Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Понад усе його мрією(верховиною було єднання з великою Україною”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“Неприятель московського монгольства”

Слово Просвіти, №31 за 2026 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, доктор педагогічних наук, дійсний член НАПН України Вже третє століття українці в серпневі дні гідно вшановують у різний спосіб та в різних суспільно-політичних умовах людину, про яку правдиво сказав визначний національний просвітник С. Смаль-Стоцький на 25-літньому творчому ювілеї (1886 р.) в Чернівцях: “…величаємо великого нашого Поета, бо він перший до відродження нашого народу поклав могучу, сильну, віковічну підвалину – Рідне слово, він перший почав ширити світло, показав, що нема чого відділювати ся від рідних братів в Україні, бо ми один нарід, одна наша мати, одна наша мова…” Саме таку щиросердну оцінку Юрію Федьковичу було дано знаним ученим, видатним шевченкознавцем, одним із співзасновників Української академії наук (1918 р.), професором тодішнього Чернівецького університету. Ніби відповідаючи, через рік (25 серпня 1887 р.) Поет у своєму вірші “Що я люблю, в що вірую…” суголосно заявить: Я люблю мою Русь:Україну; Я вірую в єї будучину; В тій:то надії я живу й умру. Справді, вся його життєтворчість була зіткана з любові до рідної землі і народу, з тих вічних цінностей, які не дозволяли загубитись та зникнути уярмленому українству. Недарма Леся Українка на стику століть (1899) у Києві на зібранні інтелігенції зробила доповідь “про двох найвизначніших українських письменників-буковинців Ю. Федьковича і Ольгу Кобилянську”. Це був свіжий і сильний талант, не збаламучений москвофільськими книжками, якого було чути і якого воліли слухати по всій Україні. Символічно, що він народився напередодні великого християнського свята Преображення Господнього, коли на горі Фавор було промовлено: “Це – мій улюблений Син: його слухайте”. Тому й згадуються нині, в час народин знакового Українця – Юрія Федьковича, ті біблійні слова, адже його також варто “слухати”, оскільки багацько вчиненого ним було справою Божою. Іван Франко справедливо називав його “Буковинським Кобзарем”. Бо чого лише вартий знаменитий Федьковичів вислів, озвучений публічно 140 років тому (1886). Ставши редактором газети “Буковина”, він у травневому номері надрукував вікопомні рядки: “Ми мусимо раз і назавжди покинути наш смішний і для нас пагубний cenaратизм, ради котрого ми в закутку й відділено дотепер жили, як якась нова, себто якась “буковинська нація”, і мусимо починати жити якоби одним духом і одним тілом з прочим руським народом”. Оте величне “від Сяну до Дону” з вірша “Ще не вмерла Україна” (1862) Павла Чубинського, який пізніше став Державним Гімном України, знову на повний голос зазвучало Карпатським небокраєм у межиріччі Дністра, Черемоша й Прута. Голос Поета єднав цією найвищою чеснотою мрію Народу, розділеного імперіями. Федькович безустану засівав талантом свого Слова українські (підавстрійські) землі Шевченковим заповітним: Любітеся, брати мої, Украйну любіте, І за неї, безталанну, Господа моліте. Здається, що ця велика ідея соборності стала стрижневою для Поета, як тільки він розпочав “пізнання” наддніпрянських письменників, особливо Шевченка, завдячуючи молодим і прогресивним українським просвітникам (А. Кобилянський, К. Горбаль, Д. Танячкевич) та окремим офіцерам-українцям австрійської армії, які відкрили для Федьковича досі незвідану духовну Євангелію українства – “Кобзар” Шевченка. Федькович боготворив Шевченка за “Нашу славу, наше слово / І нашу свободу”. У той смутний період “солдатчини” його душа вперше так чутливо і ранимо запротестувала проти неволі, коли він волів змінити позолочений мундир на народну одежу. Але Народу вільного! Він занотовує: “Неволя! А я бажаю свободи, свободи, милий брате!” Не лише особистої, а передусім для Народу і народів. Поет гостро відчув увесь непотріб своєї військової “місії”, спрямованої на придушення боротьби італійців за національну свободу. Хоча виховувався на початку поза українським літературним словом, бо вірші писав німецькою мовою, вчився в німецькій школі, “знав тільки німецьких поетів і читав самі тільки німецькі книжки”. Навчителем Федьковичевої музи був німецький (чернівецький) поет, професор Нейбауер, який стверджував, що він “у ліриці з кожним німецьким поетом мірятися може...” Справді, знавець Шиллера, Ґете, Ґейне, німецької культури (і не тільки), перекладач, автор багатьох збірок, написаних цією мовою, він міг би торувати на цьому ґрунті успішний кар’єрний злет. Проте ним обрано, передовсім під впливом Шевченка, дорогу, суголосну його етичному принципу – писати рідною народною мовою для свого народу. Здійснення цієї мети в ті часи було надскладним завданням, оскільки понівечений національно-культурно, соціально, політично та розіп’ятий імперіями народ міг “вибитися в люди”, лише зрадивши і зрікшись своєї мови, традиції, віри, пісні, національної пам’яті. Подібний стан означав добровільно (чи інакше) “німечитись, волощитись, польщитись”, а найгірше – омоскалюватися, запедикульозившись москвофільством. Бо спертий “дух” москвофільства в той період наскрізь проточив, як міллю, навіть львівську “Просвіту” та чернівецьку “Руську Бесіду”. Хоча ідею українськості, ключа до “таємничої будучини” Поет намагався відшукати саме в цих національно-культурних товариствах, позбавивши їх від чумного “язічія” та москвомесійності. З особливою надією його погляд був звернений до Наддніпрянської України, того центру, навколо якого мала б справдитися ідея соборності Великої України. Дуже складного 1876 року (Емський указ – таємне розпорядження царя про повну заборону українського письменства) в Києві завдяки М. Драгоманову у світ виходить збірка Поета “Повісті Осипа Федьковича”. Його Слово стає загальнонаціональним надбанням. М. Драгоманов, високо оцінюючи Федьковичів творчий дар, ставив Поета поряд із “найбільш любимими писателями” України. Саме в 1876 р. до нього звертається і славний земляк-побратим по духу С. Воробкевич: “...Загриміть новую пісню, щоб всі дрімучі душі стрепенулись і зі сну збудились, загриміть, мов той Черемош у скали, загудіть чорно-гірським вітром, а ціла Русь-сирота Вам повіки вдячна буде”. Відомий український громадсько-культурний діяч, письменник, педагог, чільний організатор активної взаємодії східних та західних українських організацій О. Кониський, один із засновників Наукового товариства, який тривалий період (1865–1876) листувався та зустрічався з Ю. Федьковичем, у своїх мемуарних свідченнях зазначав, що він був “поборником народної свободи і національного відродження, співцем загальнолюдської любові…” Насправді в загальноукраїнському вимірі він вважався одним із тих перших просвітників, хто проявляв безкомпромісну й невпокорену позицію щодо будь-якого знекорінення, колонізації, оскільки вважав, що ставати безпам’ятними, безрідними українцями – то бути “неживим” народом. Тому ідеалізував саме Шевченкове “Борітеся!”, усвідомлюючи, що для Волі замало культурницької місії, потрібна ще й звитяга Воїнів, наснажені Вірою – гідні приклади для уярмленого народу, проявлені в доблесному чині боротьби за волю. Задля цього пише “Лук’яна Кобилицю”, “Довбуша”, перекладає трагедію Р. Ґотшаля “Мазепа”, пише і власного “Мазепу”, вшановуючи славного Гетьмана, героя, поборника самостійної держави й ненависника москви. Мабуть, справедливо, що для Федьковича, який дружив зі Словом і Лірою, ймення “Співець”, “Соловей”, буковинський “Кобзар”, було найбільш природним, не метафоричним. Ще 25-річним, відбуваючи військову службу, Федькович відчув силу віри Шевченкового Слова: Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… Уже тоді в ньому “заговорило” завітне бажання, “аби наша піснь і слава повік гомоніли”. Його життєвим кредо стало служити “гаряче улюбленому народові…”, задля цього навіть змінюючи римо-католицьку віру на православну. Це служіння було щирим і жертовним, проявляючись завжди і всюди – будучи у війську, працюючи війтом, просвітянином, інспектором шкіл, редактором, самобутнім і незбагненно талановитим Поетом. А ще він мав ту природну принаду, якою не володіли в тому декорованому “інтелігентному” середовищі. Глибока “до кістки” народність якісно вирізняла Федьковича як письменника, просвітника, педагога, людину. “Моя школа була Чорногора…” – гордо заявляв Поет “своїм” професорам-москвофілам, які звинувачували його в “неосвіченості”. Проте не вони були йому “суддями”. Бо коли у Львові 1862 року вийшла україномовна збірка “Поезії Іосифа Федьковича”, то І. Франко дуже схвально відгукнувся на цю подію, написавши, що “Його пісні, поміщені в тій книжці, розійшлися по всій Галичині, їх співали гімназіальні ученики й міщани; я чув деякі в Дрогобичі; інші держаться по різних полках в устах вояків”. У його поставі відчувався непокірний характер нескореного бунтаря, борця, в якому нуртувала кров опришка (як у його брата Івана). Осип Маковей так описував його сміливі звернення на захист людей: “Ґрунта, ліси, полонини, що ви мали до 1848 p., ваші! Ви бороніться, а я буду провадити процеси”. І хоча в оцінках сучасників (Колесса, Верхратський, Драгоманов та ін.) можна знайти чимало контраверсійно критичних припущень щодо Федьковича, зокрема на кшталт того, що він “не залишив у гуцулів доброї пам’ятки, виїзджаючи із Сторонця:Путилова”. Проте народ згадував про нього (переважно!) як про свого доброго і правдивого заступника, “людяного” красеня, “як з воску…”. Про справжність таких суджень зазначав М. Бучинський (етнограф, громадський діяч, член НТШ), який писав, що Федькович “окружений найбільшою в очах народу повагою”. Поет навіть придумав легенду, що походить не зі шляхетського роду, аз відважних опришків, симпатизуючи цим кроком справедливим народним месникам. А ще людям імпонувало, що на свята й по неділях він завжди бував у церкві, де всі дуже ним “цікавилися”. Свою народність, українськість він гордо демонстрував тим, що жодного разу не одягне офіцерського мундира, який престижно сприймався тодішньою інтелігенцією та чернівецькою молоддю. Розповідали, що навіть відмовив шанованому митрополиту Гакману, який, здійснюючи на Путильщині святкове богослужіння, просив Поета все-таки одягнути на прийом австрійський мундир. Зате Поет назавжди запам’ятався всім своїм розкішним вишневим сардаком та пишною крисанею з пір’ям цесарок. Нині цей сардак прикрашає центральну залу Федьковичевого музею на Соборній площі Чернівців. Оцей портрет у гуцульському вбранні, до якого він ставився з особливим пієтетом, підкреслюючи своє народолюбство, і є однією з найбільш достойних його чеснот. Він був не показним, а справжнім оборонцем прав трудового люду щодо землі, лісів, пасовиськ, школи. Тому й люди “ходили до нього, як бджоли”. Його життєва мета – українізація народної школи, яка була німецькою. У листах до друзів-однодумців писав: “Уперше мені зблиснула надія наші школи на народнім язиці основати”. Для початку він пише (за Шевченком) буквар. “Моя згадка була така: написати уперед буквар”. До його честі він-таки напише перший на Буковині “Букварик для господарських діточок” та дитячий “Співанник…”. Стає ініціатором проведення перших у краї учительських конференцій, першим озвучує потребу створення українського правопису, друкуючи свої українознавчі статті в часописах Чернівців, Коломиї, Львова. Пізніше – редактор української політичної газети “Буковина” та професійний помічник О. Поповича у видавництві “Бібліотеки для молодіжи”. Педагог та народний Просвітник здійснював культурно-освітню діяльність, незважаючи на “немодерність” цього дійства, “ходу в народ” по скривдженому чужинцями краю, виконуючи високе етичне покликання – повернути людям правду і справедливість, зберегти й утвердити рідну мову, давню традицію своїх батьків і прадідів. А понад усе його мрією-верховиною було єднання з великою Україною, бачив її в будучині вільною та нероздільною. Сьогодні, коли кровожерна московія вже 12 років веде війну проти України, знаковий національний Просвітник-Поет, високий у своїй закоханості в рідний Народ і Україну, незбагненний самородок Буковинського краю, сприймається з особливим щемом. Адже проповідувані ним цінності затребувані для днів сьогоднішніх. Бо він був (за Франком) найбільшим “неприятелем московського монгольства” і захисником національної свободи від чужинства. Так склалося, що один із найбільш яскравих творців соборної ідеї на західноукраїнських землях нині “бесідує” із сучасниками в меморіальному Музеї саме на Соборній площі в Чернівцях, яка колись називалася плацом Австрії. Його голос чути в Національному університеті імені Юрія Федьковича, в Музеї рідної йому Путили. Уже три десятиріччя кращі Педагоги краю нагороджуються освітянською премією, названою на його честь. Народ продовжує гідно відзнача-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин