Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
4 Український шлях · “Талановитих українців, які створювали своєрідну · духовну ауру своєї нації, без докорів сумління · зухвало іменували російськими”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Незалежність: від джерел до сьогодення (події, факти, долі)», с. 3

Незалежність: від джерел до сьогодення (події, факти, долі)

Слово Просвіти, №32 за 2021 рік

Продовження. Початок на стор. 3 Не можна оминути увагою і діяльність українських меценатів та благодійників, які відігравали важливу роль в історії нашої країни, збереженні та розбудові української нації. Своєю наполегливою працею, з незламною вірою в майбутнє України, вони закладали політичні, соціально-економічні, культурно-просвітницькі, духовні підвалини суспільства. Їхнім коштом будувались промислові центри, лікарні, освітні заклади, мистецькі осередки, поставали величні храми. Значний внесок у цю справу зробила й Сумщина, насамперед родини Алчевських, Терещенків, Харитоненків, Ханенків, Миклашевських. Їх справді титанічну працю сьогодні важко переоцінити. Чільне місце серед цієї когорти благодійників за правом належить родині Терещенків, яка значну частину своїх статків віддавала на благочестиві справи. Хіба можна, до прикладу, уявити Київ без пам’ятника Б. Хмельницькому, Володимирського собору? А це ж на кошти Николи Артемійовича Терещенка, одного з найбагатших підприємців Російської імперії, здійснено розписи, виготовлено срібний престол та позолоту бань цієї величної споруди. Постав за його фінансової підтримки й своєрідний символ Києва – пам’ятник гетьманові Богдану. Приваблює киян та гостей міста ошатна будівля Н. Терещенка, в якій тепер знаходиться Національний музей Тараса Шевченка. Залишились у спадок й інші установи, відомі киянам за їх нинішнім призначенням: Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого, Національний транспортний університет, Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського НАМН України, Інститут психології ім. Г. С. Костюка НАПН України. Долучився коштами Терещенко й до будівництва колишніх споруд Політехнічного інституту, Художнього музею, Комерційного училища (Київська книжкова фабрика), Троїцького народного дому (Київський національний академічний театр оперети), Покровської церкви на Солом’янці, Собору св. Миколая у Покровському жіночому монастирі... Всього й не перелічити. Значну благодійну роботу проводив у Києві і його рідний брат Федір. Опікуючись бідними, він відкривав притулки, зокрема будинок безплатних квартир для бідних вдів. Склав значні пожертви на спорудження на Подолі Введенської та Йорданської церков, художнє оздоблення церкви Другої київської гімназії. А для своєї великої картинної галереї збудував розкішний особняк на Олексіївській вулиці (зараз Терещенківська), де здійснював перші публічні огляди. Саме на основі його особистої колекції, а також частини живописної колекції брата Николи та племінника Івана було створено Київський державний музей російського мистецтва. Діти Н. Терещенка продовжили родинні традиції. Так, син Іван став фундатором Київської рисувальної школи М. Мурашка, забезпечував її фінансування як провідного центру українського живопису. Окрім великого зібрання російського малярства, мав колекцію стародруків, старовинної зброї, залишив власні кошти на створення Київської академії мистецтв. Його брат Олександр теж брав активну участь у благочинних проєктах батька: став одним із засновників київського відділення Російського музичного товариства, зібрав значну колекцію українських старожитностей. Завдячуючи старшій дочці М. Терещенка Варварі та її чоловікові Богдану Ханенку – промисловцю-меценату, колекціонеру творів мистецтва, археологу, нащадку древнього козацького роду (одним з його предків був гетьман Правобережної України Михайло Ханенко), ми й сьогодні милуємось чудовим живописом у київському музеї мистецтв, названого на честь подружжя. За заповітом чоловіка Варвара подарувала тодішній Академії Наук сімейну колекцію, одну з найбільших серед приватних зібрань Європи. Поховано Варвару Ханенко на цвинтарі Видубецького монастиря поруч із чоловіком. Не стояв осторонь від доброчинної діяльності і М. Терещенко, онук Николи Артемійовича – високоосвічена особистість. Михайло володів тринадцятьма мовами, мав різносторонні знання й захоплення: від літератури і мистецтва до юриспруденції і фінансової сфери. Чимало зусиль та власних коштів благодійник спрямовував на розвиток культури, мистецтва та освіти. Він був одним із засновників Київської консерваторії, опікувався Першою київською гімназією. Під час Першої світової війни фінансував шпиталі для військових, створив та утримував на Ярославому Валу в Києві великий лазарет для поранених. У березні-жовтні 1917 року обіймав посаду міністра фінансів, а згодом – міністра закордонних справ Тимчасового уряду. Разом з О. Керенським та І. Церетелі вів перемовини з Центральною Радою щодо надання Україні широкої автономії. Довгі десятиліття не згадувалась родина Андрія Миклашевського, засновника першого на Лівобережжі порцелянового заводу – справжнього осередку самобутньої української культури. Сюди за досвідом приїздили інженери, архітектори, художники та інші фахівці з різних країн, а вироби заводу зайняли почесне місце в багатьох колекціях світу. Один з пращурів Андрія, Михайло Миклашевський, був військовим (стародубський полковник) і державним діячем часів Гетьманщини, меценатом. Його коштом постав один з шедеврів українського бароко – Георгієвський собор у Видубецькому монастирі, де він і похований. Родинний герб полковника до нашого часу можна побачити на трапезній монастиря, а також на Лядських воротах у столиці України (Майдан Незалежності), хоча й потрапив він туди випадково. Дочка А. Миклашевського Марія пов’язала свою долю з Петром Сагайдачним, вихідцем з відомого гетьманського роду, й стала матір’ю Павла Скоропадського – гетьмана української держави, генерал-лейтенанта, отамана Українського Вільного Козацтва. Російська імперія впродовж багатьох століть, спотворювала саму сутність українства, не гребуючи водночас ніякими методами. Проте вона ніколи не забувала поживитися її матеріальними та духовними цінностями. Тут все йшло в хід: від відвертої брехні щодо висвітлення знакових подій, крадіжок історичних, культурних надбань – аж до привласнення імен наших видатних українців. Як зазначає історик Олександр Палій, почалася така агресивна брехня та суцільна фальсифікація з давніх-давен, ще з викрадення Боголюбським Вишгородської ікони Божої Матері (в Третьяковській галерії вона представлена під назвою Володимирської), з украденої в Руси назви для своєї Московії, з міфів про заснування Москви та про шапку Мономаха (,,шапку-монголку”, яку московити видавали за шапку візантійського царя Мономаха, а її просто не могло бути в імператора), про Івана Грозного, начебто ,,князя всієї Русі”... Ця імперська звичка настільки увійшла в їх кров, що сьогодні ,,брати” зазіхають вже й на постаті Володимира Хрестителя, Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Г. Шевченка... Та найголовнішим є те, що Московія, спотворюючи минуле й переінакшуючи дійсність, використовує ,,змінену реальність” з метою маніпуляції свідомістю задля живлення свого імперського панування. Талановитих українців, які створювали своєрідну духовну ауру своєї нації, без докорів сумління зухвало іменували російськими, пізніше совєцькими. Ось, скажімо, кілька прикладів з того яскравого сузір’я. Великих українських Свого часу за зразком українського стилю козацького бароко в Москві почав формуватися архітектурний стиль, який вони називали ,,московським бароко”. Насправді ж його автором є український архітектор Іван Зарудний. Саме він безпосередньо й впроваджував стиль у забудову міста. З’явився на світ знаменитий архітектор у Києві, навчався в Києво-Могилянській академії, потім в Італії вивчав європейське декоративне мистецтво. Повернувшись до України, йде на службу до канцелярії гетьмана Мазепи, котрий відгукнувшись на прохання Петра I, направив Зарудного до Москви, де він і створив свої шедеври. Із відомого українського козацького роду походив знаний скульптор І. Мартос (автор пам’ятника Мініну та Пожарському в Москві). Народився він у містечку Ічня, що на Чернігівщині, його батько був сотенним отаманом. Першим мистецьким вчителем Івана став його дядько – відомий різьбяр іконостасів. Скульптор, якого в Московії образливо називали ,,хохлом”, подарував своїй Україні пам’ятник Дюку де Рішельє, встановлений на Приморському бульварі Одеси, виготовив надгробок гетьману Кирилові Розумовському в Батурині. Як відомо, правнук гетьмана Кирила Розумовського, знаменитий поет Олексій Костянтинович Толстой визнавав себе українцем та зберігав пам’ять про свого славного прадіда. Поет любив Україну і вболівав за її долю. Та найдужче він любив рідну Стародубщину (найпівнічніші українські етнічні землі), де провів кращі роки свого життя. Олексій Толстой стверджував, що історія України і Московії не є тотожною, оскільки Україна бере коріння від давньої Києво-Руської держави, а Російська імперія, з її жорстокою авторитарною царською владою, постала від Золотої Орди. Поховано його в с. Красний Ріг поруч із дерев’яною Успенською церквою, побудованою прадідом. Цілком слушно виникає риторичне запитання: а чи не легко ми віддали на вівтар російської культури й ім’я М. Гоголя – великого українця? Або того ж А. Чехова, який мав українське коріння і народився в Таганрозі – українському місті, вкраденому Москвою в України. Його бабуся – Єфросинія Шимко спілкувалася з дітьми своєю рідною мовою – українською. У родині співали українських пісень, читали українські книжки. Та врешті-решт й сам письменник, постійно говорячи про своє українське коріння (,,У моїх жилах тече українська кров...”), навіть у тодішньому перепису населення вказав свою національність як ,,малорос”. Підкреслюємо це либонь для того, аби ще раз нагадати про роль українців у становленні російської культури, адже її до 18 сторіччя фактично не існувало. Тому не є випадковістю, що значна частина російських письменників-класиків насправді були українцями... А ось вже інший приклад з нажив усе життя в Росії, надзвичайно пишався своїм походженням (з роду славетного козацького полковника С. Наливайка). Додамо сюди відомих українців – унікальних фахівців у галузі космонавтики Ю. Кондратюка, С. Корольова, В. Глушка, чиї імена в довідкових джерелах СРСР (тепер й російських) позначалися без національної приналежності – совєцькі. Водночас чомусь ,,забули”, що саме у совєцькій в’язниці протягом шести довгих років перебували (і працювали!) С. Корольов та В. Глушко... Пригадаймо також і вихідців безпосередньо із Слобожанщини. Тут починається родовід І. Мечникова – блискучого вченого, лауреата Нобелівської премії. Глибоке козацьке коріння мав В. Вернадський, академік, Голова комісії Міністерства освіти та мистецтв в уряді УНР, перший Голова-президент Української Академії Наук, засновник української національної бібліотеки (нині носить його ім’я). Нащадком слобідського козака на прізвисько Ріпа був і видатний художник І. Рєпін. Малий Ілля з дитинства всотував у себе дух українства: історію народу, соковиту палітру фарб милої серцю природи, народного побуту, звичаїв та обрядів. Під час навчання в Петербурзькій академії мистецтв був членом українського земляцтва, брав активну участь у громадськокультурному житті України. Українська тематика, що стала яскравою сторінкою його малярської спадщини, посідала в творчості художника особливе місце. Згадаймо хоча б його неперевершене колоритне полотно ,,Запорожці пишуть листа турецькому султанові”, яке геніально відтворює волелюбний дух козаків, їх лицарську вдачу, товариськість, природній український гумор. Один з варіантів цієї картини викупив Олександр III, заплативши за неї 35 тисяч рублів. Величезні гроші того часу! Міцна дружба поєднувала Рєпіна з багатьма діячами української культури – М. Кропивницьким, А. Праховим, М. Мурашком, Д. Яворницьким, М. Ге, М. Пимоненком. Однією з останніх робіт художника-реаліста стала картина ,,Гопак”. У листі до Д. Яворницького Рєпін характеризує картину як ,,красиву, веселу”, що виразно та яскраво передає ментальність українського народу. Останні роки митець проживав у Фінляндії, після здобуття країною незалежності. До Росії повертатись відмовився, тому в’їзд в Україну йому було заборонено. Та палку любов до батьківщини Рєпін зберіг до кінця життя. Помер живописець у своїй садибі ,,Пенати”, де його за власним бажанням поховали в парку без труни, а на могилі висадили дерево... Як відомо українське малярство 19–20 сторіч розвивалось в умовах колоніальної політики Російської імперії, тож багато митців, українців за походженням, чи тих, хто народився в Україні, зараховували до російського мистецтва. Далі буде.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин