайтом. Прем’єра його хореографії на сцені Національної опери України відкрила нову сторінку в історії театру та стала початком міжнародного творчого партнерства. Важливою складовою сезону стала й активна міжнародна гастрольна діяльність. Балетна трупа успішно представила Україну під час гастролей у Німеччині, зокрема в Баден-Бадені, а також здійснила масштабний зимовий тур Японією, де українські артисти вкотре отримали надзвичайно теплий прийом глядачів. Кожен виступ ставав не лише мистецькою подією, а й можливістю ще раз нагадати світові про Україну, її культуру та незламність. Однією з центральних подій сезону став міжнародний гала-вечір “4 Легенди – Гала”, який об’єднав на сцені Національної опери України твори чотирьох всесвітньо відомих хореографів – Вільяма Форсайта, Джона Ноймаєра, Ханса ван Манена та Олексія Ратманського. Цей унікальний мистецький проєкт став справжньою подією для українського балетного життя та ще раз підтвердив прагнення театру представляти на своїй сцені найкращі зразки світової хореографії. Яскравим завершенням 158-го театрального сезону стала прем’єра балету Віктора Литвинова “Білосніжка та семеро гномів”. Вистава одразу здобула любов глядачів, усі покази пройшли з аншлагами, а наймолодші відвідувачі театру отримали незабутні враження від знайомої казки, втіленої мовою класичного танцю. Новий, 159-й театральний сезон обіцяє стати не менш знаковим. Вже 10–11 вересня Національна опера України представить прем’єру балету Джорджа Баланчіна “Варіації Доніцетті”. Особливою подією стане приїзд до Києва всесвітньо відомого хореографа Олексія Ратманського, який особисто здійснить постановку цього балету на трупу Національної опери України. Наприкінці березня – на початку квітня глядачі побачать ще одну визначну прем’єру – балет Кеннета Макміллана “Elite Syncopations” (“Елітні синкопи”). Таким чином, у новому сезоні театр представить одразу дві постановки, що належать до золотого фонду світового балетного мистецтва. До балетної трупи цього року приєдналися тринадцять молодих артистів, які вже незабаром розпочнуть свій творчий шлях на сцені Національної опери України. У новому сезоні театр продовжить активну міжнародну діяльність. Уже заплановані гастролі до Японії, Об’єднаних Арабських Еміратів, Німеччини та Іспанії. Водночас триватиме розвиток міжнародних творчих партнерств, зокрема співпраці з Вільямом Форсайтом, започаткованої у 158-му театральному сезоні. Національна опера України й надалі послідовно працюватиме над розширенням свого репертуару, розвитком молодих артистів і зміцненням міжнародної співпраці, щоб навіть у найскладніші часи український балет залишався невід’ємною частиною світового культурного простору”.
казахської співачки, яка неодноразово брала участь у “Букеті…”, зокрема, минулого року чарувала всіх своїм джазовим співом, але передчасно пішла в засвіти. Особливої уваги заслуговує проєкт “Звільнена музика”, який реалізується вже другий рік поспіль у рамках фестивалю. Слухачів чекала затишна зала в “Хлібні”, де мистці розповідали про українських композиторів, яких радянський “соцреалізм” у мистецтві позбавляв можливості вільно творити. Зокрема, в перший день фестивалю ми познайомилися із творчістю та музичними шедеврами композитора Павла Сениці, в другий – Валерія Польового: його музичні поеми у виконанні чудового піаніста Олега Безбородька стали справжнім одкровенням. Виступаючи перед гостями, його дочка Валентина Польова розповіла про батька та його роботу над власною музикою – і ось вона завирувала перед нами! Вражаючим став концерт для фортепіано та цимбалів, який виконали Олег Безбородько та Анна Цьок. Наступного дня гості слухали музику Шиповича-Яновського у концертній програмі “Оркестрові ландшафти” у виконанні Національного президентського оркестру (диригент Максим Гусак). Третій день фестивалю був позначений цікавою подією – концертом співачки та фольклористки Марії Квітки. Її творчий тандем із музичним продюсером Ярославом Татарченком (Bunht) приніс справжні знахідки: поєднання автентичних народних голосів та польових записів, “одягнутих” у сучасні музичні форми, завдяки чому збережена етно-фольклорна традиція. Тому її пісні, які народилися кілька десятиліть тому, повертаються до нас у новому стилі і оригінальному виконанні. Її “Голубоньки”, “Карі очі”, “Щастя”, “Сухая верба” та інші, напевне, нікого не залишили байдужими, торкнувшись найтонших струн серця. Важливою складовою “Bouquet Kyiv Stage” став і “КіноБукет”, який вже всьоме організовує Асоціація “Дивись українське!” Гості фестивалю охоче відвідали допрем’єрний показ документального фільму мультимедійного проєкту “Спроможні” в межах міжнародної ініціативи “Культура vs війна”, який було створено за підтримки Євросоюзу в Україні: “Спроможні / Empowered”, реж. Про що цей фільм? Він – про Україну через долі людей, які її творять нині: “У центрі стрічки – цінності, на яких тримається українське суспільство, та люди, які власним життям доводять їхню силу: лауреатка Нобелівської премії миру, правозахисниця Олександра Матвійчук, співачка Джамала, скрипалька Богдана Півненко, кобзар та військовослужбовець Тарас Компаніченко, художник Анатолій Криволап, музичний гурт DakhaBrakha та кінооператор Сергій Михальчук. Вони представляють різні сфери – правозахист, музику, образотворче мистецтво та кіно. Проте всіх їх об’єднує спільне прагнення захищати свободу, творити навіть у найскладніші часи та змінювати світ навколо себе на краще, – коментують стрічку організатори фестивалю. – Стрічка шукає відповідь на запитання, що робить державу по-справжньому сильною? Відповідь вона знаходить у людях, які щодня захищають цінності, на яких побудований сучасний демократичний світ. Драматургія фільму вибудувана навколо шести базових цінностей Європейського Союзу – верховенства права, поваги до прав людини, людської гідності, свободи, демократії та рівності”. Завдяки цьому фільму, можна створити портрет сучасної України, яка бореться у жорстокій війні за свободу і людські цінності. Приємно вразили гостей джазові концерти, виступи кобзарів на “Кобзарській галявині”, дитячі майстер-класи. Останній день фестивалю видався особливо теплим, сонячним. Пахли яблука з розкішного саду в Софії Київській, падали достиглі соковиті груші. Сповиті музикою, гості не відривали поглядів від сцени. Шкода, що на папері неможливо відтворити ті музичні акорди, барвисті ноти, які здіймалися догори. Сильвестров, П’ярт, Канчеллі, натхненність і віртуозність ансамблю “Київська камерата” – це лише коротка мить краси, але яка ж вона неповторна і неймовірна! Брав за душу та серце чарівний спів Ніно Катамадзе на заключному концерті, особливо її "Чорнобривці" українською мовою. Це справді високе мистецтво!
Підготувала Алла КОБИНЕЦЬ, член НСЖУ Світлини авторки
Культура · “Портрет сучасної України, яка бореться у жорстокій війні за свободу і людські цінності”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Чотири дні кияни та гості міста купалися в атмосфері музики, живопису, кіно. Учасниками фестивалю стали українські та європейські зірки мистецтва. Наскрізною темою фестивалю стала тема “Озброєні красою”.
На фестивалі працювали кілька майданчиків: музичний, художній, виставковий, кіномайданчик та дитячий. Також у рамках фестивалю працівники заповідника провели дві екскурсії – для дітей та дорослих – розповіли про головні святині цієї локації. Учасників фестивалю чекали кілька знакових виставок: художника Олександра Дубовика, який увічнив себе створеним лого фестивалю, мисткині Юлії Лазаревської – “Час проявлення” (ретроспективна); “Театру ветеранів”, “Калібр 120 х 350 мм. Сімейний альбом”; фотовиставки “Життя у мистецтві, кіно та філософії”, Олега Павлюченкова. Окремим рядком можна згадати міжнародний мистецький проєкт “Corrori propior… (Ближче до тіла…)”. Він відбувався в саду заповідника, просто неба. Відкриваючи фестиваль, його натхненник та організатор Євген Уткін подякував ЗСУ, які боронять країну і дають змогу розвиватися мистецтву заради краси і закликав усіх надихатися красою та силою, яку дає нам мистецтво. Наш фестиваль, наголосив він – це про силу, яка не руйнує. Він про красу, культуру і силу, яка може без зброї це закликати. До речі, пан Уткін, будучи великим інтелектуалом, провів низку цікавих розмов на локаціях “Бесіди під ясенем”, серед яких були, зокрема і бесіда “Краса відповідальності” з