Український шлях · “Сьогодні онуки і правнуки лицарів Антонівецької Республіки продовжують бій за волю України”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Таємний сад Миколи Процюка
Слово Просвіти, №31 за 2026 рік
Галина ДАЦЮК, журналістка
Продовження. Початок в ч. 30 за 2026 р.
Шумщина – земля, де діяла Українська Повстанська Армія- Південь. Де загинув начальник штабу УПА-Південь Василь Процюк-Кропива, де шукав і знайшов сліди свого батька Микола Процюк. До того ж це моя рідна земля. Зрозуміло, що презентувати тут книжку “Воскресіння через пів століття” (редакторка-упорядниця Г. Дацюк), ВД “Букрек” 2025, було особливо хвилююче. Утім, друга наша презентація в рамках туру “Воскресіння…” (перша – в Публічній бібліотеці імені Лесі Українки в Києві) була дивовижною. Повна зала, непідробне зацікавлення, обговорення, роздуми, найкращі відгуки. Заступник міського голови Олександр Макаревич наголосив, що такі заходи сьогодні потрібні, аби ми знали своє глибоке українське коріння і були відповідальними за наше майбутнє. Виступи доньки Миколи Процюка пані Ірини, її дітей Павлика та Іванки, які приїхали спеціально на презентацію з Франції і Данії, – то емоційна домінанта всіх наших презентацій. Вирісши за кордоном, закінчивши там школи і здобувши вищу освіту, усі троє дітей Ірини знають українську мову і своє коріння, люблять землю славних предків, куди колись возив їх дідо Микола, іде б не були, розповідають правду про Україну. Безмежно дякуємо за організацію зустрічі, приязнь, фаховість і вірну дружбу директорці краєзнавчого музею пані Ларисі Колесник. Разом із пані Ларисою ми з родиною поклали квіти на місці перепоховання Командира “Кропиви” і його побратимів, вічна їм пам’ять і слава. Щира вдячність усім, хто придбав книжку “Воскресіння через пів століття”. Музеєві і бібліотеці книжки родина подарувала. Дякуємо за музичні виступи чудовим артистам Олександру Лістовському та Зої Токарській. Дякуємо нащадкам героїв УПА, які нині захищають Україну від тирана-росії. “Нас багато, нас не подолати”, – повторював своїй онуці Іванці дідусь Микола – гідний син великого Батька. А 2 серпня ми вирушили на місця бойової слави Повстанської Республіки. Ходили стежками нескореної Антонівецької Республіки разом з дивовижною краєзнавицею пані Світланою Кузьмич-Данилюк. Разом із родиною легендарного начальника штабу УПА-Південь Василя Процюка-Кропиви пошанували вінком учасників національновизвольної боротьби за волю України. Тут гартувала дух, звідси йшла на битви з ворогом героїчна Волинь. Героям слава і пам’ять довічна! Вінок – авторська робота просвітянки і громадської діячки Зої Ружин. А тоді завітали до села Антонівці. І ця зустріч потребує тиші…
*** Уперше я побувала в Антонівцях на Шумщині 1990 р., коли працювала в журналі “Україна”. Після відрядження опублікувала статтю “Як жалібно кричать птахи, коли руйнують гнізда!..”. І це була одна з перших новітніх публікацій з правдою про знищене тоталітарним режимом волинське село. У квітні того року вийшов наказ про його поновлення на географічній карті світу. Відтоді я бувала тут ще кілька разів. A тепер ми примандрували в Антонівці під час тур-презентації книжки Миколи Процюка “Воскресіння через пів століття”. Ця маленька фортеця на кілька осіб зарубцювала рани, але не позбулася болю. Нині збереться майже все село, усього кілька людей… Вони зійдуться на зустріч з трьох обійсть, що на одній вуличці довжиною метрів зо 200. Застелять яскравими ряднами дві лавки, поставлять коровай біля пам’ятного деревця і знака. Зрадіють подорожнім і запросять до хати Юрія та Людмили, найкращої коровайниці і весільної господині в окрузі. За щедрим столом поміститься все село разом із гостями. Люди ввічливо розпитають, звідки ми. Уважно вислухають. Проте кожне виведе розмову на одну й ту саму фразу: “Я ж пам’ятаю, як тоді нас виганяли…”. З цією пам’яттю Антонівці живуть, як з болючою родовою печаткою. Тепер, коли правду можна розповідати, вони вточують її нам тихо і повільно, щоб кожне запам’ятало. Як таке могло статися? Почнуть з того, що в найкращі часи тут проживало зо півтори тисячі заможного, працьовитого і грамотного люду. В Антонівцях був млин з електричним приводом, стояла красуня церква, дві школи, діяла “Просвіта”, височів пам’ятник “Свободи”, мали пасіки, свою лісопильню, гончарню, гуту, майстерні, де робили меблі і упряж, магазин. А тепер от що маємо… Доля села – велична і трагічна. Я малою не могла збагнути, чому його ім’я називають пошепки, ніби ховаючись. Дорослою зрозуміла, що страху наганяла влада, яка панічно боялася бандерівців. І за найменший натяк про них карала. Саме тут, в густих лісах, у роки Другої світової війни на повну потугу діяла Антонівецька Республіка зі штабом УПА-Південь. Тут була створена база для вишколу та формування сотень і куренів, які мали на меті рейдово наносити удари по окупантах на сході та півдні України, налагоджувати надійний зв’язок. У визначений час планувалося розпочати всеукраїнське повстання, щоб повалити ненависний антилюдський сталінський режим і утворити Українську Самостійну Соборну Державу. То не була наївна романтика, тут працювала національна ідея з власним організованим військом – близько 20 тисяч осіб. Самостійна Україна для них була метою життя. Проте перемогти московську навалу забракло сил. А жителі Антонівецької Республіки за те, що співчували і допомагали в боротьбі, були жорстоко покарані комуно-совєтськими зайдами. Загинули сотні повстанців, були вивезені родини, що поневірялись в ГУЛАГах і на засланнях. Проте й цього наїзникам здалося мало. На початку 50-х років репресивна машина вирішили стерти Антонівці з лиця землі. До останньої людини село було переселене в Запорізьку область, хати розібрали, повстанські могили зрівняли бульдозером, храм підпалили, цвинтар засадили лісом, млин знищили. Славне село перестало існувати. А щоб і сліду не лишити, було ухвалено офіційний документ, який засвідчив, що Антонівецьку сільську раду ліквідовують у зв’язку з переселенням села. Ніби люди добровільно самі себе переселили! Цинізм окупанта не має меж. Кілька жителів, які наперекір усьому повернулися, жили спочатку в землянках. Тоді побудувалися, але так і залишилися без електрики, без соціального захисту і прав. Жодного натяку, що тут було село. У 90-му пригадували, як їх силоміць виштовхували з хат, вантажили на підводи, били шибки, трощили двері, скидали снопи з дахів, забирали усі припаси продуктів і везли на станцію в Кременець чекати розпорядження. По дорозі багато вмирали. З розповідей, які я тоді записала, найбільше вразила історія про юнака Петра Козарика. Козарики – найпоширеніше прізвище в Антонівцях. Сьогодні з тяжко приживалися на новому місці. Мама сумувала і хворіла. Спробували повернутися на Тернопільщину у 1954 р. Проте їм не дозволили будувати хату – не було Антонівець, забудьте! Їхнє подвір’я затопили бур’яни і чагарі. Над руїною стояв обрубок дерева, з якого скинули гніздо. Лелека більше не прилетів. ...Їм наказали не спинятися! Танкіст Петро Козарик ще раз подивився у благальні очі чеської жінки. Зупинитися він не міг, бо знав, яке покарання його чекало, їхати на жінок з дітьми – теж не міг. І не зупиняючись, круто розвернув танк убік. Єдина дорога вела у прірву. І він вибрав саме її... Його послали приборкати повсталу Прагу. Щоб не стати загарбником, юнак вибрав лицарську смерть. На честь і в пам’ять Козариків, Романюків іще кількох антонівецьких родин, нащадки посадили дерево з пам’ятною таблицею. У суботу ми згадали і їх. В Антонівцях готував військо до боїв за волю України начальник штабу УПА-Південь Кропива. В Антонівцях бував його син Микола Процюк, збираючи відомості про батька. Слідами правдивої повстанської слави пройшли ми. Спинилися, вклонилися, послухали дітей, чиї батьки і діди були учасниками боротьби за Самостійну Україну. Діти вже 80-літні люди – пані Леся, пан Василь, пан Олександр (Сяньо). Вони пам’ятають розповіді рідних про звитягу і не забули, як московська наволоч виривала їх з рідної землі, щоб назавше стерти пам’ять про Українську славу. А вона воскресала. Пам’ять воскресає щоразу, коли ми не мовчимо. Пам’ять воскресає, коли ми дошукуємося і пишемо. Книжка Миколи Процюка теж працює на правду про УПА, спростовуючи тотальну обмову героїв. Сьогодні онуки і правнуки лицарів Антонівецької Республіки продовжують бій за волю України і мають його завершити Перемогою. Іншого нам не дано. Героям вічна пам’ять і слава. Дякую моїм дорогим супутникам – чудовій провідниці, директорці Меморіального музею “Табір штабу УПА-Південь” пані Світлані Кузьмич-Данилюк, дякую родині Миколи Процюка Ірині, Іванні та Павлу за незабутні години разом. Дякую антонівецьким господиням та господарям за дари і суботній день, який під кінець розмови змахнув сльозу і зайшов у кожну клітинку живодайною силою духа і віри. Ми є. І ми будемо. Антонівці – Київ
Далі буде.
Світлана Кузьмич-Данилюк, Ірина Процюк, Павло Божок, Галина Дацюк, Іванна Процюк на місцях бойової слави УПА-Волинь
Вшанували пам’ять начальника штабу УПА-Південь Василя Процюка-Кропиви та його побратимів у Шумську
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
