Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
12 “Таємниці на те й називаються так, що до кінця їх ніхто не здатний розгадати”. Автора! · с. 12сторінка оригіналу ↗

Історія однієї пісні Найкоротшим шляхом — у народні!

Слово Просвіти, №32 за 2018 рік

Анатолій ШКУЛІПА м. Ніжин Скільки в нас пісень розійшлося світом із невідомими авторами!.. Або — ще простіше: слова і музика — народні!.. Так, оцінка — якнайвища. Бо що ще вище від народу нашого? Але ж і не справедливо! Все-таки душу в ці пісні вкладали конкретні люди… Іще живі. Свою душу, теж конкретну, хоча й лише маленьку часточку від народної, звичайно… Хочу справедливість повернути. І покаятись одночасно… За свою байдужість (чи нерозторопність) — не чиюсь. І, можливо, за те, що не піднялася в ту слушну мить рука, щоб записати… А повинен же був!.. Бо таке рідко коли трапляється. Але назад не вернешся. Мова про прекрасну українську, як пишуть і оголошують повсюди, народну пісню “На зорі мене, мамо, збуди”. Включіть інтернет і ви там обов’язково її почуєте у виконанні різних солістів і колективів. Бере за душу — неймовірно! Аж сльози вибиває… Нагадаю слова. Переконаний, що багато хто відразу згадає, особливо зі старшого покоління. Та й молодшому — не гріх прикластися серцем до цієї пісні. Отож про авторство. Їхав колись Микола Середа, іще зовсім юний, на свою рідну Полтавщину. Із Ніжина їхав, де працював. У Лубнах зайшов у привокзальну їдальню щось перекусити. І зустрів знайомого, скромного сільського вчителя. Розговорилися. Ось учитель витягає з кишені листочок зі шкільного зошита і простягає Миколі: — Почитай. Що ти скажеш? Середа швидко пробіг очима по рядках. — Що я скажу? Та це ж пісня!.. — Але ж на пісню музика потрібна, — несміливо припустив учитель. — Хто напише?.. — А я ж і напишу! — сказав Микола і, вихопивши з вазки на столі серветковий папірець, миттю накреслив на ньому довгі лінії і тут же, як ластів’ят на дроті, посадив на них ноти, мовби благословляючи їх у далекий і щасливий політ! Учитель сидів і, здавалося, не дихав. Боявся злякати тих ластів’ят… Щоб не пурхнули вони передчасно з того дроту йне попадали, так і не защебетавши щемливо. Через кілька хвилин Микола простягнув серветку своєму ошелешеному знайомому: — На ось… На пам’ять! Учитель узяв тремтячими пальцями, подивився… — Але ж я не знаю нот. Не вмію читати так одразу. Проспівай, якщо можна! І Середа проспівав. Напівпошепки, підглядаючи краєчком ока в папірець із ще не завченими словами. На зорі мене, мамо, збуди, Хай надворі вітрів перешуг. Я тобі із криниці води На цілісінький день наношу. Бо криниця глибока у нас, І до неї іти по стерні... Снилась, мамо, чомусь ти не раз На життєвих дорогах мені. Снилось, ніби ти йшла із відром, Срібна паморозь брови взяла... Як хотів я весняним теплом Прилетіти тоді до села. Зашуміти дощем у гаї, Впасти травами тихо в ту мить І натруджені руки твої Біля серця свого обігріть. На зорі мене, мамо, збуди, Хай надворі вітрів перешуг. Я тобі із криниці води На цілісінький день наношу. Учитель так розхвилювався, щой дар мови втратив. А Середа, донаспівувавши до кінця, подумав трохи і сказав: — Це про мою маму написано! — відвернувся й продовжив: — Воно з самого дитинства в мені бринить, оте недорозгадуване синівське почуття… Тільки слів не вистачало, щоб вихлюпнутися назовні. На тому й розійшлися поспішно. Мабуть, щоб один в одного сліз не побачити, що враз накотилися на очі густим туманом. Хто, як і куди — тепер уже ніхто достеменно не скаже. І не зв’яже до купи кінці давно обірваних ниток. Пісня пішла по світу як народна, мимохіть отримавши щонайвищу