дочкою видатного економіста Богдана Гаврилишина, Патрицією Шморгун-Гаврилишиною. Цикл бесід “Краса оновлення” з Павлом Шереметою, “Краса свідчення” з Шелбі Вайлдер та “Краса захисту” зібрали значну авдиторію. Незмінною складовою фестивалю високого мистецтва стала музична. В перший день музична сцена стала великим мистецьким осередком. Виступ Національного президентського оркестру в концерті “Liberty” під орудою диригентки Тетяни Калініченко та соліста, талановитого скрипаля Дмитра Ткаченка викликала шквал оплесків. Твори Антоніна Дворжака, Джона Вільямса, Левка Колодуба, Євгена Станковича створили неповторну атмосферу справді високого мистецтва. Відбувся і концерт “Tribute to Nazgul Shu- karva”, присвячений пам’яті талановитої
16 Добрі новини · “Хай цей світлий потік повертає до життя тих, хто втомився і втратив віру, тих, хто потребує любові”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
гуманної педагогіки, відбудеться цикл виставок у Бібліотеці імені Наталі Забіли ЦБС Голосіївського району, у Київському літературно-меморіальному музеї імені М. Рильського, в Державній науково-педагогічній бібліотеці імені В. Сухомлинського, Мистецькому ліцеї “КДАМ імені Чембержі” та інших важливих дислокаціях. Велика вдячність ініціаторам конкурсу, родині волонтерів Тезе Орсі Харді та Роже Аржемі, а також брату Бенуа за підтримку та натхнення. Безмежно вдячні шановному міжнародному журі, яке мало складне завдання – обрати найкраще серед безлічі чудових та дивовижних робіт. Ми дякуємо викладачам, які з любов’ю працюють з дітьми іноді в досить складних умовах – без світла, під час тривог та бомбардувань. Дякуємо діткам за світло їх сердець, за бажання дарувати свій особливий погляд на світ, за те, що своїми малюнками вони торкаються найтепліших струн наших душ і викликають бажання підтримувати, захищати та оберігати красу життя! Хай цей світлий потік повертає до життя тих, хто втомився і втратив віру, тих, хто потребує любові, тих, кому так необхідна надія… Торік виставка промандрувала Європою – починається нова подорож.
писки на полях”, Олександра Морозюка за новелу “Поховали Івана”; Ярину Іванків (Львів) за сценарій-п’єсу “Сестри”; Мико§ лу Трубецького§Іванова (Київ) за кіносценарій “Місток” та Генна§ дія Удовенка (Київ) за сценарій-п’єсу “Весна”. А за збереження традиції уславлення рідного краю в закарпатському літературному процесі відзнакою голови оргкомітету Всеукраїнського конкурсу малої прози імені Івана Чендея нагородили Василя Шкірю (Іршава).
Власн. інф.
16 Добрі новини · “Хай цей світлий потік повертає до життя тих, хто втомився і втратив віру, тих, хто потребує любові”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Наталія ВЕСЕЛИЦЬКА, членкиня НСЖУ війни стали мешканцями їх країн. Це Крістофер Форссандер – капелан Карлстадського університету з Швеції, Герберн Хейсман, голова Фонду “Hope For Ukraіne” з Нідерландів, Орсі Харді, педагог, психолог, письменниця, волонтерка Спільноти Тезе (Франція), Бріґітта Сассин, докторка філософії з Німеччини. Головою журі, як і в минулому році, була членкиня НСХУ, докторка філософії, викладачка відділу образотворчого мистецтва Мистецького ліцею КДАМ імені М. І. Чембержі” Віолета Монсевич. До слова, зараз пан Хейсман разом зі своїми співвітчизниками з Нідерландів відновлюють в Ірпені зруйновані російськими агресорами будинки. Тема конкурсу цього року – “Скарби мого краю”. Визначення нашої національної ідентичності та унікальності стало основним лейтмотивом. Конкурс проходив у два тури. Переможцями І туру в номінації “Календар” стали автори 12 робіт. Саме вони увійшли до календаря наступного року. Крім 12 найкращих малюнків за місяцями були обрані дві роботи, які отримали гран-прі у категорії за віком, а в кожній віко-
На мій погляд, ІІ Всеукраїнський дитячий конкурс образотворчого мистецтва “Кольори Надії-2026” був особливим, бо пов’язаний з нашими глибинними надіями та підтримкою, отриманою від міжнародною спільноти, що сьогодні вкрай необхідна і дорослим, і дітям в Україні. Конкурс започаткований з ініціативи християнської Спільноти братів Тезе (Франція), наукового видавництва “Дух і літера” і Благодійної фундації “Діти Надії та Любові”. Він проводиться другий рік. Цього року в конкурсі взяли участь 70 дітей, які представили 159 малюнків. З них переможцями стали 12 робіт, що увійдуть в календар 2027 року, який створює наукове видавництво “Дух і літера” українською і англійською та українською і французькою мовами. Членами журі були не тільки професійні українські художники – Віктор Кірдо, Олена Баришнікова, Віолета Монсевич, але й представники іноземних організацій, які підтримують Україну, зокрема працюють з українськими дітьми, які з початку малої прози імені Івана Чендея. Отже, володарями гран-прі й лавреатами конкурсу стали:
Номінація “Чендеєзнавство” Гран§прі Сидір Кіраль (Київ) – за пер§ ше оприлюднення й ґрунтовний аналіз архівних документів ра§ дянської цензури у персональній справі Івана Чендея (навколо роману „Птахи полишають гніз§ да…“ та збірки „Березневий сніг“), а також за вагомий вне§ сок у розвиток та становлення сучасного чендеєзнавства. Номінація “Мала проза”
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА вій групі були присуджені міні-гран-прі, одне перше місце, два других, три третіх місця. Журі відмітило кожного учасника спеціальними відзнаками: за поетичність художньої мови (7 дітей), за створення гармонійного кольорового образу (13), за творче натхнення (11), за щирість та емоційність твору (3), за любов до рідної землі (6), за найтепліший образ твору (6), за художню індивідуальність (13), за креативне розкриття теми (4), за високу композиційну майстерність (6), за сміливість творчого висловлювання (9), за оригінальність художнього задуму (4), за експре-
Гран§прі завоювала Катерина Мотрич (Київ) за новелу “Да§ рія”. Лавреатами конкурсу в цій номінації також стали: Валерій Пузік (Київ) за опові§ дання “Шульц”, Сергій Степанівський (Анто§ ненко) (Київ) за оповідання “Мати”, Тетяна Іванчук (Київ) за опо§ відання “Вєрка”, Юлія Желізко (Тернопіль) за оповідання “Три товариші”, Олександр Подольський (Ки§ їв) за оповідання “Справжній спецназівець”.
сивність виконання твору (2), за особливий погляд на світ (3), за найяскравіше втілення надії (1) і одна робота удостоєна спеціальної відзнаки голови журі. 8 серпня у Франції відкрилась перша виставка сканів дитячих творів учнів художніх закладів України – шкіл мистецтв, художніх шкіл та мистецьких студій. За підсумками конкурсу “Кольори Надії-2026” в рамках Фестивалю “Україна – країна Здійснення Мрій”, який організує Центр духовного розвитку та творчої ініціативи “Гармонія” Київського обласного Центру
Номінація “Сценарій коротко§ метражного фільму” Гран§прі Юрій Вєткін (Чернігів) за кі§ носценарій “Телефони”. Лавреати: Аїда Хома (Київ) за кіносце§ нарій “Сповідь без покаяння”, Олексій Комаровський (Київ) та Віра Яковенко (Київ) за кіносценарій “Попіл до пилу”. Спеціальними відзнаками журі конкурсу нагородили: Владисла§ ва Івченка (Київ) за оповідання “Старший матрос Муха не по§ вертається додому”, Оксану Ма§ зур (Львів) за оповідання “За§
Міжнародна команда волонтерів на чолі з братом Бенуа (праворуч) та Крістофером Форссандером, капеланом зі Швеції
16 Добрі новини · “Хай цей світлий потік повертає до життя тих, хто втомився і втратив віру, тих, хто потребує любові”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ В Ужгороді завершився традиційний літературно-мистецький “Чендей-фест”, який популяризує творчість класика української літератури ХХ століття, Шевченківського лавреата, прозаїка, публіциста, кіносценариста, відомого як співавтора сценарію до культового фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, а також культурно-громадського діяча Івана Чендея. Центральною подією стало нагородження переможців Всеукраїнського конкурсу
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
16 Добрі новини · “Хай цей світлий потік повертає до життя тих, хто втомився і втратив віру, тих, хто потребує любові”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок:
№ UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство
“Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Добрі новини · “Хай цей світлий потік повертає до життя тих, хто втомився і втратив віру, тих, хто потребує любові”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