Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Блажен, хто чує рух і в колуванні днів не забува про час, про обшири земні”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“І кожен день прожитий, мов офіра”: уселенський ритмоепос Павла Мовчана

Слово Просвіти, №31–32 за 2025 рік

Тарас ГОЛОТА, Дмитро КОЛЯДЕНКО, Юрій МОСЕНКІС Спираючись на слово Мовчанове, Немов на камінь з муру Прабуття. Філософічність буття, часопростір Космосу Узятий за заголовок рядок (Мовчан 2019, с. 113) – гасло всього жертовного подвигу великого борця за Українське Слово Павла Мовчана. “Кожна поезія – діалог ліричного героя зі світом, з батьківщиною, з родом, з коханою”, – зазначено в анотації до поетичної збірки з вельми інтимним найменням “Ти...” (Мовчан 2009, с. 152). Поезія 1959 року 20-річного Павла Мовчана, яка відкриває збірку вибраних поетових ранніх віршів, засвідчує любов до рідної землі й водночас відчуття одного з першоелементів буття: Твій холод і мене холодить, твоє тепло – моє тепло; ти – суть, ти – плоть мого народу, ти те, що буде, що було... Не відніму – додам любові, змертвілу глину оживлю і возвеличу в кожнім слові: О земле, я тебе люблю! (Мовчан 2019, с. 8). Навіяно образи округлого давньоримського першобога Януса та його тракійсько-грецького прообразу Фанеса і сфер Піфагора, рядочки натурфілософських поем Парменіда і Лукреція: В якому часі це? Якщо і він круглявий?.. Попереду вже стільки, як й позаду... Пригадуючи, ти передбачаєш... О Світовиде, ти восьмиоким зором навсібіч бачиш, кругло розумієш, ніде тобі розривів ані пауз – все замкнуте, сферичне. Чи не тому ти весь – одна суцільність? <...> О Світовиде, губи ти зімкнув і кругло запечатав мову, мов надів каблучку (Мовчан 2015: 281–282). Порівняймо той самий дух поезії “Щільність”: Блакить безмежністю підшита, а ти підшитий вічним часом... (Мовчан 2015: 292) – згадаймо давньоєгипетське: Усесвіт боїться часу, а час пірамід боїться. Поряд із образом Першосфери – образ Першопрірви (українське зяяти споріднене з давньогрецьким Хаос – образом Першобога як первісної Прірви, архаїчніше – розтуленої пащі чудовиська, інше споріднене слово позіхати, зівати): Порвавсь не ланець – круг: безглузда прірва зяє (Мовчан 2015: 361). Поетові властиве живе відчуття Першоелементів Усесвіту: У воду замислено довго дивився, неначе причину в глибинах шукав (Мовчан 2015: 338). Тут утілено міфологічно-давньофілософське уявлення про первісність Первісних Вод – затьмарена тисячоліттями згадка про Всесвітній Потоп (пік танення льодовика близько 12 000 років тому), підсилена у Давній Греції суголоссям архаїчної назви Океану Огенос і позначення народження генесіс. Не тільки просторовий, а й часовий масштаб Мовчанового поетичного Космосу – колосальний: В дзеркальнім часі відлік навпаки: Снується все з майбутнього – в минуле... Попереду – далекі всі віки, Всі мезозої, ящури, дракони... (Мовчан 2015: 566). Мовчанів епос переоспівує Сотворення Світу: Сотрясаючи світ до гранітних основ, випікаючи зір вогняними стовпами, Бог єство вивертав, щоб ціпильнами знов вибить душу, як сніп, блискавками... (Мовчан 2015: 601). І далі: Повітря гаряче розхитує обриси гір, від тиску проміння стискається зір, і міниться небо з блакитного в біле, і світло колюче занозиться в тіло... (Мовчан 2015: 611). Мовчанів Космос – живий, дишучий, несподіванозооморфний: членистонога хмара, мов павук (Мовчан 2015: 418). Коловий час Традиції (Та коло річне, що ввійшло в твоє тіло, // не зможе ніхто розімкнути й поднесь) несподівано протиставлений прямому шляхові Мага-Поета, котрий не підкоряється вищим силам, а змушує підкорятися собі (завершальні рядки – висновок): І, стежку свою не згинаючи криво в бік іншого простору й долей щасливих, рішуче зроби непохитний свій крок! (Мовчан 2015: 293). Епічний Макрокосм гармонізований у правдивого Словотворця Мовчана, як у Філософа-Поета Сковороди, з духовно велетенським Мікрокосмом (а звукопис гідний заклинань-анаграм): Спиваю з листків не росу, а краплини смолисті. І вийстя із часу, як нурт джерелистий... Пречиста десниця відсовує легко завісу – і ти сам із себе виходиш, як в поле із лісу... (Мовчан 2015: 365). Медіатор між небесним і земним світами – Слово, що торкає поетову душу владною магією піфагорійських небесних струн Аполлона (міфологічне вособлення небесних осей): Чому два словники: небесний і земний пронизують мене, як дві тугі струни, в мені бринять напружено й безладно? Але земний словник потовщується владно і голосом лунає називним. <...> Іменники мої! І власні, і загальні, привласнив вас на мить, щоб вічно називати, лунаєте з небес, та літери астральні замкнули плинний час у вас, як у загати... (Мовчан 2015: 551). Велетенський Ковчег – водночас і манюсінька дитяча Колиска: Я тут в човні, у ситі для життя, в розгойданій під стелею колисці (Мовчан 2015: 444). Нагадаймо, що праукраїнське колиба, запозичене багатьма мовами як український карпатизм, походить від праслов’янського колибатися, що позначало рух дитячої колиски. Особливо гостре в Мовчана відчуття часу: Одна протяжність сущого тривання, Ночей переливання прямо в дні, Переходів світання у смеркання (Мовчан 2019, с. 120). Де завершує Тичина, там починає Мовчан (поезія “Вечір... Ніч...”), око і світло нероздільні й приховано асоційовані з Сонцем (спорідненість зорі і зору): В очі світло натікає – душу висвітлить твою... (Мовчан 2015: 353, двоїстість значення висвітлить – “щоби висвітлити” і “має висвітлити”). Поет-деміург декларує місію посилення продуктивних сил природи проти руйнівних, це – кредо його життя і подвигу, і водночас це – традиційна віковічна психологія закоріненого в рідність землероба ще від величної Трипільської доби: Наперекір вогню і подихам пустелі, тебе зволожу я, щоб рунь зросла весела. Зіжну, і змолочу, і хліб знесу в оселю, аби далеких друзів на свята закликать (Мовчан 2019, с. 33). Сковородинською філософією, зокрема й поетично втіленою, віють рядки: Блажен, хто береже розважливі слова, і радістю журбу іржаву сповива, і, випивши вина прозорого ковток, бере у праву руч, мов берло, колосок. Блажен, хто чує рух і в колуванні днів не забува про час, про обшири земні і бачить поза всім безмежну широчінь і що минуща плоть безслідна, наче й тінь (Мовчан 2019, с. 53). Утілену звуками філософію Всесвіту бачимо в рядках: В дзижчанні бджіл, у сплесках ластівок, У захлинаннях ринв та водогонів вивчать абетку зроєних зірок і злизувати розпачі сллоні (Мовчан 2009, с. 10). Чуття тисячоліть, сакральне Трипілля, язичницька традиція Поет володіє неповторно-місійним чуттям часу, уподібнюючись епічному співцеві або літописцеві: Треба у глиняні чоботи взутись, щоб спорохнілі дні наздогнать. В промені часу клинопис бачу, очі площинні, хвилі борід (Мовчан 2019, с. 108). Мовчанові властиве яскраве глибинне чуття органічної сув’язі передісторії, історії та завтрашнього: якщо буде завтра, то буде й минуле (Мовчан 2019, с. 56). Поет немовби власноруч тче примхливу нитку історії: Услухливо, як камінь в річку, з чуттям всесяжним глибини летів, і струмені навстрічно вергали запах давнини. І кислість смушку в красній скрині, ітерпкість хрому й кунтушів, і хижі пера соколині, і дух козачої душі (Мовчан 2019, с. 78). Поет думкою, чуттям і словом уподібнений до трипільського майстра-жерця: Долучайтеся до творення всього сущого. Замикай пташку в насінину, в шкаралупі викохуй дерево і розмикай пальці – тече глина, а в ній – олені (Мовчан 2019, с. 55). Постають образи і трипільських майстрів прядіння та ткацтва, чия традиція була успадкована легендарною Троєю, і богинь прядіння як долі – давньоукраїнської Мокоші, давньоскандинавських норн, давньогрецьких мойр. Коштовно лунають дивозвуки віковічної трипільської атмосфери: Та залишків літа тобі не сховати: ген півень співає, кричить звіробій, солома співає на гребені хати, і стіни співають ясні, голубі (Мовчан 2015: 192). Наснажують Поета трипільські біноклі, за допомогою яких спостерігали добовий рух Місяця (від одного отвору до іншого на відстані витягнутої руки) для передбачення затемнень (високі технології!): Таріль трипільську склеїв з черепків І сам себе по часточках – з віків – Відновлюю, проте бракує змісту, Аби наповнить судину двоїсту... (Мовчан 2015: 621). Неначе ословеснюючи образ руки як центрального суб’єкта й водночас об’єкта первісного мистецтва, немовби суголосно до ідей знаного шанувальника української мови й давньої ідентичності академіка Миколи Марра, поет проголошує гімн руці: О руко! Няньчиш вогонь, запліднюєш землю і кладеш камінь на межі з холодом, Павло Мовчан, Дмитро Чистяк і Юрій Мосенкіс на творчому вечорі 9 липня 2025 р. Фото Андрія Михайлика

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин