Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №32 за 2021 рік

16 с. · 41 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 32 (1136), 12—18 серпня 2021 ДМИТРО ПИЛИПЧУК Славетні українці

Борець греко-римського стилю Жан Беленюк здобув для України золоту медаль на Олімпійських іграх – 2020 в Токіо, після чого станцював гопак ГАЛИНА ДАЦЮК ОЛЕНА БОНДАРЕНКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Що живить твій народ?

Важкою є праця, спрямована на формування єдиної Української На- Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Маємо бути свідомі того, що будьякий союз із московитами упродовж століть завершувався фатально для України, заводячи її в глухий кут щодо здобуття нею національної самостійності. Після аналізу етноцидних репресій, Валуєвських циркулярів і Емських указів, сталінщини, тотального зросійщення і знекорінення українства після Другої світової стають зрозумілими причини існування в сучасній Україні такого чисельного москвофільського елементу. Адже кожен антиукраїнський акт супроводжувався посиленням в усіх життєвих сферах російського чинника. Коли в праці Ф. Савченка “Заборона українства 1876 р.” було вперше оприлюднено повний текст Емського указу згідно з “Особым Совещанием”, то там зазначалося (як “загальне правило”), що в Україні треба призначати лише вчителів із Московії, відправляючи українців на роботу в російські округи. Практично відбувалося легітимізоване заселення вчителями-московитами України, що продовжувалося до часів відновлення Незалежності. Показовими є документи, що зберігаються в Харківському національному університеті ім. В. Каразіна (Секретный доносъ губернатора Багговута 1914 г.), в якому першим пунктом визначено: “Привлекать на должности учителей только одних великороссовъ”. А завершується документ тим, що “на разныя должности не слѢдуетъ допускать людей, которые когда-либо имѢли соприкасательства къ украинскимъ стремленіямъ”. У всі часи української підневільності російські колоніальні режими найважливішою справою вважали знекорінення національної свідомості. Великий національний педагог і просвітник Б. Грінченко писав, що наші діти за таких умов “перетворюються в людей без своєї батьківщини, історії, його вітчизна замінена великоруською…. У новій книзі для класного домашнього читання історії присвячена 51 сторінка, а про Україну жодного слова… Навіть єдиний уривок з “Катерини” Шевченка і те в перекладі по-російському”. Він робить логічний висновок (педагогічний, соціальний, політичний) щодо неможливості виховувати молодь у повазі до України, рідного краю, коли “розпочинаємо знайомство зі своєю Вітчизною на чужій (російській) мові, яка нічим не пов’язана з нею, жодним словом, жодним образом. Ніколи таке знайомство не торкнеться серця дитини, не заставить її любити рідний край!”. На жаль, така політика (за рідкісним винятком) продовжувалася як жахливий лінгвоцидний експеримент над українським народом у періоди царизму, есересерівщини і навіть у тимчасовий період “визвольної” денікінщини, коли наприкінці літа 1919 року, пише інший знаний ученийпедагог Григорій Ващенко, захопивши частину України, генерал Май-Маєвський видає наказ утримувати лише школи з російською викладовою мовою, намагаючись ліквідувати українську школу й повернути її на старі московські рейки. Згадую Ващенка, знакового для України педагога і громадського діяча, якому і до сьогодні немає належного місця в освітньому пантеоні вже незалежної держави, щоби стверджувати: його думка і слово є надзвичайно вагомими для часів нинішніх. Ващенко високо ніс ідеали боротьби за свою національну культуру, мову, школу, а тому поціновував творчість і діяльність “відомого українського патріота, письменника Б. Грінченка, педагога-українця К. Ушинського, славетного філолога О. Потебню, які ґрунтовно довели, що нормальний розвиток культури народу може відбуватися лише на основі національної мови. Коли ж народ губить свою мову, він розкладається”. Закінчення на стор. 2 ції, коли нас переслідує бачення України у сфері орбіти московської політики. Ця нелікована душевна хвороба російського імперсько-рабського народу вгніздилася, на жаль, і в покріпаченій, запопадливій натурі “малороса” та відвертого україноненависника, відкритого русофіла і зрадника, яких утримує, годує, зрощує наша земля. Коли аналізуємо хронологію російсько-московських війн проти України, то кількісні різнотлумачення про 24-ту чи 28-му війну вже й не такі суттєві на тлі тієї вічної (не “тридцятилітньої”) війни проти національної ідентичності українців, що століттями веде ординська сатрапія незалежно від змінюваних політичних режимів. Оскільки всі вони були тоталітарними, цезаропапістськими, народовбивчими. І даймо, нарешті, спокій цій сумбурній фантасмагорії, що вимучує українство “народницькою” надією-ідеєю, культивованою свого часу соціалістичними, ліберальними, автономістськими силами, про здатність Росії “інфікуватися” демократією. 10-11 СЕРГІЙ ПРИСУХІН 12-13 ТАРАС ЖИРКО
“Хто зігнорував вічні цінності, · які живлять й одушевляють твій Народ, · той зникає”. На часі · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Що живить твій народ?», с. 1

Що живить твій народ?

Закінчення. Початок на стор. 1 Тоді виникає закономірне питання до всіх тих, хто прямо й опосередковано формує культуру нації, володіючи державними (народними!) ресурсами, засобами впливу, владою. Чому часто вже в незалежній Україні на практиці впроваджувалися не вище окреслені цінності, а чужинські орієнтири для суспільства, молодіжного середовища, освіти, виховання?! Здається, що відповідь на це дав ще на початку ХХ століття І. Франко, який у листі до М. Павлика писав, що будемо “пізнавати кривди ще й від того, що ті функції серед нашого народного тіла будуть сповняти люди чужих народностей нам на шкоду”. І прикладами цієї шкоди є згубна діяльність чужинців, або “своїх” продажних манкуртів, які були біля керма державної влади. Бо чим інакше пояснювати факти появи в новітні часи на українських площах, вулицях символів та постаментів катерин, сталінів, столипіних, жукових та інших катів українського народу; чому частина українських шкіл використовували для навчання букварі РФ; яку мету переслідувала українська влада, коли в Криму функціонувало всього 7 україномовних шкіл (із 600!) і єдина українська газета “Просвіти” “Кримська світлиця”; чому безперешкодно видавалися відповідними міністерствами ліцензії для відкриття російських вишів та їх філіалів, які працювали за стандартами чужої (ворожої) нам держави; чому відповідальні державні посади стали обіймати (за Франком) окупанти-чужеродці, наносячи непоправне лихо національній безпеці України; чому “гастролери-руськомірці” безперешкодно в часи війни колобродять по Україні; чому виступи і діяння антиконституційного характеру багатьох депутатів, урядовців, керівників державних установ, медійних працівників, професорсько-викладацького складу залишалися “непоміченими”, не отримуючи належної правової оцінки за сепаратизм, українофобію, зрадництво, нагнітання міжнаціональної, міжконфесійної напруженості; чому резиденти російських спецслужб стали депутатами, міністрами, “українськими” бізнесменами, отримавши при цьому тризубовий паспорт українського громадянина “за особливі заслуги…”. Перед ким і чим “заслуги”? За що таку “ласку” й наругу терпіти на рідній землі? Справді, тут не може бути жодних компромісів. Тим паче з ворогом, що не змирився з об’єктивністю існування САМОСТІЙНОЇ УКРАЇ- НИ. Певен, що таємні (і не дуже) кремлівські структури ламають нині голови над проблемою: як змогла (після чотирьох століть упокорення московитами) Україна відновити державу своїх предків. Вони відшукують нові гібридні технології (військові, гуманітарні, економічні, світоглядні, інформаційні), щоби утримувати нас в орбіті конаючої імперії зла. Одним із стратегічних напрямів боротьби з Україною є мобілізація різномастих “п’ятиколонників” усередині країни. Їх і відшукувати не потрібно, бо ця напасть повилізала після Майдану знову на поверхню. Як пише поетеса зі Славути А. Грицаюк: “Корінь точить черв’ячина, ще й втоми не знає”. Ось у цьому вся суть і причинність нинішньої ситуації. Чому не зазнають лиха ті, хто винен у людиновбивствах, репресіях, “легітимізації” злочинів, підриві національної безпеки, вільно спацируючи й досі в урядовому кварталі Києва? Водночас волонтерів, воїнів, захисників Вітчизни, що жертовно обстоювали (обстоюють) свободу й незалежність України, кидають (роками) за ґрати. Не хочеться вірити, що цей антиукраїнський “супротив” продовжуватиме так вільно й безкарно розгулювати Україною. Допоки?.. Очевидно, доти, доки український рух світоглядно не позбавиться “московщини” і не усвідомить, з якими ідеалами будувати перспективу майбутнього “у своїй хаті”. Про це національне завдання писав у період національно-визвольних змагань (1919 р.) В. Липинський: “Тільки безмежною любов’ю до української національної ідеї і до державної як політичного олицетворення повної національної волі, тільки ОБ’ЄДНАННЯМ абсолютно всіх чесних національних сил коло внутрішньої праці для цієї ідеї можна буде з 40 мільйонів темних самоїдствуючих невільників виховати героїв, котрі збудують Україну”. Але біда не лише у вихованні нації, бо її треба ще й народжувати і примножувати. Зазначу, у цитуванні Липинського є один дуже помітний факт – згадується про 40 мільйонів у тодішній повоєнній Україні. Відтоді минуло понад сто років і населення світу зросло з 2 до майже 8 мільярдів, а в Україні, навпаки – відбулося катастрофічне його зменшення. Мабуть, комусь вигідна така демографічна тенденція, оскільки легше колонізувати територію, купувати за безцінь землю без надлишкового населення. В Україні відбулася і відбувається демографічна трагедія, тому дивно, що ні Уряд, ні Верховна Рада, ні РНБО не розглядають цю проблему як найважливіший складник національної безпеки. Підвода і досі на місці. А щодо іншого стратегічного завдання – виховання, то зрозуміло, тим паче свідомою частиною суспільства, що людьми, громадянами, патріотами не народжуються, ними стають, виховуючись. І коли перед країною постали складні виклики, то негоже відволікатись на якусь мізерію, особливо в тих сферах, де формується людський капітал. Сьогодні, наприклад, в освіті гостро стоять питання: низька якість людинотворчих і націєтворчих гуманітарних дисциплін (вже не кажучи про математику); суттєва деградація знань сільських школярів; послаблення виховного процесу, недоступність для багатьох високооплатної позашкільної освіти; ігнорування стрижневих принципів рівності і доступності до якісної освіти; недостатня професійність і вмотивованість педагогічних кадрів та багато іншого. Незважаючи на це, все ж не про це офіційна турбота. Так, в інформаційний простір вкидається то “дискусія” навколо червоного чорнила, яке використовується під час перевірки учнівських робіт, то забалакуємо новими-старими нормами щодо форм оцінювання знань. Дуже помітною є тенденція уникати розгляду тих основоположних цінностей, якості освітніх стандартів, світоглядних вимірів, на основі яких має виховуватися передусім молодь. Стають “модними” до глупоти підкинуті тези на кшталт “освіта поза політикою”, “політика до університетського порога” і таке інше. Звернімо увагу – не політиканство, а саме політика, політична й громадянська культура виявляються зайвими для школи, університету. Даремно. Усталено-совковий погляд на виховання, що передбачає формування особистості у просторі декількох ідентичностей, ментальностей, “інтернаціональностей”, але без національної гордості, громадянського духу, політичної культури, освіти, залишає молодь біля розбитого корита. Знаймо, що вражі сили не сплять. У Росії нація вибудовується на загрозливих для нашої державності персоналізованих ідеалах. Соціологічні дані засвідчують, що там найбільш авторитетними для суспільного загалу є Сталін, Ленін, Петро І, Пушкін, Путін. Нині 48% росіян, а молоді значно більше, “боготворять” Сталіна, коли ще десятиріччя тому цей показник становив 26%. Мало того, вкупі з людоїдкою Катериною, Столипіним, “хрестодержцем” Миколою ІІ, Жуковим, катами, що “наїлись” кров’ю України, вони пропонують українцям визнавати цей “спільний” ряд “героїв”. Нам нав’язано, а частина суспільства-таки проковтнула, сурогатну дискусію навколо Шевченка й Бєлінського, Мазепи і Петра кривавого, Петлюри і Щор­са, Шухевича, Бандери і Ватутіна, Жукова… Але справедливим і правдивим для нас у ставленні до історичних постатей є лише один критерій – відданість Україні. Іншого нам не дано. Його в складні часи радянщини сотворив В. Сосюра в “Мазепі” як стрижневу, надзвичайно значущу оцінку-ідею, ідеал для нинішнього і майбутніх поколінь українців, велично і сильно заявивши: “за суверенність України / Боровся він і в цім був прав”. Своїм патріотичноліричним співом про І. Мазепу він перевернув світогляд, свідомість й самопочуття українства. І помалу “мазепинство” з незаслуженої ганьби переросло у відзнаку, у символ, у політичний прапор нації. Українська Людина, Нація, Держава формувалися завжди дуже складно, тривалий час, шляхом неймовірних зусиль, завдяки жертовності, праці, боротьбі, героїзму, самовідреченню. Адже, щоб стати Народом, треба створити спільну мету, мати спільну історію, культуру, традицію, отримати в надбання славу предків, а ще – прагнути спільного майбутнього. Лише такий народ здатен “народити” аксіому – хотіти разом жити і самостверджуватись у світовому просторі як єдине ціле. Справді, вибудувати солідарну життєдіяльність можна тільки на основі спільних цінностей, ідеалів, мети. Її неможливо досягнути в умовах подвійної (потрійної) ідентичності, різновекторних світоглядних стратегій. Є фундаментальні вартості, поза якими унеможливлюється буття конкретного народу. Серед них – Мова, Національна пам’ять. Саме вони є тим скрепом, що утримує Народ від розчинення серед інших. Бо кожен народ обведений колом своєї рідної мови, говорив О. Потебня. Вийшовши поза межі цієї окресленої галактики, він зникає. Ці окремі розмисли заставляють відповідальніше сприймати значимість української ідентичності як основоположної цінності збереження Державності. Водночас слід усвідомлювати, що неможливо творити Українську Ідентичність і Українську Державність поза Українською Мовою. Тому дивуюсь, обурююсь, злюсь, коли цього не розуміють “свої”, нібито й освічені люди. Не варто дискутувати з недругами й пропащими україноненависниками. Марно. Мудрі люди кажуть: “На те нема ради”. Однак днями мене вразило звернення однієї відомої “юристкині” (членкині ЦВК, заступниці глави АП кількох президентів), в якому було так багато жовчі щодо нинішньої (достатньо ще кволої) українізації. Яких там тільки словес не використано! Озвучу лише деякі: “Це протест проти сучасного маккартизму по-українськи! … А що за маразм сьогодні верзли із закликами російську мову перейменувати в московську! А тих, хто розмовляє російською, переїзжати до Росії! … Дах їде, дивіться не захлиніться у власній ненависті та вузьколобості! Цей уповноважений – він взагалі врівноважений?”. Що це? Рівень саме такої “культури”, (не)свідомості, загравання, самопродавання, “малоросійство”... Можливо. Але очевидно, зазначене є певним зрізом, індикатором оцінки того середовища, яке силується називатися інтелігенцією. При цьому, як завжди, всіляко гендлюють Шевченком, приплітаючи Його Слово до змалілих душ, які звикли (а в них це чомусь відбирають) “облагороджуватися” плеядою високого російського мистецтва “ніколаєвих”, “пугачових”, “серових”, “крутих”... А тут на тобі – необхідно виконувати Закон України щодо захисту української мови, та ще й з таким, як “коректно” висловилася ця пані, “неврівноваженим уповноваженим”, недоброчесно цитуючи Шевченкове “чужому научайтесь”. Добряче наслухавшись цих “побажань”, хотілось би лише нагадати авторці опусу окремі думки “чужих” щодо українізації України – відомих у світі сучасних науковців, журналістів, державних діячів. Вони представляють етноспільноти англосаксів, євреїв, грузинів. Так, знаменитий своїми науковими історичними розвідками Тімоті Снайдер зазначає: “Я за українізацію. Вважаю, що повинна існувати мова, якою говорять у політиці і суспільному житті і цією мовою має бути УКРАЇНСЬКА. Якби це залежало від мене, то в суспільному житті було б більше української, щоб між собою українські дипломати говорили українською, а не російською. Щоб українські вчителі на перервах спілкувалися українською, а не російською. Щоб українські політики говорили між собою українською. Щоб президент на зустрічі з українським бізнесом говорив українською”. Від себе тільки нагадаю, що за спиною Путіна часто “блимає” бюст Петра І, а тому не виникає жодних питань. Політика держиморд продовжуватиметься. Але українцям важливо, а хто бовваніє за спинами наших зверхників, щоб зрозуміти “куди йдеш, Україно?”. Бо інколи достатньо лише одного призначення глави Адміністрації (Офісу) Президента, щоби суспільство прозріло і не летіло на фальшивий вогонь. Авторитетна журналістка Енн Аппелбаум у 2014-му, на початку російської агресії надрукувала в українських виданнях матеріали, в яких стверджувалося, що “Націоналізм (не російський шовінізм) – саме те, що потрібно Україні... Бо демократія зазнає невдач, коли громадяни не вірять, що за їхню країну варто боротися”. Чому голодом у 1932–33 роках було заморено мільйони українських селян, – продовжує вона. Тому що Сталін боявся сили сільського націоналізму. Нарешті, відомий грузинський політик-реформатор і державний діяч Каха Бендукідзе наголошував, що реформи в державі можуть зробити тільки націоналісти. Енн Аппелбаум додає, що “лише крихітна група націоналістів в Україні, яких можемо погодитись називати патріотами, представляє собою єдину надію країни, щоб уникнути апатії, хижої корупції і, врешті-решт, розчленування”. Можна влаштовувати безплідні дискусії навколо цієї (для мене не контраверсійної) теми, проте ніде правду діти. Першими з початку російської агресії пішли на фронт з Майдану, безстрашно захищаючи Україну, саме націоналісти. Тому звертаюся до моралізаторів-антиукраїнізаторів: не треба парадних слів, не чіпайте Українську Мову, бо за Шевченковим Словом, “лихо вам буде”. Гуманніше було б подібним вболівальникам фан-клубу “руського міра” згадати тих молодих людей, ще дітей, яких вбивали і вбивають на Донбасі, в Криму за українську мову, за любов до України, зокрема юного Степана Чубенка („Народного Героя України“) за те, що хотів бути українцем. А руськомірські вбивці (погодін, москальов, сухомлинов) і досі гуляють по Московії. Або хоча б колись спробувати захистити (як правниця) тих наших співвітчизників у РФ, які не мають жодної дошкільної установи, школи, бібліотеки, культурноосвітнього центру, не кажучи про вищі навчальні заклади, і які часто в умовах путінської тоталітарної “демократії” бояться називати себе українцями. І перш ніж з такими ревнощами переживати за чуже (російсько-московське), “учітесь” свого, рідного, пам’ятаючи знаменні слова поета Віктора Баранова: “Українці мої!... / Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина. / Тільки хто ж колись небо нахилить до Ваших могил, / Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?...” Можна, навіть дозволено для внутрішньо неохайних, чванитись саморозумністю, самоталановитістю, бути поборником его-свобод і всесвітництва, самоставлячи химерні постаменти самовеличі. Пустота пустот, порожнеча. Бо хто зігнорував вічні цінності, які живлять й одушевляють твій Народ, той зникає, нездатний БУТИ. Адже є тільки один справжній земний вершитель твоїх учинків і долі. Пам’ять. НАЦІОНАЛЬНА ПАМ’ЯТЬ. Георгій ФІЛІПЧУК
3 Український шлях · “Вся багатовікова історія Руси-України є, по суті, історією боротьби за самостійність та ідентичність української нації”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

них найбільш відомою є постаь Василя Верещаки, який разом зі своїм батьком Григорієм служив в одній сотні під орудою Михайла Хмельницького. Серед реєстрових козаків цієї ж сотні був і син М. Хмельницького Богдан – майбутній гетьман України. Молодих козаків Богдана і Василя поєднала міцна дружба, що, вочевидь, і визначило долю останнього.
3 Український шлях · “Вся багатовікова історія Руси-України є, по суті, історією боротьби за самостійність та ідентичність української нації”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Незалежність: від джерел до сьогодення (події, факти, долі)

Алла ВЕРЕЩАГІНА, Борис ВЕРЕЩАГІН, заслужені діячі мистецтв України В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля... Тарас Шевченко Україна – прадавня могутня, волелюбна країна зі сталою національною ідеєю, високим рівнем освіченості й культури, зі своїм найціннішим духовним скарбом і могутнім оберегом – мовою. Минуло три десятиліття відтоді, як збулася одвічна мрія українців: у світовому просторі постала нова суверенна держава. Акт проголошення незалежності України увінчав вікові устремління нашого народу до самовизначення. Гордо замайорів синьо-жовтий Прапор, котрий, як багатовіковий український стяг, уособлює красу і велич рідної землі, спадковість державотворчих традицій України. На повну силу зазвучала раніше заборонена пісня ,,Ще не вмерла Україна”, що понад століття була виразником патріотичних почуттів українців, справжнім символом свободи й гідності. Не випадково вона здавна вважалася врочистим славнем нації, а з набуттям незалежності отримала статус Державного Гімну. Повернувся з небуття прадавній символ Тризуб – знак держави рівноапостольного князя Володимира Великого, ставши Малим Державним Гербом відродженої України. За цей час у суспільстві відбулися значні зміни. Визначено головний вектор та постулати суспільно-політичного, державного, національно-культурного, наукового та освітнього поступу країни, яка здійснила свій цивілізаційний вибір на основі загальнолюдських цінностей. Нещодавно відзначалося 25-річчя з дня ухвалення Конституції України. Та ми пам’ятаємо, з гордістю усвідомлюємо й пишаємось тим, що витоки Основного Закону нашої держави беруть початок ще від 1710 року – часу схвалення достопам’ятної Конституції гетьмана Пилипа Орлика, яка була однією з перших в Європі! Саме відтоді простягається до нас животворне коріння демократичних засад, котрі знайшли своє відображення в цьому унікальному загальноукраїнському політичному акті. Адже він, випереджаючи час, вперше з-поміж європейських країн (де існували абсолютні монархії), фактично проголошував Україну незалежною республікою, формуючи новітні суспільно-правові погляди. Сьогодні з нашої оновленої землі зникають символи колишньої тоталітарної країни, її ідеологія та наративи, а з ними й пам’ятники вождям-людожерам, що плюндрували Україну, кривдили її віру й мову, нищили найвищі матеріальні та духовні надбання, вбивали кращих синів і дочок. Натомість вертаються з минулого замовчувані й спотворені події, перекручені факти, оживають незаслужено забуті імена тих, хто в різні часи боровся за соборну Україну, за її славу і волю, творив її історію, возвеличував мову, дбайливо зберігав золотий фонд українства у далеких світах, закладаючи підмурки державної самостійності. Згадаймо, до прикладу, хоча б такі історичні постаті, як Володимир Хреститель, Ярослав Мудрий, Д. Галицький, К. Острозький, П. Могила, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа, П. Полуботок, П. Орлик, П. Скоропадський, М. Міхновський, С. Петлюра, А. Лівицький, О. Шульгин, І. Липа, В. Голубович, М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал, П. Болбочан, Н. Махно С. Єфремов, Д. Донцов, А. Шептицький, А. Волошин, Є. Коновалець, М. Сціборський, С. Бандера, Р. Шухевич, К. Осьмак, Я. Стецько та багатьох інших співвітчизників, поміж яких були також видатні вченій політики, митці й підприємці-меценати, військові й представники духовенства. Всі вони, сповідуючи безмежну відданість фундаментальним українським цінностям та ідеалам свободи, ставали справжніми провідниками нації. На більшості цих імен лежало суворе табу, їх вилучали з пам’яті кількох поколінь українців, викреслювали з духовного життя суспільства. Тому й сьогодні ще залишається чимало сторінок історії, культури, релігії, котрі потребують відновлення, правдивого переосмислення, очищення від ідеологічних міфологем та глибокого вивчення. Не станемо акцентувати увагу на сучасних подіях, певних здобутках, вони відомі, адже це наш час, ми живемо у його вирі й своїми діями чи бездіяльністю впливаємо на подальшу долю країни. Зауважимо, що незалежність не була подарована, вона не впала зіркою з неба. Держава виникла не на порожньому місці. Шлях України до волі був довгим, тернистим, болючим, почасти й кривавим. А доля вимагала від борців за неї як безмежної любові до матері-вітчизни, так і палкої відданості й жертовності в ім’я віри в будучність українства. ...На рушнику твоєї долі Багато чорних вишито хрестів, Поміж яких на ниточках із крові Тримається наш український рід. (Лариса Козинюк) Українська державотворча ідеологія має глибоке коріння. Вся багатовікова історія Руси- України є, по суті, історією боротьби за самостійність та ідентичність української нації. Тож чи можна уявити існування сучасної України без генетичного зв’язку багатьох поколінь – вікопомного Хрещення Києво-Руської держави, князів-будівничих, які, скріплюючи державність зсередини через віру, освіту і науку, боронили її від ворогів, встановлювали дружні відносини з багатьма європейськими країнами. Або, скажімо, без Галицько-Волинського та Великого Князівства Литовського, що також стали важливою віхою українського поступу до державної незалежності. А чи сформувалась би українська суверенна країна без Козацтва, Запорозької Січі (з її демократичними засадами), Гетьманщини, без подій Української революції і діяльності УНР, збройних формувань Січових Стрільців, героїв Крут та довготривалого відчайдушного спротиву російським окупантам, який чинили повстанці Холодного Яру, воїни ОУН, УПА, чи без тих, хто боровся проти сталінського Голодомору, Великого терору 37-38 років, без українського шістдесятництва, Народного Руху... Не будемо забувати і про непересічну роль багатьох релігійних осередків, культурно-просвітницьких, освітянських установ, ідеологічних об’єднань, військових організацій, братств і товариств, котрі на певних етапах нашої історії стояли на сторожі інтересів українського народу, набувши у суспільстві потужного громадського та патріотичного значення. Серед них варто виокремити понад 150-літню діяльність чи не наймасовішої суспільнополітичної організації ,,Просвіта”, що поряд з підняттям рівня освіти та культури українців, формуванням їх національної свідомості, чинила спротив політиці русифікації, обстоювала прагнення народу повернутися до традицій державності. Виняткове місце в нашій історії посідає Велет Українского Духу, Світоч Української Нації і геніальний Пророк – Великий Кобзар, який освячував дорогу українцям до свободи й гідності. Ім’я Тараса Шевченка стало символом України, символом боротьби за утвердження її ідеології, прогресивних поглядів на розбудову суверенного демократичного суспільства. Саме творчість поета стала потужним стимулом національного відродження і духовною зброєю в роки визвольних змагань. Про довготривалу боротьбу України за свою незалежність написано чимало досліджень. Та їх багато не буває. Сьогодення, як уже мовилося, й досі потребує широкого висвітлення минулих подій, щоби усвідомивши всі прорахунки та хиби, котрі гальмували наш поступ, а почасти й досі гальмують, зірко осягнути той шлях, яким має рухатись країна до європейської спільноти. У межах однієї статті неможливо всебічно розкрити витоки та етапи становлення самостійності українського народу. Тому, не претендуючи на вичерпність і розкриття цієї глибокої теми, спробуємо привернути увагу до окремих історичних подій, фактів і долі тих, хто вів Україну до мети, на прикладі Сумщини – нашого отчого краю. Саме тут народжувалось, мужніло, ставало на крило, розліталось з рідного гнізда не одне покоління нашого давнього козацького роду. На цій землі віками збуджує уяву древній Путивль, стоїть гордий Глухів – козацька столиця і водночас могутній культурно-освітній та мистецький осередок, де завжди нуртував дух свободи, не згасала жага до визволення від московського ярма. Звісно, що волелюбство українців, державницькі устремління, надзвичайно дратували царську Росію з її ординською деспотичністю. Всі дії московитів були спрямовані на повне поневолення України, ліквідацію Запорозької Січі та одного з її героїчних осередків, що сформувався та потужно діяв у Слобідській Україні. Так, з недоброї волі Катерини II було ув’язнено останнього кошового отамана П. Калнишевського – великого українця, політичного, культурного та релігійного діяча, людину високого інтелекту та неймовірної мужності. 25 останніх років свого життя (а йому єдиному з видатних постатей судилось жити в трьох століттях (1691–1803), отаман відбував покарання в нелюдських умовах Соловецького монастиря, де й знайшов свій вічний спочинок. У Петропавлівській фортеці скінчилась земна путь наказного гетьмана України П. Полуботка, який намагався протидіяти курсу Петра I щодо ліквідації автономії України. З тих же причин потрапив у немилість царату і гетьман України К. Розумовський, який домігся введення царського указу про заборону поширення кріпацтва на українців. Йому вдалось уникнути арешту (вірогідно, як братові О. Розумовського – фаворита імператриці Єлизавети), проте було усунуто від влади із забороною відвідувати Україну протягом 11 років. Можливо, комусь видасться зайвим нагадування подій сивої давнини, славних постатей борців за Україну, одначе саме тоді й закладались дороговкази на шляху до національної самоідентифікації та державної самовизначеності. Дозволимо собі долучити до числа цих імен й представників нашого роду Верещак (Верещаг), котрі на певному етапі боротьби за здобуття українцями незалежності поклали своє життя. Серед Минуть роки і Василь стане одним з діячів розвідувально-дозорної служби свого побратима Б. Хмельницького, без якої була б неможливою надійна охорона рідної землі, існування й самої України. Згодом доля привела його до Польщі, де він отримав високу посаду камергера при Дворі короля. Маючи доступ до таємниць польського Сейму і документів Великої королівської ради, Василь передавав гетьманові надзвичайно важливу інформацію про наміри Польщі щодо України. З часом його було викрито, ув’язнено та засуджено до страти. (Скрипник О. Український слід у розвідці. К., ,,Ярославів Вал”, 2000). Історичні матеріали винесли з полиць архівів на денне світло ім’я ще одного нашого пращура – Прокопа Верещаки, який поряд із І. Виговським, М. Кривоносом, І. Богуном належав до найближчих соратників Б. Хмельницького. П. Верещака перебував у дружніх стосунках з митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси П. Могилою, київським воєводою А. Киселем, митрополитом Сильвестром Косовим. Певний час Прокіп проживав у Михайлівському монастирі. Під час проведення ,,чорної ради” та читання Гадяцької мирної угоди з Польщею, що фактично денонсувала Березневі статті Хмельницького 1654 року і означала вихід України з-під протекторату Москви, сталася сутичка з проросійськими силами, де загинуло багато козаків. Серед них були й два козацькі полковники – Степан Сулима та Прокіп Верещака. Про ті давні події нагадує пам’ятний знак-хрест, встановлений на місці поховання цих славних українців у с. Германівка, що на Київщині. Не зайве наголосити, що Степан Сулима (як і гетьман Іван Сулима) є пращуром геніального композитора XX століття І. Стравинського. Родина митця пишалася своїм давнім козацьким корінням. Та далеко не всім відомо, що прізвище митця було подвійним – Сулима-Стравинський. Коли ж Росія анексувала частину Польщі, то від першої частини (Сулима) його змусили відмовитись. Повне прізвище вдалося повернути лише синові композитора Святославу, який став відомим піаністом. Цікаво, як в історії переплітаються епохи, долі, політика і мистецтво. На вул. Лютеранській, 16 (тоді вул. Графська) у Києві, розміщувалась велика садиба родини Я. Сулими (нині відома киянам як ,,дім з привидами”). На фасаді іншої будівлі цієї ж вулиці 2019 року встановлено меморіальну дошку з пам’ятним барельєфом І. Стравинському, яка сповіщає, що тут певний час перебував і сам митець. Продовження на стор. 4
4 Український шлях · “Талановитих українців, які створювали своєрідну · духовну ауру своєї нації, без докорів сумління · зухвало іменували російськими”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

митців європейського рівня – композиторів Д. Бортнянського, М. Березовського, живописців В. Боровиковського, Д. Левицького московити охоче зараховували до представників своєї культури. шого недалекого минулого. К. Ціолковський, хоча й про- Алла ВЕРЕЩАГІНА, Борис ВЕРЕЩАГІН
4 Український шлях · “Талановитих українців, які створювали своєрідну · духовну ауру своєї нації, без докорів сумління · зухвало іменували російськими”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Незалежність: від джерел до сьогодення (події, факти, долі)», с. 3

Незалежність: від джерел до сьогодення (події, факти, долі)

Продовження. Початок на стор. 3 Не можна оминути увагою і діяльність українських меценатів та благодійників, які відігравали важливу роль в історії нашої країни, збереженні та розбудові української нації. Своєю наполегливою працею, з незламною вірою в майбутнє України, вони закладали політичні, соціально-економічні, культурно-просвітницькі, духовні підвалини суспільства. Їхнім коштом будувались промислові центри, лікарні, освітні заклади, мистецькі осередки, поставали величні храми. Значний внесок у цю справу зробила й Сумщина, насамперед родини Алчевських, Терещенків, Харитоненків, Ханенків, Миклашевських. Їх справді титанічну працю сьогодні важко переоцінити. Чільне місце серед цієї когорти благодійників за правом належить родині Терещенків, яка значну частину своїх статків віддавала на благочестиві справи. Хіба можна, до прикладу, уявити Київ без пам’ятника Б. Хмельницькому, Володимирського собору? А це ж на кошти Николи Артемійовича Терещенка, одного з найбагатших підприємців Російської імперії, здійснено розписи, виготовлено срібний престол та позолоту бань цієї величної споруди. Постав за його фінансової підтримки й своєрідний символ Києва – пам’ятник гетьманові Богдану. Приваблює киян та гостей міста ошатна будівля Н. Терещенка, в якій тепер знаходиться Національний музей Тараса Шевченка. Залишились у спадок й інші установи, відомі киянам за їх нинішнім призначенням: Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого, Національний транспортний університет, Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського НАМН України, Інститут психології ім. Г. С. Костюка НАПН України. Долучився коштами Терещенко й до будівництва колишніх споруд Політехнічного інституту, Художнього музею, Комерційного училища (Київська книжкова фабрика), Троїцького народного дому (Київський національний академічний театр оперети), Покровської церкви на Солом’янці, Собору св. Миколая у Покровському жіночому монастирі... Всього й не перелічити. Значну благодійну роботу проводив у Києві і його рідний брат Федір. Опікуючись бідними, він відкривав притулки, зокрема будинок безплатних квартир для бідних вдів. Склав значні пожертви на спорудження на Подолі Введенської та Йорданської церков, художнє оздоблення церкви Другої київської гімназії. А для своєї великої картинної галереї збудував розкішний особняк на Олексіївській вулиці (зараз Терещенківська), де здійснював перші публічні огляди. Саме на основі його особистої колекції, а також частини живописної колекції брата Николи та племінника Івана було створено Київський державний музей російського мистецтва. Діти Н. Терещенка продовжили родинні традиції. Так, син Іван став фундатором Київської рисувальної школи М. Мурашка, забезпечував її фінансування як провідного центру українського живопису. Окрім великого зібрання російського малярства, мав колекцію стародруків, старовинної зброї, залишив власні кошти на створення Київської академії мистецтв. Його брат Олександр теж брав активну участь у благочинних проєктах батька: став одним із засновників київського відділення Російського музичного товариства, зібрав значну колекцію українських старожитностей. Завдячуючи старшій дочці М. Терещенка Варварі та її чоловікові Богдану Ханенку – промисловцю-меценату, колекціонеру творів мистецтва, археологу, нащадку древнього козацького роду (одним з його предків був гетьман Правобережної України Михайло Ханенко), ми й сьогодні милуємось чудовим живописом у київському музеї мистецтв, названого на честь подружжя. За заповітом чоловіка Варвара подарувала тодішній Академії Наук сімейну колекцію, одну з найбільших серед приватних зібрань Європи. Поховано Варвару Ханенко на цвинтарі Видубецького монастиря поруч із чоловіком. Не стояв осторонь від доброчинної діяльності і М. Терещенко, онук Николи Артемійовича – високоосвічена особистість. Михайло володів тринадцятьма мовами, мав різносторонні знання й захоплення: від літератури і мистецтва до юриспруденції і фінансової сфери. Чимало зусиль та власних коштів благодійник спрямовував на розвиток культури, мистецтва та освіти. Він був одним із засновників Київської консерваторії, опікувався Першою київською гімназією. Під час Першої світової війни фінансував шпиталі для військових, створив та утримував на Ярославому Валу в Києві великий лазарет для поранених. У березні-жовтні 1917 року обіймав посаду міністра фінансів, а згодом – міністра закордонних справ Тимчасового уряду. Разом з О. Керенським та І. Церетелі вів перемовини з Центральною Радою щодо надання Україні широкої автономії. Довгі десятиліття не згадувалась родина Андрія Миклашевського, засновника першого на Лівобережжі порцелянового заводу – справжнього осередку самобутньої української культури. Сюди за досвідом приїздили інженери, архітектори, художники та інші фахівці з різних країн, а вироби заводу зайняли почесне місце в багатьох колекціях світу. Один з пращурів Андрія, Михайло Миклашевський, був військовим (стародубський полковник) і державним діячем часів Гетьманщини, меценатом. Його коштом постав один з шедеврів українського бароко – Георгієвський собор у Видубецькому монастирі, де він і похований. Родинний герб полковника до нашого часу можна побачити на трапезній монастиря, а також на Лядських воротах у столиці України (Майдан Незалежності), хоча й потрапив він туди випадково. Дочка А. Миклашевського Марія пов’язала свою долю з Петром Сагайдачним, вихідцем з відомого гетьманського роду, й стала матір’ю Павла Скоропадського – гетьмана української держави, генерал-лейтенанта, отамана Українського Вільного Козацтва. Російська імперія впродовж багатьох століть, спотворювала саму сутність українства, не гребуючи водночас ніякими методами. Проте вона ніколи не забувала поживитися її матеріальними та духовними цінностями. Тут все йшло в хід: від відвертої брехні щодо висвітлення знакових подій, крадіжок історичних, культурних надбань – аж до привласнення імен наших видатних українців. Як зазначає історик Олександр Палій, почалася така агресивна брехня та суцільна фальсифікація з давніх-давен, ще з викрадення Боголюбським Вишгородської ікони Божої Матері (в Третьяковській галерії вона представлена під назвою Володимирської), з украденої в Руси назви для своєї Московії, з міфів про заснування Москви та про шапку Мономаха (,,шапку-монголку”, яку московити видавали за шапку візантійського царя Мономаха, а її просто не могло бути в імператора), про Івана Грозного, начебто ,,князя всієї Русі”... Ця імперська звичка настільки увійшла в їх кров, що сьогодні ,,брати” зазіхають вже й на постаті Володимира Хрестителя, Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Г. Шевченка... Та найголовнішим є те, що Московія, спотворюючи минуле й переінакшуючи дійсність, використовує ,,змінену реальність” з метою маніпуляції свідомістю задля живлення свого імперського панування. Талановитих українців, які створювали своєрідну духовну ауру своєї нації, без докорів сумління зухвало іменували російськими, пізніше совєцькими. Ось, скажімо, кілька прикладів з того яскравого сузір’я. Великих українських Свого часу за зразком українського стилю козацького бароко в Москві почав формуватися архітектурний стиль, який вони називали ,,московським бароко”. Насправді ж його автором є український архітектор Іван Зарудний. Саме він безпосередньо й впроваджував стиль у забудову міста. З’явився на світ знаменитий архітектор у Києві, навчався в Києво-Могилянській академії, потім в Італії вивчав європейське декоративне мистецтво. Повернувшись до України, йде на службу до канцелярії гетьмана Мазепи, котрий відгукнувшись на прохання Петра I, направив Зарудного до Москви, де він і створив свої шедеври. Із відомого українського козацького роду походив знаний скульптор І. Мартос (автор пам’ятника Мініну та Пожарському в Москві). Народився він у містечку Ічня, що на Чернігівщині, його батько був сотенним отаманом. Першим мистецьким вчителем Івана став його дядько – відомий різьбяр іконостасів. Скульптор, якого в Московії образливо називали ,,хохлом”, подарував своїй Україні пам’ятник Дюку де Рішельє, встановлений на Приморському бульварі Одеси, виготовив надгробок гетьману Кирилові Розумовському в Батурині. Як відомо, правнук гетьмана Кирила Розумовського, знаменитий поет Олексій Костянтинович Толстой визнавав себе українцем та зберігав пам’ять про свого славного прадіда. Поет любив Україну і вболівав за її долю. Та найдужче він любив рідну Стародубщину (найпівнічніші українські етнічні землі), де провів кращі роки свого життя. Олексій Толстой стверджував, що історія України і Московії не є тотожною, оскільки Україна бере коріння від давньої Києво-Руської держави, а Російська імперія, з її жорстокою авторитарною царською владою, постала від Золотої Орди. Поховано його в с. Красний Ріг поруч із дерев’яною Успенською церквою, побудованою прадідом. Цілком слушно виникає риторичне запитання: а чи не легко ми віддали на вівтар російської культури й ім’я М. Гоголя – великого українця? Або того ж А. Чехова, який мав українське коріння і народився в Таганрозі – українському місті, вкраденому Москвою в України. Його бабуся – Єфросинія Шимко спілкувалася з дітьми своєю рідною мовою – українською. У родині співали українських пісень, читали українські книжки. Та врешті-решт й сам письменник, постійно говорячи про своє українське коріння (,,У моїх жилах тече українська кров...”), навіть у тодішньому перепису населення вказав свою національність як ,,малорос”. Підкреслюємо це либонь для того, аби ще раз нагадати про роль українців у становленні російської культури, адже її до 18 сторіччя фактично не існувало. Тому не є випадковістю, що значна частина російських письменників-класиків насправді були українцями... А ось вже інший приклад з нажив усе життя в Росії, надзвичайно пишався своїм походженням (з роду славетного козацького полковника С. Наливайка). Додамо сюди відомих українців – унікальних фахівців у галузі космонавтики Ю. Кондратюка, С. Корольова, В. Глушка, чиї імена в довідкових джерелах СРСР (тепер й російських) позначалися без національної приналежності – совєцькі. Водночас чомусь ,,забули”, що саме у совєцькій в’язниці протягом шести довгих років перебували (і працювали!) С. Корольов та В. Глушко... Пригадаймо також і вихідців безпосередньо із Слобожанщини. Тут починається родовід І. Мечникова – блискучого вченого, лауреата Нобелівської премії. Глибоке козацьке коріння мав В. Вернадський, академік, Голова комісії Міністерства освіти та мистецтв в уряді УНР, перший Голова-президент Української Академії Наук, засновник української національної бібліотеки (нині носить його ім’я). Нащадком слобідського козака на прізвисько Ріпа був і видатний художник І. Рєпін. Малий Ілля з дитинства всотував у себе дух українства: історію народу, соковиту палітру фарб милої серцю природи, народного побуту, звичаїв та обрядів. Під час навчання в Петербурзькій академії мистецтв був членом українського земляцтва, брав активну участь у громадськокультурному житті України. Українська тематика, що стала яскравою сторінкою його малярської спадщини, посідала в творчості художника особливе місце. Згадаймо хоча б його неперевершене колоритне полотно ,,Запорожці пишуть листа турецькому султанові”, яке геніально відтворює волелюбний дух козаків, їх лицарську вдачу, товариськість, природній український гумор. Один з варіантів цієї картини викупив Олександр III, заплативши за неї 35 тисяч рублів. Величезні гроші того часу! Міцна дружба поєднувала Рєпіна з багатьма діячами української культури – М. Кропивницьким, А. Праховим, М. Мурашком, Д. Яворницьким, М. Ге, М. Пимоненком. Однією з останніх робіт художника-реаліста стала картина ,,Гопак”. У листі до Д. Яворницького Рєпін характеризує картину як ,,красиву, веселу”, що виразно та яскраво передає ментальність українського народу. Останні роки митець проживав у Фінляндії, після здобуття країною незалежності. До Росії повертатись відмовився, тому в’їзд в Україну йому було заборонено. Та палку любов до батьківщини Рєпін зберіг до кінця життя. Помер живописець у своїй садибі ,,Пенати”, де його за власним бажанням поховали в парку без труни, а на могилі висадили дерево... Як відомо українське малярство 19–20 сторіч розвивалось в умовах колоніальної політики Російської імперії, тож багато митців, українців за походженням, чи тих, хто народився в Україні, зараховували до російського мистецтва. Далі буде.
“Наша прекрасна дійсність сама дає до рук блискучі події з розкішними питомими відповідниками”. 5 Мова єдина · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

шовіністичні квадратні дужки, в які намагалась убгати їх ще “Фторая”? Якщо ці дві мови – одне й те саме, то навіщо друкувати опус “Найголовнішу ознаку дієприкметників становить те, що в українській мові не вживані так звані активні дієприкметники теперішнього часу” (3, с. 147). Яка потреба цього вчителятанцюриста (чи танцюристого вчителя) називати хедлайнером? В англійській мові – це словотвірний похідник, утворений з допомогою агентивного суфікса -ер праіндоевропейського походження від композитного іменника head-line [ˈhedlaɪn] n 1. газетний заголовок; 2. pl рад. короткий зміст останніх вістей; 3. друк. колонтитул; 4. мор. носовий швартов (кінець); headline [ˈhedlaɪn] v (past i p. p. headlined, pres. p. headlining) 1. давати заголовок; the event was ~d throughout the country всі газети країни помістили повідомлення про цю подію; 2. амер. розм. виконувати головний номер програми. scare-headline [ˈskeɘˌhedlaɪn], де слово head “голова” і ще 29 значень + line “рядок, лінія” і ще 26 близьких значень іменника і дієслова (АУС, с. 625–626, 820–821). Натомість похідне утворення head-liner [ˈhedˌlaɪnɘ] n – це розм. 1. популярний актор, зірка екрана (тощо); 2. популярна книжка (АУС, с. 626), тобто в нашому контексті це слово взагалі вжито живосилом, без перекладу. В український публічний простір воно потрапило не так з видавничої сфери, як ми це бачимо за основним значенням в англійській мові “заголовок статті”, “давати заголовок”, а передусім зі сфери шоу-бізнесу, де хедлайнерами (замість гедлайнерами, бо англійський звук [h] українською слід передати через г, а не як у московській мові через х) почали називати музичні гурти чи виконавців, щоб привернути увагу знач­ної
“Наша прекрасна дійсність сама дає до рук блискучі події з розкішними питомими відповідниками”. 5 Мова єдина · с. 5сторінка оригіналу ↗

Брехня в законі

ЛИСТ ЧИТАЧА – ДО ДРУКУ! Дмитро ПИЛИПЧУК, письменник, заслужений працівник культури України Запам’ятайте – ті, хто писав статтю Путіну: в ХІХ–XXI ст. надруковано півтори тисячі українсько-російських і російсько-українських перекладних словників. Їх перелік ви знайдете в моєму бібліографічному покажчику “Словники української мови: 1596–2018” (К.: Видавничий центр “Просвіта”, 2020. – 1072 с.). Нещодавно всемережжя облетіло відео з учителямитанцюристами, що виконували танець для своїх учнів-випускників Маячківської сільської школи на Полтавщині. Проте увагу привернули не вчительки-танцювальниці, а саме вчитель історії та правознавства і директор школи Василь Маслей – єдиний чоловік серед виконавців подарунку для своїх учнів. Як на мене, суть не в чоловічій статі, а в блискучому виконанні, яке просто заворожує, хоч, звісно, страшенно разить москвомовність пісні. Спостерігаючи за віртуозністю виконання, думаєш, що танець – це направду вертикальне виконання наших горизонтальних бажань… Принаймні так експресивно зобразив це своїми рухами знаменитий тепер директор, якого обізвано і “танцюючим”, і “хедлайнером” – ось вам сплав москво-англійського суржику в головах поневолених ніби-українців, що таку манеру висловлювання мають чи не за хизування, бо “чим більш по-варварському і грубо белькочуть вони, тим, – думають, – мудріші. Та вони навіть пишаються з цього, бо вважають, що коли їх не розуміє простолюд, то їхня мова дуже глибокодумна”, – так висловився Еразм Роттердамський у своїй класичній праці “Похвала глупоті” ще 1511 року про затемнених словами тео­логів (6, с. 74). Отже, навіть коли пускаються описати танець, то мови не полишають, бо тільки вона може передати наш захват, відразу чи байдужість до побаченого. Наші деякі недовчені журналісти з каналу 1+1 цю, здавалося б, буденну подію вербалізували зовсім не так гарно й добірно, як станцював учитель і як сам він говорить розкішною криничною полтавською говіркою, а намішали в своє повідомлення московсько-англійського суржику: “Танцюючий вчитель з Полтавської області підірвав Мережу. Хедлайнером випускного вечора став учитель історії та правознавства Василь Маслей, єдиний чоловік серед танцюючих педагогів” (8). Активні дієприкметники на зразок танцюючі ненормативні в нашій мові, про що вказує одна з законодавців сучасної мовної норми видатна українська мовознавиця, Слова кремлівського диктатора про те, нібито російська та українська мови – то одна й та сама мова, – це свідома брехня в законі, призначена для тих, хто або ніколи в житті наживо не чув цих двох мов (а таких – мільярди), або засліплений фанатичною вірою в московський рашизм. Якщо це одна й та сама мова, то чому у світі стільки дисертацій, словників, інших публікацій, автори яких безпомильно розрізняють одне й інше? Навіщо безліч академій та університетів, сотні й сотні (коли не тисячІ!) авторів бралися за укладання українськоросійських та російсько-українських словників? Путін має всіх цих авторів за ідіотів (???) чи він сам вирішив осідлати ідіотичну ідею, хоч генетика, мовознавство, історія, етнологія, етнопсихологія та соціальна й політична психологія давно винесли ці питання за Путіна, крім російської, ще й українською мовою? Якщо росіяни й українці – один народ, то хто такий Путін, який кидає проти України – як частини “одного” народу – “Гради” та всі інші “братні подарунки”? Оскільки для всього незабамбуленого людства злочини головного рашиста очевидні, й вони досить ґрунтовно документуються, то тільки питання часу, коли і в якій формі він і його найактивніші поплічники постануть перед наступним Нюрнбергом. частини авдиторії. Себто гедлайнери – це найочікуваніші учасники дійства – зірки, що виступають наприкінці концертів. З таким значенням лексичну одиницю в англійській мові фіксують наприкінці ХIХ століття, 1890–1895 рр. із такими найближчими синонімами: зірка, особистість, герой, ім’я, знаменитість, улюблений, кумир, суперзірка, художник, персонаж, гравець, лиходій, комік, артист, світило, помітний, виконавець (9). Водночас вживання цього слова зі значенням основний, головний, бажаний, провідний, зірковий та ін. поширено й на інші мистецькі царини – літературу, кіно, малярство та ін. Тобто українською мовою повідомлення про танець учителя і вчителів для своїх учнів у школі на Полтавщині мало б звучати, для прикладу, так: “Танцюристий учитель з Полтавської области підірвав мережу. Зіркою випускного вечора став учитель історії та правознавства Василь Маслей, єдиний чоловік серед педагогів-танцюристів”. Наша прекрасна дійсність сама дає до рук блискучі події з розкішними питомими відповідниками. Лише сліпі цього не бачать, а глухі не чують. Звідси англо-московський гібридизм. Література: 1. АУС – Англо-український словник. Гороть Є. І., Коцюк Л. М., Малімон Л. К., Павлюк А. Б., під заг. кер. Є. І. Гороть. Вінниця: Нова книга, 2006. 1699 с. 2. Антоненко-Давидович Борис. Як ми говоримо. К.: Либідь, 1991. 252 с. 3. Вихованець Іван, Городенська Катерина. Теоретична морфологія української мови. К.: Пульсари. 2004. 398 с. 4. Караванський Святослав. Пошук українського слова або боротьба за національне “Я”. К.: Академія, 2001. 240 с. 5. Курило Олена. Уваги до сучасної української літературної мови. Київ: Основи, 2004. 302 с. 6. Роттердамський Еразм. Похвала глупоті. Домашні бесіди. К.: Основи, 1993. 317 с. 7. СУМ – Словник української мови: в 11 т. К.: Наукова думка, 1970–1980. 8. Танцюючий вчитель з Полтавської області підірвав Мережу. 9. Headliner.
“Наша прекрасна дійсність сама дає до рук блискучі події з розкішними питомими відповідниками”. 5 Мова єдина · с. 5сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

ПРОТИАНГЛІЗМ від Ірини ФАРІОН 43. Хедлайнер

знищена сталінським режимом, Олена Курило (1890 – після 1946) у своїй капітальній і нормотвірній праці “Уваги до сучасної української літературної мови” (1923, 1925 рр.): “Українська мова не знає активних дієприкметників на -чий, -(в)ший, ані пасивних на -мий у тому творенні та в тій функції, як їх уживає сучасна українська літературна мова, як ото: ˂…˃ Вражаючий випадок. Далекосягаюча спеціялізація”. Відтак Олена Курило покликається на видатного історика української мови, який стояв біля начал українського мовознавства, – Павла Житецького: “Щодо активних дієприкметників, то їх зовсім нема в народній мові” (5, с. 18). Розгортає далі цю думку видатний український письменник і мовознавець, також двічі репресований московсько-тоталітарним режимом, Борис Антоненко-Давидович (1899– 1984) у класичній праці “Як ми говоримо” (1970 р.): “Виникає слушне питання: чи ця особливість української мови – уникати вживання форм активних дієприкметників – не обмежує наших можливостей?” – і наводить приклад заміни: “Нам важко бачити тебе прикутим і страждаючим” замість українською мовою: “Нам важко бачити тебе прикутим і стражденним” (2, с. 137). Понад 20 способів заміни активних дієприкметників, що опинилися в нашій писемній мові під впливом церковнослов’янської та московської мов, подає Святослав Караванський (1920–2016), зауважуючи, що “багатство української мови полягає в тому, що вона має тисячі способів уникнути невластивих їй форм” (4, с. 153), наприклад, координуючий – треба координаційний (4, с. 153–196). Зокрема, до слова танцюючий цей мовознавець – понад 30-літній в’язень московсько-сталінських концтаборів і вигнанець з України, що був поза її межами 68 років, – пропонує такі розсипи синонімів: що танцює, розтанцьований, закручений у танці, звиклий танцювати, охочий до танців, танцюрист, танцівник, танцюра, танцюристий, у круговерті танцю (4, с. 195). Себто в наведеному випадкові слід ужити форму танцюристий учитель чи учитель-танцюрист, а не московсько-болгарську кальку танцюючий ˂ танцующій. Понад то, слово танцюрист аж ніяк не слід сприймати лише як фаховий танцюрист, про що свідчить тлумачний словник української мови: ТАНЦЮРИ́СТ, а, ч. 1. Той, хто бере участь у танці, у танцях. Кармелюк, захоплений, слідкує за танком, піддає танцюристам та музикам охоти (Вас., III, 1960, 190); Вихором мчали по колу танцюристи, пускаючи по вітру чуприни і віддираючи веселого буйного гопака (Тулуб, Людолови, І, 1956, 458). 2. Той, хто вміє та любить танцювати; аматор танців. Він мав славу видатного танцюриста (Трубл., Мандр., 1938, 6); 26 областей України послали на республіканський фестиваль більше п’яти тисяч кращих своїх співаків, танцюристів, музикантів (Рад. Укр., 25.V 1957, 1). 3. Той, хто постійно або професійно займається танцями. Скоморохи, музиканти, танцюристи, акробати й фокусники були дуже характерним явищем давньоруського життя (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 524); Мене [А. Бучму] було прийнято до львівського театру.. як хориста і танцюриста (З глибин душі, 1959, 7);// Артист балету. За останні роки на українській сцені з’явилося чимало талановитих балерин і танцюристів (Мист., 4, 1965, 4) (СУМ, т. 10, с. 36). Про ненормативність активних дієприкметників у нашій мові, з покликом на Олену Курило, йдеться у фундаментальній граматичній праці Івана Вихованця і Катерини Городенської “Теоретична морфологія української мови”:
“І в тих важких умовах вони зберігали · своє творче “я” та внутрішню свободу”. Читацьке віче · с. 6сторінка оригіналу ↗

Яка вона, свідомість?

По-перше, колоніальна! Стан свідомості українця – постійно на щось оглядатися, з кимось обговорювати і погоджувати з “чужими” свої проблеми. Ми маємо зрозуміти, що нам самим все вирішувати самостійно. По-друге, наші чиновники, державна влада користуються тою брехнею, що винесена із радянського колоніального хамства. Толерантному українцю необхідно неухильно рухати вперед свою правду. Ось жахливий приклад. Чому на українській землі московська церква відзначала хрещення “Київської Русі”? Це що? Це політичний процес? Хто вирішує, як відзначати українську подію на українській землі? До чого тут москвини? Московська держава з’явилася у світі в XIII–XIV століттях, а хрещення наших пращурів відбулося в X столітті. У якому психологічному стані українці перебували в тій хресній ході, коли під керівництвом московської церкви рушили в “пандемічну” ходу? Коли нарешті українці “дійдуть до пам’яті”, чиї вони діти? Тільки 30 років минуло, а українці забули репресії, голодомори, приниження й муки своїх батьків, або не вірять, що їхніх земляків на московській території в наш час катують за ґратами, не вірять, що гинуть на рідній землі наші земляки, патріоти – українські захисники у війні з москвинами. Це нормально? Ними, як телятами, керують на київському проспекті вороги, які у цей же час обстрілюють бійців на сході нашої країни. Хто дозволив, зрадив, “проґавив”, а потім – “проковтнув” такі злочинні реалії? Українцям давно час вимагати відповідальності за перебування московського патріархату на українській землі. Чому не помічаємо брехні, що супроводжує на робочому місці та поза ним життя українців? Придивімося: соціальні, суддівські, моральні негаразди; зубожіння й збайдужіння українського народу; розхитування зсередини державності нашої країни – це все підвалини брехні, зануреної в наші душі. Чому на виборах голосуємо за найманців Путіна, Януковича чи Медведчука? На всіляких “виступах” модно не соромитися відкрито промовляти: “не називаю імені” чи висловлюватися з неповагою до українців мовою агресора… Багато питань – чому… Принцип: “одне говорити, друге думати, третє робити”. Слід негайно, патріотично і сміливо викоренити двозначну позицію в національній ідеології та політичній філософії українців. Важливо в цій підступній гібридній інформаційній війні муд­ро діяти на випередження. Нам творити своє життя, життя своїх дітей, онуків на своїй землі! Колектив небайдужих ветеранів праці, місто Кривий Ріг
“І в тих важких умовах вони зберігали · своє творче “я” та внутрішню свободу”. Читацьке віче · с. 6сторінка оригіналу ↗

У Полтавському Військовому коледжі відбулася виставка про боротьбу за незалежність України на початку ХХ ст.

У Полтавському Військовому коледжі сержантського складу Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут завершили експонування виставки “Українська революція 1917–1921: регіональний вимір”. Просвітницький захід присвятили 30-річчю відновлення незалежності України та 100-річчю Української революції 1917–1921 рр. “Протягом двох останніх місяців з ініціативи дирекції коледжу та Полтавського офісу Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті виставку переглянули не лише викладачі та курсанти коледжу, але й офіцери та солдати 179-го об’єднаного навчально-тренувального центру військ зв’язку Збройних Сил України. Тепер виставка помандрує по громадах Полтавщини. Її експонуватимемо у місцевих музеях, бібліотеках, центрах культури задля поширення знань про перші визвольні змагання за незалежність у ХХ столітті”, – розповів регіональний представник УІНП Олег Пустовгар. Фахівці Інституту нацпам’яті присвятили виставку перебігові подій Української революції 1917–1921 років у різних регіонах. Зокрема, на полтавському стенді йдеться про національне відродження навесні 1917 року: багатолюдні мітинги і з’їзди, Марія САВЧУК Нещодавно у львівському видавництві “Місіонер” вийшло у світ видання “Стефанія Шабатура: життя, окрилене стремлінням духу”. В основі збірника – спомини про людину дивовижної долі – Стефанію Шабатуру, мисткиню унікального таланту, шістдесятницю, дисидентку, багатолітнього політв’язня радянських концтаборів, правозахисницю, члена УГГ, активну громадську діячку, депутата І демократичного скликання ЛМР, багатолітню голову Марійського товариства “Милосердя”. Спомини про С. Шабатуру – незламну Українку та національну героїню – представлені в контексті тогочасної епохи тоталітаризму, який переслідував та ув’язнював національно свідомих українців, які не корилися, не зрікалися своїх поглядів та ідеалів, натомість, мали героїчну мужність і громадянську поставу в боротьбі з радянською системою, протидіяли їй силою Слова та Мистецтва. І в тих важких умовах вони зберігавихід з підпілля українських організацій; у квітні 1917-го тисячі полтавців на Соборному майдані вшанували пам’ять Тараса Шевченка, а крайовий з’їзд учителів оголосив про початок українізації освіти; повсюдно створюються осередки “Просвіти”. Виставка сповіщає про захоплення Полтави більшовицькими військами в ніч на 9 січня 1918 р., розстріли українських діячів, грабунки місцевого населення. Повсюди на Полтавщині росіяни вилучали продовольство і відправляли до “голодуючої півночі” Росії. Навесні 1918 р. Запорозька дивізія Армії УНР визволила Полтавщину від більшовиків. Військовики – відвідувачі виставки довідалися про бурхливий розвиток освіти на Полтавщині у часи Гетьманату Павла Скоропадського (1918 рік): зростає кількість шкіл, бібліотек, курсів українознавства, “Просвіт”. У грудні 1918 року на Полтавщині встановлюється влада Директорії УНР. Однак незабаром розпочинається новий наступ більшовиків, які 19 січня 1919 р. захоплюють Полтаву. Під приводом вилучення зброї червоноармійці влаштовували обшуки осель, насильства і грабежі. У липнілистопаді 1919 р. Полтавщина перебуває під владою білогвардійських військ генерала Денікіна. Як “червоні”, так і “білі” росіяни нищили будь-які ознаки українського життя, чинили репресії проти українських діячів. Незважаючи на це, 29 серпня 1919-го відбулося відзначення 150-річчя від дня народження Івана Котляревського за участі понад 20 тис. осіб. У грудні 1920 р. на терени Полтавщини втретє прийшли червоні війська. Населення Полтавщини потерпало від політики “воєнного комунізму” – колективізація, продовольчі реквізиції, терор. Завершується полтавський стенд селянським антибільшовицьким повстанським рухом у 1920–23 роках, який охопив усі повіти Полтавщини. Полтавський офіс Північно-східного міжрегіонального відділу УІНП
“І в тих важких умовах вони зберігали · своє творче “я” та внутрішню свободу”. Читацьке віче · с. 6сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Життя, окрилене стремлінням духу

ли своє творче “я” та внутрішню свободу. У віці Христа художниця розпочала свою Хресну Дорогу на Голготу. Утім, радянський тоталітарний режим не зламав її нескореного духу, попри восьмирічне ув’язнення в мордовських концтаборах, знищення творів, переслідування та гоніння. Вагомий внесок С. Шабатури в період відродження Державності України та Української Греко-Католицької Церкви. Власне, спомини тодішніх підпільних священників, таких як о. Матей Гаврилів тао. Михайло Волошин, яскраво висвітлюють цей період (кін. 1980- х – поч. 1990-х рр.). Окрім того, представлені спомини отців Михайла Низькогуза, Зиновія Хоркавого, Севастяна Дмитруха. Серед авторів споминів про художницю чимало політв’язнів, зокрема Одарка Гусяк, Ольга Ільків, Петро Франко, Микола Горбаль, Юрій Шухевич, Володимир Мармус, Ігор Калинець, Валентин Мороз, Мирослав Маринович. До видання увійшли й спогади Романа Хоркавого, Марії Гель, Марії Процев’ят, Василя Шпіцера, Зиновія Саляка, Петра Шкраб’юка, Івана Гречка, Миколи Кулика, Ярослава Пітка, Лесі Степовички, а також колегхудожників – Романа Петрука, Андрія Бокотея, Ярослава Мацелюха, Марії Савки-Качмар та ін. надати повну інфор­мацію про платіж. На особливу увагу заслуговує надзвичайно цікаве за змістом інтерв’ю зі Стефанією Шабатурою Василя Овсієнка – відомого дисидента, правозахисника, члена УГГ і довголітнього політв’язня. Ці спомини – промовиста ілюстрація тогочасної епохи, виразником якої були шістдесятники, до яскравої когорти яких належить Стефанія Шабатура – багатогранна й цілісна особистість. Свого часу у київському видавництві “Смолоскип” вийшли два видання про мисткиню – “Стефанія Шабатура: вибрана палітра кольорів з мозаїки життя і творчості” (2016) та альбом її творів “Стефанія Шабатура: нескорений дух творчості” (2017). Усі три видання творять цілісний образ Незламної Українки та прекрасної мисткині неймовірного обдарування – Людини, яка зуміла у своєму серці зберегти жертовну любов до Бога, Церкви та України. АТ “Альфа-Банк”, р/р UA 30 300346 0000026002016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб Минулого тижня на наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Чортківський гуманітарно-педагогічний коледж – 500 грн. 2. Козак Сергій Борисович – 1000 грн. 3. Ткаченко Анатолій Григорович – 300 грн. 4. Мельниченко Володимир Юхимович – 1000 грн. 5. Юхно І. О. – 200 грн. Звернення
“І в тих важких умовах вони зберігали · своє творче “я” та внутрішню свободу”. Читацьке віче · с. 6сторінка оригіналу ↗

до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” — один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського ­слова в інформаційному морі — за ­певного “сприяння” нашої влади ­опинився на межі припинення свого ­існування. І тільки ми самі — ті, хто любить, ­шанує і цінує українське правдиве і об’єктивне слово, можемо ­допомогти тижневику. Будь-яка фінансова ­підтримка видання — це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
“Слава тому вчителеві, який на все життя прищеплює юному серцю любов до художнього твору, до його правди, до його краси”. · 7 Читацьке віче · с. 7сторінка оригіналу ↗

Час вилазити зі своєї «мильної бульбашки»

