Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
Вони б’ють по книзі, бо бояться українського майбутнього
Слово Просвіти, №31 за 2026 рік
8 мільйонів книжок – одним ударом 1 серпня 2026 року російський удар по складу видавництва “Ранок” у Харкові знищив близько 8 мільйонів книжок. Це найбільша зафіксована в цій війні одноразова втрата української книжкової галузі. Reuters повідомляє, що лише за останні місяці атаки на склади знищили понад 10 мільйонів книжок. Це не просто цифра. За кожною книжкою – автор, який роками працював над текстом. Редактор. Перекладач. Науковець. Видавець. Друкар. Вчитель. Дитина, яка мала її прочитати. І цілий ланцюг українського інтелектуального життя.
Це почалося не вчора 23 травня 2024 року російська ракета вдарила по харківській друкарні “Фактор- Друк”.
Продовження на стор. 2
ІРИНА ГОЛОВАЙ
10–11
с. 2 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Поч. на стор. 1
Згоріло близько 50 тисяч книжок. Загинули 7 працівників, ще 16 були поранені. Підприємство забезпечувало близько 40% українських друкарських потужностей і майже половину освітніх підручників. Серед знищеного були дитячі книжки та українські шкільні підручники. Тобто ворог ударив не лише по паперу. Він ударив по тому, що мало сформувати свідомість наступного покоління.
У липні 2026 року почалася справжня атака на книжкову інфраструктуру За даними Українського інституту книги, лише в липні 2026 року російські удари знищили понад 1,5 мільйона українських книжок. Під ударами опинилися видавництва, склади, друкарні та логістичні центри. Серед постраждалих – “Наш Формат”, “Книголав”, “Мамине сонечко”, “Ранок” та інші учасники книжкового ринку. За даними галузевого аналізу, від початку повномасштабної війни щонайменше 35 українських видавництв зазнали прямих матеріальних і фінансових втрат. Тепер уявімо цю систему. Спочатку знищується друкарня. Потім склад, логістика, книгарня. А разом із ними зникає можливість своєчасно надрукувати, зберігати, доставити й продати українську книгу. Це удар не по одному підприємству. Це удар по всьому ланцюгу від української думки до українського читача. Навіщо ворогу українська книга? Тому що книга – це пам’ять. У книзі живе наша історія. Наші імена, мова, відкриття, помилки, перемоги. Наше розуміння того, ким ми є. Людину можна змусити мовчати, зруйнувати її будинок, окупувати її місто. Але якщо вона має книгу – вона має доступ до пам’яті, яку окупант не може повністю контролювати. Саме тому російська агресія супроводжується не тільки фізичним знищенням людей та інфраструктури.
Вона супроводжується боротьбою за історичну пам’ять та ідентичність. І це не випадковість. Без освіти не буде держави майбутнього Є ще одна річ, яку ми повинні усвідомити. Держава, яка перестає навчати дітей, перестає створювати майбутнє. Без школи не буде грамотного суспільства. Без університету не буде професіоналів. Без науки не буде технологій. Без технологій не буде конкурентної економіки. Без досліджень не буде нових ліків, матеріалів, енергетики, оборонних систем. Без інженерів не буде сучасної армії. Без учених не буде технологічної незалежності. Без гуманітарної науки суспільство втрачає здатність розуміти власну історію. А без історичної пам’яті народ стає легкою здобиччю для чужої пропаганди. Саме на це й розраховує ворог. Щоб Україна вижила фізично, але втратила інтелектуальну спроможність. Щоби наші діти читали менше. Аби українська наука втрачала людей. Щоб молоді науковці виїжджали, щоб руйнувалися лабораторії, університети, бібліотеки, видавництва. Щоби українська культура залишалася без інфраструктури, а після війни Україна була змушена не розвиватися, а десятиліттями наздоганяти зруйноване.
Знищення книги – це знищення можливості передати знання У цьому і полягає стратегічна небезпека. росія може знищити мільйони книжок. Але вона не може знищити українську думку, пам’ять, якщо Україна сама не дозволить їй зникнути. Тому відповідь повинна бути не тільки військовою, й цивілізаційною. Ми маємо відновлювати друкарні. Створювати резервні склади. Оцифровувати книжкові фонди. Зберігасвою справу з книжками роками, фактично – все життя. Тепер невідомо, чи відновить свою роботу славнозвісний книжковий ринок…” – відреагувала на російський удар користувачка Face- book Олена Ліннік. Своєю чергою письменник і фотомитець Володимир КОСКІН відгукнувся на трагедію рядками поезії:
Попіл і літери Папір – це білий саван для слів, які померли б, якби ти не вдихнув у них життя своїм поглядом. Ти тримаєш у руках чужий біль,
ти рукописи та архіви за межами зон ризику. Створювати дублікати бібліотек. Підтримувати українські видавництва. Захищати університети та наукові установи. Фінансувати українські наукові дослідження. Повернути престиж професії вчителя, науковця, інженера, видавця. І головне – не допустити інтелектуальної еміграції України. Бо після перемоги нам потрібні будуть не тільки солдати, які захистять державу, а й люди, які її перебудують. Ворог боїться не паперу. Саме це потрібно зрозуміти. росія не боїться паперу, вона боїться українця, який читає. Українця, який знає свою історію, пам’ятає Голодомор. Українця, який знає, хто такі Шевченко, Франко, Леся Українка, Грушевський, Вернадський. Українця, який розуміє, що Україна – не “частина російської історії”, який створює нову технологію, пише книгу, навчає дитину, проводить науковий експеримент, створює ракету, дрон, ліки, програму, університет, лабораторію. Ось цього майбутнього росія боїться найбільше. Тому вона намагається бити по всьому, що це майбутнє створює.
Книга – це теж зброя Не зброя з порохом. Зброя пам’яті, знань, критичного мислення, свободи. І тому кожна українська книжка, яка після російського удару знову виходить із друкарні, – це маленька перемога. Кожна відновлена бібліотека, новий підручник, захищений переплавлений на чорні літери, застиглу анатомію чиєїсь самотності. Кожна сторінка – це тонкий шрам на тілі часу, котрий розверзається знову і знову, щойно твої пальці торкаються палітурки. Тут немає затишку. Це занурення у безодню, де чужі катастрофи стають твоїми власними. А за вікном – війна. Вона гуркотить реальним залізом, трощить бетоном і забирає імена. Книги теж помирають, як люди. Вони горять у друкарнях Харкова, книгарнях Києва,
університет, український науковець, який залишається працювати в Україні, – перемога. Бо війна йде не тільки за територію. Вона йде за те, якою буде людина, яка житиме на цій території після війни. І саме тому ми повинні дивитися на знищення книжок не як на економічні збитки видавничого бізнесу. Це значно більше. Це удар по українській пам’яті, освіті, науці, культурі та ідентичності. А отже, це питання не лише відновлення підприємств. Це питання національної безпеки.
Україна повинна відповісти Нашою відповіддю має стати не мовчання, а більше книжок, шкіл, університетів, науки українського контенту, українських технологій. Більше дітей, які читають українською. Ворог хоче, щоб після війни Україна рахувала руїни. Ми повинні зробити так, щоб після війни Україна рахувала нові школи, нові лабораторії, нові університети, нові видавництва, нові бібліотеки, нові технологічні компанії та нові книжки. Бо українська ідентичність – це не те, що можна спалити разом із папером. Її можна знищити тільки тоді, коли народ сам перестане її творити, берегти й передавати наступному поколінню. Ми цього не дозволимо. Вони палять наші книжки – ми будемо писати нові. Вони руйнують школи – ми маємо будувати сильніші. Вони намагаються знищити українську науку – ми створимо країну, де знання стане одним із головних ресурсів держави. Вони намагаються стерти нашу пам’ять – ми зробимо її фундаментом майбутнього. Бо Україна повинна не просто вистояти. Україна повинна стати освіченою, науковою, технологічною і культурно сильною державою. І саме цього майбутнього найбільше боїться ворог.
Микола ГОЛОМША на полицях розбитих шкіл, їх спопеляють російські ракети та нічні шахеди. Обвуглені палітурки стають попелом, що кружляє над понівеченими містами, мов розірвані крила німих птахів. Ворог боїться цих сторінок, бо кожне слово в них — це фортеця, яку не взяти штурмом. Але тут, на розкладнім ліжку в укритті або при світлі згасаючої свічки, вціліла книга стає твоїм останнім окопом. Рядки перетворюються на бліндажі для розстріляної віри, а кожна збережена літера – це гільза, з якої вистрілили правдою у вічність. Ти гортаєш сторінки під акомпанемент сирен, і цей паперовий шелест раптом стає сильнішим за вибухи за стіною. Це розмова з тими, кого намагалися стерти, але хто виявився сильнішим за метал. Це суд над самими катами, де кожне речення – вирок. Коли ти закриваєш її, у кімнаті пахне гартом, тривогою і спаленими мостами. Ти повертаєшся у свій понівечений світ, але твоя власна історія вже назавжди надламана і загартована цим мовчазним паперовим пророком, якого не зміг спопелити вогонь.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
