Арт!калейдоскоп · “Війна – це не лише окопи, це боротьба за збереження культури”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Ворог, що всередині тебе
Слово Просвіти, №31–32 за 2025 рік
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру
– Захопився цим твором приблизно 20 років тому, – пригадує режисер-постановник Євген Лунченко. – Зі своїм другом хотіли зняти фільм. Навіть зв’язувалися з авторкою, але не склалося. Були думки поставити виставу в рідному театрі, проте на все свій час. У Театрі Лесі Українки виросли талановиті хлопці Віталій Овчаров і Олександр Валюк. З Олександром працював у виставі “Вітер шумить в тополях”, а з Віталієм – у “Безіменній зірці”. Також вони були зайняті в моїх самостійних режисерських роботах. Ми добре спілкувалися і товаришували. Я запропонував їм цей психологічний трилер. Мені хотілося спробувати себе в цьому жанрі, бо я дуже люблю трилери з хорошими текстами. Щоб це було не тривіально і не банально. Аби це була притча про людину, її вчинки, про її внутрішній світ, який не завжди буває світлим. Хлопці погодилися, ми почали працювати самостійно. Збиралися між репетиціями, приблизно по дві години на день. Так дійшли до прем’єри. Встигли показати виставу кілька разів. Олександр Валюк (виконавець ролі Текстора Текселя) набирає обертів як актор нашого театру. Він нещодавно зіграв одну з головних ролей у виставі “Трамвай жадання”. На мій погляд, це здібний і талановитий актор. Думаю, в нього хороше майбутнє, сподіваюся з ним ще попрацювати. Віталій Овчаров (Жером Ангюст) – людина широкої душі як актор. Він багато працює в театрі, зайнятий у великій кількості вистав. Він працелюбний, завжди в пошуку. До речі, він комедійний актор. Я свідомо взяв його на цю серйозну з психологічної точки зору роль, аби він показав себе з іншого боку. Моя методика – йти шляхом перевтілення. Я переконаний, що жодну роль актор не зіграє від себе. Особисто мені така робота була б не цікава. Я як актор ніколи не грав себе. Це складно, треба виходити із зони комфорту. Вважаю, що в цьому питанні ми досягли певних успіхів. Олександр Валюк, який грає у виставі Текстора Текстеля – темну сторону людини, – у житті дуже добра людина. Йому треба було себе змінювати, входити у шкіру іншого. Після вистави друзі сказали, що у них є знайомий, схожий на такий тип людини — інтелектуального терориста, в якого навіть сміх огидний. У кожної людини є такий внутрішній ворог, який над нами глузує. Якщо йому дати волю, то він може нас подолати. Хлопці набувають майстерності, досвіду. Як відомо, актора роблять ролі. Думаю, у них ще все попереду. Звісно, вони були співтворцями вистави. А коли актор лише перебуває на репетиції, не готується до неї, нічого не приносить режисеру, тоді ці репетиції заходять у глухий кут. У нас такого не було. Але під час роботи над виставою були і складнощі. Треба було вибудувати багато тексту в певному темпоритмі вистави. Треба бути натренованим, щоб вимовляти мої режисерські ходи. До речі, персонажі багато говорять. Скорочували текст, бо його багато. А загалом нам було цікаво працювати над виставою. Над сценографією працював наш художник Олексій Вакарчук. Це друга наша спільна робота, першою був “Вітер шумить у тополях”. Художниця з костюмів Олена Дробна. Костюми сучасні, адже герої – наші сучасники. Це вистава не костюмована, а психологічна. Я придумав вельми огидний плащик для Текстеля. Загалом він не переймається своїм зовнішнім виглядом.
Окремий акцент виставки – інсталяція з уламків дрона, що впав на комбайн у районі Слов’янська. Композицію доповнили обвуглені пшеничні колоски – слід пожежі, яка виникла після атаки. Цей образ став емоційним нагадуванням про те, як війна руйнує не лише інфраструктуру, а й повсякденне життя українців. “Для мене важливо показати, як живе Донеччина. Бо війна – це не лише окопи, це боротьба за збереження культури”, – наголосив автор. До творчості митця змогли доторкнутися понад 360 гостей, серед яких: дипломати, представники міжнародних організацій, діячі культури, політики. Власн. інф.
В одній з вистав за цим твором обидва актори були в однакових костюмах. Я від цього відмовився, бо тоді б вгадувався хід твору. Можливо, хтось одразу здогадався, що це одна й та сама людина. Але не всі. Загалом маємо багато схвальних відгуків про виставу. Я присутній на кожній своїй виставі як режисер, як актор. Перед кожним показом хлопці репетирують всю виставу. Повністю по тексту, мізансценах повторюють усе за дві години до початку. Дуже непросте завдання – двом акторам тримати глядача в напрузі. Я колись сам півтори години тримав виставу “Олександр Вертинський”, це надзвичайно складно. Весь час у напрузі, повинен обмінюватися з глядачами емоціями. Під час роботи над виставою ми йшли за автором, додавали щось своє. Мені було цікаво, що два чоловіки змагаються за кохання однієї жінки, що це любовний трикутник. А невіра в себе народжує третього персонажа. У виставі багато підводних каменів. Те, що бачить глядач у виставі, я зіграв як режисер. Вважаю, що режисер повинен бути і актором. Він має все проживати, придумувати персонажів, висловлювати свої думки через акторів. Звісно, це дуже складно. Ти перебуваєш на довгому шляху, ніби підіймаєшся на гору. Коли актор грає роль, у нього менше відповідальності. Якщо вистава не вдалася, актор не винен. Принаймні для мене. Винен лише режисер, тому що актор виконує його волю. Бути режисером складно, відповідально, але водночас дуже цікаво. Я придумав камери, придумав, що глядач бачить своє відображення. Це до нього звертається Текстель зі словами: “Ви перестали думати! Ви віддали цю привілею поетам, філософам”. Як актор я, звісно, не міг зіграти двох персонажів. Але в акторах хтось все одно знайде мої риси, мою манеру гри. Я сам все проходив мізансценічно, щоб звіритися з почуттями – органічно це чи неорганічно. А актори все це пропускали через себе, через свою психологію. Мені як режисерові хочеться зробити щось яскраве, смішне – протилежне тому, що ми створили. Людям у наш складний час це потрібніше. Має бути щось життєстверджуюче. Мене тягне до класики, хочеться попрацювати над Гоголем або Гольдоні. А ще подобаються американські бродвейські комедії. Не виключаю, що гратиму у своїй майбутній виставі, хоча й знаю, що це дуже складно. А ще сподіваюсь на щось новеньке в акторській професії в наступному театральному сезоні. А ось що розповіли актори. Віталій Овчаров, виконавець ролі Жерома Ангюста: “Цікаво було зіграти не так, як грав раніше. Саме таку можливість дала історія, яку нам із Олександром запропонував Євген Лунченко. Для самостійної роботи обирали п’єсу, в якій лише кілька дійових осіб. Працювати над “Косметикою ворога” – це одночасно і виклик, і цікавий творчий експеримент. Чогось подібного раніше ніколи не пропонували в театрі. Ми зустрічаємося з глядачем, і щоразу наша вистава інакша. І це далеко не фінальна точка. Зазвичай актор виступає адвокатом своєї ролі. Як людину я свого героя засуджую. Але цікаво було сховати ту біду, яка сталася з персонажем, що він є вбивцею. У ньому відбувається роздвоєння особистості. Для актора це надзвичайно захоплива історія. Звичайно, у кожної людини є якісь грішки, які вона намагається приховати. Я не виняток, але мої грішки не такі масштабні, яку мого персонажа. Він дуже закритий на початку історії, не хоче спілкуватися. Я теж не вважаю себе в житті занадто відкритою людиною. У цьому сенсі між нами є щось спільне. І темна сторона, яку у виставі уособлює Текстор Текстель, присутня в кожному. Головне, щоб він нас не переміг. Я брав участь практично в усіх самостійних роботах, якими займався Євген Лунченко, граю у поставленій ним виставі “Безіменна зірка”. З ним дуже цікаво, він позитивна людина з тонким почуттям гумору. Навіть таку драматичну історію, як наша, будує через гумор. Євген Лунченко намагається показати свій великий багаж історій як режисер. Інколи ми запитуємо: “А може, ця лінія не потрібна?” На що Євген відповідає: “Ні, потрібна”. Дуже хоче вкласти в одну історію багато пластів. Він може запропонувати якусь історію і чекає від нас імпровізації, яка триває й тоді, коли вистава вже живе на сцені. Приємно, що Євген нам у цьому довіряє. З колегою по сцені Олександром Валюком дружу поза театром. Він дуже добрий. Раніше у
Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки представив виставу “Косметика ворога” (за твором сучасної бельгійської письменниці Амелі Нотомб), яку на новій сцені театру поставив Євген Лунченко. Жанр вистави визначили як психологічний трилер.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