Анастасія ДИНЯК, студентка факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Ми живемо в час технологій, коли будь-яка інформація може з легкістю розлетітися за декілька хвилин. Соціальні мережі, телебачення, інтернет-платформи проникають у наше життя та засідають у голові. Ми починаємо забувати про критичне мислення, що є однією з найважливіших складових об’єктивної громадської думки, і піддаємося впливу. Люди навіть не помічають, з якою швидкістю може змінюватися їхня думка. Нова публікація улюбленого блогера в соціальній мережі, коментар ведучого ранкового шоу на радіо чи випадково почута фраза пасажира в маршрутці – все це та ще неймовірна кількість іншого проникає в нашу свідомість зі швидкістю світла та має свій вплив. Якщо людина навіть фільтрує отримувану інформацію, то не може повністю захистити її від чужого впливу. Все не проконтролюєш, та й не потрібно: комунікація – невід’ємна складова громадської думки. Потрібно навчитися слухати інших, аналізувати, думати та робити висновки і головне – вміти захищати свої переконання та моральні принципи. Скільки людей – стільки й думок. Неможливо випадково зібрати в одній кімнаті сто людей з однаковими думками, так не буває. Цікаво й те, що люди не діляться на тих, хто “за” і “проти” – все не так просто. У кожного свої переконання, ідеї, аргументи і “але”. І ми маємо навчитися приймати чужі погляди, не боятися демонструвати власні, вміти об’єктивно оцінювати ситуацію та визнавати свої помилки. На жаль, часто люди не прагнуть зрозуміти один одного, аргументи не діють і будь-які спроби вирішити проблему розпалюють ще більший конфлікт. Важко повірити, але досі не вщухають гострі суперечки про Закон України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, який ми маємо виконувати. Та є люди, які категорично не погоджуються з цим і продовжують галасувати про утиски російської мови і необхідність надати їй в Україні статусу державної. До таких “уболівальників” належать насамперед партійці з “Опозиційної платформи – За життя”, “Партія Шарія”, чимало “Слуг народу”. Моя позиція зараз надзвичайно чітка. Та до цього я прийшла не одразу. Зізнаюсь: мені знадобилося чимало часу, щоби зайняти українську національну позицію. Зараз мені соромно, що я так довго не могла зрозуміти свого ставлення до української мови. А тепер детальніше про кожен етап формування моєї думки стосовно мови і громадянської позиції. Перший етап: байдужість. Я не зовсім розуміла ажіотажу навколо мовної теми, її актуальності. Ми жили стільки років і, як на мене, усім було байдуже, а тут комусь прийшло щось в го-
“Слава тому вчителеві, який на все життя прищеплює юному серцю любов до художнього твору, до його правди, до його краси”. · 7 Читацьке віче · с. 7сторінка оригіналу ↗

Мої мовні виховники

Виховник – це людина, яка Ця барвиста мова лунала у Олесь Гончар мав рацію: У Самбірському педаго- “Бог створив народи різними
“Слава тому вчителеві, який на все життя прищеплює юному серцю любов до художнього твору, до його правди, до його краси”. · 7 Читацьке віче · с. 7сторінка оригіналу ↗

Животворне українське слово журналіста Зиновій БИЧКО, НСЖУ

Студенти ІІІ курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка опановують дисципліну “Інтелектуально-психологічні засади функціонування засобів масової комунікації”. Під час лекційних і практичних занять вони з’ясовують, як виникає та розвивається індивідуальна і громадська думка. Спираючись на працю англійського політичного діяча та історика Джеймса Брайса (1838–1922) “The American Commonwealth” (“Американська республіка”) і дослідження українського вченого Степана Сірополка, студенти готують власні журналістські матеріали, у яких розкривають чотири етапи морально-психологічного процесу формування своєї думки про той чи інший факт, подію, явище, особистість (політика, громадського діяча, письменника, вченого тощо). Такий методологічний підхід дає можливість студентам усвідомити, що компетентне відображення і формування індивідуальної і громадської думки – це двобічний психолого-педагогічний процес, у якому центральною, організуючою особою є журналіст. Адже журналіст перестає бути справжнім журналістом, якщо втрачає духовні, національно-моральні орієнтири. лову – і почалося. Я з дитинства жила в повністю російськомовному середовищі. Розмовляла російською (як і мої батьки, друзі та всі, хто мене оточував). Українську мову я чула лише в школі на уроках і, можливо, деколи на касі в магазині, коли запитували чи не потрібен мені пакет. У мене не було упереджень про “мову села” чи ще щось подібне, але я не бачила сенсу кардинально змінювати те, до чого люди звикли і виходити з зони свого буденного комфорту. Другий етап: роздратування. Почалася найбільша хвиля обговорень з приводу державної мови. Політики на телевізійних шоу один голосніше за іншого доводили свої “за” і “проти”. Це обговорювали скрізь, і згодом тема набула шаленого резонансу. Чому ж це переросло у моє роздратування? Бо я не вважала, що мова зараз – найважливіша проблема нашої країни. На Сході України війна, а ми сваримося через таку дрібницю, як українська мова. Яка різниця, якою мовою розмовляє людина, якщо вона любить свою країну? І такий мій підхід тривав дуже довго. Російська мова, пісні російських виконавців у плейлисті та мрія погуляти вулицями Санкт-Петербурга. Все це здавалося надто нормальним, хоч я люблю Україну і розумію, що Росія – агресор. Проблеми для мене не існувало. І мене вибивали з життєвої колії люди, які робили з функціонування української мови велику трагедію. Третій етап: розуміння. Я більше року жила у Львові, але продовжувала спілкуватися російською. Тексти, до речі, на замовлення я теж писала російською. Мене злило, коли люди робили мені зауваження і просили розмовляти українською. Мені не подобалося ловити на собі криві погляди, коли я на зупинці розмовляла з подругою телефоном чи ж запитувала щось у консультанта в супермаркеті російською. Зараз не можу сказати, що стало переломним моментом, але я почала помічати багато речей, які мене нервували, дратували. Перегортаю у пам’яті стрічки відео, де чую маячню про російського “старшого брата”, де чергова сімнадцятирічна “лідерка думок” в інтерв’ю говорить про те, що росіяни і українці завжди були і будуть одним народом; або ж коли столичні розумники розказують, що українська – це мова селян. Все це почало викликати у мене роздратування і водночас певне розуміння проблеми. Недарма кажуть: “Щоб знищити націю, потрібно знищити мову”. На це століттями була спрямована політика у царській Росії і Радянському Союзі. Дуже повільно змінювалася ситуація у відновлено незалежній Україні. Я навіть починала розмовляти українською, та далі спроб це не заходило. Тяжко побороти себе та звички, з якими живеш від народження. Однак я почала бачити проблему і розуміти, що її потрібно розв’язувати. А це вже був неймовірний прогрес. Четвертий етап: сприйняття. Мені знадобилося не так багато часу з моменту переходу до четвертого етапу формування позиції, щоб зібрати свої думки докупи і зробити висновки. Я все частіше намагалася розмовляти українською. Це було незвично, я почувалася дуже некомфортно і була переконана, що з боку це звучить просто жахливо. Мені тяжко давалася вимова деяких слів, і у своїй голові я продовжувала будувати речення російською. На все потрібен час. І його знадобилося менше, ніж я очікувала. Зараз я спілкуюся винятково українською, навіть зі своїми російськомовними друзями. Я не переходжу на російську в громадських місцях і прошу працівників сфери обслуговування розмовляти зі мною українською. Я перестала писати тексти російською Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор і повністю відмовилася від російського контенту. Одного дня я відписалася від усіх російськомовних блогерів і, знаєте, багато я не втратила. Мої переконання змінилися так сильно, що зараз мені соромно згадувати свої думки, які я описувала спочатку. Це можна назвати свідомістю? Я думаю, що так, можна, і я неймовірно щаслива, що прийшла до українськості. Безперечно, довелося подолати свою межу комфорту і звичного життя, але зараз я розумію, що це була психологічна перемога над собою. Я змінила ставлення до багатьох речей. Зараз усвідомлюю: те, що я вважала дрібницею, – зовсім не дрібниці. З таких дрібниць і складається все, що навколо. Можливо, моє усвідомлення правильного і важливого сприйняття української сутності прийшло до мене трохи запізно, але все таки це сталося. Я духовно збагатилася. Висновок. Питання функціонування української мови в Україні і думки людей досі можуть кардинально відрізнятися від моїх переконань, але нам потрібно прийти до спільного українського. Вибачте, я не розумію людей, які ігнорують українську і кричать про захист російської, мовляв, її треба захищати від загрози, надати статус офіційної (державної) в Україні. Хочете російську державну мову – їдьте туди, де отримаєте бажане. Колись я шукала виправдання для зросійщених людей, але голов­не – розвинути бажання, і станеш морально чистим українцем. Любити свою країну – це любити її мову, але це вже питання свідомості кожної людини. Хочеться вірити, що зовсім скоро ми зможемо зрушити з мертвої точки застою і вирішити цю проблему назавжди. Українська мова запанує в усіх клітинах державної, суспільної, освітньої, культурної, спортивної життєдіяльності. перебуває зі своїм протеже 24 години на добу. У цьому складному світі завше із глибин душі дякуватиму всім моїм виховникам, які культивували в мені найблагородніші на Землі гени – неймовірну любов до рідної української мови. колискових піснях мого дитинства, нею розмовляли мої предки. Українська мова є мовою спілкування моїх батьків. Вони навчили мене любити її, не засмічувати скверною. Це мова, якою я спілкуюсь щодня і пишаюсь, що я українець. Для кожної людини рідна мова – це щось особливе та індивідуальне. Кожна мова неповторна й милозвучна. Саме з мови починається людина. За те, що я сформувався філологом, мовником, насамперед, стою навколішки перед своєю найпершою вчителькою – Євгенією Петрівною Марій. Це вона відкрила мені таємницю читання, споглядання безмежного мовного Всесвіту. У середній школі доклалися до мого формування вчителі-філологи Надія Яківна Кравченко й Клара Лазарівна Кацман. Коли пас корову, а хлопці бавилися в кічку, ножичка, то я читав, учив вірші напам’ять. “Щоб виховати людину високого інтелекту, красиву й багату емоціонально, вчитель не може обійтися без книги, без цілого світу художніх образів. Книга – велика сила, це правда, але в руках доброго вчителя, ми знаєм, ця сила подвоюється. Слава тому вчителеві, який на все життя прищеплює юному серцю любов до художнього твору, до його правди, до його краси”. гічному училищі підсилювали мою любов до мови навчителі Євгенія Олексіївна Новикова, Костянтин Васильович Черняєв. Костянтин Васильович сміливо знайомив нас із творами М. Драй-Хмари, С. Семенка, Є. Плужника, С. Плачинди. Ніколи не заросте бур’яном безпам’ятства світла веселка про університетських менторів-мовознавців. Тут виховувався я в плеяді лінгвістів світового рівня. Професори Іван Іванович Ковалик, Юліан Костьович Редько, Михайло Михайлович Шкільник, Іван Зиновійович Петличний, Теодозій Михайлович Возний, Ірина Йосипівна Ощипко, Таміла Іванівна Панько, Євгенія Мартинівна Черняхівська- Посацька, Софія Семенівна Дідик, Петро Петрович Коструба – пантеон мудролюбів, патріотів, словоборців. і рівними. Він наділив кожного з нас не тільки розумом, але й призначив бути представником тої чи іншої нації, народу, зі своєю мовою і національною культурою” (Нурмагомед Гаджиахмедов). Орієнтири на скандали, сенсації, страх, смерть, секс, сміх і гроші – це хибні орієнтири, бо спрямовані на деградацію людини, громади, суспільства. Кожний засіб масової інформації обирає свою концепцію функціонування, але всі газетні, телеі радіоматеріали, повідомлення у соціальних мережах (інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні) мають сприяти інтелектуальному, національному, духовному, моральному, естетичному вихованню читачів, глядачів, слухачів. Створюючи свої матеріали, студенти поглиблюють теоретичні знання про те, що громадська думка є багатосуб’єктним складним утворенням реальної свідомості, це – емоційно-вольовий, морально-психологічний стан плюралістичного суспільства. Запрошую ознайомитися з роздумами студентки Анастасії Диняк про самоусвідомлення української національної ідентичності. Львівського національного університету імені Івана Франка
Ексклюзив · “Везли в глуху мерзлоту людей – дорослих, зовсім літніх і щойно народжених, вирвавши з рідного коріння”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Кордишеві на нелегальному становищі з 1944 року проживає член станичної організації ОУН і керівниця юнацтва Миронюк Улита, вік 25 років. Місце знаходження її в даний час встановити не виявилось можливим”. Цілком таємно, начальнику відділу “А” управління МДБ по Тернопільській області майору товаришу Горшеніну, місто Тернопіль. “Прошу перевірити і повідомити, чи не проходять у вас по оперобліку і чи не стоять в агентурно-інформативній мережі: Костюк Марфа, Костюк Іван, на мою Батьківщину, із якої я взята. Адреса моєї батьківщини на звороті: Тернопільська область, район Шумський, село Кордишів. Про це просить Вас вдова зі своїми сиротами, шанобливо. До цього: Костюк”. “Тернопільському начальникові відділу спецпереселенців, від Марфи Костюк. Прохання. 22 жовтня 1947 року мене з 2-ма неповнолітніми дітьми евакуювали з Кордишева у Сибір, де я мучусь по сьогоднішній день. Причина виселення мені невідома. А по цьому прошу Вас, товаришу начальник, склопочіть мене, Марфу, на нашу батьківщину, звідки ми були евакуйовані, в свою рідну хату. Як корилася я дома всякій, від великої до малої влади Радянської, державі, так і тут ні найменшого зауваження по моїй роботі не мається, я все виконую сумлінно, з вдячністю від тутешнього начальства, вони ж радять просити Вас. А по цьому прошу, склопочіть Ви мене на мою батьківщину за адресою: Тернопільська область, Шумський район, село Кордишів, 2 травня 1951 року. Прохачка Марфа Костюк”. На всі прохання Марфі було відмовлено. Згодом листи почав писати її син Іван Костюк. “10 березня 1956 року. Начальникові УМВС Тернопільської області від громадянина Костюка Івана, місто Осінники Кемеровська області. “Прошу Вашої допомоги і зняти мене і мою сім’ю із обліку спецпоселення, так як у мене немає настільки вагомих причин, через які я повинен перебувати на обліку. У 1947 році я разом з сім’єю був висланий в Кемеровську область, де проживаю і працюю при шахті “Капітальна І” тресту “Молотвугілля”. При висилці, а також в комендатурі мені було повідомлено, що висланий я нібито через свою тітку, Бабій Улиту. Я думаю, що висланий помилково, сім’я наша власної провини не має. Все життя наше, як в Тернопільській області, так і в місті Осінники, проходить тільки в праці, а тому прошу довести справу зняття з обліку до позитивних результатів і повідомити мені”. Спецпоселення – це була практично зона без права виходу за межі території. На кожен вихід за крайньої необхідності потрібно було писати листи-прохання. Ось деякі з них. “Спецкоменданту. Прошу Вашого дозволу відпустити мене в місто Сталінськ в лікарню. 16 квітня 1954 року”. “Спецкоменданту. Заява. Прошу Вашого дозволу відпустити мене в місто Сталінськ в аптеку за ліками, через те, що тут цих ліків немає. 16 березня 1954 року”. “Заява. Прошу Вашого дозволу відпустити мене у відпустку в Комі АРСР в місто Воркуту, так як там перебуває мій батько (вітчим. – Авт.), і його не відпускають на з’єднання сімейного життя, тому прошу дозволити мені у відпустці відвідати батька. 3 липня 1955 року”. На кожну людину, незалежно від віку була заведена особова справа, яка з кожним роком “розпухала” від величезної кількості паперів, документів, довідок, заяв. Кожен переселенець повинен був відмічатися щомісяця, на кожного була заведена справа, підклеєна фотографія, автобіографія, характеристика. “Автобіографія. Я, Костюк Марфа Микитівна, 1909 року нар., уродженка с. Кордишів Шумського р-ну Тернопільської обл., із сім’ї селян-середняків. Із шести років залишилась сиротою. Батько помер, жила коло матері до 18 років. У 1927 р. вийшла заміж, а в 1930 році померла моя мама. Жила з чоловіком і своїми дітьми — сином і дочкою,
Ексклюзив · “Везли в глуху мерзлоту людей – дорослих, зовсім літніх і щойно народжених, вирвавши з рідного коріння”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

«Жіноча справа» Марфа Костюк: “Я виконувала весь закон влади, то чому мені, бідній вдові, страждати в сибірських хрущобах із малюками-сиротами?”

Галина ДАЦЮК, журналістка Анатолій ЛУКАЩУК, історик Мартоха розчинила діжу, бо закінчився хліб. Тісто підіймало пухке тіло і пахло на весь ванькир. У її хаті стояла “гарнізонка”, наслана на село, як Божа кара. Нишпорили, випитували і готували, видно, страшну затію. Мартоха вірила, що її не зачеплять, бо сестра Улита давно живе окремо і мордується на “нелегалці” невідомо де. А яку кару можуть понести Іван із Галею, Улитині племінники, 12 і 17 років? Але хліба того дня вона не спекла. І вже не спече в своїй хаті ніколи. – Собірайся! – прикрикнув гарнізонець, який ще учора уплітав у цій хаті хліб і все, що було. На збори дали якусь годину, і Мартоха літала то до образів, то до діжі. Так нічого толком і не взяла із собою. Скільки потім не їхатиме в товарняку, перед очима буде маритися повна діжа з тістом, яке розлітатиметься через дерев’яні краї, а вона з усіх сил запихатиме його назад і не зможе звести докупи. Їх виселять як “сім’ю активної учасниці ОУН”: сестру Марфу (1909), племінників Івана (1929) та Галю (1935) – за два роки (!) до того, як спіймають і заарештують саму учасницю ОУН, Мартошину сестру Улиту. Справу на сім’ю Миронюк Улити заведуть 28 січня 1946 року за донесенням агентурного джерела “Орел”. “Доношу в Шумський райвідділ НКДБ про те, що жителька села Кордишів Миронюк-Бабій Улита є станичною ОУН села, проживає на нелегальному становищі”. У наступному донесенні “Орел” повідомляв, що “жителька Кордишева Костюк Мартоха є зв’язковою банди з керівником Поліщуком Петром”. Далі йде агентурна замітка про те, що “1945 року на квартирі Пархомюк Домки лікувався бандит із села Голибіси Волянюк, лікували його Липка Ольга і Миронюк Улита, яка проживає на нелегальному становищі. Крім того, Липка і Миронюк лікували в селі Голибіси “Чайку” – керівника СБ, який був поранений і лежав у хаті жителя села Голибіси Матвіюка Макара. Якщо йти із села Кордишів в село Голибіси, він проживає по правій стороні, третій будинок. Макар вдома, працює в своєму господарстві. Окрім того, я сама бачила і заявляла, що в селі Кордишів проживає пунктова зв’язкова Пилипчук Ярина, яка перед виборами заарештовувалась органами МВС або МДБ, точно не знаю, і була звільнена якимось слідчим, який перебував у період виборів 1947 року в гарнізоні села Кордишів. Я також знаю, що Ярина була звільнена за 2 або 3 літри самогону. І в той вечір, як була звільнена, слідчий і начальник гарнізону села гуляли у сестри Миронюк Улити по імені Мартоха. Це було в січні або на початку лютого 1947 року”. Підпис – Рижук Ганна. Марфу (Мартоху) ще не було звинувачено в жодному злочині, не було пред’явлено звинувачення і її сестрі, учасниці ОУН, але інформатори строчили донесення в РВ НКВС. І вже в цьому донесенні йдеться про те, що сестри Миронюк – Улита (учасниця ОУН) і Марфа мали спільні зустрічі. Навіть, якщо припустити, що їх не було, все одно ця інформація агента “Орел” згодом спрацює, щоб виселити жінку з двома дітьми в Сибір з тавром “ОУН”. 17 вересня 1947 року в РВ НКВС від штатного інформатора надійшло агентурне донесення. “Повідомляю, що в Костюк Галина – жителі села Кордишів. Начальник Шумського РВ УМДБ капітан Кириченко”. Сьогодні, через багато років, вражає, як щільно було обплутане село сексотством і агентурою. Інформатори, видаючи себе за учасників підпілля, знали найменший крок організації. Задовго до арештів кожна учасниця перебувала в полі зору органів ДБ. Запущена енкаведистська машина котком ці- Костюк Галина, племінниця "Сніжинки", в Осінніках, виселена у 12 років леспрямовано рухалася по селу, не минаючи жодної родини та імені. Ще не доведений був злочин Улити, а її сестру з двома дітьми НКВС вже активно готували до виселення. І не було сили, яка б зупинила цю страшну машину. 28 вересня 1947 р. оперуповноважений відділу 2-Н УМДБ по Тернопільській області лейтенант Абишев, розглянувши матеріали облікової справи за № 11916 на сім’ю активної учасниці ОУН-УПА Миронюк Улити, українки, знайшов, що будучи громадянкою СРСР, вона зрадила Радянській Батьківщині, добровільно вступила в члени ОУН, під псевдонімом “Сніжинка”, займає становище станичної ОУН, проживає на нелегальному становищі. До складу сім’ї входять: сестра Марфа Микитівна, племінник Костюк Іван, племінниця Костюк Галина, українці. Вказані члени сім’ї проживали спільно з Улитою до моменту відходу її в банду. На підставі вищевикладеного вважав би, сім’ю активної учасниці ОУН-УПА Миронюк-Бабій у відповідності з наказом МДБ СРСР № 00430 від 21 серпня 1947 року виселити у віддалені місця Радянського Союзу, майно конфіскувати”. Вони закінчували жнивувати, ще не знаючи про чекістський наказ. Тим часом, таємні документи НКВД вже стелили їм дорожню карту на вічне вигнання з села. “5 жовтня 1947 року співробітник УМДБ УРСР майор Демиденко, розглянувши облікову справу № 11916, знайшов, що вона оформлена у відповідності до вказівок МДБ СРСР і МДБ УРСР і підлягає спрямуванню на Особливу нараду МДБ СРСР”. “Особливо таємно. Довідка. 21 жовтня 1947 року сім’я учасника ОУН – бандитки, яка знаходиться на нелегальному становищі Миронюк-Бабій Улити, в складі сестри Костюк-Миронюк Марфи, племінника Костюк Івана, племінниці – Костюк Галини, – вислана на станцію Усяти Томської залізниці, ешелон № 20043, начальник конвою молодший лейтенант Куриленко, в/ч 7529”. У товарняках, як звичайний вантаж, везли в глуху мерзлоту людей – дорослих, зовсім літніх і щойно народжених, вирвавши з рідного коріння, написавши проти кожного імені крамольний рядок – “українці”, “ОУН”. Із Західної України під час спецоперації у жовтні 1947 року були вислані десятки тисяч людей. Особлива Нарада при Міністерстві Держбезпеки СРСР від 24 січня 1948, розглянувши облікову справу №11916 УМБД Тернопільської області Костюк-Миронюк М. М., постановила: Костюк М. М., Костюк І. М., Костюк Г. М., як членів сім’ї учасниці банди ОУН заслати в Кемеровську область терміном на десять років. Майно конфіскувати”. 4 березня 1948 року особливою нарадою при МДБ СРСР заслання сім’ї Костюк-Миронюк М. М. замінено “виселенням на спецпоселення”. Так Марфа (Мартоха) опинилася з двома дітьми в Осінніках Кемеровської області і одразу почала писати листи в найвищі інстанції, шукаючи справедливості. “Начальнику Управління МДБ Тернопільської області від громадянки Костюк Марфи, заява. У жовтні місяці 1947 року я була вислана з дітьми органами МДБ Шумського району Тернопільської області у віддалені області Росії. Вислана за сестру Улиту Микитівну, яка з 1933 р. зі мною не жила. Всі державні зобов’язання я виконувала на 100 Під конвоєм – до Сибіру Спецпереселенка Костюк Марфа (Мартоха), сестра учасниці ОУН Миронюк Улити процентів. Тому прошу начальника управління МДБ дозволити повернутися в село Кордишів. Прошу не відмовити, 20 березня 1948 року”. “Голові Президії Верховної Ради СРСР товаришу Швернику М.М. – від спецпереселенки Кемеровської області, Осінники, вул. Комсомольська, барак № 14, Костюк Марфи. “Багато було подано на Ваше ім’я прохань про помилування невинно вивезених нас в тайгу сибірську. І по даний час – від Вас жодної резолюції, тому прошу Вас, Великий Вождь наш, тов. Голова Президії Верховної Ради СРСР, протягніть Ви мені, бідній вдові, свою руку допомоги, благоволіть Ви зняти мене із спецобліку, щоб я із своїми дітьми неповнолітніми була вільною громадянкою, нарівні з іншими державними громадянками-жінками. До цього Костюк, 2 вересня 1950 року”. “Управління МБД по Тернопільській області, 25 листопада 1950 року, № 17007, цілком таємно, літера “А”, начальнику Осінніківського РВ МДБ Кемеровської області. “Вдруге просимо повідомити громадянці Костюк Марфі, вул. Комсомольська, барак № 14, що заява УМДБ Тернопільської області розглянута і залишена без задоволення. Дату об’яви просимо повідомити в відділ “А” УМДБ Тернопільської області”. 5 січня 1951 р. Костюк М. М. знову направила прохання на ім’я Голови Президії Верховної Ради СРСР Шверника Н. М. “У 1947 році 22 жовтня мене, бідну вдову, з двома малюками-дітьми, вивезли в Сибір. Всі ми невинні, потрапили в нещасливий момент, коли вивозили наших односельчан і по злості голови сільради тут же і мене, бідну вдову, вмазав. Немає на мені провини жодної. Чоловік мій помер в 1944 році. Поставку, належну державі, я виконала поверх 100 процентів. У бандитизмі з моєї сім’ї, ясно по їхніх роках, ніхто не брав участі, одним словом, я із своїми дітьми виконувала весь закон влади, а чому мені страждати, бідній, в Сибірських хрущобах із сиротами – це мені знати не під силу. А тому прошу Вас як державну владу, товаришу Голова Президії Верховної Ради РСР, зробіть Ви належне розпорядження, поверніть Ви мене
Ексклюзив · “Спецпоселення тривало, і шлях додому був значно складнішим, аніж до Сибіру”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

працювала в господарстві. 1944 року помер чоловік і я залишилась з дітьми. 1947 року була переселена в Кемеровську обл. Працювала в радгоспі. Підсудною не була. Безграмотна. Безпартійна. 13 березня 1954 року”. “Виробнича характеристика видана Костюку Івану Матвійовичу, в тому, що він працює на шахті “Капітальна-1” тресту “Молотвугілля” на посаді електрика з 1947 року по даний час. За час своєї роботи в ЖКВ, до роботи ставиться чесно, сумлінно. У громадському житті бере активну участь. Виробничі норми перевиконує”. “Я, Костюк Галина Матвіївна, 1935, уродженка села Кордишів Шумського району Тернопільської області, із сім’ї селян-середняків. Сім’я складалась із 4-х осіб: я, батько, мама і брат. Батько в 1944 році помер. У 1943 р. я пішла в сільську школу. Закінчила 4 класи, навчалася в п’ятому, ів 1947 року була переселена в Кемеровську область разом з матір’ю і братом. Вчитися не мала можливості, тому що боліла голова. В 1951 р. пішла у ФЗО, провчилась 6 місяців і зараз працюю в будуправлінні № 6 малярем. 17 лютого 1954 року”. “29 квітня 1953 року, місто Осінники. Заключення. Я, помічник коменданта спецкомендатури ВС старший лейтенант Вагін, розглянувши матеріали особової справи на спецпереселенку ОУН Костюк Галину, 1935 р. н., проживає в місті Осінники, – знайшов, що Костюк була виселена в жовтні 1947 року із межі Тернопільської області у віці 12 років, як член сім’ї учасника банди ОУН, а 1951 р. взята на облік спецпоселення. Враховуючи, що в момент виселення Костюк не досягла шістнадцятирічного віку і керуючись наказом МВС СРСР № 155 від 1 квітня 1950 року, вважав би: Костюк Галину від спецпоселення звільнити без права повернення конфіскованого майна і проживання на території Тернопільської області. Особову справу здати на зберігання в І спецвідділ УВС по Кемеровській області”. Донька була звільнена, але повернутися в Кордишів не було до кого, бо мама Марфа з братом Іваном були ще спецпоселенцями. І їй довелося відбувати їхній термін разом, аж до закінчення… У 1956 році (після 9-ти років перебування в Сибіру) справа родини про відміну спецпоселення почала рухатися. “21 березня 1956 р., начальнику Шумського РВ МВС, І спецвідділ, капітану Ярковому. У зв’язку з вирішенням питання про відміну спецпоселення Костюк-Миронюк Марфі, Костюку Івану, Костюк Галині, – прошу допитати 2-3 свідки і вияснити. Де чоловік Миронюк Марфи – Костюк Матвій, чи дійсно він перебував у банді ОУН і ліквідований при проведенні чекістсько-військової операції? Скільки вона мала дітей і де вони, хто крім чоловіка був в банді ОУН? Чи дійсно сестра Костюк-Миронюк М. М. – Бабій Улита перебувала в ОУН і де вона в даний час? У складі якої сім’ї проживала Миронюк-Бабій до відходу в банду ОУН? Чи дійсно син Костюк М. М. – Іван, 1928 р. н., перебував у банді УПА, яким чином легалізувався? Вищевикладене необхідно підтвердити довідками сільради і Уповноваженого КДБ”. У Кордишівській сільській раді села було складено довідку на Костюк Марфу. “Чоловік її Костюк Матвій, уродженець с. Рохманів Шумського району, 1944 року проживав у с. Кордишів. Після звільнення Шумського району від німецьких окупантів, 24 березня 1944 року проводилась загальна мобілізація в Радянську Армію. Костюк М. Г. від мобілізації ухилявся і при проведенні військової операції на хуторі Михайлівка в квітні 1944 року був убитий. Бабій Улита розійшлась зі своїм чоловіком Бабієм Федором у 1940 році і з того часу проживала спільно із своєю сестрою Марфою до свого відходу в банду ОУН, за що Костюк Марфа була виселена 1947 року у віддалені області СРСР із своєю сім’єю. В чому і засвідчуємо: голова сільської ради Яцишин, секретар Мельник”. У квітні 1956 року як свідки були допитані односельці. “Дільничний уповноважений Шумського РВМ МВС лейтенант міліції Довбієв допитав громадянина Лукащука Мефодія, 1911 р. н. “Я знаю Костюк Марфу як односельчанку, котра до 1947 року проживала в селі Кордишів, а "Всі поставки я виконувала…" потім була виселена з двома дітьми у віддалені місця СРСР за те, що її рідна сестра Миронюк-Бабій Улита перебувала в банді ОУН. Після звільнення Шумського району від німецьких окупантів, всіх чоловіків призовного віку в березні місяці 1944 року викликав райвійськкомат, але Костюк Матвій від призову в Радянську Армію ухилявся і в 1944 році, не пам’ятаю в якому місяці, при проведенні військової операції в селі Кордишів Костюк Матвій став втікати із своєї хати в поле, де на хуторі Михайлівка був вбитий”. 14 квітня 1956 року уповноважений Шумського РВМ МВС лейтенант міліції Довбієв допитав як свідка громадянина Паламарчука Феофана, 1923, який засвідчив, що знає “громадянку Костюк-Миронюк Марфу як односельчанку і її чоловіка Костюка Матвія Гуровича, що народився в Рохманові і пристав в прийми до громадянки Костюк Марфи ще при панській Польщі, не пам’ятаю коли. У 1944 році в березні проводилась мобілізація чоловіків в Радянську Армію, куди повинен був з’явитися Костюк Матвій. Але він почав ухилятися від призову в Радянську Армію і в квітні 1944 року при проведенні військової операції в селі Кордишів Костюк Матвій із свого двору став втікати, і на хуторі Михайлівка був вбитий”. Треба зауважити, що після звільнення від нацистів Західної України, по всій її території, в тому числі, у Кордишеві, була проведена страшна чекістська зачистка чоловічого населення. Розстрілювали усіх, кого бачили в полях, навіть, якщо людина не ухилялася від призову, а просто сіяла хліб. Чоловік Марфи Матвій, про якого вона писала, що помер, насправді був розстріляний під час такої облави. Його син Іван через багато років розповідав односельчанину Кляшторному М. М., що батько був упевнений: нічого лихого не станеться. Зібрався сіяти на Михайлівці і взяв з собою сина. Чекісти побачили їх здалеку, підійшовши, скинули батька з воза і розстріляли. Коли син заплакав і спитав, “за що”, енкаведист сказав: “Мовчи, виродку, бо й тобі таке буде!” “23 квітня 1956 року помічник оперуповноваженого І спецвідділу УМВС по Тернопільській області старший лейтенант Лук’янченко, розглянув заяву спецпоселенця Костюка Івана, у якій він просить відмінити йому спецпоселення, мотивуючи тим, що виселений помилково, особисто ні в чому не винний. На підставі викладеного – вважав би, в клопотанні Костюку Івану про відміну спецпоселення відмовити, про що повідомити заявнику”. Управлінням МВС по Тернопільській області від 26 лютого 1957 р. № 6/962 у клопотанні Костюк І. М. про зняття з обліку спецпоселення відмовлено. Таке ж прохання надіслано до міністра внутрішніх справ УРСР від 6 березня 1957 р. № 6/962 – у клопотанні відмовлено. Тим часом, Постановою комісії Президії Верховної Ради СРСР від 12 травня 1956 року, на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1956 року, Бабій Улити, учасниці ОУН, термін покарання знижений до меж відбутого, її звільнено із-під варти із зняттям судимості. 18 травня 1956 року із місць ув’язнення Бабій Улиту було направлено до місця спецпоселення родичів в Кемеровську область, де взято на облік спецпоселення. Після 10-ти років розлуки, ув’язнення і виселення сестри Улита і Марфа зустрілися. Але спецпоселення тривало, і шлях додому був значно складнішим, аніж до Сибіру. На підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 7 січня 1960 року, після 13 років перебування у Сибіру, 22 лютого 1960 року Костюк Марфа і Костюк Іван були звільнені із спецпоселення. Костюк Галина була звільнена 29 травня 1958 року відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 березня 1958 року, як виселена неповнолітньою. Родина почала писати листи з прохання прописати їх на Тернопільщині. “Голові виконкому Тернопільської обласної ради депутатів трудящих товаришу Лисенку В. В. Направляємо на Ваш розгляд заяву колишнього спецпоселенця Костюк І. М., який клопочеться про прописку разом з матір’ю Костюк М. М. в робочому селищі Кременецького цукрового заводу. Костюк Іван та Костюк Марфа із спецпоселення звільнені 22 лютого 1960 р., після чого вони прибули в 1962 році у Волочиськ Хмельницької області, де проживали до даного часу. У квітні 1964 року Костюк Іван Матвійович переїхав на роботу на Кременецький цукровий завод, де йому і сім’ї адміністрація заводу надає квартиру. Апарат КДБ і райвідділ міліції Кременецького району в прописці Костюка Івана і його матері Костюк М. М. в місті Кременець заперечують з мотивів того, що він був спецпоселенцем, після Карта чекістської зачистки Кременеччини 1944 року Особова справа родини Костюків під грифом "ОУН" звільнення був прописаний у Волочиську і йому нема потреби переїжджати. Дружина Костюка – Лукащук Любов Матвіївна і чоловік матері Синенкін Іван Ілліч на спецпоселення не виселялися і проживають разом з Костюком Іваном. Адміністрація Кременецького цукрового заводу як спеціаліста прийняла Костюка Івана на роботу і клопочеться про його прописку з сім’єю в місті Кременець. При викладених вище обставинах УООП вважає прохання Костюк Івана і Костюк Марфи про прописку в місті Кременець Тернопільської області задовольнити”. Наприкінці 80-х почали порушуватися справи про реабілітацію репресованих. Піднімалися архівні справи, допитувалися свідки. І нарешті. Відповідно до висновку за результатами перевірки архівної облікової справи № 962 від 26 грудня 1989 року вважав би: виселення Костюк Марфи Микитівни, Костюка Івана Матвійовича, Костюк Галини Матвіївни вважати необґрунтованим. Відповідно до висновку архівної облікової справи № 962 від 3 січня 1990 року: вважав би, що рішення особливої наради при МДБ СРСР від 4 березня 1948 року у відношенні до сім’ї Костюк Марфи підлягає оскарженню в порядку нагляду на предмет реабілітації. Прокуратурою Української РСР у Судову колегію по кримінальних справах Верховного суду УРСР від 4 квітня 1990 року було направлено на розгляд лист про Постанову особливої наради при МДБ СРСР від 24 січня 1948 року по відношенню до Костюк Марфи, Костюка Івана, Костюк Галини. Ухвалою Судової колегії по кримінальних справах Верховного суду УРСР протест першого заступника Прокурора УРСР задоволено. Постанову особливої наради при МДБ СРСР від 24 січня 1948 р. та 3 березня 1948 р. відносно Костюк М. М., Костюка І. М., Костюк Г. М. скасувати, провадження по справі припинити. Конфісковане майно, або його вартість повернути. Ухвалою Верховного Суду УРСР від 26 квітня 1990 року Костюк Іван Матвійович реабілітований. P. S. Марфа з сином Іваном повернулися на Тернопільщину. Проживали в Кременці. Син Іван одружився з Любов’ю Матеївною Лукащук, родом з Кордишева. На свята приїжджали в рідне село до родини. Сьогодні і Мартоха, і сестра Улита, і син Іван, і невістка Люба (відійшла 2 місяці тому) – поховані поруч, на кордишівському цвинтарі, така була їхня воля. Галя ніколи більше у село не приїжджала. З дитинства живе зі мною історія про неї – Мартошину Галю, яку вивезли у Сибір, дуже вродливу дівчинку, яка була найкращою подругою моєї мами і тітки Віри. Хати їхні стояли близенько. “Такий Галя мала голос, що не передати! Було, заліземо на дерева, як станемо співати у два голоси, – аж гай шумить!”, – згадала ще раз дитинство моя хрещена, тітка Віра, коли дізналася, що пишемо про далекі-близькі події нашого села. (Г. Д.). У публікації використані матеріали архівної справи: Архів УМВС України в Тернопільській області. – Ф. 47. – Спр. 1327-Р. – 297 арк.
З блокнота письменника · “Колектив твердо стояв на своїх позиціях у найтяжчі для нас часи. Усім, з ким працював поруч, я глибоко вдячний донині”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ступно вбили у Києві навесні 1997 року. Колектив твердо стояв на своїх позиціях у найтяжчі для нас часи. Усім, з ким працював поруч, я глибоко вдячний донині. – Обласні й місцеві “дорослі” партійні видання свого часу розгорнули кампанії проти “націоналістів”, “бандерівців”, “антирадянщиків”. Ви репрезентували позицію, котру “старші товариші” тлумачили нерідко як “націоналістичну” та “антирадянську”. Що вплинуло на редакційну політику “Молодо$ гвардійця”? Чи, може, у вас були особисті мотиви для переходу, скажімо так, в опозицію владі? – Чесно кажучи, не знаю, що можна було б назвати особистим мотивом. Виріс я у благополучній, за стандартами 50-х— 70-х років, родині. Батьки не були репресовані, мали постійну роботу. Я успішно вчився. Першого шоку зазнав у радянській армії, яка багато в чому жила за законами “зони”, а не так, як нам розповідали на “уроках мужності” в школі. Вже до середини 80-х, коли став журналістом, я поїздив у відрядження, зустрічався з сотнями людей, чув, що вони говорять, бачив, як вони живуть, не в “телевізорі”, а реально – в небагатих селах, у збиткових колгоспах, у занедбаних робітничих містечках. Відвідав практично всі найбільші колонії й тюрми Луганщини. На той час вже дещо читав із самвидаву. Я побачив, що в житті все не так, як говорить про це офіційна пропаганда. І прийшло усвідомлення, що не можна погоджуватися із тотальною державною брехнею. І не можна самому брехати, говорячи про щось людям. Не можна не з якихось там високих ідеологічних міркувань та особистих мотивів, а тому, що це було б огидно. Огидно суто по-людськи. Відразу скажу, що мені пощастило: після призначення редактором у всьому мене підтримав колектив газети, якому я на перших же спільних зборах неформально виклав свою “програму дій”. Була вона абсолютно простою: спробувати, наскільки це можливо, говорити правду. Така ось редакційна політика. – І журналістам “молодіжки” це вдалося – говорити правду… – Ми прагнули правди дотримуватися. Про ті часи я вже розповідав у нещодавно виданій збірці “Журналісти і незалежність”, яка минулого року вийшла друком завдяки зусиллям її автора й упорядника Юрія Бондаря та ентузіастів-продюсерів. Якщо не заперечуєте, дещо повторю. – Так, звичайно. – Отже, на час, про який ми говоримо, “Молодогвардієць” став єдиним друкованим виданням у всій області, зі шпальт якого до читачів отримали змогу звернутися представники українських громадських і просвітницьких спілок, очільники тодішніх опозиційних до компартії організацій та й просто усі, кому, як кажуть, наболіло й урвався терпець. – І це, ясна річ, не могло минутися без$ карно… – Саме так. І врешті, терпець урвався місцевим компартійним та радянським вождям. Ледь не по кілька разів на тиждень я прямував до обкому КПУ за викликом “ідеолога” Віктора Бураковського. Він неодмінно тримав у руках свіже число “Молодогвардійця”, розмальоване червоним олівцем, і розлючено вигукував: “Что ты себе позволяешь?! Вы там в вашей редакции стали не только жовто-блакитными, но уже и червоно-чорными!” А на редакційних “лєтучках”, під час обговорення майбутніх публікацій, ні в кого не викликало сумнівів: ми, жовто-блакитні й червоно-чорні, будемо підтримувати національно-патріотичні змагання в Україні, країнах Балтії, Кавказу… – І якими були наслідки? – Після невдалих спроб компартійних лідерів змінити редакційну політику 27 лютого 1991 року вони скликали спільний пленум Луганського обкому КПУ і контрольної комісії обласної парторганізації. На порядку денному основне питання: про антипартійну і антирадянську платформу обласної молодіжної газети. “Джерела” з
З блокнота письменника · “Колектив твердо стояв на своїх позиціях у найтяжчі для нас часи. Усім, з ким працював поруч, я глибоко вдячний донині”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Свої: як підпирали українське небо над Луганщиною

Узятися до цієї роботи мене спонукали дві книги: “Як Україна втрачала Донбас” (Д. Казанський, М. Воротинцева) та “В ізоляції” (С. Асєєв). У другій живу досі й не можу оговтатися. У першій вразило, крім іншого, те, що на 300 сторінках практично не знайшлося місця для згадки про українських патріотів, які підпирали Україну собою тут, на Донбасі. Зокрема, на моїй рідній Луганщині. Компартійній та комсомольській номенклатурам, бандитам 90-х, маріонетковим “народним двіженіям Луганщини” – знайшлось… А може, й справді, не було тут ні Руху, ні “Просвіти”, ні загалом українців та українок, що понад 20 років стояли – спина до спини – в обороні України на цих тернистих теренах? Стояли аж до останнього в часі мітингу 2014-го, коли під пам’ятником нашому Шевченкові їх гамселили завезені з-за порєбріка гопники за цілковитого мовчазного потурання місцевої влади... Тобто, може, й справді має рацію російська пропаганда, котра десятиліттями втовкмачувала моїм землякам, що Донбас – жодним чином не Україна?.. І я сказала: мусиш говорити про них, твоїх побратимів і посестер, чиї імена з тобою завжди. Про “Інших”, за влучним і мудрим висловом Павла Мовчана. Бо забути їхні імена — це як погодитися з ворогом, що Донбас – не Україна. Я обрала форму інтерв’ю, бо жива думка і слово від першої особи у цьому контексті видаються мені потрібнішими, ніж будь-який біографічний нарис. І ще: із цих розмов, роздумів уголос, із цих світлих, щасливих, гірких і невигойно болючих спогадів, дуже сподіваюся, народиться Розповідь про правдивих українців та українок з моєї Луганщини. Про Своїх. Дякую за підтримку рідному “Слову Просвіти”. Пам’ятне фото. Редакція “Молодогвардійця” майже в повному складі. Рік оголошення незалежності України. Посередині – головред Сергій Штанько лися погрози й прямі переслідування. І жодного разу на бік “партійних наставників” не перейшли наші засновники в особі Луганського обкому комсомолу. Не раз комсомольські очільники через позицію газети стояли “на килимі” у партійного начальства, але слабкості не виявили. Втім, питання, напевно, закономірне. Бо комсомольці теж були різні. У нашому випадку виявилися нормальними… – Газета була направду фантастичною. Вона витримувала найвищі вимоги до якості текстів, знімків. І вона – була порядною. Її робили порядні й фахові люди, правда ж? – Безперечно. Мені – стажеру, а потім кореспондентові-початківцю – з першого дня роботи в редакції допомагали журналісти зі стажем: Роман Рибніков, Валентина Кушніренко, Алла Антіпова, Анатолій Кобельнюк, Михайло Солнцев, багато інших людей. Однодумцем став відповідальний секретар газети Василь Соколенко. Була дружба з Петром Шевченком, талановитим журналістом і поетом, якого піддентом інформагентства УНІАН, газет “Молодь України”, “Рада”, “День”. Із 1997 року – робота в Києві у столичних і всеукраїнських виданнях. – За часів Вашого редакторства “Моло$ догвардієць” знали як газету, опозиційну компартійній владі. І водночас її засновни$ ком був обласний комітет комсомолу. Як це вдавалося поєднувати? Комсомольському начальству було ліньки стежити, що друку$ ється за “гроші партії”? Чи вони вже пере$ взулися на той час у “демократичні мешти”? А може, бавилися в демократію до пори, а потім узяли вас за барки? – Можливо, хтось здивується, але це було не зовсім не так. Скоріше, зовсім не так. Час, що передував оголошенню незалежності України, став для газети справжнім випробуванням на міцність. Якщо давати точні формулювання, колектив редакції зазнав серйозних репресій з боку обласного компартійного керівництва. Після вмовлянь і закликів повернутися “на правильні ідеологічні позиції” поча-
З блокнота письменника · “Колектив твердо стояв на своїх позиціях у найтяжчі для нас часи. Усім, з ким працював поруч, я глибоко вдячний донині”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Олена БОНДАРЕНКО “Інша” газета (Розмова із Сергієм Штаньком)

Пожовклий аркуш невідь як опинився серед інших паперів. Один. “Молодогвардієць”, 1 жовтня 1991 року, число 116. Перша і друга шпальти. Решта – підшивки, світлини, книги – залишилася там. У рідному місті, яке загарбав ворог. На цьому окрайчикові газети – суціль патріотичні дописи. “Спільна заява обласних організацій Народного Руху, Української Республіканської партії та Партії демократичного відродження України. “Вважаємо, що будь які спроби посіяти національну ворожнечу в Донбасі, нацькувати одне на одного українців та представників інших національностей на ґрунті взаємної нетерпимості, використання з цією антигуманною метою питань мови і культури – є грубою провокацією, скерованою на руйнування єдності України…” Тут-таки – заява депутатів Сіверськодонецької міськради (26 осіб): “Вважаємо, що сама постановка питання про створення автономії Донбасу… є провокацією, скерованою на “розчленування” єдиної й неподільної республіки для збереження в окремих її регіонах більшовицько тоталітарних режимів. Наслідки втілення цієї ідеї будуть трагічними й непередбачуваними… Звертаємося до Верховної Ради України: негайно ухвалити закон, який би кваліфікував дії, скеровані на порушення територіальної цілісності України, як антинародні й злочинні…” Статті Лариси Заливної “Вийшли з окопів – виходять з підпілля” (під рубрикою “Обережно, КПРС!”) та Юрія Козовського “Не забудемо?”… І це лише на одненькому аркуші… А ще ж були публікації Ю. М. Козовського про справжню історію “Молодої гвардії” (в нашому краї – просто вибух бомби!). І “Бути – народом!” Івана Низового. І “На Січ. В Україну. До нас” та “Чи треба нам тієї України?” авторства вашої скромної візаві. Й десятки, якщо не сотні – проукраїнських і просто – українських публікацій… Ця газета, без перебільшення, формувала національні й демократичні погляди на теренах Луганщини. Цілеспрямовано й послідовно. Нині говоримо з тодішнім головним редактором “Молодогвардійця” Сергієм Штаньком. – Пане Сергію, як Ви прийшли в журна$ лістику? – Буденно, я б сказав. Принаймні, омріяною з дитинства професією це не було. За освітою я не журналіст: у 1980 році закінчив філологічний факультет Луганського педагогічного інституту імені Тараса Шевченка. Після отримання диплому кілька тижнів встиг попрацювати в одному з гірничих профтехучилищ. Потім — служба в армії. Повернувся додому, влітку 1982 року вирішив спробувати писати до газети. До обласної “молодіжки” взяли стажером, а невдовзі прийняли в штат репортером. У “Молодогвардійці” працював десять років: кореспондент, завідуючий відділом, заступник редактора, редактор... – А після “Молодогвардійця”? – Був у Луганську власним кореспон-
З блокнота письменника · “Молодогвардієць” став єдиною в області газетою, яка проігнорувала укази ДКНС, відмовившись їх друкувати”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

партійного середовища мене попереджали: “Готується висновок про те, що ти – антирадянщик, антикомуніст і український буржуазний націоналіст”. Фактично такі ж характеристики лунали і на пленумі. Підтримали цю думку очільники луганської обласної Спілки журналістів, а в партійній пресі Луганщини з’явилися публікації про “ворожу діяльність” редакційного колективу “Молодогвардійця” та його редактора. 1 березня 1991 року, за рекомендацією пленуму обкому, відбулося засідання президії контрольної комісії Луганської міської організації КПУ. Порядок денний вже знайомий – про антирадянську, антикомуністичну і націоналістичну позицію редакції обласної “молодіжки” та її очільника. З офіційним висновком комісія не забарилася: “Через газету робляться спроби скомпрометувати політику КПРС і державну політику щодо комуністичної перспективи розвитку радянського суспільства, посіяти недовіру до завоювань Жовтня, Леніна. У грудні (1990 року – О. Б.) газета публікує антипартійний документ – “Звернення депутата Верховної Ради України, голови Львівської обласної ради В. Чорновола до трудящих Луганщини”, який, по суті, відкрито підбурює до повалення радянської влади”... Решта звинувачень, викладених на кількох сторінках, не відрізнялася від процитованих. “Ясна позиція газети і щодо ухвалення нового Союзного договору”, — підливав у вогонь оливи політолог міськкому КПУ Ю. Кузнецов, цитуючи заголовки “Молодогвардійця”: “Чи буває за рабством черга?”, “Общага, яку ми називаємо Союз”… “І жодної публікації за збереження СРСР!” – обурювався захисник “єдиного і непорушного”. Тоді на захист редакції “Молодогвардійця” стала велика молодіжна преса – всесоюзна і республіканська. У відрядження до Луганська приїхали кореспонденти “Комсомольского знамени” Владислав Перевозченко та Іван Іваницький. Їх розгорнута публікація багато в чому зірвала плани високого луганського начальства, яке не приховувало гарячого бажання “провчити” непокірну редакцію. – Але потім газету все ж таки “задави$ ли”. Це була справжня трагедія для всіх лу$ ганських демократів – і національних, і “за$ гальних”. Як це сталося? – Це сталося б у будь-який спосіб, а в конкретному випадку просто знайшли формальний привід. В одному із номерів газети з’явилася невеличка інформація: Жовтневий районний суд міста Луганська відбирає для своїх потреб приміщення дитячої музичної школи. Судді заявили, що це “ображає їхні честь і гідність”. Втім, про яку честь можна говорити, коли і їхній позов до суду більш високої інстанції, й сам так званий процес, і остаточний вердикт були цинічною наругою над законодавством… У підсумку на редакцію наклали штраф, який сплатити було нереально. Не допомогли і звернення до апеляційних інстанцій: свої своїх ображати не стали і залишили рішення без змін. Справа “Молодогвардійця” була однією з перших спроб знищити опозиційне видання з допомогою сумнозвісної статті, що перед$ бачала покарання відповідача величезними штрафами за “образу честі, гідності й діло$ вої репутації”. Жертвами стали багато неза$ лежних, чесних видань. Зокрема – відома газета “Час/Time” (шеф-редактор – В’ячеслав Чорновіл, головред – Олена Бон$ даренко)… – А якою, на Ваш погляд, була тодішня загальна ситуація на Луганщині? Що собою являло суспільство? – Оцінюючи обстановку в Луганську й загалом у регіоні, в одній із публікацій я дав їй, словами радянського “класика” дитячої літератури, таку характеристику: “А из нашего окна площадь Красная видна”… Не сумнівався: якщо навіть у всьому світі відмовляться від комуністичної ідеології, вона все ще пануватиме на Луганщині – у “найчервонішій” області України. Видавалося, що саме туди готові перенести Кремль і мавзолей разом із опудалом “вождя світового пролетаріату”. Події кінця вісімдесятих і початку дев’яностих, та й подальші, починаючи від 2014-го, це яскраво підтвердили… Великі промислові міста були давно зрусифіковані, українську мову на Луганщині чули хіба що в стінах педагогічного інституту, та й то лише в аудиторіях українського відділення філологічного факультету. Більшість дітей уперше знайомилися з українською в школі, коли починали її вивчати як допоміжну до російської. Лише в селах на північ від Луганська говорили рідною мовою, не ототожнюючи себе з “русскімі” містами. У розмові з селянами можна було почути: “Так це ви про того Василя, що виїхав на шахти до Донбасу?”. Схоже, практично ніхто із “пересічних” на Луганщині не знав, що робити з “тією незалежністю”. Велике начальство трималося звичної й дорогої для них комуністичної й імперської ідеології, що, вочевидь, не викликало жодного спротиву збоку “широких масс трудящихся”. На підтвердження цього нагадаю, що у липні 1994 року, коли, здавалося, все і всім із Компартією було вже зрозуміло, головою Луганської облради обрали Петра Купіна – першого секретаря обласної організації КПУ. Ось і вся ситуація в луганському суспільстві. З усіма наслідками… – Що, все ж таки, було для редакції найважчим випробуванням? – Напевне, події, пов’язані з появою так званого ГКЧП (українською ДКНС – Державного комітету з надзвичайного стану). Тоді партійні та радянські начальники демонстрували неприховану втіху, відчуваючи близький реванш. Терміново скликали наради, відверто радіючи закінченню горбачовської “відлиги”... Пам’ятаю ранок, коли в редакції мене зустрів відповідальний секретар Василь Соколенко. – Ось, подивись,– простягнув чималий сувій паперу. – З телетайпа отримав. – Це що таке? – Накази й розпорядження ДКНС. Зрозуміло, що з позначкою “для обов’язкової публікації”. Що із цим будемо робити? – спитав пригнічено. – Та що робити? Нехай вони ті накази запхають собі в …! – висловив я свою думку. – А ти поки що викинь їх у смітник. Без нас у “Правдє” надрукують. Василь полегшено зітхнув: – От і я так гадаю. “Історичні” укази полетіли до сміттєвого кошика. Звичайно, надрукували їх і “Правда”, і всі наші районні, міські та обласні газети. Не обійшлося без анекдотичних ситуацій: декотрі з тих, що виходили щотижнево, заслали матеріали заздалегідь, “порадувавши” читачів тими “документами” вже через кілька днів після того, як ДКНС благополучно сконав. Але в день появи ДКНС ніхто не знав, чим все скінчиться. Ми в редакції терміново зібрали нараду, і я, щоб нікого не ставити під удар, запропонував кожному визначити власну позицію, аж до того, щоб викласти її протокольно. Бажаючих заявити про підтримку путчистів не було. Замість їхніх розпоряджень я написав у номер невеличкий матеріал, у якому повідомив: редакція цей “державний комітет” законною владою не вважає. Так “Молодогвардієць” став єдиною в області газетою, яка проігнорувала укази ДКНС, відмовившись їх друкувати. У ті дні в моєму кабінеті не змовкав телефон. Підбадьорювали всі, хто поважав позицію редакції. Відкрито погрожували “відповідальні товариші”, натхненні зміною влади: “Ну що, дострибався? Все, гнила демократія закінчилася, тепер установимо порядок. За все відповідатимеш, аза антикомуністичну позицію – особливо”. Один з найвідданіших членів чи обкому, чи міськкому партії, вже не пам’ятаю, — цілком серйозно мені заявив: “Сьогодні-завтра ти й тобі подібні висітимуть в Луганську на ліхтарних стовпах!” Та не так сталось, як йому бажалося… – Ви пізніше якось перетиналися з тими, хто переслідували редакцію? – Зумисне зустрічей не шукав. Та й навіщо? Вони все одно нездатні були змінитися. Але про деякі епізоди можу розповісти. Після краху ДКНС його прихильники в будь-який спосіб намагалися виправдатися, уникнути відповідальності “за підтримку спроби державного перевороту”. Робили це, як зазвичай, тупо й невинахідливо. Наприклад, у результаті “принципового” розслідування спеціальної комісії, що з’ясовувала, чим займалися органи влади на місцях під час путчу, було повідомлено, що ті самі органи “організували” (?!) в газеті “Молодогвардієць” публікацію... “проти путчистів”! – Майже всі ці персонажі пристосували$ ся до нових умов. Декотрих бачимо у владі й сьогодні… – Так і є. Згадую ще один випадок. Вже не було Радянського Союзу, а мені довелося у журналістських справах зайти до міськвиконкому. Знаходжу необхідний кабінет і бачу за столом поважного держслужбовця, в якому впізнаю колишнього героїчного борця з антирадянською, антипартійною і націоналістичною редакцією “Молодогвардійця”. – Скажіть, це тепер тут сидять бандерівці? – запитую. – Что? Какие еще бандеровцы?! – Ну, звичайні. У всьому ж місті тільки над вами і над облрадою синьо-жовті прапори. От я і подумав… Чесне обличчя “патріотичного” чиновника за секунду стало червоним: – Вам, похоже, в другом месте следовало бы объяснить, что и как надо думать! Флаг – это державный символ, а не объект для издевательств. И еще надо детально разобраться, кто вы такой!.. – Як ви добирали “кістяк” автури? Ав$ тори самі йшли до вас, чи когось і редакція запрошувала? – Багатьох майбутніх авторів ми спеціально не запрошували. Люди бачили газету, читали, переконувалися, що на її шпальтах можна говорити про речі, які все ще були під забороною в інших місцевих ЗМІ. Читачів приваблювали публікації Юрія Козовського, Валерія Снєгірьова, Лариси Заливної, Миколи Козирєва. Неабиякий резонанс викликали і Ваші, пані Олено, публікації. Окрім того, мешканці області з матеріалів у “Молодогвардійці” знали про те, що говорили раніше і говорять сучасникам В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, брати Горині, інші правозахисники і лідери національно-визвольного руху. – При газеті діяло літературне об’єднання імені Володимира Сосюри. Опікувався ним талановитий український поет Іван Низовий. На шпальтах “МГ” багато було й творів авторів-початківців. Переважно – з українськими віршами. Тож газета давала крила ще й поетам. До речі, і мої вірші вперше друкувалися в “Молодогвардійці”. Підтримка українських літераторів — це теж редакційна політика? – Я не знаю, назвати це політикою чи якось інакше, але ми вважали такі публікації важливими. Літературне і, зокрема, поетичне слово раніше піддавалося жорсткій цензурі. Ми давали змогу висловитися цікавим авторам, не нав’язуючи їм остогидлу партійну ідеологію. Зізнаюся, я був гордий тим, що в нашій газеті друкувалися Василь Голобородько, Василь Старун, Іван Низовий, вже згаданий Петро Шевченко (Біливода). Інколи це було єдиною можливістю цих та інших авторів донести до людей своє слово, як би пишномовно це не звучало. – І останнє, пане Сергію. Знаю, що Ви пишете оповідання. А не думали написати про свою редакцію? Адже Ви добре знайо$ мі з її життям, пам’ятаєте і весе$ ле, і сумне, і те світле, що супро$ воджує Вас вже багато років. — Мемуари якось не планував ще. Може, зачекаю до своїх дев’яноста. А якщо серйозно, тоя безмежно вдячний людям, з якими мені пощастило працювати й дружити, без яких я б не відбувся професійно. Вони мені дорогі й близькі. Багатьох, на превеликий жаль, вже немає серед живих. Часто і тепло їх згадую. А написати про редакцію? Як знати, може, колись це станеться. А може, напише хтось інший. Чом би й ні?.. 8 серпня 2021 року З оригіналу “вироку” президії контрольної комісії Луганської міської організації КПУ. 1 березня 1991 р. “Борьбу познавшим борцам за коммунизм”... Один із символів “червоного” Лу0 ганська. Стелу дбайливо відреставрували нинішні сепаратисти
“Прогрес людської історії залежить від взаємодії · соціальних складових суспільства”. Філософська світлиця · с. 12сторінка оригіналу ↗

Університетська філософія в Україні (XVIII–ХІХ ст.)

Сергій ПРИСУХІН, доктор філософії, викладач Київської православної богословської академії У кінці XVIII – на початку ХІХ ст. Україна рухалась шляхом трансформації соціокультурного життя, подолання залишків феодального суспільства та формування капіталістичних відносин. Прогресував також розвиток філософської думки в Харківському, Київському, а з часом і в Одеському університетах. Прикладом слугує приїзд з Німеччини до України відомого філософа соціальних процесів є категорія “розвитку” (“закон розвитку”). Людина в своєму розвитку проходить три етапи – тваринний, природний і моральний. Перехід від одного етапу до іншого залежить від соціально-культурних передумов розвитку людського співтовариства, наприклад, відповідності нормам і вимогам природного права, що визначає зміст законів і процесу державотворення (які мають відповідати розумності і практичній доцільності). На його думку, все, що не є логічним і розумним у процесі державотворення, є непотрібним і має бути запереченим, знищеним (наприклад, деспотизм). Особливо цікавими були розмірковування Й. Шада про місце і роль нації в історії конкретного народу і держави. Нації розрізняються специфікою ситетській освіті набувають поширення і пропагуються ідеї природничо-наукового матеріалізму, представлені позицією філософів М. Любовського, П. Лодія, О. Козловського та ін. Візитівкою цього періоду української філософської думки також був філософський романтизм2, що знайшов своє віддзеркалення в діяльності Кирило-Мефодіївського братства3. Відомо, що фундаторами братства від початку були М. Костомаров, професор-ад’юнкт Київського університету, М. Гулак, кандидат права, що працював у Санкт-Петербурзькому університеті, В. Білозерський, учитель з Полтави, П. Куліш, учитель гімназії з Санкт-Петербурга, Т. Шевченко, художник Петербурзької Академії мистецтв, О. Навроцький, студент Київського університету, та його родич О. Маркович, М. Савич, поміщик з Полтавщини, Г. Андрузький, студент Київського університету, Д. Пильчиков, учитель з Полтави, І. Посяда, студент Київського університету. Філософсько-політичне обґрунтування програмних завдань братства було викладене в “Книзі буття українського народу” та “Статуті Слов’янського братства Кирила і Мефодія”, підготовлених головним чином М. Костомаровим, у “Записці” В. Білозерського, праці М. Савича “Про емансипацію жінок”, у конституційному проекті Г. Андрузького “Досягнення можливого ступеня рівності, свободи переважно в слов’янських землях” та ін. Більша частина “братчиків” обстоювали ліберальнопомірковані політичні позиції, які ґрунтувалися на визнанні непересічного значення християнської релігії та ідеалізму, їх спорідненості з основними догматами християнства та його морально-етичним вченням. Вони захищали прин­
“Прогрес людської історії залежить від взаємодії · соціальних складових суспільства”. Філософська світлиця · с. 12сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Основа релігійної свідомості людського

роду знаходиться в серці людини: релігія не є чимось стороннім для духовної природи, вона утверджується на природному ґрунті. Справедливо, що одкровення повідомляє людині істини, недоступні для її розуму, проте також справедливо, що людина не є тварина, котру лише Бог навчає; сама душа носить у собі зародки і схильності до цього надзвичайного научення. Те, що між іншим, цих зародків і схильностей ми не можемо віднайти у сфері уявлень і понять, те, що вони відкриваються нам як щось таке, що не піддається опису і визначенню, як справжнє почуття безконечного тільки в серці, – це можна допустити уже без усякого доведення”7. ципи християнського провіденціалізму4, християнськослов’янського месіанства та ідеологію християнської демократії. Менша частина – радикально налаштовані представники братства, серед яких були Т. Шевченко, М. Гулак, І. Посяда, О. Навроцький, – презентувала революційно-демократичне крило братства, симпатизувала ідеям матеріалізму, антиклерикалізму, у своєму баченні історичного процесу виходила з визнання вирішальної ролі народних мас, необхідності революції та знищення експлуатації людини людиною, запровадження загальної освіти тощо. Попри різновекторність філософських та соціокультурних стратегій і тактик розвитку України, запропонованих учасниками братства, було викристалізоване спільне завдання реформування самодержавства, ліквідації кріпосного права, об’єднання всіх слов’янських народів в єдиний федеративно-парламентський союз, федералізації московитської імперії на користь слов’янського патріотизму, християнського месіанізму слов’янства, який мав стати зразком політичної діяльності для інших поневолених народів Російської імперії, надання кожному народу і нації гарантованої автономії тощо. Ідеологія радикально налаштованих учасників братства обґрунтовувалась і поширювалася насамперед представниками промосковських філософських учень і зазвичай була сумішшю вульгарно-матеріалістичних і вульгарно-соціологічних концепцій, не зрідка нігілістичних, з тенденцією пояснення більшості соціальнополітичних процесів тільки як наслідку біолого-фізіологічних явищ і процесів. У певній опозиції до української філософії романтизму, а відповідно до реформаторськи налаштованого крила Кирило-Мефодіївського братства перебували окремі просвітницькі течії, презентовані в українській філософії позицією М. Драгоманова, який спершу був симпатиком реформаційного романтизму, а згодом став активним прихильником філософії безапеляційного позитивізму і раціоналізму, прикладом негативного ставлення до релігії, носієм ідеології лібералізму, пропагандистом космополітизму тощо. На думку історика філософії Д. Чижевського, подібні вияви українського антиромантизму стали свідченням глибокої кризи української філософії загалом. Прагнення подолати кризу української філософії, відновити поступ українського філософського романтизму як
“Прогрес людської історії залежить від взаємодії · соціальних складових суспільства”. Філософська світлиця · с. 12сторінка оригіналу ↗

“Серце є скарбник і носій усіх тілесних сил людини”. “Серце є центром душевного і духовного життя людини. Так, в серці започатковується і народжується рішучість людини на ті чи інші вчинки; в ньому виникають різноманітні наміри і бажання; воно є місцем волі та її бажань”. “Серце є центром усіх пізнавальних дій душі”5.

Йогана Баптиста Шада (1758– 1834 рр.)1, який пропрацював у Харківському університеті понад 10 років, читаючи лекції з логіки, історії та естетики, а також був очільником кафедри умоспоглядальної і практичної філософії. У лекціях він знайомив українських студентів із досягненнями європейської (насамперед німецької) філософії (вченнями Ґ. Фіхте, І. Канта, Ґ. Геґеля, Ф. Шеллінґа та інших), що сприяло формуванню власної світоглядної позиції у слухачів його курсів. Найбільш прихильно в університетському середовищі було зустрінуте вчення Фрідріха Вільгельма Шеллінґа, який презентував ідеї європейського романтизму. Під час викладацької праці у Харкові Й. Шад видрукував латиною “Логіку чисту і прикладну” (1812 р.), що містила короткий виклад його філософської позиції, “Природне право” (1814 р.) з промовою про “звільнення Європи від Наполеона” разом з розмірковуваннями на теми соціальної філософії. Філософ уважав, що головною категорією в пізнанні умов їх формування (кліматичних, звичаєвих, культурних, тілесних, душевних тощо). Прогрес людської історії залежить від взаємодії соціальних складових суспільства, так і гармонізації міжнаціональних взаємовідносин. Така позиція філософа сприяла формуванню національної самосвідомості молодих українців і викликала різке невдоволення царського уряду, який запропонував філософу залишити межі Російської імперії впродовж 24 годин. Серед симпатиків німецької філософії в Україні був і перший ректор Київського університету М. Максимович (1804— 1873 рр.) — свого часу учень талановитого вихованця Києво-Могилянської академії Данила Кавунника-Велланського. У своїй праці “Розмірковування про природу” Максимович проаналізував філософські принципи гармонізації серця і розуму, послуговуючись напрацюваннями етнографічних і фольклорних досліджень української духовної культури, зокрема співвідношення українського і російського пісенного фольклору. Водночас в універ­
“Прогрес людської історії залежить від взаємодії · соціальних складових суспільства”. Філософська світлиця · с. 12сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Християнське одкровення говорить нам,

що любов є джерелом всіх істинно моральних вчинків. Як це вчення про корінне моральне явище, із котрого, як із джерела, виникають всі інші моральні явища, перебуває в ясному і причинному зв’язку з біблейським ученням про серце, то ми сподіваємось, що і воно, в свою чергу, може бути виправдане із начал моральної філософії так само, як учення про серце набуло міцних засад у психології”6.
“Знання щодо сутності людини і перспективи її подальшого існування може дати лише людське серце”. Філософська світлиця · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

вирішення практичних соціокультурних завдань лягло на плечі найвідоміших вітчизняних філософів, богословів, передусім представників Київської релігійно філософської школи, наприклад, С. Гоготського, О. Новицького та ін., серед яких першим із перших називали вченого, філософа, богослова, православного містика Памфіла Юркевича. Відомо, що Памфіл Юркевич (1826–1874 рр.) народився в сім’ї православного священника. Навчався в Полтавській Духовній Семінарії, а потім у Київській Духовній Академії, в якій залишився працювати після її завершення. Тут він викладав філософію і здобув ступінь магістра філософських наук. У 1858 р. став екстраординарним професором, а в 1861 р. був призначений на посаду професора у Московському університеті. У 1863–1873 рр. був деканом історико-філологічного факультету Московського університету. На думку деяких істориків філософії, у той час Юркевич виявився чи не єдиним у всій Росії фахово підготовленим викладачем, щоб зайняти університетську кафедру без попереднього закордонного стажування. Головними творами, які репрезентують філософські погляди П. Юркевича, були “Ідея” (1859 р.), “Матеріалізм і завдання філософії” (1860 р.), “З науки про людський дух” (1860 р.), “Серце та його значення в духовному житті людини згідно з ученням слова Божого” (1860 р.), “Доведення буття Бога” (1861 р.) тощо. Ці та інші твори Юркевича ніби підсумовують розвиток філософії романтизму (“філософії серця”) в межах традиції української класичної філософії. Розмірковуючи над сутнісними характеристиками існуючої реальності, Юркевич виокремлював три сфери її можливого вияву: “царство ідей”, або “царство вічної правди” (ноуменальний світ на кшталт світу ідей Платона); “царство розумних істот”, або лише за допомогою людського серця – “філософії серця” (історичне й логічне продовження “кордоцентризму” Григорія Сковороди) – невід’ємно від методів християнської містики. Його погляди стали підґрунтям філософської рефлексії таких талановитих представників Київської духовної школи, як М. Бердяєва, В. Зеньковського, а також відомих російських метафізиків В. Соловйова, братів Трубецьких та інших. ——————————— 1. Уродженець Баварії Йоган Шад був вихованцем єзуїтської семінарії і священником бенедиктинського монастиря в Банце. У віці 40 років він залишив чернече життя, отримав ступінь доктора філософії у Єнському університеті. Після його гострої критики (сатири) чернечого життя був вимушений тікати з монастиря і на запрошення графа Северина Потоцького приїхав до Харкова викладати філософію та інші філософські дисципліни. 2. Філософський романтизм став своєрідним антипросвітницьким рухом, який віддзеркалив розчарування у можливостях розуму і науки в історичному процесі. Світ виявився непідвласним розуму, а соціальна дійсність — ворожою природі людини. У пошуку виходу з кризової ситуації романтизм звертається до народної традиції, колективної мудрості народу, історичного минулого, цінностей релігійної культури. Український філософський романтизм був позначений невід’ємним зв’язком з філософією національної ідеї, прагненням поєднати антропологічну і соціальну проблематику з ідеями християнства. 3. Кирило-Мефодіївське братство виникло в 1845 р. і проіснувало до 1847 р., до його складу входило 12 осіб і приблизно ще 100 осіб симпатиків, які підтримували з ними дружні відносини. 4. Провіденціалізм — теологічна концепція історії як промислу Божого. 5. Цит. за: Історія філософії України: Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – С. 341. 6. Цит. за: Історія філософії України: Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – С. 347. 7. Цит. за: Історія філософії України: Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – С. 346. 8. Цит. за: Історія філософії України: Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – С. 343. 9. Цит. за: Історія філософії України: Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – С. 341–348.
“Знання щодо сутності людини і перспективи її подальшого існування може дати лише людське серце”. Філософська світлиця · с. 13сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Серце є вихідним пунктом усього доброго і злого в словах, думках і вчинках людини, є добрий і злий скарб людини… Серце є скрижаль, на якому викарбуваний природний і моральний закон”. “Нарешті серце є центром морального життя людини. В серці з’єднуються всі моральні стани людини”. “В серці людини знаходиться основа того, що її уявлення, почуття і вчинки набувають особливості, в якій виражається саме її душа, а не інша, і набувають такого особистого, приватно-визначеного спрямування, за силою котрого вони суть прояви не загальної духовної істоти, а окремої живої справді існуючої людини”. “Висловимо остаточно нашу думку про значення начал і загальних

правил розуму в царині моралі за допомогою євангельського образу, який за своєю точністю завжди буде викликати здивування у байдужого спостерігача: для живої – а не лише уявної – моральності потрібен світильник і єлей… У залежності від того, як у серці людини вичерпується єлей любові, світильник гасне: моральні начала і ідеї затьмарюються і, зрештою, зникають із свідомості. Це відношення між світильником і єлеєм – між головою і серцем є найзвичайнісіньким явищем у моральній історії людства”9. лише шанс повного пізнання. Іншими словами, існує змога отримати приблизну відповідь на запитання, якими є люди за своєю природою на даний момент часу, але один лише розум не може дати відповіді на питання, якою має бути окремо взята людина в майбутньому. Знання щодо сутності людини і перспективи її подальшого існування може дати лише людське серце. “Філософія серця”, вчення про людське серце, набуло в П. Юркевича містично-практичного змісту. Мислитель наголошував на тому, що людське серце є джерелом духовності, дій і вчинків особи. За допомогою серця перевіряють результати пізнання оточуючого світу на істинність та їх практичну доцільність. Від серця залежить здійснення свободи волевиявлення. Таким чином, вільне серце стає необхідною умовою правильного мислення та істинного пізнання навколишнього світу. П. Юркевич стверджував, що моральний поступ людства розпочинається в людському серці з виникнення почуття до кевича про християнську релігію та Бога. Він розумів Бога як конкретну реальність і пропонував християнам сприймати світ як своєрідну ієрархію, на чолі якої стоїть Бог. Повне і завершене знання про Бога неможливо. Людина лише може наблизитись до його адекватного пізнання за допомогою трьох пізнавальних зусиль: 1) сердечного почуття, 2) доброчинної філософії, 3) містичного споглядання (спіритичного світобачення), яке, на його погляд, є синтезом усіх шляхів пізнання сутності Бога і світу загалом. Для подолання суперечностей матеріального світу, протидії злу на рівні суспільства і особи Юркевич пропонує послуговуватися принципами і вимогами християнської моралі. Головною вимогою людського співжиття стає умиротворення як ненасильство щодо інших людей, тому і протидія злу відбувається парадоксально. Богослов запропонував протидіяти злу через відмову від активної “зовнішньої” боротьби – на його думку, супротив злу можливий тільки через умиротворення, на кшталт християнського миру із ближніми, але боротьба зі злом розпочинається не з насильства над іншими, а з морального самовдосконалення душі, з уміння прислухатися до власної совісті і діяти на користь добра. П. Юркевича уважають також фундатором Київської філософсько-правової школи. Державно-правові ідеї він виклав передусім у курсах лекцій з “Історії філософії права” (1872, 1873 рр.) та “Філософії права” (1872, 1873 рр.), в яких висвітлював проблематику філософського богословського розуміння держави і права, розвитку національного духу і моралі, соціальної структури суспільства в контексті прав людини, зачіпав питання юридичної освіти тощо. Цікаво знати, що П. Юркевич у другій половині свого життя був не тільки знаним філософом-богословом, але і видатним викладачем філософських дисциплін. Його лекції і публічні виступи користувались великою популярністю, про що свідчили захоплені відгуки історика В. Ключевського та філософа-метафізика В. Соловйова, які свого часу були студентами Юркевича і його симпатиками. Але згодом значна частина студентів університету зрадили світоглядній позиції викладача і стали на бік непримиримих критиків його метафізики. Водночас російська ліберальна преса розпочала травлю філософа, звинуватила його в метафізичній позиції, що нібито була світоглядно ворожою інтересам позитивістсько налаштованої студентської аудиторії і суперечила популярній на той час праці М. Чернишевського “Антропологічний принцип філософії”. Чернишевський не зупинив конфлікт, понад те, продовжив модерувати цькування П. Юркевича. Наукову дискусію замінили голослівною критикою, лайкою і брехнею, нападками на особистість. Ще згодом до конфлікту зі студентами додалась особиста трагедія: в 1873 році померла його дружина, а сам Юркевич важко захворів через самотність і незатребуваність. На 48 році життя філософ помер, був похований на цвинтарі Даниловського монастиря в Москві. Є всі підстави висновувати, що чи не найвідоміший український філософ-богослов П. Юркевич феноменально завершив період класичної вітчизняної філософії, створивши власну філософську концепцію людської душі, мікрокосмосу, пізнати сутність яких, на його думку, можна було
“Знання щодо сутності людини і перспективи її подальшого існування може дати лише людське серце”. Філософська світлиця · с. 13сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Якщо істина падає нам на серце, то вона стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом. Тільки за цей скарб, а не за абстрактну думку, людина може вступити в боротьбу з обставинами і людьми; тільки для серця важливий подвиг і самовідданість”8.

світ реального людського життя і, нарешті, “царство примарного існування тілесного світу” (феноменальний світ). Світ людського буття є наслідком суперечливої взаємодії попередньо названих складових. Повністю осягнути природу людського буття не надається можливим, позаяк розум дає інших людей, яке привносить у людські взаємовідносини любов, дружбу й співчуття. Таким чином, християнська любов, людська дружба, співчуття стають фундаментом, на основі якого люди отримують гідне і щасливе життя. Особливо значущими були розмірковування Памфіла Юр­
Гість редакції · “Господь дає нам дивовижний досвід. Якщо не за0 раз, то потім він неодмінно виявиться доречним”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ТТаарраасс Ж ЖИ ИРРККО О:: “Створюючи виставу – створюємо нову цивілізацію”

У Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” відбулася прем’єра вистави “Аварія”, створеної за творами Фрідріха Дюрренматта, яку присвятили сторіччю від дня народження цього митця. Режисер-постановник — народний артист України Тарас Жирко. Сьогодні пан Тарас – гість “СП”. – Розкажіть, будь ласка, про нову виставу. – Задум виник приблизно 15 років тому. Щойно я познайомився з цим сюжетом – він почав у мені резонувати. Дивним чином пригадалися дитячі роки, а це були часи “совка”. Тоді тому, хто вибивався із загального стандарту, нав’язували відчуття провини, і щоб її компенсувати, треба було стати непомітним, як усі. Тому я обрав фах вільної людини, бо Театр вимагає зворотного – ти мусиш вирізнятися. Хоча у тім і парадокс, бо навряд чи знайдеться інша сфера людської діяльности, де б людина настільки залежала від такої кількости різноманітних чинників. Але дитячі відчуття чогось невідомого були досить сильними. Важко було зрозуміти, чому одні речі робити можна, а инші – ні. Приміром, чому твори Шевченка друкувалися, проте деякі катеґорично не можна було читати на літературних вечорах. І такого у тій імперії зла і брехні було “досхочу”. Особливо для молодої людини, що обирає собі імперативи і їй важко розібратися у потоках олжі. Саме так відбувається і з героєм вистави, який спочатку навіть не здогадується про свою провину. Знову ж таки згадуються оті дитячі відчуття, коли ти не знаєш, у чому винен. А перейшовши певну межу років, починаєш підбивати підсумки і підходити до сповіді – що ти за своє життя зробив. Я й сам намагався в собі розібратися, і хоч подібної історії у моїй біоґрафії не було, але ж немає людини, щоби жила і не згрішила. І я питав себе, чи є у мені Трапс, а якщо так, то яка питома вага його у моєму власному сюжеті. Режисери часто вирішують свої світоглядні питання на якомусь матеріалі. Коли відсторонюєшся або, навпаки, проєктуєш на своє життя якусь історію і бачиш це в иншій площині, і тоді багато що стає зрозумілим. Років 11 тому я запропонував цю постановку для Театру Франка тодішньому художньому керівникові с. п. Богдану Ступці. Тоді його ця ідея зацікавила. Але хвороба і смерть Богдана Сильвестровича виставу відтермінували, а при наступному керівникові вже не було можливости повернутися до цієї ідеї. Якщо в режисера з’явився задум і майбутня вистава “проростає” у ньому, а він не може його втілити, то цей задум починає його поїдати і знищувати, допоки вистава не побачить сцени. Це дуже болісний процес. До того ж усвідомлення, що дорогоцінний час спливає, і не додасться тобі ні дня, ні секунди, але навпаки... Я звернувся до художнього керівника Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” п. Олексія Кужельного з пропозицією поставити “Аварію” на сцені його Театру. Вона видалася цікавою, і ми почали роботу. Вже з самого початку з’явилося відчуття, що у моїй виставі будуть жінки. Перша п’єса писалася Дюрренматтом для радіотеатру, а після шаленого успіху ним були створені инші варіянти вже для Театру драматичного, які мали на собі печать продовження, покращення etc. Перша п’єса у світовій критиці має дефініцію інтелектуальної учти, якою вона, безперечно, і є. І саме враження від неї і штовхнуло мене на ідею вистави. Але шестеро чоловіків на кону “Сузір’я”? І я вирішив, що це будуть жінки! Ні, не скажу, що не набереться шість акторів-інтелектуалів у Києві, їх стане і у франківців на два склади. Проте сама ідея “Сузір’я” вимагає иншого. Тому виник задум зустрічі акторів і актрис з різних Театрів, манер, традицій. Але таке легше вигадати, ніж здійснити. Репетиції, вистави, гастролі, зйомки, хвороби, сімейні обставини... І якби не Євген Нищук, що блискуче зіграв роль Альфредо Трапса і взяв на себе тягар орґанізації репетиційного процесу і координації, то йне знаю, як би я дав собі з цим раду. Отож суддя, прокурор, адвокат і кат стали жінками, створивши разом з покоївкою дивовижний дамський квінтет. Але, змінивши стать, я жодним чином не змінив авторського сюжету, зберігши ґенеральну лінію. Хоча текст довелося переосмислити, бо прокурор і суддя – жінка, це не суддя і прокурор – мужчина. Жіночий контент потягнув за собою багато инших питань і проблем, яких не було в ориґіналі. Все ж таки стосунки між чоловіками — це одне, а між чоловіком і жінкою – зовсім инше. Особливо у площині, в якій відбуваються події вистави... Наголошую – відбувається суд не просто над індивідом, а саме над чоловіком, якого судять жінки. Суд, де представлено чотири типи жінок і жіночого невдоволення чоловіками. У Автора спроба героя розібратися зі своїм життям призводить до того, що Альфредо накладає на себе руки. Очевидно, в результаті “самоаналізу” вперше прокинулась совість, а таке завше трапляється несподівано. До того ж на приманці вшанування Трапса, яко конструктора ґеніяльного злочину, юридична компанія підіймає його до рівня Особистости, якою він, простий з’їдач хліба, ніколи себе не почував. А все вкупі зі щедрим вливанням алкоголю і призвело до такого епілогу. Так склалося, що кілька моїх друзів теж зробили цей страшний крок. Як християнин я сповідую думку, що такий фінал є великим гріхом і слабкістю і аж ніяк не героїзмом. Важко описати, що сталося після суїциду з їхніми рідними і близькими. Страшна катастрофа, що й по сьогодні лежить несамовитим тягарем на усіх. Сцена з вистави “Аварія” Жодного засудження, але невимовний крик, що застиг у серці і часі... тому я не хотів ще й у Театрі множити цю печаль. Зізнаюся, я не прихильник дидактичного Театру. Хоча Театр вже за фактом впливу і своєю природою повчає, адже він показує, яким було життя, є, а головне – могло би бути. Тому я вибираю той вплив, який дає людині шанс на повернення, шанс на каяття і прощення, шанс на те, щоб переписати помилки. Хоча у житті переписати день чи місяць неможливо. Але в Театрі можливо все. І шанс дається не стільки цьому героєві, який, за текстом с. п. Ярослава Стельмаха: “як янгол спить, зробивши добре діло”. У цей момент дія уповільнюється і глядач, який бачив всю історію, має можливість все згадати, переосмислити і зрозуміти, чи варто такій людині йти далі цим шляхом, чи ні. І поставити “кому” у реченні: “Стратити не можна помилувати”. Отож, закінчення вистави залежить від тих, хто сидить в залі. Під час перших показів глядачі йому вибачали. І тут спрацювала харизма і чарівливість виконавця. Але у виставі є і варіянт покарання, який ми зіграємо, якщо так вирішить глядач. – Що можете сказати про виконавців? – Євген Нищук (Альфредо Трапс) не потребує жодної репрезентації – всі його добре знають. Вже одного імені достатньо, аби глядач прийшов на виставу. Але Євген ніколи не користується вчорашнім і вже здобутим, а постійно працює задля чогось нового і ще не опанованого. Хоча мені здається, такої складности ролі у нього ще не було і це стало безперечним трофеєм у його акторському портфоліо. Актриса Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Тетяна Олексенко-Жирко за природою людина дуже лагідна і делікатна, а роль прокурорки Куммер вимагала дуже серйозного викладу, переконливости і мисливського хисту. Було цікаво, як актриса впорається з таким непростим завданням. І, як на мене, вона виконала його просто блискуче і таки вполювала Трапса. Суддя – Олена Узлюк, потужна актриса з Київського академічного Молодого театру. Створила ґротесковий і жорсткий образ безкомпромісної працівниці чесного суду, що “десь же такий справді є”? А глибина особистої драми її судді додає глибини і рельєфности образу. Дуже цікава актриса, за якою я давно спостерігаю, Анжеліка Гирич з Київського академічного театру на Липках, що грає Адвоката. Неймовірно приваблива, з хитринкою в глибині душі, як, зрештою, і кожна жінка, яка пильнує свій інтерес. Створила контроверсійний і глибокий образ, у якому все неоднозначно, а часом, що вкрай рідко можна зустріти на кону, – парадоксально. Відкриттям стала Віра Мазур з Театру Франка. У автора персонаж Ката протягом всієї п’єси пиячить і об’їдається з компанією, хихотить, а потім веде засудженого до камери смертників. Роль — знак безсловесний. У мене ця жінка стала колишньою дружиною директора фірми і коханкою героя, через яку той досягнув своєї мети. Заплутана історія, але Вище Правосуддя в її особі знаходить будь-яку людину, в будь-якому місці. Вона грає свою роль через протилежности, творячи неймовірну гойдалку подій і почуттів. Якщо на вищезгадані ролі я запрошував обраних актрис, то на роль молодої покоївки Симони – було кілька претенденток. Але найкраще вдалася співпраця саме з Катериною Шенфельд з Театру на Подолі. Вона з’явилась на першу репетицію вже з повним знанням тексту і готовністю до будь-яких змін і поворотів. Постать її героїні ще чиста і не заанґажована жодною “юриспруденцією”, готова до пожертви. Катруся передала те, що рідко трапляється на кону і називається “подихом Джульєтти”. Автомеханік, він же Портьє, він же апостол Петро, – фіґура, що з’являється на початку і у фіналі і пропонує систему координат, у якій і станеться вистава. Цю роль виконують Лесь Задніпровський з Театру Франка і Володимир-Іван Жирко, студент з курсу маестро Олега Шаварського у КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого. Вони різні і за досвідом, і за віком. Лесь зі своїм благородством, маєстатом і загадковістю подає багатовимірність і багатозначність ролі, яку він творить. Де вступає в силу мірило особистости. У цій ролі Лесь пропонує систему координат, у якій станеться вистава. І молодий артист, який щойно починає акторську мандрівку, Володимир-Іван здобуває досвід, хоча вперше вийшов на сцену у півтора року у виставі “Ісус – Син Бога живого”. Потім зі своєю Мамою – Тетяною Олексенко і Анатолієм Хостікоєвим у виставі “Кін ІV”, згодом була “Шакун-тала”, “Шіола”, “41-й”. А у новій роботі майбутній актор вчиться розподіляти себе у просторі і часі. Якщо спочатку це загадковий портьє, то у фіналі – той, хто приносить збавлення. Сценоґрафічне вирішення вистави викристалізувалося ще сім років тому. Мої Вчителі завше говорили, що конче треба довіряти Автору і тоді він, можливо, дозволить Тобі долучитися до Його радости. У Дюрренматта вся дія відбувається за столом. Персонажі багато їдять, п’ють і вирішують долю гостя. Палісад зі сходинками і дверима стає тією пасткою, що прийнявши у себе Альфредо, перетворюється на стіл, у який він увійшов і не зможе з нього вийти. Так трапилось, що ця візія трансформованого столу явилась мені у майже готовому вигляді. Незначні корекції ми робили вже на фантастичній фірмі “Алвіс”, яка і виготовила декорацію. Композитором і автором відео став Роман Гриньків, з яким ми створили лейтмотив дороги і цивілізації вистави. Тему кохання написав надзвичайно талановитий актор, поет і композитор Олександр Васьковський ще 39 років тому. Художницею з костюмів стала студентка Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури України, вихованка Сергія Маслобойщикова Анастасія Малишева, яка запропонувала багато цікавих ідей, які, на жаль, через наші фінансові можливости годі було втілити у виставі. А щоб у героїнь були костюми різного кольору, але однакового крою, придумала актриса Тетяна Олексенко. Одяг – як корпоративна уніформа, яку носить коло людей, об’єднаних спільною метою і завданням. Пластичне вирішення створив Олексій Скляренко, з Матір’ю якого ми працювали ще у Театрі юного глядача у Львові. Олексій дуже цікавий як хореограф, актор і режисер. Раджу всім подивитися його виставу “Матінка Кураж” у Київському театрі на Липках. І, хоча робота над виставою триває ще й досі, але я відчуваю велику полегкість від цих “пологів”, до яких йшов у тотальній самотности понад десять років. Приходить усвідомлення того Господнього милосердя, що дає все тобі потрібне саме в той момент, коли потрібно. Треба тільки дотривати і працювати, вірити і працювати. Думаю про те, чи міг я дати раду такому проєкту 10 літ тому, чи був би в такій кондиції, як сьогодні Євген Нищук. Набутий за ці роки досвід дав надзвичайно багато Євгенові і як особистості, і як акторові. Те саме можна сказати й про инших виконавців. – Чи маєте плани як режисер? – Сьогодні в моєму режисерському портфелі є п’ять експлікацій вистав, які готові до роботи. Це і малі форми, і проєкти для великої сцени. Вже почав роботу над Михайлом Коцюбинським у Національному Центрі Театрального Мистецтва ім. Леся Курбаса. Це буде п’єса з кількох оповідань класика, спаяних в одну композицію. Далі – велика робота за Тарасом Шевченком, яка буде складатися з двох творів Кобзаря. До всіх майбутніх постановок сценоґрафія вже створена у макетах. Господь дає нам дивовижний досвід. Якщо не зараз, то потім він неодмінно виявиться доречним. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Кінозал · “Маємо надію на те, що наші думки, наша творчість, воля і віра хоч трохи зроблять людей кращими”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ЗЗууссттррііччааййттее ДДооввббууш шаа ввооссеенниии

Події відбуваються у Карпатах на початку ХVІІІ століття. Жорстке правління польської шляхти змушує гуцулів тікати в гори. Двоє братів, Олекса та Іван Довбуші, опиняються поза законом і стають опришками. У пошуках помсти панам за вбивство батьків Довбушів брати перетворюються на ворогів: один прагне грошей, другий – справедливості. Гуцули починають повстання, яке очолює Олекса. Шляхта робить усе можливе, аби знищити Довбуша, але йому вдається їх перехитрити. І розрослася легенда про карпатського лицаря. Легенда, що надихає покоління тих, хто бореться за свободу рідної землі. Про силу і любов Олекси Довбуша, про зраду і кривду. Про те, як він жив і обманув смерть… – Ми працювали з неймовірною командою сильних і талановитих людей, – зазначив продюсер стрічки Максим Асадчий. – За ці три роки знімальна група, як і герої нашого фільму, проявила міць характеру, незламність духу і відданість своїй справі. Ми взяли на себе масштабні завдання і довели, що українське кіно готове до викликів такого рівня. Окрема подяка Держкіно України й усім нашим партнерам, завдяки яким цей проєкт вистояв навіть у ті часи, коли здавалося, що рушиться все навколо. Локації цьогорічного фільмування стрічки були дуже різноманітними: павільйони Національної кіностудії імені Олександра Довженка, історико-архітектурна пам’ятка “Київська фортеця”, Національний музей народної архітектури та побуту України в У межах виставки демонструються фільми модерної художниці-постановниці Майї Симашкевич, які відкрили світові Україну і вплинули на розвиток світового кінематографа, всесвітньовідомі фільми, створені у співдружності з режисерами-новаторами. Авторка ідеї та кураторка виставки – Галина Процев’ят, завідувачка відділу історії кіно. Допомагав у художньому оформленні виставки живописець, художник театру і кіно, член НСХУ та НСТДУ Ігор Білецький. У межах виставкового проєкту Галина Процев’ят запросила на кураторську екскурсію, під час якої розповіла про унікальну кінографіку та сценографію Майї Симашкевич 1920-х-1940-х років. Пропонуємо увазі читачів ще деякі тези, озвучені пані Галиною під час екскурсії: “Видатна художниця-модерністка Майя Симашкевич зробила вагомий внесок у пластичний український кіносвіт і сценографію. Це перша жінка-художниця “з гніздов’я Курбаса” (І. Драч), ім’я якої з’явилося на театральних та кіноафішах. Запланована 5 років тому виставка “Пластичний кіносвіт Майї Симашкевич” сьогодні відкриває цикл заходів напередодні 100-річчя Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, який був заснований у 1923 році з ініціативи Леся Курбаса. Саме цього року Майя Симашкевич, учениця професора В. Меллера, приходить працювати до мистецького об’єднання “Березіль”. Як згадувала сама Майя Миколаївна у своїй автобіографії, після відкриття Української Академії Мистецтв (18.12.1917) вирішила туди вступити, аби “займатися улюбленою справою”. Після успішного складання екзаменів її беруть до майстерні Федора Кричевського. Після відкриття театрально-декоративного факультету вона продовжує працювати і навселі Пирогів (Київ), село Дерев’яне під Обуховим (Київська область), околиці села Микуличин на Івано-Франківщині, місто Збараж на Тернопільщині. А останній знімальний день проходив на натурному майданчику Кіностудії FILM.UA. Протягом цього блоку загальна кількість знімальної команди склала близько 120 осіб. До масових сцен було залучено понад 1500 людей. Режисер стрічки Олесь Санін – митець, який уміло гуртує навколо себе найкращих професіоналів, мотивує та надихає на творчі перемоги. Своїми фільмами Олесь розповідає дивовижні історії про сильних персонажів. “Мамай” (2003), “Поводир” (2014), “Переломний момент: Війна за демократію в Україні” (2016) вже зайняли місце у скарбниці українського кінематографа і стали внеском у становлення національної свідомості українців. – Дорогі мої друзі і колеги, моя командо вітрильника з назвою “Довбуш”. Ми нарешті закінчили зйомки фільму, – наголосив Олесь Санін. – За весь цей тривалий період разом із вами пройшли десятки штормів, але побачили неймовірні місця. Ми не спали десятки ночей, але дивувалися неймовірним світанкам. Працювали з актора ми, яких Господь наділив талантом проживати вигадане нами життя. І щоразу дивувалися їх ньому перевтіленню в героїв, яких самі придумали, намалювали, одягнули, озброїли і поставили в кадр. Ми пережили ковідний штиль, але знову зібралися і кожен показав новий щабель нашої майстерності в професії. Маємо надію на те, що всі наші зусилля не марні, надію, що наш фільм сподобається глядачеві, а наші думки, наша творчість, воля і віра хоч трохи зроблять людей кращими. Творча група підготувала цілу низку сюрпризів, які будуть розкриватися протягом промокампанії стрічки. Аби їх не пропустити, потрібно стежити за новинами на офіційних сторінках фільму “Довбуш” у соціальних мережах. Виробництвом картини займається компанія PRONTO FILM за підтримки Державного агентства України з питань кіно і Міністерства культури та інформаційної політики України. Генеральний партнер проєкту – телеканал “Україна”. Національний спонсор стрічки – ТМ “Львівське”, що здійснює широкомасштабну підтримку промоакції та релізу фільму. Головні ролі у фільмі виконують: Олекса Довбуш – Сергій Стрельников, Іван Довбуш – Олексій Гнатковський, Марічка – Дар’я Плахтій, Пшелуський – Матеуш Косьцюкевіч, княгиня Яблуновська – Агата Бузек, опришки – Петро Жирун, Павло Жирун, Дмитро Вівчарюк, Роман Ясиновський, Ростислав Держипільський, Дзвінчук – Олександр Мавріц. Також серед творців “Довбуша” – сценаристи: Пол Волянський, Олесь Санін, Василь Портяк та Максим Черниш; композиторка Алла Загайкевич; художники-постановники Олександра Дробот та Юрій Григорович; художниці з костюмів Гала Отенко та Марія Керо; художниця з гриму Ірина Солодовська; постановники трюків: Петро Треско, Руслан Горілий та Петро Жирун. На екранах України стрічка з’явиться восени цього року. “Кармелюк”, створені Майєю Симашкевич і завізовані автографом славетного Василя Кричевського. Вони досить точно відповідають історичній епосі. По суті художники працювали не лише над створенням костюмів, а й над створенням образів історичної картини. Згодом вона бере участь у створенні першої кольорово-звукової картини, яка вийшла на екрани – “Майська ніч” за М. Гоголем, зрежисованої М. Станковичем (1940). (Збереглися раритетні 4 ескізи до цього фільму). Паралельно йшла спільна творча робота ще з одним режисером-новатором Ігорем Савченком над створенням фільму “Вершники” (1939) за Ю. Яновським. Фото робочого моменту і два збережені ескізи експонуються. У 1940 році М. Симашкевич разом з режисером І. Ігнатовичем розпочали роботу над створенням художньої картини “Борислав сміється” за І. Франком. Зйомки фільму перервала Друга світова війна. Єдиний збережений кадр фільму представлений на виставці. Вцілілі тогочасні ескізи і деякі відновлені художницею у 1950-х роках вперше представлено аудиторії. У 1945 році Майю Симашкевич призначають головною художницею новоствореного музично-драматичного театру імені І. Франка у Станіславі (нині Івано-Франківськ), де вона ставить “Назара Стодолю” Т. Шевченка. Ескізи декорацій і костюмів до вистави також можна побачити на виставці. З 1946-го художниця працює тільки в театрі. Вочевидь, мріяла повернутися до роботи в історичному кіно. Свідчення цьому – численні ескізи до різних історичних епох, деякі представлені на виставці”. Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Завершилися зйомки наймасштабнішої української стрічки “Довбуш” режисера Олеся Саніна. За словами авторів картини, фільм “Довбуш” – це взяття нової висоти в історії української кіноіндустрії, втілення амбітної мрії про українське масштабне глядацьке кіно.
Кінозал · “Маємо надію на те, що наші думки, наша творчість, воля і віра хоч трохи зроблять людей кращими”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Пластичний світ кіно Майї Симашкевич

У Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України відкрито ювілейну ретроспективну виставку “Пластичний кіносвіт Майї Симашкевич”, що демонструє найповнішу на сьогодні кінографічну колекцію в Україні унікальних архівних матеріалів: ескізи, рукописи, креслення, фото, пов’язані з історією українського кіномистецтва 1929- 1941 років, частково з історією творчої діяльності МО “Березіль” Леся Курбаса періоду 1923–1928 років та історією музично-драматичного театру імені Івана Франка у місті Станіславі (тепер Івано-Франківськ) у перші роки по завершенню Другої світової війни. Галина Процев’ят проводить кураторську екскурсію чатися у майстерні Вадима Меллера, який був носієм модернового експресіонізму. На виставці представлено диплом Мюнхенської образотворчої академії мистецтв (1909–1910) В. Меллера. В. Меллер був головним художником-поставником у МО “Березіль”, куди залучав на практику своїх студентів, про що розповідається у представлених на виставці рукописах М. Симашкевич. При “Березолі” була створена макетна майстерня на чолі з В. Меллером, де М. Симашкевич, В. Шкляєв та інші, окрім створення декорацій до всіх постановок В. Меллера, отримували індивідуальні художні завдання, зокрема, створення ескізів костюмів, афіші. На виставці представлені тогочасні роботи Майї Симашкевич. У 1926 році “Березіль” переїздить до Харкова, перетвореного на столицю Радянської України. Тут М. Симашкевич продовжує розпочату в Києві співпрацю з режисером-новатором Ф. Лопатинським. 1928 року вони здійснюють постановку історичного фільму “Сава Чалий” за Іваном Карпенком-Карим. Представлені на виставці два ескізи до “Сави Чалого” виконані в модерно-експресивній манері, стилістично близькі до ескізів знятої пізніше “Коліївщини” (1933) І. Кавалерідзе. За спогадами Майї Миколаївни, після прем’єри “Сави Чалого” вони поїхали працювати на Одеську кінофабрику. За словами Ф. Лопатинського, “творити українське кіно”. Тут зняли дві стрічки: фільм “Суддя Рейтанеску” (1929), в основу лібрето фільму покладено деякі біографічні епізоди з життя режисера Ф. Лопатинського, та історико-біографічну картину “Кармелюк” (1931) з С. Шагайдою у ролі Устима Кармелюка та З. Пігулович у ролі Олени. (На жаль, матеріали про створення цих стрічок у музеї не збереглися, але на виставці доступний перегляд фільму про героя Устима Кармелюка). У 1932 році Іван Кавалерідзе запрошує Майю Симашкевич для створення історичної кіноепопеї “Коліївщина”. Разом з режисером і оператором М. Топчієм вона створює пластичний світ Шевченкових “Гайдамаків”. Картина вражає новими формами виразності й екранної образності. У страшні часи Голодомору митці допомагали своєму народові зберегти історичну пам’ять. Після виходу на екран “Коліївщини” Іван Кавалерідзе залучає художницю до постановки першої звукової кіно-опери “Наталка Полтавка” (1936) І. Котляревського. Цей фільм з’явився на екранах у розпал сталінського терору і української денаціоналізації. У 1938 році режисер Георгій Тасин знімає фільм “Кармелюк” за В. Суходольським. Він відверто використовує деякі режисерські рішення Ф. Лопатинського із забороненого “Кармелюка” (1931). Фільм оформлювали художниця-постановниця Майя Симашкевич разом із художником-консультантом стрічки Василем Кричевським. Дуже цінними для історії українського кіно є збережені і передані МТМК України ескізи костюмів до фільму
Подія року · “У Києві має з’явитися бульвар імені видатного · українського балетмейстера Павла Вірського”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

про що віддавна клопочеться керівництво Академії танцю перед Київською міськдержадміністрацією. Отже, остаточне рішення – за депутатами КМДА. А вже по завершенні концерту на сцену Національної опери України вийшли всі учасники цього величного хореографічного дійства, як і самі педагоги і керівництво Академії танцю ім. С. Лифаря в особі її директора, заслуженого працівника культури України В’ячеслава Коломійця, голови Вченої ради, завідувача кафедри хореографічних і мистецьких дисциплін, заслуженого діяча мистецтв України Андрія Лягущенка і дружини фундатора Академії танцю, члена-кореспондента Національної академії мистецтв України Юрія Станішевського – Тетяни Швачко, заслуженого діяча мистецтв України, які й вручили студенту Академії танцю Олексію Швидкому іменну стипендію Юрія Станішевського як кращому учню цього престижного освітнього закладу за найвищі показники у навчанні. Численна столична публіка, стоячи, ще довго не відпускала зі сцени своїми щедрими оплесками улюблених юних митців і їхніх педагогів – відомої в Україні і далеко за її межами Київської муніципальної академії танцю імені Сержа Лифаря.
Подія року · “У Києві має з’явитися бульвар імені видатного · українського балетмейстера Павла Вірського”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

У полоні музи Терпсіхори З нагоди 20-ліття Академії танцю ім. С. Лифаря

Нещодавно Київська муніципальна акаде­ Володимир КОРНІЙЧУК, заслужений журналіст України Оскільки звітний трьохчастинний концерт розпочався постановкою видатного українського балетмейстера Павла Вірського “Моряки” (муз. Я. Лапінського), то й мені хотілося б в оглядовому екзерсисі звернути увагу насамперед на роботи студентів спеціалізації “народна хореографія” (педагог – заслужений артист України Олександр Нестеров). За останнє десятиліття цей талановитий викладач виокремився у вельми помітну творчу особистість як педагог зі своїм специфічним хореографічно-концептуальним баченням і характерним стилем подачі нових концертно-постановчих робіт, котрі чітко проглядаються на тлі творчості його колег по Академії танцю, зокрема, таких майстрівпедагогів спеціалізації “народна хореографія”, як заслужений артист України Вадим Сабодаш, заслужений працівник культури України Лариса Гелун й викладачі Наталія Головко і Юлія Бобровник. Безпосереднім доказом мовленому слугують такі його роботи, як “Монгольська статуетка” С. Гальперіна (хореографія І. Моїсеєва) у виконанні студентки ІV курсу спеціалізації “народна хореографія” Світлани Менчури, яка продемонструвала глядачеві дивовижну і філігранно відшліфовану до тонкощів пластику. Або ж його нова постановочна робота “Пасодоблю” (хореографія О. Крапівіна), чи танцю аргентинських пастухів “Гаучо” (хореографія І. Моїсеєва), де прискіпливого столичного глядача вражають не тільки контрастні народні костюми й запальна ритміка, ай чарівні гірські краєвиди, що нагадують нам Карпати. І все це захопливе дійство супроводжується численними вигуками: “Браво!”. Такі ж професійні параметри підтверджує і його наступна постановка аргентинського танцю “Маламбо” (у тій же хореографії на народну музику в обробці А. Гуся), яка з перших же акордів полонить глядача екзотичною ритмікою, темпераментною подачею цієї композиції і блискучим технічним виконанням, де кожне окреме соло віртуозно демонструє вишукану техніку і яскравий сценічний артистизм. Подібну зливу овацій викликав і танець “Закоханий солдат” Е. Канніо (хореографія М. Бежара), де соло мав студент-четвертокурсник Віталій Герасименко, що “прибрав” своїм виконанням усі жанрові ознаки фарсового жарту. Та найбільшу педагогічну заслугу О. Нестерова слід адресувати його шедевральній постановці “6 танців” В.-А. Моцарта (хореографія І. Кілліана), яка наскрізь пройнята іскристою ексцентрикою та промовистою пантомімою, котрі вельми вражають глядача своєю експресивною пластикою, ритмікою і блискучою технікою виконання. І все це – зауважте! – вирішено у яскравій жартівливо-пародійній формі, яку диктує як вибагливо-екзальтована музика геніального австрійця Вольфганга-Амадея Моцарта, так і саме виконання танців студентами ІV курсу спеціалізації “народна хореографія”. Адже в цій композиції “присутні” і жарт, і клоунада, й ексцентрика, і пародія, і багатомовна пантоміма: увесь цей універсально-жанровий конгломерат і допомагає талановитим виконавцям всебічно відтворити як моцартівську епоху, так і присутній у ній театр “комедії масок” (дель арте). Окремо хотів би наголосити на тому, що упродовж всього свого п’ятдесятилітного “перебування” як фахового хореографа, у царині музи Терпсіхори я подібної довершеної композиції давно не бачив: у цьому і полягає велика заслуга педагога Олександра Нестерова як оригінального і нестереотипно мислячого хореографа. Цю ж плеяду витівково-характерних танців продовжила і заслужений працівник культури України Лариса Гелун, котра у своєму новому жартівливому українському танці “Чумандриха” постала перед нами як талановитий балетмейстер і як “автор-пошуківець” народної музики до цієї ж композиції, що вельми прикрасило комедійний танець, котрий в свою чергу викликав у глядачів зливу овацій, як і її дівочий запальний танок “Карічка”. І кілька слів про фінал незабутнього гала-концерту, який варто розпочати з його ж “прелюдії”. Перед показом завершальної хореографічної картини “Червона калина” П. Вірського на музику І. Іващенка в інтерпретації студентів І–ІV курсів спеціалізації “народна хореографія” роботи викладача Наталії Головко, диктор оголосив наступне: незабаром у Києві має з’явитися бульвар імені видатного українського балетмейстера Павла Вірського, мія танцю імені Сержа Лифаря за підтримки столичного Департаменту культури провела на сцені Національної опери України звітний концерт учнів та студентів і порадувала поціновувачів хореографічного мистецтва новими творчими досягненнями. Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 2 1 Вартість передплати ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА” (з доставкою і поштовими витратами):
Подія року · “У Києві має з’явитися бульвар імені видатного · українського балетмейстера Павла Вірського”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Подія року · “У Києві має з’явитися бульвар імені видатного · українського балетмейстера Павла Вірського”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 74

Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
Подія року · “У Києві має з’явитися бульвар імені видатного · українського балетмейстера Павла Вірського”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Микола ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел./факс) на 1 місяць 21 грн 43 коп. на півроку 115 грн 58 коп.
Подія року · “У Києві має з’явитися бульвар імені видатного · українського балетмейстера Павла Вірського”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на 3 місяці 61 грн 29 коп.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55
Подія року · “У Києві має з’явитися бульвар імені видатного · українського балетмейстера Павла Вірського”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на рік 225 грн 96 коп.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Просвітянин