На часі · “Великий Соборник був наділений від Бога й долі незвичайною силою та непогамовною вірою в національне визволення”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Оборонник Українства
Слово Просвіти, №31–32 за 2025 рік
Коли стікав час ХІХ століття, в якому вершилося майже вселенське намагання витолочити остаточно українську ідею, українськість, у народних глибинах народжувалися і зрощувалися духові сили, люди-велети, незнищенні ідеали Буття. Це слово про Федьковича.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
“Нам бракує ґрунтовних біографій, – писав 1988 року в “Літературній Україні” В. Шевчук, – особливо таких, якими була біографія Т. Шевченка, писана О. Кониським, та біографія Ю. Федьковича, писана О. Маковеєм”. Згадую цю заувагу передовсім у дні, коли в Києві попри всі негаразди і біди, спричинені війною та безперервними рашистськими бомбуваннями, таки вдалося товариствам “Просвіта” імені Тараса Шевченка та “Українському Клубу” зреалізувати кількаденну мистецьку програму “Серпень під знаком Федьковича”, яка логічно вписувалася в традиційні урочисті дійства, що відбуваються щорічно на “малій батьківщині” Поета – Буковині, Чернівцях, Путилі. Але Київ, то є те заповітне місто, духовне й політичне серце України, де в мріях так надіявся колись із ним стрітися Федькович. А нині воно відчуває та пізнає високість думки, вбирає силу його щирого і сильного Слова, що будить, животворить, наснажує. Воно нетлінне, зберігаючи від віку до віку свою затребуваність і життєдайність. Це про нього Леся Українка ствердно сказала в 1900 році, що “після смерті Федьковича не було жодного письменника, який був би вище , або хоча б зрівнявся з Федьковича талантом. Накінець, в 90-ті рокі виступили молоді сили: Ольга Кобилянська і Василь Стефаник…”. Але до них і для них уже на повний голос, наскрізно пробиваючи темноту, німоту й заскорузлість, звучало закличне слово Поета від Народу: Я люблю мою Русь-Україну; Я вірую в єї будучину; В тій-то надії я живу й умру. У цьому вірші “Що я люблю, в що вірую, на що надіюсь”, написаному у серпні 1887-го, великий Верховинець сотворив не тільки свою мрію і сенс власного земного життя. То був заповіт для нащадків, для Українського Роду. Саме цю найвищу вартість національного духу Просвітник, Поет, Будитель заклав у зміст життєтворчості, відродження народної освіти, надзвичайно значимої для українців газети “Буковина”, що стала речником національної соборності в період його редагування (1885–1888), утверджуючи традицію волі Тараса Шевченка – “Борітеся!”. Іван Франко в статті “Реалісти чи кар’єристи?” зазначатиме, що “в останніх часах найбільше гомону на українсько-руській землі робить чернівецька газета “Буковина”. Редагована живо і талановито”. Федькович, звертаючись до Шевченка (“…Тарасові Шевченкові на вічную пам’ять”), як до Батька, завдячував йому, що Той сотворив для Народу Таку пісню нову, Чистим серцем, чистим духом, Чистим рідним словом, І собрав нас… У собор великий. Справді, вся життєтворчість Поета, його педагогічна праця, наповнена народолюбством, позначені передовсім впливом Тараса Шевченка. Осип Маковей писав: “В марті 1862 р. Федькович читав уже Шевченка і так собі його вподобав, що почував себе як в раю, читаючи його.., а 1863 року повідомив про намір змінити римо-католицьку віру на православну”. М. Драгоманов навіть називав його “австро-руським Шевченком”. У Шевченка, про якого Федькович писав, що “нема в нас сонця, як Тарас”, він “навчився” не зраджувати, не бути запопадливим до чужого, шанувати рідне. Знаючи добре мови та культури інших народів (німецьку, французьку, румунську, польську, угорську), будучи освіченим європейцем, зачитуючись Шиллером та багатьма іншими поетами і філософами, він “годувався” і духом свободи європейського просвітництва. Мабуть, чимось нагадував незборимого “Пегаса у ярмі” (Ф. Шиллер, 1795), що …Як дух і бог, готовий до борінь, Він розправляє в гордовитій млості Всю розкіш крил своїх й підноситься в ефір. І швидше, ніж вловити може зір, Зникає в неба синій високості. Одначе він був незникомим, а закликаючим (“Не цураймось, / Ми науки (чужої), браття!”), ратуючи понад усе (за Сковородою) шанувати українське. Так, цитуючи німецького поета, він напише А. Кобилянському: “Чому Ти відрікаєшся від своєї віри і батьківщини, що вони Тобі зробили? – Лишити край повний пісень, повний поезії і потягтися туди, де олтарем є прилавок???”. А в січні 1863 року (“рік валуєвського циркуляру”) у листі до Д. Танячкевича він переконуватиме своїх рідних русинів (українців) навертатись до національних джерел: “…Караскайтеся, браття, чужоземщини та набувайте рідного Духа, – найчистіш він на Україні віє..”. У “Життєписі Осипа Юрія Гординського-Федьковича” О. Маковея, виданого у Львові 1911 року, зазначено: “Федькович із своїми думками про народне шкільництво випередив буковинців на цілі десятки років, а буковинські москвофіли робили те, що спиняли розвиток народної мови, де могли, навіть у народній школі”. Саме Федькович у ті недобрі до українства часи витворив, усупереч усталеним тенденціям уярмлення та знекорінення рідного народу, патріотичні композиції про нескоримих – “Довбуша”, “Кобилицю”, “Хмельницького” та “Івана Мазепу”, а ще вірші про Україну та княжу добу, славлячи свободу, суверенність, справедливість і непримиренність до гнітючого рабства. Хіба поема “Лук’ян Кобилиця” не нагадує сущим, що Федьковичеве пророче Слово зберігає донині тяглість нашої історичної героїки: Обізвався Кобилиця: Гори мої сині, Або я вас виратую, Або за вас згину! Хіба ідея борні цих визначних Українців за волю й державність не знайшла своє відображення в священному гаслі: “Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї”, народженому високим національним покликанням уже в ХХ столітті Степаном Ленкавським – засновником та ідеологом Організації українських націоналістів, автором “Декалогу ОУН”. Переді мною молитвенник-клятва бійців “Азову”, подарований військовими в Маріуполі напередодні повномасштабної війни, коли ми з М. Жулинським упродовж кількох днів перебували на запрошення цього славного лицарського з’єднання, вшановуючи Аллу Горську. У цій величній Молитві також відчутний перегук вірша з Федьковичевої “України”: “Україно, Запорожжя, годі вас забути…” та його спомину-кличу про “Нашу славу, наше слово / І нашу свободу”. Бо розпочинається клятва азовців із найдорожчого: “Україно. Свята Мати Героїв, зійди до серця мого, прилинь бурею вітрів кавказьких, шумом карпатських ручаїв, боїв славного Звойовника Батька Хмеля, тріумфом і гуком гармат Революції, радісним гомоном Софійських Дзвонів. Нехай душа моя в Тобі відродиться, славою Твоєю опроміниться, бо
Ти, Пресвята – все життя моє, бо Ти все моє щастя…”. Коли “прочитуєш” до кінця, промовляєш на рівні верховинної емоції це заповітне заприсягання азовців (Молитва українського націоналіста), що “житиму в Тобі, відвічна Україно, свята, могутня, соборна!”, тоді чуттєво сильніше сприймається Федьковичева Мрія: І здойметься і виросте, І зазеленіє, І зацвіте і уродить Велика Надія… Тому, очевидно, Федькович давно здобув це природне право “бути” саме в Києві, у серцевині українства, вийшовши далеко поза межі свого рідного краю, яким п’янко й безмежно закохувався, про що, ніби сповідаючись, писав: “Моє щастя в Буковині – межи Дністром з Прутом. Хто не може на Україну та там народного духу вчитися, то най іде в Руську Буковину – до Кіцманя, в Заставну, у Чорний Потік… Бо нема кращого світу понад гори. Небо над ними чисте, як дорогий камінь, смеречина зеленіє взимку і літом, пташка не втихає, а хрещатий барвінок стелеться по шовкових травах…”. Однак, люблячи до безтями “родинне гніздо”, на скрижалях його Поетики завжди викарбовувалася найвища чеснота Нації, яку оберігав, в яку вірив упродовж усього свого життя, стверджуючи, що “нам не можна відділюватися від усієї України, від рідних братів у Галичині, бо ми один Народ, одна наша Мати, одна наша Мова…”. Саме цінність Єдності, насичена великими ідеями, духовними заповітами Шевченка, і стала для нього святошним обрамленням життя. Саме її дух та висока емоція любові до України панували й домінували на протязі кількох останніх днів у столичному Національному музеї літератури України. Великий Соборник був наділений від Бога й долі незвичайною силою та непогамовною вірою в національне визволення від духовного рабства свого народу, який гнітився чужинцями, онімечувався, а ще більше його роз’їдало (як короста) москвофільство. Бо як стверджував уже згадуваний Маковей, не тільки на Буковині, але й “у книжках, що виходять у Львові, Коломиї, галицьких часописах для народу: Наука, Ластовка, Русская Рада, Учитель та ін. повно зради і залицяння до боготвореної росиї”. У той смутний і безпросвітний період, коли москвофіли “спиняли розвиток народної (української) мови, де тільки могли, навіть у народній школі”, Федькович своїми думками про волю та рідномовне шкільництво випереджував людську свідомість на десятки років. Він бачив ту заобрійну синь, за якою виднілася не лише наша соборна будучина, але й “наші” недруги та вороги. Тому недостатньо сприймати Федьковича як австро-руського Кобзаря (за Драгомановим), бо його пророче бачення вже тоді в другій половині ХІХ століття виокремлювало найбільшу для українства екзистенційну загрозу – здичавілу й агресивну московщину. Недарма Іван Франко говорив про нього як найбільшого неприятеля “московського монгольства”, бо саме там скніла ця болотна істота сучасного рузькомірства, ставши найбільшою загрозою для України та людства. Тому багато з того, що чинив, говорив, творив цей “Буковинський соловей”, бунтар народної правди, будучи шкільним інспектором, війтом, військовим, просвітянином, редактором газети “Буковина”, а, особливо, Поетом, спрямовувалося передусім на те, щоби збудити народний дух, не дати нікому змоги народ “засудити на моральну смерть”. Він закликав народ до освіти: “Учітеся, читайте… / Як та пчілка
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
