Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вицької армії на землі інших народів імперії. Репресії 1937 року — це не тільки сталінські накази. За ці репресії несуть відповідальність громадяни Радянського Союзу. Тільки ті держави, народи, які пройшли через горнило покаяння, змінили свою долю. Сьогоднішня політика цих держав свідчить, що в свідомості людей, менталітеті народів сталися радикальні, корінні зміни. І цей висновок є справедливим і повчальним для всіх часів, всіх суспільств, всіх народів — і для пострадянських країн також.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ У 2004 році в урочищі Сандармох поблизу Медвежогорська постав символ вшанування українських жертв репресій — Пам’ятний Хрест “Убієнним синам України”. Голова Товариства українців Карелії Лариса Скрипникова виявила максимум заповзятливості, патріотизму, самовідданості, притаманній щирій українській душі, аби з’явився цей гранітний величний пам’ятник. І цього року, попри всі обставини, приїхала до цього святого місця. Як і в минулі роки, в Карелії відбулося вшанування загиблих борців за волю, правду, життя. В заходах взяли участь українці Карелії, представники українських організацій Росії, Москви, Санкт-Петербургу, Санкт-петербурзького Меморіалу. В Сандармох прибули тимчасовий повірений у справах України Р. Німчинський, представники генконсульства України в Санкт-Петербурзі, генеральний консул Леся Лозинська, генконсули Польщі, Фінляндії, США, Литви, Латвії, Естонії. Присутні поклали квіти і запалили свічки пам’яті невинно убієнним. На мітингу, на відміну від попередніх років, не було представників російської влади будь-якого рівня. Не було й відомого правозахисника Юрія Дмитрієва, який виконав величезну роботу по встановленню самого факту масових вбивств в урочищі Сандармох. Нині цей правозахисник сидить у тюрмі за надуманим обвинуваченням. Не було делегації від українського товариства Карелії “Калина”, що може свідчити про нинішнє загальне становище українських громадських організацій в Росії. Біля Хреста було прочитано молитву за упокій душ синів і дочок України. Невтомна Лариса Скрипникова організувала поминальний обід, частувала поминальним короваєм, який спекла сама. 1937 рік увійшов в історію як рік масштабних репресій кривавого сталінського режиму. Чи були б можливі репресії, якби не було мовчазної або немовчазної підтримки народу? Сотні тисяч, мільйони сиділи в таборах, і не менше людей на мітингах таврували ворогів народу, писали доноси. То ж хіба лише Сталін і його прислужники несуть відповідальність за масові репресії?! Більшовицький режим не впав з неба, революційні зміни в Російській імперії сталися при підтримці народу, і подальша комуністична практика теж отримала підтримку більшості народу. Більшовицький режим був принесений на штиках російської більшо-
Об’єднана прес-служба українських організацій Росії (ОПС УОР)
Продовження теми на стор. 6.
5 серпня 2018 р. виповнилася чергова 81-а річниця трагедії Сандармоху, де у 1937 р. сталінський режим масово вбивав українців, поляків, естонців та в’язнів інших національностей, де вбивали росіян, які не сприймали злочинну політику Сталіна.
ОЛЖЕЮ БОГОВІ НЕ СЛУЖАТЬ
ХАРКІВЩИНА КАЛИНОВА
МИКОЛА ТИМОШИК ВІДПОВІДАЄ
СЮЖЕТ, ЩО ОЖИВАЄ
14-15
“Головне — маємо знати, який світогляд у людини, котру влада вперто нав’язала журналістському середовищу”. Погляд · с. 2сторінка оригіналу ↗ Віталій АБЛІЦОВ
Нещодавно автор став випадковим свідком запальної дискусії на тему майбутніх президентських виборів. З радіоприймача звучала пісня у виконанні популярного С. Вакарчука, і один з присутніх іронічно зауважив: “Співає майбутній президент… Ще додати Зєлєнського та Вєрку Сердючку — і вперед!” Його співрозмовники різко заперечили: “А що? Чому ці хлопці не годяться? Може, саме вони і є найдостойнішими!” Кожен має право на власну думку, тим більше, що значна частина майбутніх виборців добре пам’ятає крилатий вислів лідера петроградського жовтневого перевороту 1917 року “Кожна кухарка повинна навчитися керувати державою”. Та все ж у подібних випадках доводиться песимістично розводити руками — немало ще наших громадян позбавлені не лише достатнього розуміння ролі виборів для долі країни, але й взагалі не знайомі з азами принципів і смислу політичної боротьби. Але, як прорік колись перший Президент України Л.Кравчук: “Маємо те, що маємо”. Всі ці події відбуваються у часи, коли переживаємо складний період спроб реалізації задекларованих владою реформ (на жаль, у більшості — псевдопланів), особливо в інформаційній сфері, від чого залежать не лише результати майбутніх виборів, але й завтрашній день нашої держави — Україна знаходиться у мілітарному протистоянні, поєднаному з гібридною війною з агресивним північним сусідом. Незрідка сьогодні можна почути-побачити, як політики нарікають на виборців: мовляв, погано орієнтуються у нинішніх подіях, готові проголосувати за представників будь-якої політичної сили. Але й самі політики не часто ставлять запитання: чи є в українського суспільства можливість отримувати нині достатню кількість інформації, особливо щодо внутрішнього життя держави? Судіть самі: Україна не має жодного періодичного друкованого видання з солідним тиражем, яке б поширювалося не лише в столиці, але у всіх регіонах. Різко знизилась якість передач радіо та програм телебачення. Є підстави твердити, що у нашій державі відсутня адекватна воєнному часу система контрпропаганди. Імітовані владою “реформи” супроводжуються подіями, що суперечать нормам життя в демократичній державі, зокрема, масовими звільненнями фахівців у державних структурах радіо й телебачення, з яких багато хто віддав улюбленій справі десятки років свого життя. Отже, київські очільники ігнорують один з найголовніших принципів державотворення — інформування суспільства (власне, основне завдання ЗМІ: моніторинг дій влади та поширення суспільно значимої інформації). Саме тому у значної частини виборців немає іншого вибору як продати свій голос за мізерну суму чи обміняти його на пакунок гречки.
У вузьких колах Суспільного телерадіо не вщухають дискусії на тему: “Хто ініціював практику одночасного мовлення зі студій, де встановлені і радіоапаратура, й відеокамери?” Переконаний, що “батько” цього “відкриття” не одержить лаврового вінка хоча б тому, що телебачення зразка “балакаючі голови” і на Хрещатику, і на Мельникова, звідки ведуться передачі, прижилося в Україні ще на початку 90-х років минулого століття. Щоправда, сьогодні те “нове-старе” вимушені егоїстично практикувати тотально лише тому, що іншого виходу просто немає (левова частина бюджетних коштів йде на захмарні зарплати нових очільників українського радіотелебачення та ще на не менші від зарплати премії-заохочення їм же). От тільки не ясно: у світі платять за успішно і якісно виконану роботу, а за що одержують сотні тисяч гривень нинішні керівники вітчизняних електронних ЗМІ? Апетит, як кажуть, приходить під час смачного обіду (про нинішні й можливі джерела фінансування національного радіотелебачення — саме так би належить називати систему електронних засобів масової інформації, мова піде нижче). Принагідно заакцентуємо: хапальні споживацькі настрої у середовищі керівників державних структур інформаційної галузі зашкалюють. Не так давно голова правління ПАТ Національної суспільної телекомпанії України З. Аласанія преміював членів правління ПАТ НСТУ Р. Вінтоніва, І. Гребенюк, О. Кольцову, Ю. Макарова, Р. Никоненка, М. Чернотицького. Премія в розмірі тримісячної зарплати — 172 тисячі 800 гривень. Бенкет під час чуми! Ще одне суттєве у даному випадку зауваження: поняття “телебачення” (у розумінні — передача на відстань “живого зображення”) в сучасній Україні набуло дещо іншого (далекого від істини) змісту. Якщо сьогоднішнє радіо — це активне поширення в ефірі спілкування “балакаючих голів”, то вітчизняне ТБ — пасивне відеозображення тих незмовкаючих голів. Іншими словами: національне телебачення за чверть століття так “зареформували” люди, котрі мають умовне відношення до журналістики, що, можна сказати — воно майже зникло. Конкретніше: після 1991 року центральна київська влада, ліквідувавши Держтелерадіо УРСР, нічого іншого не створила; і якщо державні провідники не схаменуться й не перестануть вкотре набирати чергову компанію псевдокерівників й нездарні кадри до інформаційних структур за принципом “свої – не свої”, маємо всі шанси розпрощатися з наймодернішим надбанням сучасності. Зрозуміло, що не від доброго життя той нав’язаний шлюб, те сусідство радіо-телебачення в тісній студії, а через відсутність відеопродукції (чи як тепер говорять — контенту). І все це відбувається у той час, коли кошти на розвиток електронних ЗМІ є! Тільки використовуються вони не за призначенням. Судіть самі. Нині в Україні фактично діють три міністерства інформації: ірреальне Міністерство інформаційної політики (міністр Ю. Стець), не зрозуміла своєю діяльністю Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (голова Ю. Артеменко) і реліктовий Державний комітет телебачення та радіомовлення України (голова О. Наливайко). Зауважимо, що жоден з названих “очільників”, не зважаючи на численні нагороди й високі посади, нічим позитивним у журналістиці не відзначилися. Ю. Стець — безталанний клубний працівник, “полководець інформаційних військ України”, зробив “успішну” кар’єру завдяки своїм зв’язкам та знайомствам. Ю. Артеменко, хоча й ходить сьогодні всюди у вишиванці, прославився в Запоріжжі як затятий русифікатор місцевої преси (на нинішній посаді “новоявлений українофіл” вилучив з вітчизняного ефіру аж 10 російських телеканалів (!?) та веде суперзатяту боротьбу із зарубіжними фільмами, піснями тощо; разом з тим провайдери спокійно поширюють по кабельних мережах московську телепродукцію, бо їхня комерція буцімто не ідеологічна: “чим більше надав послуг, тим швидше товстішає власний гаманець”. Обурює й остання “антимосковська акція” Ю. Артеменка: знову підписав ліцензію на мовлення в Україні одіозного телеканалу “Интер” на сім років. О. Наливайко — типовий герой нашого часу: колишній відданий комсомольський функціонер обласного та столичного рівнів; керує Держкомрадіотелебаченням (остання псевдооздоровлююча акція — “роздержавлення” друкованих ЗМІ, що фактично призводить до знищення українських газет та журналів в Україні). А тепер порахуйте, скільки бюджетних коштів йде на забезпечення фінансових апетитів цих провладних установ-трутнів. Не будемо зважати на кошти, що йдуть на утримання службових приміщень. Досить підрахувати керівні зарплати та їхні непомірні премії! І це при постійному наріканні, що бракує коштів на розвиток галузі. Суттєвим додатком до Фонду розвитку преси та електронних ЗМІ в Україні повинне стати оподаткування зарубіжних газет та журнальних видань, радіо й телебачення, що засновані й фінансуються з-за кордону (не треба нічого забороняти й закривати — хай платять!) Вітчизняні власники газетних і журнальних видань, радіо та телекомпаній (олігархи — господарі приватних радіо та телеканалів!) теж повинні оподатковуватися (останні як за свою присутність в українському інформаційному просторі, так і за поширення в ефірі своєї продукції). Невипадково Україна — чи не єдина держава, де рекламний ринок переміг інформаційний (перегляньмо фах заступників та помічників керівників радіо, телебачення, відповідних урядових структур — всі рекламники). Як наслідок цього: радіо й телебачення стало нічним (вдень у всіх програмах тотально панує пані Реклама — нувориші заробляють!) Переконливий приклад — історія безцеремонного вторгнення-впровадження 1996 року російської філії московського ОРТ (Общественное российское телевидение — Громадське російське телебачення) в український інформаційний простір. Досі фактично ОРТ не пішло з України. Реалізаторами цього проекту є вітчизняні олігархи (нині “Интер” належить Д. Фірташу — 80% та С. Льовочкіну — 20%). Додамо, що телепрограми “Интера” поширюються майже по всій Україні. Тоді як Суспільне ТБ та інші телеканали — лише десь на 70%. Чверть століття — для вічності незначний історичний відрізок. Але якщо нині Україну очолюють ті, хто вважає себе патріотами, то результати повинні бути позитивно відчутнішими (тим більше, що йде війна!). Принаймні належить зрозуміти, що успішний уряд належить формувати за доцільністю, а не за кількістю представників партій та кланів, котрим роздають омріяні ними портфелі — плату за підтримку на чергових виборах; що керована владою інформаційна галузь — анахронізм і, нарешті, що будь-який народ справді здатен споживати різні культурні цінності (буває й народу-загарбника, поневолювача), але цей байдужий до своєї долі народ ніколи не буде визнаватися людством як цивілізований, бо він залишається рабом чужих ідей, знань, цінностей. Ось чому не можна зволікати й так байдуже дивитися на проблеми розвитку вітчизняного інформаційного простору. Потрібні і газети, радіо та телебачення, Інтернет тощо — пропаганда й контрпропаганда. Тоді суспільство по-справжньому зрозуміє зміст подій і в Донбасі, й в Криму. Й тоді не буде у політиків підстав бідкатися, що виборці, мовляв, неправильно голосують). Сьогодні владі належить зрозуміти і визнати, що 1991 року Україна втратила шанс реформувати передусім архіважливу для незалежної країни інформаційну галузь — фактично вітчизняні ЗМІ лише змінили своє ідеологічне забарвлення (так би мовити — змінили маску). Рішучість подібного твердження пояснюється тим, що, поперше, вітчизняні очільники — насамперед, жоден з Президентів, — ні разу не піднялися до розуміння ролі й значення інформаційного простору у житті задекларованої незалежної України. Вибір шляхів виходу з кризи, до якої потрапили вітчизняні ЗМІ, широкий. Можна обрати німецький, коли створюється Рада з преси, до складу якої входять журналісти (а не підсадні качки — слуги влади), делеговані Національною спілкою журналістів та Національною профспілкою засобів масової інформації, а також видавці, направлені до Ради Національною спілкою видавців газет та спілкою видавців журналів (їх у нас немає, то ж належить створити — знову ж-таки, без участі влади).
Тоді не буде нинішній керівник НСЖУ С. Томіленко бідкатися, що “олігархи, які створюють ЗМІ для політичних впливів, не потребують якісної журналістики”. Є інші варіанти подолання безвиході — нам ближчі природно, європейські. Коли б ми після 1991 року розпочали реформувати інформаційну галузь — незалежну від влади, правдиву й цивілізовану — сьогодні б не мали радіотелесміття в ефірі, тенденційних публікацій на газетних шпальтах тощо.
На чолі Суспільного мовлення — кандидату найманці французького легіону? Що таке французький Іноземний легіон і чим він займається? Дещо нагадаємо про це читачам. Це складова Збройних сил Франції. Гасло війська “Легіон — наша Батьківщина”. Набирають добровольців зі всього світу. Воюють у всіх кутках планети Земля — за солідні гроші. Бажаєш стати легіонером? Одразу згоджуйся на зміну прізвища та імені — іншими словами, на зміну самоідентифікації. Що надихнуло свого часу реформатора українського радіотелебачення З. Аласанію податися до французького легіону, автору невідомо (та й навіщо нам про це знати — це його особиста справа. Тим більше, що добровольця туди не взяли). Головне — маємо знати, який світогляд у людини, котру влада вперто нав’язала журналістському середовищу. Це З. Аласанія все ще згадує про свою спробу стати легіонером, отже це не випадок у його біографії, а певне бачення свого призначення на землі. Нас цікавить інше — портрет особистості, якій довірили створити фактично нове (нинішні очільники та їхнє оточення люблять де треба й не треба вживати поняття “модерні”) радіо й телебачення в Україні. Ось одне з інтерв’ю З. Аласанії, що вражає багатим (?!) словником колишнього харківського журналіста з дипломом будівельника. “Ми прибрали все лайно” — так оцінив початок своїх реформ З. Аласанія. Що він мав на увазі, зрозуміти важко, бо те, “прибране”, про що сказав нинішній голова правління НСТУ, образно кажучи, залишилося й переважає в програмах і радіо й телебачення (взагалі-то, справжні мудрі реформатори розумно поєднують і напрацьоване попередниками, й запропоноване своє нове). Матеріали конкурсного відбору, програми претендентів теж здивували. Бо не проста це справа — оновлювати інформаційну галузь, коли всі претенденти-кандидати — добре відомі у навколотелевізійному середовищі, але не своїми особливими творчими чи організаційними досягненнями, а просто тим, що вони, як кажуть, є на світі. Цього, звичайно, мало. Тому найкращий вибір — європейський варіант оздоровлювальних змін. Але події навколо Суспільного радіотелебачення розвиваються згідно давно окреслених планів групи, котра вперто просувала вперед З. Аласанію (журналісти говорять про гостре бажання лідерів тієї групи залишити на Хрещатику лише будинок колишнього Держтелерадіо, а на місці старої частини установи та солідної території внутрішнього двору відгрохати піднебесної висоти торгово-
“Нас порятує не МВФ чи опора на бізнес супербагатих, навіть не сильна армія, а свідомий вибір державницької ідентичності”. 3 Суспільство · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
розважальний комплекс — що ж, ідея непогана для множення прибутків майбутніх господарів-нуворишів). Не лише з Божої примхи переможцем став З. Аласанія, бо, знайомлячись з його програмою, можна тільки дивуватися та ставити на полях знаки питання (зміст породжує здогад — а чи сам автор може пояснити, про що він говорить?). Мало конкретики, більше туманних планів та нереальних намірів. І жодної відповіді на питання: “Як досягти очікуваних змін?” Нема відповіді й у змісті інтерв’ю, що поширює останнім часом З. Аласанія. А лідер, котрий сам сумнівається в перемозі, перший ворог. Можливо, навіть не в особистості випадкового голови НСТУ проблема? Словом, очевидно харків’янин З. Аласанія помилився, взявшись не за свою справу — телерадіовоза з трясовини йому не витягти. Зрушити з місця те, що має загадкове клеймо “УР+УТ”, не так просто. Хоча сьогодні Москва майже не забирає в Останкіно все краще, що є в Києві, але утверджена десятиліттями провінційна посередність і русифікованість все ще панує і в студіях на Хрещатику, й на Мельникова. З розпачу З. Аласанія говорить про якусь інтелектуалізацію українського телебачення та радіо. Але Хоркіни, Тягнирядни та іже з ними вже все зробили навпаки: переконливо продемонстрували радіослухачам як це робиться — радіоаудиторія різко зменшилася, радіо залишають талановиті журналісти та ведучі програм, що мали свої віддані слухацькі аудиторії. Звичайно, сьогодні немає практики контролю з боку суспільства за ЗМІ — демократія (якби ж то справжня!). От коли доживемо до часу незалежної преси та електронних ЗМІ, то стане ясно — хто талановитий, а хто імітатор. Радіомовлення, телебачення — це перш за все імена, постаті, люди, котрих знають і ким захоплюються. Хто ці “каліфи на час”, котрі сьогодні засіли в студіях та перед мікрофоном? Не буду називати нинішніх керівників українського телебачення — підлеглих З. Аласанії. На жаль, майже немає серед них талановитих журналістів, у яких є глядач, кого знає телеаудиторія, якого хочуть бачити й слухати. Хто працює цікаво, відкриває завжди щось нове, допомагає зрозуміти сучасність й оцінити минуле. Згодьтесь, коли б в театрі не було талановитих акторів, хто б ходив туди? Повторюся: йдеться про обіцянки З. Аласанії інтелектуалізувати вітчизняне телебачення й радіо. Як це він планував зробити, досі залишається нерозгаданою таємницею. Пояснення просте — бракує творчих ідей і рятівних планів, таланту бачити ті спасенні шляхи. Тільки реалізовувати ці плани повинні не аласанії, не ложкіни, не безуглі та інші раби “золотих горщиків”, а патріоти своєї батьківщини.
“Я більше не журналіст, тепер у мене найбільше бажання — бути бізнесменом” Так сказав генеральний продюсер популярного телеканалу. Скільки “журналістів” хотіли б піти цією стежкою? Бо що дає сьогодні журналістика навіть небезталанним? Безпринципним — досить товсті конверти з валютою. Незалежним — скромну зарплатню у мало та середньотиражних періодичних виданнях. То хто сьогодні править інформаційним простором? Не просто ділова людина, а нувориш, в якому помер журналіст (це суперечливий висновок, адже якби був справжнім журналістом, то цього б просто не могло сталося). Це твердження в якійсь мірі близьке тому, про що йшлося на початку наших нотаток. Адже хіба може тверезо мисляча людина підтримувати думку, що 46-мільйонною європейською державою здатні управляти клоунинездари чи навіть ощасливлений долею й талантом співак? А також хіба це не трагедія, коли талановита людина свідомо заради товстого капшука зраджує надії громади? Емоційно сприймаємо сучасні події, а тверезі аналітики вкотре шукають (чи імітують!) відповіді на питання “Де причина парадоксальних результатів чергових виборів?” І місцевих, і загальнодержавних. За 27 років наслідки народного волевиявлення все сумніші й сумніші: до парламенту потрапляють депутати, немало з яких мають суперечливі документи про освіту та суспільну діяльність (чимало хто були не раз ув’язнені за скоєні злочини), уряди формуються з малокваліфікованих фахівцівтовстосумів; через недосконале законодавство й тотальний хаос на автошляхах фактично щодня чуємо про чергові жертви іт.д., і т.п. Ці та багато інших суспільних явищ притаманні й інформаційній сфері — бажаному правдивому дзеркалу на великій дорозі життя. Безумовно, автор цих нотаток — за демократичний шлях розвитку України. Та, очевидно, досить гратися в псевдодемократію, досить робити героїв з пройдисвітів-злодіїв. Час повернути в українське суспільство культ науки, освіти, культури й духовності. Але сьогодні, на жаль, очільники держави часом діють неадекватно ситуації: наприклад, багато говориться про мовні проблеми в Україні. Існують десятки різних структур при міністерствах та установах, функціонування працівників яких добре оплачується (не десятки тисяч гривень, а сотні!) – позитивні результати відсутні, адже нинішній рівень русифікації в державі перевищує навіть радянські часи). І виникає запитання: “Що заважає Президенту видати розпорядження про обов’язкове вживання чиновниками на державній службі державної мови, що передбачено чинним законодавством?” Коштів на це зовсім не треба витрачати, просто потрібно реалізувати нагальну вимогу до держслужбовців виконувати закон про державну службу. У міністерствах та в урядових структурах панує російська мова, телеекран і численні радіостанції — російськомовні. Намірів щось змінити, не вдаючись до рішучих дій, замало. Дійте, пане Президенте!
P.S. Нанайська боротьба — імітація суперництва з противником-антиподом: темної пори доби у парусиновому наметі з вогнищем борець виконує ритуальний танець, створюючи рухому тінь, із якою сам бореться і милується собою. .
“Нас порятує не МВФ чи опора на бізнес супербагатих, навіть не сильна армія, а свідомий вибір державницької ідентичності”. 3 Суспільство · с. 3сторінка оригіналу ↗ Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ
Неважко здогадатись, що Україна є однією з держав, якій варто готуватися до серйозних подій. Проблема не лише в тому, що гіпотетичні 50 єврохабів значно прискорять міграцію активного населення з України. Ці люди могли б працювати на батьківщині, створюючи економіку виживання як основи конкурентного потенціалу держави. Утворення потужних фінансово-промислових центрів супроводжуватиметься концентрацією ресурсів за законом мінімізації трати, притягуючи їх з ресурсно багатих наближених територій. Україна безумовно входить в їхній перелік. Наведені гіпотетичні загрози є значними, адже після такого “донорства ресурсу в обмін на наркотик кредитів” у нас може виявитися мало ресурсів для розвитку нашої держави. У нас буде дефіцит інноваційного потенціалу передовсім у галузі адекватної модернізації держави і бізнесу. Нідерланди мають мізерні ресурси, але ефективність їхнього аграрного виробництва на порядок вища від хвалених успіхів наших агрохолдингів на найкращих у світі чорноземах. Можна розгубитися, складаючи перелік українських проблем, але правда у тому, що їх не уникнути. Нам конче потрібно виграти час, щоб бути готовими. Єдиний чинник, який дещо відтерміновує насування на нас глобалізаційного дев’ятого валу — це послідовна мовно-етнічна політика, громадянський і державний захист українських етнічних вартостей, відносини з етнічними меншинами як зрештою громадян на основі верховенства права. В новому світі відмінність між автохтонами і меншинами вже не мірятиметься числом, а діловою активністю і здатністю осідлати глобалізаційний тренд, використати його для здобуття влади і багатства. Меншини вже ніде не асимілюються в традиційне мовно-етнічне середовище, якщо воно не дає їм преференцій у світовому бізнесі, не має головних маркерів космополітичної складової глобалізації, не володіє хоча б однією з її мов. На пострадянському просторі перехідною мовою космополітизації є російська. Тому в Україні етнічні меншини обирають і обиратимуть російську та англійську, не маючи потреби в українській. На жаль, російська мова є не лише мовою окупації, а й перехідною регіональною мовою глобалізації, яка передує англійській. Тому на її боці багатий цивілізований світ, симпатичні мільярдери наших теренів і, безсумнівно, — Росія. Нас будуть русифікувати з боку Росії і з боку решти світу, навіть не маючи до нас і краплини злого — така воля бізнесу на бізнесі. Треба визнати, що національні меншини завжди активніші, здатні швидко використовувати місцеві і світові процеси для збагачення і впливу на державу. Не треба принижувати ромів жалістю чи заздрити надто успішним представникам бізнесменам і владцям з якоїсь іншої національності. Роми живуть як їм хочеться і не завжди бідні, а ті, інші, масово багатіють набагато швидше від типових, але здепресованих дядьків з автохтонного українського етносу. Якщо після скандалу з погромами ромських таборів дехто жаліється, що держава менше захищає права етнічних українців — це сумно. Світовий вплив завжди орієнтує державу для сприяння поступові. А уніфікація людності, стирання меж між державами і націями з метою прискорення руху капіталу і ресурсів якраз передбачає підтримку особливих прав меншин. Вважається, що автохтони в цивілізованому суспільстві і так мають фору впливу і зажиточності. Ніхто жне робитиме винятку для України, в якій український етнос такої фори не має з причини тривалої колонізації імперіями. У світі домінує процес нагромадженя багатства, а мовно-етнічні і родинні проблеми виявились вперше в історії людства похідними, підпорядкованими цьому процесові. Цілком можливо, що це не дуже добре, але така реальність. З іншого боку — домінування людської природи, родинних і етнічних вартостей відмінити неможливо. Тому етнічний чинник неодмінно впливатиме надалі на світові процеси, а будучи пригніченим глобалізацією, набуватиме жорстких форм боротьби за вплив і збагачення. Цілком можливо, що з часом глобалізаційні процеси осідлають активні автохтонні нації чи анклави меншин, і тому нам важливо бути готовими до жорсткої конкуренції десь через років 30. Для цього треба усім намагатися бути громадянами україноцентричного світогляду. Це я кажу тим, хто недолюблює етнічних українців і вважає їх винними в усіх проблемах держави. Але, приміром, не всі емігранти Франції люблять французів, але ж стають французами, щоб жити мирно і добре, як у Франції. Те, що наші чиновники, міністри, депутати, армійці, поліціянти і прості громадяни публічно послуговуються російською і тролять “украінцев”, свідчить про трагічне нерозуміння важкості світових викликів, які маємо здолати. Нас порятує не МВФ чи опора на бізнес супербагатих, навіть не сильна армія, а свідомий вибір державницької ідентичності, бо так ми виграємо час для відновлення перед новим змаганням світу. Звісно, ми не можемо бути противниками глобалізації, бо це нерозумно, наче протистояння великій стихії, але нам конче треба виграти час, щоб підготувати власний корабель і залишитися на плаву. Не певен, що ми розуміємо як це зробити зараз, але сподіваюся, що зрозуміємо, інакше не було б сенсу писати цей текст. Для початку достатньо хоча б вдавати із себе на публіці громадянина українського націоналістичного світогляду. Навіть якщо декому від цього верне душу і вдома хочеться вилаяти себе рідною мовою. Можливо, після ще кількох болючих ударів по нашій кишені, стати такими громадянами захочеться більшості. Але час на прийняття особистого рішення минає, і всі ми можемо програти. Звісно, в програші немає особливої трагедії, бо хтось мусить програвати. Будемо звикати до життя за течією світу, адже людина звикає до всього. Ми ж не найгірші — так живе більшість населення планети. Я ж волію, щоб нове покоління українців опинилося на плаву, в українському, а не чужому човні.
Недавно відомий шведський футуролог Кьєлл Нордстрем у своїй київській лекції для бізнесу зробив припущення, що в недалекому майбутньому замість 28 країн ЄС буде 50 потужних економічних хабів. До того ж соціологічні прогнози свідчать про стрімку концентрацію бізнесу і активного населення у містах. Глобалізація явно прискорюється, і грядуща урбанізація та космополітизація населення планети радикальним чином вплине передовсім на життя громадян держав зі слабким конкурентним потенціалом.
“Нас порятує не МВФ чи опора на бізнес супербагатих, навіть не сильна армія, а свідомий вибір державницької ідентичності”. 3 Суспільство · с. 3сторінка оригіналу ↗ Чотири роки тому в нашій газеті було надруковано звернення письменника, журналіста, народного депутата України І скликання Андрія Бондарчука до читачів з проханням надсилати свої спогади про Голодомор 1946-1947 років і жертовну спромогу голодуючим Сходу, Центру, Півдня України і прилеглих областей Росії, аби створити колективну книгу-літопис повоєнної трагедії. І ось нещодавно у київському видавництві “Орієнтир” побачило світ солідне 608-сторінкове видання “Україна. Голодомор 1946-1947 років: непокараний злочин, забуте добро”, здійснене за сприяння Дослідної Фундації ім. О.Ольжича (США). Відбулося кілька презентацій, дві з них — в Києві, в Народному Домі й у КНУ ім. Т. Г. Шевченка на міжнародній науковій конференції “Штучні голодомори ХХ століття”. А днями із США надійшла ще одна приємна звістка: книга “Україна. Голодомор 1946-1947 років: непокараний злочин, забуте добро” зарахована у Фонди престижної бібліотеки Конгресу. До того ж до особливої, перманентної колекції сектору, звідки розсилають каталоги її видань, що там зберігаються, у найбільш відомі бібліотеки країн світу. Свою книгу автор презентує найбільшим бібліо текам областей України.
“Немає правди, яку б Господь не відкрив у час, Ним визначений, і за зневагу до якої не спитав би з нас”. Гаряча тема 4 · с. 4сторінка оригіналу ↗ Галина МОГИЛЬНИЦЬКА, заслужений працівник освіти України, старший викладач кафедри психолого-педагогічної та суспільно-гуманітарної освіти КЗВО “Одеська Академія неперервної освіти”, письменниця, лауреат літературної премії ім. Василя Стуса
І. Поїздка “не в ту сторону” Почула по телебаченню про поїздку наших буцім українських громадян та благословенних ієрархів буцім Української Церкви у Туреччину, на Фанар, до Його Святості Вселенського Патріарха Варфоломія І з уклінним проханням спасти Україну від біди, бо як тільки буде видано Томос про визнання Церкви Київського Патріархату та надання їй статусу Помісної, та одразу кінець світу настане, а в такій любимій цими представниками народу Україні весь “мир і благоденствіє” напріч зникне. Очолював цю делегацію від “українців” здавна відомий своєю “найхристияннішою” любов’ю до України (без українців у ній, ясна річ…) митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел, а серед делегатів майнув “до болю знайомий” ще з часів Донецьких та Луганських мітингів під російськими триколорами бородатий фейс сеп… (ой, перепрошую дуже!) народного депутата України В. Новінського. Ну, подумала я собі, слава Тобі, Господи, вирозуміли люди нарешті! Вже й про Україну та її “мірноє і благоденствєнноє житіє” дбати почали! Але отут мені й згадався Мойше із єврейського анекдоту, що їхав, бідний, “не в ту сторону”. Ледь я в телевізор не вскочила, так мені закортіло в ту ж мить розказати про нього тим стамбульським візитерам. Та вчасно згадала, що з моїми габаритами я в телевізор не поміщуся, і вирішила, що доведеться дочекатися повернення з Фанару наших “голубів миру” та вболівальників за наше “благоденствєнноє і мірноє житіє”. Отож, дочекавшись, я й звертаюсь до них, хоч сподіваюсь, що усім читачам газети буде цікаво ознайомитися з цим “посланням”.
Високодостойний Владико Агафангеле! Шановні панове візитери! Дуже дякую вам за ваше піклування про мир і спокій на землі нашій. Сердечно вболіваючи за ваші дорогоцінні (ні-ні! не хрести та панагії, блиском яких ви, кажуть, навіть осяйний Царгород засліпили), а сугубо за ваші дорогоцінні самопочуття і здоров’я, просила б вас не обтяжувати більше телеса і душі своя такою “щиросердною” турботою. Бо якось так воно виходить, що як тільки ви і іже з вами сильно активно починаєте піклуватись про нас — воно нам обов’язково боком вилазить. Ну, хіба ж не ваше усердне піклування “о строительстве русского мира в Украине во имя поднятия духовности и сохранения чистоты истинного православия” призвело до війни на Сході, до розрухи сотень міст і сіл Донбасу, до загибелі тисяч українських громадян? Тож краще вже не піклуйтеся! А ще хочу висловити вам, панове, щире своє співчуття з приводу того, що ви, як бідний Мойше із одеського анекдоту, переплутали напрямок і “не в ту сторону” заїхали спасати Україну, як мовиться в молитві, “от глада, губительства… нашествия иноплеменних и междуусобныя брани”. Вам би за цим — на Північ! А ви — на Південь! Навіщо? Південь же нам танки й “Гради”, іже “Буки” не посилав для “губітєльства” наших міст і сіл, шахт і заводів! І “нашествіє іноплємєнних” не з Півдня прийшло. І зброю та бронетехніку для того “губітельства” Вселенський Патріарх не освячував. Освячував їх патріарх Московський, “о здравии и спасении” якого ви щоденно молитесь у церквах своїх, і волю якого виконуєте, як і він виконує волю кремлівського антихриста. І бойовиків цілими дивізіями для вбивства наших синів і братів на нашу землю зі Стамбула не посилали. Вони з Півночі прийшли. Із отого “русского”, себто “російського міра”, за облаштування якого в Україні ви так шалено боролися (чи ще й нині боретесь?!) Та й до “междуусобных браней” в нашій Державі Вселенський Патріарх руки не доклав! У їхньому розпалюванні що ви, Владико, що г-н Новінський й іже з вами — майстри неперевершені! Та ще ж московські “консультанти” і “спонсори” допомагають… Чого лишень була варта ота карта України, на 3 сорти розділена, що по 20 разів на добу з’являлась в рекламі “Партії регіонів”, виборчий список якої в Одесі Ви, Владико, очолювали. Та й хіба тільки цією “сортувальною” картою обмежувались ваші, панове, “русомірянські” провокації? А ваші (й Ваші, Владико, в тім числі) листівки, проповіді з амвонів церков, підлеглих Москві, у яких усіх, хто бодай слово промовив на захист української незалежності, мови чи Церкви, обзивали фашистами, хунтистами, антихристами чи слугами диявола, або “националистами, чьи биографии чернее земли”, “фальсификаторами истории”, “предателями” і т. інш. Це все, Владико, Ваші слова, опубліковані з Вашого благословення, у Вашій пресі. Це хіба не провокація “междуусобныя брани”? Але ж все це робилося не тільки в Одесі і благословлялось не тільки Вами, а, мабуть же, й Іларіоном Донецьким, і Антонієм Бориспільським, і Федором Кам’янець- Подільським, які разом з Вами “Україну рятувати” до Стамбулу їздили, і ще безліччю єпископів та архієреїв підлеглої Москві буцім Української Церкви, що в приватний літак, наданий г-ном Новінським для комфортного перельоту на Стамбул, напевне б, не вмістилися. Наслідком цієї вашої спільної провокативної діяльності було те, що частина обдуреного вами і, ясна річ, обуреного “рускоязычного населения” похватали російські триколори й побігли мітингувати й референдувати, а північний “брат і доброзичливець”, на якого ви працювали, швиденько “під шумок” зелених чоловічків через кордон у Крим перекинув та “гуманітарні конвої” з бойовиками і зброєю на Донбас послав. І гатять тепер ті російські “брати” із тієї “гуманітарної” зброї по тому обдуреному вами Донбасу, не питаючи, хто там “язичний”, а хто “мовний”, і хто носив триколори, а хто — українські прапори. Це ви, ваша облуда і ваше русомірянське холуйство спричинило одеську трагедію 2 травня; це із-за вас, панове, страждає Донбас, зруйнований “істинно православними братами”. І ще довго буде страждати серед руїн, якщо вся Україна не оголосить якусь “всенародну толоку” та спільними зусиллями не відновить все, зруйноване і знищене “православним русскім міром”. Але ми це точно зробимо, не питаючи, хто якою мовою говорить і хто в якій церкві молиться. Бо це — наші люди, мої — особисто мої! — співгромадяни, наш — і особисто мій — народ, і я, які кожен справжній українець, хочу, щоб усі представники цього народу — кожна людина в нашій Україні, були щасливими, здоровими й задоволеними життям. І я твердо вірю, що так і буде! І Церква Помісна — наша, Українська під Київським омофором — буде! І мир — буде! І Україна — незалежна, сильна, багата і вічна — також буде! А Вам, Високодостойний Владико Агафангеле, слід було свою делегацію все-таки не до Стамбулу, а до Москви звозити… І то не затим, щоб знову закликати Московську владу посилити боротьбу проти Помісної Церкви в Україні, створення якої, за Вашими словами, “поставит крест на проекте Великой России”, як Ви це робили 4 липня 2006 року на “круглому столі” в Москві, а для того, щоб пояснити своєму першоієрарху Кирилу, що не Божа це справа — благословляти вбивство православних братів, як і зазіхати на чуже. Заповіді Господні нагадали б йому, якщо вже так сталося, що він напріч забув їх. Шоста, наприклад, каже: “Не убий!” А Московська Церква що робить? Благословляє вбивство — і то вже не вперше, тільки за менш як 20 років ХХІ століття. Була ж й Ічкерія, і Грузія, тепер Україна, Сирія…
Ще 10-ту Заповідь нагадати Патріарху Московському слід було б, щодо “нє возжелай”…Там же не тільки про “жону” і “вола” йдеться, а чітко прописано: “Не возжелай жены ближнего свого, ни вола его, ни дома его, ничего же, что есть у ближнего твого”. Значить, і землі чужої “не возжелай” і не став уній свої “міри” — хай ближній свій власний “мір” будує на своїй власній землі. І на свободу чужу, значить, не заздрись… А Патріарх Московський все ласиться: все чужу землю своєю територією вважає — як не історичною, то канонічною. Якось так виходить, начебто ні історії, ні канонів не знає Патріарх. Аж незручно якось!.. Я вже була колись написала й, попри свої дуже небагаті статки, видала своїм коштом невеличку брошурку, в якій спеціально для Патріарха Московського лаконічно й дуже популярно виклала пояснення зі всіх канонічних і територіальних питань, щоб він не обманювався сам і не вводив у оману інших. Брошурка такі називається: “Терміновий лікнеп для Патріарха Московського Кирила (Гундяєва) та для тих, хто його слухає” Хороша така книжечка — маленька! Жаль, що Патріарх Кирило її не читав або не зрозумів, бо написана вона нашою, “улічной, площадью рождьонной рєчью”, як її атестувала колись газета “Справедливость”, що виходила з Вашого, Владико Агафангеле, благословінння. Образливо, звісно, але по суті — правильно, Ваше Високопресвященство. Бо ж мова наша, й справді, зродилась кілька тисячоліть тому, коли ще не тільки інститутів мовознавства, а й писемності та алфавіту не було. Звісно, тільки “вулична”, народна стихія могла породити її. Це російська формувалась на основі вже існуючої церковнослов’янської писемної та й тієї ж нашої, української… Але зараз не про це йдеться. Про це Ви, Владико, при бажанні, можете прочитати в іншій моїй книжечці — “Учителі брехні під маскою захисників православ’я” називається. Там якраз про мови говориться: “небесні” й “земні”, “канонічні” й “не канонічні”. А зараз я хотіла просто сказати, що як Патріарх Московський не розуміє мови країни, яку вважає своєю канонічною (чи навіть історичною?) територією, тоя, трохи знаючи усі слов’янські, з церковнослов’янською вкупі, можу запросто перекласти той “Терміновий лікнеп…” російською, а Ви, Владико, як будете заради блага України їхати в правильному напрямку (на Москву, себто) захопите його із собою та вручите Патріарху Кирилу. Та й Вам самому прочитати її цікаво буде, бо “Літос…”, спеціально для Вас написаний. Ви, очевидно, не дуже уважно читали, якщо й досі не зреклися свого неправдомовства та продовжуєте блудословити, розповідаючи вірянам казочки про канони та про “істінноє православіє”, насправді ж дбаючи про те, щоб “не был нанесен ущерб геополитическим интересам России”, як було відверто сказано на нараді єпископів “української” Церкви МП 25.06 ц.р. в день святкування іменин вашого предстоятеля — Владики Онуфрія. Бо знати правду, Владико, хоч би якою вона була неприємною й гіркою, необхідно, якщо вже не для переформування власної свідомості, то хоч би для того, щоб не вводити неправдою в спокусу свою паству. Адже сам Господь попередив: “яко горе человеку есть, им же соблазн приходит”. Отож, я бажаю щиро, щоб усі ви зреклися нарешті неправди, якою несете “соблазн” для громадян України, і щоб горе вас не спостигло ні на цьому, ні на тому світі. Бо в тому, що Ви тої правди не знаєте, може, й не Ваша вина. Вона так надійно була схована й такими печатями запечатана, що за неї треба було платити і долями, і життями. Але немає правди, яку б Господь не відкрив у час, Ним визначений, і за зневагу до якої не спитав би з нас.
Далі буде.
«Просвіта» сьогодні · “Навіть прийняття Томоса не стане універсальними ліками від численних хвороб православ’я”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Світлана МАСЛОВСЬКА, заступник голови Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта”
2018 рік — ювілейний і особливий для кожного справжнього українця. 150 років “Просвіти” — свого роду підсумок боротьби за національну ідею, але головне — це накреслення покрокових завдань на подальшу нашу діяльність. Але без серйозного трактування історії, як фактора, що визначає майбутнє, побудови нової України не на руїнах старого світу, просвітлювати наших співгромадян дуже непросто. Саме тому Буковинська “Просвіта” вирішила присвятити нашій головній ювілейній даті серед інших заходів “круглий стіл”, приурочений 1030-річчю Хрещення Київської Русі — України у день пам’яті рівноапостольного князя Володимира, 28 липня. Отже, що ж нам дало Хрещення Русі, яку роль відіграло у зародженні та діяльності “Просвіти”, чи впливає нині на культурно-духовний розвиток України, які паралелі епохального повороту у X столітті можемо провести з сучасними проблемами створення в Україні Єдиної Помісної Православної Церкви, як уплине Томос на війну на Сході України та чи готове суспільство до таких змін? На ці запитання шукали відповіді учасники “круглого столу” (науковці вишів Буковини, священнослужителі, педагоги, бібліотекарі, державні службовці, працівники культури, приватні підприємці, журналісти та небайдужі просвітяни краю), який відбувся за ініціативи обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” та обласної науково-методичної бібліотеки ім. Михайла Івасюка. Відкрив засідання “круглого столу” та привітав із 1030- річчям Хрещення Руси голова обласної “Просвіти” Остап Савчук. Митрополит Чернівецький і Буковинський Данило, традиційний гість просвітянських заходів, благословив поважне зібрання, водночас розповів, як запровадження християнства сприяло не тільки визнанню Христа, побудові нових храмів, але й відмові від ідолопоклоніння та жорстокості в суспільстві, зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам’яток літератури, мистецтва тощо. Зауважував, що проповідників християнства, популяризаторів розвитку науки, освіти, культури можна з упевненістю назвати не тільки державниками, духівниками, але й великими просвітителями. Поважне зібрання вітала і директор бібліотеки Наталія Філяк. Модератор заходу, автор цієї публікації, закликала до конструктивного діалогу, послідовного висловлювання та толерантності в міжконфесійних дискусіях, зауважуючи, що як у 988 році багато русинів чекали на Хрещення, так нинішні українці чекають на Томос, який сприятиме об’єднанню українців та відновленню миру в
Україні. Про це та історичну значимість Хрещення Київської Руси мовив кандидат історичних наук, асистент кафедри історії України Чернівецького національного університету (ЧНУ) ім. Ю. Федьковича Олександр Філіпчук, ключова фраза якого: “Історики вважають, що хрещення Руси — політичний розрахунок, але який виправдав себе, бо Русь об’єднала віра. Саме такого об’єднання нам нині бракує”. У 988 році християнство вже було офіційною релігією у Болгарії, Моравії, Сербії, Германії. Ще раніше християнство утвердилося у Вірменії, Грузії, Абхазії. Тому у князя Володимира було прагнення не тільки прийняти нову віру, але й ефективну політичну ідеологію, що забезпечувала би рівноправне становище в колі християнських держав та високий рівень життя русинів. Чи не цього домагаємося через 1030 років? Але і досі ані революції, ані майдани нічому не вчать нашу владу. Тому на Томосі справді варто сконцентрувати увагу, бо “Новий вибір — це розмежування від руйнівного до прогресивного; те ж буде і з Томосом, відкриється багато сердець” — ще одна важлива фраза, цього разу — від доктора філософських наук, завідувача культурології, релігієзнавства та теології філософсько-теологічного факультету ЧНУ Миколи Шкрібляка. Варто зазначити, що науковці досить детально зупинялися на історії становлення української Церкви, повідували й про складний шлях за автокефалію, який триває донині. А кандидат богословських й історичних наук, філософсько-теологічного факультету ЧНУ священик Трьох-Святительського храму Микола Лагодич охарактеризував цей рух в історико-канонічних виявах. Фахівець управління культури облдержадміністрації, учасник бойових дій на Сході України Микола Гергелюк також зазначив, що хоч в Україні держава відділена від церкви, вони обидві повинні мати спільне бачення розвитку країни. Бо духовність країни, як зрештою це було після хрещення Руси, визначає головні моменти її становлення, а надто у час війни, коли духовенство, зокрема, капелани — священики УПЦ Київського патріархату, разом із волонтерами практично виконують функцію держави. Тому влада держави має моральне зобов’язання перед українським народом і армією. На тому, що світська система мусить мати духовні компоненти, акцентував увагу й благочинний м. Чернівці о. Микола Занкович, який влучно і лаконічно зазначив, що нині варто зосередити увагу не так на історії, як на тому, що нам дало християнство. А це, насамперед, моральні цінності — як основа сучасної цивілізації, яку, на жаль, ми стрімко втрачаємо. Тому “Просвіта” разом із духовенством мусить іти в дитсадки, школи, виші і повертати цю норму християнської традиції. На відміну від “мудреців”, які кажуть, що ніби в суперечці народжується істина, священик відверто запропонував ухвалити Звернення до Верховної Ради України, за прикладом “декомунізації” — “демосковізацію” церкви Московського патріархату в Україні. Неабияке занепокоєння за майбутнє висловила і професор кафедри історії української мови ЧНУ, член правління обласної “Просвіти” Надія Бабич: “Просвітлювали русинів 1000 років тому, просвітлюємо українців і в 21 столітті, переконуючи не зовсім свідомих громадян, що в українській церкві має звучати українська мова”. А ще наголосила, що Церква та родинні стосунки — це джерело моралі, яке може вивести зі стану антиморалі. Доречне та суттєве доповнення до виступу професора Владики Данила та багатьох просвітян — про зло гей-парадів, які несуть антиморальний вплив на наших дітей. З цього приводу всі були єдині в рішенні організовувати віча на противагу антиморальним зібранням та скласти Звернення до Міністерства освіти і науки про перегляд змісту навчальних підручників щодо цих проявів. Дискутуючи, справді вчимося бачити глибше, розуміти один одного. Коли шлях і життя – не завжди одна дорога. “Я — Путь, Істина, Життя” (Ін.14.6) — сказав Господь наш Ісус Христос… Читач, певно, здогадався, що своїми думками на зібранні ділився і представник УПЦ (Московського патріархату), а точніше керівник місіонерського катехізаторського руху о. Віталій Мікулінський, який радив перейти від мови юридичної до релігійної. Йдеться ось про що. Священик бачить єдність у різноманітті, не аналізуючи зла російської Церкви в нашій країні, і навіть допускає ймовірність контролю держави над Єдиною Помісною Церквою в Україні після прийняття Томоса. Безумовно, досить інтелігентно, толерантно, але наполегливо йому у відповідь звучали переконливі заперечення. І від голови Вижницької “Просвіти” Дмитра Никифоряка, з яскравими прикладами свідомого переходу прихожан церков Московського патріархату до Київського, і від почесної голови обласної організації “Союзу українок” Олександри Попелюк, яка закликала до виголошування правди про історію російської Церкви та маніпуляції прихожанами у храмах МП в Україні. Яскраві приклади прозріння українців, здатності не піддаватися на провокації, надто у період назрівання Томоса, наводили заступник голови обласної “Просвіти” Іван Дерда, просвітяни Олександ Столяр, Анатолій Федоров, голова “Просвіти” із Глибоччини Олександра Возняк, голова ГО “Майдан” Юрій Скорейко. Всіх вразила думка представника молодого покоління — юного поета Олександра Фесюка, який, зачитуючи власні вірші на духовні теми, зробив разючий висновок: у час війни на Сході України атеїзм не приносить стільки зла нашій державі, скільки Московський патріархат. Отже, маємо над чим працювати, накреслюючи перед собою нові культурні, просвітницькі, духовні завдання, бо навіть прийняття Томоса не стане універсальними ліками від численних хвороб православ’я. Про це мовила відповідальний секретар обласної “Просвіти” Марія Пелех, всі завдання окреслили в резолюції “круглого столу”, який обов’язково матиме продовження — у зібраннях районних об’єднань, бо гармонія “Просвіти”, культури, духовності на Буковині є, вона перевірена часом і, що дуже важливо, має підтримку в нашому суспільстві.
тва, виступи з доповідями-лекціями та організація численних виставок та курсів. Вагомий внесок у відродження традиціцйного писанкарства на Харківщині після його занепаду зробили вчителі: ветеран художньої освіти Віктор Юрійович Єлін, Алла Павлівна Овчаренко, Ірина Вікторівна Чекмарьова, Олена Павлівна Пантелей. З таємницями ремесла писанкарства харківських мастрів знайомили чудова вчителька Стела Степанівна Перла та київська майстриня Оксана Білоус. Члени клубу разом з науковцями Харківського історичного музею С. Бахтіною, В. Буличовою опрацювали колекцію писанок, зібраних академіком М. Ф. Сумцовим, відтворили їх (зробили точні копіії), що є вагомим внеском в справу збереження нашої культурної спадщини. На виставці представлені багато натхненних та заповзятих майстрів писанкарства: Л. Волкова, О. Кононенко, Н. Кравченко (Олійник), О. Кравчинська, В. Пожидаєв, А. Кучмій, О. Тимошенко, Н. Оніщенко, О. Єременко, В. Дармостук, Н. Нікітюк, О. Коваль, І. Моїсєєва, Г. Лимар, В. Лупандіна, О. Рідна, В. Сторожук, С. Ходячих, О. Шкуть, Н. Горошко, Ю. Селезньова, Я. Яцун, Я. Вовк, Л. Кравченко, О. Довидченкова, Н. Рабченюк, В. Талашко, Н. Хворостенко, А. Борзило, О. Орел, А. Бабуцька, які також є керівниками численних гуртків, викладачами в багатьох навчальних закладах Слобожанщини, активно передають свій творчий досвід молодим поколінням.
«Просвіта» сьогодні · “Навіть прийняття Томоса не стане універсальними ліками від численних хвороб православ’я”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ До 150
ї річниці Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Національна спілка майстрів народного мистецтва України, Харківський обласний осередок Національної спілки майстрів народного мистецтва України, Харківський міський клуб писанкарства ім. Алли Павлівни Овчаренко, Харківське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка — увесь колектив слобожанських майстрів народного мистецтва України об’єднав свої творчі зусилля та радо дарує киянам та гостям міста виставку творів “Харківщина калинова”. В експозиції, що відкривається в Києві 9 серпня на Рейтарській, 27-а о 16 год. представлено роботи 35 авторів різних жанрів народного мистецтва.
Олександр ВАКУЛЕНКО, голова Харківського обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України
Керамічний посуд, прикрашений вишуканою “фляндрівкою”, презентує Олександр Жовновський. Це один з найкращих харківських гончарів, поцілований Богом, дуже працьовитий, обдарований майстер, який вивчає та розвиває народну традицію гончарства. Витинанки представляють надзвичайно творчі та цікаві майстрині Ганна Коношко і Тетяна Солоха. Керамічну іграшку демонструє представник відомого давнього осередку гончарства м. Валки Ольга Тимошенко. Традиційні ляльки-мотанки побачимо у виконанні Наталії Горошко. Численну колекцію писанок представляє Харківський міський клуб писанкарства ім. Алли Павлівни Овчаренко (1939—2013), який святкує в цьому році 25-річчя. Харківський міський клуб писанкарства було засновано 1993 року при Центрі “Слобожанщина” Аллою Павлівною, викладачем образотворчого мистецтва, талановитим організатором і педагогом. Свою діяльність члени клубу розпочали одночасно в декількох напрямках: вивчення історії писанки, орнаментальних та композиційних рішень, звичаїв та обрядів, пов’язаних з писанкарством, пропагування цього мистец-
Суспільство · “Подібна практика кривавого сталінського режиму ніколи і ніде більше не має повторитись”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Георгій ЛУК’ЯНЧУК, голова Міжнародного громадського об’єднання “Соловецьке братство”
Громадськість української столиці взяла участь в поминально-церемоніальних заходах по жертвам Великого терору 1937- 38рр. Члени “Соловецького братства”, Київського “Меморіалу” ім. Василя Стуса і Київського товариства політв’язнів та жертв репресій зібралися у вже традиційний час і день (12-00 за карельським часом 5 серпня) — в столиці України, Києві, біля Пам’ятного хреста, який встановлений біля будівлі колишнього Жовтневого палацу — місця катувань та розстрілів десятків тисяч українських громадян різних національностей та вірувань, котрі стали жертвами сталінських репресій в часи Великого терору… Виступили з промовами знаний дослідник історії першої половини ХХ ст. Роман Матузко, керівник перших “Соловецьких Прощ” в Сандармох і Соловки, політв’язень радянських таборів Василь Овсієнко, голова київської організації ветеранів Другої світової війни Микола Зозуля, голова політичної партії “Патріот” Микола Голомша, голова громадського руху “Українська патріотична альтернатива” Віктор Горбач та автор цих рядків. Промовці наголосили на необхідності посилення уваги держави та її органів до просвітництва і поширення знань серед сучасних та наступних поколінь про трагічні сторінки недавнього минулого, продовжити пошуки на загальнодержавному рівні таємних місць поховань безневинних жертв НКВД під час всього періоду “червоного терору” 20-50-х років ХХ століття, а також на відсутності меморіальних дощок та інших ознак меморіалізації як на будівлі колишнього Жовтневого палацу — місця катувань та розстрілів десятків тисяч українських громадян різних національностей та вірувань, так і в інших місцях загибелі наших співгромадян по всій території України під час Великого терору… Після меморіального мітингу пам’яті по безневинно убієнних, делегація “Соловецького братства”, Київського “Меморіалу” ім. Василя Стуса і Київського товариства політв’язнів та жертв репресій відбули у Національний історико-меморіальний заповідник “Биківнянські могили” (український “Сандармох”), де продовжилися меморіальні заходи: панахида, яку провели священники Покровської церкви, учасники “Соловецьких Прощ” Володимир Черпак та Дмитро Каран, декламація поетичних творів Василя Стуса політв’язнем радянських таборів Василем Овсієнком, історико-просвітницький виступ про терор 1937-38 рр. на Київщині директора Національного заповідника “Биківнянські могили” Богдана Біляшівського… Від імені членів МГО “Соловецьке братство” для музею заповідника була презентована книга спогадів про Соловецькі Прощі — “Соловецька печаль України”. 81 рік тому за наказом НКВД СРСР №00447 почала діяти постанова Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року “Про антирадянські елементи” й розпочалася наймасовіша “чистка” радянського суспільства від “ворожих елементів”, що, на думку Сталіна, були не придатними для будівництва комунізму. Заарештований був фактично позбавлений права на захист (на адвоката) чи оскарження вироку. Слідчі психологічним знущанням і нелюдськими тортурами “вибивали” з арештованих потрібні зізнання. В 1937 р. дозвіл на застосування методів “фізичного впливу на підозрюваних” (тобто тортур) було дано на найвищому рівні ЦК ВКП (б). Випадки неправомірного засудження вважались цілком припустимими і виправдовувалась прислів’ям “ліс рубають — тріски летять”. Часи “Великого терору” у масовій свідомості населення СРСР позначені тотальним страхом та недовірою. Нічні арешти сусідів, підозри колег на роботі, друзів, родичів, пошук шпигунів та шкідників, острах доносів та обов’язок публічно таврувати ворогів народу були повсякденними. Влітку 1937 року введено ряд нормативних документів, які посилили відповідальність членів родин репресованих. Дружини та чоловіки “ворогів народу” підлягали обов’язковому арешту, дітей до 15 років передавали у спеціальні дитячі будинки. Члени сімей “ворогів народів”, засуджених до розстрілу, підлягали примусовому переселенню у внутрішні області СРСР. В рамках “Великого терору” НКВД організувало та провело серію масових національних операцій. Це т.зв. “німецька операція” (25 липня 1937 року), “польська” (11 серпня 1937 року), “румунська”, “латиська”, “грецька”, “іранська”, “харбінська”, “афганська”, “проти болгар і македонців”. До кінця 1938 року у СРСР було заарештовано 1,6 млн. осіб. З них 800 тис. було знищено. Великий терор тривав 15 місяців і був офіційно припинений за постановою того ж Політбюро ЦК ВКП(б) 17 листопада 1938 року, хоча репресії в менших масштабах тривали й надалі. За період “Великого терору” на території УРСР, за оцінками істориків, було засуджено 198 тисяч 918 осіб, з яких близько двох третин — до розстрілу. Решту було відправлено дов`язниць та таборів. Масові репресивні операції у 1937–1938 рр., за задумом Й. Сталіна, мали завершити двадцятилітню боротьбу з “соціально-ворожими елементами”, упокорити населення шляхом масового терору, утвердити авторитарний стиль керівництва та здійснити “кадрову революцію”. Підставою для розгортання терору була теза Й. Сталіна про загострення класової боротьби в міру успіхів соціалістичного будівництва… До початку російської агресії проти України, яка триває з весни 2014-го року і по цей час, українська делегація в рамках Соловецької прощі разом з делегаціями інших країн брала участь у щорічних заходах з вшанування пам’яті замордованих політв’язнів в урочищі Сандармох, які розпочалися з 1997 року. Тут виступали консули, історики, дослідники, представники “Меморіалу” з різних країн, з Україною включно. Після меморіальних виступів ми йшли до встановленого пам’ятного козацького хреста “Убієнним синам України”, де в розстрільних ямах покоїться цвіт української інтелігенції та в’язні Соловецьких таборів, запалювали свічки, покладали квіти й вінки, відспівували безневинно убієнних жертв сталінського терору. Цей пам’ятний знак — трьохметровий козацький хрест з сірого граніту (авторства художника Миколи Малишка — лауреата Шевченківської премії та скульптора Назара Білика) безумовно є символом вшанування пам’яті всіх невинних жертв сталінських репресій в сотнях таборів комуністичного ГУЛАГУ. Відбувалася панахида, під час якої до нас приєднувалися представники інших офіційних делегацій, а також всі, хто приїхали вшанувати своїх загиблих родичів та одноплемінників чи єдиновірців… Ми складаємо низький уклін пані Ларисі Скрипніковій — почесному голові Товариства українців Карелії “Калина”, без титанічних зусиль котрої цей гранітний козацький хрест “Убієнним синам України”, збудований у 2004 році виключно на громадські кошти, міг би і не з’явитись…
Неподалік Сандармоху біля того ж таки Медвежогорська знаходиться “знаменитий” страшними спогадами Біломорканал, на будівництві якого віддали своє життя понад сто тисяч українських політв’язнів. Керівник жахливого будівництва “любімец партії і народа” С. М. Кіров, пам’ятники якого стоять до цього часу і в столиці Карелії й у Медвежегорську, учив своїх підлеглих катів: “Карати по-справжньому, щоб на тому світі був помітний приріст населення завдяки діяльності нашого ГПУ!” Сандармох — це місце жаху і людських страждань в Карелії, де комуністичний режим СРСР знищував соловецьких політв’язнів та в’язнів — комуністичних рабів, що будували Біломорканал. Страшні поляни смерті урочища Сандармох… Серед 1111 розстріляних лише з 27 жовтгня по 4 листопада “на честь 20-лєтия Октябрской революции” (!!!) — 287 видатних українців, серед яких знані письменники, актори, вчені, державні діячі. На цьому трагічному місці була розстріляна тогочасна українська еліта — письменники й драматурги: Микола Куліш, Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, академіки Степан Рудницький і Матвій Яворський, професори Володимир Чеховський і Сергій Грушевський, міністр освіти УНР Антін Крушельницький з синами та сотні інших достойників з України. Тут кати НКВС розстрілювали по 200–300 людей на день. Хоч як не намагалися вони приховати свої криваві злочини, та страшна правда вийшла на поверхню. Мертві докричалися до живих. Вчені стверджують, що в ці страшні роки нації і народності імперії зла понесли такі непоправні генетичні втрати, які відгукуються в їх долі й до цього часу… Маємо пам’ятати: подібна практика кривавого сталінського режиму, разюче подібного до гітлерівського, ніколи і ніде більше не має повторитись! У Росії, останнім часом, на превеликий жаль, намагаються не дуже часто згадувати загиблих на Соловках та в інших жахливих місцях сталінського ГУЛАГУ, розкиданих по всій території Сибіру, Магадану, Казахстану… Відбувається підміна цивілізаційних понять та історичної правди, коли міжнародних злочинців, які скоїли гігантські злочини проти людяності, офіційно називають “ефективними менеджерами”, їм відновлюють пам’ятники, а в місцях, де творились масові злочини, катам відкривають “музеї”… В Російській федерації та Республіці Бєларусь продовжується протизаконне переслідування громадських активістів (справа Юрія Дмітрієва), котрі продовжують благородну справу пошуку таємних місць поховань жертв тоталітарного режиму та вшанування памяті безневинно убієнних. Попри фізичну неприсутність в цей час в Сандармосі, ми в наших думках і душах знаходились в цей день поряд з усіма небайдужими громадянами з інших країн, Карелії та інших земель та міст нинішньої Російської Федерації, які прибули туди в
Квіти біля Пам’ятного хреста репресованим у 30-50-х роках ХХ ст, біля будівлі колишнього Жовтневого палацу цей день вшанувати пам’ять загиблих від більшовицького терору. Тільки знання історичної правди про ті страшні часи більшовицького тоталітаризму і пам’ять про безневинні жертви сталінізму не дасть прорости зернам тоталітаризму, людиноненависництву, які зможуть привести до нових злочинів проти людяності! Пам’ятаючи багатомільйонні жертви наших співвітчизників, будьмо пильними, щоб не дати відродитися й поширитися у світі неокомуністичним, неофашистським, неонацистським та іншим тоталітарним режимам з людиноненависницькою ідеологією, засудженим цивілізованим світом!
Вражаючі факти про “Великий терор” в Україні 1. НКВД УРСР розташовувався у Києві у 1934–1938 рр. у будівлях колишнього Київського інституту шляхетних дівчат (згодом — Жовтневий палац), у 1938—1941 рр. по вул. Короленка (нині — Володимирська), 33. Київський міський відділ та управління НКВД по Київській області розміщувались по вул. Рози Люксембург (нині — Липська), 16. 2. Найкривавіша ніч у Києві – 19 травня 1938 року, коли у в’язницях НКВД було розстріляно 563 людини. Розстріли, як правило, проводилися на подвір’ях в’язниць, у підвалах НКВД або безпосередньо перед похованням. Спочатку для масових поховань відводилися спецділянки цвинтарів. У пік репресій з метою приховати масштаби злочину енкавидисти змінили цю практику. У фруктових садах, парках, приміських лісах викопувались траншеї для поховань, часто трупи засипалися негашеним вапном. . 3. Биківнянське поховання жертв сталінських репресій є одним із найбільших на території України. Вже встановлено імена понад 19 тисяч розстріляних громадян. 4. Інші місця масових поховань жертв “Великого терору” політичних репресій 1937–1938 рр. — Рутченкове поле (Донецьк), район Парку культури та відпочинку (Вінниця), П’ятихатки (Харків), Католицьке кладовище (Умань), Єврейський цвинтар (Черкаси), село Халявин (Чернігівщина), Другий християнський цвинтар (Одеса), 9-й км Запорізького шосе (Дніпро). У Західній Україні після 1939 р. також з’явились місця масових поховань, зокрема урочище Дем’янів лаз (Івано-Франківськ), урочище Саліна (Львівська область), Тюрма на Лонцького (Львів). 5. 27 жовтня — 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох поблизу міста Медвежогорськ у Карелії з нагоди наближення 20-річчя Жовтневої революції було розстріляно 1111 осіб, з них 287 українців та осіб, долі яких пов’язані з Україною.
Презентація для музею Національного заповідника “Биківнянські могили” книги спогадів про Соловецькі Прощі – “Соловецька печаль України”
Постать · “Митця не тільки піддавали страшним тортурам, ай шантажували долею дітей”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Романа ЧЕРЕМШИНСЬКА, директор Етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка, село Велеснів Монастириського району, Тернопілля
Антін Володиславович Крушельницький — видатний український письменник, публіцист, педагог, журналіст, літературознавець, редактор, видавець та громадський діяч, народився 4 серпня 1878 року у місті Ланьцут (нині — Польща) у родині юриста, урядовця податкової канцелярії. Навчався в гімназії у Бучачі, закінчив Перемишльську гімназію, а потім Львівський університет, філософський факультет. Самотужки поповнював свої знання з української, польської, чеської, російської та західноєвропейської літератури. Культурно-освітній рух, який відбувався в Галичині наприкінці ХІХ ст., нелегке життя простих людей дали поштовх до початку літературної діяльності молодого А. Крушельницького. Знаковою для юнака стала зустріч із І. Франком, який не тільки схвально оцінив перші літературні спроби А. Крушельницького, а й допоміг спрямувати творчий шлях молодого письменника. І. Франко радив юнакові “випробувати свій талант на живих подіях, на кричущих проблемах, що волають уваги…” Його перші твори, що друкувалися в 1898-1899 рр. на сторінках “Літературнонаукового вісника”, увійшли до перших двох збірок письменника, були присвячені скрутному життю бідноти та вражали своєю реалістичністю. Він співпрацював з редакцією “Літературно-наукового вісника”, а в 1900 році, під час відсутності Франка, вів за нього редакцію журналу. 19 січня 1900 року на засіданні відділу НТШ Крушельницького офіційно було обрано співробітником редакції “ЛНВ”, згодом призначено заступником секретаря товариства, а науковим секретарем був наш земляк — Володимир Гнатюк. Антін Крушельницький розпочав свою педагогічну діяльність та протягом 25 років із невеликими перервами викладав у гімназіях Станіславова, Коломиї, Стрия, Львова, Відня, Долини, Рогатина, Бережан, Городенки (протягом 8 років був директором місцевої української приватної гімназії товариства “Рідна школа”), поєднуючи освітню роботу з плідною письменницькою та культурницькою діяльністю. У 1926 році був директором єврейської гімназії в Коломиї. Антін Крушельницький виступав у різних жанрах: оповідання, повісті, романи, літературно-критичні, науково-педагогічні праці, публіцистичні статті, рецензії. Найбільше він спричинився до розвитку освіти в Галичині. На початку ХХ ст. узявся за видавництво серії хрестоматійних підручників та книг для шкільної молоді. Онука видатного просвітителя Лариса Крушельницька згодом писала про це: “Мені здасться, що А. Крушельницький,
мій Дідуньо, був природженим просвітителем та педагогом. Його натурі це, мабуть, найбільш відповідало, навіть більше аніж письменницька і публіцистична діяльність. “Читанки”, які він укладав, зроблені з такою довершеністю, що до сьогодні захоплюють людей, які на цьому розуміються”. Антін Крушельницький здійснив видання серій дитячої літератури: “Нашим найменшим”, “Читаночки української дитини”, а також уклав “Буквар” для народних шкіл. Книги, укладені ним, відрізнялися логічністю педагогічних засад, більшою наповненістю творами українських письменників, зразками народнопоетичної творчості, містили твори Тараса Шевченка. Дружиною А. Крушельницького була відома драматична актриса та письменниця Марія Слобода, яка на все життя була його вірним другом, люблячою дружиною, найщирішою порадницею, а головне — матір’ю їхніх п’ятьох дітей: доньки Володимири (1901) та чотирьох синів — Івана (1905), Богдана (1906) , Тараса (1908) та Остапа (1913). У 1909 році сім’я Крушельницьких переїхала до Коломиї, де Антін Володиславович став директором місцевої гімназії. Продовжилася його робота не тільки на педагогічній, а й на видавничій ниві. Він активно долучився до видання серії “Вибрані твори українського письменства”. Невдовзі світ побачив твори І. Франка “Поезія”, “Вибрані оповідання”, “На святоюрській горі” тощо, були надруковані твори інших письменників, а також літературно-критичні студії А. Крушельницького, присвячені творчості І. Франка та постаті М. Драгоманова. Антін Крушельницький став організатором осередків “Просвіт” у багатьох селах, спортивно-молодіжних філій “Лугу” та “Сокола”, ініціатором педагогічного товариства “Учительська громада” тощо. У цей час він багато читав лекцій на суспільно-політичні та культурно-освітні теми, пропагував творчість Т. Шевченка, І. Франка, Ю. Федьковича, М. Коцюбинського, Лесі Українки тощо. Навесні 1919 року його призначили міністром освіти УНР, на новій посаді Антін Володиславович прагнув працювати на благо народу. Один із перших його наказів на посаді міністра — обов’язкове впровадження українського правопису в усіх галицьких школах на початок 1919 року. Але обставини склалися так, що наприкінці того ж року Антін Володиславович разом із родиною емігрував до Австрії, де заснував видавництво “Чайка”. Віденський період став чи не найпліднішим у творчості А. Крушельницького. Він написав та видав серію повістей та романів про події в Україні 1918—1920 рр. Це — “Змагання”, “Хуртовина”, “Перемога”, “Дужим помахом крил”, ряд літературних та публіцистичних праць. Тут він співпрацював із українськими видавничими товариствами “Дзвін” та “Українська книжка”, роботу з якими почав ще в 1915 році у Львові. За його сприяння друком вийшло багато творів для дітей, зокрема українських казок, а також творів І. Франка, П. Карманського, І. Крип’якевича та багатьох інших українських та зарубіжних письменників. Через сім років вимушеного вигнання родина отримала дозвіл від польського уряду на повернення до Галичини. Протягом кількох років родина не могла налагодити нормальне життя, постійно не вистачало коштів, а продовжувати педагогічну діяльність стало неможливим через постійні утиски адміністрації та поліції. У 1929 році А.Крушельницький вирішив знову повернутися до друкарської справи і того ж року разом із кількома ентузіастами започаткував видавничу спілку “Нові шляхи”, а педагогічну справу вимушений був залишити назавжди. На сторінках видання друкувалися твори О. Кобилянської, М. Черемшини, В. Стефаника, С. Черкасенка та багатьох інших. Значну увагу редакція “Нових шляхів” приділяла популяризації новітньої української та зарубіжної літератур. Тут регулярно з’являлися твори В. Маяковського, М. Бажана, С. Пилипенка, А. Моруа, Г. Гофмансталя… В часописі друкувалося багато розвідок з історії, філософії, економіки, соціології, музики, театру, образотворчого мистецтва, подавалася вичерпна інформація про події в Західній Європі тощо. Тут друкувалися матеріали А. Крушельницького, які стосувалися не тільки літературних чи історичних розвідок, але протесту проти пацифікації краю, суворого засудження окупаційного польського режиму на західноукраїнських землях. Життя родини у Львові ставало небезпечним, донька та один із синів А.Крушельницького наважилися на переїзд до радянського Харкова. Звідти вони писали, що гарно влаштувалися, знайшли роботу, мали добрі перспективи на майбутнє. А. Крушельницький прагнув будь-що прислужитися Україні, бути корисним для її розвитку. Тому, попри чутки про нібито страшний голод, арешти, наважився на остаточний переїзд. І у липні 1934 переїхав до Харкова, поселився в будинку письменників “Слово”, де тоді мешкало багато видатних українських митців: І. Багряний,
М. Бажан, Остап Вишня, В. Вражливий, Л. Квітко, В. Сосюра, А. Копштейн, Лесь Курбас, А. Любченко, В. Підмогильний, М. Семенко, П. Тичина. М. Трублаїні, Н. Ужвій, М. Хвильовий і багато інших. Напередодні жовтневих свят енкаведисти почали “викривати” новоприбулу українську інтелігенцію як класових ворогів радянської влади. 6 листопада 1934 було заарештовано Антіна Володиславовича та його синів — Івана і Тараса. За місяць ув’язнили й інших трьох дітей письменника. У постанові оперуповноваженого ІІ відділу СПО УВД у Харківській області Бордона стверджувалося: “Крушельницький Антін Володиславович є одним із керівників створеного в Україні центру ОУН, який ставить своєю метою повалення Радянської влади в СРСР і підготовку терористичних актів проти представників партії і уряду”. Митця не тільки піддавали страшним тортурам, а й шантажували долею дітей. Саме тому вже наприкінці листопада він визнав себе винним в усіх недолугих звинуваченнях. Але це не допомогло. У той час, коли батько давав ці свідчення, аби врятувати синів, двох із них уже розстріляли у підвалах Жовтневого палацу. Тоді ж померла від горя дружина. Справу А. Крушельницького розглядала 28 березня 1935 виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР. Засудили до десяти років ув’язнення та разом із донькою та двома синами вислали на Соловки для відбування покарання. У жовтні 1937 року справу було переглянуто виїзною “трійкою” НКВС, яка засудила Антіна Крушельницького, його синів Богдана, Остапа та дочку Володимиру до вищої міри покарання. Страчений був 3 листопада 1937. Окрім Крушельницьких, у ті дні в урочищі Сандармох убили неймовірну кількість відомих українських діячів науки та культури, серед яких Лесь Курбас, М. Зеров, М. Куліш, В. Підмогильний, С. Рудницький, В. Чехівський… Трагічна доля великої родини Крушельницьких, яка дала українській національній культурі багатьох діячів у різних галузях мистецтва, літератури та громадського життя, стала символом сталінського кривавого режиму, символом нещадного знищення радянською владою української інтелігенції. Коли робили обшуки у помешканні родини, перед арештами більшість ненадрукованих творів Антіна Крушельницького була вилучена та знищена, а його ім’я на довгі роки було викреслене з національної пам’яті. Реабілітований Військовою колегією Верховного Суду СРСР 19 жовтня 1957 року. Антін Крушельницький пройшов великий шлях боротьби за українську літературу, культуру, освіту. Він залишив по собі значну прозову, публіцистичну, драматургічну та літературно-критичну спадщину. Його жертовне життя є яскравим прикладом невтомної праці задля українського народу, розвою освіти, культурного життя, достойного майбутнього. У музеї Володимира Гнатюка вже з липня 2018 року експонується книжковосвітлинно-ілюстративна виставка “Антін Крушельницький”, за матеріалами якої проводяться тематичні екскурсії “На захисті українського слова”.
Розстріляна і знищена родина Крушельницьких. Сидять (зліва направо): Володимира, Тарас, Марія (мати), Лариса і батько Антін. Стоять: Остап, Галя (дружина Івана), Іван, Наталя (дружина Богдана), Богдан. Це фото стало символом знищення більшовицьким режимом української інтелігенції
“Та все ж не зникли без сліду сила й нескореність з відходом цілих пластів, перемелених комуністичним терором”. · 8 З блокнота письменника · с. 8сторінка оригіналу ↗ Відомий український письменник Василь Портяк, чий батько і родина брали участь у визвольній боротьбі УПА, написав блискучі оповідання і кіносценарії про своїх земляків. Нині на Фейсбуці Василь Портяк друкує вражаючі документальні начерки бойових епізодів і біографій повстанців. Пропонуємо Вашій увазі сторінки цих оповідей, які, вірогідно, стануть сторінками його майбутньої книжки.
Василь ПОРТЯК
24 червня Їх було десять — гуцульських ґазд, замкнених у пристосованому під відділ НКВД будинку над Черемошем. Зайшло на третій день кривавої війни, тієї фази Другої світової, що її згодом сталіністи назвуть вітчизняною. По всіх великих тюрмах і райцентрівських чекістських підвалах Галичини, Західної Волині й Північної Буковини (далі буде й по східніших теренах) чекісти лихоманливо нищили ув’язнений люд. Але навіть цей поспіх не стримував їх від немислимої і безглуздої жорстокості. Відомо про розіп’ятих священиків, зґвалтованих монахинь. убитих в материнській утробі немовлят… Так було і в цьому будинку в селі Жаб’є (тепер смт. Верховина). Першим на муки взяли Онуфрія Манчука. Не потрапити в чекістські жорна після “визволення” в нього шансів не було. Навіть дивно, що його заарештували тільки в травні 41-го. Січовий стрілець, учасник боїв під Маківкою. Після повернення з війни — активний просвітянин, засновник кооперативного руху на Гуцульщині. Власним коштом на власному ґрунті побудував українську школу й заорендував будинок для другої, початкової, в час тотальної полонізації. Аматор-фольклорист, етнограф, самобутній письменник (уже в 90-х роках вийшла друком збірка його новел з гуцульського життя), автор статей у ряді галицьких журналів міжвоєнної пори. Таких “червона” влада не сприймала органічно. Тому, мабуть, і катували найжорстокіше. Все переповідати важко. Досить сказати, що вибрали очі і вбивали цвяхи в голову. Іншим дісталося не набагато менше. З усіх нещасних врятувався один — втиснувся у вузький закапелок поза грубкою. Настільки вузький, що сховатись там не здавалося ймовірним. Та ще кати свої “труди” так щедро окроплювали водярою, що під кінець зовсім осоловіли й не помітили брак одного в’язня в рахунку замучених. А як настала днина, покинули набитий трупами дім, повпадали, п’яні, в авто й подалися на Косів, на схід. Був день вшанування святого Онуфрія. Іменинникові, Онуфрієві Манчуку, рівно десять днів перед тим — 15 червня — виповнилося сорок два.
25 червня За кров рідну, невинну До публікації “ВИРОК ВИ- КОНАНО 24 ЧЕРВНЯ 1953 РО- КУ” — про мученицьку смерть Онуфрія Манчука — Наталка Поклад додала коментар: “А ми дивуємось, де поділася наша торжествуюча сила і нескореність...” Гіркі роздуми, і багато в чому справедливі. Та все ж не зникли без сліду сила й нескореність з відходом цілих пластів, перемелених комуністичним терором. Разом з Онуфрієм Манчуком чекісти вбили 25 червня 41-го перед втечею з Карпат і мого односельця Івана Ілюка. Теж тяжко мучили. Манчук був, як відомо, знаний на всю Гуцульщину просвітитель, громадський діяч. Ілюк — звичайний ґазда, повернувшись зі світової війни, мирно займався господаркою, сам виводив у люди дітей (його жінка, доки воював, загуляла і втекла на Схід з москалями, але то окрема історія). З-поміж Онуфрієвих дітей вирізнявся Іван. Стрункий юнак романтичної вдачі, сором’язливий, як дівчина. Дуже любив батька і ним гордився. Син Івана Ілюка Митник (Дмитро) був трохи флегматик, безмежної фізичної сили і такої ж доброти чоловік. До Другої світової встиг одружитися, жили з Анною в злагоді, щоправда, дітей у них не було. Коли син побачив знівечене тіло Онуфрія, від потрясіння зомлів. Що коїлося в душі Митника, коли дивився на печені татові рани й загнані кілки під нігті, не знав тоді ніхто. Іван Манчук-“Білогруд” та Дмитро Ілюк-“Кичера” стали безстрашними вояками УПА. Їхні імена/псевда згадуються майже в усіх “сводках” чекістів про бої з підрозділами УПА й резонансні акції СБ. Комендант боївки СБ “Білогруд” був наскільки відважний, настільки й безпощадний. Кулеметник “Кичера” робив свою справу просто, як косив траву коло хати. А на постої, бувало, любовно погладжував свій мадярський “ручняк”, і коли стрільці захоплювались його “рахунком” в останньому бою, тихо відповідав: “То за дєдю” — за тата. У щойно виданому альбомі “За Україну, за її волю…” — порівняльному фотолітописі на-
Дмитро Ілюк-“Кичера”
ціонально-визвольної боротьби УПА й сьогоднішньої війни з тим самим ворогом, є й сторінка зі світлинами, на яких зображені кулеметники — упівці і теперішні. Серед них і “Кичера”. Ніщо не минає безслідно.
30 червня Наші герої. Заведія Днями я подавав дописи про мученицьку смерть культурного діяча й письменника з Гуцульщини Онуфрія Манчука, про його сина Івана-“Білогруда”. “Білогруд” загинув 8 серпня 1951 року. Серед товаришів по зброї, які теж у тому бою наклали головами, був і Василь Небесійчук — “Заведія”. Василя добре знали в с. Ільці на Жаб’ївщині (тепер Верховинський район). Особливо через школу бальних танців, що була організована силами місцевого осередку “Просвіта”. В народі вона називалася “балєт”, а викладали там, судячи з розповідей, і народні танці. Юнак став першою “зіркою” того “балєту”, про його вправність розповідали ще десятиліттями. Як тільки, ще в час окупації німецької, в Карпатах організувалась Українська Національна Самооборона, що згодом реформувалась в УПА, Небесійчук вступив в ряди повстанців. Був ройовим, чотовим сотні УПА, розвідником, комендантом районного екзекутивного відділу Служби Безпеки (РЕВ СБ), референтом СБ Жаб’ївського районного проводу ОУН. Псевдо обрав (чи дали) не випадково — мав живий, непосидючий характер. Це слово у словниках тлумачиться згідно з Грінченковим “Словарем…” як “обманщик?”. Та недаремно Б. Грінченко поставив знак питання — блискучий знавець лексикології, він відчував, що єдине, очевидно, джерело, звідки тлумачення взято, сумнівне. Насправді ж слово походить від значення “заводити жарти, забави, витівки” й таке інше, навіть бешкети. Та в підпіллі, в армії і в СБ було вже не до забав. Ось лише кілька рядків з уцілілих звітів по Жаб’ївщині: “20/ІІІ.1947 р. Криворівня. — Звена РЕВ СБ під ком. др. “Заведії” зловили лейтенанта Кімейчука Федора з Жаб’я- Слупейка. За активність проти нашого руху його зліквідовано. 23/ІІІ.1947 р. Жаб’є-Ільця. — Заст. ком. РЕВ СБ др. “Заведія” і пор. УПА “Сірий” виконали атентат на дуже активного стрибка
МГБ133 Сорюка Михайла с. Івана, ур. 1916 р. в Жаб’є-Слупейка. Сорюк вбитий, адміністративний працівник РО МВД Жмурко Петя тяжко ранений помер в шпиталі. 13.4.[19]47 р. Жаб’є- Ходак: внутр. війська в ч. 60 чол. робили перешуки лісів в Костричі. Тут наткнулись на РЕВ СБ, які відступили на верх. Др. “Заведія” і “Білогруд” відірвались від цілості і натрапили на другу групу більшовиків. Відстрілюючися, відійшли щасливо, вбивши стар. лейт., сержанта і одного бійця”. Таких повідомлень рясно за кожен рік. Аж до серпня 51-го. 8 серпня 1951 року біля гори Скупова зустрілися для наради старшини УПА Василь Небесійчук псевдо “Заведія”, Іван Манчук (“Білогруд”), Дмитро Витощук (“Діброва”), Танасій Яцьковський (“Жайворонок”) та Микола Шкарлупа (“Гонта”). Енкаведисти отримали інформацію про час і місце зустрічі, у операції проти п’ятьох брали участь 1500 солдатів і офіцерів. Шансів у командирів не було. Хоча… “Гонті” все ж удалось вирватися з кільця, воював ще два роки. Решта загинули, відбиваючись до останнього патрона. Загинув і “Білогруд”. “Заведія” теж мав шанс — спритно виліз у густу смереку й зачаївся, але його мимовільно видала вівчарка “Тигра”, яка останніх пару років була з ним нерозлучна. Вона залишилась під смерекою… На пропозицію здатися з крони дерева пролунав вибух гранати.
“Заведія” перший ліворуч
На місці загибелі командирів стоїть хрест, у серпні 2013 року урочисто освячений.
24 червня Вирок виконано 24 червня 1953 року Дмитро Білінчук-“Хмара”. Він став легендою ще за життя. Ночуючи в спорожнілому батьківському домі (рідню совєти вивезли до Сибіру), був оточений німецькими жандармами, й на команду здаватись одним пострілом убив через вікно, на звук, коменданта поліції. Утік! Серед білого дня галопував конем через Косів, коли поліція й гестапо шукала за ним по цілому повіту. Очолена ним чота сотні УПА “Недобитого” вирішила справу при розгромі німецької залоги, що охороняла марганцеву копальню в Карпатах. А вже сотенним брав участь у боях з підрозділами НКВД, в рейді у Румунію. Після реорганізації УПА очолив Косівський районний Провід ОУН. Його підступно схопили у червні 1952 року. Вже понад місяць до того загинув молодший брат Василь, “Сибіряк” (мій тато). Слідство провадили в Станіславі (тепер Івано-Франківськ), потім у Києві. Місце страти (Лук’янівка? Підвал на Володимирській?) і місце заховання останків невідомі. Того ж дня розстріляний Василь Юсипчук (“Морозенко”, “Богдан”, “Олесь”), чотовий УПА, слідчий СБ, керівник Кутського районного Проводу ОУН. На жаль, світлину не знайшов. Вічна їм пам’ять!
“Імпонує чітка національно-християнська позиція Петра Шкраб’юка, а водночас — відкритість до інших культур”. · 9 Літературний календар · с. 9сторінка оригіналу ↗ Василь МАРУСИК, заслужений журналіст України
Мені чомусь здається, що Шкраб’юк, народжений у серпні, вдивлявся ще з колиски у зоряне небо, що стало його орієнтиром у численних прозових і поетичних творах. “Я був сівач, а нині ревнивий жнець. Врожай стоїть квітучою стіною. День відійшов… А зоряний вінець І над моєю сяє головою”.
“Легкі слова, але вагома суть, Яку слова на крилах днів несуть. А це – Господь, Любов і Батьківщина. Це три ключі, що відмикають путь”.
“Я вервицю відклав — не треба більш, Бо хтось диктує: запиши скоріш! Я вірю: Бог мої слова почув. Моя молитва — це подячний вірш”.
Ці поетичні роздуми Петра Шкраб’юка зі збірки “Три ключі. Мої рубаї” могли би бути ілюстрацією до всього творчого набутку письменника в історико-публіцистичних, науково-історичних чи релігійнофілософських книжках львівського автора. А підготовлений до цьогорічної визначної життєвої події фоліант “Небесна галерея. Повернення до Бога” вповні визначає сутність авторського єства, у доробку якого — близько трьох десятків книг впродовж п’ятдесятилітнього творчого шляху. Важливо те, що П. Шкраб’юк — дослідник історичних подій і фактів, сотень імен вітчизняної та світової культур. Перш за все, це подвижники української національної ідеї ХІХ—ХХ і ХХІ сторіч. Серед них — будителі вітчизняного духовного життя, козацькі витязі, борці за волю України, герої національно-визвольних змагань, які гартувалися на ниві просвітництва у материнській “Просвіті”. І що суттєво: автор поетично доповнює майже кожне своє науково-публіцистичне дослід ження релігійною і філософською лірикою. Ось епіграф до книжки “Серед зір і людей”: “Всю повноту й мету буття Як висловити можу? А все — во ім’я майбуття, А все на славу Божу” (Львів, 2003, Інститут українознавства НАНУ, Видавництво Отців Василіян “Місіонер”). Наприклад, збірка “Співзвучність” (Київ, “Ярославів вал”, 2011) — це “духовно-філософська лірика, співзвучна з Божими настановами, природою, голосом предків і сумлінням автора”. Або у львівському видавництві “Українські технології” (2012) з’явилась книга есеїв “В мінливім дзеркалі кохання: енциклопедія любові”, де письменник і вчений виступає інтерпретатором маловідомих фактів про долі, щасливі чи нещасливі або й трагічні моменти у житті знаних історичних постатей чи діячів світової культури, “починаючи від Адама та Єви”. Деякі есеї підготовлено за конспектами лекцій, які письменник прочитав студентам свого рідного Франкового університету. Треба сказати, що автор подав 17 сторінок “Покажчика імен”, де в алфавітному
Своє призначення поета і вченого Петро Шкраб’юк реалізує у книжкових, газетно-журнальних публікаціях, у численних виступах в аудиторіях та на зустрічах із сотнями людей, перед священнослужителями, серед повстанців Революції Гідності на Євромайдані у Києві, перед воїнами АТО і жителями Донбасу. Люди вподобали майстерність оратора і метафоричність його поезії, талант митця.
порядку — 420 позицій і посилань на твори, що стали архівними джерелами дослідника. Серед постійних зацікавлень автора — розповіді про священиків-земляків, як от поважна збірка “Наріжний камінь Маркіяна. Статті, есеї, вірші”. У ній Петро Шкраб’юк об’єднав доповіді, лекції, поезії, присвячені зачинателеві української літератури в Галичині Маркіянові Шашкевичу. Справжнім енциклопедистом виявився вчений в академічному виданні “Імена близькі й далекі: Україна в національному і світовому вимірі”, де він висвітлив діяння видатних українців, зокрема, Івана Франка, Василя Стефаника, Михайла Грушевського, Івана Крип’якевича, наших сучасників — Григорія Нудьги, Ігоря та Ірини Калинців, Лариси Крушельницької, Михайла Рожка, Богдана Янівського та інших. У цьому, двадцять четвертому виданні, знову яскраво проявився талант автора як історика, літературознавця, поета й есеїста. Ця своєрідна книга наповнена світлинами й маловідомими фактами із життя її персонажів. Кандидатська дисертація “Михайло Павлик і Радикальна партія” посприяла Петрові Васильовичу прийти до виняткового гурту львівських істориків. Окремо назову видання, що побачило світ в “Українських технологіях” у 2015 році — “Історії, прожиті тричі”, де письменник зумів талановито зобразити, відтворити легендарне чи навіть звичайне життя наших краян, що присвятили себе рідній землі й омріяній державі. У деяких нарисах подав факти із подій на Євромайдані та власних поїздок до воїнів АТО і жителів Східного регіону. У 2005—2009 роках учений вів на Радіо “Воскресіння” (1-й Український канал) історичну авторську програму “Дорога до Храму”, в якій прозвучали 164 передачі. Вони відзначені обласною премією імені В’ячеслава Чорновола, а 100 кращих радіопересилань увійшли до книги “Сто кроків до Храму. Невідоме про відоме”, яка вийшла у світ 2008 року. Ще в грудні 2007 року Петро Шкраб’юк захистив докторську дисертацію “Монаший Чин Отців Василіян у суспільному житті України”. У передмові до книжки видатний історик Ярослав Дашкевич, зокрема, написав: “Мені імпонує чітка національно-християнська позиція п. Петра, а водночас — відкритість до інших культур, його творча наснага, працьовитість, і — що теж немаловажно — людяність. Це можуть підтвердити і читачі цієї книжки (а перед тим — радіослухачі), і студенти кафедри зарубіжної преси та інформації, для яких наш відомий письменник й історик читає спецкурс “Україна в світовій культурі”. У поетичній збірці “Серед зір і людей” автор присвятив вірші “Братній диптих” родичам по бабусі Анні із рідних Пужників біля Тлумача на Прикарпатті — сестрам-василіянкам із Австралії та Аргентини. Таким чином, перші публікації про священнослужителів греко-католицької церкви часів Андрея Шептицького виявилися пророчими: поет і вчений Петро Шкраб’юк став почесним автором Видавництва Отців Василіян “Місіонер”. А скільки, йдучи за настановами Ісуса Христа, релігійно-філосовських роздумів для переконання невпевнених в собі віруючих чи малосвідомих безбожників вклав автору поважну книжку “Пробудились серед ночі, або преображення людське”! Торік восени за книжку “Над простором і часом. Трилогія незвичайного” Петро Шкраб’юк був номінований на Шевченківську премію 2018 року. Книжку високо оцінив шанований поет і критик Володимир Базилевський: “Незвичайність від Петра Шкраб’юка. (“Літ. Україна”, 2. ХІ.2017). …Пам’ятаю, як на першому курсі в гуртожитку Львівського університету Петрові подарували портрет Гомера. Він його підписав “Per aspera ad astra! ” (“Через терни — до зірок!”). Мешканці нашої студентської кімнати теж переймалися Петровими літературними захопленнями — віршами відомих поетів і його власними. А латинський вислів став літературним дороговказом-віщуном для Петра. Йому, одному з найздібніших журналістів, доручили бути редактором університетської багатотиражки, запросили стати асистентом факультету журналістики. Він вибрав тему кандидатської дисертації — “Журнал “Всесвіт” як тип видання”. Тоді цей часопис очолював Дмитро Павличко. Через це та інші патріотичні вчинки недоброзичливці з ненавистю поставились до молодого вченого. Він змушений був покинути викладацьку і наукову працю, отримавши сувору партійну догану… Та здібного автора прийняли на роботу у львівську молодіжну газету, а потім запросили майже на десять років у київський журнал “Наука і суспільство” власкором галицьких теренів. Завдяки цій обставині Петро прийшов до історичної науки… Зорі, живі та символічні, денно і нощно світять трударям. Трудоголікам. Таким, як наш ювіляр.
П. Шкраб’юк та І. Калинець з членами Громадської ради “Святий Юр” і школярами з Донеччини біля пам’ятника Митрополиту А. Шептицькому. Львів, липень 2018
“Імпонує чітка національно-християнська позиція Петра Шкраб’юка, а водночас — відкритість до інших культур”. · 9 Літературний календар · с. 9сторінка оригіналу ↗ З 1 вересня по 31 жовтня включно поточного року Секретаріат Комітету прийматиме супровідні документи на твори та роботи, висунуті на здобуття Національної премії 2019 року, за адресою: 01001, м. Київ, вул. Прорізна, 2, 4-й поверх, кім.404—405 у робочі дні тижня до 17.00 (у п’ятницю — до 16.30). Члени Комітету, експерти, культурні інституції відповідно до Положення про Національну премію України імені Тараса Шевченка можуть внести пропозиції щодо участі твору у конкурсі лише в одній номінації — “Література”, “Публіцистика, журналістика”, “Музичне мистецтво”, “Театральне мистецтво”, “Кіномистецтво”, “Візуальне мистецтво”. Експерти, члени Комітету, культурні інституції, які представляють твір чи роботу на здобуття Національної премії, подають до Секретаріату Комітету представлення за формами, які розміщено на сайті Комітету (http://knpu.gov.ua/) у розділі “Порядок висунення творів”. До представлення додаються: — анкета, заповнена особисто кандидатом; — копія паспорта; — копія довідки про присвоєння ідентифікаційного коду, — згода на обробку персональних даних; — публічні відгуки у пресі на представлений твір чи роботу, (оригінали або ксерокопії — в одному примірнику); — книги, каталоги художніх робіт, аудіота відеозаписи висунутих творів і робіт у 5-ти екземплярах. Консультації надаються за телефонами: 270-59-49, 278-11-93, Е-mail: [контакт приховано]. Нагадаємо, що відповідно до Положення про Національну премію України імені Тараса Шевченка, затвердженого відповідним Указом Президента України, конкурс серед літературно-мистецьких творів, висунутих на здобуття Премії, проводиться за всіма номінаціями у три тури. У першому турі конкурсу Комітет проводить розгляд творів, стосовно яких внесено пропозиції щодо участі у конкурсі, відбирає твори, які братимуть участь у конкурсі, та формує за результатами у кожній з номінацій список творів, які допущені до участі у другому турі (“довгий” список). У другому турі конкурсу Комітет проводить поглиблений аналіз мистецької цінності та суспільної значущості творів, допущених до участі у другому турі конкурсу, їх впливу на національне соціокультурне середовище, його розвиток та можливості гідного представлення української культури в європейському і світовому культурному просторі, та за результатами відбирає твори, які братимуть участь у третьому турі конкурсу і формує у кожній з номінацій список творів, які допущені до третього туру (“короткий” список). У третьому турі Комітет визначає твори, творцям (авторам, виконавцям) яких пропонує присудити Національну премію. За результатами конкурсу Комітет готує та вносить Президентові України подання про присудження Національної премії. Якщо за результатами конкурсу у відповідній номінації жоден твір не набрав необхідної кількості голосів членів Комітету, пропозиція про присудження Національної премії у цій номінації не включається до подання, що вноситься на розгляд Президента України. Указ Президента України про присудження Національної премії оприлюднюється в установленому порядку, як правило, до 9 березня року присудження Національної премії. Лауреатові Національної премії вручаються Диплом і Почесний знак та виплачується грошова частина Національної премії в розмірі, який щороку визначає Президент України за пропозицією Комітету. У разі відзначення Національною премією кількох авторів твору (співавторів, співвиконавців) Диплом та Почесний знак вручаються кожному лауреатові, а грошову частину Національної премії ділять між ними порівну.
Прес-служба Секретаріату Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка
Слідами наших виступів · “Я на боці тих, хто твердо виступає не лише за декомунізацію, а й відмосковлення, дерусифікацію нашого духовного, освітнього середовища”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ За свою більше ніж 45-літню журналістську практику не вперше стикаюся з випадками, коли мої публікації викликали в когось гнів і обурення. Здебільше йшлося про конкретних посадовців різних рівнів, неспростовні факти про неправедну діяльність яких тягнули або на кримінал чи адміністративну відповідальність, або, принаймні, на громадський осуд.
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
Такі герої публікацій діяли по-різному: на початку, під час збирання матеріалу, — прагнули, в різний спосіб, задобрити, а той підкупити, після публікації — погрожували телефоном, шукали захисту вищого за вертикаллю начальства, збирали компромат на автора, пробували позиватися до суду. Та факти, які є цементуючим ядром будь-якого аналітичного матеріалу, і до відбору яких віддавна ставлюся із особливим застереженням, завжди стояли на заваді публічних дій таких “ображених”. А ось із випадком, коли невдоволеними виявляються особи, прізвища чи дії яких персонально в публікації жодним чином — ні прямо, ні опосередковано — не згадано, зустрічаюся чи не вперше. Як і з явищем перевтілення такого невдоволення у форму відкритого листа до автора, який надсилається в різні ЗМІ з метою ширшого розголосу власної інтерпретації незгоди. Саме ця обставина й змусила мене продовжити тему, яку підняв у статті під заголовком “Простіть невігластво земляків, професорко Русова” у числі “Слова Просвіти” від 29 березня цього року. Втім, тему нинішньої статті окреслюю ширше, виносячи на суд громади задавнене й особливо гостре нині запитання: чому значна частина нашої інтелігенції є неприховано агресивною до проблем українського національного відродження, у чому витоки й причини цієї агресії?
Русова і Короленко на шальках терезів як дзеркало національних пріоритетів На початку нагадаю читачам, що інформаційним приводом для написання попередньої статті став черговий сплеск дискусій чернігівської громади довкола питання: допоки головна бібліотека області носитиме ім’я В. Короленка — представника російської культури і літератури, який ніколи не мав жодного стосунку до поліського краю? У тамтешній пресі доти вже була оприлюднена низка публікацій, у яких документально підтверджено, що однією із засновниць цієї бібліотеки понад 140 років тому була Софія Русова з чоловіком Олександром. Маючи такий аргумент, активісти нещодавно створеної громадської організації — Всеукраїнської асоціації ім. Софії Русової, неодноразово і, звісно, безрезультатно поки що зверталися до керівництва області з пропозицією ствердити історичну справедливість та надати ім’я цій бібліотеці заслуженої землячки, яку з політичних причин було свідомо викреслено комуністичними ідеологами і з національної історії українців, й історії самої Чернігівщини. Бажання долучитися до тієї дискусії в мене виникло після недавнього повернення з наукового стажування у Великій Британії, де в одному архівів Лондона виявив сенсаційну знахідку — низку досі нікому не відомих і ніде не друкованих листів Софії Русової доУкраїнського пресового бюро в Лондоні наприкінці 30-х років ХХ ст. Подумалося: може, ці нові факти дивовижної долі землячки (чужинки за національністю, яка до останньої подиху свого життя через велике кохання до свого чоловіка Олександра Русова навіть у вимушеній еміграції, після втрати дитини, боролася за українську Україну) переконають владні структури та частину інтелігенції Чернігова прислухатися до голосу громади. Звісно, що в тій статті був на боці тих, хто твердо виступає не лише за декомунізацію, а й відмосковлення, дерусифікацію нашого духовного, освітнього, виховного середовища, вбачаючи в цьому одну зі складових зміцнення умисно підкошеного колоніальною для українців владою духовного осердя нації. Не міг і сподіватися, що це викличе появу “відкритого листа” до мене від однієї землячки, надісланого в різні редакції. У ньому, з-поміж суцільних випадів проти автора, зустрічаються й такі дошкульні фрази: “мені соромно за вас”, “спекулюючи іменем Русової”, “Ви стали послідовником справи… навішування кліше”… Змішано тут багато і різного — від цитати В. Маяковського “Лєнін жів”, сюжету з п’єси Н. Погодіна “Кремльовскіє куранти” про спробу того ж Лєніна “відродити старовинний годинник-курант на Спаській башті Кремля” до абсурдного звинувачення автора в тому, що він (тобто я — М. Т.), разом із Василем Чепурним, та ще “хтось” “поклав око на приміщення бібліотеки… і мріє прибрати його до рук”. Лист підписаний просто: “Людмила Студьонова (Працюю в бібліотеці 53 роки)”. Не знаю, чи надрукувала цього алогічного, лайливого і без конкретних фактів щодо суті дискусії тексту котрась із газет за умов, що епоха таких ось “відкритих листів” як жанру радянської і пострадянської журналістики вже давно минула. Та на мої очі він потрапив із чернігівського інформаційно-аналітичного сайту Леоніда Ісаченка “Хвиля Десни” і переконав у тому, що тему таки слід продовжити.
Джерела спротиву повернення українського в Україну Втім, не вважаю за доцільне в такій же формі — “відкритого листа” — відповідати своїй візаві. Як і публічно дискутувати з нею. Відповім лише на одне звинувачення незнаної мені пані Студьонової щодо сорому. Так, мені не соромно виступати проти Володимира Короленка в дискусіях про імена, які передусім (виділяю це слово — М. Т.) мають носити вулиці, навчальні заклади, установи як в містах і селах рідного краю, зокрема, де спредковіків коріння мого козацького роду, так і України в цілому. І не соромно, гадаю, буде кожному робити це, хто насправді хоче ствердити нашу державу як українську, а не, скажімо, як московську, варшавську чи тель-авівську. Не соромно тому, що болить. Бо вже дістало. В своєму рідному домі постійно озиратися на когось, зважати на чужу думку, прагнути бути толерантним і терпеливим, водночас відчуваючи себе приниженим, другосортним, зобов’язаним не знати кому. Зосібно й тоді, коли шукаєш у кіосках “Преса” днем з вогнем українську газету чи перемикаєш десятки радіо-чи телеканалів, щоб знайти український — не лише за мовою, а й духом, коли просиш чиновника перейти на спілкування державною, коли чи не вся система обслуговування, за твої ж гроші, зустрічає і проводжає тебе на “общєпонятном”. Дістало й те, що не слабне, а чомусь посилюється одна насторожуюча тенденція: як тільки українці, у себе вдома, проявляють бодай найменші потуги щодо подолання насаджуваного століттями російською імперською машиною принизливого комплексу хохла-малороса, як тільки активізуються спроби національно свідомої інтелектуальної еліти неупереджено й спокійно розібратися в окремих епізодах непростої історії свого народу, ствердити грубо витіснену на узбіччя суспільно-політичного життя молодої Української держави її мову, культуру, пізнати справжніх, а не нав’язаних ззовні героїв, усвідомити й належно поцінувати свою самодостатність, окремішіність, зрештою своє гідне місце у спільному європейському домі, — відразу ж виникає, ніби диригований чиєюсь невидимою рукою, шалений, прямий чи опосередкований спротив. Із джерелами цього спротиву ми вже давно розібралися. Тут два канали їх живлення. Перший — високопосадовці-державотворці (на взірець міністра Авакова) і народні обранці (найперше з “Опозиційного блоку”), притому на всіх щаблях влади — від райцентру до столиці, для яких українське не лише чуже, а й дратівливе, і які віддавна безкарно баламутять гуманітарну сферу українського суспільства. Другий — українська за статутом, але антиукраїнська за змістом система продажних ЗМІ — преса, радіо, телебачення. Чи не вся вона, ніби також за помахом чиєїсь невидимої руки, фактично узурпована в руках і не українців, і не патріотів з україноцентричним мисленням. За цих обставин тривожить задавнена відсутність політичної волі керівництва держави змінювати ситуацію, повертати Україні її справжнє обличчя і душу, викривлені й розтоптані попередньою колоніальною владою. Ще складніше — із дипломованою інтелігенцією. Маю на увазі значну її частину, яка підпадає під поняття бюджетна. Тобто та, яка нібито на службі держави, яка справно отримує зарплатню за те, що нібито має проводити державну політику. Притому в таких архіважливих і делікатних для подальшого розвитку державотворчих процесів сферах як культура, освіта, наука. Ось тут змушений повернутися до останньої фрази згаданого вище відкритого листа до мене з Чернігова. Наведу її: “Працівники бібліотеки на чолі з директором Інною Михайлівною Аліференко стали горою на захист не свого Короленка, а письменника, чесної і порядної людини, на кістках якого тупцюють такі, як Ви”. Тепер виникають питання: усе те, що там написано, — це думка лише однієї працівниці, чи всього колективу бібліотеки? Чи, може, лиш начальства, від якого залежить увесь той колектив? Бо, зазвичай, хто його питає? Тут, у контексті “думки колективу”, доречно згадати недавню історію з найменуванням головного аеропорту країни. Весною 2016 року Мініфрстукрутри зініціювало міні-референдум у мережі із присвоєння аеропорту в Борисполі імені найзаслуженішого українця. Від початку голосування імена не зовсім “най” — скажімо, Сікорського, Малевича — нахабно “пропихала” через своїх слухняних речників зденаціоналізована столична команда Кличка. А коли результати голосування (найактивнішими виявилися молоді українці) показали, що в їхніх симпатіях помітно лідирує гетьман Іван Мазепа, зверху дали “відбій”. І в досить гидотний спосіб, не раз випробуваний колись комуністами, перейменування аеропорту “Бориспіль” відміняється. Послалися на думку “трудового колективу аеропорту”. Мовляв, він проти. Із такого рішення можна було зробити два висновки: або думку колективу “трударів” Борисполя ніхто й не запитував, або там працюють одні остарбайтери з Вороніжа та Рязані, які прямо таки ненавидять усе українське, а особливо зрадника “великого Петра” і ворога імперії. Щось подібне вимальовується і з колективом Чернігівської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. В. Короленка. Був там не раз, бо періодично привозив туди частинами в подарунок велику колекцію книжок власної книгозбірні. І щоразу чув своїми вухами зі слів директорки та її близького оточення приблизно таке: що вам поганого зробив Короленко? А щодо Русової, то ніби винувато промовляли так: звісно гарна землячка, але ж вона втекла з краю і жила на ситому Заході… Отож, нічого не хочуть змінювати. Принаймні керівне ядро колективу, бо з рядових бібліотекарів ніхто й не відважився б піти на відверту розмову із приїжджим журналістом. І зрозуміло чому. За умов повсюдного скорочення бюджетників такі, що гладять не за шерстю своє начальство, першими підуть “на відпочинок”. І така ситуація не лише в Чернігові.
Чому “цвіт нації” зів’яв і обсипався? Не час і не місце тут наводити приклади. Їх — непочатий край. Але настала пора вже називати речі своїми іменами. Пора визнати, що в появі цієї чорної і густої хмари неправди, цинізму, хамства, аморальності, духовної деградації, непрофесіоналізму, непорядності, не-патріотизму постмайданної влади, яка накрила вже нездоровий український організм, значна провина української інтелігенції, зосібно й бюджетної. Вчитаймося, вдумаймося ось в ці слова: “Живий організм українського народу зберіг лише коріння, його цвіт — інтелігенція — зів’яв і обсипався. Ми бачимо безодню: по однім боці простий люд, що вірний традиціям колишнього, а з другого — зденаціоналізована, збаламучена інтелігенція, відірвана від свого народу”. Ці слова написані понад сто літ тому. Їх із болем у серці виповів Михайло Коцюбинський, оголошуючи в тому ж Чернігові реферат із нагоди тризни по не пошанованому і не поцінованому своїми ж кращого їхнього трудівника на полі національного самоствердження — Івана Франка. Звучать вони так, ніби про день сьогоднішній. І в цьому є своя закономірність. Український стрижень тодішньої інтелігенції, на яку гірчив класик літератури, був закономірно вихолощений у результаті багаторічного нищення брудними чобітьми російських зайд духу мазепинства, яким довго дихала українська земля. Молоді й уже квітучі паростки національного відродження, спонукані Українською революцією 1917-1921 років, вимерзли до кореня у зловісну пору сталінських репресій. Тоді було знищено еліту української нації — письменників, учених, митців, священників-автокефалістів, заможних і працелюбних землеробів. І то, за даними авторитетних джерел, на 75-80 відсотків. А квіт українського народу — селянство — на всі сто відсотків був пограбований, заляканий й перетворений на жебраків. Чи можна назвати ще якусь країну в світі, людський ресурс якої був таким знедоленим і духовно спустошеним? Нинішня ж українська інтелігенція, принаймні її старше покоління, було вигодуване і виховане колоніальною владою. В інститутах і університетах, ректорами і професорами яких часто були пристосуванці і кар’єристи. За книгами чужих українським ідеалам і традиціям авторів, яких не бракувало і в найвіддаленіших сільських
Читацьке віче · “Формувалася суспільна мораль, де не було місця чесності, порядності”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
бібліотеках. За умов тотального контролю мільйонною армією ідеологів правлячої партії, коли за нестандартні думки, висловлені комусь довірчо на кухні, міг вилетіти з того ж інституту. На фоні суцільного фарисейства декларованих гасел лженародної влади диктатури пролетаріату, якими була всуціль просякнута тодішня преса. Хто з інтелігенції комфортно почував себе за тих умов? Практично кожен, хто вміло пристосувався, хто знав своє місце, годив начальству. За умов, що таке начальство не змінювалося десятиліттями, таке угодовство, “нічогонепомічання” було вигідним: здіймання службовими сходами, премії, а найзапопадливішим — почесні звання і навіть урядові нагороди, що гарантували в майбутньому підвищену пенсію. Натомість “білими воронами” ставали талановиті, розумні, самодостатні. Такі мали свою гідність, цінували свою думку, шанували коріння свого чесного роду. Отож, на суцільному святі чужого фарисейства вони завжди були зайвими, не бажаними, а то й небезпечними. Їх витісняли, обмежували, компрометували. Формувалася суспільна мораль, де не було місця чесності, порядності. Це сприймалося як зарозумілість і гординя. Спроба відстояти свою позицію підганялася під конфліктність і зазнайство, а відвага казати правду тлумачилася як зневага до думки всього колективу чи, більше, нерозуміння “лінії” начальства. пригодованого владою. Що вже говорити про неприхований вияв патріотичних почуттів. Лайливий ярлик націоналіста, петлюрівця чи бандерівця був тоді забезпечений. З усіма наслідками для твого майбутнього, і майбутнього твоєї родини. Чи багато було з-поміж нас цих носіїв порядності й чесності, і чи довго могли вони витримувати таке?..
Моральна відповідальність інтелігенції за непатріотичні дії постмайданної влади Пройшло більше чверті століття, як українці отримали право самостійно розбудовувати свою державу. А в цій делікатній справі загальнолюдських і національних цінностей, у такій системі суспільних координат, де інтелігенція апріорі покликана відігравати провідну роль (бо ж вона від природи, якщо справжня, покликана бути завжди в опозиції до влади) фактично нічого не змінилося. Те ж угодовство перед владою, та ж продажність — за нагороди, посади, “шмат гнилої ковбаси”. Межу цієї продажності, глибину прірви між народом і інтелігенцією особливо зримо можна відчути, скажімо, в час чергової виборчої кампанії, надто ж у глибинці. Із кого формується кістяк виборчих дільниць, довірених осіб так званих народних обранців від стабільно не змінюваної влади? Із директорів шкіл, головних лікарів, ректорів вишів, начальників інших бюджетних установ. Люди перевірені й залежні. За найменшу додаткову матеріальну винагороду у вигляді “конверта, який не пахне”, за пустопорожню обіцянку нового щабля омріяної посади або залишення на вже обігрітій попередній такі не раз перевірені владою одиниці завжди готові робити черговий гріх (в допомозі неграмотній бабусі поставити “пташку” біля правильного прізвища чи й підмінити бюлетень), не усвідомлюючи наслідків. І це в масштабах цілої країни. Упродовж років. Наслідки такого збайдужіння, користолюбства, запроданства й не-патріотизму інтелігенції можна легко помітити, коли бодай поверхово ознайомитися з тим, як проходив і чим завершився процес вистражданої Україною декомунізації, зосібно у сільській місцевості. Адже саме там бюджетна інтелігенція, передусім учительська, складає основу депутатського корпусу місцевих рад. Нині чи не в кожному українському селі, хіба що за винятком західних країв, колишня головна вулиця Леніна отримала назву Центральна. А поруч з ними, як гриби після дощу, вже “прописалися” в паспортах мешкання селян: Вишнева, Травнева, Щаслива, Весела, Медова. Звісно, що не обійшлося тут без вказівок влади. Тієї влади, яка в усі часи не терпіла патріотично налаштованих особистостей. Вона й тепер, відкрито чи приховано, гальмує з увічненням імен тих, кого ще за життя назвали совістю нації, хто своїм розумом, талантом, житейською позицією встиг довести, що не все купується і продається, що є щось вище за посади і партії, що є відповідальніший суд за сподіяні тобою неправедні справи — суд перед Богом. Тому цілком очевидно, що лише за рекомендаційною вказівкою зверху в наших селах і з’явилися в назвах оті центральні, травневі та щасливі замість проклятих російською владою і російською церквою Мазепи, Петлюри, Бандери, Коновальця. Сільські ж депутати-інтелігенти не лише слухняно виконали цю вказівку, а й самі охоче додавали свої ложки дьогтю до бочки меду. Адже залякування селян страшилкою про неможливість у майбутньому продати свої паї, якщо будуть перейменовані вулиці чи й самі назви сіл, — явище майже масове, особливо на моїй рідній Чернігівщині. Ми тільки тепер починаємо усвідомлювати всю серйозність і небезпеку такого шаленого спротиву українському відродженню, як і те, які сили, кошти й цілі стоять за цим явищем. Усвідомлюємо й те, що вже настала пора не мовчати, коли тобі плюють у душу, коли тебе все нахабніше принижують, коли все голосніше і впевненіше заявляють, хто насправді в твоєму домі хазяїн. Настала пора активніше привертати увагу громадськості до вже, на жаль, частих випадків на сторінках друкованих видань відвертої українофобії, у які б шати вона не вдягалася, під якими б гаслами вона не проводилася. І давати їй належну відсіч. Поряд із цим настала пора відверто говорити не лише про угодовство і не патріотизм української інтелігенції, а й про її відповідальність. Перед своєю країною і своїм народом. Особливою має бути така відповідальність у вчителя, викладача, журналіста, письменника, митця, спортсмена за прилюдно мовлене чи писане слово. У військовій справі є віддавна неписане правило: посланий у розвідку малограмотний солдат за брехливе, не перевірене донесення, що загрожувало побратимам чи цілому бойовому з’єднанню, карається смертю. То чи може бути безкарним грамотний інтелігент із дипломом випускника університету, часто-густо із державним званням “заслуженого”, який для особистих або кланових інтересів нечесно виконує свій обов’язок, який брехливо формує громадську думку, від якої залежить: бути чи не бути нації? Можна поставити питання з цієї теми й більш гостріше: чи має моральне право дипломований гуманітарій (а такими передусім мали би бути бібліотечні працівники) не чути болю розіп’ятої землі, на якій живе, не бачити, не помічати кривди, а свідомо фальшувати правду, відстоювати духовні цінності, відомості про події й імена, нав’язані багато літ тому колоніальною владою?
* * * Упереджую спроби своїх опонентів у головній чернігівській бібліотеці віднести автора цієї статті до зневажувача дорогого для них “велікого і могучєго”, яскравим носієм якого є увічнений за вказівкою з Москви (згідно з черговою рознарядкою до ювілейної дати поневолення нею України) в назві цієї бібліотеки Володимир Короленко. Висловлююся чітко: я не проти Короленка, як і Пушкіна чи Толстого. Я проти тих, хто грубо, непрофесійно, з неприхованим нахабством зневажає історію нашого народу, хто свідомо консервує в гуманітарній аурі нації застарілі ідеологічні догми, чужих стовпів культури і мови, хто знову пробує не лише нав’язати, а й ствердити принизливий комплекс малоросійства українству. І ще одне, важливе, що має найбільший стосунок до тієї частини української інтелігенції, якій присвячена ця стаття. Слово, не сперте на тягар меча і плуга, не освячене духом народу, серед якого живе цей автор, є мертвим, чужим, і, ба, навіть шкідливим.
Читацьке віче · “Формувалася суспільна мораль, де не було місця чесності, порядності”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ З ініціативи Центру літературної творчості Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка (директор — професор Михайло Наєнко) та Гуляйпільської сільської ради (Черкащина) біля місцевої школи відкрито пам’ятний знак “малому” Тарасу Шевченку. Будучи вже “дорослим”, він писав, що в дитинстві разом із небіжчиком батьком їздив у Крим по сіль, тобто — чумакував. “...Виїжджали з Гуляйполя... Взяли соб, переїхали вбрід Тікич, піднялися на гірку...” — читаємо в одній із його російськомовних повістей.
Тетяна ІВАШКЕВИЧ
Сонячна погода ніби благословляла подію. Відкрила урочистості директор Гуляйпільської школи Наталя Гаркава. Школярики у вишиванках, попри помітні хвилювання, душевно декламували Шевченкові вірші. Право зняти зі стели полотно доручили Михайлові Наєнку. Священик Дмитрівської церкви отець Іван Юрків (Київський патріархат) здійснив молебень та освятив пам’ятний знак. Він сказав, що відкриття цього знака — важлива і благородна справа. Адже з таких фактів починається виховання підростаючого покоління: — Йдучи мимо, кожна дитина запитає: “Хто це?” І ви розповісте. Якби ми прислухались до настанов нашого пророка Шевченка, то не мали б багатьох бід, що спіткали нашу Україну, зокрема й біди, яка прийшла до нас разом із війною проти північного агресора. Я вірю, що ми пройдемо ці випробування і Україна переможе, стане сильною, незалежною державою. Хочу подякувати Михайлові Кузьмовичу, що він повертає в серця українців добрі традиції. Ми часто творимо собі кумирів з людей, яких майже не знаємо, тоді як Шевченко та святі нашої апостольської церкви — це постаті, які гідні шани, наслідування. Бажаю всім здоров’я й перемоги! Христос Воскрес! Слава Україні! На стелі присутні побачили малого Тараса поруч із чумацькими волами. А внизу — напис про мандри Шевченка в Крим по сіль, коли доводилося в Гуляйполі долати вбрід річку Тікич, після якої пролягав шлях у бік тодішнього Єлисаветграда і далі — на Південь. — Цей скромний знак долучиться до всіх тих пам’ятників Шевченку, що стоять нині в тридцяти п’яти країнах світу, — зауважив Михайло Наєнко. — А це понад 1400 монументів, що значно більше, ніж усім іншим поетам світу разом узятих. Є монумент йому і в столиці США Вашингтоні. На його відкритті були присутні 4 американські президенти. Шевченко підкорив світ своїм художнім талантом і філософською мудрістю. Ми пишаємося, що малий Тарасик мандрував через наше село; слід завжди пам’ятати про це і розповідати своїм дітям, внукам і правнукам. Робімо все для того, аби пам’ятний знак малому Тарасові постійно нагадував, чиїх батьків ми діти. Слава Шевченкові! Слава Україні! Ольга Шарига, заступник голови Катеринопільської райдержадміністрації, подякувала Михайлові Наєнку за турботу про духовне обличчя своєї “малої Батьківщини”, за його культурно-просвітницьку діяльність. На урочистостях йшлося також про потребу розвивати шкільну освіту в селі, в районі, в Україні. В районному центрі Катеринополі функціонує математично-економічний ліцей, і Гуляйпільську школу варто було б перетворити на гуманітарноприродничу гімназію чи також ліцей. Приміщення тут добротне (15 класних кімнат!), а підвозити на навчання можна учнів з усіх ближніх сіл: Бродецького, Пальчика, Луківки, Шостакови... З цією місцевістю пов’язані імена добре відомих українських гуманітаріїв, дослідників, зокрема, творчості Тараса Шевченка: Василя Доманицького, Сергія Єфремова, Павла Филиповича, Агатангела Кримського та ін. Керівництву району залишилося зробити дуже мало: виявити освітньо-культурну волю та добре впорядкувати під’їздні дороги до Гуляйполя. На відкритті Шевченкового знака працювали журналісти місцевої (районної та обласної) преси, порталу “Живослово”, а присутніми були голова сільської ради Микола Гаркавий, керівник районної агрофірми “Урожай” Микола Вовкотруб (обіцяв облагородити прилеглу до пам’ятного знака територію), багаторічний голова місцевого колгоспу Василь Піщаний, вчителі, жителі села Гуляйполя. Брали участь в урочистостях також Катеринопільська районна бібліотека та Уманський краєзнавчий музей; їм професор Михайло Наєнко подарував свою книгу “Вечірні світанки...”, в якій уперше згадано про подорож малого Тараса через Гуляйполе в Крим. Вони з батьком їхали тією історичною дорогою, що відома фахівцям як великий татарський (інша назва — чорний, караванний) шлях. Він, як знаємо, вів з Криму на північ та на Поділля (у черкаських краях проходив через Канів, Корсунь, Богуслав, Лисянку, Звенигородку, теперішній Катеринопіль, Неберибіс-Гуляйполе) і навпаки — до Криму. В Україні нині налічується ще три населених пункти з назвою “Гуляйполе”: в Полтавській, Дніпропетровській та Запорізькій областях. Якщо біля них також протікає річка Тікич і через неї можна переїхати волами вбрід, то пам’ятні знаки малому Тарасу варто ставити і там. Геніального Шевченка ніде й ніколи не буде багато.
12 “Таємниці на те й називаються так, що до кінця їх ніхто не здатний розгадати”. Автора! · с. 12сторінка оригіналу ↗ Анатолій ШКУЛІПА м. Ніжин
Скільки в нас пісень розійшлося світом із невідомими авторами!.. Або — ще простіше: слова і музика — народні!.. Так, оцінка — якнайвища. Бо що ще вище від народу нашого? Але ж і не справедливо! Все-таки душу в ці пісні вкладали конкретні люди… Іще живі. Свою душу, теж конкретну, хоча й лише маленьку часточку від народної, звичайно… Хочу справедливість повернути. І покаятись одночасно… За свою байдужість (чи нерозторопність) — не чиюсь. І, можливо, за те, що не піднялася в ту слушну мить рука, щоб записати… А повинен же був!.. Бо таке рідко коли трапляється. Але назад не вернешся. Мова про прекрасну українську, як пишуть і оголошують повсюди, народну пісню “На зорі мене, мамо, збуди”. Включіть інтернет і ви там обов’язково її почуєте у виконанні різних солістів і колективів. Бере за душу — неймовірно! Аж сльози вибиває… Нагадаю слова. Переконаний, що багато хто відразу згадає, особливо зі старшого покоління. Та й молодшому — не гріх прикластися серцем до цієї пісні. Отож про авторство. Їхав колись Микола Середа, іще зовсім юний, на свою рідну Полтавщину. Із Ніжина їхав, де працював. У Лубнах зайшов у привокзальну їдальню щось перекусити. І зустрів знайомого, скромного сільського вчителя. Розговорилися. Ось учитель витягає з кишені листочок зі шкільного зошита і простягає Миколі: — Почитай. Що ти скажеш? Середа швидко пробіг очима по рядках. — Що я скажу? Та це ж пісня!.. — Але ж на пісню музика потрібна, — несміливо припустив учитель. — Хто напише?.. — А я ж і напишу! — сказав Микола і, вихопивши з вазки на столі серветковий папірець, миттю накреслив на ньому довгі лінії і тут же, як ластів’ят на дроті, посадив на них ноти, мовби благословляючи їх у далекий і щасливий політ! Учитель сидів і, здавалося, не дихав. Боявся злякати тих ластів’ят… Щоб не пурхнули вони передчасно з того дроту йне попадали, так і не защебетавши щемливо. Через кілька хвилин Микола простягнув серветку своєму ошелешеному знайомому: — На ось… На пам’ять! Учитель узяв тремтячими пальцями, подивився… — Але ж я не знаю нот. Не вмію читати так одразу. Проспівай, якщо можна! І Середа проспівав. Напівпошепки, підглядаючи краєчком ока в папірець із ще не завченими словами.
На зорі мене, мамо, збуди, Хай надворі вітрів перешуг. Я тобі із криниці води На цілісінький день наношу.
Бо криниця глибока у нас, І до неї іти по стерні... Снилась, мамо, чомусь ти не раз На життєвих дорогах мені.
Снилось, ніби ти йшла із відром, Срібна паморозь брови взяла... Як хотів я весняним теплом Прилетіти тоді до села.
Зашуміти дощем у гаї, Впасти травами тихо в ту мить І натруджені руки твої Біля серця свого обігріть.
На зорі мене, мамо, збуди, Хай надворі вітрів перешуг. Я тобі із криниці води На цілісінький день наношу.
Учитель так розхвилювався, щой дар мови втратив. А Середа, донаспівувавши до кінця, подумав трохи і сказав: — Це про мою маму написано! — відвернувся й продовжив: — Воно з самого дитинства в мені бринить, оте недорозгадуване синівське почуття… Тільки слів не вистачало, щоб вихлюпнутися назовні. На тому й розійшлися поспішно. Мабуть, щоб один в одного сліз не побачити, що враз накотилися на очі густим туманом. Хто, як і куди — тепер уже ніхто достеменно не скаже. І не зв’яже до купи кінці давно обірваних ниток. Пісня пішла по світу як народна, мимохіть отримавши щонайвищу оцінку. Автора слів теж ніхто не дошукувався, на жаль, хоча в моїй голові мерехтіло, крутилося його прізвище, але чомусь не з’являлося. Бо ніколи, певне, й подумати не міг, що така пісня — й без авторів гуляє по світу… І якби не мимовільне бажання заглянути в інтернет, щоб слова списати, так би воно й умерло в мені. Знайшов пісню легко і мовби що штрикнуло мені межи очі: автори слів і музики — невідомі. Свіжо штрикнуло: як це?.. Та ж принаймні автора музики я, виявляється, знаю! І повертаю йому віднині хоч частинку свого боргу. Хай іде він — мій друг Микола Середа — по цьому чарівливому світові… І не сам, а разом із цією прекрасною задушевною піснею — і за себе, іза того, хто дав йому ці неймовірно прості, але такі щемливі слова. Шукаю далі… І раптом! Натрапляю на книжку Володимира Чуйка, у якій він зібрав кращі вірші різних поетів про матір. І що я бачу? “На зорі мене, мамо, збуди” — власною персоною! І з цілком конкретним автором! Дмитро Андрійович Головко — наш земляк, із тичинівських Пісків на Бобровиччині. Мій учитель і старший товариш. Редактор кількох моїх книжок. Автор післямови до однієї з них. Сором мені, сором! Недарма кажуть, що найнепомітніше те, що на видноті. От вам і народна пісня! Слова Дмитра Головка, а музика — Миколи Середи! Рідна, їй-Богу! Така приємність докопуватися до найчистіших джерел. Телефоную до Головка. Виявляється, Дмитро Андрійович цей вірш написав на замовлення земляка з Парафіївки Ічнянського району Івана Цинковського, чудового поета, який тоді працював у газеті “Колгоспне село” (зараз “Cільські вісті”), де й надрукувався невдовзі. Через певний час цей вірш з’явився у надзвичайно популярному серед сільських жителів відривному настінному календарі. Мабуть, звідти й переписав його сільський учитель. А може, із першої поетичної збірки Дмитра Головка “Плем’я робітниче”, яка вийшла у світ у 1958 році в київському видавництві “Молодь”. Невдовзі Андрій Малишко на письменницькій нараді назвав цей вірш кращим на материнську тему. Та й нині — хто може заперечити авторові всесвітньовідомої “Пісні про рушник”? Додам лише, що Микола Петрович Середа (15.05.1945—05.01.2002) родом
Дмитро Головко із Гадяча на Полтавщині, досить тривалий період працював викладачем Ніжинського училища культури і мистецтв імені Марії Заньковецької. Писав музику, аранжування. Без жодного інструмента під руками міг написати партитуру для будь-якого оркестру, хору чи ансамблю. Музика стала для нього диханням. Сидів собі в студії і творив. І зовсім не думав про славу. Ще одне підтвердження: скромність — найкоротша дорога в забуття. На зорі мене, мамо, збуди… І правда, хто рано встає, тому Бог дає. А мені чомусь довго не давав. Тривалий час у моїй голові жили і поет, і композитор, та, певне, у різних півкулях головного мозку — як на різних пікулях планети Земля. Між ними стояв отой сільський учитель. Я чомусь подумав тоді, що це він написав вірша. Бо це ж було десь на початку вісімдесятих років минулого століття. Я тоді лише входив у літературу. А знав же обох авторів. Тільки кожного окремо. І часто з ними зустрічався, розмовляв. Це ж запросто б міг звести їх!.. Познайомити! Вони б охоче погодилися. Ще б пак! А так Дмитро Головко тільки й чув, що музику написав якийсь хлопець із Полтавщини. А Середа гадав, що ті слова написав сільський учитель. Бо ж на пом’ятому папірці. Чим і заклав у мою голову таке неподоланне гальмо. Слава Богу, відпустило. Автори вийшли із затінку — і пісня ітиме по світу тепер із їхніми іменами. Я колись писав, що Миколі Середі, маленькому хлопчику із Полтавщини, вручала грамоту сама Катерина Фурцева, міністр культури Радянського Союзу. За перемогу у всесоюзному конкурсі юних композиторів. Ще школярем Коля взяв участь у тому конкурсі. Одним із завдань тоді було написати на слова місцевого автора музику про місто, в якому відбувався конкурс. Чи то Світлогорськ, чи Світлодарськ… А може, й Світловодськ! Точно вже не згадаю, але що в назві було присутнє щось таке світле, так це точно. Перемогу здобуто, славу забуто, одна лише мелодія. Ні-ні — та й зрине у Миколиній пам’яті. Одного разу, коли я зайшов до нього в студію, він запропонував:
— Напиши слова, якщо виникне бажання… І наспівав мені мелодію. Ту саму, з якою перемагав колись. Я й написав: пісню про Ніжин, яку назвав “Наш ніжний град”:
Із глибини обпалених століть Явився нам із сонця і роси Унєнєж-сад у чарах верховіть, Наш ніжний град у золоті краси.
Понад Остром, де верби в синій млі І тишина промінить береги, Як діамант поліської землі, Наш ніжний град іскриться навкруги.
Зоря надій у кожному вікні І доброта — в пошані над усе. Мов чарівник, небачені вогні Наш ніжний град у молодість несе.
Цвіте луна від серця навсибіч І вироста у дзвонах синява. І кожен крок до незабутніх стріч Наш ніжний град, наш Ніжин осява.
Пісня звучала й на центральній площі Ніжина, в час святкування Дня міста. Композиція, підготовлена заслуженим артистом України Валерієм Кирилюком, вражала і захоплювала. Я згадав іще одну пісню, музику до якої написав Микола Середа, для того, щоб сказати: ті, хто знаються в музиці, можуть потвердити, що обидві мелодії написані однією рукою. Почерк музики, як і почерк письма — одні й ті ж закарлючки, які притаманні лише автору. Та й скромність — доволі вагомий аргумент. Якби був живий Середа, він, прочитавши моє письмо, тільки б скривився: мовляв, навіщо це? Для нього головне, що пісню співають люди. Аж тут… Викладачі Ніжинської музичної школи започаткували вельми цікавий конкурс — запропонували вихованцям написати свої мелодії на згадані слова. Серед переможців — Юліана Король, внучка Середи… Чи не радість?! Згадує дочка Миколи Петровича Середи Вікторія Вишнева: — Коли я спостерігала, як батько працює, мені часом здавалося, що музику він відчував кожною клітинкою свого організму — не те що кожним нервом. Він на рівних говорив із найвідомішими композиторами, які завжди рахувалися з його думкою: із братами Платоном та Георгієм Майбородами, з Олександром Білашем, з іншими відомими музикантами чи диригентами… Його зв’язувала дружба з майбутнім народним артистом СРСР композитором Григорієм Пономаренком, який був родом із села Морівськ Козелецького району Чернігівської області і не раз приїздив до Ніжина, спеціально до батька. Сідали на кухні і довго сперечалися про пісні, слова й музику до них. На той час Григорій Федорович уже був автором широко відомих у Радянському Союзі і за його межами пісень “Отговорила роща золотая” і “Не жалею, не зову, не плачу” на слова Сергія Єсеніна, “Ой, снег-снежок”, “Оренбургский пуховый платок” і “Я назову тебя зоренькой” (Віктора Бокова), “А где мне взять такую песню”, “Подари мне платок”, “Что было, то было” і “Растет в Волгограде березка” (Маргарити Агашиної), “Тополя” (Геннадія Колесникова). Але ж було що відомому композитору дізнатися в мого батька, на двадцять п’ять років молодшого, якщо він так охоче їхав до нього! Не в Москву, не в Ленінград, нев Київ, де були значно відоміші за батька майстри написання пісні, а в Ніжин!.. Таємниці на те й називаються так, що до кінця їх ніхто не здатний розгадати. Та ще й під прахом часу, якого вже нікому не вернути.
Національна еліта · “Дехто з дослідників твердить, що вони не просто дружили, а й любили одне одного”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ 1 серпня 1913 р. в далекому грузинському місті Сурамі перестало битися серце геніальної поетеси — Лесі Українки. Минуло 105 років, відколи вона пішла в засвіти, залишивши після себе те, що не вмирає.
Про особисте, інтимне життя видатної поетеси читач знає не так і багато. У заполітизованих шкільних підручниках робився акцент на її дружбі з соціал-демократом Сергієм Мержинським, якого вона, будучи сама хвора, взялася доглядати кілька місяців, аж до останніх його днів. Це був подвиг безмежно відданої людини. Сама дивувалася, як могла тоді вижити. Скупими відомостями володіли ми і про чоловіка Лесі Українки — Климента Квітку, з яким вона повінчалася 1907 року. Прагнення більше дізнатися про Квітку привело мене до бібліотеки. Інтернет видав досить цікавий матеріал, що стосувався не тільки його, а й Максима Славинського, першого романтичного кохання молодої волинянки, яке спалахнуло в Колодяжному в 1886 році. Їй тоді було 15 літ, а йому — 18. Хто ж він? В Інтернет-виданні про нього є багато цікавого матеріалу. Народився Максим Славинський (Славінський) 24 серпня 1868 р. в м. Ставище, що на Київщині. Батько його був садівником графині Браницької. На навчання сина віддав до Другої київської гімназії, яка своїм вихованцям давала ґрунтовні знання. Потім Максим навчався у Київському університеті святого Володимира: спочатку на юридичному, згодом — на історико-філологічному факультеті. Із захопленням студіював іноземні мови, які в майбутньому йому стали в пригоді. Здобувши блискучу освіту, працював як кореспондент і редактор в різних виданнях. 1898 року доля закинула його в Петербург, де редагував “Вестник Европы” і був співредактором газети “Северный курьер”. У 1904 р. став редактором одеського журналу “Южные записки”. Співпрацював з “Літературно-науковим вісником”, пізніше — з газетою “Рада”. Напередодні російсько-японської війни був призваний до армії. В листі до О. Кобилянської Леся Українка писала: “… а тепер він (Славинський. — Прим. А. К.) офіцером у війську — забрали його несподівано, та ще добре, хоч не на війну, а відслужувати на місці тих, що на війну пішли, так що він на Україні залишиться. Дуже він з того не рад, що мусив перо на стрільбу змінити…” 1905 р. — Максим Славинський знову в Петербурзі. В тому ж році його було обрано до першої Державної думи Росії. В 1906 р. став редактором “Украинского вестника”. До 50-х роковин від дня смерті Тараса Шевченка брав активну участь у випуску “Кобзаря” російською мовою. Йому належала передмова до цього видання і низка перекладів. Книга була надрукована в Петербурзі 1911 р. Через кілька років царський уряд заборонив відзначати століття від дня народження геніального сина України. Максим Славинський ще в юні роки, як ми вже згадували, познайомився з Ларисою Косач. Відтоді вони стали близькими друзями. Товаришував і з її братом Михайлом Косачем, який захоплювався математикою і фізикою. Не нехтував також і художньою літературою (свої твори друкував під псевдонімом Михайло Обачний). У 80-х рр. ХІХ ст. в Києві любителями красного письменства був заснований літературний гурток, який жартома назвали “Плеядою”. Студент Славинський разом із Ларисою і Михайлом Косачами брали активну участь у ньому. Відвідували гурток і їхні найближчі друзі — Олександра Судовщикова (вона стане в майбутньому дружиною Михайла і відомою письменницею), Людмила Старицька, Володимир Самійленко, Маргарита Комарова та ін. Засідання літературно-мистецького гуртка часто відбувалися на квартирі сім’ї Косачів, а інколи — в Лисенків і Старицьких. Відвідували зібрання також письменники старшого покоління — мати Лесі Українки Олена Пчілка, М. Старицький, М. Лисенко… На цих зустрічах “Плеяди” обговорювалися художні твори молодих авторів, оголошувалися конкурси, готувалися до виходу в світ книги. На 1888-1893 рр. припадає активна діяльність цієї молодіжної творчої організації. Леся Українка та М. Славинський уже тоді були знавцями багатьох європейських мов. Очевидно, вона заохочувала членів “Плеяди” до перекладів творів класиків зарубіжної літератури. І на цій основі зароджується співпраця між Лесею і Максимом, яка тривала не одне десятиліття. Не безпідставно дехто з дослідників твердить, що вони не просто дружили, а й любили одне одного. Обоє домовилися, що перекладатимуть ліричні перлини з “Книги пісень” німецького поета-романтика Генріха Гейне. Сталося так, що Славинський тривалий період не давав про себе знати. А Лесі Українці хотілося довідатися, як ідуть справи з перекладами. І у квітні 1890 р. з с. Колодяжне пише до брата (до речі, у віршованій формі): Михайле любий мій! Я зважила собі Сьогодні написати У віршах лист тобі. Згадку про М. Славинського читаємо водній з наступних строф: Філософи новітні — Ти, я та пан Максим — Давно вже порішили З питанням мудрим цим. Трохи далі: Еге ж! Переписала Я Гейнові пісні. Сиділа, як заклята, Над ними я три дні. Запитувала, чи “Музи співодайні” навідують членів “Плеяди”. У наступному листі до брата скаржилася, що: “…ошукав мене пан Максим — не шле жодних перекладів. Попроси, щоб він переслав переклади віршів”. І поетеса наводить вислів німецькою мовою, який звучить українською так: “…і коли б знали ці маленькі квіти, як глибоко поранили моє серце”. Очевидно, ці слова мають інтимний підтекст, вони не випадкові. Переклад ліричних творів Г. Гейне затягувався, і це хвилювало Лесю Українку. По-дитячому раділа, коли спільна праця була завершена: читаємо лист до дядька М. Драгоманова від 18 грудня 1890 р.: “Гейне мій завтра вже поїде до друку, я тому дуже рада”. І, нарешті, “Книга пісень” Генріха Гейне в перекладах Лесі Українки та Максима Стависького (псевдонім Славинського. — Прим. А.К.) побачила світ у Львові 1892 р. (більшість перекладів належить поетесі (із 143-92). Передмову до книги написала мати Лесі Українки — Олена Пчілка. Отже, натхненна праця двох закоханих талановитих особистостей над перекладами увінчалася успіхом. Це стало неординарним явищем не тільки в діяльності “Плеяди”, а й в українській літературі взагалі. Нам давно був відомий вірш Г. Гейне “Коли розлучаються двоє”. Та не знали, що його переклав М. Славинський, а згодом був покладений на музику неперевершеним композитором М. Лисенком. І став, без перебільшення, окрасою українського романсу. Літні канікули (вакації) 1892 року Максим Славинський проводив у с. Колодяжне (неподалік Ковеля) — в маєтку Косачів. З Ларисою натхненно взялися за редагування перекладу “Книги пісень” німецького поета. Сам Іван Франко цим виданням опікувався. За словами дослідників, їхні почуття — Лариси і Максима — розгорілися з новою силою. Хочеться погодитися із О. Шульгиним, громадсько-політичним діячем, котрий висловився: “Тепер можна сказати і про зворушливий роман із великою українською поетесою, в душі якої він (Славинський. — Прим. А. К.) залишив глибокий слід”. Той слід ми відчуваємо, знайомлячись із циклом віршів “Мелодії” із книги Лесі Українки “Думи і мрії”, яка теж побачила світ у Львові 1899 року, через шість років після першої збірки “На крилах пісень”. А це — шедеври її інтимної лірики: “Стояла я і слухала весну”, “Хотіла б я піснею стати”, “Сон літньої ночі”, “Горить моє серце”… Та чи не до нього, коханого “пана Максима”, звернені слова поетеси, що йдуть із глибини душі: “Милий мій! Ти для мене зруйнований храм…” Чому так трагічно? Напевно, була на те причина. Та й писалися ці вірші в часи їхніх близьких взаємин (перша половина 90-х рр. XIX ст.) Цикл “Мелодії” починається віршем “Нічка тиха і темна була”. Наводимо другу строфу з цього вірша: Вітер сумно зітхав у саду. Ти співав, я мовчазна сиділа, Пісня в серці у мене бриніла, Вітер сумно зітхав у саду. Мінорним настроєм сповнений і твір “Не співайте мені сеї пісні”. Душевні муки великі — потрібен перепочинок: Легким сном спить мій жаль у серденьку, Нащо співом будити його? Апофеозом страждання можна назвати поезію “Горить моє серце”. Важко його позбутися. Душа рветься, душа плаче: Та сльози не ринуть потоком буйним, Бо сушить їх туга вогнем запальним. Мало-помалу сонячні мотиви набирають сили: Знов весна, і знов надії В серці хворім оживають. Нарешті, оптимістичні нотки вриваються у вірш “Стояла я і слухала весну”: Вона мені співала про любов, Про молодощі, радощі, надії, Вона мені переспівала знов Те, що давно мені співали мрії. Поетеса ніколи не зронила жодного нечемного слова про свого найближчого друга. А чи не про свої почуття до неї висловив Максим у вірші “В’ється стежка”, покладеному не музику К. Стеценком? В’ється стежка поміж житом, Поросла травою. Ходжу, броджу, нуджу світом, Тяжко за тобою. Переглядаю багатотомне видання творів Лесі Українки. Досить об’ємна її епістолярна спадщина. Знайомлюся з листами до найближчої рідні, друзів, знайомих. І багато-багато разів поетеса називає його ім’я, починаючи з 1890-х років і закінчуючи приблизно1904 р. (а може, й пізнішим періодом). Ось найбільш характерні цитати з листів до різних адресатів: До дядька М. Драгоманова (23.02.1893 р.): “Вашу думку про наші переклади я прийму собі до відома і перекажу Максиму Славинському”. До матері О. Косач (24.12.1893 р.): “Сумна пригода сталася з Славинським, тобі Ліля писала докладно, здається… Ганебна вийшла справа, але ганьба падає не на Славинського, громадянська симпатія на його стороні…Тих розбишак-студентів виключили, але чи на сьому скінчиться, невідомо”. Примітка. А трапилося ось що. На од5 ному із студентських вечорів дехто із так званої “золотої молоді” почав бешкетува5 ти. Як розпорядник вечора, М. Славин5 ський попросив вивести двох студентів. Через кілька днів вони при виході з універ5 ситету напали на нього і жорстоко побили. Лесі було жаль свого приятеля. До В. М. Гнатюка (11.11.1900 р.): “Ми зд. (добродієм. — Прим. А. К.) Славинським здавна в літературній спілці по перекладах з Гейне, і спілки сеї я не мала на меті розривати, зібравшись далі видавати свої переклади”. До матері О. П. Косач (04.03.1900 р.):
“Бачила в Петербурзі подружжя Славинських, Кістяківських…” До В. П. Гнатюка (10.03.1900 р.): “Ми зд. Славинським уложили план ще третьої книги перекладів Гейне, маємо надію виготовити її ще на осінь…” До сестри Ольги (22.11.1904 р.): “Не повезло з журналом Славинського… потребували Славинського до війська…” Чи не додає якихось штришків до стосунків Лесі Українки і Славинського її лист до письменника М. Павлика, правда, писаний ще 2 вересня 1895 р.? “Цікава я, яке враження на галицьких людей роблять такі оповідання, як, наприклад, про моє сотрудництво з Ставиським (псевдонім Славинського. — Прим. А.К./…(so ein- lach!!! — з нім.: так просто). Я оце задумую писати дещицю, то коли надрукую (не зараз) — ото витріщать очі панночки та й паничі, не раз прийдеться згадати покійного Огоновського з його “Авжеж, коли вона не думала йти за нього заміж, то не повинна була казати, що його любить!!! “Ой, мало, серденько, одного Гоголя, багато ще смішного на світі є, — мовляла одна полтавська поміщиця”. Отже, спільні інтереси на багато літ поєднали їхні долі. Важко сказати, чому їхні шляхи розійшлися. Друзями вони залишилися і тоді, коли Славинський завів свою сім’ю. Треба сказати, що він був таким щирим патріотом, як і Леся Українка. У листі до Олени Пчілки (початок ХХ ст.) він писав, що гордиться тим, що українець і нічим іншим бути не хоче. Він жив Україною і працював для неї як поет, як журналіст, як історик, як юрист. Свою відданість Україні він виявив у революційний період її тривожної історії 1917—1920 рр., тобто тоді, коли Україна виборювала свою незалежність. А відтак — вимушена еміграція до Чехо-Словаччини. Славинський не хотів залишатися під більшовиками, бо це було небезпечно для людини, котра вірою і правдою служила Україні. Хіба радянська влада могла йому простити те, що він був в уряді Української Народної Республіки міністром праці, що був призначений головою української дипломатії в Чехо-Словаччині; що закликав європейців до боротьби за національне визволення українського народу з-під іноземного поневолення; що активну участь брав у випуску збірника, присвяченого пам’яті С. Петлюри (1930 р.)? Саме тому радянська контррозвідка “Смерш” 27 травня 1945 р. у Празі заарештувала професора М. Славинського, якому йшов 78 рік. І так боялася “ворога народу”, що літаком спішно відправила в Київі запроторила в Лук’янівську тюрму, де він 23 листопада 1945 р. помер від катувань. Так загинув член Української Центральної Ради, великий патріот України, чудовий поет, педагог, публіцист, перекладач, близький друг геніальної Лесі Українки. Добре, що за часів незалежної України в 2002 р. вийшли вибрані твори М. Славинського, а одна з вулиць Києва названа його іменем. Хоч могила його не збереглася, та Україна завжди пам’ятатиме свого люблячого сина.
Підготував матеріал Анатолій КАРП’ЮК
Цікаво знати · “У самому тексті справжнього листа чітко відчуваються і легка іронія, і недвозначні погрози, однак вони вбрані в усталену тоді форму дипломатичних послань”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
дрійський козолуп, Великого й Малого Єгипта свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, каменецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і відсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча с...а, різницький собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче! Невгоден єси матері вірних християн! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць у небі, год у книзі, а день такий у нас, як іу вас, поцілуй за те ось куди нас!.. Кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошом запорозьким”. Цей варіант листа далеко не найсильніший з погляду міцних висловів. Але його взяв сам Яворницький для його “Історії запорозьких козаків”. А хто може знати ліпше зміст листа, ніж сам “писар”? Міфологічний характер послання наочно видно в порівнянні зі справжнім листом Сірка до кримського хана, написаним приблизно в той самий час. Причому відразу ж після переможного походу на Крим, коли, здавалося б, можна було й не дуже стидатися у висловах. Ось, наприклад, які формули політесу обрамляють його звернення до свого адресата: “Ясновельможнейший мосце хане крымский со многими ордами, близкий наш соседе!.. Желаем вашей ханской мосце доброго здоровья и счастливой жизни… доброжелательные приятели Иван Сирко, атаман кошевый со всем войска запорожского товариством”. У самому тексті справжнього листа чітко відчуваються і легка іронія, і недвозначні погрози, однак вони вбрані в усталену тоді форму дипломатичних послань. Тож на Січі, за всієї її “нестандартності”, справді знали й уміли застосовувати правила міжнародного спілкування. Це було особливо важливо у той складний час, коли запорожцям на тлі постійних сутичок з татарами й турками доводилося вирішувати непрості питання відносин із ворогуючими гетьманами Самойловичем і Дорошенком, а через них — із Москвою. Обидва писали туди доноси один на одного й обидва — на того, хто і в легенді, і в дійсності взяв на себе сміливість підписати цей лист-виклик. Тому й особа отамана Сірка (на відміну від його політичних сучасників, що залишилися в історії досить туманними силуетами) в народній пам’яті позначена якоюсь особливою поліфонією якостей, повнокров’ям і свіжістю всієї його унікальної
Цікаво знати · “У самому тексті справжнього листа чітко відчуваються і легка іронія, і недвозначні погрози, однак вони вбрані в усталену тоді форму дипломатичних послань”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Олександр СЛІПЧЕНКО, Надзвичайний і Повноважний посол України
140 років тому, липневого дня 1878 року, компанія молодих художників, які проводили літо в абрамцевському маєтку мецената Сави Мамонтова, аж надто розгулялася. Хтось уголос прочитав збитошне послання запорожців турецькому султанові, що здавна ходило в численних версіях. Його сприйняли із захопленням, бо воно вповні відображало суспільні настрої після переможної війни з Османською імперією, яка щойно закінчилася. Присутній при тому 33-річний Ілля Рєпін, уродженець української Слобожанщини, повернувшись до себе в студію, відразу накидав вугіллям ескіз сцени козацької творчості. Вона йому явилася наче якась “симфонія людського реготу”, що втілювала ворохобний дух козацької вольниці. Але ці слова з’являться потім, а тоді художник, ніби розгубившись перед складністю задуму, надовго покинув роботу над картиною… Однак тема вже не полишала його. Два роки по тому маршрутом, складеним істориком Миколою Костомаровим, він вирушив у подорож Україною, вивчаючи історичний матеріал, роблячи десятки етюдів місцевих типажів. Первісний задум (“Ну й народ! Голова обертом іде від їхнього гамору й шарварку, веселий народ. Чортячий народ!”) дедалі глибшає, стає більш значущим: “Наше Запорожжя мене захоплює цією волею, цим піднесенням лицарського духу, ця жменька зухвальців… не тільки захищає всю Європу від східних хижаків, а погрожує навіть їхній сильній тоді цивілізації і від душі регоче над їхньою східною пихою”. Минають роки, але картина не виходить за рамки численних ескізів. У цієї позірної загальмованості творчого процесу була, можливо, ще одна причина, яку помічаєш, зіставляючи дати, а також події в житті художника. Саме в цей час старший товариш Рєпіна, також уродженець Слобожанщини, Іван Крамськой закінчив свій знаменитий “Регіт” — картину, де юрба римських легіонерів регоче над Христом, який зіщулився в очікуванні страти. За всієї несхожості сюжетів і персонажів не можна відскіпатися від думки, що Рєпіна могло стримувати відчуття якоїсь вторинності його роботи. По суті, і там, і в нього зовсім різні теми розкривалися схожим прийомом: зображенням чоловічої юрби, що регоче. Тому здається невипадковим, що перший ескіз “Запорожців” олією з’явився майже через 10 років, коли помер Крамськой… Цей ескіз Рєпін подарував зовсім іще молодому землякові Дмитру Яворницькому. Вони щойно познайомилися, і відтоді обдарований археолог і етнограф,
що був під підозрою в “південнослов’янському сепаратизмі”, стає другом і порадником художника у питаннях козацьких старожитностей. Він не тільки відкриває йому свої колекції предметів запорозького побуту, надихає на тривалу подорож на Кубань, де живуть нащадки переселених Катериною II січовиків, а й нерідко підшукує для нього живу натуру, що втілюється пензлем художника в образи персонажів величезного полотна. Тому й помістив його Рєпін, ніби на знак визнання заслуг, у самісінький центр усієї композиції в образі писаря, без якого, слід думати, не було б і самого листа. Та чи існував він узагалі як правдивий історичний документ? Мабуть, справжню історичну вірогідність має лише адресат листа — султан Османської імперії Мехмед IV, і весь цей епізод з листуванням мав (або міг би мати) місце в 1675–1676 роках. Були й інші версії, а вже щодо тексту самого запорозького послання, то його варіацій узагалі не злічити, що відносить знаменитий лист скоріше до жанру народного міфу. Хоча текст первісного звернення султана до запорожців добре відомий і цілком достовірний. Можна сказати, що він сам і спровокував таку різку пародійну відповідь. Судіть самі: “Я, султан і владика Осяйної Порти, брат Сонця і Місяця, намісник Аллаха на Землі, володар царств — Македонського, Вавилонського, Єрусалимського, Великого й Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, незрівнянний лицар, ніким не переможений воїн, володар дерева життя, невідступний хранитель гробу Ісуса Христа, попечитель самого Бога, надія й утішник мусульман, страшитель і великий захисник християн, велю вам, запорозькі козаки, здатися мені добровільно й без усякого опору і мене вашими нападами не змушувати бентежитися”. Дошкульно, звичайно, отримувати такі накази. Надто від того, з ким багато разів і не без успіху мірявся силами. Але надто суворим, тим більше загрозливим, це послання все ж не назвеш. За тієї войовничої доби лексика таких епістол не вирізнялася особливою вишуканістю. Той же султан, наприклад, прямо повідомляв імператорові Священної Римської (Германської) імперії Леопольду I Габсбургу, що стане його паном, а з імперією зробить “те, що йому заманеться” і залишить у ній пам’ять про свій
“страхітливий меч”. Між іншим і тим, що “оголить груди його жінок для пащ собак та інших звірів”. Порівняно із цими погрозами вимоги, висунуті запорожцям, не можна визнати особливо жорсткими й кривдними. Скоріше, султан тут пропонує своє заступництво. Тим більше, що не забуває показати й свої чесноти як хранителя гробу Ісуса Христа й захисника християн, тобто гарантує їм свободу віросповідання. Але на Січі такі аванси нікого не могли обдурити. Відповідь можна було легко передбачити. І народна творчість надала їй відповідної форми. “Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш, і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмось, землею і водою будем битися з тобою. Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, олексан-
Перед III Універсалом Із циклу “Про “старі” часи на Україні. Ілюстрована історія України не Грушевського і не Аркаса”. П. Коцький. 1917. За виданням: Ґедз (Київ). 1917. № 4. С. 4 У центрі (з пером) сидить — генеральний писар Генерального секретаріату Олександр Лотоцький, над ним “нависає” могутня постать голови Генерального секретаріату Володимира Винниченка, ліворуч — генеральний секретар військових справ Симон Петлюра, поруч з ним за столом — товариш генерального секретаря продовольчих справ Микола Стасюк, між ними — генеральний секретар праці Микола Порш, за ним — член УЦР Іван Луценко, а далі — товариш голови УЦР Микола Шраг. Стоять (зліва направо): член УЦР Микола Левитський, генеральний секретар продовольчих справ Микола Ковалевський, один із засновників та товариш голови УЦР Сергій Веселовський, член УЦР Микита Шаповал, голова УЦР Михайло Грушевський. Імена двох осіб, зображених за столом праворуч від О.Лотоцького, не встановлені.
Шевченкіана “Нужда закон змінює”, — часто казав Сірко”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
постаті. Про це ж свідчать і вдало знайдені Яворницьким слова, що чудово пояснюють, чому саме ця людина й нині залишається живим втіленням славної козацької республіки. “І характером, і всіма своїми діями Сірко являв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, запальний, не завжди постійний, не завжди вірний своїм союзникам; він любив часом погуляти й сильно випити і в хмелю показати свій козацький запал; він схильний був на якусь мить захопитися новою думкою, новим починанням, щоб потім відмовитися від власного задуму й дійти зовсім протилежного рішення…” “Нужда закон змінює”, — часто казав Сірко і, мабуть, діяв суголосно зі своїм улюбленим прислів’ям і народним уявленням про нього як про лицаря-характерника. А тепер погляньте на них уважніше, вже озброївшись знанням історичних подробиць: на самого отамана (у сучасній реконструкції його вигляду), на його художній образ і на того, хто послужив Рєпіну щасливим його прототипом. Це був генерал Михайло Драгомиров (із роду Драгомирецьких-Мацкевичів) — видатний військовий теоретик, герой недавньої війни, командувач військ Київського військового округу (пізніше — і Київський генералгубернатор). Людина демократичних поглядів, дотепник, який не побоявся постати в образі козацького отамана. Так само упізнавані й інші прототипи центральних персонажів картини, хоча від деяких художник узяв лише усмішку або по-особливому примружене око… Час минав, і раптом Рєпін відставив уже майже закінчене полотно і почав працювати над іншим його варіантом. Нині ця картина зберігається в Харкові, по сусідству з рідним рєпінським Чугуєвим, і для необізнаного глядача може здатися лише копією всесвітньо відомого полотна. Але це інша, цілком самостійна робота, причому з помітно од-мінним задумом. Важко сказати тепер, чому Рєпін вирішив трохи “засушити” картину: зі столу зникли карти й кварта з горілкою, пропала й кухва (діжка) з відчайдушним веселуном, писар постарів і надів окуляри, в юрбі з’явилися серйозні обличчя, а в обличчі славного отамана прорізалися “чортячі” риси. Ущільнилася, стала суворішою і вся композиція. Але так і не закінчивши картини, художник повернувся до першого варіанта. Роком її завершення став 1891-й. Рік, коли “писар” Яворницький, який щойно опублікував свою роботу “Вольності запорозьких козаків”, був позбавлений права викладати і мусив виїхати в Середню Азію. А картина почала тріумфальну ходу по виставках багатьох міст світу, аж поки її не зупинив імператор Олександр III, викупивши “Запорожців” за нечувану суму — 35 тисяч рублів (мало не 30 мільйонів у сучасних цінах). Його наступник Микола II передасть картину у закритий для “пересічної” публіки Російський музей, управляти яким міг лише член імператорського дому. Але картина, її привабливий сюжет пішли в народ, стали легко всіма впізнаваним атрибутом масової культури, що дав життя численним наслідуванням і смисловим інтерпретаціям. Не дивно, що перша сатирична інтерпретація рєпінського сюжету з’явилася саме в Україні, на місці, так би мовити, його первісної належності. Та й привід для цього був досить близький до історичного прецеденту. Тільки об’єктом осміяння замість турецького султана став Тимчасовий уряд. І карикатура, що з’явилася в листопадовому числі 1917 р. київського гумористичного журналу “Гедз”, виразно “підсумувала (за словами директора Історико-меморіального музею М. Грушевського С. Панькової) результати “холодної війни” Української Центральної Ради і Генерального Секретаріату з Тимчасовим урядом і особисто О. Керенським... Водночас продемонструвала ставлення до них тогочасного поступового українства та визначила сутність майбутнього ІІІ Універсалу”. Яким, як відомо, 22 листопада 1917 р. Центральна Рада проголосила утворення Української Народної Республіки. Тут в образах козацької старшини зображено головних діючих осіб української політики того часу. “Отаман Сірко” — голова Генерального секретаріату (уряду) УНР В. Винниченко, очевидно, диктує звернені до пітерського адресата слова, близькі до тексту козацького оригіналу: “Розбитий, безсилий, нікчемний паралітик люто вчепився задубілими централістичними пальцями за “єдіную нєдєлімую” власть і з тупою злістю не пускає. Мало того, ще плюється, ще силкується здискредитувати нас, ще пускається на провокації”. Невдовзі війна стала гарячою, але вже не з Керенським, а з більшовиками… Важко сказати, чи був знайомий з київською карикатурою художник радянського “Червоного перцю”, який вирішив шість років по тому звернутися до рєпінської композиції для зображення всього синкліту їхніх вождів, які пишуть “Відповідь аглицькому
Керзону”. Хворого Леніна там уже немає, в образі отамана Сірка фігурує Лев Троцький, а Сталін позначений як другорядний персонаж. Через півтора десятка років більшість “героїв” він викреслить з життя і політичного буття. Рєпінська тема за кілька років знову виникла в сатиричному ключі у вигляді так і не здійсненого задуму Остапа Бендера, який не наважився зобразити “президента СРСР” Калініна в папасі й білій бурці, а наркома Чичеріна — голим по пояс. Тим більше, що “ідеологічно витримане” полотно він призначав для поширення в дитячих закладах. А приводом для його ідеї легкого заробітку послужила інша англійська нота, яка, підписана вже не Керзоном, а Чемберленом,
але так само в ультимативній формі вимагала припинити антибританську підривну діяльність. Здійняту тоді хвилю радянської “відплатної” пропаганди, тонко висміяної героєм Ільфа і Петрова Остапом, можна порівняти лише з кремлівськими істериками наших днів. Того ж таки 1927 р. рєпінські образи “оживив” у таких же, що й у “12 стільцях”, радянських побутових стереотипах карикатурист “Крокодила” у вигляді “Непманів, які пишуть декларацію фінінспектору”. Зображувати вождів у пародійних образах уже стало не тільки “неетично”, ай небезпечно. Через десять років сміх і поготів зник: з’явилася картина “Старателі (в іншому варіанті — шахтарі) пишуть листа творцеві Великої Конституції”. На ній зосереджена мовчазна юрба спостерігає, як серйозний чоловік у кепці й плащі складає від їхнього імені лист-рапорт. Художникові не спало на думку, що суттю “Запорожців” був переможний сміх зухвальців, а не вірнопідданське звернення до начальника. Минули роки, змінилися покоління, і старий сюжет повернувся на батьківщину у своєму первісному значенні, уже як засіб “народної дипломатії”. У трагічні дні серпня 2014 р. відому композицію було відтворено в інтернеті у вигляді яскравої фотографії “Кіборгів, які пишуть листа п…у”. І відразу, на замовлення явно згори, в Мережі безвісний російський блогер запропонував “пожабити цю фотку”. Відгуки надійшли — не дуже масові, але цілком очікуваного змісту, що відповідає всій примітивній антиукраїнській пропаганді. Московські інтерпретатори рєпінської теми на цьому не зупинилися й розширили коло адресатів своєї войовничості. З’явилося полотно, на якому члени Держдуми повідомляють президентові США Обамі, “де вони бачили його санкції й “вічне наддержавство”. На Трампа вже вирішили не розмінюватися і написали відразу всім “недругам Росії”. Саме на таке живописне звернення наштовхнуло московського художника Нестеренка його “творче відрядження” в Сирію, де в “далекому гарнізоні” він поспілкувався з військовими — судячи з героїв його полотна, з ПВК Вагнера. Далі буде… Не знаю імені автора (на якого нещодавно натрапив у Мережі) своєрідного зіставлення двох, мабуть найзнаменитіших, картин Рєпіна саме в такому, як на ілюстрації, контексті, але видається, що думка його багато в чому виправдана. Особливо тепер.
Шевченкіана “Нужда закон змінює”, — часто казав Сірко”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Ольга ДМИТРЕНКО, зберігач фондів Національного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка”, с. Шевченкове на Черкащині
Родич Т. Г. Шевченка по родинній лінії брата Йосипа Микола Павлович Лисенко, розуміючи, що власна щаслива доля родинного затишку оминула Поета, поставив собі за мету зібрати всі матеріали по лінії братів і сестер Тараса і видати книгу. Близько тридцяти років кропіткої дослідницької праці в архівах, до дрібниць виваженої і звіреної інформації про кожну особистість, причетну до родини Кобзаря, дали свій плід-результат. Книга “Коріння Шевченкового роду” побачила світ у 2012 р. Фактично автор книги підняв історію походження славетного роду, генеалогічне дерево якого нараховує більше 1300 осіб. Це був найдорожчий гостинець до 200-літнього ювілею Кобзаря. У цій книзі, як і на схемі, виготовленій Миколою Павловичем, “зібралась” вся родина Тараса, насамперед, з рідної йому Керелівки (Шевченкове), де спочивають його батьки. На їхні могили лягають квіти, грона калини від вдячних відвідувачів. Від них, як барвінкова зелень, розгалузились шляхи родоводу Тараса до Австралії, Франції, Російської Федерації, Німеччини, Канади та інших країн. До найвіддаленіших місць земної кулі летіли, зігріті щедрістю і теплом подружжя Лисенків, конверти-ластів’ята, аби донести щирі вітання з землі Кобзаревої та отримати відповідь-підтвердження, засвідчені архівними документами про родинну причетність до постаті Кобзаря. Після виходу в світ цієї книги-древа Великої родини Тараса, до Миколи Павловича та Галини Федорівни почали надходити запрошення на її презентацію. Багато кому хотілось поспілкуватись з цими людьми, пізнати більше про пошук матеріалів, дослідження і розробку схеми, яка за розмірами — 10х3 м, і не могла вміститись на стіні кімнати. А ще були пропозиції взяти участь у міжнародних конференціях та різних конкурсах: Всеукраїнському пошуковому “У нас одне коріння”; Літературно-мистецькому імені Володимира Малика; імені Заслуженого учителя України Любові Білозерської; 17 Загальноукраїнського “Українська мова — мова єднання”; “Ділова людина України”; “Книги рекордів України”; Міжнародного проекту-конкурсу “Тарас Шевченко єднає народи”; а також участь у 4-й Міжнародній конференції пам’яті академіка Костянтина Поповича і Інституту культурної спадщини Академії наук Республіки Молдови. Прийшли й нагороди: вісім перемог-дипломів за участь у цих конкурсах отримав автор книги. Нинішній 2018 рік: Міжнародний проект-конкурс “Тарас Шевченко єднає народи”, в якому змагалися учасники із 26 країн світу, вкотре підтвердив, що книга Миколи Лисенка є найдостойнішим дарунком нашому Пророку — Шевченку. У номінації “Мій Шевченко” Миколу Павловича було нагороджено дипломом 1 ст. і медаллю, на якій сам Шевченко до нас, сущих, вкотре промовляє: “Свою Україну любіть…” Сотні вітань у соціальній мережі на адресу нагородженого, сотні поціновувачів кропіткої праці автора книги. Галина Федорівна, надійний помічник, всерозуміюча дружина, берегиня роду, споглядаючи всі нагороди і подяки, з величезним розумінням потреби небайдужих людей у цій книзі, стиха говорить: “Це все для нашого Шевченка”. Дуже влучно про нашого Тараса Шевченка висловилась Галина Яблонська, Посол Миру, Президент Міжнародної Ліги “Матері і сестри — молоді України”, Народна артистка України: “Пізнавати Шевченка — все одно, що підніматися на неосяжну високу гору. Що вище піднімаєшся — то більше відкривається безмежність простору. Розширюються горизонти. І захоплює дух, і страшно, і радісно, а до гордої засніженої вершини ще йти та йти…”
Музеї · “Через реконструкцію вінців київських володарів митці прагнули показати розвиток української державності”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Виставка корон Володимира Великого і Анни Візантійської присвячена 1030-річчю хрещення Київської Руси-України та 1000-літтю Святої Софії. Як зазначила під час презентації виставки завідувачка науково-дослідного відділу заповідника “Інститут “Свята Софія”, доктор історичних наук Надія Нікітенко, реконструкцію цих клейнодів робили на підставі історичних джерел: “срібників” і “злотників”, монет, на яких в добу Київської Русі карбувалося зображення Володимира у короні. А президент Благодійного фонду “Відродження історико-культурної спадщини України імені Героя України Б. Г. Возницького” Ігор Жук, автор проекту й ініціатор виставки, додав, що за основу стилізованих головних уборів київських володарів також було взято візантійські корони — Костянтина IX Мономаха (XI ст.) і святого Іштвана, та візантійські пам’ятки IX—X століть й емалі знаменитого Лімбурзького релікварія кінця Х століття. “Поглянувши на ці корони, відвідувачі одразу ж відчувають всю могутність Київської Русі, як великої держави, — зазначає Надія Нікітенко. — Це справжня історична реконструкція, і ніхто не може сказати, що наша історія придумана. Корона є ознакою монаршої влади, і ще у XVI-XVII століттях всі пам’ятали, що князь Володимир був монархом!” Стилізована реконструкція візантійських корон X-XI століть в нашій країні до цього часу не проводилась і їй немає аналогів, — зазначає Ігор Жук. — Презентовані на виставці корони князя Володимира і Анни Візантійської входять до великої збірки історичних головних уборів духовних і світських лідерів “Корони світу”, що нараховує близько 80 експонатів. Зокрема в цій збірці, котра нині експонується у Національному музеї “Чернігів стародавній”, є і корона короля Данила Галицького, який створюючи європейську коаліцію для боротьби з монголо-татарами, прийняв вінець від Папи Римського Інокентія IV у 1253 році і став королем всієї Русі, та Роксолани, дружини володаря Османської імперії Сулеймана. Зроблені презентовані вінці Володимира й Анни українськими ювелірами за візантійськими й сучасними технологіями із срібла з позолотою, прикрашені дорогоцінним і напівдорогоцінним камінням, перегородчатими емалями. На оздоблення всієї великої збірки історичних головних уборів духовних і світських лідерів “Корони світу” пішло близько 10 тисяч (!) натуральних перлин. Мета експозиції у Національному заповіднику “Софія Київська” — просвітницька”. Через реконструкцію вінців київських володарів митці прагнули показати розвиток української державності в контексті державотворчих європейських процесів, а також персоналізувати історичні події, розповісти про Хрещення Київської Русі і князя Володимира. Історично саме корона була тим клейнодом, що втілював державницьку ідею. Тож створення стилізованих корон Володимира і Анни, на думку її творців, є ще одним кроком до пізнання нашої ідентичності в світі. Ігор Жук наголошує: “Якщо ми хочемо мати потужну державу, то маємо вчити і добре знати свою історію,
адже вона у нас багата і славна. Київські князі були могутніми, і про них варто знімати епічні історичні фільми!” Нині Благодійний фонд працює над ідеєю створення Музею символів влади минулих епох та державних реліквій. Як і над втіленням в життя ідеї, яку свого часу генерував подвижник національної музейної справи Борис Возницький, який пропонував створити Український Лувр, де були б зібрані реліквії від найдавніших часів — Кам’яної Могили, Мезинської культури, Трипілля, княжої доби, — і аж до нашого часу. У запасниках наших музеїв є безцінні скарби усіх епох, і їх треба виставляти. Потрібно, щоб їх бачили люди! Борис Возницький мріяв про музей, у якому б кожна людина зайшла і побачила б історію всіх українських земель! Саме на такі просвітницькі й гуманітарні акції і спрямована діяльність Благодійного фонду “Відродження історико-культурної спадщини України імені Героя України Б. Г. Возницького”.
Корони київського князя Володимира та його дружини Анни Візантійської як найвищі ознаки державності Руси-України виставлено для огляду у Національному заповіднику “Софія Київська”.
Президент Благодійного Фонду “Відродження історико-культурної спадщини України імені Героя України Б. Г. Возницького” Ігор Жук розповідає історію корон київських володарів — князя Володимира і Анни Візантійської
Корона Анни Візантійської Корона Володимира
Будьмо разом! П ЕРЕДПЛАТА—2018 П ЕРЕДПЛАТА—2018 Нині триває передплата на 2018 рік Нині триває передплата на 2018 рік
Музеї · “Через реконструкцію вінців київських володарів митці прагнули показати розвиток української державності”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
на періодичні видання за друкованим на періодичні видання за друкованим
Музеї · “Через реконструкцію вінців київських володарів митці прагнули показати розвиток української державності”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Головний редактор
Любов ГОЛОТА
Редколегія
Любов ГОЛОТА (голова),
Ярема ГОЯН,
Павло МОВЧАН,
Олександр ПОНОМАРІВ,
Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК
278-01-30 (тел/факс)
Музеї · “Через реконструкцію вінців київських володарів митці прагнули показати розвиток української державності”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК
Ірина СТЕЛЬМАХ
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Володимир ЖИГУН
Інтернет-редактор
279-39-55
Бухгалтерія
279-41-46
Адреса редакції:
вул. Хрещатик, 10-Б,
м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
вул. Сім’ї Сосніних, 3.
Листування з читачами —
тільки на сторінках газети.
Надруковано в ТОВ “Інтерекспресдрук”,
Загальний наклад у серпні — 16 000