“Просвіта” сьогодні · “Народ, який здатен народжувати Шевченків, Франків і Федьковичів, ніколи й нікому не вдасться “проярмаркувати”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Український Поет синіх гір і запінених Черемоша й Прута», с. 1
Український Поет синіх гір і запінених Черемоша й Прута
Слово Просвіти, №32 за 2024 рік
Закінчення. Поч. на стор. 1
історію, обезлюднюючи людину та український світ. Правда, задовго до цього “визволення” однозначну відповідь Федькович сформував рідним, незлим тихим Словом: Була Січ на Україні, Чуди (московити) зруйнували, І козацку давну волю Вбити загадали. Не уб’єте руску волю, Вороги прокляті, Бо та Січа України В кождій руській хаті! А у вірші “В день скону батька нашого Тараса Шевченка…” (1866) він напише не менш правдиву річ про московію: О москво, мати ти всіх лих! О москво, ти несита крові! Крові пророків і святих, І праведних святої крови Вже переповнена чара! Як актуально гостро звучать ці слова нині! Як правдиво й справедливо, пророче й застережливо і водночас легко вони “перекладаються” на сучасну мову! Ніби про кривавий терор сьогоднішньої московії пише Поет своєю зболеною душею, ненавидячи царя-тирана, московитів, москвофільство. Дуже співзвучно висловився у день 25-річчя літературної творчості Поета Іван Франко, стверджуючи, що Федькович був не лише “першорядним талантом, поетом з Божої ласки” , алей твердим “неприятилем московського монгольства”. Здається, що це і ним також закладався підмурівок у клич Хвильового “геть від москви”, який лунав у період “українізації” 20-их років минулого століття. Однак Федькович уже тоді мислив більш прогностично, суголосніше щодо нинішніх реалій, пропонуючи у своїх творах таку затребувану нині світоглядну цінність для українців (і не тільки), що огранилась нині у закличне – “геть москву!”. З усіх закутків, сегментів, сфері ніш життєдіяльності української Нації: інформаційного, культурного, суспільно-політичного простору, освіти і науки, церкви, літератури і мистецтва, а головне – з наших мізків і свідомості.
Бо духовно знекорінену націю не завойовують, вона капітулює ще перед боєм, утративши національну душу. Великий Верховинець у ті смутні часи нагадував усім сущим українцям, які продовжували тішити себе єдінородством із московитами, зрадивши Україну, що всіх їх чекає доля “прокльону Богдана”. Застерігав, що таких буде проклинати кожна українська праведна дитина, бо “стали наймитами найбільшого ворога України, продали свою славу і славу народної справи”. У своїх “Писаннях” Федькович запрошує всіх згадати знову й знову, “що співав Шевченко про Богдана Хмельницького, та й подумає, чи легко буде спочивати в домовині, коли будущий Шевченко заспіває так про Вас?”. Залишаючись неповторним, своєрідним, незбагненно яскравим Поетом синіх гір і запіненого Черемошу, він свято вірив і сповідував Шевченкове Слово, велику Ідею, закладену в період від Шашкевича до Шевченка. Тому й визначить уже тоді для сучасників орієнтир світобачення та чину: Бо слово (Шевченкове) не гине. Форма в форму міняється Від віка до віка, – Да без краю і без міри Жив дух чоловіка. Буковинський Просвітник і Будитель народного духу усвідомлював усю значимість Рідного Слова, яке творив і зрощував Кобзар, бо знав, що “І голос той, і ті слова / Ідуть меж люди!”… Видатний український учений, професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький, фундатор Української Академії Наук у ті часи так описував місію і роль Юрія Федьковича: “До великого Відродження нашого Народу він перший поклав могучу, сильну, віковічну підвалину – Рідне Слово”. Цю духовну матрицю він намагався нести в “свою хату і школу”, оскільки був справжнім Педагогом, народним, який усвідомлював: найбільшим дарунком для свого народу є освічена молодь. І що після хліба найважливішою є школа, яка мусить бути рідномовною, національною. Як і Шевченко, починав з найменших і писав “Буквар”, а ще творив “Бібліотеку для молодежи…”, будучи щонеділі й у свята в церкві (як приклад християнина і навчителя), де всі люди “цікавилися гуцулом”. Чернівецька інтелігенція часто була роздратованою, що він, зазвичай, свідомо “оминав їх дім”, хоча й з Федьковичем спілкуватися багатьом було непросто, інколи навіть “моторошно”, – згадував С. Воробкевич. Мабуть, тому, що надто далеко така “інтелігенція” відірвалася від людей, а він був завжди серед народу і для народу. Не осягнути й не описати цього унікально обдарованого своєю народністю буковинського (Українського!) Просвітника і Поета. Так сталося, що в цей святошний ювілейний День потяг Київ – Чернівці “марширував” через Львів, Івано-Франківськ, Коломию, Снятин, Буковину, стежками самого Федьковича, рано-вранці приставши майже до самого Федьковичевого Університету – перлини ЮНЕСКО, безсмертного творіння двох велетів – Є. Гакмана і Й. Главки. Однак те, що я почув (відчув!) разом зі своїми просвітянськими побратимами, професорами Іваном Дердою та Володимиром Антофійчуком в університетському, напоєному ранішньою росою, просторі, неможливо навіть умістити в гаму усіх 9-ти МУЗ, хоча в цьому центральному корпусі (історичний факультет) мав щастя провчитися цілих 5 років. Уперше почув, ніби з вершин століть, як з величавих церковних бань лунав, промовляв до свого Народу, який у ці часи ховає своїх кращих синів і дочок, полеглих у війні з московитами за Україну, правдивий Голос Федьковича. Настільки сильним, справедливим і пророчим було його сьогоднішнє Слово, ніби написане щойно для всіх нас, для Воїнів, для Волі, для Перемоги над вселенським злом – московією. Трохи пізніше, на урочистих дійствах біля пам’ятника Поету, на могилі, де відбувалися Божа служба, мітинг-реквієм з вшану-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