оцінку. Автора слів теж ніхто не дошукувався, на жаль, хоча в моїй голові мерехтіло, крутилося його прізвище, але чомусь не з’являлося. Бо ніколи, певне, й подумати не міг, що така пісня — й без авторів гуляє по світу… І якби не мимовільне бажання заглянути в інтернет, щоб слова списати, так би воно й умерло в мені. Знайшов пісню легко і мовби що штрикнуло мені межи очі: автори слів і музики — невідомі. Свіжо штрикнуло: як це?.. Та ж принаймні автора музики я, виявляється, знаю! І повертаю йому віднині хоч частинку свого боргу. Хай іде він — мій друг Микола Середа — по цьому чарівливому світові… І не сам, а разом із цією прекрасною задушевною піснею — і за себе, іза того, хто дав йому ці неймовірно прості, але такі щемливі слова. Шукаю далі… І раптом! Натрапляю на книжку Володимира Чуйка, у якій він зібрав кращі вірші різних поетів про матір. І що я бачу? “На зорі мене, мамо, збуди” — власною персоною! І з цілком конкретним автором! Дмитро Андрійович Головко — наш земляк, із тичинівських Пісків на Бобровиччині. Мій учитель і старший товариш. Редактор кількох моїх книжок. Автор післямови до однієї з них. Сором мені, сором! Недарма кажуть, що найнепомітніше те, що на видноті. От вам і народна пісня! Слова Дмитра Головка, а музика — Миколи Середи! Рідна, їй-Богу! Така приємність докопуватися до найчистіших джерел. Телефоную до Головка. Виявляється, Дмитро Андрійович цей вірш написав на замовлення земляка з Парафіївки Ічнянського району Івана Цинковського, чудового поета, який тоді працював у газеті “Колгоспне село” (зараз “Cільські вісті”), де й надрукувався невдовзі. Через певний час цей вірш з’явився у надзвичайно популярному серед сільських жителів відривному настінному календарі. Мабуть, звідти й переписав його сільський учитель. А може, із першої поетичної збірки Дмитра Головка “Плем’я робітниче”, яка вийшла у світ у 1958 році в київському видавництві “Молодь”. Невдовзі Андрій Малишко на письменницькій нараді назвав цей вірш кращим на материнську тему. Та й нині — хто може заперечити авторові всесвітньовідомої “Пісні про рушник”? Додам лише, що Микола Петрович Середа (15.05.1945—05.01.2002) родом Дмитро Головко із Гадяча на Полтавщині, досить тривалий період працював викладачем Ніжинського училища культури і мистецтв імені Марії Заньковецької. Писав музику, аранжування. Без жодного інструмента під руками міг написати партитуру для будь-якого оркестру, хору чи ансамблю. Музика стала для нього диханням. Сидів собі в студії і творив. І зовсім не думав про славу. Ще одне підтвердження: скромність — найкоротша дорога в забуття. На зорі мене, мамо, збуди… І правда, хто рано встає, тому Бог дає. А мені чомусь довго не давав. Тривалий час у моїй голові жили і поет, і композитор, та, певне, у різних півкулях головного мозку — як на різних пікулях планети Земля. Між ними стояв отой сільський учитель. Я чомусь подумав тоді, що це він написав вірша. Бо це ж було десь на початку вісімдесятих років минулого століття. Я тоді лише входив у літературу. А знав же обох авторів. Тільки кожного окремо. І часто з ними зустрічався, розмовляв. Це ж запросто б міг звести їх!.. Познайомити! Вони б охоче погодилися. Ще б пак! А так Дмитро Головко тільки й чув, що музику написав якийсь хлопець із Полтавщини. А Середа гадав, що ті слова написав сільський учитель. Бо ж на пом’ятому папірці. Чим і заклав у мою голову таке неподоланне гальмо. Слава Богу, відпустило. Автори вийшли із затінку — і пісня ітиме по світу тепер із їхніми іменами. Я колись писав, що Миколі Середі, маленькому хлопчику із Полтавщини, вручала грамоту сама Катерина Фурцева, міністр культури Радянського Союзу. За перемогу у всесоюзному конкурсі юних композиторів. Ще школярем Коля взяв участь у тому конкурсі. Одним із завдань тоді було написати на слова місцевого автора музику про місто, в якому відбувався конкурс. Чи то Світлогорськ, чи Світлодарськ… А може, й Світловодськ! Точно вже не згадаю, але що в назві було присутнє щось таке світле, так це точно. Перемогу здобуто, славу забуто, одна лише мелодія. Ні-ні — та й зрине у Миколиній пам’яті. Одного разу, коли я зайшов до нього в студію, він запропонував: — Напиши слова, якщо виникне бажання… І наспівав мені мелодію. Ту саму, з якою перемагав колись. Я й написав: пісню про Ніжин, яку назвав “Наш ніжний град”: Із глибини обпалених століть Явився нам із сонця і роси Унєнєж-сад у чарах верховіть, Наш ніжний град у золоті краси. Понад Остром, де верби в синій млі І тишина промінить береги, Як діамант поліської землі, Наш ніжний град іскриться навкруги. Зоря надій у кожному вікні І доброта — в пошані над усе. Мов чарівник, небачені вогні Наш ніжний град у молодість несе. Цвіте луна від серця навсибіч І вироста у дзвонах синява. І кожен крок до незабутніх стріч Наш ніжний град, наш Ніжин осява. Пісня звучала й на центральній площі Ніжина, в час святкування Дня міста. Композиція, підготовлена заслуженим артистом України Валерієм Кирилюком, вражала і захоплювала. Я згадав іще одну пісню, музику до якої написав Микола Середа, для того, щоб сказати: ті, хто знаються в музиці, можуть потвердити, що обидві мелодії написані однією рукою. Почерк музики, як і почерк письма — одні й ті ж закарлючки, які притаманні лише автору. Та й скромність — доволі вагомий аргумент. Якби був живий Середа, він, прочитавши моє письмо, тільки б скривився: мовляв, навіщо це? Для нього головне, що пісню співають люди. Аж тут… Викладачі Ніжинської музичної школи започаткували вельми цікавий конкурс — запропонували вихованцям написати свої мелодії на згадані слова. Серед переможців — Юліана Король, внучка Середи… Чи не радість?! Згадує дочка Миколи Петровича Середи Вікторія Вишнева: — Коли я спостерігала, як батько працює, мені часом здавалося, що музику він відчував кожною клітинкою свого організму — не те що кожним нервом. Він на рівних говорив із найвідомішими композиторами, які завжди рахувалися з його думкою: із братами Платоном та Георгієм Майбородами, з Олександром Білашем, з іншими відомими музикантами чи диригентами… Його зв’язувала дружба з майбутнім народним артистом СРСР композитором Григорієм Пономаренком, який був родом із села Морівськ Козелецького району Чернігівської області і не раз приїздив до Ніжина, спеціально до батька. Сідали на кухні і довго сперечалися про пісні, слова й музику до них. На той час Григорій Федорович уже був автором широко відомих у Радянському Союзі і за його межами пісень “Отговорила роща золотая” і “Не жалею, не зову, не плачу” на слова Сергія Єсеніна, “Ой, снег-снежок”, “Оренбургский пуховый платок” і “Я назову тебя зоренькой” (Віктора Бокова), “А где мне взять такую песню”, “Подари мне платок”, “Что было, то было” і “Растет в Волгограде березка” (Маргарити Агашиної), “Тополя” (Геннадія Колесникова). Але ж було що відомому композитору дізнатися в мого батька, на двадцять п’ять років молодшого, якщо він так охоче їхав до нього! Не в Москву, не в Ленінград, нев Київ, де були значно відоміші за батька майстри написання пісні, а в Ніжин!.. Таємниці на те й називаються так, що до кінця їх ніхто не здатний розгадати. Та ще й під прахом часу, якого вже нікому не вернути.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин