Письменники і час · “На все своє многотрудне життя на чужині, сповнене перемог і втрат, зберіг любов до рідного краю і співучість української мови”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Український Геродот з Верхньодніпровська
Слово Просвіти, №31 за 2026 рік
Олекса РІЗНИКІВ, член НСПУ, просвітянин, повний кавалер ордена “За заслуги”
Історія України знає багато славних імен тих, хто поклав своє життя на олтар боротьби за волю й незалежність України. Упродовж багатьох віків кращі сини України виборювали право бути Україні й українцям. Іван Мазепа, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера – попри всі намагання кацапні, залишилися нашими головними символами боротьби за незалежність України. Але було дуже багато славних імен, хоча й другого ряду, які в міру своїх сил і можливостей не тільки мріяли, а й боролися за майбуття України. Про їхню боротьбу царська влада, а в подальшому й радянська імперія замовчувала. Так, начебто їх ніколи йне було. І тільки тоді, коли Україна, врешті-решт, отримала незалежність, інформація про життя й боротьбу невідомих героїв стала просочуватися крізь товщу заборон і небуття. Одним із таких героїв, що жив і боровся у першій половині ХХ століття, був Дмитро Васильович Івашина, що мав псевдонім Дмитро Геродот. Публіцист, фейлетоніст, поет, літературний критик, консул, український державний діяч у Королівстві Румунія, один із керівників емігрантської організації колишніх вояків УНР в Румунії, розвідник – і це все Дмитро Васильович Івашина (Геродот) – ось така стисла характеристика цієї видатної людини. У передмові до книги “Український Геродот з Верхньодніпровська”, що вміщує дев’ять розділів на 643 сторінках, матеріали до якої зібрав і упорядкував Євген Безус, житель Верхньодніпровська, член НСПУ і просвітянин, сказано так: “Увесь життєвий шлях і творча діяльність Дмитра Васильовича Івашини, нащадка козацької старшини, – яскравий приклад пробудження ще в молоді роки національної свідомості. Він народився й зростав в умовинах царської імперії, де не тільки вичавлювалося, а й нищилося все те, що хоч якимось чином могло дати паростки українства. Зродившись на Придніпров’ї у повітовому містечку Верхньодніпровську, яке понад століття перед тим було землями Платнірівського куреня Кодацької паланки Запорозької Січі, він на все своє многотрудне життя на чужині, сповнене радощів і страждань, перемог і втрат, зберіг любов до рідного краю і співучість української мови”. А для нас нинішніх цей чоловік цікавий ще й тим, що довго після поразки і окупації України у 1921 році діяв як дипломат УНР за кордоном. Дмитро Васильович Івашина (Геродот), будучи непересічною особистістю, мав значний вплив на діяльність української еміграції 20–30-х рр. минулого століття не тільки в Румунії, а й на Європейському континенті. Адже його публіцистичні й гострі, а той сатиричні твори публікувалися не тільки в журналі “Тризуб”, що видавався в Парижі. Перелік періодичних видань, де були надруковані його твори, настільки великий, що, можливо, й до цього часу не всі відомі. Багато його висловлювань ще й до сьогодні актуальні. Адже війна московії проти України з метою знищення українців як нації, знищення України як суверенної держави і знищення міст і сіл, де проживають українці, – була, є і, на жаль, буде до того часу, поки буде російська імперія. Історичні факти свідчать про це вперто й відверто. Понад чотириста років російська імперія нищила Україну й українців. Батуринська й Базарська трагедії, Голодомор 1932–33-х рр. (майже п’ятнадцять мільйонів загиблих українців), Друга світова війна (воювало майже сім мільйонів українців. Вижило – менше половини. Це ще без втрат мирного населення). Лінгвоцид – нищення української мови. З 1627 р. і до розвалу радянського союзу, за чотири століття, 134 спроби вбити українську мову. І сьогодні на тимчасово окупованих територіях продовжується нищення української мови. Українці не мають права навчатися українською. Тільки чужинською. Окупантською. Дмитро Васильович на особистому досвіді спізнав імперіалістичну, окупантську сутність московитів, у які фантики вони не обгорталися б й не обгортували свої фальшиві ідеї: “братства”, “русскаго мира”, “славянскаго единства” та іншого намулу, крізь який завжди вигулькувало рило ординського шовінізму, а в нинішні часи – відвертого русофашизму. Закінчивши народну школу в селі Сергіївка Верхньодніпровського повіту, Дмитро Івашина вступив до 3 класу шестикласної міської школи. Закінчував її екстерном, бо батька відправляли на службу до м. Кременчука. Він з юних років став працювати журналістом. Дебютував віршованими фейлетонами в газетах: “Кременчугскій Голосъ” і “Кременчугское Слово”,
“Приднепровский голос” (Кременчук). “Кременчужани любили його фейлетони – віршовані дотепні, легкі для читання. Через кілька років, відчувши, що йому стає тісно в Кременчузі, молодий фейлетоніст переїжджає до Полтави і знаходить собі працю в газеті губернського масштабу”, – пише Анатолій Гак (Мартин Задека) у своїх спогадах “Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку”. До речі, читач має можливість прочитати ці спогади в сьомому розділі цієї книги. Надалі Дмитро Івашина продовжив публікуватися в періодичних виданнях “Днепръ”, “Южанин”, “Полтавская речъ”, “Полтавский день”, “Южная Копейка”, “Елисаветградскія новости”, “Южный край”, “Харьковская вечерняя газета”. Часто через критичні статті й гострі фейлетони тодішня імперська влада закривала газети. Тож Дмитру Івашині разом із колегами доводилося, змінивши назву, перереєстровувати газету й знову нести людям слово правди. Коли ж із початком Першої світової війни його мобілізували до війська, він і там знаходив можливість творити. У 1917 р. – секретар редакції газети “Воингражданин” 6-ї армії Румунського фронту. Навіть тоді, коли Бесарабію захопили румуни, Дмитро Івашина разом з Анатолієм Гаком продовжили видавати газету вже як суто міську. І тільки наприкінці травня 1918 р. вирушили з Бесарабії в Україну. Спочатку до Тирасполя, а тоді й до Одеси. Тут Дмитро Васильович вирішив видавати “Газету-Ракету”. Найпершим його колегою і помічником був Анатоль Гак. Про це докладно висвітлено в його книзі “Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку. Спогади”, розділ “Дмитро Геродот”. Потім була газета “Новая Украина”, редактором якої був Олександр Саліковський. Згодом редагував газети “Молодая Украйна” та “Одесская Мысль”. Публікувався в щотижневику “Наше село”. Незабаром Д. Івашина прибув до Києва і був прийнятий на посаду випускового редактора газети “Трибуна”. Літературним відділом у “Трибуні” відав О. Олесь, театральним – Микола Вороний. А відповідальним редактором був Олександр Саліковський. Після того як Київ захопили денікінці, Геродот зазнав безробіття. За коротким часом Київ захопили більшовики, і він працював у “Вістях ВЦВКУ”. У травні 1920 р. українські та польські війська вигнали більшовиків. У Києві стала виходити друком українська газета “Слово”. Редактор газети Валентин Садовський приймає Дмитра Васильовича на посаду секретаря редакції. Зі сторінок “Слова” лунали його гострі антибільшовицькі фейлетони. Упродовж того часу, що мешкав у Києві, працював також у редакціях газет “Відродження”, “Україна”. У 1919–1920 рр. був співробітником щоденної газети “Українське слово” (Кам’янець-Подільський).
Евакуювавшись у листопаді 1920 р. разом з урядовими установами УНР до Польщі, а затим влітку наступного року до Румунії, продовжив активну журналістську працю. Публікувався в періодичних виданнях: “Воля” (Австрія), ілюстрованому журналі “Хлібороб”, календарі “Рідний край”, календарі-альманаху “Дніпро”, “Народна справа”, “Наша зоря”, “Новий час”. “Рідна мова”, “Син України”, “Українська нива”, “Українська трибуна”, “Український інвалід” (Польща), “Самостійна думка”, “Самостійна думка української матері”, “Хліборобська правда” (Румунія), “Гуртуймося”, Студентський вісник (Чехословаччина). Дописував до газети “Час”, що видавалася в Чернівцях у 1928–1940 рр. Та найчастіше статті, кореспонденції, репортажі, листи, звіти, інформації, літературні розвідки Дмитра Геродота можна було прочитати на сторінках друкованого органу Уряду Української Народної Республіки в еміграції – паризького щотижневика “Тризуб”. Переважна більшість його творчої спадщини є в цій книзі (розділ 4). Не варто забувати й те, що Дмитро Васильович був ініціатором видання інформаційного бюлетеня “Українтаг” (Українське телеграфне агентство в Румунії). Він же його й очолював впродовж багатьох років. “Довелося Д. Геродоту деякий час на початку 1921 р. попрацювати в Міністерстві преси й пропаганди УНР у відділі преси. В цьому відділі було всього два працівники. Та ще один у відділі пропаганди. І хоча чисельність МПП на той час складала три працівники, усе ж у традиційному місячному (за січень) звіті керівництву поміж важливими здобутками пресової діяльності (випущено шість комунікатів, опубліковано до 30 статей в українській та польській пресі, вміщено понад 35 повідомлень з української проблематики в європейській пресі) подано значну кількість спростувань до редакцій українських, російських, польських газет і журналів, що видавалися на польських теренах, підготовлено матеріали до таборових часописів” – Лідія Сніцарчук “Організація дійсної і доцільної пропаганди за кордоном”: Міністерство преси й пропаганди УНР. Комітет імені Симона Петлюри в Румунії з травня 1937 р. видавав власний друкований орган “Наше слово”. Головним гаслом видання було: “Все для України”. Головою фонду Комітету, ініціатором і редактором спеціального “Бюлетеня” був Д. Геродот. Різноманітність жанрів, а також численність сатиричних і гострих матеріалів, що друкувалися в різних виданнях та до того ще й за кордоном, спричинили необхідність приховувати Дмитру Васильовичу Івашині своє справжнє ім’я та й навіть свій основний псевдонім Дмитро Геродот. Тож і мав їх майже дюжину: Дм. Геродот, Д. Недоля, Тутешній, Присутній, Хозар, Однорічник, Давній, Х-Р, ще й криптоніми Д.Г., Г. Можливо, й інші були. Завдяки увазі й підтримці керівництва Одеської публічної бібліотеки Євгену Безусу вдалося отримати велику кількість матеріалів, хоча й короткого, але продуктивного одеського періоду творчості Д. Геродота. Фейлетони віршовані й прозові та інші цікаві матеріали вміщені в розділі 3 цієї книги. З початком революційних подій 1917 р. Дмитро Івашина провадив активну організаторську й пропагандистську роботу. На першому військовому з’їзді він член комітету від 3-ї стрілецької дивізії. Був включений до складу ініціативної групи зі скликання 1-го Українського військового з’їзду 6-ї армії, на якому обраний членом Української армійської ради. У листопаді 1917 р. після 2-го військового з’їзду разом з усією українською групою вийшов з армійського комітету через те, що “більшість армійського комітету складалася з більшовиків”. Від самого початку прибуття до Румунії разом із полковником Гнатом Порохівським організовують Громадсько-допомоговий комітет українських емігрантів в Румунії (ГДКУЕР) – об’єднавчий центр усієї української еміграції в Румунії. Провід Комітету обрано на Першому з’їзді, який відбувся 15–17 серпня 1923 р. Головою був обраний Гнат Порохівський, а Генеральним секретарем – Дмитро Геродот. Діяльність Комітету, в якому найголовніша роль належала Геродоту, мала розгортатися за вказівками Симона Петлюри і на основі його принципів. Головною метою діяльності Комітету стало: моральна і фізична підтримка українських емігрантів і поліпшення умов їх перебування в Румунії.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
