Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №31–32 за 2025 рік

16 с. · 35 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 31—32 (1313), 7—20 серпня 2025 Головна рада

У понеділок, 11 серпня ц. р., за участю голови ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павла Мовчана відбулася сесія Головної ради “Просвіти”. Основна тема – українська мова як чинник національної безпеки. Йшлося, зокрема, про необхідність суворого виконання Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. До обговорення долучилися Павло Мовчан, Георгій Філіпчук, Микола Голомша, Леонід Мужук, Євген Лупаков, Микола Кульчинський, Микола Васьків. Учасники сесії дообрали нових членів Головної ради ВУТ “Просвіта”: Дацюк Галина Іванівна – журналістка, письменниця; Зоц Ігор Олексійович – головний редактор газети “Слово Просвіти”; Нагулко Юрій Олександрович – художник; Чернега Петро Макарович – доктор історичних наук, професор НПУ імені М. П. Драгоманова; Присухін Сергій Іванович – доктор філософії, професор; Корнієнко Владислав Вікторович – доктор культурології, професор, гене« ральний директор Національного цир« ку України; Бітаєв Валерій Анатолійович – док« тор філософських наук, професор, пер« ший віце-президент Національної ака« демії мистецтв України; Ковалів Олександр Іванович – док« тор економічних наук, старший науко« вий співробітник зі спеціальності еко« номіка та управління національним господарством; Чистяк Дмитро Іванович – письмен« ник, перекладач, літературний критик, доктор філологічних наук; Шовкошитний Володимир Федоро« вич – поет, прозаїк, публіцист, громад« ський, політичний та державний діяч, доктор філософії в галузі політології, народний депутат України І скликан« ня; Курилів Ігор Володимирович – дири« гент, продюсер, культурно-громад« ський діяч, фольклорист, народний ар« тист України; Туранли Фeргад Гардашкан Оглу – український історик, доктор історич« них наук, професор; Кухарук Роман Васильович – проза« їк, поет, журналіст, громадський діяч; Чобіт Дмитро Васильович – історик, політик, письменник, публіцист, краєзнавець.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Юрій Федькович – пророк соборності та свободи України

Володимир АНТОФІЙЧУК 191 рік тому, 8 серпня 1834 року, на світ з’явився Юрій Федькович – поет, прозаїк, драматург, просвітитель, редактор, воїн духу, якого Буковина подарувала всій Україні. Його часто називають Буковинським Кобзарем, але, за влучним зауваженням Дмитра Павличка, він був значно більшим, ніж “соловій”, – він був Пророком української свободи, рівним за масштабом духовної місії Тарасові Шевченкові та Іванові Франкові. Для Юрія Федьковича ідея соборності була кровно необхідною умовою існування українського народу. Від перших поетичних спроб і до останніх прозових, драматичних і публіцистичних творів він бачив Україну єдиною, вільною, самостійною, зціленою від історичних розламів. Міст через Черемош, збудований його братом Олексою Чернявським, він оспівав як знак з’єднання Галичини та Буковини; а в драмі “Хмельницький” вклав у вуста гетьмана незламний завіт: Україна вольна, самостійна На фундаменті прежних законів І чоловіцтва божественних прав – Се моя мета єст і мій завіт… Цей завіт проходив крізь усе життя Юрія Федьковича, через його громадську працю, через полум’яні статті, через поетичні рядки, де Україна постає як “Русь- Україна” – люблена, вистраждана, очікувана в майбутті: “Я люблю мою Русь- Україну; я вірую в єї будучину; в тій-то надії я живу й умру”. Він не мирився з жодною формою поневолення. З однаковою гостротою викривав політику австрійської влади, що прагнула відірвати буковинців від національних коренів, і загарбницьку стратегію Російської імперії, яку вважав найбільшою загрозою українському слову і свободі. Його застереження у статті “Щоб не було запізно!” (1869) про московську експансію, що простягалася від Карпат до Босфору, сьогодні звучать як документальна пророча хроніка нинішньої війни. Юрій Федькович вірив, що національне відродження починається з освіти й мови. Він укладав букварі, писав духовну поезію та казки для дітей, пильнував, аби шкільні підручники були рідною мовою, бо лише так можна виховати вільного громадянина. Як редактор першої української газети на Буковині – “Буковина” – він прагнув з’єднати інформаційний і культурний простір усіх українських земель, наголошуючи, що всі ми – “вірні сини одної рідної неньки нашої Матери-Руси”. Його творчість – великий мистецький набуток для всього українського народу, а водночас – і політичний маніфест. У вірші “Співацька добраніч на скін Тараса Шевченка” він обіцяв пробудити “руського соловія” – і сам став тим, хто будив націю на Буковині. Він кликав українців “добувати свого щастя, і сили, і волі” – і цим самим окреслював програму боротьби, яка не втратила актуальності й через півтора століття. Нині, коли Україна знову відстоює свою незалежність і єдність, постать Юрія Федьковича сяє як світлий приклад служіння народові. Він був і залишається голосом, який закликає єднати береги, долати розділення, будувати мости – і в географічному, і в духовному сенсі. Під час урочистостей біля пам’ятника Юрієві Федьковичу в Чернівцях відбувся велелюдний мітинг. У колі представників влади, громадських організацій, освітян, письменників, науковців і містян вшанували пам’ять великого буковинця. Просвітянських премій його імені удостоїлися: педагог Галина Абрам’юк, музикознавець Ярина Вишпінська, письменник Володимир Вознюк, мистецтвознавець Лариса Курущак, краєзнавець Ілля Стринадко, художник Андрій Холоменюк, професорка Наталія Філіпчук. Особливою нотою свята стало вручення поетесі Єлизаветі Онуляк членського квитка Національної спілки письменників України – символічний жест, який підкреслив тяглість української літературної традиції та живий зв’язок поколінь митців. Відзначаючи 191-шу річницю від дня народження Юрія Федьковича, ми вшановуємо великого письменника й державного мислителя, чия любов до України була беззастережною, а слово – зброєю і молитвою. Це любов і віра, які він залишив нам у спадок як завіт і дороговказ у нашій боротьбі за соборну, вільну, переможну Україну.
На часі · “Великий Соборник був наділений від Бога й долі незвичайною силою та непогамовною вірою в національне визволення”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

мідку з цвітку, розуму збирайте!” Усвідомлював, що тільки просвітлена нація здатна сягати волі, гараздів, щастя і достатку. “Бо мудрому і кропива іде на ужиток, / А в дурного і пшениця обернеться в збиток” (“Учіться”). Відійшовши від німоти чужинства, ставши непримиренним до будь-яких проявів омосковлення, зокрема й у просвітницькому товаристві “Руська Бесіда”, він, свято сповідуючи заповіти Шевченка, поставив в основу творчості й громадського чину Рідне Слово, без якого живий Народ перетворюється в “мертвий”. Так, це був гідний, гордий і безкомпромісний до недругів чоловік, адже навіть з “Руською Бесідою” (головною просвітницькою організацією краю) він зблизився тільки тоді, коли це товариство “забрала в свої руки” громада українських націоналів. Поет, Будитель, один із небагатьох чолових інтелігентів, хто добре усвідомлював, чому так мало “свідомих дітей завмираючого українського народу, що можна почистити на пальцях одної руки”, адже по цивільних урядах, школах та церквах панує чужинство. За словами відомого вченого, громадського діяча, тодішнього професора Чернівецького університету, академіка-засновника Української Академії Наук (1918 р.) і Федьковичевого побратима С. Смаль- Стоцького, виголошених на відзначенні 25-річчя літературної творчості Поета (1886), саме від Осипа Федьковича люди вперше почули українське слово, “котре було настілько сильне, щире і ніжне, що могло камінння порушити… До великого відродження нашого народу він перший поклав могучу, сильну, віковічну підвалину – рідне Слово”. Пізніше Маковей, продовжуючи цю думку, напише: “Федькович перший почав проганяти тьму і ширити світло, перший заговорив рідною мовою, і то такою солодкою, милозвучною, що аж серце рветься…”. Як ніхто інший, усвідомлював, що саме в Мові відбиваються поведінкові норми, звичаї, традиції, віра, надії і гордість Народу, перейнявши кращі загальнолюдські взірці захисту і розквіту рідномовності. Бо нація розчиняється в чужемовності. Ще Тацит стверджував, що „мова переможця вустах подоланого раба”. Тому нація її мусить “боронити (за висловом ірландського письменника Т. Девіса) більше ніж свою територію. Втратити рідну нову і перейняти чужу – се найгірший знак підданства, се кайдани на душу. Втратити національну мову – се смерть…”. Усі ці дні (і не тільки) намагався також розгадати ось цю “модерну” головоломку, чому значущі національні постаті (як Ю. Федькович!) з такими ідеями, чеснотами і Чином і досі перебувають на задвірках навчально-освітніх літературних планів? Хіба виховання Нації “перевантажене” тими ціннісними вимірами, які є підвалинами нашої духовної Суверенності, національної Ідентичності, української Державності?! Невже і Вони поза форматом удаваних “реформ”? Таким видавався цей Федьковичевий серпневий тиждень у Києві, вишукано презентований нашими Мистцями в поезії, музиці (бо й сам він чудово співав та володів музичними інструментами), добірному слові, помірно романтизований своїми шанувальниками, внутрішньо охайний, а тому виглядав гідно і святково. Так, як колись написав про Федьковича шевченківський лавреат Р. Андріяшик: “Живий, веселий, як ластівка, мальовничіше за гордого павича вбраний”. “Як з воску”, – казали про нього, коли він щонеділі і на свята молився в Церкві. Бо здається, що на таких і тримається Український Світ. Очевидно, мав рацію Василь Стефаник, який 1899 року в статті “Поети й інтелігенція” правдиво напише: “Наш люд має в собі сили, щоби родити Шевченків, Федьковичів, Франків: вони не дозволять проярмаркувати інтереси того люду…”. І це є святою Правдою. Глибока шана Обороннику Українства – Юрію Федьковичу!
На часі · “Великий Соборник був наділений від Бога й долі незвичайною силою та непогамовною вірою в національне визволення”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Оборонник Українства

Коли стікав час ХІХ століття, в якому вершилося майже вселенське намагання витолочити остаточно українську ідею, українськість, у народних глибинах народжувалися і зрощувалися духові сили, люди-велети, незнищенні ідеали Буття. Це слово про Федьковича. Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України “Нам бракує ґрунтовних біографій, – писав 1988 року в “Літературній Україні” В. Шевчук, – особливо таких, якими була біографія Т. Шевченка, писана О. Кониським, та біографія Ю. Федьковича, писана О. Маковеєм”. Згадую цю заувагу передовсім у дні, коли в Києві попри всі негаразди і біди, спричинені війною та безперервними рашистськими бомбуваннями, таки вдалося товариствам “Просвіта” імені Тараса Шевченка та “Українському Клубу” зреалізувати кількаденну мистецьку програму “Серпень під знаком Федьковича”, яка логічно вписувалася в традиційні урочисті дійства, що відбуваються щорічно на “малій батьківщині” Поета – Буковині, Чернівцях, Путилі. Але Київ, то є те заповітне місто, духовне й політичне серце України, де в мріях так надіявся колись із ним стрітися Федькович. А нині воно відчуває та пізнає високість думки, вбирає силу його щирого і сильного Слова, що будить, животворить, наснажує. Воно нетлінне, зберігаючи від віку до віку свою затребуваність і життєдайність. Це про нього Леся Українка ствердно сказала в 1900 році, що “після смерті Федьковича не було жодного письменника, який був би вище , або хоча б зрівнявся з Федьковича талантом. Накінець, в 90-ті рокі виступили молоді сили: Ольга Кобилянська і Василь Стефаник…”. Але до них і для них уже на повний голос, наскрізно пробиваючи темноту, німоту й заскорузлість, звучало закличне слово Поета від Народу: Я люблю мою Русь-Україну; Я вірую в єї будучину; В тій-то надії я живу й умру. У цьому вірші “Що я люблю, в що вірую, на що надіюсь”, написаному у серпні 1887-го, великий Верховинець сотворив не тільки свою мрію і сенс власного земного життя. То був заповіт для нащадків, для Українського Роду. Саме цю найвищу вартість національного духу Просвітник, Поет, Будитель заклав у зміст життєтворчості, відродження народної освіти, надзвичайно значимої для українців газети “Буковина”, що стала речником національної соборності в період його редагування (1885–1888), утверджуючи традицію волі Тараса Шевченка – “Борітеся!”. Іван Франко в статті “Реалісти чи кар’єристи?” зазначатиме, що “в останніх часах найбільше гомону на українсько-руській землі робить чернівецька газета “Буковина”. Редагована живо і талановито”. Федькович, звертаючись до Шевченка (“…Тарасові Шевченкові на вічную пам’ять”), як до Батька, завдячував йому, що Той сотворив для Народу Таку пісню нову, Чистим серцем, чистим духом, Чистим рідним словом, І собрав нас… У собор великий. Справді, вся життєтворчість Поета, його педагогічна праця, наповнена народолюбством, позначені передовсім впливом Тараса Шевченка. Осип Маковей писав: “В марті 1862 р. Федькович читав уже Шевченка і так собі його вподобав, що почував себе як в раю, читаючи його.., а 1863 року повідомив про намір змінити римо-католицьку віру на православну”. М. Драгоманов навіть називав його “австро-руським Шевченком”. У Шевченка, про якого Федькович писав, що “нема в нас сонця, як Тарас”, він “навчився” не зраджувати, не бути запопадливим до чужого, шанувати рідне. Знаючи добре мови та культури інших народів (німецьку, французьку, румунську, польську, угорську), будучи освіченим європейцем, зачитуючись Шиллером та багатьма іншими поетами і філософами, він “годувався” і духом свободи європейського просвітництва. Мабуть, чимось нагадував незборимого “Пегаса у ярмі” (Ф. Шиллер, 1795), що …Як дух і бог, готовий до борінь, Він розправляє в гордовитій млості Всю розкіш крил своїх й підноситься в ефір. І швидше, ніж вловити може зір, Зникає в неба синій високості. Одначе він був незникомим, а закликаючим (“Не цураймось, / Ми науки (чужої), браття!”), ратуючи понад усе (за Сковородою) шанувати українське. Так, цитуючи німецького поета, він напише А. Кобилянському: “Чому Ти відрікаєшся від своєї віри і батьківщини, що вони Тобі зробили? – Лишити край повний пісень, повний поезії і потягтися туди, де олтарем є прилавок???”. А в січні 1863 року (“рік валуєвського циркуляру”) у листі до Д. Танячкевича він переконуватиме своїх рідних русинів (українців) навертатись до національних джерел: “…Караскайтеся, браття, чужоземщини та набувайте рідного Духа, – найчистіш він на Україні віє..”. У “Життєписі Осипа Юрія Гординського-Федьковича” О. Маковея, виданого у Львові 1911 року, зазначено: “Федькович із своїми думками про народне шкільництво випередив буковинців на цілі десятки років, а буковинські москвофіли робили те, що спиняли розвиток народної мови, де могли, навіть у народній школі”. Саме Федькович у ті недобрі до українства часи витворив, усупереч усталеним тенденціям уярмлення та знекорінення рідного народу, патріотичні композиції про нескоримих – “Довбуша”, “Кобилицю”, “Хмельницького” та “Івана Мазепу”, а ще вірші про Україну та княжу добу, славлячи свободу, суверенність, справедливість і непримиренність до гнітючого рабства. Хіба поема “Лук’ян Кобилиця” не нагадує сущим, що Федьковичеве пророче Слово зберігає донині тяглість нашої історичної героїки: Обізвався Кобилиця: Гори мої сині, Або я вас виратую, Або за вас згину! Хіба ідея борні цих визначних Українців за волю й державність не знайшла своє відображення в священному гаслі: “Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї”, народженому високим національним покликанням уже в ХХ столітті Степаном Ленкавським – засновником та ідеологом Організації українських націоналістів, автором “Декалогу ОУН”. Переді мною молитвенник-клятва бійців “Азову”, подарований військовими в Маріуполі напередодні повномасштабної війни, коли ми з М. Жулинським упродовж кількох днів перебували на запрошення цього славного лицарського з’єднання, вшановуючи Аллу Горську. У цій величній Молитві також відчутний перегук вірша з Федьковичевої “України”: “Україно, Запорожжя, годі вас забути…” та його спомину-кличу про “Нашу славу, наше слово / І нашу свободу”. Бо розпочинається клятва азовців із найдорожчого: “Україно. Свята Мати Героїв, зійди до серця мого, прилинь бурею вітрів кавказьких, шумом карпатських ручаїв, боїв славного Звойовника Батька Хмеля, тріумфом і гуком гармат Революції, радісним гомоном Софійських Дзвонів. Нехай душа моя в Тобі відродиться, славою Твоєю опроміниться, бо Ти, Пресвята – все життя моє, бо Ти все моє щастя…”. Коли “прочитуєш” до кінця, промовляєш на рівні верховинної емоції це заповітне заприсягання азовців (Молитва українського націоналіста), що “житиму в Тобі, відвічна Україно, свята, могутня, соборна!”, тоді чуттєво сильніше сприймається Федьковичева Мрія: І здойметься і виросте, І зазеленіє, І зацвіте і уродить Велика Надія… Тому, очевидно, Федькович давно здобув це природне право “бути” саме в Києві, у серцевині українства, вийшовши далеко поза межі свого рідного краю, яким п’янко й безмежно закохувався, про що, ніби сповідаючись, писав: “Моє щастя в Буковині – межи Дністром з Прутом. Хто не може на Україну та там народного духу вчитися, то най іде в Руську Буковину – до Кіцманя, в Заставну, у Чорний Потік… Бо нема кращого світу понад гори. Небо над ними чисте, як дорогий камінь, смеречина зеленіє взимку і літом, пташка не втихає, а хрещатий барвінок стелеться по шовкових травах…”. Однак, люблячи до безтями “родинне гніздо”, на скрижалях його Поетики завжди викарбовувалася найвища чеснота Нації, яку оберігав, в яку вірив упродовж усього свого життя, стверджуючи, що “нам не можна відділюватися від усієї України, від рідних братів у Галичині, бо ми один Народ, одна наша Мати, одна наша Мова…”. Саме цінність Єдності, насичена великими ідеями, духовними заповітами Шевченка, і стала для нього святошним обрамленням життя. Саме її дух та висока емоція любові до України панували й домінували на протязі кількох останніх днів у столичному Національному музеї літератури України. Великий Соборник був наділений від Бога й долі незвичайною силою та непогамовною вірою в національне визволення від духовного рабства свого народу, який гнітився чужинцями, онімечувався, а ще більше його роз’їдало (як короста) москвофільство. Бо як стверджував уже згадуваний Маковей, не тільки на Буковині, але й “у книжках, що виходять у Львові, Коломиї, галицьких часописах для народу: Наука, Ластовка, Русская Рада, Учитель та ін. повно зради і залицяння до боготвореної росиї”. У той смутний і безпросвітний період, коли москвофіли “спиняли розвиток народної (української) мови, де тільки могли, навіть у народній школі”, Федькович своїми думками про волю та рідномовне шкільництво випереджував людську свідомість на десятки років. Він бачив ту заобрійну синь, за якою виднілася не лише наша соборна будучина, але й “наші” недруги та вороги. Тому недостатньо сприймати Федьковича як австро-руського Кобзаря (за Драгомановим), бо його пророче бачення вже тоді в другій половині ХІХ століття виокремлювало найбільшу для українства екзистенційну загрозу – здичавілу й агресивну московщину. Недарма Іван Франко говорив про нього як найбільшого неприятеля “московського монгольства”, бо саме там скніла ця болотна істота сучасного рузькомірства, ставши найбільшою загрозою для України та людства. Тому багато з того, що чинив, говорив, творив цей “Буковинський соловей”, бунтар народної правди, будучи шкільним інспектором, війтом, військовим, просвітянином, редактором газети “Буковина”, а, особливо, Поетом, спрямовувалося передусім на те, щоби збудити народний дух, не дати нікому змоги народ “засудити на моральну смерть”. Він закликав народ до освіти: “Учітеся, читайте… / Як та пчілка
Події, факти, коментарі · “83,9% українців в Україні та 77,9% за кордоном пишаються своїм громадянством”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

районі живуть 11 старожилів, яким виповнилося 100 років і більше. Газета “Україна молода” (№29, 23.07.) повідомляє, що у французькому місті Ромії-сюр- Сен відкрили стадіон на честь загиблого на російсько-українській війні колишнього мера Умані Олександра Цебрія. Він був міським головою Умані в 2015–2020 рр., а з початку широкомасштабного вторгнення доєднався до лав ЗСУ. Загинув 24 липня 2024 року під час виконання бойового завдання на Донеччині. У квітні 2025 року Олександру Цебрію посмертно присвоєно звання Героя України. У селі Рудківці Кам’янець- Подільського району Хмельницької області знесли ще один монумент леніну в Україні. Його назвали останнім на території країни, але це не правда, бо йдеться лише про підконтрольні українському уряду регіони, повідомляє УНН з посиланням організацію “Деколонізація. Україна”. Садибу Самсона Стрільбицького (1819 р.) включили до Державного реєстру пам’яток України. Про це повідомив на Фейсбук пам’яткоохоронець Дмитро Перов. Відповідне рішення було прийняте Експертною комісією МКСК. Зокрема, пам’яткоохоронна рада Міністерства радила включити Садибний комплекс до Державного реєстру за категорією пам’ятка історії. Відповідний наказ має бути підписаний вже найближчим часом. Садиба Стрільбицького розташована в Печерському районі столиці, у Музейному пров., 8. На сьогодні це одна з найстаріших збережених пам’яток міста. Окремим частинам садиби вже понад 200 років. У різний час тут були редакції самостійницьких видань та розміщувався штаб Народного Руху України. Забудовник – ТОВ “Київторгремпроект” – планує спорудити на місці пам’ятки 9-поверховий офісний центр з підземним паркінгом. Підприємство вже встигло оточити об’єкт культурної спадщини захисним будівельним парканом. Удова українського композитора Ігоря Поклада Світлана Поклад в інтерв’ю виданню Oboz.ua, яке опублікували 9 серпня, повідомила, що незадоволена роботою закону про авторське право в Україні. Пані Поклад розповіла, що працює над оновленням офіційного сайту Ігоря Поклада. “Найголовніше, що поставила собі за мету, – навести порядок у сфері авторського права. Бо такого хаосу, як в Україні, мабуть, немає ніде у світі”, – зазначила вона. Удова композитора додала, що її чоловік не звертав уваги на авторське право. “Коли його пісню викладають на YouTube і підписують “українська народна” або “просто гарна мелодія”, то це не через незнання. Це спосіб уникнути виплат, розумієте? Так не може тривати далі, – вважає Світлана Поклад. – І, власне, справа тут нев грошах – ідеться про повагу до закону. Бо сьогодні в Україні на закон про авторське право просто відверто плюють. А якщо людина бере будь-який чужий твір, треба оформити це юридично”. Підготував Ігор ЗОЦ
Події, факти, коментарі · “83,9% українців в Україні та 77,9% за кордоном пишаються своїм громадянством”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

За словами Вадима Денисенка, останніми днями велика частина нашої спільноти перекладає з пустого в порожнє свій екзистенційний страх, що на Алясці буде підписано договір між Трампом і Путіним, який не міститиме жодних гарантій для України. “Хочу відразу сказати: ні на Алясці, ні будь-де інде, ні 15.08, ні через рік чи два не буде підписано договору, який міститиме якісь гарантії. Тому що гарантії – це екзистенційна необхідність захищати когось заради розв’язання власних проблем. Як на мене, куди продуктивніше для власної ж безпеки (в тому числі й поточної психологічної) зосередитися не на тому, як все буде погано, а на тому, які наші червоні лінії”, – цитує політолога сайт телеканалу “Еспресо”. Пан Денисенко висловив свою версію цих червоних ліній: “Для мене є три речі, які є абсолютним залізобетонним муром, через який не можна переступити: 1. Визнання окупованих територій російськими де-юре. 2. Заборона постачання і виробництва зброї Україною. 3. Вимога закону про російську мову як другу державну”. “Є ще один пункт, на якому варто наполягати: це не допущення вимоги про нейтральність України. Ми не вступимо в НАТО в зрозумілій часовій перспективі, але нейтральність поховає навіть теоретичні плани про створення воєнного альянсу в трикутнику Лондон – Варшава – Київ”, – додав політолог. “Треба пам’ятати, що Сполучені Штати непогано нам допомагали, але це не означає, що вони стовідсотково повирішували всі наші проблеми”, – заявив генерал Сергій Кривонос в етері “Фабрики новин”. Генерал каже: “Дуже не ОК, що Трамп з путіним проведуть зустріч на Алясці без Зе. Бо про Україну говоритимуть без України”. “Ми не в тому становищі, аби зараз погоджуватися на те, що нам скажуть по факту, ніби школярику, – говорить Сергій Кривонос. – Бо об’єктивно в росії багато проблем. Орківська економіка сиплеться, а путін хоче перемир’я в повітрі, бо “ми системними ударами по критичній інфраструктурі наближаємо його до колапсу”. Навіть більше – у росії почалися проблеми з урожаєм. Теоретично, імперії зла може загрожувати голод”. “Тому козирі в наших руках. Так, буде складно. Так, росія може збільшити кількість повітряних ударів, але це вже на останньому подиху. Тому незалежно від того, що там буде домовлено, позиція України мусить бути чіткою. Ми маємо спроможність утримувати фронт, руйнувати російську економіку й тил”, – сказав Сергій Кривонос. За оцінками Міноборони Великої Британії, у липні російські війська захопили приблизно 500–550 кв. км території України, що відповідає показникам червня. З березня 2025 року темпи окупації щомісяця зростали, повідомляє видання UA.news. Найактивніше ворог просувався в Донецькій області – на північний схід і південний захід від Покровська, намагаючись оточити місто та перерізати логістичні маршрути. Наразі майже вся територія Донецької області на південь від Покровська перебуває під окупацією рф. 83,9% українців в Україні та 77,9% за кордоном пишаються своїм громадянством, згідно з дослідженням соціальної згуртованості від мережі “ОПОРА”, повідомляє видання “Патріот Донбасу”. Найпоширенішою відповіддю стало “дуже пишаюся” – її обрали 66,6% опитаних в Україні та 53,8% за кордоном. Серед жінок рівень гордості вищий (89,4%) порівняно з чоловіками (77,2%). Найвищий рівень патріотизму – серед тих, хто постраждав від війни: 70,8% з них обрали найвищий рівень гордості. Газета “Сільські вісті” (№30, 31.07.) у статті “Тонка межа” розповідає, що за вісім днів до підписання скандального закону №12414 до Президента Володимира Зеленського звернулися представники 36 асоціацій аграрного сектору із закликом не ліквідовувати Міністерство аграрної політики та продовольства. Не “слуги”, а виразники інтересів народу буквально на пальцях пояснили колишньому комедіанту: “Аграрний сектор України є критично важливою галуззю національної економіки, що генерує 15% ВВП, забезпечує 60% валютних надходжень і є життєво важливим для забезпечення економічної стійкості, фінансування армії, продовольчої безпеки...” І що? А нічого. “Станове для України міністерство розчинилося у зрозумілій тільки симпатикам “95- го кварталу” управлінській структурі, схожій подобою на Змія Горинича”, – зазначає газета. НАБУ розслідує справу щодо оформлення на роботу у “Нафтогаз Україна” охорони та домашнього персоналу ексвіцепрем’єрміністра, кума президента Зеленського Олексія Чернишова, коли він був очільником підприємства, повідомляє “Європейська правда”. Зазначається, що ці посади передбачали зарплатню не менше 300 тисяч грн на місяць та бронювання від мобілізації. Джерела видання повідомляють, що дана ситуація згадувалась в ухвалі суду, згідно з якою у Чернишова в червні відбулися обшуки, однак у зв’язку з ухваленням закону, який ліквідував незалежність антикорупційних органів, НАБУ призупинило розслідування цього епізоду, за інформацією джерел. “Сільські вісті” (№28, 17.07.) повідомляють, що родина Марківських із Хмільника в пам’ять про полеглого на війні сина – захисника України Олександра – придбала дзвони для Михайлівської церкви ПЦУ вартістю майже пів мільйона гривень. Тож найближчим часом розпочнеться будівництво дзвіниці. Серед українських студентів все частіше звучить російська мова, особливо порівняно з 2022–2023 роками, вважає викладачка Київського університету імені Бориса Грінченка. Катерина Никонюк у телепрограмі програмі День. LIVE наголосила, що це свідчить про недопрацювання мовних омбудсменів. Особливо тривожним явищем освітянка назвала повернення до російської серед публічних осіб. Коли блогери та зірки, яких поважають мільйони, кажуть, що “їхні щелепи не налаштовані на українську”, це демотивує молодь, вважає вона. Також вона зазначила недостатню державну підтримку популяризації української мови, якою слід займатися замість заборон. Никонюк також згадала, що українська мова вже була популярною в 90-х та 2000-х роках: “Дуже багато класного україномовного контенту було: круті переклади серіалів, фільмів, круті шоу українською мовою, дуже багато селебрітіз і співаків – і це рухало молодь до використання української мови, вона була модною і класною”. Викладачка вважає, що слід офіційно заборонити російськомовну музику на час воєнного стану, аби це не залишалось на рівні ініціатив окремих громад. Проте головний акцент державі треба зробити не на заборонах, а на культурній роботі: популяризації, моді, повазі до мови. Колишня співробітниця Генпрокуратури України Галина Климович ділиться в газеті “Сільські вісті” (№27, 10.07.) своїми враженнями від відвідин воїнів ЗСУ біля переднього краю в старенькій хаті, яку вони винаймають за свій кошт: “За свій кошт! Чому? Чому воїни платять за житло самі, тоді як чиновникам за готелі платить держава? Чому ремонт необхідного – за свій кошт? Чому пальне, техніка, прилади, спорядження – з власної зарплати? Закипаю від люті і тупого безсилля! Хочу справедливості для всіх! Хочу бачити шибениці вздовж доріг! Із мордами “мохєрових”, “х@рових умєрових”, крадіїв і здирників ворогів!” 31 липня, вперше від початку повномасштабної війни відбулась пряма трансляція засідання Верховної Ради. Видання “Українські новини” пише: не обійшлось без курйозів. Так, на відео потрапила штовханина між народними депутатами. Вона сталась буквально на самому початку трансляції. Як повідомив депутат Верховної Ради від фракції “Європейська солідарність” Олексій Гончаренко, сутичка відбулась між представниками від “Слуги народу”. “В Раді була бійка між Слугами. Побились депутати Неклюдов та Касай. Підійшов до Неклюдова, питаю, чи була бійка. Неклюдов каже – нічого не було”, – написав він та прикріпив відео штовханини. Водночас, під час виступу Гончаренка, депутатка Мар’яна Безугла ходила по залу з табличкою “влада – це народ”, що теж потрапило на трансляцію. А сам депутат від “Євросолідарності” закінчив виступ, піднявши табличку “ЗеЕнд”. Календар-газета “Публіка” (№27, 08-14.07.) у статті “Кривавий похорон Патріарха” пише про події 18 липня 1995 року: 30 років тому на Софійському майдані в Києві під час похорону Патріарха УПЦ КП Володимира (Романюка) сталася масова розправа спецпідрозділів міліції над безборонними людьми. Видання цитує очевидця події Олега Куба-ха, на той час депутата Київради: “Софійська брама була зачинена. Ніхто не знав, що робити. Прийшли з Верховної Ради багато депутатів, повідомили, що дозволу на поховання немає. Спонтанно було прийняте рішення ховати тут, під брамою... У нас не було ніяких інструментів. Пригадую, Павло Мовчан приніс звідкись лом. Домовились, що копатимуть тільки депутати, бо вони мають недоторканність. Довбали Чорновіл, Мовчан, інші депутати. Мені й досі дивно, як нам дали вирити цю яму. Тільки-но стали опускати труну до ями – затряслася брама... Те, що сталося далі, до цього часу згадую з жахом”. Столітній ювілей відзначила колишня зв’язкова УПА Парасковія Метинська, яка проживає у Бурштинській громаді на Івано- Франківщині. “Жінка – учасниця національно-визвольного руху, ОУН, колишня політв’язень, трудівниця і берегиня українського духу”, – повідомляє видання “Галицький кореспондент”. “Це не просто визначна дата – це сторіччя життя, сповненого випробувань, боротьби, любові та віри. Її життєвий шлях – це наша історія. Вона пройшла крізь тюрми й табори, втрати й поневіряння, але не зламалась. Навпаки – зуміла зберегти в собі світло, доброту та неймовірну силу духу”, – йдеться в привітанні міського голови Бурштина. Видання нагадує: на Івано- Франківщині проживають 45 людей, яким у 2025 році виповнилося 100 і більше років. Найбільше 100-літніх ювілярів мешкає в Івано-Франківському районі – 22 людини. В Івано- Франківській громаді – 11 жителів, двоє з них мають по 100 років, ще двоє – по 101, четверо – по 102, двоє – по 103, а найстаршому – 104. У Коломийському
Події, факти, коментарі · “На мітинги виходила більшість молодих людей – свідомих громадян своєї країни, небайдужих до її долі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ром”. І за ціною, як мовиться в тій же рашці, “миротворці”, напевно, “нє постоят”. І хоча обіцяного миру ще немає, а на Нобелівську премію миру кандидатуру “видатного миротворця” Трампа, кажуть, уже подали, варто було б подумати і про “вагомий внесок” у справу встановлення довгоочікуваного миру і його “друга владіміра” та розділити жадану премію для миротворців усе ж таки на цих двох “голубів миру”. Напевно, такий несподіваний крок дозволив би остаточно реанімувати і реабілітувати міжнародного злочинця і кривавого диктатора непереможного рашистського маразму. І тоді вже точно запанує умиротворений закривавленим баблом “мір во всьом мірє”. Та чи буде цей мир у самій Україні – це вже, напевно, мало кого хвилює, окрім самих українців. Головне – врятувати кровожерну рашку на черговому етапі її можливого краху і тим самим підтвердити історичну закономірність порятунку Америкою злочинної терористичної держави, без якої глобальна бізнес-партія “мирного” гешефту на великій крові буде просто неможливою. однаково мені...”, “Борітеся – поборете!” Виринуло й історичне гасло, яке приписують кошовому отаману Запорізької Січі Івану Сірку, – “Рабів до раю не пускають”. Ще один невідомий мітингувальник перефразував Панаса Мирного: “Хіба ревуть воли, як НАБУ ціле?”, інший – Івана Франка – “Вічний корупціонер”. Хтось написав “Джордж Орвел телефонує, каже, що ви перегнули”. Свої знання в літературі учасники протесту підкріпили рядком Сергія Жадана “Передайте міністру: хтось уже приніс каністру” і картонкою з написом “Хто читає книжки – ветує закон #12414. Не можу не згадати і домашніх тварин як помічників активістів: тільки в Києві нарахував понад п’ять собак з табличками “Моє собаче діло”. А ще біля одного чотирилапого була помічена табличка “Пес картон”. І про лайку. З 175 переглянутих картонок 27 було з нецензурною лексикою, в тому числі 7 висловів було приховано. Це, на мій погляд, свідчення толерантності мітингарів. Звісно, для вивчення можна охопити значно більший масив постерів, адже їх було значно більше, ніж зафіксовано в цій статті, але загальної тенденції це нерепрезентативне дослідження не змінить: 22-31 липня на мітинги виходила більшість молодих людей – свідомих громадян своєї країни, небайдужих до її долі. Найближчим часом побачимо, що далі.
Події, факти, коментарі · “На мітинги виходила більшість молодих людей – свідомих громадян своєї країни, небайдужих до її долі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Мирні парадокси воєнного часу

Володимир СТЕЦЮК Для мене давно є загадкою така досить дивна історична закономірність: у найкритичніші моменти існування кровожерної рашки її рятівницею завжди виступає Америка. Так було у другій половині 20-х – 30-х рр. минулого століття, коли кривавий більшовицький режим, який опинився на межі повного економічного краху, було врятовано масштабною індустріалізацією, здійсненою переважно американськими компаніями із залученням західних технологій, обладнання та американських спеціалістів. Так було в роки Другої світової, коли на межі воєнного краху сталінського диктаторського режиму його було врятовано знову ж таки США, коли за програмою ленд-лізу надавалася колосальна військово-технічна допомога Радянському Союзу, який, власне, і був одним із винуватців виникнення цієї найкривавішої світової війни. Ставши одним із переможців у війні з німецьким нацизмом і отримавши карт-бланш на своє подальше безкарне існування, кровожерний сталінський режим СССР суттєво розширив зону впливу у Європі та світі. Зрештою на початку 90-х, не витримавши гонки озброєнь у суперництві зі США за світову гегемонію, Радянський Союз таки розвалився. Одним із катастрофічних наслідків цього розвалу стала надзвичайно гостра продовольча криза в чекістсько-бандитській ерефії. І знов у найкритичніший момент в ході колосальної продовольчої допомоги, наданої США майбутнім рашистам, голодну рашку було врятовано так званими “ножками Буша”! Схоже й тепер, під час катастрофічної для самої рашки кривавої геноцидної війни, розв’язаної проти України злочинним путінським режимом, котрий, як і попередні режими кривавого совка, вчергове опинився на межі економічного краху, на допомогу міжнародним злочинцям рашистського розливу знову поспішає “карета швидкої допомоги” зі Сполучених Штатів Америки. І за її “кермом” сам американський президент-миротворець – Дональд Трамп. І дарма, що сповідувані підприємливим Донні методи надання екстреної допомоги напівпокійнику – кривавому диктатору і міжнародному злочинцю й своєму давньому дружбану “владіміру” – не відповідають “лікувальним” стандартам міжнародного права. Схильний до політично-бізнесових гешефтів Донні знає твердо: найкращі ліки для диктатора – це бабло, а найдієвіші ліки – це багато бабла. І саме про “багато бабла”, судячи з усього, вже попередньо домовився з пацієнтом спецпредставник Трампа Віткофф, відомий як великий спеціаліст у галузі “лікувальних” гешефтів. Як стало відомо, безпосередній огляд пацієнта турботливим рятівником Дональдом Трампом має відбутися 15 серпня на Алясці. Чи виживе після запропонованих “лікувальних мирних процедур” російський диктатор і “друг Владімір” і чи видужає охоплена його диктатурою і загрожена економічною стагнацією рашка – особливо турбуватися не доводиться. А от чи видужає після цього його жертва – зруйнована і зранена геноцидною загарбницькою війною і приречена на чергове поневолення кривавою імперією Україна, – “миротворців” це, схоже, не турбує. Принаймні мирні ініціативи Дональда Трампа, розраховані на реанімацію “друга владіміра”, як відомо, потребуватимуть хірургічного втручання і в територіальну цілісність України і як наслідок – можливої ампутації її окремих частин, а то й взагалі розчленування країни, яка має стати в цьому сенсі своєрідним територіальним донором і без того обтяженої безкраїми територіями гігантської людожерської рашки. Але таку абсолютно не прийнятну для України і всього притомного світу ціну жаданого миру визначено “миротворцями” Дональдом та його другом “владіміне срср”, “12414 — шлях до росії”, “Хочу в ЄС, а не в “сказочную русь”. Руки геть від НАБУ”, “Ні кроку назад. Позаду Москва”, “янукович закінчив погано”, “Я не хочу в митний союз”, “Картонки все бачать” та інші. Учасники мітингів охоче цитували класиків української літератури, наприклад Івана Франка: “Лупаймо сю скалу! / Нехай ні жар, ні холод / не спинять вас! / Зносіть і труд, і спрагу, й голод / Бо вам призначено/скалу сесю розбить”. Так само без підпису з Василя Симоненка: “На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил”. Не вказали авторство Павла Тичини, але процитували “Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була”. Знамените гасло Миколи Хвильового постало так: “Геть від москви. Дайош Європу!”. Не вказано авторство Василя Стуса на картонці “Хто проти тиранії – встаньте!” – так в одному випадку без слова “всі”, а в іншому з “усі”, але замість тиранії – диктатура. Між тим, сам факт появи цієї картонки в місці, що за кількасот метрів од колишнього кінотеатру “Україна”, де поет-шістдесятник Василь Стус сказав ці слова і згодом заплатив за них ув’язненням, видався мені символічним. Четвертого вересня буде рівно 60 років з тієї історичної події на шляху України до Незалежності – такий от збіг. Багато не підписаних Тарасом Шевченком його рядків: “Встане правда! встане воля!..”, “Ох, не
Події, факти, коментарі · “На мітинги виходила більшість молодих людей – свідомих громадян своєї країни, небайдужих до її долі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ГУР заради держави

Начальник Головного управління розвідки Міноборони Кирило Буданов у розмові з журналісткою Наталією Мосейчук прокоментував закиди щодо нібито “сумнівного” оточення в структурі військової розвідки. За словами генерала, у роботі спецслужб головне – результат, а не біографія чи репутація тих, з ким доводиться співпрацювати. Під час інтерв’ю Мосейчук озвучила популярну в публічному просторі тезу: “А що говорять, що Буданов позбирав навколо себе оце от всяке, всіх там зрадників і всіх бандитів?” Буданов у відповідь одразу заперечив наявність зрадників: “Перше, що я вам скажу: зрадників точно тут немає. Як мінімум, ніхто не знайшов”. Коли журналістка уточнила, мовляв, йдеться про “ригів” – колишніх представників проросійської Партії регіонів, Буданов не заперечив, але пояснив принцип, яким керується як професіонал: “Все заради держави. Якщо той чи інший елемент, структуру, особистість чи навіть організацію можна використати для досягнення мети – ми її використаємо”. Генерал зауважив, що це не виняток, а загальна практика для спецслужб усього світу: “Це така професійна філософія. Всі спецслужби мають працювати з поганими і дуже поганими людьми. Бо хороші – нецікаві”. Буданов нагадав, що переважна більшість джерел і партнерів розвідки за кордоном – це люди, яких у своїх державах вважають зрадниками. “Хорошою людину не назвеш ту, яка продає свою державу. А ті, з ким ми працюємо в інших державах, вони ж зрадники для них. Це факт”. Окремо він підтвердив, що українська розвідка співпрацює і з криміналітетом, якщо це дає результат: “Так, ми працюємо з криміналітетом. Так, для досягнення мети. Коли потрібно когось ліквідувати чи знищити – ви думаєте, знайдеться праведник із гарвардською освітою? Ну ні, абсолютно ні”. Буданов наголосив: у роботі ГУР немає місця романтизації чи чорно-білому мисленню. “Ми ніколи не цурались жодних кліше – ні щодо людей, ні щодо організацій, ні щодо фірм. Якщо це дає результат – ми це зробимо”. За інформацією видання “Букви”
Події, факти, коментарі · “На мітинги виходила більшість молодих людей – свідомих громадян своєї країни, небайдужих до її долі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Про що картонки

Ігор ЗОЦ Як відомо, мітинги молоді в Києві, Львові, Харкові та інших містах проти ухваленого Верховною Радою і підписаного главою держави закону №12414, негативна реакція наших західних партнерів щодо обмежень діяльності НАБУ і САП завершилися прийняттям нового закону, який відновлює права антикорупційних органів. У тому що здобули, а що втратили ще треба розібратися. Це важливо, оскільки в період з 22 по 31 липня в країні відбулися наймасовіші протестні акції під час воєнного стану. Вони викликали чимало емоційних реакцій у владі, в українському суспільстві і поза кордонами держави. Це, власне, ми побачили в незалежних медіа та особливо в соціальних мережах. У центрі суспільної уваги опинився зміст картонок з якими вийшли мітингарі. На мій погляд вони виражають ставлення частини наших співгромадян не тільки до роботи влади, а й до ситуації у країні в цілому. І вони є актуальними і після акцій, хіба ні? Тому поглянемо на них пильніше. Отже, після перегляду 175 картонок, з якими демонстрували свою позицію мітингарі переважно в Києві 22-31 липня, з’ясував наступне: Автори висловлювали своє ставлення до закону №12414, наприклад, так, цитую: “Ганьба”, “Корупція вбиває”, “Схаменіться”, “Ви шо зовсім цейво”, “263 “за” – мільйони проти”, “#12414 – код корупції”, “Президент дозволив красти”, “Слуга народу чи корупції”, “Радо, закатай губу і не смій чіпать НАБУ”, “От би виспатись після обстрілів, а не протестувати проти цього брєда”, “Не хочу демонтажу антикорупційних інституцій та євроінтеграції – хочу демонтаж лицемірства української влади”, “Корупція аплодує”, “НАБУ не ваша кістка! Не гризіть!”, “Мене за*бало, що ми віддаємо останні гроші на збори, а хтось краде мільйони. Вимагаю незалежності НАБУ та САП”, “Я громадянка суверенної держави з відчуттям ніби з мене тільки що поржали”, “Щури у владі – закон прийнятий в крису”, “Виправте зраду – скликайте Раду”, “Новий закон завтра” та інші. Пов’язані із захистом країни мітингарі тримали картонки: “Цей мітинг оплачено кров’ю”, “Моя мама воює не за корупцію”, “Тато під Покровськом. А я під ОП”, “Мій чоловік загинув, щоб у цій державі свавілля не було”, “Це не та Україна, за яку загинув мій батько”, “Ратушний, Петриченко і Цибух не спустили б і я не стану”, “Я проливав кров за вільну Україну, а не за корумповане кубло” (цю картонку тримав учасник війни – ампутант на візочку з прапором України на плечах. – І. З.), “Як нам перемогти у війні, якщо ми програємо чесність”, “Мій тато загинув не за слугу народа”, “Мій брат за бл*дський закон не воює”, “Я б не ховала своїх друзів так часто якби через ваші рішення не пи*дили гроші”, “Мій чоловік воює за демократію, а не за ваше “корито”. У когось канікули, а в когось Покровськ”, “Воюємо за Україну – не за вашу безкарність”, “Коханий виносив побратимів – влада виносить державні кошти”, “Я воював за це свавілля?” та інші. На частині картонок зафіксоване узагальнене ставлення до ситуації в Україні: “Нахіба мені система, що працює проти мене”, “Це ж було вже”, “Очі червоніють від розчарування”, “Війна не індульгенція”, “Скоро навіть собаки тут жити не захочуть”, “Змінимось або помремо”, “Поки ЗСУ тримає фронт – влада зливає тил”, “Офшорний рай будується на нашій бідності”, “Я не для того тікав з окупації, щоб знову втратити майбутнє”, “Русня вбиває – наша влада добиває”, “Україна понад усе”, “Я родом із Маріуполя, мій дім окуповано, але я мрію про вільну Україну. На жаль, ви лишаєте мені лише зневіру”, “Досить грабувати наше майбутнє” та інші. Наступні постери визначаю як застереження владі і суспільству: “Не доводьте до революції”, “Тут не буде міні росії”, “Влада має боротись з росією, а не ставати нею”, “Ні поверненню до часів януковича”, “Ми хочемо в ЄС, а
Суспільство · “Під час війни відбувається глибинне переосмислення всього, в тому числі і краєзнавчої діяльності”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

період русифікації там звучала жива українська, а в Києві і нині у більшості шкіл на перервах лунає російська. Хіба такі краєзнавчі “родзинки” не цікаві просвітянам та педагогам України? *** Знову повернуся до теми “активного спілкування”. Один і той же матеріал в газеті може бути більш чи менш актуальним – в залежності від того, як налагоджене спілкування з іншими регіонами. Якщо спілкування немає, інформація “скисає”. А якщо є? Наведу свіжий приклад. У посилці Валерія Романька було декілька примірників газети “Донеччина” за 2016-й та 2020-й роки. У газеті за липень 2020 року я звернув увагу на заголовки: “Велике будівництво: час працювати”, “1000 житлових будинків відновлять у прифронтовій зоні”, “Слов’янськ: будівництво обласної лікарні завершується”, “Бахмут: майбутні олімпійці навчатимуться в новому корпусі”, “Волноваха: сучасний стадіон споруджено з нуля”, “Гришинська опорна школа номінована у конкурсі “Європейська нагорода”, “Селидове: триває ремонт стадіону “Шахтар”, “Набережна в Бахмуті: мальовничий куточок”. Відчули ритм і якість життя неокупованої орками частини Донбасу? Тож за півтора року до масштабного вторгнення Росії тенденції були тут обнадійливими. Що робити з цими знаннями? На мій погляд, просто розмовляти з людьми при кожній нагоді. Люди з Донбасу є тепер практично у кожному великому місті України. Вищезгадана газета, скоріш за все, спровокує сльози на очах у мешканців “визволеного” Донбасу. Але і місцевим львів’янам інформація з газети “Донеччина” буде цікавою. Бо не всі знають про той будівельний бум, який був напередодні російського вторгнення. От вам і користь спілкування. А не було б візиту Валерія Романька, не було б зустрічі в обласній бібліотеці – не було б його розповіді про візити Романа Іваничука на Донбас, про кілька років життя в шахтарському краї доньки легендарного командира УПА Романа Шухевича. Переселенська спільнота у Львові була б більш статичною, проте, поза сумнівом, кожен донецький імпульс додає динаміки. І ще кілька промовистих фактів Михайло Гамкало, науковець зі Львова, пішов воювати в 2022 році і загинув під Миколаєвом. На його честь були організовані пробіги, Романько, дізнавшись про це, у свої 70 років пробіг крос у Слов’янську – два кілометри. Про це з телебачення дізнався батько Михайла – Зенон Гамкало, також науковець. Він зв’язався з “бігуном-краєзнавцем”, і вони згодом зустрілися. Як думаєте, це бодай трохи зблизило регіони? Переконаний, що так. Свого часу історію села Петрівка Покровського району написала саме згадана мною Діана Петрівна Білоконь. Вона недавно зустріла своє 75-ліття. Стільки ж нещодавно відзначала Валентина Сидорук з Чорноморська (Одещина), чиє родове коріння бере початок на Миколаївщини. Що їх поєднує? По-перше, український патріотизм. По-друге, написані книжки, де згадуються рідні місця. Що їх може об’єднати? А той зв’язок, що у Валентини внук воює під Покровськом!
Суспільство · “Під час війни відбувається глибинне переосмислення всього, в тому числі і краєзнавчої діяльності”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Донецькі імпульси у Львові

Сергій ЛАЩЕНКО, м. Львів Нещодавно до Львова приїздив відомий краєзнавець з Донеччини Валерій Романько. Зустріч з однодумцями відбувалася в бібліотеці для юнацтва ім. Романа Іваничука. Його друзі, колеги знають: там, де Романько, там завжди пожвавлення, креатив, сплеск емоцій та підвищена внутрішня мобілізація. Тобто, це завжди якийсь позитивний “донецький імпульс”. А кого зараз не цікавить Донбас? У кожної третьої львівської родини там хтось або воював, або тепер воює... Валерій Іванович розповідав присутнім (це були переважно представники донецького земляцтва у Львові) про зв’язки українського письменника Романа Іваничука (1929–2016) з донецьким краєм. Відбулося нагородження кількох почесних членів земляцтва дипломами “за тривалу творчу співпрацю з територіальною громадою Донеччини та за активну особисту участь у спільній боротьбі за Державність та Незалежність України”. Раніше ця нагорода могла б сприйматися як певна формальність. Проте під час війни відбувається глибинне переосмислення всього, в тому числі і краєзнавчої діяльності. Тому така нагорода є своєчасною і важливою. Валерій Романько розповідав довго і цікаво, – видно, що попрацював над темою. Слухав його виступ і думав: чудово, коли відомий краєзнавець не забуває про внесок окремих людей. Не архівами єдиними Після зустрічі з Валерієм Романьком я встиг переговорити з кількома учасниками зустрічі. Скажімо, із львівським поетом Петром Шкраб’юком. Він виручив: допоміг з координатами потрібних мені бахмутських активістів, які вже давно покинули рідне місто. Навесні 2016 року організація “Бахмут український” зустрічала у себе велику групу львів’ян. Саме тоді ми й перезнайомилися з найактивнішими громадянами цього, цілком українського у минулому, хоча й зросійщеного в радянський період, міста. Після окупації росіянами цієї перлинки Донбасу бахмутчани пороз’їжджалися по всій Україні. Багато контактів втратив. І ось тепер, завдяки приїзду Валерія Івановича, ми знову почали працювати над відновленням співробітництва. Молодша, найактивніша частина суспільства, працює на фронт. Проте не можна залишати за бортом людей старших, незаможних, які до того ж несуть відповідальність за нащадків. Плести маскувальні сіті багатьом уже нелегко, відвідувати воїнів у госпіталях теж. Займатися благодійництвом ще важче, тут би самим вижити. Але, попри все, кожна особистість – велика цінність, для кожного має знайтися відповідна ніша. Робота краєзнавців в архівах – це добре, але краще, коли вони оточені людьми-“ретрансляторами”, тобто поширювачами важливих для суспільства знань. І що більше таких людей, то краще. Такий напрямок роботи фізично посильний і для літніх людей. Валерій Романько мимоволі впливає на його зміцнення. У декого з краєзнавців намітилася своя, раніше не затребувана, спеціалізація. Скажімо, колишній “айдарівець” Ігор Орел зайнявся темою житлового будівництва. Адже очевидно, що сотні тисяч родин втратили свої домівки… Де вони житимуть? Хто для них збудує житло? Цією темою не можна займатися “між іншим”, потрібні фахівці. А як інші напрямки? Донька запорізького краю Тетяна Єщенко, яка встигла пожити і в Запоріжжі, і в Донецьку, і в Харкові, тепер займається наукою у Львові. І це дуже символічно. До речі, в розмові зі мною вона наголосила, що їй не подобається, коли люди замикаються у певних регіональних рамках. Краще, мовляв, усім усвідомити, що ми – українці. З цим не можна не погодитися, але ж повністю ігнорувати регіональний фактор також не вдасться. Ось тепер вона готує конференцію, присвячену Юрію Липі. Це автор суперактуальної для українства “чорноморської доктрини”. А якщо так, то як же без Одеси? Як без одеських краєзнавців? Та й не тільки одеських – без миколаївських, херсонських, маріупольських. Люди втратили домівки і свою малу батьківщину, але ніхто не збирається миритися з втратою територій. Бо хіба може бути, щоб раніше Україна мала два моря – Чорне і Азовське, а тепер лиш половинку Чорного? Соромно перед Юрієм Липою. Утім, скидається на те, що ми скоріше втратимо ще кількасот тисяч населення у війні та пов’язану з нею еміграцію, аніж віддамо ворогу Крим. Останні “напрацювання” СБУ стосовно кримського моста підтверджують мою тезу. Статті, книжки і доброзичливе спілкування Отже, регіональні земляцтва не втрачають актуальності. Оскільки ми вперто боремося за виживання України, то й “дух рідної землі” втрачати не можна. Тому роль подвижників зростає. От що б робили люди з Донбасу, якби не приїзд Валерія Романька? Елементарно виживали б: виховували дітей, доглядали літніх, зберігали те найцінніше, що вдалося вивезти. Кожен реалізувався б у рамках власної невеличкої духовної ніші. А тепер з’явився стимул об’єднувати зусилля. Бо ніщо так не актуалізує краєзнавчу роботу, як контакти і доброзичливе спілкування. Одразу після зустрічі в обласній бібліотеці, ми з Валерієм Івановичем обговорили стан справ у краєзнавчій спільноті. Визнали, що певні резерви для нарощування активності є. Головний координатор краєзнавців і дослідників Донбасу пообіцяв вислати зі Слов’янська невелику бандероль з місцевими газетами та краєзнавчою літературою. “Нова пошта” не підвела – через пару днів усе й отримав. Читав і думав, що нелегкою є доля краєзнавця – сидиш в архівах, бібліотеках, збираєш матеріали, друкуєш. А життя швидко минає! І добре, якщо навколо тебе утворилося певне інтелектуальне середовище, тоді й після смерті будуть згадувати твій труд. А якщо не утворилося? Або зруйноване війною? Уважно гортаю донецькі матеріали з бандеролі. Зокрема, історико-краєзнавчий альманах “Донеччина: минуле і сучасність” за 2024 рік. Звертаю увагу на статтю Ігоря Зоца: “Наша спільна доля: про просвітянський рух на Донеччині початку 1990-х років”. Актуальна інформація для небайдужих українців. “Ще раз про вік Слов’янська” Віктора Скрипника, “Марко Кропивницький у Слов’янську” Івана Овчаренка, “Онук Івана Франка – костянтинівський зять” Валерія Романька, “Моє перебування у Львові” Михайла Міляна. Ці матеріали є найяскравішим доказом того, що земляцтва активно об’єднують, а не роз’єднують. Особливо цікавою була стаття нашого невтомного Валерія Романька “У Слов’янську її звали Муся Березанська” – про долю доньки Романа Шухевича. З детально описаної автором історії поневірянь доньки Героя нації отримуємо надзвичайно важливі знання про долю українців в умовах “імперії зла”. *** Проте існує альтернативна думка. Мовляв, триває війна, пріоритети суспільства неминуче змінюються. На перший план мимоволі виходить зброя, економіка, а якщо говорити про людей, то це військова каста. Тобто, все те, що напряму пов’язано з війною. А краєзнавці не на часі. А мені хочеться вірити, що все можна гармонійно поєднувати. Щоб переконати самого себе, розгортаю газету “Чорноморські новини” (від 21.11.2024 р.), прислану нещодавно з Одеси. Зупиняю погляд на публікації Володимира Геника “Слава Богу, що він був в Одесі” про одеського краєзнавця Григорія Зленка (1934–2015). Вона засвідчує, що найбільш активних краєзнавців нащадки не забувають і під час війни. Услід за паном Геником міг би повторити: “Слава Богу, що був в українській історії Василь Горбачук!”. Дістаю з полиці книгу доброго приятеля, педагога Василя Горбачука (1929–2013). Він є сином Берестейщини. З 1939 року цей регіон перебуває у складі Білорусі. Хоча там ще у тридцяті роки активно діяла “Просвіта”, і до початку 50-х років минулого століття вела бойові дії УПА. Юний Василь бачив повстанців, спілкувався з ними. Такий ось “бекграунд” у Василя Тихоновича, який три десятиліття віддав педагогічній справі на Донеччині. А головна книга його життя, яку зберігаю у себе вже 15 років, називається: “Тридцять років на Донбасі. Щоденникові записи 1973–2004 рр.”. Тут не лише про поневіряння українського патріота, вичавленого “органами” з Берестейщини і Правобережної Петро Шкраб’юк і Валерій Романько України. Тут детальний опис цілої епохи. Ця інформація допомагає народові організувати спротив кривавій імперії. Пишаюся тим, що був знайомий з Василем Тихоновичем. Хотілося б принагідно згадати таких людей, як Євген Букет, Роман Коваль, Михайло Андрусяк, Василь Шкляр. Можливо вони не є краєзнавцями в чистому вигляді – публіцисти, історики, письменники. Головне, що це носії важливих знань. Попри війну ми можемо працювати відкрито і нарощувати свій вплив у суспільстві. Той же пан Романько, дізнавшись про загибель молодого львівського науковця Михайла Гамкала (1976–2022), вирішив у рідному Слов’янську пробігти крос на честь героя. Адже до війни Михайло керував студентським науковим гуртком “Активний туризм”. Оскільки Валерій Іванович біг крос у віці 70 років і цей сюжет показали по телебаченню, то через деякий час на нього вийшли родичі героя. Так львівсько-донецьке співробітництво у галузі географії та краєзнавства отримало новий імпульс. Адже батько старшого лейтенанта Михайла Гамкала – Зенон Гамкало також є науковцем, доктором біологічних наук. *** Після розмови з Романьком я поспілкувався з Діаною Білоконь, знайомий з нею. коли гостював у краєзнавців Слов’янська ще до війни. Тепер Діана Петрівна мешкає у Львові з донькою і внуком, перевізши сюди домашній архів, книги, фотографії. Цікаво було розглядати фото її діда та деяких інших родичів. Класичні козаки з кинджалами, в черкесках. Це унікальні фото, бо в росії навряд чи влада сприятиме збереженню родової пам’яті мешканців Краснодарського краю. А у Львові такі фотографії викликають непідробний інтерес. До речі, під час спілкування з Діаною Петрівною я звернув увагу на деякі “мовні” факти. Її дитинство минало в станиці Поповичівській. Там діяли чотири школи: парафіяльна, дівоча, школа для немісцевих та “козача”. Вона ходила до козачої. І що цікаво: викладання в усіх чотирьох велося російською мовою. Але в козачій школі всі діти на перервах спілкувалися лише українською. А йдеться ж про 60-і роки минулого століття. Цікавий матеріал для роздумів. Навіть, у
Незабутні · “Без повної правди про минуле, якою страшною вона не була б, і не мислиться процес оновлення та очищення”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Роман Круцик – вірний син України (до 80)річчя від дня народження)

Василь ШЕНДЕРОВСЬКИЙ, доктор фізико-математичних наук, професор, лавреат премії ім. І. Огієнка Коли батьки зберуть синів, Коли людьми назвуться люди, Висока слава щасних днів Про вас ніколи не забуде. Яр Славутич Те, що зробила ця людина на терені державотворення, викликає щире захоплення. Найбільше вражає подвижницька праця Романа Круцика на ниві духовного розвою, повернення історичної правди про трагічні сторінки життя українського народу, зрештою про історію української держави. Вражає ота його незмінна вірність своєму внутрішньому покликанню, розуміння історії нації. Розповіді пана Романа про проведення розкопок більше сотні могил жертв політичних репресій, про повернення правди про биківнянські могили, про українські Соловки, про масові злочини без кари у 1937 році спонукають до думки, які закономірності розвитку психіки у тих виродків на тлі людського суспільства, взагалі людства спричинили створення такого страхітливого монстра, який ні за що погубив мільйони українських людей, винищив українську національну еліту... Цей найбільший у світі злочин, здійснений комуно-большевицькими варварами над українцями, дотепер є у світі мало знаний, досі багато перекручень правдивої історії, фальсифікації і втаємничень. Що там у світі, коли навіть уже в незалежній українській державі на початку XXI століття значна частина народу, його провідники, а також молоді люди мало знають правди про велику трагедію українського народу. Бо якби знали трагічну історію звірячих злочинів большевицько-комуністичних сатрапів, то не було б лжепатріотів, не панувала б на нашій землі чужинська мова, не сталося би відкритої російської агресії на Україну... Настав час повернути імена розстріляної української еліти, імена кожної невинно знищеної української людини на основі обґрунтованих історичних доказів, на не знищених архівних матеріалах, на базі свідчень ще живих свідків тих страхітливих трагедій… Роман Миколайович Круцик. Хто він? Голова Київського і заступник голови Всеукраїнського “Меморіалу”, за освітою юрист, 1995 року закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка. Побачив світ Божий в селі Яблунів Галицького району Івано-Франківської області у родині хліборобів 6 липня 1945 року, після закінчення Другої світової війни. Життєвий шлях Романа Круцика: спочатку навчання в сільській початковій школі, далі в середній школі в Івано- Франківську, навчання в залізничному технікумі у Львові, після закінчення якого працював машиністом паровозів, машиністом-інструктором і випробувачем тепловозів. Завдяки сумлінній праці, намаганню стати досконалим у своїй професії Роман Круцик досяг поваги і визнання колег. 1985 року Роман Миколайович працював машиністом з випробувань тепловозів Івано-Франківського локомотиворемонтного заводу. Незважаючи на тиск з боку керівництва, Роман Миколайович разом з колегою по заводу Романом Левицьким створили осередок Руху (по всій Україні активізувалася робота зі створення осередків “Народного руху України за перебудову”). Слід наголосити на чи не найголовнішій рисі характеру Романа Круцика – вмінні згуртувати навколо себе патріотів, які в ім’я української національної ідеї готові самовіддано виконувати складну, інколи й непосильну роботу. Ось лише неповний перелік його участі у громадській діяльності. З 1988 року Роман Миколайович був членом Української гельсінської групи, його обирають головою Івано-Франківського обласного комітету захисту Української греко-католицької церкви, з 1991 року по 1999 рік — голова обласної партійної організації Конгресу українських націоналістів, член її центрального проводу, в 1990–1998 роках – голова Івано-Франківської обласної організації Товариства “Меморіал”. Горбачовська перебудова дала поштовх до викриття комуністичних злочинів. Можливо, саме це і спонукало Романа Миколайовича до дії – з його ініціативи іза його керівництва почалися перші в Україні розкопки місць репресивного знищення українців у “Дем’яновому Лазі”. Загалом Товариство “Меморіал” провело в Івано-Франківській області більше сотні розкопок місць захоронень жертв репресій, щодо 46-ти місць розкопок порушено кримінальні справи і проведено судово-медичну експертизу. Це була небезпечна на той час справа. Як розповідав Роман Круцик на місце розкопок у Дем’яновому Лазі прибули начальник обласного управління КДБ і перший секретар міськкому компартії та попередив: “Якщо не знайдете захоронених – посадимо”. Але це не зупинило розкопок. Знайшли захоронення! Було виявлено понад 500 останків людей зі слідами насильницької смерті. Це спричинило небувалий резонанс в області, згодом на перепоховання прийшли сотні тисяч людей. Завершився цей етап роботи товариства відкриттям у 1988 році першої черги меморіального комплексу, а роком раніше під керівництвом Романа Круцика вм. Івано-Франківську відкрито Державний музей визвольних змагань Прикарпатського краю... Тривожні були кінець 1990-х і початок 2000-х років, ситуація була вкрай напружена як у центрі України, так і на Прикарпатті. Роман Круцик разом зі своїми друзями вперше в області у травні 1989 року на відкритті пам’ятника Тарасові Шевченку в селі Воскресенці Коломийського району підняли національний прапор. А вже 1990 року за рішенням сесії Івано-Франківської міської ради Романові Круцику було доручено підняти і встановити жовто-блакитний прапор над міською радою. Громадська діяльність Романа Круцика скерована на утвердження незалежності України, його принциповість і непоступливість у розкритті злочинів комуністичного режиму визнала громадськість області. Його обрано депутатом Івано-Франківської обласної та міської рад (1990–1994), головою комісії обласної ради з питань законності та правопорядку, начальником обласного відділення з поновлення прав реабілітованих. 1994 року Романові Круцику земляки вкотре виявили велику довіру – його обрано депутатом Верховної Ради України, він став членом Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією, з 1995 року – член Міжнародної парламентської групи з питань припинення військових дій у Чеченській республіці Ічкерія, член Української урядової делегації з доставки гуманітарної допомоги від України цивільному населенню Чечні, а у 1995 році депутатська група, до якої входив Роман Круцик, здійснює безпрецедентну операцію: вивозить із зони військових дій жінок і дітей родини Президента республіки Ічкерія Джохара Дудаєва. Подиву гідна діяльність Романа Миколайовича на терені повернення історичної правди про комуністичне нищення українського народу. “У цей час є багато скептиків, – говорив Роман Круцик, – які запитують: а кому це потрібно? Я думаю, що мертвим уже нічим не допоможемо, а живим це потрібно. Без повної правди про минуле, якою страшною вона не була б, і не мислиться процес оновлення та очищення, що так повільно відбувається в нашій країні...”. А життя тривало. Відбувається повільне становлення незалежної української держави. Роман Миколайович, закінчивши університет, стає юристом, і це допомагає йому в подальшому житті. 1999 року його обирають головою Київської міської організації Товариства “Меморіал”. Починається новий етап в житті Романа Круцика – повернення правди про Биківнянські поховання, що недалеко від Києва і, як з’ясувалося згодом, є одними з найбільших в Україні (понад 100 тис. чол.) місць захоронень жертв масового знищення українського народу. У 2000 році Роман Миколайович ініціював збір підписів від громадськості Києва і України загалом під зверненням до Папи Римського Іоанна Павла II відвідати Биківнянські поховання. Ми віддаємо належне Святійшому Отцю: він, змінивши протокол, 24 червня 2001 року таки відвідав Биківнянські могили. Цього ж року Роман Миколайович докладає зусиль щодо створення при Київській міській організації Товариства “Меморіал” першої в Україні музейної експозиції “Забуттю не підлягає”. Це відображення подій тоталітарного режиму в історії України з метою просвітницької роботи серед населення, особливо шкільної та студентської молоді, викладачів історії в школах і вищих навчальних закладах. Експозицію виставки відкрив прем’єрміністр Віктор Ющенко 30 листопада 2001 року. За роки свого існування музейна експозиція не мала і не має належної підтримки з боку держави. Так, останніми роками зовсім перестали виділяти кошти на оренду приміщення і оплату праці екскурсоводам Київської міської ради й Київської міської державної адміністрації. Упродовж кількох років колектив неодноразово зазнавав погроз, а експозицію та приміщення піддавали нищенню. І все ж експозиція існує, а виховна її роль нині надзвичайно важлива. Щорічно експозицію відвідували понад 15 тисяч студентів і старшокласників, бувало чимало відвідувачів з різних куточків світу. Наступного 2002 року з ініціативи і під керівництвом Романа Круцика створено ще одну музейну експозицію “Українські Соловки” з нагоди 65-ї річниці трагедії соловецьких розстрілів – 3 і 4 листопада 1937 року большевики розстріляли в урочищі Сандормох на околиці Медвежегорська на відзначення 20-х роковин “Великого Жовтня” цвіт української національної еліти. Злочини проти українського народу московська комуністична влада творила масштабно, вони були жахливими, передусім небачена у світі трагедія — Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Це був геноцид українського народу, спрямований насамперед проти українського селянства. У 2003 році в 70-ту річницю трагедії Голодомору Роман Миколайович Роман Круцик ініціював виготовлення 750 комплектів українськомовного і 150 комплектів англійською мовою плакатного варіанта експозиції “Забуттю не підлягає. Хроніка комуністичної інквізиції”; плакати розповсюдили по всіх регіонах України, а англійською мовою – по державах світу. У квітні 2003 року експозицію було представлено у 24 містах США і у штабквартирі ООН в Нью-Йорку, а у вересні того ж року — в усіх великих містах Канади, пізніше – в Ізраїлі. Після презентації експозиції в клубі Кнессету Ізраїлю 54 великих плакатів-банерів, на яких було представлено сотні документів про організацію і наслідки штучного голоду, плани кремля для знищення українського етносу офіційно передали разом з книгою “Дем’янів Лаз. Хроніка злочину” та їхніми електронними варіантами Яд-Вашем в Єрусалимі. Київський “Меморіал” разом з Київським національним університетом ім. Т. Шевченка був ініціатором проведення Міжнародної конференції “Три голодомори в Україні у XX столітті. Погляд сьогодення”, проведеної в листопаді 2001 року. На основі невідомих раніше документів з колишніх таємних архівів простежено геноцид українського народу в 1932–1933 роках і оприлюднено у спільно підготовленій Романом Круциком і професором Володимиром Сергійчуком книзі “Український хліб на експорт: 1932–1933”. Цю книгу присвячено світлій пам’яті мільйонів невинно убієнних голодною смертю наших співгромадян. Неприбуткова організація, яку очолював Роман Круцик, без державної підтримки робила більше, аніж деякі державні утворення. У 2007—2008 рр. київський “Меморіал” і Ліга українців Канади створили англомовну експозицію з тоталітарного періоду історії України, яку сьогодні вивчають у більш як сотні навчальних закладів США й Канади. Спільно з фондом “Україна- 3000”, Службою Безпеки України та “Меморіалом” також створено музейну експозицію “Зламані долі”. У 2008 році київський “Меморіал” підготував до друку унікальну книгу “Кияни — свідки голодомору”, з окремим розділом “Зарубіжна преса 1932—1933 рр. про Голодомор” (аргентинська, американська, канадська, німецька, французька, англійська, Біля пам’ятника Степанові Бандері в Старому Угринові, 2005 р.
Незабутні · “І жоден інший текст не наближає цю людину до нас настільки, як це роблять спогади”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

польська). Того ж року з власної ініціативи і за власні кошти Роман Круцик з екскурсоводом, аспірантом Сергієм Жовтим, опрацював державні, партійні й архіви СБУ у пошуках матеріалів про визвольну боротьбу українського народу 1917–1933 рр. Зібрано близько 70000 унікальних документів, на основі яких створено експозицію “Народна війна”. Роздумуючи над трагічними сторінками історії українського народу, дедалі частіше спадають на думку слова, що світова історія не завжди була справедливою ні до окремих націй, ні до окремих осіб. Тож людство повинно знати про трагедії українського народу, і цьому мають слугувати створені за безпосередньої участі (автор чи співавтор) Романа Круцика відеофільми: “Дем’янів Лаз”, “Визволення по-совіцьки”, “Розстріляний ангел”, “Людина з небуття”, серіал “Україна нескорена”, “Русизм”, “Лице Росії”, “Солодкий гріх”, “Бомба до свят” та ін. Роман Круцик жив для України, прагнув пережите і побачене залишити на папері. Він пише книгу “Дем’янів Лаз. Геноцид Галичини”, 1990 року Роман Круцик написав документальну повість “Дем’янів Лаз. Хроніка злочину”. То була нова розповідь про все, що вдалося віднайти в архівах, занотувати у щоденниках, відзняти у світлинах, що вдалося зафіксувати зі слів свідків тих трагічних подій – масового знищення людей за їхню любов до рідної землі, до рідної мови. Роман Миколайович Круцик був переконаний, що правду про українську трагедію у XX столітті людство не має права забути ніколи. Ми повинні знати імена всіх репресованих тоталітарним комуністичним режимом, знати імена і тих, що стріляли невинним людям у потилиці. Саме тому, заради правди, заради майбутнього України і її нації Роман Куцик написав цю книгу про геноцид українців на його рідних землях, на Прикарпатті, щоб знали нині сущі і майбутні покоління української нації про злочинні вбивства кращих синів і дочок українського народу, щоб дізналися про ліквідацію українських церков та духовенства, щоб довідалися, як гинули невинні люди від большевицьких катів і їхніх прихвостнів, щоб ми, українці, ніколи не допустили такого страшного лихоліття, про яке йдеться в книзі, і щоби ніде у світі не повторили такий геноцид. Сприйняти розумом прочитане важко. Безліч невинно знищених людей. Адже ці люди зустрічали своїх “визволителів” з хлібом і сіллю. За що, чому їх мордували, забирали майно, землю, віру, життя? Чому ті, хто це робив, не понесли відповідальності за ці злочини, чому їхні нащадки, живучи на землі невинно убієнних, не знають про звірства своїх батьків, дідів, чому сьогодні не засуджено большевизм як ідеологію, великодержавний шовінізм, комуністичну партію, яка була головним натхненником нищення українського народу? Ось один з фрагментів книги, який красномовно засвідчує, що повинна зробити людина, яка хоч не чинила злочинів, але належала до большевицької партії. “...Вирішили припинити розкопки до наступного літа. Слідчий та експерт склали протокол огляду місця розкопок у трьох примірниках, і всі ми під ним розписалися. Слідчий Лобащук підписував протокол останнім. Він ще раз вголос прочитав його, зупинився в тому місці, де говорилося про відрізані голови, підписав протокол, а потім вийняв із кишені свого партійного квитка, розірвав його на кілька частин і викинув у розриту могилу...”. Як тут не згадати, що, пишучи нарис до своєї книги “Нехай не гасне світ науки” про визначного філософа, академіка ВУАН, ідеолога і засновника Інституту марксизму-ленінізму в Харкові Матвія Яворського, якого згодом було розстріляно (3 листопада 1937 року в Сандормосі), натрапив на його записку, яку він залишив перед смертю: “...я мав нещастя належать до найжалюгіднішої у світі комуністичної партії, і цим зробив великий злочин перед народом...”. То як ми сьогодні мали би сприймати існування цієї злочинної партії? Чому вони бодай не покаються у сподіяному? Чи не тому, що, як пише молодий поет з Вінниччини Юрій Сегеда, “...ті, хто розпинали Стуса, козацькі запустили вуса, навчились українських слів і записались до хохлів. А ті, хто проклинали Бога, сьогодні, підпилявши роги, ідуть, ховаючи хвости, до церкви слинити хрести...”. Перефарбувалися і розкрадають Україну знову. Нещодавно один з нащадків такого керманича (у недалекому минулому) вже незалежної України договорився до такого: “Всех этих западенцев надо расстрелять...”. Що і робили їхні батьки і діди. Живуча гідра, гени успадковуються, і тому злочини, чи вони великі, чи малі, не повинні залишатися без кари. Про знищення мешканців Прикарпаття свідчать документи, свідчить книга Романа Круцика. Ті, кому вдалося вижити, змушені були тікати з рідної землі, захопленої ординцями, “братами по крові”, тими, хто приходив до хати і, побачивши портрет Тараса Шевченка, зривав його і топтав ногами зі словами: “Чтоб этого гада здесь больше не было...”. Про цю трагедію повинні знати не тільки ми сьогодні – про неї має знати весь світ, мають знати і діти тих, хто був причетний до тих злочинів. Діти не відповідають за вчинки батьків, дідів, але вони повинні не забувати, на чиїй землі вони живуть, чий хліб їдять. Вони повинні бодай покаятися за гріхи своїх предків і просити прощення за вчинки своїх родичів. Тільки тоді буде злагода і мир в нашій хаті і добро на нашій благодатній українській землі. Помер Роман Миколайович Круцик на 79 році життя (23 грудня 2023 року). Поховання відбулося на цвинтарі біля Дем’янового Лазу на околиці Івано-Франківська. Життя Романа Круцика, українського патріота, який наполегливо творив, самовіддано (я би сказав – жертовно) працював в ім’я утвердження своєї Батьківщини в ім’я її Незалежності, його принциповість і наполегливість, простота і скромність повинні слугувати взірцем для кожного з нас нині. Україна відзначила Романа Круцика трьома орденами “За заслуги” і нагородою “Орден свободи”. Сподіваюся, що і рідне місто вшанує пам’ять про славного земляка, принаймні встановленням пропам’ятної дошки у меморіальному комплексі “Дем’янів Лаз”. Подвижницька праця Романа Круцика гідна найвищої відзнаки держави – звання “Герой України”. творчого проєкту. На презентаційних виступах пригадував яскраві епізоди із дитячих та юнацьких років Ярослави, читав авторські вірші, присвячені доньці. Упорядниця Тетяна Мурашевич, котра зібрала усі наявні публікації дослідниці, та видавчиня Дарина Максимець, директорка ВД “Букрек”, з яким тісно співпрацювала Ярослава Мельничук, наголошували на важливості появи книги, яка, окрім мемуарного матеріалу, узагальнює наукові здобутки дослідниці. У межах презентацій спогадами про колегу ділилися завідувач кафедри української літератури філологічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, доцент Валентин Мальцев та викладачі кафедри української літератури, зокрема професор Володимир Антофійчук, доценти Олександр Попович, Валентина Чолкан та ін. Добре слово про Ярославу Мельничук як про членкиню Національної спілки письменників України мовив письменник, донедавна голова чернівецької організації НСПУ Василь Джуран, поет Володимир Вознюк та як про просвітянку Буковини – народний артист України, голова правління обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка Іван Дерда. До презентації книги “Ярослава”, що відбулася, наприклад, у Науковій бібліотеці Чернівецького університету, під час онлайн-трансляції заходу приєдналися й земляки родини Мельничуків. Зокрема, про незабутні епізоди спілкування з Ярославою Богданівною згадувала директорка Олешківської гімназії Заболотівської селищної ради Коломийського району Івано-Франківської області – Іванна Олексюк. Тоді ж присутні переглянули фрагмент відеозапису авторської телепрограми “Зав’язь” відомої мовознавиці Надії Бабич із фондової колекції обласного телебачення. Цей унікальний запис ніби повертає в минуле: дає змогу знову почути голос Ярослави Мельничук, молодої і натхненної, сповненої любові до філології та внутрішньої шляхетності. Презентація книжки “Ярослава” якось в один із квітневих днів, коли холод і сніг скували й запорошили розквітлі дерева, перші весняні квіти і ожилу після зимового сну зелену траву, – ота сумна картина природи, що нагадувала фатальну грудневу днину, коли обірвалося молоде життя, дисонувала із радісною подією виходу у світ книги, як пам’ять про світлу людину, котра залишила свій неповторний слід на цій землі.
Незабутні · “І жоден інший текст не наближає цю людину до нас настільки, як це роблять спогади”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Ярослава”: світло у слові До 50)річчя від дня народження Ярослави Мельничук

Ольга МЕЛЕНЧУК, членкиня правління Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, кандидатка філологічних наук Вона покинула цей світ у віці Тараса Шевченка, Бориса Грінченка, Василя Стуса – тоді, коли життя колоситься своїми щедрими ужинками, а ще багато про що мріється, визріває у планах, чому так і не судилося здійснитися у вихорі непідвладної смерті. Яскраву, неповторну, талановиту Ярославу Богданівну Мельничук (25.07.1975 – 22.12.2022) – кандидатку філологічних наук, членкиню НСЖУ (2014) і НСПУ (2015), пам’ятає кожен, хто був дотичний до її непересічної особистості. 25 липня 2025 року Ярославі Богданівні виповнилося б п’ятдесят. Про віддану літературознавству, до глибини душі закохану в художнє слово філологиню, нагадуватиме теперішнім і майбутнім поколінням книжка спогадів, вибраних статей і бібліографії її праць під символічною назвою “Ярослава”. Видання упорядковане докторами філологічних наук, професорами кафедри української літератури філологічного факультету Лідією Ковалець і Богданом Мельничуком, а також завідувачкою науково-методичного відділу Наукової бібліотеки ЧНУ імені Юрія Федьковича Тетяною Мурашевич. Від початку виходу книги, у квітні 2025 року, відбулася серія презентацій цього добротно підготовленого видання, зокрема спершу в читальному залі Наукової бібліотеки, у звичному для Ярослави Мельничук середовищі, де працювала колись її матір Наталія Миколаївна Мельничук та де зароджувалися ідеї для її авторських книжок, – “На вечірньому прузі: Ольга Кобилянська в останній період творчості (від 1914 р.)” (2006), “20 есеїв про Ольгу Кобилянську та її поціновувачів” (2014), упорядкованих видань “Огрівай, сонце…” (2011), роману О. Кобилянської “Апостол черні” (2012) тощо. А відтак ще одним знаковим місцем у житті Ярослави Мельничук був Чернівецький літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської. Саме тут дослідниця відкривала для себе незвідані світи творчого феномену письменниці, надихалася неповторною аурою будинку, в якому останні тринадцять років проживала та творила свої літературні шедеври Ольга Кобилянська. Тож символічно в оселі видатної української письменниці звучало поминальне слово і про авторку кобилянськознавчих студій. Про Ярославу Мельничук пам’ятають у рідній школі – колишній 23-й м. Чернівці, а нині Чернівецькому ліцеї №5 “Оріяна” Чернівецької міської ради. Цей навчальний заклад має давні традиції, серед його випускників – чимало знаних в Україні та світі постатей. Зокрема, це оперні співаки Орест і Денис Руснаки, Андрій Шкурган, Марта Костюк, письменники Дмитро Загул, Пауль Целан, Орест Масикевич, лавреатка Шевченківської премії Ірина Вільде, історик Мирон Кордуба та ін. Неперервність традицій, що відлунює голосами пам’яті, тепер на одній із книжкових полиць шкільної бібліотеки почесне місце займає книга – “літературний пам’ятник Ярославі” (Л. Ковалець). До останнього подиху Ярослава Мельничук була віддана філологічному факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, де вона зростала як викладачка і науковиця, запалювала любов до філології та передавала свої знання буковинському студентству. Видання книги стало приводом для зібрання, щоб ушанувати пам’ять глибокої і обдарованої особистості яскравими спогадами – у 66-й студентській аудиторії, що носить ім’я літературознавця, професора Василя Лесина. За словами упорядниці Лідії Ковалець, назва книги була обрана невипадково. Бо ім’я, яке носила Ярослава Богданівна, – яскраве і змістовне. Крім того, зразками послужили книги про відомих українських вчених Соломію Павличко – “Соломія” та Мирославу Хороб – “Мирослава”, це й зорієнтувало упорядників у виборі саме такої назви – “Ярослава”. За змістовим наповненням у книжці виокремлюється корпус спогадів про Ярославу Мельничук, авторами яких є 32 осіб від найповажнішого віку – батька Богдана Мельничука і наймолодшого – дев’ятнадцятирічного племінника Юрія Євстаф’євича. Душевними спогадами про сестру, подругу, колегу діляться буковинці, галичани, з с. Олешкова Івано-Франківської області та ізза кордону. На одній із презентацій Лідія Михайлівна підкреслила: “Як на мене, це дуже важливий сегмент у цій книжці, який допомагає наблизитись до цієї непростої, складної, багатогранної, багато в чому трагічної людської історії, відчути Ярославу Богданівну живою. І жоден інший, напевно, текст, крім суто авторських текстів Ярослави Богданівни, не наближає цю людину до нас настільки, як це роблять спогади”. Також у книзі презентовано декілька поетичних присвят Ярославі Мельничук, починаючи від дитинячого віку авторства батька Богдана Івановича, до вже віршів, написаних в пам’ять про неї – твори Марії Стрипчук-Палійчук, Василя Васкана, Сергія Паращука, Василя Джурана. Найбільше місця у книзі відведено працям Ярослави Мельничук, які були розпорошені по різних українських та закордонних виданнях, але зібрані й представлені у щойно виданій книзі. А це ґрунтовні публікації про О. Кобилянську, Ю. Федьковича, Є. Ярошинську, В. Сімовича, С. Смаль-Стоцького, про сучасний літературний процес, що дають можливість пізнати її творчу індивідуальність та філологічне мислення. Окремо постає у книзі бібліографічний покажчик, в якому налічується 150 позицій публікацій Ярослави Богданівни, – саме стільки вона встигла написати за таке коротке й подекуди вистраждане життя. Та багато цікавого розповідають про Ярославу Мельничук добірка світлин, які фіксують пам’ятні і трепетні миттєвості долі й засвідчують її велику любов до цього світу. Причетні до видання книги – а це батько літературознавець і поет Богдан Мельничук, котрий був ідейним натхненником цього
Національна еліта · “Блажен, хто чує рух і в колуванні днів не забува про час, про обшири земні”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“І кожен день прожитий, мов офіра”: уселенський ритмоепос Павла Мовчана

Тарас ГОЛОТА, Дмитро КОЛЯДЕНКО, Юрій МОСЕНКІС Спираючись на слово Мовчанове, Немов на камінь з муру Прабуття. Філософічність буття, часопростір Космосу Узятий за заголовок рядок (Мовчан 2019, с. 113) – гасло всього жертовного подвигу великого борця за Українське Слово Павла Мовчана. “Кожна поезія – діалог ліричного героя зі світом, з батьківщиною, з родом, з коханою”, – зазначено в анотації до поетичної збірки з вельми інтимним найменням “Ти...” (Мовчан 2009, с. 152). Поезія 1959 року 20-річного Павла Мовчана, яка відкриває збірку вибраних поетових ранніх віршів, засвідчує любов до рідної землі й водночас відчуття одного з першоелементів буття: Твій холод і мене холодить, твоє тепло – моє тепло; ти – суть, ти – плоть мого народу, ти те, що буде, що було... Не відніму – додам любові, змертвілу глину оживлю і возвеличу в кожнім слові: О земле, я тебе люблю! (Мовчан 2019, с. 8). Навіяно образи округлого давньоримського першобога Януса та його тракійсько-грецького прообразу Фанеса і сфер Піфагора, рядочки натурфілософських поем Парменіда і Лукреція: В якому часі це? Якщо і він круглявий?.. Попереду вже стільки, як й позаду... Пригадуючи, ти передбачаєш... О Світовиде, ти восьмиоким зором навсібіч бачиш, кругло розумієш, ніде тобі розривів ані пауз – все замкнуте, сферичне. Чи не тому ти весь – одна суцільність? <...> О Світовиде, губи ти зімкнув і кругло запечатав мову, мов надів каблучку (Мовчан 2015: 281–282). Порівняймо той самий дух поезії “Щільність”: Блакить безмежністю підшита, а ти підшитий вічним часом... (Мовчан 2015: 292) – згадаймо давньоєгипетське: Усесвіт боїться часу, а час пірамід боїться. Поряд із образом Першосфери – образ Першопрірви (українське зяяти споріднене з давньогрецьким Хаос – образом Першобога як первісної Прірви, архаїчніше – розтуленої пащі чудовиська, інше споріднене слово позіхати, зівати): Порвавсь не ланець – круг: безглузда прірва зяє (Мовчан 2015: 361). Поетові властиве живе відчуття Першоелементів Усесвіту: У воду замислено довго дивився, неначе причину в глибинах шукав (Мовчан 2015: 338). Тут утілено міфологічно-давньофілософське уявлення про первісність Первісних Вод – затьмарена тисячоліттями згадка про Всесвітній Потоп (пік танення льодовика близько 12 000 років тому), підсилена у Давній Греції суголоссям архаїчної назви Океану Огенос і позначення народження генесіс. Не тільки просторовий, а й часовий масштаб Мовчанового поетичного Космосу – колосальний: В дзеркальнім часі відлік навпаки: Снується все з майбутнього – в минуле... Попереду – далекі всі віки, Всі мезозої, ящури, дракони... (Мовчан 2015: 566). Мовчанів епос переоспівує Сотворення Світу: Сотрясаючи світ до гранітних основ, випікаючи зір вогняними стовпами, Бог єство вивертав, щоб ціпильнами знов вибить душу, як сніп, блискавками... (Мовчан 2015: 601). І далі: Повітря гаряче розхитує обриси гір, від тиску проміння стискається зір, і міниться небо з блакитного в біле, і світло колюче занозиться в тіло... (Мовчан 2015: 611). Мовчанів Космос – живий, дишучий, несподіванозооморфний: членистонога хмара, мов павук (Мовчан 2015: 418). Коловий час Традиції (Та коло річне, що ввійшло в твоє тіло, // не зможе ніхто розімкнути й поднесь) несподівано протиставлений прямому шляхові Мага-Поета, котрий не підкоряється вищим силам, а змушує підкорятися собі (завершальні рядки – висновок): І, стежку свою не згинаючи криво в бік іншого простору й долей щасливих, рішуче зроби непохитний свій крок! (Мовчан 2015: 293). Епічний Макрокосм гармонізований у правдивого Словотворця Мовчана, як у Філософа-Поета Сковороди, з духовно велетенським Мікрокосмом (а звукопис гідний заклинань-анаграм): Спиваю з листків не росу, а краплини смолисті. І вийстя із часу, як нурт джерелистий... Пречиста десниця відсовує легко завісу – і ти сам із себе виходиш, як в поле із лісу... (Мовчан 2015: 365). Медіатор між небесним і земним світами – Слово, що торкає поетову душу владною магією піфагорійських небесних струн Аполлона (міфологічне вособлення небесних осей): Чому два словники: небесний і земний пронизують мене, як дві тугі струни, в мені бринять напружено й безладно? Але земний словник потовщується владно і голосом лунає називним. <...> Іменники мої! І власні, і загальні, привласнив вас на мить, щоб вічно називати, лунаєте з небес, та літери астральні замкнули плинний час у вас, як у загати... (Мовчан 2015: 551). Велетенський Ковчег – водночас і манюсінька дитяча Колиска: Я тут в човні, у ситі для життя, в розгойданій під стелею колисці (Мовчан 2015: 444). Нагадаймо, що праукраїнське колиба, запозичене багатьма мовами як український карпатизм, походить від праслов’янського колибатися, що позначало рух дитячої колиски. Особливо гостре в Мовчана відчуття часу: Одна протяжність сущого тривання, Ночей переливання прямо в дні, Переходів світання у смеркання (Мовчан 2019, с. 120). Де завершує Тичина, там починає Мовчан (поезія “Вечір... Ніч...”), око і світло нероздільні й приховано асоційовані з Сонцем (спорідненість зорі і зору): В очі світло натікає – душу висвітлить твою... (Мовчан 2015: 353, двоїстість значення висвітлить – “щоби висвітлити” і “має висвітлити”). Поет-деміург декларує місію посилення продуктивних сил природи проти руйнівних, це – кредо його життя і подвигу, і водночас це – традиційна віковічна психологія закоріненого в рідність землероба ще від величної Трипільської доби: Наперекір вогню і подихам пустелі, тебе зволожу я, щоб рунь зросла весела. Зіжну, і змолочу, і хліб знесу в оселю, аби далеких друзів на свята закликать (Мовчан 2019, с. 33). Сковородинською філософією, зокрема й поетично втіленою, віють рядки: Блажен, хто береже розважливі слова, і радістю журбу іржаву сповива, і, випивши вина прозорого ковток, бере у праву руч, мов берло, колосок. Блажен, хто чує рух і в колуванні днів не забува про час, про обшири земні і бачить поза всім безмежну широчінь і що минуща плоть безслідна, наче й тінь (Мовчан 2019, с. 53). Утілену звуками філософію Всесвіту бачимо в рядках: В дзижчанні бджіл, у сплесках ластівок, У захлинаннях ринв та водогонів вивчать абетку зроєних зірок і злизувати розпачі сллоні (Мовчан 2009, с. 10). Чуття тисячоліть, сакральне Трипілля, язичницька традиція Поет володіє неповторно-місійним чуттям часу, уподібнюючись епічному співцеві або літописцеві: Треба у глиняні чоботи взутись, щоб спорохнілі дні наздогнать. В промені часу клинопис бачу, очі площинні, хвилі борід (Мовчан 2019, с. 108). Мовчанові властиве яскраве глибинне чуття органічної сув’язі передісторії, історії та завтрашнього: якщо буде завтра, то буде й минуле (Мовчан 2019, с. 56). Поет немовби власноруч тче примхливу нитку історії: Услухливо, як камінь в річку, з чуттям всесяжним глибини летів, і струмені навстрічно вергали запах давнини. І кислість смушку в красній скрині, ітерпкість хрому й кунтушів, і хижі пера соколині, і дух козачої душі (Мовчан 2019, с. 78). Поет думкою, чуттям і словом уподібнений до трипільського майстра-жерця: Долучайтеся до творення всього сущого. Замикай пташку в насінину, в шкаралупі викохуй дерево і розмикай пальці – тече глина, а в ній – олені (Мовчан 2019, с. 55). Постають образи і трипільських майстрів прядіння та ткацтва, чия традиція була успадкована легендарною Троєю, і богинь прядіння як долі – давньоукраїнської Мокоші, давньоскандинавських норн, давньогрецьких мойр. Коштовно лунають дивозвуки віковічної трипільської атмосфери: Та залишків літа тобі не сховати: ген півень співає, кричить звіробій, солома співає на гребені хати, і стіни співають ясні, голубі (Мовчан 2015: 192). Наснажують Поета трипільські біноклі, за допомогою яких спостерігали добовий рух Місяця (від одного отвору до іншого на відстані витягнутої руки) для передбачення затемнень (високі технології!): Таріль трипільську склеїв з черепків І сам себе по часточках – з віків – Відновлюю, проте бракує змісту, Аби наповнить судину двоїсту... (Мовчан 2015: 621). Неначе ословеснюючи образ руки як центрального суб’єкта й водночас об’єкта первісного мистецтва, немовби суголосно до ідей знаного шанувальника української мови й давньої ідентичності академіка Миколи Марра, поет проголошує гімн руці: О руко! Няньчиш вогонь, запліднюєш землю і кладеш камінь на межі з холодом, Павло Мовчан, Дмитро Чистяк і Юрій Мосенкіс на творчому вечорі 9 липня 2025 р. Фото Андрія Михайлика
Національна еліта · “При світлі сумління і слово відверте, і серце відкрите, любов’ю всещертне”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

благословення твоє п’ятиперсте відкриває простір, вперед простерта – іде... іде... дорога... (Мовчан 2019, с. 38). Язичницькою духовністю сповнена поезія, присвячена великому ентузіастові “Слова про Ігорів похід” Степанові Пушику (згадується сонцепоклонник Свідзінський): Очима – Світовид і досі продивляє, здригається в мені, як Збруч перепливаю, полегшено зітха, коли іду від річки... І, звільнений вві сні, він бачить одночасно минуле, майбуття, потворне і прекрасне... (Мовчан 2015: 280). Словесно виділено дуб – праслов’янську вісь світу: Дуб-небодержець взеленив повітря і наслухає, як кружеля земля на корені (Мовчан 2019, с. 104). Поетові властиве живе відчуття далекого минулого: Всіх пращурів, всіх прабатьків, дідів, які плекали іскру родоводу, – в розлрмах часу, в тріщинах льодів – в спресованій до вуглецю породі... (Мовчан 2009, с. 12). Особливо тонко він чує праукраїнське Трипілля: І цегляні трипілля, і глиняні аратти лежать на шарі шар... череп’ям, саманом пшеничні письмена, щоб ти міг прочитати оте єдине слово, утрачене давно (Мовчан 2009, с. 44). Так само витончено відчуває поет і праукраїнське язичництво: і випливають капища з глибин, під звук рогів і сурм виходять з брами жреці поважні з повними дарами в одінні білому докняжої доби (Мовчан 2009, с. 82–83). Фольклорне коріння народнопоетичності Подекуди Мовчанова поезія сучасно-художньо відтворює фольклорну обрядову пісню, як-от: Де не ступнеш – зело, Де не копнеш – живло, Щоб тісно всім було За батьківським столом... (Мовчан 2015: 7). Іноді поетичні рядки навіюють атмосферу ігрових жанрів народної творчості: Клен-дерево зелено, моє серце молодо. Мені голос прибуває, як водиця у Дунаї (Мовчан 2015: 90). Інші фрагменти нагадують архаїчний героїчний (українська пісня про Довбуша) або й шаманський (фінська “Калевала”) епос, наприклад: Що могло, то ще не сталось... Молоко дзвенить в дійниці, ластівка сіда на палець, валуном лежить ягниця, а дзвіниця бурштинова повна меду проти сонця, молодик прорізавсь знову у небесній ополонці (Мовчан 2015: 26). Привертають увагу поетичні рядки, що поєднують традиції києворуського епосу і ліричної пісенності пізніших записів (звернімо увагу на довжину – “подвійність” – рядків як можливу орієнтацію саме на епос): Йдуть дощі неситі на сніги нечисті, не згадаю гадки і не змислю мислі (Мовчан 2015: 153). Наявні й місця, дещо близькі до гекзаметра, котрі можна назвати “гомероподібними”: Березовий вітер, березовий дим і березовий запах, і небо березове видко в пташиних накрапах, – насіння бісівське кружляє, звістує негоду, і гай гайворонний аж душу холодить, і сонячний зайчик, зірвавшись з сокирного леза, летить, проминаючи чисті берези (Мовчан 2015: 36). Епічною є й Мовчанова звукословесна репрезентація музики (присвята Мирославові Скорику): Цей сніг зависокий для тихої скрипки, його прямизна упокорила світ, все суще увічнила в білих сповитках і рушенням вічним вповільнила хід (Мовчан 2015: 227). Словесне уподібнення музиці Максима Березовського – народно-Шевченків ритмовірш (але “подвійні” – епічні – рядки!): Ніч печалі, муко чорна, проминайся, поглинайсь, чую, як в мені потворно заломивсь біжучий час... (Мовчан 2015: 275). Наснажена архаїкою лексика уподібнена до часів “Повісті врем’яних літ” та “Слова про Ігорів похід”, для прикладу: і голос несподівано промкнувся (Мовчан 2015: 109); Лиш ланець розірвав – в руках відро дудніє... (Мовчан 2015: 361); І обламавши стрілки крил, Час зупини урваний (Мовчан 2015: 615). Уподібнено до легендарного автора “Слова про Ігорів похід” (мабуть, максимально звукописного, глибоко ритмічного та всеримувального Данила “Заточника” з Переяслава), Мовчан витончено відчуває прадавню києворуську, ще глибоко язичницьку, мову землі: Трубіж і Стугна, Смотрич, Роставиця, Тростинка, Вільшаниця, Лозова – у кожнім слові глибина криниці і бережан границя вікова <...> І луг вологий луни поглинає (Мовчан 2015: 404). Образна палітра охоплює найрізноманітніші епохи і країни: зникало з блакиті пташок клинописся (Мовчан 2015: 62). Але й тоді Мовчан послуговується українською народнопісенною ритмікою, відтвореною серед інших Василем Симоненком (однак ізнову “подвійні” рядки на взір епосу): Все на світі тлінне, навіть хетський камінь... Старіє повітря в тебе між руками. Зменшилося небо... сонце вичахає... – Задля чого пам’ять? Та хіба ж я знаю... (Мовчан 2015: 509). Великий поет уособлює традиції архаїчного шамана – Бояна Велесового онука (звиває словеса обапіл сього часу, викликає шум звірів і птахів): Зійшлися в тобі всі часи, всі народи: товчуться тварини, і птиці кричать, щоб ти зодностайнив усе і узгодив, поклавши на все свого слова печать (Мовчан 2015: 247). Поет – оприявнений творець (первісне значення давньогрецького слова поетес), деміург: Я замовкаю, милосердний творче, в союзі спокою став всевловимим слух, і оглядаю поглядом дозорчим, як гонить долю швидкобіжний дух (Мовчан 2015: 273, поезія “Слово”) – подібно до того легендарний давньокельтський шаман-поет Талієсин описує себе присутнім при багатьох ключових подіях світової історії починаючи з найдавнішої давнини. Порівняймо Мовчанову поезію з високопромовистою назвою “Ти – простір” (Мовчан 2015: 279). Не чужі Поетові словесні формули архаїчних заклинань у сучасній варіації (кришталево-совісне “самозаклинання”): І світ перебарвлює біле цвітіння при світлі сумління, при світлі сумління; при світлі сумління і горе не горе, при світлі сумління людина прозора, – всі помисли видно її і чуття, при світлі сумління світліє життя. При світлі сумління і слово відверте, і серце відкрите, любов’ю всещертне (Мовчан 2015: 316). Порівняймо гідне мага заклинання природи: Позбудься, камене, камінності своєї (Мовчан 2015: 323). Поет – прихильник погляду на Слово як на засіб магічного впливу на світ. Тут – і мотиви філософської поезії епохи Просвітництва, і гіпотеза про первісну мову як засіб заклинання звірів, і спільна для філософії Давньої Греції і Давнього Китаю проблема установлення імен: Дано нам слово для довіри, щоб приручить найменням звіра, безрідну квітку захистить, і сполучити жар сузір’я з моїм теплом в єдину нить. У слові, злитім із жаданням, мов пломінь, схопиться питання про всю доцільність йменування, про грань між радістю й стражданням, хоч рветься часто долі нить (Мовчан 2015: 557). Суголосся з класиками«попередниками Рядки однієї з ранніх поезій Павла-Поета напрочуд гармонійно зливаються зі знаменитими Шевченковими: Чому нам радісно буває, з дороги збившись, заблукать, і крикнуть радісно з одчаю? Яка це справді благодать – прийнявши в очі неба холод, за рухом піристих хмарин лежать і стежить. А довкола перебіг вітру, часу плин... (Мовчан 2019, с. 41). Завершальні рядки цієї поезії, подібно до Кобзаревих, ущерть наповнені народнопоетичною філософією: і ти, споріднений, дводольний з безвічним світом надовкольним, нарешті радісно збагнеш, що ти не мав ніколи меж (Мовчан 2019, с. 41). Мовчанів епос у стилі раннього Тичини: Насльозтло, навіяло – шаром ропи затягло... День, неначе віяло, склався у смужку – як не було. В промінь протягу збилося, струмом потужним пішло (Мовчан 2019, с. 85). Ритмообразність іншої поезії дотикається до щемливої Малишкової пісні: Що ми можем? А можем з стеблиноньки льону на сто ліктів наткати собі полотна і пустить в довжину крові нитку червону: довжина полотна – то життя довжина. В білім сувертку днів, у тугому сувої, позлипавшись, вологі злились письмена, бо мечем, як пером, що зволожувавсь кров’ю, нотувались звитяги на шир полотна (Мовчан 2019, с. 57). Деякі ритмомотиви Мовчанової поезії нагадують громадянську лірику Максима Рильського та раннього Миколи Бажана: О Батьківщино, давній біль іржею проступа на шкірі; та міць і сила, що в тобі, нас зміцнює в незрадній вірі, бо незнищенні ми – о ні! – допоки хоч в одному слові відлунюють звитяжні дні, що нас наснажують в любові: до бадилини край стерні, до урвища, до косогору, до нових, до грядущих днів, сподіваних і вже прозорих (Мовчан 2019, с. 9). Інший ранній текст (1964 року – 25-річного поета) натякає на ритміку епосів Данте Аліг’єрі і Максима Рильського: Пророцтва сонця в круглій брості відкрились легко серед дня, що вербич забасманить простір і вигубить студу до пня, що хліб високий на помості вуста скупим порозчиня (Мовчан 2019, с. 24). Неповторні поетичні рядки Павла Мовчана іноді подібні до синтезу фольклорної поезії з Шевченковою та ранньою Тичининою: В самоті душа пильніша бачить далі, аніж зір: простір інший, колір – інший, гори хмар чи хмари гір. Хризантемно, вогкосиньо ледь вгинається туман... Невагомо, не множинно стука серця барабан... (Мовчан 2009, с. 4). Ув інших випадках епічна складотворчість наближається до Франка та Бажана: І тільки печаль, відтінивши святковість, відкрила в єстві глибочезне вікно, де видимі стали камінчики мови, камінчики слів вже забутих давно (Мовчан 2015: 127). Цікавий і перегук із тривожною лірикою Мовчанового ровесника Василя Стуса: Синіє до хати зозулине око, сирітно, незатишно, зболено так, що чашка в руці перехлюпує соком, вростаючи гостро в кулак (Мовчан 2019, с. 26). Поєднання ритмослівних традицій декількох попередніх класиків: Віддаленіла геть луна – лиш памиуги зостались сині, мов краполя болю голосна, що затужавіла в сльозині, вона взернилась у хмарині... (Мовчан 2019, 99) Синтез мистецтв у слові Омовлюючи скульптури Мікеланджело, поет прорікає: Ну що той холод в мармурі, цей гнів, коли жага завжди в очах колише відвічний образ, зітканий зі снів, пречистим духом хтось весняно дише? (Мовчан 2019, с. 36). Словесно доповнюючи гравюри Георгія Якутовича, Мовчан обирає звукоритміку витончених українських поетів першої половини ХХ століття (посилюючи ефект епічності вживанням подвійного рядка): Сутінь фарби розмиває, сполучає з криком тінь і вплітає вовчу зграю в чагарі густим-густі (Мовчан 2019, с. 50). На мить видається, що поет тут – первісний жрець, який із мерехтливим смолоскипом стоїть перед сакральними малюнками в тьмяній лабіринто-лонній печері. Автор володіє майстерністю перекодовувати-переливати візуальні образи у вербальні, надаючи їм епічної форми: І вітер ламкий, наче крига, кришився, зникало з паперу пташок клинописся, на біле більше лягало, мов тінь, кришилася крейда на полотні – на білій стіні писалось обличчя, писався життєпис вапном мальовничо, вчорашнє вставало на повен свій зріст, і вчинки писались на ньому навкіс (Мовчан 2019, с. 51). Дальші рядки нагадують уже не усноісторичний епос, а наступний етап його розвитку – літопис: Писалось весьдення уставним писанням, дзеркально срібліла сторінка остання: на неї хтось дихав, бо пар залишався, на ній, наче вирок, і підпис писався: кришилася крейда розм’якла додолу – рука непохибно дописує долю... (Мовчан 2019, с. 51). Поет означає “творець” Відомо, що давньогрецьке слово поет первісно позначало творця взагалі й тільки пізніше звузило своє значення до сфери віршотворчості. Однак Павло Мовчан зачіпає архаїчніший пласт – словотворчість або, за давньогрецькими та одночасними їм давньокитайськими філософами, – “установлення імен” (первісне творення слів). Зокрема: А на узбіччі шляху тополі стоять гордорослі (Мовчан 2019, с. 110); А замість них різнопташшя співає (Мовчан 2019, с. 110); щоб ухутрити плечі тобі соболино (Мовчан 2019, с. 124). Джерела Мовчан П. М. Поезії: вибране. К.: Вид. центр “Просвіта”, 2019. 128 с. Мовчан П. М. Серцевина: Поезії. Київ: Український письменник, 2015. 656 с. Мовчан П. М. Ти... : поезії. Київ: Дніпро, 2009. 152 с.
Витоки · “В українській книжній поезії народна пісня зразу лягла в основу, як пишний оригінал”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Становлення української літератури в інформаційній безпеці сучасної України

Тарас ГОЛОТА, аспірант КНУ ім. Т. Шевченка, лавреат Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара Майже півтора століття тому, у далекий 1878 рік, коли в окупованій московитами частині України діяв людожерський Емський акт про заборону українського слова, Іван Нечуй-Левицький публікує у львівському журналі “Правда” фундаментальну програмову статтю, присвячену різко відмінним шляхам розвитку української і московитської літератури. Письменника, що вчителював, не влаштовувала русифікаторська та колонізаторська роль учителя “російської словесності”, через те він, попри конфлікти, уникав викладання цього предмету. Автор підкреслює, шо давній Київ був літературним центром, християнська книжність розвивалася насамперед в Україні і лиш потім звідси “пішла на далекий північний край, в Новгород, в Суздаль, у Владимир на Клязьмі” (тут і далі виділено нами). Як давню українську літературу письменник розглядає “твори київських митрополитів Іларіона, Леонтія, Іоанна ІІ, проповіді святого Феодосія Печерського, Кирила Туровського, літопись святого Нестора, поученіє Володимира Мономаха, “Руську Правду”, “Слово о полку Ігореві””. Він указує на “ясні сліди української мови й народного духу” у “Слові о полку Ігореві”, літописі Нестора та “інших українських літописях”. Підкреслює Нечуй-Левицький і літературний та загальнокультурний вплив української інтелігенції на московщину: “Од того часу, як Богдан Хмельницький оддав Україну московському цареві Олексієві, київські вчені перенесли схоластично-клясичне літературне прямування в Москву, де до того часу панувала ще візантійсько-болгарська література: Єпіфаній Славинецький, Симеон Петровський-Ситніянович (Симеон Полоцький), Дмитрій Туптало Ростовський і багато інших київських учених перейшли в Москву і перенесли туди нове, свіжіше літературне прямування”. Письменник дає власне визначення книжній українській (староукраїнській) мові: “Мова сього другого періоду української літератури була інша, ніж мова першого періоду: вона була в основі церковнослов’янська, але в неї багато ввійшло слів українських, білоруських та польських”. Автора цікавить складний період, переходовий між княжою Руссю і наступною епохою: “після “Слова о полку Ігореві”, зовсім народного по духові, схожого на українські пісні.., ми вже бачимо Пандекти попа Миколи 1305 р., найдені професором Одеського університету паном Качубінським у Львові в одного каноника, написані через сто літ після “Слова о полку Ігореві” вже українською мовою”. Далі підкреслено, що українськомовні твори не поширювалися на московщину через мовні відмінності, тоді як створена в Україні церковнослов’янська література “йшла без запину на північ”. Поки “Пушкін та Лермонтов копірують Байронового “Чайльд- Гарольда” та “Манфреда””, “геніяльний українець Гоголь, почавши з народно-романтичних повісток з українського народного та давнього козацького бита, закладає нову школу, зовсім реальну”. За концепцією Нечуя- Левицькогоо, московитська література – гальмо для розвитку літератури української. “В Галичині, де не було великоруської літератури, українська література розвивалася самостійніше й нормальніше”. “А тим часом українська література зразу стала на таку стежку, на котру великоруська література ступила тільки в особі Гоголя і його школи: та стежка була реальна, національна й народна… Українська література йде сією стежкою з самого початку ХІХ віку, стала на сю дорогу ще тоді, як в великоруській літературі не було й мови про національність та народність”. Нечуй-Левицький наголошує на необхідності розвитку української літератури саме українською мовою, підкреслюючи відмінність у цьому плані української ситуації (іноземне панування) від інших. “Було б смішно сказати, що, наприклад, французька література повинна бути на французькій мові, але що стосується до України… – тут нема нічого смішного”. Окрім творення українською мовою, українська література “повинна виявити психічний український національний дух та характер”. Так, порівняно з іншими літературами “Недостача елегантности, естетичности, фантазії й глибокого серця зразу дає впізнати великоруські поетичні твори, по більшій частці холодні, як полярний лід, і монотонні, як снігове поле. Пушкінові поеми неначе чудові цяцьки, вирізані з льоду, і такі холодні, як лід. Такі самі твори графа Толстого, Писемського, Гончарова, Достоєвського…” На противагу їм, “Українська література виявила в собі національний український дух та характер: широку гарячу фантазію, глибоке ніжне серце, тиху задуму, сміх зі слізьми, гумор” – спершу в народних піснях, а потім “в творах національного українського поета Шевченка, в котрого, окрім фантазії, кожна стрічка, кожне слово ніби обмочене в чуття, ніби тільки що вилинуло з самої глибини серця”. Психологічні основи українського фольклору та літератури дослідник убачає в соціальному ладі княжої Русі. “Глибокий демократизм пронизує українське життя од самого початку української історії до останніх нових часів. В давні часи українська громада жила своїм республіканським саморядом та самосудом, як за давніх вічових князів, так і за козаків, і замерла тільки в часи знесення Запорізької Січі 1775 року, коли було вбито Росією останнє українське саморядне народне віче в Січі, остання купа чи громада в цілій слов’янщині. Той дух не замер в українському народі і до нашого часу, не вважаючи на панщину, на знесення козаччини, на знесення вибірного права сільських та міських громад; той демократичний дух уже внявся в українській літературі тав українській інтелігенції і виявляється ще виразніше в теперішні часи, за що українську літературу постигла урядова кара… Тут причина не в одній тільки формі – в українській мужичій мові, котра інстинктивно потягла за собою демократичний дух в літературу; тут лежить ще друга, глибша причина – в демократичному характері української нації”. На противагу московитським порядкам, для письменника ідеали демократії в українській історії – “давній вічовий та княжий період української історії” і “період козацький”. “Національний демократичний дух української літератури” – це те, що аж ніяк не сумісне з москвою з її “панським централістичним деспотизмом”. Сформульовано принцип, на основі якого розвивалась українська література від княжого періоду (як показують сучасні реконструкції) до геніального Шевченка. “В основі поетичної книжної мови повинна лягти мова народної пісні, так щоб вірші поета були зовсім похожі на вірші народної пісні… В українській книжній поезії народна пісня зразу лягла в основу, як пишний оригінал. Шевченко в своїх творах поклав в основі народну пісню і підняв народну поезію високо, не зміняючи ні на кришку ні її форми, ні вмісту, так що Еміль Дюран… призначує Шевченкові таку роль відносно до українських народних козацьких та гайдамацьких пісень, яку мав Гомер для грецьких народних героїчних поем”. Відповідно до цього принципу поетика “Слова про Ігорів похід” тотожна поетиці українських народних пісень, тобто народна так само, як Шевченкова. “В козацьких думах, наприклад, кривава битва прирівнюється до пира; поле, закидане трупами, – до поля, закиданого снопами, – зовсім так, як і в “Слові о полку Ігоревім””. Отже, у програмовій праці Івана Нечуя-Левицького княжа Русь – узірець української державності, демократії, літературного розвитку на тривалі наступні віки.
Витоки · “В українській книжній поезії народна пісня зразу лягла в основу, як пишний оригінал”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Ґенеза української мови на тлі формування української літератури та мистецтв

Дмитро КОЛЯДЕНКО, президентський стипендіат 2025 року, лавреат Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара Щойно видано книжку Тараса Голоти та Юрія Мосенкіса “Походження української мови в інформаційній безпеці сучасної України”, що становить науковий, навчальний та суспільний інтерес. Як людина, так і суспільство та його культура є цілісними. Не випадково археологи, знайшовши трипільський (або скіфський, києворуський) посуд, розраховують знайти трипільську (скіфську, києворуську) зброю, будівлі, культові предмети тощо. На кожному етапі культурного розвитку України (ми назвали найяскравіші) культура була цілісною – як цілісною, системною єй, зокрема, мова, елементи та риси якої тісно взаємопов’язані. Так само системним є й фольклор, багато в чому подібний (як визначають дослідники, “ізоморфний”) до мови – мова і фольклор репрезентують духовну (насамперед словесну) традицію. Мова невіддільна від усних та писемних текстів, створених і створюваних нею. Це відомо на прикладі поем Гомера: його тексти, що правили за літературний, освітній та загальнокультурний канон, істотно впливали на дальший розвиток грецької мови – не тільки епічної, а й загальнолітературної. У пізніший період еталоном української літературної мови (за винятком ролі церковнослов’янізмів) стала поетична мова Тараса Шевченка – норми мови формувалися невідривно від літературних зразків. Не випадково Іван Котляревський визнаний зачинателем, а Тарас Шевченко основоположником водночас нової української літератури і нової української мови, що виступали і виступають нероздільно. Іншою була ситуація в минулому – як у давньоукраїнський (києворуський), так і в староукраїнський (козацько-гетьманський) періоди – різні жанри текстів створювали різними мовами. Найскладнішою проблемою (і об’єктом московитських політичних маніпуляцій) є мовознавча характеристика і суспільний статус світської літературної мови Київської Русі. Найтрагічнішою маніпуляцією стало викрадення Московією історичної назви української держави Русь (запровадження візантійської назви України Х століття – Росія – до Московщини за Пєтра Пєрвава) та вживання терміна дрєвнєрусскій або й просто русскій до давньоукраїнської спадщини епохи Київської Русі – мови, літератури, різних видів мистецтва. Сучасні дослідження показують, що українська літературна поезія і українська літературна драма виникли не в кінці XVI, як досі вважали, а, відповідно, у Х та ХІІ століттях (поетичний епос у літописах і “Слово про Ігорів похід” як музична драма – в останньому випадку революційними стали концепція “Слова” як драми Віри Сулими та відкриття драматичної ремарки посередині “Слова” Юрієм Мосенкісом). Підкреслимо, що йдеться не про народну пісню (обрядову, епічну, ліричну) і народну драму (зокрема, весільну), що своїм корінням сягають докиєворуського язичництва й навіть праслов’янського періоду, а саме про літературні жанри. Питання давнини аж ніяк не є забутим минулим – це культурні, духовні основи українства, які намагається з середини ХІІ століття (від самого заснування маскви) загарбати північно-східний “сусід”. Через те наукова і суспільна інтерпретація давньоукраїнської (києворуської) спадщини – стратегічне питання інформаційної безпеки сучасної України, запорука духовно-культурної перемоги. Нині початки української мови, як і словесного та інших видів мистецтва, постають в іншому світлі – завдяки як позбавленню від московитських фальсифікацій, так і новим науковим відкриттям, що мають істотне суспільне значення. Новим є розгляд аспектів давньої української культури під кутом сучасної інформаційної безпеки в умовах повномасштабної агресії. Цінним є також сучасне популярне узагальнення позицій мовознавців щодо ґенези української мови – від Михайла Максимовича до Міхаеля Мозера. Книга становить цінність як водночас науково-освітнє і суспільно-політичне явище сучасної української гуманітаристики, що мусить нині, як і завжди, бути сильною, бойовою, переможною. Адже мова, як слушно підкреслює Тарас Голота своєю дисертацією, монографією та статтями, – чільний чинник інформаційної безпеки сучасної України.
Пошта “СП” · “Саме в тиші найгучніше лунають імена тих, хто загинув за Україну”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ти. Нехай стане ще одним інструментом нашої боротьби”, – наголосив Олександр Поліщук. Для спільного вшанування героїв учасникам було запропоновано відсканувати спеціальний QR-код із посиланням на відео про героїв. Надалі код стаціонарно встановлять на Місці тиші, щоб кожен, хто сюди прийде, міг самостійно згадати, помолитися. Присутні схилили голови у хвилині мовчання – глибокій і промовистій, бо саме в тиші найгучніше лунають імена тих, хто загинув за Україну. У виконанні співробітників Центру фольклору та етнографії Навчально-наукового інституту філології прозвучала псальма “На Сіонській горі”, що проросла із глибин національного болю і лунала як молитва. У цей день рідні загиблих студентів-Героїв побували в Музеї історії університету, де вели розмову про наповнення експозиції особистими речами загиблих шевченківців. Пані Тетяна, мама загиблого студента-японіста Ігоря Воєводіна, та пані Оксана, мама студентки-японістки Анастасії Мар’янчук, завітали до Навчально-наукового інституту філології, де вклонилися місцям пам’яті про загиблих у російськоукраїнській війні філологів. У корпусі ННІФ на першому поверсі на “Стіні печалі” розміщені історії життя їхніх дітей, а в саду – Алея пам’яті філологів із меморіальними табличками. Пам’ять про кожного українця і кожну українку, що загинули за свободу нашої держави, – в іменних вулицях, авдиторіях, облаштованих місцях на вшанування загиблих. Слава Україні – Героям слава! без якої складно уявити наше життя сьогодні. У книжці “Дорога в нікуди… і назад” – найдокладніший опис бойового шляху цього підрозділу: у віршах, дописах із соцмереж, статтях багатьох ЗМІ, щоденникових записах і фотографіях. Але вона не лише про волонтерство. Також про окупацію і визволення, про страх і про те, як його подолати, про справжніх українців, яких значно більше, ніж ми зазвичай вважаємо. Написано неймовірно, часом до щему, щиро і відверто. Переконаний, що кожен читач знайде в цій книжці хоча б сторіночку свого і для себе. Тетяна Череп-Пероганич уже написала багато книжок, Юрій Пероганич створив понад 4000 статей в українській Вікіпедії, мають неабиякий талант і досвід. Але книжку про війну завжди і всім писати найтяжче. Особливо про ту війну, яка триває… Тим не менше, саме такі книжки-діаріуші є і назавжди залишаться найбільш об’єктивними свідченнями про нашу епоху.
Пошта “СП” · “Саме в тиші найгучніше лунають імена тих, хто загинув за Україну”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

“Місце тиші – голос пам’яті”

Володимир ЛИТВИНЕНКО, Олександра КАСЬЯНОВА, Центр комунікацій КНУ імені Тараса Шевченка Фото Тетяни ВАСИЛИК Пошанувальний захід під такою назвою організували в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Подія відбулася в роковини теракту в Оленівці, що стався вночі 29 липня 2022 року проти українських військовополонених – захисників “Азовсталі” в Маріуполі. Тоді від вибухів на території колишньої Волноваської виправної колонії № 120, де утримували українських захисників, загинуло щонайменше 53 полонених, понад 130 було поранено. “Серед загиблих – студент філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка Ярослав Отрок. Цьогоріч в Україні вперше на офіційному рівні відзначили День пам’яті загиблих у полоні – і Університет приєднався до національного вшанування. У Місці тиші, – просторі, створеному на знак пам’яті про загиблих шевченківців, зібралися рідні, друзі, викладачі та студенти, щоб згадати тих, хто жив для України і загинув за її свободу. Святослав Горбенко, Андрій Задорожний, Олег Турянський, Ян Шевченко, Микита Перебийніс, Тарас Коваль, Дмитро Євдокимов, Ярослав Майборода, Денис Поліщук, Андрій Лісяк, Олександр Давидов, Кирило Кротов, Ярослав Отрок, Ігор Воєводін, Кирило Бурмагін, Ілля Міндарьов, Анастасія Мар’янчук, Ярослав Антоняк, Даниіл Довгопол, Вадим Пахомов – це представники різних факультетів та інститутів – історичного, філософського, хімічного, інформаційних технологій, психології, філології, права, міжнародних відносин та ВІКНУ, а також коледжу геологорозвідувальних технологій. Серед них – кіборги, воїни “Азову”, добровольці, медики, сапери, командири БПЛА, розвідники. Всі вони – молоді, красиві, сильні, ті, хто міг би жити, любити, розвивати науку чи мистецтво, творити країну майбутнього. Їх більше немає серед нас, але вони назавжди залишаються у спільній пам’яті Університету та України”, – сказав директор Центру комунікацій КНУ Володимир Литвиненко, відкриваючи захід. “20. Саме стільки імен загиблих студентів і курсантів нашого університету відомо на сьогодні. Історії наших вихованців дають розуміння, як і коли почалася насправді війна. Святослав Горбенко, студент-японіст Навчально-наукового інституту філології, боєць Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”, Герой України героїчно загинув 3 жовтня 2014 року. Під час бою за Донецький аеропорт був смертельно поранений осколком танкового снаряду, коли рятував травмованого побратима. Тож не від лютого 2022 р., а від 2014 року йде відлік російсько-української війни. Життєпис кожного нашого студента ми закарбовуємо у Віртуальному меморіалі пам’яті полеглих шевченківців, а такі місця, як тут, візуалізують пам’ять про них. Це місце для пам’яті, для мовчазної присутності, для осмислення втрат, які ми переживаємо як спільнота і як нація. Це – точка єдності й правди, яка звучить голосом наших героїв”, – наголосив ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Бугров на вшануванні. До слова на пам’ятному заході були запрошені батьки Героїв. Пані Оксана, мама Ярослава Отрока, зазначила, що її син добровільно пішов на фронт, бо не міг лишатися осторонь. Він любив життя, свою країну, цінував освіту й пишався, що навчається саме в КНУ імені Тараса Шевченка. “Я відчуваю гордість за сміливість та героїзм Ярослава. Він вийшов з Азовсталі, виконуючи наказ і не знімаючи шеврона. Дякую Університетові, який береже пам’ять про мого Героя”, – зазначила Оксана Онопа. “Як і багато студентів, Ігор пішов за покликом серця. Не озираючись. Вважаю, що нема людини сміливішої, ніж та, яка готова ризикувати життям заради Батьківщини. І нема людини світлішої, ніж та, що йде за внутрішнім переконанням. Звертаюся до молоді – майбутнього України: пам’ятайте, якою ціною дається наша незалежність. Вірте в себе, бо від вас залежить багато. Ви здатні творити сьогодення й змінювати майбутнє. І хочеться вірити, що ці втрати – не даремні”, – наголосила пані Тетяна, мама Ігоря Воєводіна. Олександр, батько загиблого Дениса Поліщука, сказав, що біль не минає, – з ним просто вчишся жити. Так само, як і з любов’ю, що не згасає. За його словами, Денис був різнобічною особистістю, але завжди йшов до своєї мети. Перед тим, як вирушити на фронт, сказав просто й рішуче: “Тату, йду, бо мушу”. Подякувавши Університету за створення Місця тиші, пан Олександр наголосив: це місце – не лише про пам’ять. Це – частина нашої спільної боротьби. “Просимо вас: нехай це місце не стане просто затишним куточком на великій території Університету. Нехай воно буде частиною осві- Цю подію я зафіксував у своєму щоденнику, який, можливо, теж колись видам окремою книжкою. Відтоді батончики стали невід’ємною частиною нашої спільної історії. А волонтерська команда “батончикового батальйону”, який із кожним разом поповнювався небайдужими українками і українцями, – другою родиною,
Пошта “СП” · “Саме в тиші найгучніше лунають імена тих, хто загинув за Україну”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Книжка про життя між “до” і “після”

Євген БУКЕТ Вторгнення росії в Україну розділило життя українців на “до” і “після”. Хоча для багатьох “до” було ще до 20 лютого 2014 року, коли держава-агресор почала анексію Автономної Республіки Крим... Для когось “до” і “після” означає одну лише дату – 24 лютого 2022-го, після якої життя перевернулося з ніг на голову. У видавництві “Час Змін Інформ”, яке очолює голова Білоцерківської “Просвіти” Костянтин Климчук, побачила світ книга Тетяни Череп-Пероганич і Юрія Пероганича “Дорога в нікуди… і назад”. Це книжка про героїчних людей, для яких “після” настане тільки після української Перемоги. Для яких від 2014 чи від 2022 року триває життя “під час” війни, триває щоденна боротьба зі знахабнілим цинічним агресором, який через свою ненависть втратив людську подобу. Для одних Героїв воювати означає взяти до рук зброю і знищувати ворога, для інших – бути надійним тилом, не дати ані воїнам, ані країні впасти під натиском зловісної орди. “Дорога в нікуди… і назад” – не просто книжка. Це сповідь родини Пероганичів, написана в Україні під час війни, безсонними ночами і в перервах між повітряними тривогами. Цей шлях пройшли мільйони лицарів-українців і українок-берегинь, які, попри постійну небезпеку, не залишають батьківщину. На їхніх плечах тримається наш фронт і тил уже понад три роки широкомасштабної війни. Тетяна Череп-Пероганич – відома письменниця, журналістка, перекладачка, громадська діячка, членкиня трьох національних творчих спілок (письменників, краєзнавців і журналістів), авторка 15 книжок, лавреатка багатьох премій. Її докладну біографію можна прочитати у Вікіпедії – вільній інтернет-енциклопедії, одним із провідних творців якої є Тетянин чоловік і співавтор книжки – Юрій Пероганич. Ми дружимо сім’ями вже понад 15 років. Наші молодші сини – Богдан Пероганич і Дем’ян Букет – однолітки, товаришують з пелюшок. Юрій на своєму автомобілі забирав нас із дружиною Вікторією та маленьким Дем’яном з пологового будинку. На тому самому автомобілі, яким у лютому 2022-го рятував свою родину від війни… У нас із Вікторією та дітьми також була своя “дорога в нікуди”, потім 2,5 місяці життя на Київщині, за 12 кілометрів від зони бойових дій… А потім ми також повернулися до столиці, бо точно знали, що маємо робити далі, в який спосіб наближати Перемогу. Перші друзі, з ким зустрілися по поверненні, – наші Пероганичі. Віка рішуче підтримала ідею Тані робити енергетичні батончики. І перший заміс вони робили разом у 88-й день широкої війни, в неділю, 22 травня 2022 року.
Шевченкіана · “1965 року могилу Тараса Шевченка було визнано пам’яткою історії, а з часом це визначення розширили”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Світлана БРИЖИЦЬКА, заступниця генерального директора Шевченківського національного заповідника з наукової роботи Здається, немає в Україні кращого місця, ніж зелені канівські кручі, про які так мріяв Тарас Шевченко, сині далі, які він оспівував у своїх віршах, сивий Дніпро, якому він звіряв свої жагучі бажання. Одну із таких круч, Чернечу, облюбував Тарас Шевченко, щоб на ній оселитися та дожити віку: Я тільки хаточку в тім раї Благав, і досі ще благаю, Щоб хоч умерти на Дніпрі, Хоч на малесенькі горі. Але не судилося поетові купити тут земельну ділянку, бо не бажали місцеві поміщики мати за сусіда відомого прогресивного поета. У 47 років Шевченко помирає в далекому Петербурзі, й тіло страдника, завдяки старанням друзів, було перевезено зі Смоленського цвинтаря до Канева. За дорученням петербурзької громади здійснили це перевезення художник Григорій Честахівський та історик Олександр Лазаревський. Поховали Тараса Шевченка 22 травня 1861 року на Чернечій горі. Друзі, родичі, земляки поета, канівці, мешканці з навколишніх сіл і міст на руках несли домовину на високу кручу. Дівчата зеленими гілками та квітами встеляли останню путь, яким прямувала жалобна процесія. З часом шанувальники Кобзаря насипали високу могилу. Не заростали до неї стежки, бо йшли до Тараса як до свого батька духовного, порадника, вчителя… Йшли люди різних професій, віросповідань, національностей, світоглядних і політичних переконань. Він об’єднував усіх. Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій… Так заповідав поет у відомому нам з дитинства вірші, написаному в ніч 25 грудня 1845 року під час перебування в Переяславі. За цим заповітом його й було поховано… в Каневі. У грудні 2025 року Шевченківський заповідник і Національний історико-етнографічний заповідник “Переяслав” планують гідно відзначити 180- річчя написання безсмертного “Заповіту” проведенням Міжнародної науково-практичної конференції “Шевченків “Заповіт” у соціокультурному просторі: історія, сьогодення, майбутнє”, адже Канів і Переяслав пов’язані поетом навіки. Тривалий час могила та територія навколо неї мали убогий вигляд: камінь, буйні дикі хащі, якими поросли кручі, піскуваті стежки... Лише в хаті-сторожці доглядача могили Івана Ядловського – “Тарасовій світлиці”, побудованій у 1884 році, відвідувачі могли побачити портрет Тараса Шевченка та почитати його “Кобзар”. Пророче слово поета, що ширилося в народі, високий моральний авторитет Кобзаря, зумовлений не владою, не посадою чи фінансовим впливом, а високим характером відносин, які пов’язували Шевченка з іншими українцями, призвели до того, що царський уряд заборонив відзначати 100-річчя з дня народження митця. 20 серпня 2025 року на Тарасовій горі відзначаємо величний ювілей – 100-річчя діяльності заповідника як державної установи – знакової в усі історичні часи для української нації скарбниці культури. Ця поважна дата внесена до Постанови Верховної Ради України “Про відзначення пам’ятних даті ювілеїв у 2024–2025 роках”. 100 років тому, 20 серпня 1925 року, постановою Ради народних комісарів Української СРР територія могили Тараса Шевченка площею 4 десятини була оголошена державним заповідником і передана у відання Народного Комісаріату освіти УСРР. У цій постанові, зокрема, зазначалося, що заповідник переходить на повне утримання держави. Передувала постанові складна історія. Шевченковою могилою опікувалося чимало поетових шанувальників: його родич Варфоломій Шевченко, меценати Василь Тарновський і родина Симиренків, канівський вчитель Василь Гнилосиров, члени київської Старої Громади, члени редакції часопису “Киевская старина” на чолі з редактором Володимиром Науменком, канівський міщанин, доглядач могили Іван Ядловський, видатні науковці Володимир Різниченко і Микола Біляшівський та багато інших представників української еліти. Центральна Рада УНР, а пізніше уряд Української Держави 10 червня 1918 року визнали, що Шевченкова могила має належати державі. Голова Київської губернської земської управи Симон Петлюра навіть призначив письменника, видавця, перекладача, громадського діяча Василя Короліва-Старого на посаду уповноваженого губерніальної управи по догляду над могилою Т. Г. Шевченка. Спільно вони підготували відозву “До всіх урядових та громадських установ Української Народної Республіки” з метою вшанування пам’яті борців за волю України, називаючи першим з таких Тараса Шевченка; розробили програму з розбудови місця упокоєння поета. Утім, через політичну й ідеологічну поразку ці плани не було реалізовано. З душевним болем доповідав на першому з’їзді спеціальної комісії з організації Державного заповідника ім. Т. Г. Шевченка 29 листопада 1923 року про жахливо недопустимий стан могили Шевченка та безлад на території навколо неї відомий вчений-геолог Володимир Васильович Різниченко, підсиливши розповідь емоційно своїми малюнками. Його ідея про створення “Шевченківського Державного Національного заповідного Парку” була підтримана радянською владою, про що свідчить постанова про створення державного заповідника Т. Г. Шевченка, який підпорядкували Наркомосу УСРР. У подальшому заповідник неодноразово змінював своє підпорядкування: Комітет у справах культурно-освітніх закладів при Раді Міністрів, Народний Комісаріат освіти УРСР, Академія Наук УРСР, а з 1964 року і дотепер Міністерство культури України, яке часто змінювало свою назву в часи незалежності України (нині – Міністерство культури та стратегічних комунікацій). Починаючи з кінця 1923 року, члени комісії відповідально працювали над складанням планів з організації заповідника й вже 17 лютого 2024 року на пленумі зборів комісії остаточно затвердили випрацювані принципи створення заповідника, окреслили його територіальні межі. Про це детально пише у своєму Щоденнику один із членів цієї комісії, академік Української академії наук Сергій Єфремов. Отже, після оголошення в 1925 році про створення державного заповідника Колегія Наркомосу УСРР звернулася до Раднаркомосу з доповідною запискою з конкретним планом проведення робіт з впорядкування й розвитку новоствореної устано-
Шевченкіана · “1965 року могилу Тараса Шевченка було визнано пам’яткою історії, а з часом це визначення розширили”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Шлях у сто років До 100)річчя з часу оголошення території могили Тараса Шев) ченка державним заповідником

ви, зокрема побудови нового пам’ятника і будинку музею. Подальшим кроком було створення 6 жовтня 1926 року Комітету Державного заповідника “Могила Т. Г. Шевченка” при НКО УСРР (у 1929 році його реорганізували ву Всеукраїнський комітет увічнення пам’яті Т. Шевченка), яке втілювало в життя поставленні завдання. Президія Укрнауки і Шевченківський комітет розробили і затвердили “Положення про Заповідник “Могила Т. Г. Шевченка біля Канева” (1927). Було здійснено аерофотозйомку та геодезичні роботи (1928); розроблено Генеральний план; проведено меліоративні роботи з укріплення гори, розчищено гай, посаджено дерева різних порід, заліснено яри і провалля; побудовано готель для туристів (1929), у двох кімнатах якого створено музейну експозицію. Проведено роботу з впорядкування поетової могли. Для канівських діточок поблизу Тарасової гори відкрито початкову школу. Одночасно постало питання спорудження на Шевченковій могилі нового пам’ятника, замість погруддя поета 1923 року (скульп. Калень Терещенко), що було встановлено за постановою Канівського районного з’їзду делегатів Комітету незаможних селян (КНС). Шанувальники пам’яті Шевченка висловлювали бажання бачити величний монумент на могилі. У червні 1939 року урочисто відкрили величний бронзовий пам’ятник на Шевченковій могилі (скульп. Матвій Манізер, арх. Євген Левінсон) та чудовий літературно-меморіальний музей (арх. Василь Кричевський і Петро Костирко). На Тарасову гору для потреб екскурсантів побудували дорогу (1939). У роки Другої світової війни великої шкоди завдали меморіалу нацистські загарбники, утворивши тут трудовий табір (вересень 1943 р. – січень 1944 р.), в якому утримували юнаків і дівчат з навколишніх канівських сіл, для того аби вони копали окопи і траншеї, пиляли ліс, тягали землю тощо. Експозиція музею і фонди було пограбовано та знищено: вивезено цінні предмети мистецтва (картини, килими, вази, вироби з порцеляни й скла тощо) та меблі, пошкоджено й спалено книги бібліотеки, розбито скульптуру, зокрема прострелено погруддя поета. 31 січня 1944 року Канів було звільнено від гітлерівців. Ще точилися бої, а в музеї вже розпочалися капітальні відбудовчі роботи. У повоєнні роки експозицію музею Тараса Шевченка відновили прекрасним зразками мистецтва, якими й сьогодні захоплюються екскурсанти. За рішенням Всесвітньої Ради Миру світова громадськість широко відзначила 100-річчя з дня смерті Тараса Шевченка та 150- річчя з дня його народження. У ті дні ніколи не бачив стародавній Канів такого величного пошанування митця. У 1961 році було побудовано естраду (вище могили Івана Ядловського, нині це територія Канівського природного заповідника), на якій злагоджено звучали улюблені народом пісні “Реве та стогне Дніпр широкий” і “Заповіт” у виконані зведеного хору чисельністю 2500 осіб (адже за 2500 карбованців асигнаціями Шевченка викупили з кріпацтва), у складі якого були три хорові колективи (вони виступали також і 1964 року) та зведений хор Черкаської області. Свято називалося “Народна пісня Кобзареві”. Дуби, своєрідні живі пам’ятники Кобзареві, посаджені поблизу Шевченкової могили у 1961 та 1964 роках (разом 250 дерев, більшість з яких загинула), нагадують нам і сьогодні про ті дні. 1965 року могилу Тараса Шевченка було визнано пам’яткою історії, а з часом це визначення розширили. Нині це пам’ятка історії та монументального мистецтва національного значення. З часом, замість дерев’яних сходів, побудували на Тарасову гору гранітний комплекс сходження (1977 р., арх. Анатолій Мошенський, інж. Олексій Добродєєв), річковий приплав “Тарасова гора” для суден класу “ріка-море” (1973 р.), ресторан “Тополя” (1982 р.). У 1988 році відновлений пам’ятник-хрест, що був на могилі Тараса Шевченка з 1884 по 1923 роки, велично постав біля входу до музею Кобзаря. А 3 серпня 1991 року відчинила свої двері для відвідувачів й відроджена “Тарасова світлиця”, розібрана у 1936 році у зв’язку із будівництвом музею. 1990 року за ініціативою Шевченківського національного заповідника було створено ландшафтний заказник загальнодержавного значення “Тарасів обрій” загальною площею – 405 га, що входить у його охоронні зони лівого берега Дніпра. 2019 року межі заказника розширено до 716 га. Політична нестабільність та економічні негаразди кінця 1980-х–початку 1990-х років не оминули і заповідник. Колективу, завдяки підтримці небайдужих представників громадськості та академіка Петра Тронька, довелося вести боротьбу проти намірів різних ділків в охоронних зонах заповідника здійснити промислову забудову на лівому березі Дніпра (1988–1991), а у подальшому проти будівництва заводу вторинного алюмінію (2000), зернокомплексу “Нібулон” (2010), нового генерального плану Канева та проєкту “Променад парк” (2017–2018), розбудови човнової станції (2018–2020) та інше. З 2004 до 2010 року на Тарасові горі було проведено масштабні ремонтно-реставраційні роботи. У вересні 2011 року на могилі Шевченка розмістили і урочисто відкрили епітафію з барельєфним зображенням пам’ятника-хреста 1884 року та строфою з Шевченкового циклу “В казематі”: “Свою Україну любіть…”. За часи незалежності заповідник значно структурно розширився. У 2008 році до його складу ввійшли колишні канівські музеї – історичний, народного декоративного мистецтва, Бібліотека-
Шевченкіана · “Віршоване Слово Шевченка і сьогодні з нами, воно одягло солдатське обмундирування і воює на передньому краї”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

музей А. П. Гайдара. У рамках підготовки відзначення 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка поблизу Тарасової Гори, за пам’ятним знаком Івану Підкові (2007) з вересня 2013 року до березня 2014 року було відновлено за історичним джерелами козацьку церкву Покрови Пресвятої Богородиці ХVIII ст. (нині це музей “Церква Покрови Пресвятої Богородиці”), як віддання данини пам’яті про стародавній монастир Канівський, що діяв в урочищі Монастирок. Пам’ятка історії, археології і архітектури національного значення Успенський (Георгіївський) собор з 2024 року став об’єктом державної власності й належить до сфери управління Міністерства культури та стратегічних комунікацій України. Пам’ятка перебуває в оперативному управлінні Шевченківського національного заповідника. Музеї заповідника працюють у штатному режимі, незважаючи на воєнний стан. Працівниками здійснюється екскурсійне обслуговування (зокрема іноземними мовами) об’єктів заповідника, влаштовуються стаціонарні та онлайн мистецькі виставки, проводяться тематичні майстер-класи, підтримуються зв’язки із шевченкознавчими осередками, громадськими організаціями, поповнюються фонди, впорядковується територія, проводиться озеленення, реставраційні роботи, створюються зручності для численних екскурсантів, зокрема для людей з інвалідністю. Сьогодні фонди заповідника нараховують більше 80 тисяч одиниць. Серед найбільш цінних експонатів Шевченкові офорти, посмертна маска поета, речі з його похорону (червона китайка, мідна табличка з домовини, кільце від воза, яким везли домовину з тілом поета в Україну, металеві листочки з вінків, що були покладені на домовину), прижиттєві видання “Кобзаря”, твори Федора Йордана, Володимира Орловського, Лева Жемчужнікова, Іллі Рєпіна, Сергія Васильківського, Василя Касіяна, Івана Їжакевича, Василя і Миколи Кричевських, Софії Краффи-- Корбут, Володимира Лупійчука, Тетяни Яблонської, Олександра Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича 3 архіву-бідону Чортківської округи ОУН Мало хто з українців знає про інтерпретацію ОУН ролі постаті Тараса Шевченка в національновизвольній боротьбі. За часів радянської влади творчість Т. Шевченка замовчувалася, її вибірково вивчали у школах і вишах, ба й сьогодні навіть студенти філологічних факультетів недостатньо розуміються у творчості Кобзаря. Щорічно на день народження Шевченка до його пам’ятника несуть квіти державні чиновники, які ні разу не тримали в руках “Кобзаря”. Без сумніву варто було би впровадити у навчальних закладах, школах, навіть дитячих садочках курс під назвою “Шевченкознавство”. Бо, ось як ОУН, розцінювала творчість Т. Шевченка і чому справжнього розуміння Шевченка так бояться вороги України, сьогодні: “ОУН зростала на творах Тараса Шевченка. Бойовики УПА та збройного підпілля повсякденно гартовані віршами і поемами Івахненка, Марії Приймаченко, Сергія Коньонкова, Василя Забашти, Андрія Антонюка, Івана Марчука та унікальні твори мистецтва багатьох інших майстрів України і зарубіжжя. Практичним результатом науково та культурно-освітньої діяльності колективу є видавнича робота. З 1993 року започатковано науково-публіцистичний вісник “Чернеча гора”, що знайомить з життям заповідника у всіх його аспектах. З 2022-го – видається науковий збірник “Наукові записки Шевченківського національного заповідника”, який висвітлює сучасні питання шевченкознавчих досліджень; діяльність Шевченківського заповідника як історико-культурного, науково-дослідного, культурноосвітнього, пам’яткота природоохоронного закладу, створеного на базі комплексу пам’яток культурної спадщини та природи, пов’язаних з життям і вшануванням пам’яті Тараса Шевченка; публікує оригінальні статті та дослідницькі матеріали; є платформою для обміну ідеями та результатами досліджень серед українських та зарубіжних науковців з питань шевченкознавства, мистецтвознавства, літературознавства, музеєзнавства, історії та краєзнавства. З 2015 по 2024 роки знаковим було проведення в музеї Тараса Шевченка в Каневі п’яти (із десяти) Міжнародних Шевченківських читань спільно з співорганізаторами, серед яких як шевченкознавчі центри, вищі навчальні заклади України, так і музейні установи і вузи Республіки Казахстан, де вивчають і популяризують життя і творчість Кобзаря. У рамках підготовки до відзначення 100-річного ювілею взяття під опіку державою Шевченківського меморіалу в заповіднику було проведено низку заходів різного спрямування. Так, у травні 2025 року проведено Всеукраїнську науково-практичну конференцію з міжнародною участю “Тарасова Гора: люди і події”. Видано збірник матеріалів конференції. Статті присвячені боротьбі українців за свою державність у ХХ – першій чверті ХХІ ст., знайомлять із цікавими експонатами фондової збірки Шевченківського національного заповідника та окремих музеїв України; подано публікації українських журналістів із Канади та США. До речі ця конференція традиційно проводиться щороку саме у травні (перша відбулася у 2018, наступні у 2021–2024 роках). 22 травня 2025 року ожила, загомоніла стоголосо, залунала піснями Тарасова гора. Тут було проведено Другий Міжнародний музичний фестиваль “Заповіт”, започаткований Шевченківським заповідником та Всеукраїнським благодійним культурно-- науковим фондом Т. Г. Шевченка (очільниця фонду Людмила Красицька, праправнучка по сестрі Тараса Шевченка Катерині), мета якого – популяризація творчості Кобзаря та музики на його слова. Науковцями заповідника у 2024–2025 роках підготовлено низку видань. Зокрема, побачила світ книга “Кобзар. Дарунок з Тарасової Гори” для наших військових. Це видання стало можливим завдяки підтримці Благодійної організації “Благодійний фонд “За Луганщину””. Отже, поезія Тараса Шевченка взята на озброєння, живе, бореться за нашу державну незалежність і суверенітет. Під час російсько-української війни фонди заповідника поповнилися новими матеріалами та документами (розміщені в експозиції музею Тараса Шевченка), ні. Як високо стоїть зміст національно-державницької ідеології Шевченка, як широко він розвинув ідею української державної незалежності, бачимо вже з того, що треба було ждати більш як півстоліття по смерті поета, треба було після різного викривлення спалити старі пережитки чужої ідеології у вогні революції, треба було скупатися в морі української крові, перетерпіти нові знущання, перетерпіти біль та глум, щоб нація вповні і остаточно відчула і зрозуміла всю життєву правду національно-державного гасла поета – громадянина: “В своїй хаті” – незалежній самостійній державі, “Своя правда” – розвиток властивих народові правних засад, “І сила” – відпорна міць національного організму, “І воля” – відповідний народному світоглядові політичний устрій, що забезпечує свобідне життя всім елементам нації. Якраз найбільше вимовним доказом тенденції Шевченкової поезії були всі ті, що пішли туди, куди він казав – у бій за Україну. Вже Кулішеві і Костомарову було ясно, куди він кликав, а ще ясніше стало всім тим українським революційним організаціям і поодиноким людям на початку ХХ ст., що взяли які переконливо свідчать про те, що “Кобзар” прийшов на російсько-український форонт як мужній і безстрашний воїн. Віршоване Слово Шевченка і сьогодні з нами, воно одягло солдатське обмундирування і воює на передньому краї, спрямовує вперед, сприяє згуртуванню. Коли на українських територіях розгорнулися повномасштабні військові дії працівники заповідника долучилися до волонтерської діяльності в Каневі. У демонтованих від експозиції залах музеїв Тараса Шевченка та народного декоративного мистецтва розпочалася блага справа – плетіння маскувальних сіток для ЗСУ. Як і більше ста років тому, щодня йдуть і йдуть люди звідусіль поклонитися пам’яті Шевченка не тільки з України, а й з-за кордону: пересічні громадяни-шанувальники Кобзаря, дипломати, депутати Європарламенту і Верховної Ради України, українські високопосадовці. У Книзі вражень вони залишають хвилюючі записи. Несуть у своїх серцях надію на перемогу українські військовики, які залишають свої шеврони в “Тарасовій світлиці” й обіцяють батькові Тарасу повернутися живими. У цей тривожний і вкрай економічно скрутний час працівники Шевченківського заповідника дбають про збереження шевченківських меморіальних місць і навколишнього природного середовища в Каневі та об’єднує території історико-культурного та природно-заповідного фонду загальною площею понад 38 га. З нагоди відзначення 110-річчя з часу оголошення території могили Тараса Шевченка державним заповідником в музеї Тараса Шевченка 20 серпня 2025 року відбудеться Урочиста академія за участі провідних шевченкознавчих інституцій та громадських діячів аби не лише ще раз згадати минуле, а й визначити шляхи реалізації завдань, передбачених Генеральним планом розвитку, Планом організації території заповідника, спрямованих на збереження Шевченківського меморіалу та здійснення заходів з його розвитку вже в мирній Україні. його “Кобзаря” за свою політичну програму. Не було тоді політичної організації, що боролася за незалежність України, не було людини, яка б не казала, що саме Шевченко став її політичним дороговказом. Кожний українець, що прочитав і зрозумів Шевченка ставав, націоналістом. Усі ті лави борців за волю України, для нас є найкращим аргументом інтерпретації тих ідей, які він голосив. Такої книги, як “Кобзар”, не має жоден народ. “Кобзар” – це книга, що містить у собі національну програму, яка своєю високо-теоретичною формою має магічний вплив на маси. Це невичерпне джерело незламної віри в нашу справу, для всіх поколінь української нації – справді для “мертвих, живих і ненарожденних”. І в міру того, як українські маси будуть все глибше і глибше засвоювати твори свого національного генія-поета, будуть вони усвідомлювати собі, поруч з його поетичними скарбами і його національно-державницькі думки, серед них, найціннішу, – Ідею Державної Незалежності України”. (З праці “Шевченко. Апостол незалежності України”, скорочено)
Шевченкіана · “Віршоване Слово Шевченка і сьогодні з нами, воно одягло солдатське обмундирування і воює на передньому краї”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ОУН про Тараса Шевченка

“Кобзаря”. Шевченко для них є не лише поет, але й ідейний вождь. Національно-державний ідеал воїни ОУН, УПА розвивали з поезії широко і різнобічно. З цього погляду поезія Шевченка має для українців епохальне значення, вона викувала з темної етнографічної маси націю. Вона розбила назавжди можливість існування українського руху, як “южно-русского провінціалізму”. Не геніальний стиль та форма, а політичний зміст поезій Шевченка зробили його національним пророком”, – доводили націоналісти. “До Шевченка український патріотизм ховався під крилами чорного орла та російського двоголового білого царя. А вже після Шевченка, хто хотів послідовно йти за ним, не міг вже бути російським патріотом. Тоді кожний політично-свідомий українець ставав патріотом-самостійником, поклонником власної незалежної держави. Важко збагнути, яке неоцінене значення для національно-державницького руху мав той факт, що ще в першій половині ХIХ ст. Шевченко відновив у свідомості земляків приспану, майже перервану традицію змагань за українську незалежну державність. Він відновив ті державні засади, що живили сили української нації в народно-козацьких повстаннях, що довели у свій час до створення держави Богдана, що кермували державницькими змаганнями Мазепи, що в ближчий до Шевченка час позначалися в політичних планах українських патріотів та знайшли собі вираз у політичному памфлеті “Історія Русів”. Шевченко не лише відновив ті змагання, він переплавив їх в горні свого широкого громадянського світогляду, і в тому горнилі згоріли соціальні плани тих українських патріотів, що намагалися будувати українську незалежну державу на підвалинах соціального визволення народних мас. Він викував “до старого плуга новий леміш і чересло”. Українській Національній Ідеї, засвоїв засади демократизму, рівності прав та обов’язків всіх елементів української нації, забезпечивши цій ідеї життєву силу, поки засади соціальної правди будуть живі та чин-
Культура · “Так само, як дрон, кулемет чи закон, українська пісня сьогодні – це зброя нації за свою душу”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Боротися за українську пісню

Микола ГОЛОМША Українська пісня – це не минуле. Це майбутнє, за яке варто боротись Ми звикли казати, що “культура – це коріння нації”. Але якщо це справді так, то чому ж українська пісня, ця глибинна частина нашого ДНК, сьогодні залишається без уваги держави? Чому в час, коли український дух щодня проходить випробування на фронті, в тилу і у серцях, українська пісня так часто звучить лише у спогадах, а не в ефірах, концертних залах, на головних сценах і в серцях нових поколінь? Зустріч із Василем Зінкевичем: не просто спілкування – одкровення Нещодавно мені пощастило поспілкуватися з Маестро Василем Зінкевичем. Українською легендою, чиє ім’я стало синонімом душевної правдивої пісні. І сьогодні він готує величний триптих пісень у рамках своєї програми “Українська пісня єднає світ”. Я прослухав першу частину. І мушу зізнатись: слова тут зайві. Це не просто мистецтво – це відродження душі, яка тужила, мов сирота, у роки культурного занепаду. Василь Іванович озвучує просте, але болюче запитання: “Чому ж держава не чує? Чому не підтримує цю справу, яка – без перебільшення – рівна місії Кошиця, що відкрив світові український хор ще сто років тому?” Коли пісня стала “неформатом”? Ще до війни український простір заполонила російська попса, а наша, рідна пісня, – особливо душевна, глибока, народна, лірична – була “неформатом”. Її не брали в ротацію. Її не запрошували на премії. Її не підтримували продюсери. Її виштовхнули за межі “ринку”. Як результат – десятки поколінь виростали без цієї музики, не знаючи пісень, які творили не лише музику, а націю. Україна – не перша, що намагається зберегти свою культурну ідентичність в умовах глобалізації. Але в розвинених країнах держава не просто “не заважає” культурі – вона вкладає в неї системно і стратегічно: Франція – виділяє мільярди євро на підтримку національної музики, кіно, пісні. Французьке радіо зобов’язане транслювати не менше 40% французької музики у прайм-тайм. Канада – створила державну програму FACTOR, яка щороку фінансує виробництво, запис і промоцію канадської музики. Південна Корея – зробила з культури державну зброю: підтримка K-pop, кіно й традиційної пісні фінансується на рівні бюджету Міністерства оборони. Норвегія, Ісландія, Фінляндія – мають фонди для збереження автентики: хорового, фольклорного, сакрального мистецтва. Усі вони розуміють: музика – це не розвага. Це частина ідентичності. Це зброя м’якої сили. Це дипломатія. Це імунітет нації. Промовчати зараз – це зрадити коріння. Якщо ми сьогодні не підтримаємо такі ініціативи, як триптих Василя Зінкевича, ми втратимо не просто музику. Ми втратимо мову серця, мову, якою зцілювались наші мами, кохалися батьки, вирушали на війну діди. Культура – не другорядне. Це – передова. Так само, як дрон, кулемет чи закон, українська пісня сьогодні – це зброя нації за свою душу. І вона не має залишатись без державної підтримки. Що треба зробити? - Оголосити 2026 рік Роком Української Пісні, з програмою відновлення і розвитку. Герой України Василь Зінкевич - Підтримати проєкт “Українська пісня єднає світ” як національний культурний пріоритет. - Відновити фінансування української музики, фольклору, хорових програм і естрадно-академічної школи. - Запровадити державну стипендію для старших артистів, які творять культурний код. - Запустити дитячі конкурси і музичні школи, орієнтовані саме на українську пісню. На завершення хочеться зазначити, що українська пісня не загине. Бо вона – жива. Але вона потребує підтримки – не на папері, а реальної, державної, щоденної. Бо нація, яка забуває свій голос, швидко починає говорити чужими словами. Звертаюся до Міністерства культури та стратегічних комунікацій, до Кабінету Міністрів, до всіх, хто може вплинути: підтримайте українську пісню не після, а зараз, доки вона звучить у вустах Майстра. Допоможіть Василеві Зінкевичу донести свій триптих до людей. Це не просто музика – це наша душа.
Культура · “Так само, як дрон, кулемет чи закон, українська пісня сьогодні – це зброя нації за свою душу”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Серце Європи б’ється в Україні

Саме такою є ключова тема цьогорічного фестивалю високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage 2025, який традиційно відбудеться з 14 по 17 серпня на території Національного заповідника “Софія Київська”. Вона ще раз засвідчує незаперечну істину: українська культура є невід’ємною частиною європейського культурного надбання. Свій відлік фестиваль почав ще в 2018 році. Як повідомляють його організатори, цьогоріч він триватиме чотири дні, упродовж яких відбудуться понад 40 різноманітних мистецьких подій. Фестиваль традиційно об’єднає музику, українське візуальне мистецтво, кіно, театр, екскурсії, дитячі програми та бесіди “Під Ясенем”. Гостей очікують чотири виставкових проєкти, дві театральних програми, дві екскурсії Національним заповідником. Також на різних майданчиках цього простору відбудуться 16 концертів класичної, джазової, електронної, фольклорної музики, зокрема “Червона Калина” (акція вшанування пам’яті митців, які віддали своє життя, захищаючи Україну), презентація проєкту “Звільнена музика” (концерт творів українських композиторів: В. Барвінського, П. Сениці, К. Шиповича), концерт академічного симфонічного оркестру Національної філармонії України “На зламах часу: Бетховен і Лятошинський” під орудою польського диригента Вінсента Козловського, музична вистава “Розмова птахів”, а також виступ Хору хлопчиків та юнаків Київського державного музичного ліцею імені М. В. Лисенка та камерного хору “Київ”; дві театральні програми, три допрем’єрні покази кіно, три підбірки короткометражних фільмів. Незмінним атрибутом фестивалю залишається сім бесід “Під Ясенем”, знаковим деревом заповідника, яке під своєю крислатою кроною збирає однодумців і дає їм змогу спілкуватися про прекрасне. Подбали і про дітей: для них працюватимуть два майстер-класи. А ще увагу відвідувачів обов’язково має привернути “Кобзарська галявина”. Серед іноземних учасників на цьогорічному фестивалі – зірковий норвезький дует піаніста Ейстейна Севога та гітариста Лаккі Патей, польський піаніст-віртуоз Матеуш Кшижовський, ізраїльський джазовий бенд, грузинський диригент та композитор Ніколоз Рачвелі, польский диригент Вінсент Козловський, вчений і дослідник Лондонського Garden Museum Філіп Норман. “Коли ми говоримо про європейську цивілізацію, то, в першу чергу, маємо на увазі демократичні і загальнолюдські цінності, – вважає Ірина Буданська, співзасновниця фестивалю. – І нині це серце б’ється в Україні, європейській країні, яка є форпостом в екзистенційній битві двох світів – цивілізації і варварства, демократії і диктатури. Доки б’ється серце України, доти існує європейська цивілізація”. Незмінним організатором залишається “Дом Майстер Клас” – український недержавний культурний центр, заснований у Києві у 2007 році, який на різних рівнях популяризує українську культуру в Україні та за кордоном. Фестиваль високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage має статус міжнародного. Підготувала Алла КОБИНЕЦЬ
Культура · “Так само, як дрон, кулемет чи закон, українська пісня сьогодні – це зброя нації за свою душу”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Фестиваль)конкурс “Мистецькі промені України”

Ольга ХОДАЦЬКА, заступниця голови Київської “Просвіти” Стартував ІІ Міжнародний фестиваль-конкурс “Мистецькі промені України”, метою якого є: об’єднання всіх творчих українців світу; збереження, уславлення та поширення кращих зразків української культури, творів українських класиків, митців сучасності і народної творчості на міжнародній арені; популяризація українського мистецтва та духовної спадщини в Україні та за її межами; збереження української ідентичності в умовах сучасних викликів і примноження національних цінностей; формування позитивного іміджу України у світі. Організаторами і натхненниками цього масштабного проєкту є: Музей видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького (м. Київ,Україна, директорка – Ольга Гураль), Культурно-просвітницька асоціація “Mist-Il Ponte” (м. Губбіо, Італія, голова – Леся Королик- Бойко), Міжнародний фонд Івана Франка (м. Київ, Україна, директор – Ігор Курас), Міжнародний благодійний культурно-науковий родинний фонд імені Миколи Лисенка (м. Київ, Україна, очільник – Микола Лисенко молодший). Співорганізаторами культурно-мистецької події виступили: МО “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі” (м. Губбіо, Італія), ЗВО “Університет Короля Данила” (м. Івано-Франківськ, Україна). Голова журі і головна організаторка фестивалю-конкурсу – Леся Королик- Бойко – очільниця МО “Поступ жінок-мироносиць в діаспорі” та Культурнопросвітницької асоціації “Mist-Il Ponte” (м.Губбіо, Італія), Посол миру, Посол української пісні у світі, почесна Амбасадорка Івано-Франківська, Амбасадор української культури і мистецтва, на рахунку якої велика кількість міжнародних та всеукраїнських мистецьких проєктів. Головний аспект фестивалю-конкурсу – матеріальна та моральна підтримка Збройних Сил України і всього українського народу в умовах війни як вияв національної єдності, стійкості і громадянської відповідальності. Номінації фестивалю-конкурсу: вокальний жанр, аудіовізуальне мистецтво, інструментальний жанр, хореографія, фольклорно-етнографічний жанр, літературний жанр, театральний жанр, образотворче мистецтво, театральний жанр, декоративно-ужиткове мистецтво, найкраще виконання патріотичної пісні та найкраще виконання інструментального твору українського композитора. Під час вибору конкурсних творів у фестивалі-конкурсі рекомендовано звернути увагу на творчість Лесі Українки, Івана Франка, Тараса Шевченка, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького та інших класиків. Вікові категорії: I категорія: 5–7 років, II категорія: 8–10 років, III категорія: 11–13 років, IV категорія: 14–16 років, V категорія: 17–25 років, VI категорія: 25 років і старші, VII категорія: змішана. До участі у фестивалі-конкурсі запрошуються професіонали та аматори, академічні, зразкові, народні та самодіяльні колективи, окремі виконавці – без вікових обмежень. Аматори та професіонали оцінюються окремо і за різною шкалою оцінювання. Як подати заявку: для участі у фестивалі-конкурсі необхідно заповнити Google-форму https://forms.gle/5pXxZiDDgcBed1Xz7 або надіслати її на електронну пошту фестивалю-конкурсу: [контакт приховано] Важлива інформація: відправляючи заявку на участь у фестивалі-конкурсі, учасник (або представник) погоджується з усіма умовами даного Положення і автоматично дає згоду на розміщення особистих даних, фотографії, відеоматеріалу та їх відтворення у facebook-групі фестивалю-конкурсу: https://www.facebook.com/gro- ups/932160605061466/?ref=share Viber оргкомітету: +39 [контакт приховано] Відбірковий етап: 08.07.2025 – 24.09.2025 Оголошення результатів: 04.10.2025 року у facebook-групі фестивалю-конкурсу: h t t p s : / / w w w. f a c e b o o k . c o m / g r o - ups/932160605061466/?ref=share Гала-концерти: у Києві – 10.10.2025 року, у Івано-Франківську – 14.10.2025 року. Місце проведення буде повідомлено. Міжнародну підтримку фестивалюконкурсу надали представники громадських організацій та ЗМІ з 12 країн світу – України, Італії, Іспанії, Угорщини, Польщі, Греції, Швейцарії, Болгарії, Естонії, Литви, Фінляндії, США. До складу журі входять представники 11 країн світу: заслужені артисти, діячі культури, викладачі закладів вищої освіти: України, Італії, Іспанії, Угорщини, Швейцарії, Німеччини, Люксембургу, Греції, Фінляндії, Канади, США. Повний список журі опублікований у facebook-групі фестивалю-конкурсу “Мистецькі промені України” https://www.facebook.com/gro- ups/932160605061466/?ref=share Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка висловлює свою підтримку фестивалю-конкурсу і запрошує талановитих українців до участі! Тримаймо культурно-мистецький стрій, бережімо і примножуймо скарби української культури для духовного і культурного зростання нації. Разом до Перемоги!
Арт!калейдоскоп · “Війна – це не лише окопи, це боротьба за збереження культури”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

виставах у нас були невеликі спільні епізоди. Але зустрілися так тісно на сцені вперше. Олександр – справжній професіонал. Дякую долі, що Євген Лунченко обрав нас двох. Нам комфортно на сцені. Сподіваюся, що ще будуть якісь нові історії, де знову гратимемо разом. Олександр помітно виріс як артист. Ця робота, а також вистава “Трамвай „Жадання“, що теж з’явилася в цьому театральному сезоні, дали йому великий поштовх. А про себе скажу, що я радий мати таку роль. Але наскільки добре у мене виходить, судити глядачеві”. Олександр Валюк, виконавець ролі Текстора Текстеля: “Сама акторська професія від початку будується на тому, що ми граємо людей абсолютно різних. І вони часто не співпадають з нами за характером, думками, вчинками. Під час створення цього образу були деякі моменти складнощів, тому що мені потрібно було зрозуміти його логіку. Тоді мені вже не потрібно бути ні його адвокатом, ні прокурором. Адже його вчинки – позитивні чи негативні – пропускаю через себе. Але в емоційному сенсі складно не було. Це азартна історія, яку хотілося спробувати. Це одна з тих робіт, коли я ходив на репетиції з величезним задоволенням. Звісно, додав до персонажа і щось своє. Євген Лунченко пропонував якісь речі, але все одно цей образ створюють моє тіло, моя голова, мій мозок. Водночас я був провідником ідей Євгена. З Євгеном Лунченком давно знаємо один одного. Невдовзі після того, як я прийшов до театру, він запросив мене у свою самостійну роботу “Вітер шумить в тополях”, яка стала повноцінною виставою, граємо її вже 7 років. Навчив мене багатьом професійним речам. Ми добре один одного вивчили. Тому складнощів у спілкуванні між нами не було. У новій роботі ми були однодумцями. А те, що придумував Євген, виходило досить точним. З Віталієм Овчаровим у нас спільна гримерка. У нас хороші дружні та творчі зв’язки. Він прекрасний партнер, з ним легко і комфортно. У нас подібна театральна мова – розмовляємо і мислимо однаковими категоріями. Мій герой представляє те покарання, яке наздогнало людину. Це фатум. У персонажа є хороша фраза: “Кожен заслуговує на свого злочинця”. І мій персонаж є тим злочинцем, на якого заслуговує персонаж Віталія Овчарова. Це логіка безапеляційного ката, який приніс покарання, і він його виконає. Перші покази вистави особисто для мене були складними. Ця вистава дуже затратна фізично. Можливо, тому, що я ще не міг розподіляти сили на дистанцію вистави. А на останньому на сьогодні показі стало дещо інакше. Можливо, й не легше, але вже трохи навчився розподіляти емоційні зусилля. Робота над образом в актора триває завжди. Євген Лунченко сказав, що дві останні вистави дуже різняться між собою, але кожна з них для нього цікава посвоєму. Хоча один і той самий текст, проте вистави різні. Якісь сенси стають точнішими, з’являється щось нове. Вистава нагадує течію, яка постійно змінюється, у цьому її особливий смак. Бо ти як актор упевнений, що вона тобі ніколи не набридне. Щоразу все буде по-іншому, по-новому”.
Арт!калейдоскоп · “Війна – це не лише окопи, це боротьба за збереження культури”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Ворог, що всередині тебе

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру – Захопився цим твором приблизно 20 років тому, – пригадує режисер-постановник Євген Лунченко. – Зі своїм другом хотіли зняти фільм. Навіть зв’язувалися з авторкою, але не склалося. Були думки поставити виставу в рідному театрі, проте на все свій час. У Театрі Лесі Українки виросли талановиті хлопці Віталій Овчаров і Олександр Валюк. З Олександром працював у виставі “Вітер шумить в тополях”, а з Віталієм – у “Безіменній зірці”. Також вони були зайняті в моїх самостійних режисерських роботах. Ми добре спілкувалися і товаришували. Я запропонував їм цей психологічний трилер. Мені хотілося спробувати себе в цьому жанрі, бо я дуже люблю трилери з хорошими текстами. Щоб це було не тривіально і не банально. Аби це була притча про людину, її вчинки, про її внутрішній світ, який не завжди буває світлим. Хлопці погодилися, ми почали працювати самостійно. Збиралися між репетиціями, приблизно по дві години на день. Так дійшли до прем’єри. Встигли показати виставу кілька разів. Олександр Валюк (виконавець ролі Текстора Текселя) набирає обертів як актор нашого театру. Він нещодавно зіграв одну з головних ролей у виставі “Трамвай жадання”. На мій погляд, це здібний і талановитий актор. Думаю, в нього хороше майбутнє, сподіваюся з ним ще попрацювати. Віталій Овчаров (Жером Ангюст) – людина широкої душі як актор. Він багато працює в театрі, зайнятий у великій кількості вистав. Він працелюбний, завжди в пошуку. До речі, він комедійний актор. Я свідомо взяв його на цю серйозну з психологічної точки зору роль, аби він показав себе з іншого боку. Моя методика – йти шляхом перевтілення. Я переконаний, що жодну роль актор не зіграє від себе. Особисто мені така робота була б не цікава. Я як актор ніколи не грав себе. Це складно, треба виходити із зони комфорту. Вважаю, що в цьому питанні ми досягли певних успіхів. Олександр Валюк, який грає у виставі Текстора Текстеля – темну сторону людини, – у житті дуже добра людина. Йому треба було себе змінювати, входити у шкіру іншого. Після вистави друзі сказали, що у них є знайомий, схожий на такий тип людини — інтелектуального терориста, в якого навіть сміх огидний. У кожної людини є такий внутрішній ворог, який над нами глузує. Якщо йому дати волю, то він може нас подолати. Хлопці набувають майстерності, досвіду. Як відомо, актора роблять ролі. Думаю, у них ще все попереду. Звісно, вони були співтворцями вистави. А коли актор лише перебуває на репетиції, не готується до неї, нічого не приносить режисеру, тоді ці репетиції заходять у глухий кут. У нас такого не було. Але під час роботи над виставою були і складнощі. Треба було вибудувати багато тексту в певному темпоритмі вистави. Треба бути натренованим, щоб вимовляти мої режисерські ходи. До речі, персонажі багато говорять. Скорочували текст, бо його багато. А загалом нам було цікаво працювати над виставою. Над сценографією працював наш художник Олексій Вакарчук. Це друга наша спільна робота, першою був “Вітер шумить у тополях”. Художниця з костюмів Олена Дробна. Костюми сучасні, адже герої – наші сучасники. Це вистава не костюмована, а психологічна. Я придумав вельми огидний плащик для Текстеля. Загалом він не переймається своїм зовнішнім виглядом. Окремий акцент виставки – інсталяція з уламків дрона, що впав на комбайн у районі Слов’янська. Композицію доповнили обвуглені пшеничні колоски – слід пожежі, яка виникла після атаки. Цей образ став емоційним нагадуванням про те, як війна руйнує не лише інфраструктуру, а й повсякденне життя українців. “Для мене важливо показати, як живе Донеччина. Бо війна – це не лише окопи, це боротьба за збереження культури”, – наголосив автор. До творчості митця змогли доторкнутися понад 360 гостей, серед яких: дипломати, представники міжнародних організацій, діячі культури, політики. Власн. інф. В одній з вистав за цим твором обидва актори були в однакових костюмах. Я від цього відмовився, бо тоді б вгадувався хід твору. Можливо, хтось одразу здогадався, що це одна й та сама людина. Але не всі. Загалом маємо багато схвальних відгуків про виставу. Я присутній на кожній своїй виставі як режисер, як актор. Перед кожним показом хлопці репетирують всю виставу. Повністю по тексту, мізансценах повторюють усе за дві години до початку. Дуже непросте завдання – двом акторам тримати глядача в напрузі. Я колись сам півтори години тримав виставу “Олександр Вертинський”, це надзвичайно складно. Весь час у напрузі, повинен обмінюватися з глядачами емоціями. Під час роботи над виставою ми йшли за автором, додавали щось своє. Мені було цікаво, що два чоловіки змагаються за кохання однієї жінки, що це любовний трикутник. А невіра в себе народжує третього персонажа. У виставі багато підводних каменів. Те, що бачить глядач у виставі, я зіграв як режисер. Вважаю, що режисер повинен бути і актором. Він має все проживати, придумувати персонажів, висловлювати свої думки через акторів. Звісно, це дуже складно. Ти перебуваєш на довгому шляху, ніби підіймаєшся на гору. Коли актор грає роль, у нього менше відповідальності. Якщо вистава не вдалася, актор не винен. Принаймні для мене. Винен лише режисер, тому що актор виконує його волю. Бути режисером складно, відповідально, але водночас дуже цікаво. Я придумав камери, придумав, що глядач бачить своє відображення. Це до нього звертається Текстель зі словами: “Ви перестали думати! Ви віддали цю привілею поетам, філософам”. Як актор я, звісно, не міг зіграти двох персонажів. Але в акторах хтось все одно знайде мої риси, мою манеру гри. Я сам все проходив мізансценічно, щоб звіритися з почуттями – органічно це чи неорганічно. А актори все це пропускали через себе, через свою психологію. Мені як режисерові хочеться зробити щось яскраве, смішне – протилежне тому, що ми створили. Людям у наш складний час це потрібніше. Має бути щось життєстверджуюче. Мене тягне до класики, хочеться попрацювати над Гоголем або Гольдоні. А ще подобаються американські бродвейські комедії. Не виключаю, що гратиму у своїй майбутній виставі, хоча й знаю, що це дуже складно. А ще сподіваюсь на щось новеньке в акторській професії в наступному театральному сезоні. А ось що розповіли актори. Віталій Овчаров, виконавець ролі Жерома Ангюста: “Цікаво було зіграти не так, як грав раніше. Саме таку можливість дала історія, яку нам із Олександром запропонував Євген Лунченко. Для самостійної роботи обирали п’єсу, в якій лише кілька дійових осіб. Працювати над “Косметикою ворога” – це одночасно і виклик, і цікавий творчий експеримент. Чогось подібного раніше ніколи не пропонували в театрі. Ми зустрічаємося з глядачем, і щоразу наша вистава інакша. І це далеко не фінальна точка. Зазвичай актор виступає адвокатом своєї ролі. Як людину я свого героя засуджую. Але цікаво було сховати ту біду, яка сталася з персонажем, що він є вбивцею. У ньому відбувається роздвоєння особистості. Для актора це надзвичайно захоплива історія. Звичайно, у кожної людини є якісь грішки, які вона намагається приховати. Я не виняток, але мої грішки не такі масштабні, яку мого персонажа. Він дуже закритий на початку історії, не хоче спілкуватися. Я теж не вважаю себе в житті занадто відкритою людиною. У цьому сенсі між нами є щось спільне. І темна сторона, яку у виставі уособлює Текстор Текстель, присутня в кожному. Головне, щоб він нас не переміг. Я брав участь практично в усіх самостійних роботах, якими займався Євген Лунченко, граю у поставленій ним виставі “Безіменна зірка”. З ним дуже цікаво, він позитивна людина з тонким почуттям гумору. Навіть таку драматичну історію, як наша, будує через гумор. Євген Лунченко намагається показати свій великий багаж історій як режисер. Інколи ми запитуємо: “А може, ця лінія не потрібна?” На що Євген відповідає: “Ні, потрібна”. Дуже хоче вкласти в одну історію багато пластів. Він може запропонувати якусь історію і чекає від нас імпровізації, яка триває й тоді, коли вистава вже живе на сцені. Приємно, що Євген нам у цьому довіряє. З колегою по сцені Олександром Валюком дружу поза театром. Він дуже добрий. Раніше у Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки представив виставу “Косметика ворога” (за твором сучасної бельгійської письменниці Амелі Нотомб), яку на новій сцені театру поставив Євген Лунченко. Жанр вистави визначили як психологічний трилер.
Арт!калейдоскоп · “Війна – це не лише окопи, це боротьба за збереження культури”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Окопний живопис

У столиці, на території Софії Київської, пройшла персональна виставка живописця Сергія Сметанкіна. Виставка відбулася в рамках святкування Національного дня Бельгії. Про це повідомляє видання “Патріот Донбасу” із посиланням на Донецьку ОВА. В експозиції було представлено 28 робіт, що охоплюють як пейзажі рідної Донеччини, так й інших куточків України. Особливе місце зайняла серія “Окопний живопис” – картини, створені на дерев’яних ящиках від боєприпасів, частина з яких написана безпосередньо поблизу фронту. Із 28 полотен 20 виконані саме на таких основах.
16 Презентація · “Коли люди працюють з якимось сенсами, то народжуються книжки”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

“Живіть, усі близькі й далекі друзі…”

Галина ДАЦЮК, журналістка Прочитала в декількох дописах, що на презентацію книжки Тендітної Сили – Тетяни Яровициної “Я Є” приїхали люди з Жовкви і Кременця. Це про мене. Спочатку з Кременця до Києва, затим з Києва до Жовкви, тоді зі Львова потягом знову до Ки- Щаслива авторка Тетяна Яровицина єва. Проте все встиглося, бо дуже хотіла потрапити на зустріч з книжкою і авторкою. Коли Тетянка сказала, що видавати книжки варто навіть ради таких зустрічей, то це щира правда. По дорозі в бібліотеку накрила перша емоційна хвиля, коли оголосили вулицю імені Василя Овсієнка. Бо свого часу з Тетяною мене познайомив якраз літописець правозахисного руху Василь Овсієнко, коли відзначали 75-ліття поета Юрія Литвина, побратима Василя Стуса. Це було давно, Тетянка ще не працювала бібліотекаркою, мала технічний фах. Проте в її житті вже відбувалися тектонічні зміни. Вона дошукувалася правди, багато читала, ще більше відкривала. Загалом її життя – це пошуки себе і величезна праця над собою. Щоб зрештою стати тією, ким мала бути, – поетесою і українкою. Подолала виклики, трансформувала жалі і нарікання у стійкий ресурс внутрішньої сили і от тепер своїм прикладом надихає інших. Виїхавши з донечкою на початку війни за кордон, через деякий час повернулася в Київ. Ще будучи в Бельгії, задумала книжку про пережите, щоб сказати собі і людям, що вона є! І ми це побачили, тепло обійнявшись. У той недільний ранок в Центральній бібліотеці Солом’янки імені Григорія Сковороди ми десятки разів повторили за Тетяною: “Я Є!”. Кожен і кожна відчули власну причетність до книжки, яка торкнулася наших сердець. Її сторінки розгорнулися проєкцією на наші переживання війни, досвіди, страхи і радості. Чудова книжка чудової Тендітної Сили! Тетянка сказала, що у неї тут робоче місце і звичка приводити у бібліотеку хороших людей. Ми прийшли до найкращої з хороших! Прийшли, щоб плекати разом спадок. Підтримати одне одного, бо маємо це робити, де б не були. Прийшли, щоб знайти щось споріднене в тому світі, де черпає силу поетка Тетяна Яровицина. І з’ясувалося, що найспорідненіший світ – власне Авторка з силою триматися і мудрістю обертати гойдалки почуттів на стабіліза- Співачка і поетка Таїсія Загоруйко ційні пункти. Тут було гаряче, як під сонцем рідної Ольвії, не від того, що забиті наглухо пошкоджені від ворожих нападів вікна. Тут гаряче від огрому радості, яка прибувала, як у цямринах вода. Ти її набираєш, а вона з пульсуючого джерела знову заповнює криничні круги. Тут відчуваєш безпеку, навіть знаючи, що це один з найвразливіших районів Києва. Тут лунали щирі слова і правдиві голоси. І один – особливий – голос Таїсії Загоруйко, Тетянчиної донечки, яка навчається нині у Католицькому університеті, пише вірші, знає п’ять мов, живе тимчасово у Бельгії і приїхала накоротко в Україну, за якою насправді сумує. Її ніжний голос усміхався юністю. Навіть коли співала під гітару пісню Костя Москальця “Вона”. А ще ж була птаха білокрила Юрія Рибчинського, що сідала на тополю з коханням до болю. І “Не моя” Василя Симоненка... А тоді бездоганно забриніла французькою, яку почала вчити заради цієї пісні, – про маленькі дрібнички, що приносять радість. Тая народжена в часи Помаранчевої революції. Молодь, що не зі страху. Сказала, що рада бути на презентації маминої книжки. Блискуче прочитали разом диптих. Вірш “Повертатись додому” написала Таїсія. Він про рідне Місто і Свободу. Дякую, дорога Таю. Щасливої тобі долі і власних книжок. Ти – талант. Тетянка сказала, що коли ми зіткані з болю, дуже важливо відчувати, що Я Є. Ніхто не знає, що переживають люди поруч з нами, тому важливо вміти чути. “У мені проглядає українська впертість”. Побувши з тривожним розладом, “я судомно намагалася пошукати ресурси. Ми працюємо над меморіалізацією власного досвіду. Важливо зафіксувати, що ми відчували під час війни”. Сказала, щоб розраховували свої сили і не надривалися, а акумулювали власну батарейку для чогось корисного. Коли люди працюють з якимось сенсами, то народжуються книжки. Авторка подякувала всім своїм вірним друзям, які підтримали ідею видати “Я Є”, – видавництву “Майстер Книг”, художниці і фотографині і одержала запевнення, що вони готові видавати її нові проєкти. ...Білочка на обкладинці – Тетянина ідея. “Ви подивіться, за яку тоненьку гілочку вона тримається!”. Тримати рівновагу за найменших можливостей – умова нашого буття сьогодні і завжди. Болить аж до крику моє українське ядро... Розкрити пелюстки душі... Люди ми тільки тоді, коли сильно любимо… “На три життя вперед...” – присвята Максиму Петренку… І ще безліч сенсів акумульовано у цій книжці, яка працює, як могутній павербанк. І притягує сердечними і нелукавими сторінками. Добрі слова про творчу колегу і подругу сказали Ігор Якубовський, який виконав до того ж три пісні на слова Тетяни, В’ячеслав Купрієнко, Ольга На презентації книжки Тендітної Сили “Я Є” Ходацька, Олена О’Лір, Інна Ковальчук, Тетяна Кондратенко. Знакова гостя презентації Галина Гілярівна Яблонська зворушила до глибини. “Як я могла не прийти!”. Легендарній Артистці 97, проте каже, що сидіти вдома не може. Привітала Тетянку і подякувала за спільні творчі дороги в потужному проєкті “Шевченко єднає народи!”. І я дякую, Тетянко, за зустрічі у прямому ефірі на Радіо Культура. Дякую, що була гостею передачі “Моя історія” і стала героїнею книжки “Одна з нас” (ВД “Букрек”, 2020). Дякую за шляхетність і непохитність. З радістю придбала книжку “Я Є” з білочкою на обкладинці. Білка – моя улюблена рудохвістка з дитинства. Завдяки їй виростають могутні дуби, де їх ніхто не садить. Бо сховає часом жолудь у м’якому місці, а тоді забуде, а зерня сходить деревом. Дорога і дивовижна Тетянко, дякую вашій Білочці, бо вона посіяла у наших серцях могутню силу, що сходить любов’ю. Обіймаю! Живіть, усі близькі й далекі друзі. І нехай світять зелені вогники у “домівках” ваших месенджерів.
16 Презентація · “Коли люди працюють з якимось сенсами, то народжуються книжки”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: Саковська Валентина Василівна — 500 грн. Швед Марія Геннадіївна — 900 грн. Бондарчук Андрій Іванович — 1000 грн. Омельчук Роман Юстимович — 2000 грн. Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн. Олещук Ігор Андрійович — 1000 грн. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Презентація · “Коли люди працюють з якимось сенсами, то народжуються книжки”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин