Суспільство · “Під час війни відбувається глибинне переосмислення всього, в тому числі і краєзнавчої діяльності”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Донецькі імпульси у Львові
Слово Просвіти, №31–32 за 2025 рік
Сергій ЛАЩЕНКО, м. Львів
Нещодавно до Львова приїздив відомий краєзнавець з Донеччини Валерій Романько. Зустріч з однодумцями відбувалася в бібліотеці для юнацтва ім. Романа Іваничука. Його друзі, колеги знають: там, де Романько, там завжди пожвавлення, креатив, сплеск емоцій та підвищена внутрішня мобілізація. Тобто, це завжди якийсь позитивний “донецький імпульс”. А кого зараз не цікавить Донбас? У кожної третьої львівської родини там хтось або воював, або тепер воює... Валерій Іванович розповідав присутнім (це були переважно представники донецького земляцтва у Львові) про зв’язки українського письменника Романа Іваничука (1929–2016) з донецьким краєм. Відбулося нагородження кількох почесних членів земляцтва дипломами “за тривалу творчу співпрацю з територіальною громадою Донеччини та за активну особисту участь у спільній боротьбі за Державність та Незалежність України”. Раніше ця нагорода могла б сприйматися як певна формальність. Проте під час війни відбувається глибинне переосмислення всього, в тому числі і краєзнавчої діяльності. Тому така нагорода є своєчасною і важливою. Валерій Романько розповідав довго і цікаво, – видно, що попрацював над темою. Слухав його виступ і думав: чудово, коли відомий краєзнавець не забуває про внесок окремих людей.
Не архівами єдиними Після зустрічі з Валерієм Романьком я встиг переговорити з кількома учасниками зустрічі. Скажімо, із львівським поетом Петром Шкраб’юком. Він виручив: допоміг з координатами потрібних мені бахмутських активістів, які вже давно покинули рідне місто. Навесні 2016 року організація “Бахмут український” зустрічала у себе велику групу львів’ян. Саме тоді ми й перезнайомилися з найактивнішими громадянами цього, цілком українського у минулому, хоча й зросійщеного в радянський період, міста. Після окупації росіянами цієї перлинки Донбасу бахмутчани пороз’їжджалися по всій Україні. Багато контактів втратив. І ось тепер, завдяки приїзду Валерія Івановича, ми знову почали працювати над відновленням співробітництва. Молодша, найактивніша частина суспільства, працює на фронт. Проте не можна залишати за бортом людей старших, незаможних, які до того ж несуть відповідальність за нащадків. Плести маскувальні сіті багатьом уже нелегко, відвідувати воїнів у госпіталях теж. Займатися благодійництвом ще важче, тут би самим вижити. Але, попри все, кожна особистість – велика цінність, для кожного має знайтися відповідна ніша. Робота краєзнавців в архівах – це добре, але краще, коли вони оточені людьми-“ретрансляторами”, тобто поширювачами важливих для суспільства знань. І що більше таких людей, то краще. Такий напрямок роботи фізично посильний і для літніх людей. Валерій Романько мимоволі впливає на його зміцнення. У декого з краєзнавців намітилася своя, раніше не затребувана, спеціалізація. Скажімо, колишній “айдарівець” Ігор Орел зайнявся темою житлового будівництва. Адже очевидно, що сотні тисяч родин втратили свої домівки… Де вони житимуть? Хто для них збудує житло? Цією темою не можна займатися “між іншим”, потрібні фахівці. А як інші напрямки? Донька запорізького краю Тетяна Єщенко, яка встигла пожити і в Запоріжжі, і в Донецьку, і в Харкові, тепер займається наукою у Львові. І це дуже символічно. До речі, в розмові зі мною вона наголосила, що їй не подобається, коли люди замикаються у певних регіональних рамках. Краще, мовляв, усім усвідомити, що ми – українці. З цим не можна не погодитися, але ж повністю ігнорувати регіональний фактор також не вдасться. Ось тепер вона готує конференцію, присвячену Юрію Липі. Це автор суперактуальної для українства “чорноморської доктрини”. А якщо так, то як же без Одеси? Як без одеських краєзнавців? Та й не тільки одеських – без миколаївських, херсонських, маріупольських. Люди втратили домівки і свою малу батьківщину, але ніхто не збирається миритися з втратою територій. Бо хіба може бути, щоб раніше Україна мала два моря – Чорне і Азовське, а тепер лиш половинку Чорного? Соромно перед Юрієм Липою. Утім, скидається на те, що ми скоріше втратимо ще кількасот тисяч населення у війні та пов’язану з нею еміграцію, аніж віддамо ворогу Крим. Останні “напрацювання” СБУ стосовно кримського моста підтверджують мою тезу.
Статті, книжки і доброзичливе спілкування Отже, регіональні земляцтва не втрачають актуальності. Оскільки ми вперто боремося за виживання України, то й “дух рідної землі” втрачати не можна. Тому роль подвижників зростає. От що б робили люди з Донбасу, якби не приїзд Валерія Романька? Елементарно виживали б: виховували дітей, доглядали літніх, зберігали те найцінніше, що вдалося вивезти. Кожен реалізувався б у рамках власної невеличкої духовної ніші. А тепер з’явився стимул об’єднувати зусилля. Бо ніщо так не актуалізує краєзнавчу роботу, як контакти і доброзичливе спілкування. Одразу після зустрічі в обласній бібліотеці, ми з Валерієм Івановичем обговорили стан справ у краєзнавчій спільноті. Визнали, що певні резерви для нарощування активності є. Головний координатор краєзнавців і дослідників Донбасу пообіцяв вислати зі Слов’янська невелику бандероль з місцевими газетами та краєзнавчою літературою. “Нова пошта” не підвела – через пару днів усе й отримав. Читав і думав, що нелегкою є доля краєзнавця – сидиш в архівах, бібліотеках, збираєш матеріали, друкуєш. А життя швидко минає! І добре, якщо навколо тебе утворилося певне інтелектуальне середовище, тоді й після смерті будуть згадувати твій труд. А якщо не утворилося? Або зруйноване війною? Уважно гортаю донецькі матеріали з бандеролі. Зокрема, історико-краєзнавчий альманах “Донеччина: минуле і сучасність” за 2024 рік. Звертаю увагу на статтю Ігоря Зоца: “Наша спільна доля: про просвітянський рух на Донеччині початку 1990-х років”. Актуальна інформація для небайдужих українців. “Ще раз про вік Слов’янська” Віктора Скрипника, “Марко Кропивницький у Слов’янську” Івана Овчаренка, “Онук Івана Франка – костянтинівський зять” Валерія Романька, “Моє перебування у Львові” Михайла Міляна. Ці матеріали є найяскравішим доказом того, що земляцтва активно об’єднують, а не роз’єднують. Особливо цікавою була стаття нашого невтомного Валерія Романька “У Слов’янську її звали Муся Березанська” – про долю доньки Романа Шухевича. З детально описаної автором історії поневірянь доньки Героя нації отримуємо надзвичайно важливі знання про долю українців в умовах “імперії зла”.
*** Проте існує альтернативна думка. Мовляв, триває війна, пріоритети суспільства неминуче змінюються. На перший план мимоволі виходить зброя, економіка, а якщо говорити про людей, то це військова каста. Тобто, все те, що напряму пов’язано з війною. А краєзнавці не на часі. А мені хочеться вірити, що все можна гармонійно поєднувати. Щоб переконати самого себе, розгортаю газету “Чорноморські новини” (від 21.11.2024 р.), прислану нещодавно з Одеси. Зупиняю погляд на публікації Володимира Геника “Слава Богу, що він був в Одесі” про одеського краєзнавця Григорія Зленка (1934–2015). Вона засвідчує, що найбільш активних краєзнавців нащадки не забувають і під час війни. Услід за паном Геником міг би повторити: “Слава Богу, що був в українській історії Василь Горбачук!”. Дістаю з полиці книгу доброго приятеля, педагога Василя Горбачука (1929–2013). Він є сином Берестейщини. З 1939 року цей регіон перебуває у складі Білорусі. Хоча там ще у тридцяті роки активно діяла “Просвіта”, і до початку 50-х років минулого століття вела бойові дії УПА. Юний Василь бачив повстанців, спілкувався з ними. Такий ось “бекграунд” у Василя Тихоновича, який три десятиліття віддав педагогічній справі на Донеччині. А головна книга його життя, яку зберігаю у себе вже 15 років, називається: “Тридцять років на Донбасі. Щоденникові записи 1973–2004 рр.”. Тут не лише про поневіряння українського патріота, вичавленого “органами” з Берестейщини і Правобережної
Петро Шкраб’юк і Валерій Романько
України. Тут детальний опис цілої епохи. Ця інформація допомагає народові організувати спротив кривавій імперії. Пишаюся тим, що був знайомий з Василем Тихоновичем. Хотілося б принагідно згадати таких людей, як Євген Букет, Роман Коваль, Михайло Андрусяк, Василь Шкляр. Можливо вони не є краєзнавцями в чистому вигляді – публіцисти, історики, письменники. Головне, що це носії важливих знань. Попри війну ми можемо працювати відкрито і нарощувати свій вплив у суспільстві. Той же пан Романько, дізнавшись про загибель молодого львівського науковця Михайла Гамкала (1976–2022), вирішив у рідному Слов’янську пробігти крос на честь героя. Адже до війни Михайло керував студентським науковим гуртком “Активний туризм”. Оскільки Валерій Іванович біг крос у віці 70 років і цей сюжет показали по телебаченню, то через деякий час на нього вийшли родичі героя. Так львівсько-донецьке співробітництво у галузі географії та краєзнавства отримало новий імпульс. Адже батько старшого лейтенанта Михайла Гамкала – Зенон Гамкало також є науковцем, доктором біологічних наук.
*** Після розмови з Романьком я поспілкувався з Діаною Білоконь, знайомий з нею. коли гостював у краєзнавців Слов’янська ще до війни. Тепер Діана Петрівна мешкає у Львові з донькою і внуком, перевізши сюди домашній архів, книги, фотографії. Цікаво було розглядати фото її діда та деяких інших родичів. Класичні козаки з кинджалами, в черкесках. Це унікальні фото, бо в росії навряд чи влада сприятиме збереженню родової пам’яті мешканців Краснодарського краю. А у Львові такі фотографії викликають непідробний інтерес. До речі, під час спілкування з Діаною Петрівною я звернув увагу на деякі “мовні” факти. Її дитинство минало в станиці Поповичівській. Там діяли чотири школи: парафіяльна, дівоча, школа для немісцевих та “козача”. Вона ходила до козачої. І що цікаво: викладання в усіх чотирьох велося російською мовою. Але в козачій школі всі діти на перервах спілкувалися лише українською. А йдеться ж про 60-і роки минулого століття. Цікавий матеріал для роздумів. Навіть, у
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
