Національна еліта · “Прагнучи бути іншим, обрав собі псевдонім Мирон, бо так, зважаючи на день хрещення (17 серпня), його змалку називали”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Самотність Івана Франка на велелюдді Івану Франку – 170!
Слово Просвіти, №32 за 2026 рік
Юрій КОВАЛІВ, лавреат Шевченківської премії
Українська література, за по% ширеним уявленням, має родин% ний сенс, як у народній моделі світу. Зазвичай її очолює батько: “Котляревський був духовим батьком Шевченка, Шевченко – Франка” (Ю. Шерех). Така вер% сія не завжди відповідає реаліям. Коли більшість письменників після смерті Т. Шевченка перебу% вала під потужним впливом його поезії, ранній І. Франко (збірка “Баляды и росказы”, 1976) оми% нув її, але “з галицькою, в біль% шій мірі книжною, не розійшов% ся” (М. Євшан). Він обрав особ% ливий шлях у літературі, відмін% ний від віршувань пошевченків% ської доби, близький до пізнього романтизму в дусі Генріха Гайне, “фактично відмежувався від реа% лізму як принципу естетики та способу художнього зображен% ня” (Історія української літерату% ри ХІХ століття: У 2 кн. – Кн. 2, 2005) аби згодом стати ревним послідовником цього напряму, а по тому критично його перегля% нути у фарватері нових ідейно% естетичних зрушень межі ХІХ – ХХ ст. Вірш “Наймит” (1877), надрукований у журналі “Друг”, засвідчив стильову переорієнта% цію І. Франка переломного пері% оду. Опинившись під впливом М. Драгоманова, поет переходив на реалістичну платформу, по% неофітськи захопився модною на той час соціалістичною літерату% рою (М. Євшан), драгоманов% ським космополітизмом в полі% тиці, натуралізмом в мистецтві, атеїзмом в релігії, аби невдовзі їх заперечити, переймався праг% ненням “служити інтересам мого рідного народу та загальнолюд% ським поступовим гуманним ін% тересам”, котре також зазнає до% корінного перегляду. Можна знайти чимало спіль% них характеристик у Т. Шевчен% ка й І. Франка, в їхній універ% сальній різножанровій літера% турній творчості, у структуру% ванні художньо%теоретичного мислення, у формуванні кон% цепції національного буття, у прогностичній моделі україн% ського світу, відшуковувати ти% пологічні ряди їхнього життя ідолі творчої особистості у кон% тексті доби, у персоніфікації їх символами Кобзаря і Каменяра, але визначальним виявляється інше, що спостеріг у літератур% но%критичних мініатюрах “Не% забутні” (1918) проникливий С. Петлюра, який познайомився з І. Франком у Львові (1904–1905). Він один з перших вказав на безпросвітну самот% ність І. Франка, що її перед цим переживав Т. Шевченко, який також вростав у свою добу, фор% мував її концепцію. Вона позна% чилася на Кирило%Мефодіїв% ському братстві, на формуванні національної свідомості, пере% ростала сучасників, екстраполю% вала майбутнє пробудження Ук% раїни. Але варто згадати гіркотне зізнання поета під час заслання: “Ніхто не гавкне, не лайне, / Не% наче не було мене”. І воно дале% ко не особистісне. Вражений творчою багато% гранністю І. Франка — поета “національної честі і національ% ної самоповаги” та неприхова% ного й гіркого “національного сорому, але не того, що спалахне і погасне в чаду загального піду% паду, а того, що революціонізує свідомість, примушує зазирнути у власну душу і запалюється по%
лум’ям відродження”, С. Петлю% ра, як ніхто, збагнув страждання письменника, змушеного займа% тися політикою, знаючи напе% ред, що спільнота, якій віддано найкращі помисли, не спромож% на адекватно прийняти їх: “Не вір, що люд твої заслуги пощи% тає, / Що задля них одну дрібну провину / Тобі простить! Він су% дить, не питає”. Зацитовані в мі% ніатюрі рядки з вірша “Як тра% питься тобі в громадськім ді% лі…”, вперше надрукованого у збірці “Semper tiro” (розділ “Із Книги Кааф”), стосувалися ви% борів до Віденського парламенту (1898), коли поет втретє (після 1895, 1897) на додаткових вибо% рах в окрузі Тернопіль–Зба% раж–Скалат проходив від Русь% ко%української радикальної пар% тії, котра обстоювала створення Галицької автономної області (мінімум), соборної України (максимум). На жаль, електорат, підкуплений і настраханий, ма% ніпульований цинічною владою, не готовий до державницького мислення, провалив його канди% датуру ( з перевагою у десять го% лосів виграв повітовий лікар). Сповнений розчарування, І. Франко дійшов висновку, що мета не збігається з результатом, що поводареві народу не варто сподіватися “ніколи / На княжу ласку й на народну вдячність”: “І знай, коли щасливую годину / Ти прозівав, щоб інших взять під ноги, / Тебе самого безпощадно в глину / Затопчуть, як камінчик в брук дороги”. І. Франко, замолоду будучи “соціалістом по симпатії, як му% жик”, під час “партіад” велику надію покладав на Русько%укра% їнську радикальну партію (І. Франко, М. Павлик, Є. Ле% вицький, С. Данилович та ін.; 1890). Завдяки йому її продумана програма вбачала, на відміну від марксизму, революційний еле% мент не в пролетаріаті, а в селя% нах, виявляла у них активну сус% пільно%політичну силу Галичи% ни, доводила, що “в справах на% ціональних змагати буде до під% несення національної самосві% домості і солідарності в масах усього русько%українського лю% ду” (Українська суспільно%полі% тична думка в двадцятому сто% літті. — Т. 1, 1983). РУРП не вит% римала випробування дійсністю, після провалу з голосуванням розпалася на чотири утворення (1898), у чому щойно однопар% тійці звинувачували І. Франка: “лідеру національної думки було вказано на двері”; найближчий побратим М. Павлик назвав йо% го “політичним трупом” (Р. Го% рак). Рік перед тим І. Франко з болем зізнавався у листі до того ж М. Павлика (18 травня 1897): “Надто на мене заходить часто психічна неміч, якась дика туга, що й жити не хочеться”. Анало% гійні настрої позначилися на лі% риці поета: “З дрібних шпигань мої повстали рани, / Частками жерла моє серце туга”. Попри партійну кризу І. Франко критично переосмис% лював поняття “науковий соціа% лізм” К. Маркса, Ф. Енгельса, ще у статті “Із історії робітниць% кого руху в Австрії” (1886) попе% реджав, що марксівська “філо% софська” доктрина містить у собі небезпечну для людства “ідею деспотизму та по% неволення не тільки тіл, але ще більше душ, ду% мок людських” . Будучи противником “всемож% ної сили держави”, “на% родної держави”, нав’язуваної Ф. Енгель% сом, котра “сталась би величезною народною тюрмою”, І. Франко послідовно обстоював права конкретної люди% ни, у статті “Що таке поступ?” (1903) заявляв, що “власна воля і власна думка кожного чоловіка мусіла би щезнути, за% нидіти, бо ану держава признає її шкідливою, не потрібною”. На жаль, ні сучасники, ні нащад% ки не прислухалися до перестороги письменника. І. Франко застерігав від жонг% лювання марксистською термі% нологією, радив Ю. Бачинсько% му бути обачнішим при вживанні вердиктів на кшталт “релігія – це витвір буржуазії, національність — це витвір буржуазії, національ% на держава – це витвір буржуазії” (критичний відгук на брошуру “Україна irredenta”, 1895). У пе% редмові до збірки “Мій Ізмарагд” він обстоював модель “націо% нальної самостійності в усякому погляді, культурнім і політич% нім”, шляхи до якої “лежать просто таки під нашими ногами і що тільки від нашої свідомости цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми піде% мо тими стежками до нього, чи може звернемо на зовсім інші стежки”. Те, що у його свідомос% ті містилися дві несумісні – марк% систська і національна – ідеоло% гії, не мало суперечності для се% цесійного психотипу, який пере% бував у драматичному діалозі із самим собою, що психотерапев% ти прийняли б за біполярний синдром. Ця амбівалентність з’явилася ще в ранній період творчості І. Франка, коли він, прагнучи бути іншим, вийти за межі себе, обрав собі псевдонім Мирон, бо так, зважаючи на день хрещення (17 серпня), який збіг% ся з днем однойменного велико% мученика, його змалку називали, “щоб уберегти від смерті” (Я. Грицак). Друге ім’я стало симво% лом та реальністю творчості і життя письменника, виконувало компенсаційну функцію маски у його творах, спонукало до ос% мислення правочинності такого прийму. Аналізуючи сутність людської натури, зокрема твор% чої, посилаючись на спостере% ження М. Дессуара (“Подвійне “я””, 1896), пам’ятаючи лекції Ю. Охровича – викладача Львів% ського університету, І. Франко був переконаний, що “кожний чоловік, окрім свідомого я, му% сить мати в своїм нутрі ще якесь друге “я”, котре має окрему сві% домість і пам’ять, свій окремий суд, своє почуття, свій вибір, свою заставу і своє ділання – од% ним словом, має всі прикмети, що становлять психічну особу”. Діалектика Я і не%Я (інший) вип% равдовує появу “двійників” у лі% тературі, корегує уявлення про “цілого чоловіка”, але мимоволі інспірує прояви дворушництва
(Б. Тихолоз), може сягати кон% фліктного сенсу, як у Франково% му випадку, між соціалізмом і на% ціоналізмом, унаочненому фігу% рою Мирона – концепційного alter ego автора, котрий щиро сподівався, що “соціалістичний лад зовсім не противний націо% нальному розвиткові”. Невипад% ково майже одночасно у доробку письменника з’являлися ідейно несумісні твори націоналістич% ного й соціалістичного змісту. У вірші “Не пора, не пора, не по% ра…” (1880) обстоювано право українства на статус повноцінно% го суб’єкта історичного поступу (недарма автор у збірці “Вірші на громадські теми”, надрукованій 1913 р, назве цей твір “націо% нальним гімном”), натомість у вірші “Товаришам із тюрми” (1878) викладено “кодекс честі пролетаря” (М. Ткачук). Поворот І. Франка на пріоре% тизацію національного буття відбувся під час знакової події 1898 р., зумовлений ювілейною датою — століттям з дня публіка% ції перших трьох частин ірої%ко% мічної поеми “Енеїда” І. Котля% ревського, та 25-річчям літера% турної діяльності самого І. Франка. З поважної нагоди поет написав оду “Великі роковини”. В образі козака, старого банду% риста Невмираки постав дух нез% нищенності України. Вітальний пафос національного екзистен% ціювання пролунав невдовзі у публікації філософського діало% гу “На склоні віку (Розмова вно% чі перед новим роком 1901)”: ус% тами Іларіона під час диспуту із Зеноном при обстоюванні ідеї рівноправності народів поруше% но проблему “відродження націо% нальностей, державних і недер% жавних”. На переконання І. Франка, “все, що йде поза рамками нації, се або фарисейс% тво людей, що інтернаціональ% ними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування од% нієї нації над другою, або хво% робливий сентименталізм фан% тастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами пок% рити своє духовне відчуження від рідної нації” (“Поза межами можливого”). Аналізуючи нерів% ний “поступ” українства, він застерігав від небезпеки втрати чуття національної ідентичності, що загрожує небуттям, коли вза% лежнена від чужих колоніальних чи космополітичних інтересів,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
