З блокнота письменника · “Колектив твердо стояв на своїх позиціях у найтяжчі для нас часи. Усім, з ким працював поруч, я глибоко вдячний донині”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Свої: як підпирали українське небо над Луганщиною
Слово Просвіти, №32 за 2021 рік
Узятися до цієї роботи мене спонукали дві книги: “Як Україна втрачала Донбас” (Д. Казанський, М. Воротинцева) та “В ізоляції” (С. Асєєв). У другій живу досі й не можу оговтатися. У першій вразило, крім іншого, те, що на 300 сторінках практично не знайшлося місця для згадки про українських патріотів, які підпирали Україну собою тут, на Донбасі. Зокрема, на моїй рідній Луганщині. Компартійній та комсомольській номенклатурам, бандитам 90-х, маріонетковим “народним двіженіям Луганщини” – знайшлось… А може, й справді, не було тут ні Руху, ні “Просвіти”, ні загалом українців та українок, що понад 20 років стояли – спина до спини – в обороні України на цих тернистих теренах? Стояли аж до останнього в часі мітингу 2014-го, коли під пам’ятником нашому Шевченкові їх гамселили завезені з-за порєбріка гопники за цілковитого мовчазного потурання місцевої влади... Тобто, може, й справді має рацію російська пропаганда, котра десятиліттями втовкмачувала моїм землякам, що Донбас – жодним чином не Україна?.. І я сказала: мусиш говорити про них, твоїх побратимів і посестер, чиї імена з тобою завжди. Про “Інших”, за влучним і мудрим висловом Павла Мовчана. Бо забути їхні імена — це як погодитися з ворогом, що Донбас – не Україна. Я обрала форму інтерв’ю, бо жива думка і слово від першої особи у цьому контексті видаються мені потрібнішими, ніж будь-який біографічний нарис. І ще: із цих розмов, роздумів уголос, із цих світлих, щасливих, гірких і невигойно болючих спогадів, дуже сподіваюся, народиться Розповідь про правдивих українців та українок з моєї Луганщини. Про Своїх. Дякую за підтримку рідному “Слову Просвіти”.
Пам’ятне фото. Редакція “Молодогвардійця” майже в повному складі. Рік оголошення незалежності України. Посередині – головред Сергій Штанько лися погрози й прямі переслідування. І жодного разу на бік “партійних наставників” не перейшли наші засновники в особі Луганського обкому комсомолу. Не раз комсомольські очільники через позицію газети стояли “на килимі” у партійного начальства, але слабкості не виявили. Втім, питання, напевно, закономірне. Бо комсомольці теж були різні. У нашому випадку виявилися нормальними… – Газета була направду фантастичною. Вона витримувала найвищі вимоги до якості текстів, знімків. І вона – була порядною. Її робили порядні й фахові люди, правда ж? – Безперечно. Мені – стажеру, а потім кореспондентові-початківцю – з першого дня роботи в редакції допомагали журналісти зі стажем: Роман Рибніков, Валентина Кушніренко, Алла Антіпова, Анатолій Кобельнюк, Михайло Солнцев, багато інших людей. Однодумцем став відповідальний секретар газети Василь Соколенко. Була дружба з Петром Шевченком, талановитим журналістом і поетом, якого піддентом інформагентства УНІАН, газет “Молодь України”, “Рада”, “День”. Із 1997 року – робота в Києві у столичних і всеукраїнських виданнях. – За часів Вашого редакторства “Моло$ догвардієць” знали як газету, опозиційну компартійній владі. І водночас її засновни$ ком був обласний комітет комсомолу. Як це вдавалося поєднувати? Комсомольському начальству було ліньки стежити, що друку$ ється за “гроші партії”? Чи вони вже пере$ взулися на той час у “демократичні мешти”? А може, бавилися в демократію до пори, а потім узяли вас за барки? – Можливо, хтось здивується, але це було не зовсім не так. Скоріше, зовсім не так. Час, що передував оголошенню незалежності України, став для газети справжнім випробуванням на міцність. Якщо давати точні формулювання, колектив редакції зазнав серйозних репресій з боку обласного компартійного керівництва. Після вмовлянь і закликів повернутися “на правильні ідеологічні позиції” поча-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
