Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “З чистого(пречистого голубого полотнища просто на неї котиться біла колісниця з хмар”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Роздуми над романом)панорамою “Букова земля”

Слово Просвіти, №31 за 2026 рік

Анна СТОЛЯРОВА, просвітянка, м. Харків Світлина Марії Лях Книгу Марії Матіос “Букова земля” я придбала, щойно вона вийшла з друку. Поставила на поличку для першого читання. Коли в числі 9-му за 2026 р. тижневика “Слово Просвіти” прочитала інтерв’ю письменниці, де на запитання журналіста: “На яку книгу від Марії Матіос читач має чекати вже небавом?” була відповідь: “Скільки грамотних людей ще не попрочитували те, що я вже написала?!”, мені стало совісно: це ж про мене сказала письменниця. Книга перша починається розділом “Небесна канцелярія” про “грандіозний Божий замисел”. Роман читала як Біблію – вголос. Помітила, що зміст роману перейшов в особистий досвід мого життя. Моя мала батьківщина – місто Ровеньки Луганської області. Місто засноване запорозькими козаками, які після зруйнування Січі, не бажаючи служити в московській армії, подались на Дике поле. Серед них був мій предок, засновник роду, – Наумець. Обійстя існує досі, живе восьме покоління – мій племінник Владислав Наумець. Козаки поселились біля Гримучої балки і Гримучого дубового лісу. Доводилось їм відбивати набіги татар і ховатися в ровах від московських гренадерів, які шукали втікачів. Ровеньки в 1785 р. відвідав Григорій Сковорода. Філософ зафіксував своє перебування в Ровеньках у притчі “Убогий жайворонок”, неначе хотів зберегти його для історії, – зробив зноску-пояснення: “Ровеньки то же, що ровенники, по ровам живущие”. Це – “Земля ровенників”. У романі “Букова земля” простежується зв’язок життя людей на землі з біблійними настановами і законами. Для буковинців найдорожчими були земля і мова, бо вони дані Богом. За Новим Заповітом Бог “весь людський рід з одного створив, щоб замешкати всю поверхню землі, і призначив в окреслені дОби й границі замешкання їм” (Дії 17:26). В день П’ятдесятниці Бог дав людям з Понту, де жили й українці, рідну українську мову. Казали люди: “Кожен із нас чує свою власну мову, що ми в ній народились!” (Дії 2:8). Апостолу Андрію Первозванному за жеребом довелося Боже слово проповідувати в краю, де жили скіфи (українці), від Карпат до Грузії: земля Букова – на заході, земля Ровенників – на сході. Є в романі епізод суперечки між повстанцями “Черемшиною” і “Сталем” стосовно східняків, яких багато привозили до западенців, наводнюючи ними край буковинський. Каже “Сталь” “Черемшині”: “Ми по-їхньому цвенькати ніколи не Юрій МОСЕНКІС Пісня про великий Київ 1 Великий Київ над Дніпром явивсь Навік-віків, для мене і для тебе: Зростає вшир, мужніє, рветься ввись – Між жовтим полем і блакитним небом. Незламний дух його тривких опор Там, де Дніпро старий тече велично – То Володимирський святий собор, Софія й Лавра – українська вічно! Роки й віки, каштанів мирний тон, Святая слава воїна й поета, Вернадський, Кримський, Воблий і Патон, Мазепи дзвін і слово Філарета. будемо”. “Черемшина” заперечує: “Не по-нашому цвенькають в основному емгебісти, а більшість із присланих східняків поки що говорить нашою мовою”. В Ровеньках до 1960 р. все населення розмовляло українською мовою – ми не знали, що є така національність “русскіє”. У зв’язку зі складним економічним становищем в країні радянська влада кинулась відкривати нові шахти на Донеччині: почали привозити робочу силу, як казали, “із нечернозем’я”. Наслідки бачимо. Читаємо в романі: “Ось Іван Микитюк, стоячи на вантажівці, питає: “Що я такого зробив недоброго, що мене сьогодні – напівсліпого й напівживого – забирають від моїх смерек і від мого ґрунту?” “Хватіт болтать!” – сказала людина зі зброєю в руках”. Іван не захотів вступати в колгосп. Згадую свого діда Івана. Мав семеро дітей і коня, землі своєї не мав – орендував, але в колгосп вступати не захотів, казав, що гуртове – чортове. Його посадили на бричку, відвезли від хати і родини – ніхто не знає куди. Старший син Микола сказав: “Піду у Західну, залишуся живим, дам звістку”. Не було звістки. Далі був голод 1933 р. Мама народила в цей рік другу дитину – сина. Коли лікарі показали їй немовля, перелякалась: дитина була худющою і синьою. Голод продовжувався… Мама розповідала, що, коли в 1940 р. відмінили картки на хліб і дали талон на сім’ю придбати п’ять метрів ситцю, – всі думали, що це вже комунізм. Настав 1941 рік. Війна. В перший день тата забрали на фронт. Проводжали його я, 4-літня, і мама. Молодь в українському вбранні співала веселих пісень, а старші жінки, закривши рот долонею, ніби мичали. Дорослою запитувала у мами, чому старші сестра і брат не були з нами. Мама казала, що перед цим приходив чиновник і попередив, щоб старших не брали, бо можуть заплакати, а “малишка нічєго нє понімаєт”. Треба було з радістю проводжати, з піснями: “бойци чєрєз нєдєлю вєрнутся с побєдою”. Шахти позаливали водою, все їстівне знищили, підірвали зерносховище, щоб ворогу не дісталось. Не дісталось і своїм людям. Поставили охорону, щоб не збирали зерно, яке розлетілось. Сусід стояв в охороні, мамі сказав: “Віро, даю тобі одну хвилину, бо як помітять, мене розстріляють”. За хвилину мама, скільки змогла, назгрібала зерна із землею. Вдома ми всі вибирали по зернятку від землі. Мама зварила суп, каже нам: “Діти, такий-сякий суп зварила, а зажарить нічим”. О Києве, великий у віках! Учора, завтра і сьогодні сущий! Допоки віра в серці й міць в руках – О Києве, ти справді невмирущий! 2019 2 Великий Київ, Київ золотий, Змужнілий син старого князя Кия – На тебе знов пішов тупий батий І вмить зламав свою немиту шию! Століть минулих пружна череда Навчила Київ бути переможним. Прийшла біда – і знищена орда, І саме так надалі буде з кожним! Безумний звір у ницій голові Носив ідею знищити Софію, Та захлинувся у своїй крові, А все стоїть благословенний Київ! 2022 Тринадцятилітня сестричка каже: “Що ж, супики бувають зажарені й незажарені”. Це у нас стала сімейна приказка – коли щось не так, казали: “А ти думав як? Супики бувають зажарені й незажарені”. Так народжується фольклор. Читаємо в романі: Дарій Берегівчук, повернувшись поранений з Першої світової війни, на яку пішов добровольцем, сумував, що тепер він нікому не потрібен в державі. Мій тато, повернувшись з Другої світової війни на милицях, сумував, що не зможе працювати на шахті, бо рана на нозі не зажила, – був гірничим інженером. Влаштувався на роботу в бібліотеку при шахтоуправлінні. Зарплата на місяць була кілограм пшона. А нас вже було четверо дітей. Дмитро Матіос, якого з родиною вивезли до Сибіру, довго не озивався зо світу. Через півтора року після висилки прийшло Федорі Берегівчук товсте письмо. Повідомляє Дмитро, що тепер вони проживають у Хабаровському краї (Нанайський район, посьолок Джонка). Його лист у книзі – на п’яти сторінках. Пише багато про все і начебто прижилися там. Та декілька рядків письма видають його тугу за рідним краєм: “Най твій Петрусько пришле нам у письмці хоть один листочок з нашого бука”. Згадую, як старшого брата забрали в армію з Ровеньок у Владивосток. Клімат йому не підійшов: попухли ноги, лежав у шпиталі. Одного разу прислав листа, в якому просив вложити до нього хоч одну вишневу кісточку. Мама так гірко плакала. Пісня про Патріарха Філарета Минають дні, іде за роком рік, Та дещо залишається незмінним – Цей сильний нездоланний чоловік То з усмішкою, то з чолом камІнним. Упевнено іде – за кроком крок, Упевнено долає перешкоди, Він кожному дає тривкий урок Любові до Вітчизни і Свободи. І сяють мудрі очі голубі З величного парадного портрета – Всесвітню міць утілює в собі Обличчя Патріарха Філарета 2019 На фото: Із улюбленим Патріархом, червень 2019 р. МГБ (Министерство государственной безопасности) – вигадка сатани. Вони працювали і в мирний час, прискіпуючись до кожного слова, події. Вересень 1954 року. Я вступила в Харківський політехнічний інститут. Заповняла анкету, в якій була графа: “Чи була на окупованій території?”. Думала: може, не будуть брати плату за навчання. Ні! Згодом дізналась, що-то був “геніальний план” у влади: вивезти всіх українців, хто був на окупованій території, до Сибіру. Не вийшло: чи не вистачило транспорту, чи побоялись, що тепер повстануть східняки. Серпень 1964 року. Тато прийшов з роботи з шахти, мама показує йому “повєстку”: на такий-то час прийти в міліцію, у спецвідділ. Не переодягнувшись, не поївши, пішов тато в міліцію. Хвилювався, чомусь згадав, що старший брат його дружини подався в Западну. Під кабінетом сидів дві години, хоча у начальника нікого не було. Запитує у тата кагебіст: “Кто вам приходится Столярова Анна?” Тато каже: “Це моя дочка”. “А где она сейчас?” Відповів: “У Болгарії, відпочиває по туристичній путівці”. “Вот она прислала вам весточку”, – подає татові листівку від мене. Ні тобі “вибачте”, що маринував тата-фронтовика дві години, або “будьте здорові”, бо тато трохи кульгав. Мої листи з Харкова до Ровеньок йшли поштою, а з Болгарії – через спецвідділ міліції. Коли Марушку і Ганнушку арештували емгебісти, їхня мати Йоганна Берегівчук сто “отченашів” промовила до Бога, і було їй видіння: “З чистого-пречистого голубого полотнища просто на неї котиться біла колісниця з хмар, запряжена двома гривастими кіньми, а в тій колісниці, розмахуючи батогом, несеться білий чоловік з ликом Христа. Думає Йоганна: “Чому Христос із батогом в руці, якщо Він любить кожного, а не карає?”” Сама думаю: скільки таких книжок треба написати, щоб вони були прочитані, аби людство нарешті схаменулось? Заповідав Ісус Христос учням на Таємній вечері: “Нову Заповідь Я вам даю: любіть один одного!” (Ів. 13:34). Ми й досі ділимося на “бандерівців” і “східняків”. Грішні ми, а у Бога немає ще одного Сина, щоб віддати його на смерть за наші гріхи. Та Бог все одно нас любить, по-біблійному: кого любить, того й карає. Читання книги весь час перериває повітряна тривога. Промовляю Псалом 90 – Божий оберіг. Це українцям Бог сказав: Я з ним буду в недолі, врятую його та прославлю його, і довгістю днів Я насичу його, і він бачити буде спасіння Моє! (Пс. 90) Віруємо!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин