Витоки · “В українській книжній поезії народна пісня зразу лягла в основу, як пишний оригінал”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Становлення української літератури в інформаційній безпеці сучасної України
Слово Просвіти, №31–32 за 2025 рік
Тарас ГОЛОТА, аспірант КНУ ім. Т. Шевченка, лавреат Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара
Майже півтора століття тому, у далекий 1878 рік, коли в окупованій московитами частині України діяв людожерський Емський акт про заборону українського слова, Іван Нечуй-Левицький публікує у львівському журналі “Правда” фундаментальну програмову статтю, присвячену різко відмінним шляхам розвитку української і московитської літератури. Письменника, що вчителював, не влаштовувала русифікаторська та колонізаторська роль учителя “російської словесності”, через те він, попри конфлікти, уникав викладання цього предмету. Автор підкреслює, шо давній Київ був літературним центром, християнська книжність розвивалася насамперед в Україні і лиш потім звідси “пішла на далекий північний край, в Новгород, в Суздаль, у Владимир на Клязьмі” (тут і далі виділено нами). Як давню українську літературу письменник розглядає “твори київських митрополитів Іларіона, Леонтія, Іоанна ІІ, проповіді святого Феодосія Печерського, Кирила Туровського, літопись святого Нестора, поученіє Володимира Мономаха, “Руську Правду”, “Слово о полку Ігореві””. Він указує на “ясні сліди української мови й народного духу” у “Слові о полку Ігореві”, літописі Нестора та “інших українських літописях”. Підкреслює Нечуй-Левицький і літературний та загальнокультурний вплив української інтелігенції на московщину: “Од того часу, як Богдан Хмельницький оддав Україну московському цареві Олексієві, київські вчені перенесли схоластично-клясичне літературне прямування в Москву, де до того часу панувала ще візантійсько-болгарська література: Єпіфаній Славинецький, Симеон Петровський-Ситніянович (Симеон Полоцький), Дмитрій Туптало Ростовський і багато інших київських учених перейшли в Москву і перенесли туди нове, свіжіше літературне прямування”. Письменник дає власне визначення книжній українській (староукраїнській) мові: “Мова сього другого періоду української літератури була інша, ніж мова першого періоду: вона була в основі церковнослов’янська, але в неї багато ввійшло слів українських, білоруських та польських”. Автора цікавить складний період, переходовий між княжою Руссю і наступною епохою: “після “Слова о полку Ігореві”, зовсім народного по духові, схожого на українські пісні.., ми вже бачимо Пандекти попа Миколи 1305 р., найдені професором Одеського університету паном Качубінським у Львові в одного каноника, написані через сто літ після “Слова о полку Ігореві” вже українською мовою”. Далі підкреслено, що українськомовні твори не поширювалися на московщину через мовні відмінності, тоді як створена в Україні церковнослов’янська література “йшла без запину на північ”. Поки “Пушкін та Лермонтов копірують Байронового “Чайльд- Гарольда” та “Манфреда””, “геніяльний українець Гоголь, почавши з народно-романтичних повісток з українського народного та давнього козацького бита, закладає нову школу, зовсім реальну”. За концепцією Нечуя- Левицькогоо, московитська література – гальмо для розвитку літератури української. “В Галичині, де не було великоруської літератури, українська література розвивалася самостійніше й нормальніше”. “А тим часом українська література зразу стала на таку стежку, на котру великоруська література ступила тільки в особі Гоголя і його школи: та стежка була реальна, національна й народна… Українська література йде сією стежкою з самого початку ХІХ віку, стала на сю дорогу ще тоді, як в великоруській літературі не було й мови про національність та народність”. Нечуй-Левицький наголошує на необхідності розвитку української літератури саме українською мовою, підкреслюючи відмінність у цьому плані української ситуації (іноземне панування) від інших. “Було б смішно сказати, що, наприклад, французька література повинна бути на французькій мові, але що стосується до України… – тут нема нічого смішного”. Окрім творення українською мовою, українська література “повинна виявити психічний український національний дух та характер”. Так, порівняно з іншими літературами “Недостача елегантности, естетичности, фантазії й глибокого серця зразу дає впізнати великоруські поетичні твори, по більшій частці холодні, як полярний лід, і монотонні, як снігове поле. Пушкінові поеми неначе чудові цяцьки, вирізані з льоду, і такі холодні, як лід. Такі самі твори графа Толстого, Писемського, Гончарова, Достоєвського…” На противагу їм, “Українська література виявила в собі національний український дух та характер: широку гарячу фантазію, глибоке ніжне серце, тиху задуму, сміх зі слізьми, гумор” – спершу в народних піснях, а потім “в творах національного українського поета Шевченка, в котрого, окрім фантазії, кожна стрічка, кожне слово ніби обмочене в чуття, ніби тільки що вилинуло з самої глибини серця”.
Психологічні основи українського фольклору та літератури дослідник убачає в соціальному ладі княжої Русі. “Глибокий демократизм пронизує українське життя од самого початку української історії до останніх нових часів. В давні часи українська громада жила своїм республіканським саморядом та самосудом, як за давніх вічових князів, так і за козаків, і замерла тільки в часи знесення Запорізької Січі 1775 року, коли було вбито Росією останнє українське саморядне народне віче в Січі, остання купа чи громада в цілій слов’янщині. Той дух не замер в українському народі і до нашого часу, не вважаючи на панщину, на знесення козаччини, на знесення вибірного права сільських та міських громад; той демократичний дух уже внявся в українській літературі тав українській інтелігенції і виявляється ще виразніше в теперішні часи, за що українську літературу постигла урядова кара… Тут причина не в одній тільки формі – в українській мужичій мові, котра інстинктивно потягла за собою демократичний дух в літературу; тут лежить ще друга, глибша причина – в демократичному характері української нації”. На противагу московитським порядкам, для письменника ідеали демократії в українській історії – “давній вічовий та княжий період української історії” і “період козацький”. “Національний демократичний дух української літератури” – це те, що аж ніяк не сумісне з москвою з її “панським централістичним деспотизмом”. Сформульовано принцип, на основі якого розвивалась українська література від княжого періоду (як показують сучасні реконструкції) до геніального Шевченка. “В основі поетичної книжної мови повинна лягти мова народної пісні, так щоб вірші поета були зовсім похожі на вірші народної пісні… В українській книжній поезії народна пісня зразу лягла в основу, як пишний оригінал. Шевченко в своїх творах поклав в основі народну пісню і підняв народну поезію високо, не зміняючи ні на кришку ні її форми, ні вмісту, так що Еміль Дюран… призначує Шевченкові таку роль відносно до українських народних козацьких та гайдамацьких пісень, яку мав Гомер для грецьких народних героїчних поем”. Відповідно до цього принципу поетика “Слова про Ігорів похід” тотожна поетиці українських народних пісень, тобто народна так само, як Шевченкова. “В козацьких думах, наприклад, кривава битва прирівнюється до пира; поле, закидане трупами, – до поля, закиданого снопами, – зовсім так, як і в “Слові о полку Ігоревім””. Отже, у програмовій праці Івана Нечуя-Левицького княжа Русь – узірець української державності, демократії, літературного розвитку на тривалі наступні віки.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
