Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №32 за 2026 рік

16 с. · 34 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 32 (1359), 27 серпня — 2 вересня 2026 ГЕОРГІЙ ФІЛІПЧУК

Просвітяни Буковини в День Незалежності прийшли до пам'ятника Тарасу Шевченку в Чернівцях З нагоди 35-річчя незалежності України 24 серпня на Софійській площі в Києві відбулись урочистості за участі президента Володимира Зеленського й низки українських політиків та європейських лідерів, які приїхали до України, аби підтвердити свою підтримку. Під час промови пан Зеленський заявив, що українці “не будуть бруківкою під чиїмись ногами царів і вождів”, мовляв, це факт, “доведений силою і стійкістю людей” у боротьбі з повномасштабним вторгненням рф. Прем’єр-міністр Великої Британії Енді Бернем під час промови у Києві заявив, що Лондон продовжуватиме будувати відносини із Києвом у межах угоди про сторічне партнерство між обома державами. “Об’єднуючи наші міста та наші школи, наші підприємства та наші громади, навчаючись одне в одного та зростаючи разом протягом наступних десятиліть. І, попри обурливі погрози моїй країні з боку Росії, ми продовжуватимемо підтримувати оборону України”, – сказав політик. Голова Європейської ради Антоніу Кошта під час свого виступу заявив, що тільки Україна повинна визначити умови справедливого та тривалого миру, адже, мовляв, Євросоюз не може бути “нейтральною” стороною у цьому питанні. Заходи до важливих дат нашої історії відбулися в усіх куточках України. Так, напередодні Дня Державного Прапора пілоти 34-ї окремої бригади морської піхоти “Борисфен” підняли український стяг над тимчасово окупованими Великою Кардашинкою та Голою Пристанню Херсонської області. Про це бригада повідомила у Facebook: “Синьо-жовтий знову видно над Лівобережжям Херсонщини. Для когось – просто кілька секунд відео. Для нас – знак, що ці землі нікуди не зникли з української карти. Лівобережжя Херсонщини – це Україна. І наш прапор ще буде над кожним українським містом та селом. 34 ОБрМП”. У Здолбунові на стадіоні “Локомо- АНАТОЛІЙ ЗАГНІТКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Відзначили важливі дати

тив” відбулася масштабна патріотична акція до Дня Державного Прапора України. Представники Здолбунівського осередку ГО “Захист Держави” разом із громадою розгорнули рекордний синьожовтий стяг площею 1350 квадратних метрів. Понад тисячу учасників та делегації з більш ніж 50 країн зібрав у Києві міжнародний форум “35 років віри та свободи”. До української столиці приїхали американські політики, представники провідних християнських організацій, міжнародних місій та аналітичних центрів. Зустріч, присвячена 35-річчю незалежності України, стала майданчиком для обговорення майбутнього країни крізь призму національної безпеки, економічного розвитку та цінностей віри. Про організацію “Форуму консервативних сил України” розповів координатор руху “Молитовних сніданків” Павло Унгурян, повідомляє “Інтерфакс-Україна”. Серед американських учасників пан Унгурян назвав сенаторів Джеймса Ленкфорда та Річарда Блюменталя, конгресменів США, Майка Пенса, Кіта Келлога і Тоні Перкінса. За його словами, значна частина цих діячів протягом багатьох років бере участь у формуванні політичних дискусій та позицій у Сполучених Штатах. У День Державного Прапора у Ковелі відбулася хода з прапорами військових підрозділів. Про це інформують на сторінці Ковельської міської ради у Фейсбуці. Майже пів сотні бойових знамен з честю пронесли центральною вулицею міста військові та вихованці Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні. Ці прапори Ковельська громада отримала від воїнів як знак вдячності за допомогу та підтримку. Кожен із них має свою історію. Вони пройшли фронтовими дорогами і сьогодні нагадують про тих, хто боронить Україну, про побратимство, силу і ціну нашої свободи. Хода розпочалася біля пам’ятника Тарасу Шевченку і завершилася біля пам’ятника “Борцям за волю України”. Не забули про ювілейну дату і за межами України. Так, 22 серпня біля Меморіалу Лінкольна у Вашингтоні відбулося п’яте святкування Дня Незалежності України, започатковане у 2022 році президенткою US Ukrainian Activists Надією Шапоринською. До заходу долучилися українська громада, друзі України та представники дипломатичної спільноти. Про проведення заходу повідомили посольство України у США та Організація US Ukrainian Activists (USUA), передає медіа “Рубрика”. До редакції “СП” також надійшли привітання зі США. Дорогі друзі! Від імені Товариства Української Мови ім. Шевченка (ТУМ-США) щиро вітаємо вас і ваших рідних із 35-ю річницею відновлення Незалежності України. Хоч як тяжко для українського народу в цей неспокійний час, але його героїчний захист своєї держави є подиву гідний! Зі своєї сторони українські поселення по всіх місцевостях США невпинно збирають кошти на поміч Україні та її народу. Впливаємо на уряд та різні організації, щоб припинити жорстокий напад ворога. Надіємося і молимося, що з Божою поміччю Україна витримає всі ворожі вторгнення і знову запанує мирне життя для народу України. Слава Україні! Слава Героям України! За управу ТУМ-США – Віра Боднарук, голова ВАЛЕНТИНА СЕМЕНЯК ЮРІЙ КОВАЛІВ 10–11
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ПЕРЕДПЛАТА—2026

Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на друге півріччя 2026 рік (стор. 41). Вартість є такою: 1 міс. — 71 грн. 3 міс. — 213 грн. Будьмо, друзі, разом!
Спадщина · “Його знаменний клич, що самостійна Українська Держава мусить мати незалежну Церкву і соборну літературну Мову”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ко співпрацював з московськими еміса% рами Раковським та Мануїльським щодо повстання проти гетьманату, усвідомлю% ючи, очевидно, що зраджував не Скоро% падського, домовляючись з ворогами, а український народ. Саме він пропонував Директорії “прийняти совєтський устрій” в Україні, проти чого рішуче виступав Петлюра. Для Огієнка ординська московія зав% жди була вічною загрозою, чого не хотіла (не могла) тоді зрозуміти заражена мос% квофільством частина очільників україн% ської революції, ніби забуваючи оте ім% перське “Малую Россію к рукам прибрать” від Петра І, що виплодилося переляка% ним царем після Мазепиного повстання і стало надалі головним вектором політики московитів. Тому й заявляв на повний голос, що допоки “москва гнітить нам тіло і душу”, то не чекати добра і блага для України. А успішна реалізація української держав% ницької ідеї може здійснюватися лише тим політичним, духовним проводом, який не заражений вірусом москвофільс% тва, і мусить бути наділений сильним дер% жавним і національним інстинктом, здат% ним вибороти власну Державу. Бо тільки вона може стати гарантом свободи Укра% їнців, захистити й розвивати рідну укра% їнську мову, національну культуру, відно% вити силу віри стародавньої Володими% рівської Церкви, забезпечити природне право буття Народу. Небагато знайдеться в історії таких ве% летів, як Огієнко, що поєднують в собі широку гаму етичних і професійних чес% нот та сфер життєдіяльності – від богос% лова, педагога, вченого і до визначного політичного, державного мужа. Насправ% ді Огієнко завжди знаходився в критичні для України періоди в “передньому” ряду найдостойніших українських державни% ків, формуючи таку світоглядну матрицю, яка вибудовувала нову й нескорену На% цію, віщим словом і чином доводячи на% роду про причинність бід, про наших від% вічних недругів і ворогів. Не будучи професійним політиком,
Спадщина · “Його знаменний клич, що самостійна Українська Держава мусить мати незалежну Церкву і соборну літературну Мову”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Той, що будить Дух

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Рашистська ракетна атака на Київ 20 серпня ще тривала, коли ми з Павлом Мовчаном розпочали рух до Житомира, у якому в той день було оголошено жалобу. Нашій ранішній зустрічі з керівником об% ласті Віталієм Бунечком передувало вже, на жаль, звичне виття сирен повітряної тривоги, засвідчуючи, що варварська орда цинічно продовжує “асвабаждать”, безу% пинно вбиваючи людей. Знову людські жертви. Але попри все, саме в такій атмосфері розпочалась взаємозацікавлена розмова навколо видатного сина Житомирщини, України та всього Українського Світу Іва% на Огієнка, 145-річчя якого відзначатиме% мо невдовзі. Дискурс мав бути обрамле% ним ще й прекрасною картиною “Іван Огієнко” народного художника України, лавреата Шевченківської національної премії Валерія Франчука. Шкода, що цьо% го разу злії орки унеможливили побачен% ня з твором, який, певен, незабаром стане окрасою пам’яті для цього життєдайного краю. Бо в Пантеоні національної слави Огі% єнку вже подавно відведено найдостойні% ше місце. Видатний Просвітник і Буди% тель Українського народу пророче окрес% лив для нього витоки добра і зла, світла і пітьми, цінності справжньої любові до України й неприховану ненависть до неї збоку ворогів. Незалежно від того, чи характеризува% тимемо Огієнка як науковця, педагога, богослова, державного діяча, чи висвіт% люватимемо його життєтворчість у часи, коли він був студентом, професором, мі% ністром освіти, міністром сповідань в уряді УНР, ректором університету, митро% политом Української автокефальної пра% вославної церкви, перекладачем Біблії українською мовою, він у всьому зберіг упродовж свого драматичного життя одну визначальну чесноту – відданість Україні. Це була не декорована й не декларована для загалу риса, а сутність внутрішнього духовного стану Людини%творця й обо% ронця національних ідеалів, що заклала в підмурівок Ідентичности і Державности чотири наріжні камені: національну Куль% туру; рідну українську Мову; історичну Правду; українську Церкву, які стали обе% регами нашого Буття. Словом і Чином са% мовіддано, жертовно й щиро він служив українській справі, добре усвідомлюючи істинну причинність національного, со% ціального й політичного уярмлення наро% ду, торуючи вихід із лабіринтів безпро% світності. Не визнаючи будь%якої колонізації, нетерпимо ставлячись до різномастих зайд, які вдираються зазвичай в україн% ський дім навіть не через двері, а крізь вікна, Огієнко безпомильно визначив вічну й найбільш небезпечну для існуван% ня України та її націє%державотворення загрозу. Нею завжди була московія. А ще вважав, що шкідливою виразкою для народу, який прагне волі і правди, є “діяння” власної обмосковленої, духовно скаліченої, доморощеної інтелігенції та владної бюрократії, що засіла на високих ристалищах, хворіючи ілюзіями автоно% мізму, федералізму, “демократизму” в за% раженій імперськістю росії. Усіх тих москвофілів, полонофілів, австрофілів, карпаторосів та інших “руси% нів”, які жодним чином не сповідували національну ідею соборності й держав% ності українства, визнавав ворогами, пе% ревертнями і зрадниками, що допомагали уярмлювати народ. Таким для нього був лютий цензор на% ціональної думки і сексот, “український” професор Юзефович, оскільки саме за йо% го “активної” участі був підготовлений царський Емський антиукраїнський указ 18 травня 1876 р. Огієнко пише, що він сипав доноси і на працю Південно%Захід% ного відділу Географічного товариства, очільником якого був Павло Чубинський, котрий гуртував українське наукове жит% тя, збираючи унікальні етнографічні ма% теріали (сім томів) як цінне джерело для вивчення і розвитку історії української мови, культури, літератури, історії, які царизм вважав своєю найбільшою небез% пекою. Таку ж нищівну оцінку він дає й іншо% му нашому “землячку”, київському про% фесору філософії Новицькому – “творцю” попереднього українофобського Валуєв% ського циркуляру (1863 р.). Проте не тільки обмосковлених юзе% фовичів!новицьких у Києві засуджував Огі% єнко, але й “своїх” скорпіонів щодо укра% їнськості на західноукраїнських землях на кшталт митрополита М. Левицького, який знущався над українським словом, його родича, ректора Львівської духовної семі% нарії В. Левицького, які заборонили навіть “Зорю” М. Шашкевича, тому що писано українською мовою. Саме вони не допус% тили для розповсюдження 800 примірни% ків “Русалки Дністрової” та перешкодили у Львові передруку “Марусі” Квітки)Ос% нов’яненка. Безкомпромісний у своїй суворій правдивості до ворожого москвофільства зубрицьких, мійських, дідицьких.., які нази% вали українську мову “языком черни, язы% ком пастуховъ, пасичниковъ, Грицьковъ”; підтримували “москалів, що добре роб% лять, забороняючи навчати й говорити по%українськи”, дурячи народ, що “Русь Галицька, Угорська, Кіевска, Московска, Тобольска й пр. єсть одна й тая же Русь” (Огієнко І. Історія української літератур% ної мови. Скорпіони на українське сло% во). Зате цей знаковий Навчитель свого народу з великим пієтетом і пошаною ставився до тих діячів і сіячів україн% ськості, які своєю натхненною і жертов% ною працею, талантом і вірою зрощували національну справу. Справді, чому Іван Огієнко, заснувавши академічний місяч% ник “Наша культура”, впродовж надто трагічних для України 1935–1937 років спромігся видати творчий доробок, що становив 31 том. Очевидно тому, що нав% коло цієї значущої просвітницької, нау% ково%педагогічної, культурологічної ук% раїнознавчої діяльності вдалося зібрати найкращі інтелектуальні уми українства: Д. Антонович, Л. Білецький, Д. Дорошен% ко, В. Залозецький, О. Колесса, Ф. Колес% са, М. Кордуба, І. Крип’якевич, Б. Лепкий, Ю. Липа, Є. Маланюк, О. Олесь, І. Свен% цицький, В. Січинський, К. Студинський, С. Черкасенко, Д. Чижевський та ін. Духовним стрижнем для цієї значимої колективної праці, зорганізованої Огієн% ком, були два крила – Тарас Шевченко і Святе Письмо. Окресливши стратегію творення укра% їнської Державності в чотиривимірному напрямку – Українська Культура, Мова, Церква, історична Пам’ять, очоливши Українську Автокефальну Православну Церкву, будучи вже Митрополитом Іларі% оном, він виконав і найголовнішу справу свого життя – здійснив найдосконаліший переклад і видання (понад 40 років) Біблії рідною українською мовою. Його знаменний клич, що самостійна Українська Держава мусить мати неза% лежну Церкву і соборну літературну Мо% ву, консолідував народ, напуваючи його силою, вірою і правдою Рідномов’я. Ним захоплювалися духовні провідники й по% літики. Митрополит Андрей Шептицький у листі до Івана Огієнка (ЦДАМЛМ Укра% їни, ф.1294), напише: “Дуже мудро і влуч% но Ваше Високопреосвященство назвали текст наших церковних книг. В цій справі, як і усіх справах, що відносяться до україн% ської мови, – Ваше Високопреосвященство для нас найвищий авторитет”. Варто визнати, що в спілкуванні двох великих Просвітників (Андрея Шеп% тицького й Івана Огієнка) вміщені ті значимі ідеї та посили до майбутніх поколінь, які нині надзвичайно поміч% ні в справі виховання Нації. Адже упродовж життя він був за% грозою для колоніальної, тоталітарної системи, боровся за самостійну Дер% жаву зовні і всередині. “Маю одну по% важну перешкоду при відновленні ста% родавньої Української Церкви, – пише Митрополиту А. Шептицькому І. Огі% єнко. – Наша українська інтелігенція розагітована несумлінними одиницями, не розуміється на тому, в чому найпер% ше мусить полягати відновлення старої Української Церкви, чи правильніше – дерусифікація її, — вона сліпо бачить це тільки в богослуженні живою україн% ською мовою, зовсім не цікавлючись від% новленням самого духу давньої Україн% ської Церкви. Вона не розуміє, що мож% на правити Служби Божі по!україн% ському, а Церква позостанеться все! таки московською по духові, традиції, ідеології. Цебто, підмінюється внут% рішній животворящий дух зовнішньою мертвою формою, як то було з катом України Постишевим, що носив україн% ську вишивану сорочку”. 19 грудня 1921 року С. Петлюра звернеться до І. Огієнка як державного і церковного діяча, що сповідував близькі йому по духу державотворчі принципи. “Причиною загублення на% шої державної незалежности, – пише очільник УНР, – помимо економічно! політичних причин, було незавершення консолідації української нації, брак єди% ної державної ідеології, загублення укра% їнською церквою тогочасної автокефа% лії, брак єдиної церковної думки у вищих достойників її, незавершена її організаційна структура… Тут матиме місце нерівність, коли на нашу церкву, на митрополита все “згори” заглядатимуть патріярхи інших церков... Коли хочемо надати українській церкві, як церкві апостола Андрія Перво! званного, відповідаюче їй значення, то ми маємо втілити таку зовнішню форму, яка б відповідала змісту в історичному атрибу% ті. Українська автокефальна церква голо% вою своїм повинна мати власного Патріяр% ха, як цілком логічне завершення її ієрархіч% ної архітектоніки, еволюції нашої націо% нальної думки, нашої національно!церковної ідеології. Український патріярх – річ, пот% реба якої вимагається інтересами україн% ської церкви. Бо в майбутніх конфліктах нашої держави з москвою внутрішнє міцна, ієрархічно дисциплінована українська цер% ква може відограти велике позитивне зна% чення у вислідах такої боротьби…”. Саме цими ідеями і мріями про повну духовну та політичну суверенність Украї% ни жив Огієнко. На відміну від багатьох соратників ча% сів національно%визвольних змагань 1917–1921 років, що закохувались у “мос% ковську демократію”, виправдовуючи се% бе як супротивників самостійности Укра% їни (праці Христюка “Матеріяли до істо% рії української революції”; Мазепи “Україна в огні і бурі революції”; Винниченка “Від% родження нації”), Огієнко обстоював аль% тернативну позицію щодо росії. Суттєва відмінність між Огієнком та “українськими” есдеками, есерами, есе% фами, що вони так і не змогли “визволи% тися” з%під ідеологічного, політичного, світоглядного, духовного впливу москви% нів. Навіть тоді, коли в силу обставин во% ни замінили “автономію” на “самостій% ність” України, то і цей крок слугував ли% ше засобом для основної цілі – побудови (спільно з руськімі товаріщамі) соціаліс% тичної республіки в складі нової імпер% ської федерації, що бореться за світовий соціалізм. Не дивно, що лідер есдеків Винничен%
Спадщина · “Він розумів, що вивільнитись з ярма можна, лише об’єднавши політичні, мілітарні, економічні, духовні, виховні потуги”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

зате безпомильно, на відміну від програм тодішньої української соціал%демократії, відшукував шляхи визволення України. Вони були значно складнішими, ніж просте вивільнення від соціально%еконо% мічного покріпачення. Адже суть народ% ної трагедії – національне й політичне гноблення, бездержавність українського народу. Пізніше, в період національно% визвольних змагань, у поемі “На Голготі” він напише: “Немає рідної в нас школи, / Своєї церкви в нас нема, / Нема й не буде їх ніколи, / Бо в нас московськая тюрма!” Це була та істина, до якої українство і донині торує через терни свій шлях у бу% дучину. Бо хто (окрім злого й неправедно% го люду), особливо в часи нинішньої ра% шистської війни, може заперечувати про% рочі оцінки та Огієнківські імперативи на штиб “не вір москалеві”. Як ніхто інший він розумів реальність, що вивільнитись з ярма, ставши свобід% ним народом, можна, лише об’єднавши політичні, мілітарні, економічні, духовні, виховні потуги. Однак у вирішенні головного україн% ського питання жодні модернізації та “ре% форми” економічного, військового, полі% тичного характеру не матимуть успіху без сили духу, національної свідомості, грома% дянської відповідальності єдиного Укра% їнського Народу. Проте цю єдність, тво% рення консолідованої нації неможливо зрощувати (тоді й тепер), коли вона запе% дикульознена московським язіком, гундя% євською “церквою”, позанаціональною школою, коли одні вшановуватимуть Шевченкову Правду, інші – українофобію бєлінського з бродським, коли позбавлені визначальних спільних цінностей, коли частина доморощених владців і політиків молитимуться чужим богам… Саме тому теми Шевченка, Хмель% ницького, Мазепи, історії Української держави, Святого Письма і Церкви, наці% ональної культури, рідної літературної мо% ви, боротьби українського народу за волю в національно%визвольних змаганнях виз% начали сутність життєтворчого начала і світоглядних устремлінь Івана Огієнка. Ця гідна постава духовного Українця не покидала його впродовж життя, супро% воджуючи Огієнка в школі, університеті, церкві, урядових кабінетах, наукових ла% бораторіях і на велелюдних майданах. Пригадаймо його особливу роль у від% значенні Дня 22 січня 1919 р. Небачене досі національне урочисте дійство, свят% кова церемонія проведення Акта Злуки, яку організовував саме Головний уповно% важений Ради міністрів УНР Іван Огієн% ко. Адже цей День був оголошений націо% нальним святом і Київ був особливо свят% ковий, оскільки скрізь на будинках майо% ріли українські прапори, а на балконах виставлені килими в українських орна% ментах. У всіх церквах читався Акт Злуки, відправлялись урочисті молебні, дзвони% ли (як на Великдень) дзвони. Повсюди на будинках урядових установ виставили портрети видатних українців – від Тараса Шевченка до Івана Мазепи… Вулиці та тріумфальна арка на Софій% ській площі були прикрашені гербами і прапорами українських земель. Школярі, військові, робітники, профспілки, кур% санти, громадські організації та міські інституції рухалися Києвом на головний Майдан з прапорами і промовистими гас% лами “Слава українським Героям!”. У ті важкі часи Іван Огієнко та відпо% відальні за організацію Дня Злуки сотво% рили високу емоцію потужної суспільної енергії, доручивши виконувати визначні національні твори найбільш знаним і ша% нованим українцям. Під орудою Кирила Стеценка хор виконував “Вічний революці% онер”, “Молитву за Україну” (“Боже, вели% кий, єдиний, нам Україну храни”), а ор% кестр грав національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Мистецько%театральним церемоніалом керував тоді відомий актор із “правдивими козацькими вусами” і в гетьманському жупані Микола Садов% святкову ходу (15 тис. людей) та перепов% нений міський театр, співаючи націо% нальний Славень “Ще не вмерла Украї% на”, гнівно осуджуючи комендантську владу за демонстративне “невставання” при виконанні українського Гімну. Він настійливо вимагав, щоби референтом у справах православних та української цер% кви в Польщі став саме ректор Поділь% ської Духовної семінарії, українець Петро Табінський, а не призначений москаль Єромін, який не зуміє, не зможе, не захо% че “боронити інтереси українських людей”. Він безперестану, в найскладніших умовах обстоював цінність національного “Я”, створюючи в Польщі з професором Р. Смаль%Стоцьким цикл мовознавчих посібників і розвідок “Студії до україн% ської граматики” (1926–1932 pp.), ставши співзасновником історико%літературного альманаху “Визволення України”, головою Товариства допомоги українським сту% дентам високих шкіл у Варшаві співробіт% ником Інституту дослідження національ% них проблем у Варшаві та Української за% гальної енциклопедії. Засновує науково% популярний місячник “Рідна мова” та журнал “Наша культура”, видає багато% томник “Бібліотека українознавства”. Ідея національно%культурного відродження українства була його життєвою стихією. Ще на самому початку революційних подій (17 серпня 1917 р.) Огієнко пропа% гує клич національної справедливості в Україні, передовсім для титульної нації – українців. Він пише: “Ми клопочемося про національні меншості в Україні сущих. Але для меншостей маємо аж три Університе% ти (Київський, Харківський, Одеський), ана потребу більшости (українців) – лише приватні курси” (?!) Уже тоді він упроваджував ідею ство% рення в усіх університетах українознавчих кафедр, вивчення історії української мо% ви, української літератури, історії Украї% ни, підготовки національних професор% ських кадрів, долаючи інертність Україн% ської Центральної Ради та сильний спро% тив (організований протест) університет% ської бюрократії проти українізації вищої школи. Трохи пізніше він у листі до мініс% тра освіти Холодного зазначить, що “од% ним із головних чинників існування Держа% ви є існування вищої школи”, а тому там має працювати інтелігенція, яка “любить рід% ний край, Україну”. Уже цими окремими штрихами схарактеризовуються ті світо% відчування і діяння непогамованого ні% ким І. Огієнка, якого за правом назива% ють Великим Українцем. Нині в цей тривожний для України пе% ріод І. Огієнко стає все більш суспільно затребуваним. Надіємося, що таки доче% каємося тієї святошної і справедливої ми% ті, коли на межі Київщини і Житомирщи% ни з’явиться в національному просторі символ%пам’ятник Івану Огієнку. І там кожного подорожуючого зустрічатиме гасло – “Земля Івана Огієнка!” (бо замало тільки Корольова з його трохи заржавілою ракетою). Бачиться, як в одній руці Огієн% ка міцно держиться скіпетр Державності, в іншій – українська Біблія. Певен, що то% ді люди зупинятимуться, вклоняючись, ушановуючи великого сина України. Бо Огієнко містить у собі значимий (досі мало вивчений) політичний, етич% ний, інтелектуальний, виховний потенці% ал для сучасної України. У цьому маємо повчальний приклад, зокрема, від наших просвітян – професора%дослідника М. Тимошика, очільника Брусилівської громади В. Габанця, директора культурно% мистецького коледжу ім. І. Огієнка в Жи% томирі М. Покропивного, багатолітнього голову Огієнківського Комітету П. Мов% чана та багатьох інших поціновувачів ви% датного Будителя національного духу. Адже Його творчі злети і доробки, життєдайні ідеї та ідеали – в позачассі, як вічні цінності для неперервного Буття Ук% раїнського народу. Шана українській Землі, що народжує Велетів національного Духу!
Спадщина · “Він розумів, що вивільнитись з ярма можна, лише об’єднавши політичні, мілітарні, економічні, духовні, виховні потуги”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Майбутнє пам’ятає”

ський (Тобілевич) – брат Івана Карпенка) Карого. Подив і захоплення викликає Його невсипуща праця на ниві національної освіти та виховання Народу. Креативний, самокритичний, безустану в самонавчан% ні упродовж життя, – Він у педагогічному і політичному вимірах був справжнім, достойним прикладом для наслідування. Для всіх – від малого до великого. Письменник і педагог Л. Бачинський, описуючи період ректорства Івана Огієн% ка в Кам’янець%Подільському універси% теті, зазначив: “Професор І. Огієнко – це був ректор з творчою організаційною си% лою, що вмів усе робити Сам…”. Сповідуючи велику педагогічну мету триєдності освіти в загальнолюдськості, національній формі та з індивідуальними особливостями, Огієнко повсюди утвер% джував українознавчі цінності (за фор% мою і змістом); першим розпочав читати новий курс – “Історія української мови”; створив підручники для вивчення мови, зокрема й “Рідну мову в українській шко% лі”; організував школи й гімназії для до% рослих та курси українознавства; видав для школярів, військових, священників, службовців понад двадцять навчальних українознавчих книг протягом 1917–1918 років накладами від десяти до ста тисяч примірників; розробив, а пізніше, як мі% ністр освіти уряду Директорії, затвердив український правопис. Видав накази, за якими мовою викладання в усіх школах України (початкових, середніх, вищих) стала українська мова; всі дипломи, сві% доцтва та атестати видавалися виключно українською мовою; всі написи на блан% ках, штемпелях і печатках замінені на ук% раїнські. Перебуваючи на посаді міністра вірос% повідань, Іван Огієнко здійснював мовну реформацію в церкві, закликавши свя% щенників виголошувати проповіді, про% водити служби, читання та співи рідною українською мовою, забезпечив урядову вимогу, щоби Євангеліє читалося україн% ською мовою. Він активно впроваджував ідею соборної літературної мови та про% тягом семи років редагував науково%по% пулярний часопис “Рідна мова”. Вважаю% чи мову культурним маркером кожної на% ції, цей визначний просвітитель свого ча% су в своєму рідномовному катехізису ствердить: “Народ, що не створив собі со% борної літературної мови, не може звати% ся світовою нацією”. Животворив, щоби Україна ставала українською. Інтелектуальна, духовна спадщина Огієнка є безцінним скарбом для сучасної До Дня Незалежності на скульптурі Батьківщина%Мати запустили світлову аудіовізуальну інсталяцію про майбут% нє, що твориться через усвідомлення зв’язку з минулими поколіннями та силу щоденних дій. Автором проєкту “Майбутнє пам’ятає” є митець, світло% вий дизайнер, засновник та артдирек% тор компанії Expolight Микола Каблу% ка. Про це повідомила комунікаційна команда Еxpolight. “Майбутнє не виникає з порожнечі. Воно формується нашим вибором сьогод! ні, а здатність рухатися вперед народ! жується з розуміння того, звідки ми прийшли. Усвідомлене минуле стає не тягарем, а точкою опори – джерелом сили, ідентичності та внутрішньої стійкості”, – зазначив Микола Каблу! ка. Упродовж 5 хвилин на монументі з’являтимуться символи, поєднані в розповідь: коріння та орнаменти дав% ніх культур, вода і метал як образи очи% щення і стійкості, спіралі як нелінійний час, сузір’я та прапор як символи спіль% ного руху вперед. Проєкт реалізують за підтримки Мі% ністерства культури та в партнерстві з Української Нації і Держави, всього сві% тового українства. Його творчість, яка ся% гає понад дві тисячі праць та вивершена у своїй досконалості Біблія, перекладена українською мовою, як і вся його життє% творчість, є тим значущим національним доробком, що вплетений навічно у вінок слави і гордості Українського Світу. Як Григорій Сковорода, він поринав у глибинні джерела історії рідного Народу, вшановуючи воїнів, духівників і культур% них діячів, зокрема і тих, які вчилися та працювали в Острозі (Федорович, Петро Конашевич)Сагайдачний, Копистенський, Смотрицький, Наливайко, Клірик Острозь% кий, Кипріан та ін.), відзначаючи: роль “найпершої постійної друкарні на україн% ській землі”; і що “видання остріжські увесь час користувалися на Україні заслу% женою пошаною”; і що “Острізька акаде% мія набула собі правдиво велике значення в історії української освіти й культури та в історії Української Церкви, будучи першою високою нашою школою, школою “вільних наук” в Україні”. 1958 р. у Вінніпезі вийшла монографія І. Огієнка “Князь Костянтин Острозький і його культурна праця”, в якій написано: “Можна спокійно сказати: усі українські магнати, взяті разом, не зробили стільки для України, скільки зробив сам князь Кос% тянтин”. Оце непересічне кредо “Служити ук% раїнській справі” і було головним міри% лом та критерієм в Огієнкових оцінках минувшини і сьогодення. Ними Огієнком визначалася роль особистості в історії, її заслуги (як і ницість). А ще це був надзвичайно сміливий просвітник, який не мирився із зайдами будь%яких мастей. Коли після поразки ук% раїнської революції частину українських територій, зокрема Поділля, зайняли по% ляки, Огієнко відчайдушно, не боячись репресій, вимагав від чужої військової влади повернення українського майна, що належала УНР; установлення україн% ської місцевої влади; повсюдного вико% ристання української мови; функціону% вання української школи, українського Університету, української Церкви з рід% ною мовою, вивільнивши її від москов% ських попів; українських судів; викорис% тання українських грошей та недопущен% ня українськими чиновниками присягати на вірність та службу “ойчизні від можа до можа”… Воістину, патріотична особистість, що в часи “нової” чужинської колонізації ор% ганізував у Кам’янець%Подільському на Шевченкові Дні (9%10 березня) урочисту Національним музеєм історії України у Другій світовій війні. Інсталяція демонструватиметься що% вечора, з 21:00 до 23:00, до 1 вересня. Власн. інф.
Слово многоцінне · “Його ліричний суб’єкт не просто дивиться на світ – він перебуває всередині нього, слухає його, торкається, вдихає”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Поетична чуттєвість Павла Мовчана: просторово-часові координати

Анатолій ЗАГНІТКО Поезія Павла Мовчана нале% жить до тих художніх світів, у яких простір і час майже ніколи не існують як нейтральне тло по% дій. Вони відчуваються, рухають% ся, згущуються, розширюються, матеріалізуються, входять у тіло і пам’ять. Простір може виявити% ся внутрішнім станом людини, час – набути ваги, ширини чи навіть форми, а зір, слух, дотик і нюх – перебирати одне в одного способи пізнання. Саме тому по% етична чуттєвість Павла Мовча% на постає особливою системою сприйняття, у якій зовнішній світ і людське “я” безперервно переходять одне в одне. У ліриці митця важко відок% ремити те, що людина бачить, від того, що вона переживає. Пейзаж, предмет, звук, тиша, світло, тінь, земля, ріка, ніч, мить – усе це не просто складни% ки зображуваного світу. Вони стають формами внутрішнього досвіду. Павло Мовчан наче по% стійно перевіряє, наскільки да% леко може простягнутися люд% ська чутливість і чи можна поба% чити час, почути простір, тор% кнутися пам’яти, відчути речо% винність пережитого. Саме тому просторово%часові координати в його поезії доцільно розглядати не як окрему тему, а як одну з ос% нов цілісної поетики. У них роз% кривається спосіб існування лю% дини у світі – тілесний, пам’ят% тєвий, історичний, культурний. Час, який стає видимим У поезії Павла Мовчана час рідко залишається абстрактною тривалістю. Він майже завжди прагне набути форми. Його можна побачити, відчути, вимі% ряти, іноді навіть ніби взяти в руки. У “Козаку Мамаї” ця влас% тивість часу концентровано ви% явлена в одному з найвиразні% ших образів: йде в очі широчезна мить й тонка, як волос, тиша. Мить, яка за самою своєю природою мала б бути майже невловимою, набуває просторо% вого виміру – вона “широчез% на”. Поет не говорить, що мить довга: вона саме широка. Час ви% мірюється простором. До того ж ця мить не просто існує – вона “йде в очі”, має напрям, рух, вхо% дить у людину через зір. Так у де% кількох словах сходяться час, простір, рух і чуттєве сприйнят% тя. А поруч тиша, також немате% ріальна, стає “тонкою, як волос”. Вона отримує тактильний і просторовий вимір. Мить ши% риться, тиша стоншується. Абс% трактне набуває фізичних влас% тивостей. Не менш виразно така спро% мога часу змінювати свою при% роду виявляється в “Осінньому вільшанському краєвиді”: Зій% шло, непам’яттю розмилось вчо% рашнє, літнє, нетривке… Минуле тут не просто віддалилося. Воно “розмилось”, утратило обриси. Час передано через зорове від% чуття. Те, що було вчора, ніби втратило контури, перейшло в непам’ять. Далі цей часовий рух охоплює вже весь пейзаж: і пахо% лодь заповістилась, і покотилось упівсили на води, на гілля гінке… Що саме “покотилось” – осінь, холод, час, саме “вчораш% нє” – поет навмисно не конкре% тизує. І в цьому є особлива точ% ність. Сам перехід із літа в осінь набуває руху. Часова зміна розті% кається простором, торкаючись води, гілля, нив, ріки. Особливо промовистою є “стиглість тихої ріки”. Стиглість – наслідок часу, ознака заверше% ного дозрівання, але стиглою ви% являється ріка. Отже, вже сам простір дозріває в часі. В іншому тексті час залишає по собі матеріальний осад: і все, що думав, – спопели, а на тім міс% ці знайдеш з часом маленьку гру% дочку смоли. “З часом” тут озна% чає не просто пізніше. Час сам наче бере участь у перетворенні думки, переживання, психічної напруги на речовину. Залиша% ється “грудочка смоли” – малень% кий, темний, матеріальний слід внутрішнього життя. Так постає одна з наскрізних властивостей Мовчанової образности: те, що зазвичай належить до нематері% альної сфери, прагне стати пред% метним. Час може розмитися, покотитися, розширитися, зали% шити осад. У “Світовиді – збруцькому ідолі” він набуває ще й майже побутової речовинної вартости: Літа – в ломбарді. І я їх вже не викуплю ніколи… Літа ста% ють тим, що можна закласти, втратити, теоретично викупити. Час уже не лише проживається – він може бути відданий, втраче% ний безповоротно. Така матеріа% лізація часу не є лише поетич% ним прийомом. За нею стоїть особливе світовідчуття: усе пере% жите має вагу і слід, ніщо не ми% нає безслідно, навіть якщо цей слід іноді зводиться до “грудочки смоли”, до зім’ятої квитанції, до павутиння в долоні. Світ, відчутний тілом Чуттєвість Павла Мовчана майже завжди тілесна. Його лі% ричний суб’єкт не просто ди% виться на світ – він перебуває всередині нього, слухає його, торкається, вдихає, відчуває шкірою, руками, очима. У вірші “Про ніч” уже перші рядки руйнують межу між пси% хологічним і фізичним: Страхи та химороди ночі над головою туп!тупочуть… Страхи не прос% то виникають у свідомості. Вони локалізовані “над головою” і ще й “туп!тупочуть”, а внутрішній стан стає просторовим та акус% тичним. Ніч тут не стільки ба% читься, скільки чується, пережи% вається й відчувається тілом. Простір звужується до найближ% чих людині координат – голова, руки, стіна, місце, але водночас він розширюється силою уяви. Стіна перестає бути лише межею кімнати: На всю стіну у мене вті% ха: ходи, малюй обличчя віхол… Зовнішня стихія входить у внутрішній простір. “Обличчя ві% хол” виникає на стіні, а людина опиняється водночас усередині кімнати й усередині власного психічного простору. Не випад% ково з’являється дивна формула: і сам себе приймай, ти гість. Лю% дина стає гостем у власному просторі. Межа між своїм і чу% жим проходить уже не між люди% ною та світом, а всередині само% го “я”. У “Козаку Мамаї” тілесність інакша. Тут світ оживає через ор% гани чуття. Малюнок, який за своєю природою нерухомий, раптом починає звучати: гриміла збруя раз у раз сама, без коливан% ня. Зорове породжує слухове. Видиме переходить у почуте. Ідалі: Рука бджолою на струні зав% мерла, спочивала… Порівняння з бджолою викликає уявлення ру% ху, дзижчання, живої енергії, але рука “завмер% ла”. В одному образі співіснують рух і нерухо% мість, звук і тиша. Важливо й те, що сам Мамай не лише дивиться на світ: і слуха він, як в ка% зані перекипає сало… Світ входить у нього слухом. У “Світовиді – збруцькому ідолі” ця ті% лесна чуттєвість стає майже всеохопною. У тексті постійно виника% ють голос, горло, очі, по% віки, зір, вуха, ніздрі, рот, пучки. Людське тіло пос% тає своєрідною мапою сприйняття світу. Особ% ливо значущі рядки: Ти обернися сам у собі і очі пе% ресунь лівобіч, здвой свої вуха… Щоб побачити світ інакше, потрібно ніби фізично перебудувати власні органи чуття. По% ет уявляє нову конфігу% рацію сприйняття. А далі: Щоб зором здвоєним промацать, мов рентгеном, горбочок кожен… Зір уже не лише бачить – він “про% мацує”. Одне чуття перебирає функцію іншого. У цьому – дуже характерна властивість Мовча% нової поетики: чуття не ізольо% вані, вони переходять одне в од% не. Саме тому світ у його поезії можна водночас бачити, чути й торкатися його. Звідси й числен% ні образи, у яких тиша стає “тонкою”, час – “широчезним”, смерть – відчутною запахом. У “Козаку Мамаї” смерть не лишається абстрактним понят% тям: І знать всякчасно: смерть отут, у полотнищі криці, в сирич% нім запахові пут, в малій, як світ, зіниці… Її можна побачити в кри% ці, відчути в запахові сирої шкі% ри, локалізувати у слові “отут”. Вона входить у безпосередню чуттєву реальність. Так поет переводить найсклад% ніші екзистенційні поняття у сфе% ру конкретного відчуття. Смерть пахне, час має ширину, тиша має товщину, життя має вагу. Мале, що вміщує світ Поетична чуттєвість Мовча% на не знає стабільного масштабу. Велике може згорнутися до ма% лого, а мале – розширитися до безмежного. Одним із найяскра% віших прикладів є образ: в малій, як світ, зіниці… У звичайній логіці “мала” і “світ” не можуть бути співмірни% ми, але саме зіниця робить світ видимим. Тому мала тілесна точ% ка ніби вміщує універсум. Подіб% ну логіку має “широчезна мить”. Те, що мало б бути мінімальним часовим відтинком, раптом стає безмежним простором. У “Про ніч” відбувається про% тилежний рух. Великий, тривож% ний психічний світ стискається до маленької грудочки смоли. У “Осінньому вільшансько% му краєвиді” життя виявляється не великим і важким, а майже невагомим: коли береш павуття в руку, таке легке, як і життя. Життя, яке вміщує весь люд% ський досвід, зіставлене з паву% тинням, що ледь відчувається на долоні. Саме така масштабна рухливість дуже багато говорить про Мовчанове світовідчуття. У його поезії немає остаточної ме% жі між мікрокосмом і макрокос% мом. Людське око здатне вмісти% ти світ, мить – розгорнутися до безмежности, а великий внут% рішній досвід – згорнутися до крихітної речовини. Мале й ве% лике тут не протиставлені. Вони переходять одне в одне. Простір, що рухається Простір у Павла Мовчана та% кож майже ніколи не залишаєть% ся нерухомим. У “Козаку Ма% маї” вже перший рядок: Вздовж стежки корінь повзко славсь… пе% ретворює статичну форму коре% ня на подобу руху. Підзаголовок “З малюнка” передбачає нерухо% мість, але поетична уява відразу оживляє зображене. Простір має горизонталь – “вздовж стежки” – і вертикаль: Угору тінь звело, як перст, хоч зовсім було ясно. Тінь стає не ли% ше просторовою формою, а зна% ком, жестом. Пізніше простір малюнка різко розширюється: Козача доля в сто сторін простре% лена усяко… “Сто сторін” – уже майже безмежність. Та відразу після неї ця безмежність стискається до “отут”: І знать всякчасно: смерть отут… Просторова все% охопність і часова постійність сходяться в одній точці. Усе мо% же бути далеко й водночас тут. В “Осінньому вільшанському краєвиді” простір рухається інакше: злітає, котиться, тече, як покотьоло – швидкогінне, з!під ніг, з!під рук, з!перед очей. Три діє% слова створюють відчуття, що світ одночасно піднімається, ко% титься й тече. Він вислизає від людини. Особливо важливо, що цей рух вимірюється тілом: “з! під ніг”, “з!під рук”, “з!перед очей”. Людина втрачає опору, змогу утримати і можливість ба% чити. Тоді виникає потреба по% вернути зв’язок із землею: І тре% ба землю перемірять, перемісить важку ріллю… Землю треба не лише побачити, а буквально від% чути тілом, пройти її, “переміси% ти”. Простір знову стає відчут% ним через фізичну дію. У “Світовиді” земля взагалі набуває людської пластики: зем% ля сутулиться… і далі: земля горбатіє… Ландшафт стає ті% лом. А людське тіло, навпаки, розпадається: А мої ж суглоби – розтяті, подрібнені. Так тіло й земля ніби обмінюються влас% тивостями. Простір антропо% морфізується, а людина сама стає частиною геометрії світу. Пам’ять як простір Для Павла Мовчана простір майже завжди пам’ятає. Земля, ріка, краєвид, давній ідол – усе це не лише реалії місця, а носії часу. В “Осінньому вільшансько% му краєвиді” вже перші рядки поєднують час і пам’ять: Зій% шло, непам’яттю розмилось вчо% рашнє, літнє, нетривке… Ми% нуле не просто минає – воно переходить у непам’ять. А тро% хи далі виникає інша формула: Відвічне, знане, українне… Особливо важливо, що простір у Павла Мовчана набу% ває не лише природно%лан% дшафтної, а й національно% культурної визначеності. Фор% мула “Відвічне, знане, україн% не…” переводить конкретний краєвид із площини географіч% ного в площину культурно% пам’яттєвого. Українність тут не накладається на простір як зов% нішня ознака: вона наче вже міс% титься в землі, ріці, ріллі, крає% виді, у самому способі їх пере% живання. Тому Мовчанів простір можна осмислювати як простір упізнавання: він “знаний” тому, що закорінений у колективній пам’яті, і “відвічний” тому, що теперішнє в ньому постійно від% криває часову глибину минуло% го. Український часопростір постає, отже, не сукупністю гео% графічних реалій, а формою культурної тяглости, адже укра% їнський простір – не географія, а простір культурної пам’яти. В одному рядку сходяться час, пам’ять і культурна належ% ність. “Відвічне” визначає часову глибину, “знане” – те, що засво% єне пам’яттю, “українне” – те, що належить до культурного простору. Так конкретний віль% шанський краєвид перестає бути лише місцевістю. Він стає части% ною ширшого національного простору. Це відчуття посилю% ють: розлука, забуття, ворот% тя… У цих словах поєднується просторове віддалення і часовий рух. Розлука – це відстань, за% буття – часова втрата, вороття – змога повернутися. Водночас повернення ніколи не є простим повторенням ми% нулого. Воно завжди проходить через пам’ять. У “Світовиді” ця пам’ять заглиблюється букваль% но в землю: горбочок кожен і пра% щура знайти… Землі все товще… Минуле тут лежить шарами. Час має глибину. Пращур перебуває не лише “колись”, а й “унизу”. Минуле стає геологічним. Це ду% же важлива особливість Мовча% нової поетики: простір зберігає час. Земля вміщує пам’ять, а культурний досвід має свою то% пографію. Тому локальний пей% заж майже завжди може розкри% тися як простір історичний. У такому прочитанні земля набу% ває ще одного виміру – націо% нально%історичного. Вона є сво% єрідним палімпсестом, у якому теперішній простір накладається
Слово многоцінне · “Минуле не перебуває позаду як завершене. Воно залишається присутнім у землі, тілі, слові, культурі, пейзажі”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

на простір предків. Тому пошук “пращура” в земній товщі озна% чає не лише рух углиб часу, а й відновлення культурної генеало% гії. Простір України в Мовчано% вій поетичній свідомості виявля% ється простором, де минуле фі% зично не зникає: воно залягає в землі й може бути знову актуалі% зоване пам’яттю, тобто земля – український палімпсест часу. Круглий час Світовида Найповніше проблема часу, простору й пам’яті розгортається у поезії “Світовид – збруцький ідол”. Сам Світовид тут важли% вий не лише як образ давньої культури. Він стає особливою моделлю бачення світу. Поет говорить: І, звільнений вві сні, він бачить одночасно ми% нуле, майбуття, потворне і пре! красне… Стрижневе слово – “од% ночасно”. Прикметно, однак, що носієм такого всеохопного ба% чення постає саме збруцький Сві% товид. Тому “круглявий” час на% буває не лише онтологічного, а й культурно%історичного виміру. Через образ давнього ідола су% часність сполучається з глибин% ними шарами українського культурного простору. Минуле тут не віддалена історична епоха, а один із вимірів теперішнього: воно перебуває під ногами, у землі, у пам’яті, у способі бачен% ня світу. Через це Мовчанів ча% сопростір можна визначити як вертикально організований: руху просторі вглиб водночас стає рухом у часі – до пращура, куль% турної пам’яти, первісних форм самоусвідомлення. Для звичайної людини мину% ле, теперішнє й майбутнє розді% лені. Людська свідомість руха% ється послідовно. Світовидові доступна інша перспектива – він бачить різні часові площини ра% зом. Тому наприкінці й постає питання: В якому часі це? Якщо і він круглявий?.. Попереду вже стільки, як й позаду… Пригадую% чи, ти передбачаєш… Якщо час “круглявий”, тоді минуле й май% бутнє не обов’язково є проти% лежними напрямками. Вони мо% жуть сходитися. Саме тому “при% гадуючи” можна “передбачати”. Пам’ять і передбачення стають двома способами бачення одно% го цілого. Ще виразніше це сформульо% вано: О Світовиде, ти восьмио% ким зором навсібіч бачиш, кругло розумієш, ніде тобі розривів ані Сергій ПРИСУХІН Світлина Сергія Файфури 18 серпня 2026 р. Всеукраїн% ське товариство “Просвіта” іме% ні Тараса Шевченка провело круглий стіл “Конституційні проблеми в Україні і шляхи їх подолання”. Як завжди модеру% вав Голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павло Мовчан і виступив із головною доповід% дю щодо відкритої проблеми за% хисту української мови, зважаю% чи на те, що досі Основний За% кон України (в редакції від 01.01.2020 р.), містить положен% ня і про “вільний розвиток, ви% користання і захист російської, інших мов національних мен% шин України” (ст. 10, 3%й абзац). Одноголосним рішенням Голов% на рада “Просвіти” підтримала пропозицію Павла Мовчана що% до звернення до Верховної Ради, Уповноваженого із захисту дер% жавної мови та інших вищих державних інституцій з вимо% гою, відповідно до встановлених пауз – все замкнуте, сферичне. “Навсібіч” та “одночасно” – два слова, які дуже точно визнача% ють цей тип бачення. Звичайна людина завжди ди% виться з однієї точки. Світовидо% ві доступна множинна перспек% тива. Так само людина існує водному моменті часу, а Світовид бачить часову цілісність. Особ% ливо сильне словосполучення “кругло розумієш”. Просторова форма – круг – переноситься на сам процес пізнання. Геометрія стає способом мислення. Тут, мабуть, найвиразніше розкрива% ється одна з центральних ідей Мовчанової поезії: спосіб бачен% ня світу залежить від того, яку форму має наше сприйняття. Якщо людське бачення фраг% ментарне – світ здається розір% ваним. Якщо воно всеохопне – світ може постати цілісністю. Саме тому фінал побудований на болісному контрасті: Чи не тому ти весь – одна суцільність? А мої ж суглоби – розтяті, подрібнені. Світовид – цілий. Людина – подрібнена. Його час – сферич% ний. Людський – утрачуваний, тому Світовид бачить “навсібіч”, а людина бачить із однієї точки і пам’ятає лише те, що не стерло% ся. Людина всередині простору – і простір усередині людини Для Павла Мовчана принци% пово важливо, що людина не протистоїть світові як зовнішній спостерігач. Іноді вона втрачає відчуття власної цілісности, як у “Про ніч”: і сам себе приймай, ти гість. Іноді, навпаки, її межі роз% ширюються до навколишнього світу: Бо ж ти – це все: буденна втіха, святкова згода голосів і щіпка золотого сміху… Формула “ти – це все” означає майже повне зняття межі між суб’єктом і простором. Людина не перебуває в пей% зажі – вона є його частиною. Пейзаж, своєю чергою, входить у людину через зір, слух, дотик, пам’ять. Ця взаємопроникність, можливо, й становить одну з най% істотніших властивостей Мовча% нової поетичної чуттєвости. У нього світ не просто існує поруч із людиною. Він проходить через неї. Ніч проходить крізь свідо% мість. Мить – “йде в очі”. Земля відчувається руками й ногами. Пам’ять залягає в її товщі. Жит% тя лежить у долоні майже нева% гомим павутинням. Літа можна втратити наче річ. Саме тому простір і час у поезії Мовчана не можна остаточно відокремити ні один від одного, ні від людсько% го тіла. Простір, час і речовина У поезіях Павла Мовчана поступово вимальовується ха% рактерна закономірність: пере% живання прагне перейти в прос% тір, простір – у рух, рух – у час, а час – у речовину. У “Про ніч” внутрішня три% вога врешті згортається в “ма% леньку грудочку смоли”. У “Ко% заку Мамаї” нерухомий малю% нок розгортається в рух, звук і “широчезну мить”. В “Осінньо% му вільшанському краєвиді” час розтікається по землі, ріці й не% бу, а в кінці життя стає легким, як павутиння. У “Світовиді” час заглиблюється в землю, поверта% ється через пам’ять і зрештою за% микається в сферу. Тому в Мов% чана постійно діє особливий ланцюг: чуття – простір – рух – час – речовина – пам’ять. Жодна ланка в ньому не є остаточною. Речовина зберігає пам’ять, пам’ять повертає час, час пере% будовує простір, простір входить у тіло. Така поезія вимагає не ли% ше прочитання змісту, а й спів% переживання форми. Бо у Мов% чана значення дуже часто вини% кає саме там, де порушується звична логіка: мить стає широ% кою, тиша – тонкою, зіниця – малою, як світ, земля – горба% тою, а час – круглим. Це не ви% падкові поетичні дивацтва. Усі вони підпорядковані єдиному способу бачення: звичайні межі між речами, чуттями, простором і часом виявляються рухомими. “Пригадуючи, ти передбачаєш” Можливо, саме ця фраза зі “Світовида” найточніше відкри% ває ще одну важливу властивість Мовчанової поетичної свідомос% ти. Пам’ять у нього не лише по% вертає минуле. Вона змінює спо% сіб бачити теперішнє і майбутнє, тому “пригадуючи” можна “пе% редбачати”. Минуле не перебуває позаду як завершене. Воно залишається присутнім у землі, тілі, слові, культурі, пейзажі. Саме тому “відвічне” може бути водночас “знаним” та “українним”, а пра% щура можна шукати в земній товщі. Саме тому Світовид ба% чить одночасно минуле й май% буття, і саме тому простір у Мов% чана майже завжди має пам’ять. Ця властивість особливо важли% ва для розуміння його поезії: просторово%часовий світ у ній не розпадається на окремі “тепер”, “тут”, “колись”, “там”. Усе тя% жіє до взаємопроникнення. Найвиразнішою моделлю такої цілісності є Світовид – той, хто дивиться навсібіч і “кругло розу% міє”. Але людина не має такої аб% солютної перспективи. Звідси – тривога, відчуття втрати, розлу% ки, забуття, власної подрібне% ності. І водночас – постійна пот% реба подолати цю розірваність: через пам’ять, через землю, че% рез зір, слух, дотик, слово. Світ, який треба відчути Поетична чуттєвість Павла Мовчана постає передусім як прагнення відновити цілісність зв’язку людини зі світом. Його простір не є географічною деко% рацією. Це простір, що рухаєть% ся, пахне, звучить, тисне, висли% зає, зберігає пам’ять. Його час не є лише хронологією. Він може розширюватися, згущуватися, заглиблюватися, ставати круг% лим, матеріальним, майже пред% метним. Його тіло належить не лише людині. Воно стає спосо% бом вимірювати простір і прий% мати в себе світ. Саме тому такі образи, як “йде в очі широчезна мить”, “ма% ла, як світ, зіниця”, “тонка, як волос, тиша”, “павуття в руку, / таке легке, як і життя”, “Літа – в ломбарді”, “якщо і він кругля% вий?” – не просто окремі мета% форичні знахідки. Вони нале% жать до єдиної системи. У цій системі час опросторюється, простір оживає в часі, пам’ять пронизує землю, а світ входить у людину через її органи чуття. Мовчанова поезія ніби весь час нагадує: світ не достатньо побачити. Його треба пропустити через себе. Тоді ніч може стати внутрішнім простором. Мить – безмежністю. Павутиння – мі% рою життя. Земля – пам’яттю, а пригадування – передбаченням. Саме в такому взаємопереході простору, часу, тіла, пам’яти й речовини й постає особлива пое% тична чуттєвість Павла Мовчана – чуттєвість, у якій світ не спос% терігають збоку, а проживають зсередини. Отже, поетична чуттєвість Павла Мовчана ґрунтована на постійному взаємопереході просторового, часового, тілес% ного, речовинного й пам’яттєво% го вимірів буття. Простір у його поезії набуває часової глибини й зберігає пам’ять, час опросторю% ється та матеріалізується, а люд% ське тіло стає своєрідним засо% бом їх сприйняття й вимірюван% ня. Зорове, слухове, тактильне й нюхове не лише взаємодіють, а й перебирають функції одне одно% го, формуючи синтетичний спо% сіб художнього осягнення світу. Саме тому просторово%часові координати в поезії Мовчана постають не зовнішньою фор% мою організації художньої ре% альності, а способом її пережи% вання: світ не спостерігають із% зовні, а проживають зсередини. Водночас ця система має вираз% ний український культурний ви% мір. Земля, ріка, рілля, локаль% ний краєвид, образ пращура, ко% зак Мамай, збруцький Світовид утворюють не набір етнокуль% турних знаків, а цілісну просто% рово%часову модель. У ній укра% їнський простір пам’ятає, а ук% раїнський час опросторюється: минуле залягає в землі, просту% пає в теперішньому й через при% гадування спрямовується в май% бутнє. Тому Мовчанів часопрос% тір є не лише способом худож% нього переживання світу, а й способом переживання культур% ної тяглости. Український хронотоп у пое% зії Павла Мовчана постає як ба% гатомасштабна система, у якій конкретне місце поступово роз% гортається до простору націо% нальної пам’яти. Локальний ви% мір, закріплений у конкретному краєвиді, переходить у ланд% шафтний – землю, ріку, ріллю; ландшафтний поглиблюється до родового через образ пращура; родовий відкривається в істо% ричний і міфокультурний через образи козака Мамая та збруць% кого Світовида. Унаслідок цього окреме місце перестає бути лише географічною точкою й набуває національно%культурної міс% ткости. Виникає своєрідна вер% тикаль українського часопросто% ру: місце — ландшафт — рід — іс% торія — культурна пам’ять — на% ціональний світ. Кожний наступ% ний рівень не заперечує попе% реднього, а виявляє його часову й смислову глибину. Тому укра% їнське в Мовчана постає не стільки як предмет називання, скільки як спосіб просторово% часового переживання світу.
Слово многоцінне · “Минуле не перебуває позаду як завершене. Воно залишається присутнім у землі, тілі, слові, культурі, пейзажі”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Конституційні проблеми в Україні та шляхи їх подолання

законом процедур, вилучити слова про захист російської мови із тексту Конституції. Друге питання: підтримали пропозицію академіка Георгія Філіпчука щодо посилення по% пуляризації напрацювань і вша% нування пам’яті Митрополита Іларіона (І. Огієнка) — і як укра% їнського релігійного діяча, і як просвітителя%науковця. На завершення робочої зус% трічі Павло Мовчан виконав по% чесну місію — вручив нагороду ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка орден “Нестор Літописець” просвітянину, відомому науков% цю Юрію Мосенкісу. В роботі круглого столу бра% ли участь академік А. Радзіхов% ський, академік Г. Філіпчук, громадський діяч П. Ющенко, актор, режисер С. Файфура, народний художник України В. Франчук, головний редактор часопису “Слово Просвіти” І. Зоц, культурно%громадський діяч І. Курилів, Світлана Фе% щенко, Ілля Шутов та інші просвітяни, які долучалися он% лайн. Мав нагоду сказати своє слово і я.
Суспільство · “Окремі відділи дбають про поширення книгозбірні, про улаштування лекцій, вистав та вечорів, про виховання дітей”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Зразковий Статут Українського Товариства “Просвіта” 1918 року

Завдячувати Центральному Бюро товариств “Просвіта”, яке діяло у буремні 1917–1918 роки, маємо не лише тим, що в архівах збереглися списки “Просвіт”, які були створені в добу Української революції. А й тим, що члени Бюро розробили “Зразковий Статут Українського Товариства “Просвіта”” – фундаментальний правовий документ, на підставі якого реєструвалися сотні просвітянських товариств по всій Україні в 1918–1919, а подекуди й у 1920 році. За часів гетьмана Павла Скоропад) ського зусиллями директора Департаменту позашкільної освіти Мініс) терства народної освіти Софії Русової документ було погоджено на всіх рівнях, надруковано Державною Друкарнею в Києві і розіслано по всіх ук) раїнських губерніях. Один із примірників цього друкованого Статуту збе) рігся у фондах ЦДАВО України, і ми охоче ділимося його положеннями, більшість із яких і сьогодні не втратили актуальності, із читачами “Слова Просвіти” (правопис збережено). Євген БУКЕТ 1. Товариство “Просвіта” засновуєть% ся для того, щоб просвітити своїх членів світлом доброї науки та через знання по% вести їх до кращого громадського націо% нального життя. 2. Щоб досягти своїх завдань “Просві% та”: 1) відкриває книгозбірні, читальні, книгарні і заводить кінематограф; 2) упоряджає прилюдні читання, лек% ції, доклади і бесіди; 3) видає книжки, газети і листки для народнього читання; 4) щоб поширити освіту, заводить ріж% ні школи для дорослих і дітей, впоряжає читання та виклади з ріжних наук, закли% кає лекторів та інструкторів для роз’яс% нення ріжних питань; 5) заводить ріжні фонди і стипендії для допомоги кращим учням продовжу% вати свою науку далі; 6) ширить освідомлення про значіння народніх економичних закладів; 7) впоряжає освітні мандрівки, народ% ні гулянки, національні свята і урочисті походи; 8) збірає і зберігає старовинні речі іс% торичні і народнього побуту; 9) відкриває дитячі захистки, закладає ріжні дитячі гуртки і впоряжає дитячі ве% чорі і неодмінно різдвяні ялинки; 10) дбає про роз’яснення і заведення гуртків для фізичного виховання дорос% лих і дітей; 11) заводить співочі гуртки; 12) упоряджає театральні вистави і ве% чорі: співочі, музичні і літературні; 13) будує “Народні доми”; 14) входить в зносини з иншими “Просвітами” та інституціями для най% кращого виконання своїх завдань. 3. Щоб краще провадити роботу “Просвіти”, з її членів закладаються ок% ремі відділи, які дбають про поширення книгозбірні, про улаштування лекцій, вистав та вечорів, про виховання дітей іт. и. Права та обов’язки Товариства 4. Товариство може купувати і прода% вати нерухомі маєтки, засновувати капі% тали, приймати жертви, складати умови, брати обовязки, а також шукати й відпо% відати на суді. 5. Товариство має печаті з своїм назви% щем. Склад Товариства 6. В члени Товариства “Просвіта” мо% же записатись всякий, незалежно від то% го, що він приймає участь в других гро% мадських установах та інституціях. 7. Особи, які підпишуть цей статут і подадуть його на окреме затвердження, яко закладчики Товариства, увійдуть в не% го без голосування. 8. Инші особи приймаються в члени Радою Товариства “Просвіта”. 9. Кожний член вносить, що року до скарбниці Товариства ___ карб. Увага I: Загальні Збори Товариства мо% жуть своєю постановою побільшити, або зменшити членську вкладку. Увага II: Член, що не заплатив вкладки до 1%го квітня, виключається з складу Товариства і приймається знов в Товариство по постанові Ради Товариства, після того, як внесе на% лежну вкладку. 10. Ті особи, що вносять до скар% бниці Товариства членську вкладку за 25 років вперед одночасно, вважають% ся довічними членами Товариства. 11. Загальні Збори можуть за особ% ливі заслуги і роботу перед Товарис% твом вибирати почесних членів Това% риства. 12. Загальні Збори Товариства мо% жуть виключити з своїх членів всяко% го, хто чимсь шкодить “Просвіті”. Увага: Постанова про виключення з членів Товариства виноситься таєм% ним голосуванням і має силу коли за виключення висловиться 2/3 голосів присутніх членів. Гроші й майно “Просвіти” 13. Гроші й майно “Просвіти” складаються: а) з членських вкладок і запомоги від інституцій державних і народнього са% моврядування; б) запомоги і жертви від приватних то% вариств, інституцій і осіб; в) доходу від продажи книжок, праць і закладів Товариства; г) доходу від вистав, лекцій, концертів і т. и. Увага: Товариство може поділяти свої капітали на нерухомі, запасні і інші. 14. Рада Товариства може, по постано% ві Загальних Зборів, позичати гроші для потреб Товариства. Управа Товариства 15. Всіми справами Товариства поряд% кують Загальні Збори його членів і обрана для цього Рада “Просвіти”. 16. Загальні Збори бувають річні і над% звичайні. 17. Річні Збори скликаються Радою Товариства по скінченню рахунків за рік і не пізніше 1%го березіля по скінченню ро% ку. Увага: Рахунки за рік — це з 1%го січня до 31%го грудня. 18. Надзвичайні Загальні Збори скли% каються при потребі Радою Товариства, Контрольною Комісією, або по заяві про це в Раду Товариства, підписаній не мен% ше 1/10 числа членів Товариства. Увага: Про день, годину, і місце За% гальних Зборів Рада сповіщає по змозі за два тиждні всіх членів Товариства, визна% чивши по оповістці всі справи, що мають розглядатись Загальними Зборами. 19. Загальні Збори відбуваються під проводом голови, котрого вибирають з поміж присутніх членів. Вибирають та% кож писаря, щоб вів протокол зборів. 20. Загальні Збори вважаються дій% сними, коли на них прибуде 1/10 частина членів Товариства. Увага: Право голосу на Загальних Збо% рах мають тільки ті члени, які заплатили до дня зборів установлену членську вкладку на наступний рік. 21. Коли Загальні Збори не відбудуть% ся через недостачу потрібного числа чле% нів, то призначається нове зібрання, кот% ре відбувається при всякому числі членів. 22. Постанови на Загальних Зборах приймаються звичайною більшістю голо% сів присутніх на зборах членів, окрім справ, коли вирішається питання про змі% ну статуту, продаж нерухомого майна і закриття Товариства; в цім разі потрібна присутність не менше, як 2/3 всіх членів Товариства, і крім того більшість 2/3 го% лосів, присутніх на зборах членів. Діяльність Загальних Зборів 23. Загальні Збори: 1) зазначують порядок, розмір і план праці Товариства; 2) розглядають і ухвалюють справо% здання Ради Товариства, обрахунок на другий рік і відчити Контрольної комісії; 3) розглядають запитання і внесення Ради Товариства; 4) вибирають таємним голосуванням членів Ради Товариства, Контрольної Ко% місії та инших органів і кандидатів до них; 5) визначають порядок трати капіталів Товариства і дозволяють Раді Товариства робити позички; 6) виключають членів Товариства; 7) розвязують питання про зміну ста% туту, про продажі майна і закриття Това% риства; 8) зазначують спосіб придбання неру% хомого, запасного і др. капіталів і фондів Товариства. Діяльність Ради Товариства 24. Рада порядкує всіма справами То% вариства і відповідає перед Загальними Зборами за все, що зробить. 25. Рада Товариства складається не меньше, як з пяти членів і трьох кандида% тів, яких вибирають Загальні Збори на три роки. Увага: Число членів Ради і їх кандида% тів може бути змінено постановою За% гальних Зборів. 26. Члени Ради вибирають з поміж се% бе Голову Ради, Заступника голови, Скарб% ника й Писаря і поділяють проміж собою всі инші обовязки, як завідування окре% мими відділами Товариства і т. и. 27. Рада збірається на засідання не меньше одного разу на тиждень в призна% чений день. Увага: Голова Ради, або його заступ% ник повинні скликати засідання Ради, коли про це заявить два члени Ради, Кон% трольна Комісія, або 1/10 частина членів Товариства. 28. Постанови Ради рахуються дійсни% ми, коли на зібранні її було не менше по% ловини плюс один всіх членів Ради. 29. Рада: 1) виконує всі постанови Загальних Зборів Товариства; 2) подaє на Загальні Збори своє спра% воздання й проєкти роботи на другий рік; 3) приймає тих осіб в члени Товари% ства, які про це заявлять; 4) веде списки всіх членів Товариства; 5) має стосунки зо всіма потрібними особами та інституціями від імені Това% риства і являється його заступником скрізь і завжди; 6) збірає і приймає жертви на Товари% ство; 7) впоряжає читання, доклади, виста% ви, гулянки, національні свята, ріжні ве% чорі і все те, через що можна найкраще здійснити завдання Товариства. 30. Крім Ради, Загальні Збори вибира% ють також трьох членів ревізійної Комісії і одного кандидата до них для перевірки справоздань, звітів, а також коштів і май% на Товариства. Про свою роботу ревізійна Комісія складає звіт, який подається на Загальні Збори Товариства. 31. Коли Товариство закривається, то все майно по постанові останніх Загаль% них Зборів Товариства передається одно% му з українських просвітних Товариств. на Тімура Міндіча – фігуранта масштабного розслідування щодо розкрадання близько 100 млн дол. в енергетиці та близького друга президента Володимира Зеленського. Про це повідомив народний депутат Олексій Гонча% ренко, опублікувавши відповідні фотографії. 23 серпня на 86%му році життя помер Леонід Горлач (Коваленко) – відомий ук% раїнський письменник, лавреат Націо% нальної премії України імені Тараса Шев% ченка 2013 року за збірку поезій “Знак розбитого ярма”, автор близько п’ятдеся% ти книг поезії, прози, публіцистики, кри% тики, дитячих творів. Підготував Ігор ЗОЦ
Суспільство · “Окремі відділи дбають про поширення книгозбірні, про улаштування лекцій, вистав та вечорів, про виховання дітей”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Росія використовує брак в України ра% кет для систем Patriot, аби посилювати балістичні обстріли її міст. Німеччина на% магається допомогти Києву вирішити цю проблему. Так, Берлін веде активні пере% говори з європейськими союзниками та американцями, аби забезпечити Україну ракетами для систем Patriot. Про це зая% вив глава МЗС Німеччини Йоганн Ваде% фуль у Києві, повідомляє телеканал 24. 20 серпня, коли Київ оговтувався після масованої російської атаки та рятувальни% ки продовжували пошуки людей під зава% лами, члени Вищої ради правосуддя зібра% лися в ресторані в центрі столиці. Приво% дом стало завершення повноважень члена ВРП Дмитра Лук’янова. Фото та відео із заходу, які є в розпорядженні редакції UA.NEWS, викликали запитання не лише про доречність такого святкування під час трагедії, а й про дотримання самими чле% нами ВРП етичних стандартів суддів. Останки першого голови Організації українських націоналістів (ОУН), пол% ковника Євгена Коновальця 18 серпня перепоховали на Національному військо% вому меморіальному кладовищі (НВМК), що на Київщині. На церемонії були при% сутні керівники держави та низка україн% ських політиків і військових, повідомило “Суспільне”. Володимир Зеленський у промові заявив, що сьогодні "ми поверта% ємо додому видатного сина українського народу", подякувавши патріотам, які "де% сятиліттями берегли пам'ять про Коно% вальця", і всім, для кого повернення пол% ковника в Україну було "справою честі". У Києві напередодні Дня Незалежності з’явилися листівки із зображенням бізнесме%
Пошта “СП” · “Вразила емблема ліцею, де дві початкові літери імені та прізвища Івана Франка з’єдналися в цілісний образ свічки і ключа”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Невгасимий вогонь Франкового Слова

Цей рік у літературному просторі України означений славним іменем велета Слова – Івана Франка. Тримаємо в серці його заповіти)дороговкази, його життєствердні наста) нови. Відтак згадуємо, перечитуємо, досліджуємо. дослідження вчителів україн% ської літератури, історії, пись% менників, спіймала себе на дум% ці: “Як мало ще нами вивчений Іван Якович. Як багато ще попе% реду роботи...” Приємно здивувала випуск% ниця ліцею, а нині доктор філо% софії, доцент кафедри україн% ської мови та славістики Терно% пільського національного педа% гогічного університету імені Во% лодимира Гнатюка – Наталія Матвеєва, котра поділилась сво% їми лінгвістичними спостере% женнями у працях Франка, адже головними темами його виступів у свій час були різка критика по% літики русифікації, протидія по% ширенню так званого “язичія”, спростування поглядів тих, хто заперечував самобутність укра% їнського народу та української мови. На її думку, визначальною рисою наукових праць письмен% ника є практичний підхід до мовних проблем, вільний від надмірної теоретизації та схолас% тичних міркувань. Особливо ви% разно це проявляється в його позиції щодо дискусії про са% мостійний статус української мови. Серед гостей були також письменники Марія Назар, ініціаторка події Жанна Юз% ва, доктор мистецтвознавства Олег Смоляк, педагоги – Ма% рія Шапочка, Наталія Дов% гань та Марія Теравська з гро% мади. Літературно%музична композиція “З Франком у серці...” стала справжньою окрасою заходу. У ній були задіяні танцювальні колекти% ви ліцею. Ірина Павлюк, яка модерувала подію, тішилась за талановитих і юних артис% тів разом із присутніми в ак% товій залі. Знайомство з ліцеєм роз% почалось ще з подвір’я, де в затінку крислатих дерев зас% тигло в камені погруддя Івана Франка. Директорка ліцею Оксана Коцій познайомила гостей із учителями колекти% ву, після чого зав’язалась цікава розмова про життя сучасної школи в умовах непростого сьо% годення. Не можу їх не згадати поіменно, оскільки духовна пра% ця, яку вони вкладають в освіт% ній розвой своїх учнів у часі жас% кої війни, вартує вдячности: Людмила Іванівна Головачук% Реєнт, Ірина Михайлівна Пав% люк, Оксана Ярославівна Мол% чанова, Лілія Іванівна Левицька – вчителі української мови та лі% тератури; Леся Едуардівна Плит% ка, Андрій Богданович Білобран – учителі історії; Володимира Степанівна Рокецька — вчитель% ка музики; Світлана Вікторівна Грицух – заступниця директора з навчальної роботи та Наталія Ярославівна Лацік – заступниця директора з виховної роботи. До слова, стільки майстерно офор% млених патріотичних стендів і розписів, зібраних в одному ос% вітньому закладі, досі ще ніде не зустрічала, тож запитала про їх% нього автора. З’ясувалося, що це художниця з Донеччини Ніна Квіти Каменяреві від письменників Марії Назар та Олега Смоляка Шевчук, яка зараз працює у зга% даному колективі. Вразила її ав% торська робота – емблема ліцею, де дві початкові літери імені та прізвища Івана Франка, з’єднав% шись в цілісний образ свічки і ключа, запроменіли світлонос% ним сяйвом... Кілька слів про музей націо% нально%визвольної боротьби “За Україну, за її волю!”, який діє на базі ліцею. Керує ним вчителька історії, донька політв’язня Леся Іванівна Плитка. До слова, сим% волічну стрічку під час відкриття музею перерізала голова Ліги Ук% раїнських жінок, колишня зв’яз% кова Романа Шухевича пані Да% рія Гусяк (2004). Усе своє життя пані Леся ретельно збирає і збе% рігає важливі експонати героїч% ного минулого і героїчного сьо% годення, аби молодь пам’ятала про важливі історичні віхи ста% новлення нашої державности. У кожного з нас свій Франко, своя Леся, свій Тарас. Про вплив Івана Франка на творчий і жит% тєвий шлях доктора мистецтво% знавства Олега Смоляка присутні на ювілейному за% ході дізнались під час його виступу: “Починаючи з 1990%х років, я постійно ор% ганізовував ювілейні “Франківські читання” на факультеті мистецтв Терно% пільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Поміж декламуванням сту% дентами Франкових вір% шів, звучали й романси ук% раїнських композиторів на його слова, а також інстру% ментальні твори львівських композиторів. Остання складова додавала святко% вого піднесення заходам, розширювала спектр сприймання слухачами на% ціональної музики. У 2016 році провів відкрите семі% нарське заняття зі студен% тами кафедри образотвор% чого мистецтва на тему “Зів’яле листя” Івана Членкиня НСПУ, вчителька української мови і літератури Жанна Юзва під час виступу Франка очима студента%худож% ника”. Присутні на семінарі студен% ти ілюстрували читання Фран% кових віршів власними малюн% ками до них, а водночас комен% тували намальовану художньо% образну символіку. Керівник се% мінару та присутні на ньому сту% денти отримали високу оцінку викладачів. Від початку озна% йомлення із творчістю Івана Франка мене захоплювало (й до сьогодні вабить) неперевершене вміння письменника змальову% вати події, повністю взяті з на% родного життя, та обрамлювати їх неповторними художніми за% собами. А його титанічна праця генерує щоденну мою творчу ді% яльність на ниві українського музикознавства та художньої лі% тератури. І щоразу почуте ім’я Івана Франка додає мені ще більшої снаги й сили для подаль% шої праці, як це робив щоденно Великий Каменяр. Принагідно хочу згадати Франкове: “На дні моїх споми% нів і досі горить той маленький, але міцний вогонь... Це вогонь у кузні мойого батька”. Пам’ятаю% чи ці вікопомні слова, торкні% мось і ми того невидимого Світ% ла, яке ще й досі яскраво пломе% ніє з тієї кузні, “візьмімо” й собі бодай маленьку його часточку – іскорку, поселімо у своє серце, зігріймо нею душу. Бо ж кому, як не нам, нести її, немов Вифлеєм% ський вогник, аби згодом зуміти передати нащадкам. Невгаси% мий вогонь Франкового Слова.
Пошта “СП” · “Вразила емблема ліцею, де дві початкові літери імені та прізвища Івана Франка з’єдналися в цілісний образ свічки і ключа”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Ювілей Волі

Валентина СЕМЕНЯК, м. Тернопіль Урочиста академія з нагоди відзначення ювілейного року Великого Каменяра “З Франком у серці...” відбулась у Підволо% чиському ліцеї імені Івана Фран% ка, що на Тернопіллі. Її учасни% ками стали педагоги, бібліотека% рі, письменники, учні, місцеві жителі. З вітальним словом звер% нулись заступник селищного го% лови Іван Осадчук та начальни% ця відділу освіти Галина Сане% вич. Слухаючи цікаві роздуми% Керівниця музею національно3 визвольної боротьби Леся Плитка Ліс, і степ, і Говерла, І міста, і сади – Україна не вмерла, А живе назавжди! Розсипаються перла, Море рвучко реве – Україна не вмерла, Україна живе! І клейноди, і берла, І пістолі, й шаблі – Україна не вмерла На священній землі! Згуба честі не стерла, Згуба шкіри не здерла, Згуба плоті не зжерла, Згуба духу не сперла, Нас гартують роки – Україна не вмерла І стоїть на віки! Юрій МОСЕНКІС Петро ЧЕГОРКА, Верхівцеве, Січеславщина Я давній шанувальник твор% чості запорізького письменника, краєзнавця, природолюба Кос% тянтина Сушка. Ціную в першу чергу його “хортиціаду” (небага% то%немало аж 12 (!) книжок, присвячених найкрупнішому острову Дніпра, неоціненній перлині планети, справжньому осередку українства). Зачитував% ся історичним романом “Ойку% мена”, екологічним детективом “Інспектор Хорс”, де головний герой пес, “Віщим Степом” – фрагментарною хронікою 20% річних археологічних досліджень у південноукраїнському степу. Працює він, незважаючи на вік патріарха і повселюдну девальва% цію друкованого слова, на диво плідно і різнопланово, майже щорічно даруючи шанувальни% кам (хоча й мізерним накладом або в електронній версії) нові одкровення, народжені небайду% жим серцем. Як то: “трансМІ% СІЯ СЛОВА” – роздуми про су% часний український літератур% ний процес, про місце і роль Слова у нашому житті, “Весняні
Пошта “СП” · “Вразила емблема ліцею, де дві початкові літери імені та прізвища Івана Франка з’єдналися в цілісний образ свічки і ключа”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Шукач істини в нетрях історії запорозьких козаків

пакільці” – есей про космос лю% дини, якій випало народитися, вирости і “вийти в люди” на пів% денних українських теренах. Всіх (їх понад сорок) не перерахуєш. Не проминула моєї уваги й книжка, видана у 2025 році в ки% ївському видавництві “Україн% ський письменник”. Має вона довгу назву з акцентом на пер% шому слові “Дещо про запорозь% ких козаків на тлі загальноприй% нятих уявлень та в руслі тритом% ника академіка Дмитра Явор% ницького “Історія запорізьких козаків”. Основним джерелом для прискіпливого аналізу слугу% вали, звісно, три томи козацько% го батька. Звертався автор до книг Володимира Голобуцького “Запорожское казачество” і “За% порізька Січ в останні часи свого існування”, енциклопедичного видання “Українське козацтво: Мала Енциклопедія”, тритом% ника Пантелеймона Куліша “Исторія возсоединенія Руси”, книжок авторитетних істориків% козакознавців Олени Апанович, Віктора Брехуненка. На кожній сторінці своєї праці (а їх 245) Костянтин Суш% ко, притримуючись платонів% ського принципу про друга Сок% рата та істину, аналізує суттєвий перелік усталених історіографіч% них стереотипів про запорозьке козацтво, натхненно розчищає стежку до здорового глузду і правди. Тож зацікавлений читач діз% нається про те, з чого почався за% порізький козацький рух, якими були склад і чисельність війська низового, наскільки самостій% ним було воно, чи являло собою унікальне явище в світовій історії і як впливало на українське сус% пільство. І багато чого іншого. Прискіпливий Костянтин Сушко з’ясовує походження тер% міна “козак”, вносить ясність з очільниками козацтва, обґрун% товано доводить хибність офі% ційної наукової думки про існу% вання на Хортиці першої Запо% розької Січі, згадок про яку не знаходимо ні в літературних, ні в документальних джерелах (Ли% товська метрика, Е. Лясота, Г. Л. Боплан, Самовидець, С. Ве% личко), визначає місце в історії постаті князя Дмитра Вишне% вецького (в оцінках його навіть шановний Д. І. Яворницький помилявся – аж ніякий він не “козак Байда”). Автор, відхрещуючись від ро% мантичної ідеалізації козацтва в українській історіографії, закли% кає думати, порівнювати, аналі% зувати, не зважаючи на автори% тети, викликає на дискусію ди% сертантів, що розплодилися. Не залишає поза увагою Кос% тянтин Сушко і власний гіркий досвід розбудови українства під час керівництва національним за% повідником “Хортиця”. В окре% мому розділі розвінчує археоло% гічний міф про “запорозьку чай% ку” і пов’язану з ним суєту – під% йом і псевдоідентифікацію судна часів російсько%турецької війни. Розділ “Так хто ж він, козак Мамай?” – іронічне розміркову% вання про збірний, ідеалізова% ний образ в українській культурі, який має глибоке коріння. Як висновок у післямові ав% тор пропонує: “Історію запорізь% ких козаків в трьох томах і в пе% рекладі Івана Сварника варто б переписати. Уважно, зберігаючи стиль автора, але… 1. Помітно скоротити. 2. Виправити факто% логічну неузгодженість. 3. Нове видання оснастити вагомими і гранично фаховими, науковими коментарями”. Агов! Козакознавці, шановне наукове співтовариство! Може, варто прислухатись до точки зо% ру єретика%дилетанта із Запо% ріжжя! Адже слова “істина” та “історія” хоча й мають різне по% ходження (істина – слов’янське, від “те, що існує”, а історія – грецьке, від “дослідження, знан% ня”), але є фундаментальними цеглинами в будівлі науки. Обидва слова прагнуть відповіс% ти на запитання “Як було на% справді?”. Істина встановлює об’єктивну реальність, а історія – достовірну хроніку подій ми% нулого. А щоб у цьому перекона% тись, раджу придбати книжку “Дещо про запорозьких коза% ків…”. Телефон (098) 249%98%93.
Український шлях · “Як важливо, казали правнуки, що сліди героїчної загибелі їхнього прадіда не згубилися, і зв’язок поколінь триває”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Таємний сад Миколи Процюка

Галина ДАЦЮК, журналістка Закінчення. Початок в ч.ч. 30–31 за 2026 р. Книжка як подорож до себе Тут закодована ще й внутрішня домінанта пана Миколи Процюка. У понятті “таємний сад” – його багаторічна праця над рукописом, пошуки, роздуми, хвилювання, сум, трагедія сина, що ріс без батька, і радість, що знайшов його. Тут бажання мати книжку і водночас гранична вимогливість до себе як до автора – чи правдиво і цікаво написав? Серед “таємного саду” – рішення запропонувати рукопис мені. Чому мені? Ми не були з паном Миколою друзями. Я була для нього ведучою прямоефірних передач на Радіо Культура, які він постійно слухав і часом озивався з коментарем. Він чув, що багато передач я присвячую історії національно-визвольних змагань. Знав, що родом я з Кордишева. Здається мені, що рухали його вчинком блискуча інтуїція і віра в те, що на журналістку із села, де героїчно загинув тато, можна покластися. Очевидно, з рукописом автор вже звертався до видавництв, письменників, зрештою, був співорганізатором Спілки офіцерів України, яка мала досвід видання книжок. Проте книжка не вийшла. Думаю, що відмови впиралися в аргументи “нема грошей” і “не на часі”. Тож готувати до друку рукопис, який автор назвав “Хроніка подвигу Василя Процюка-Кропиви”, довелося мені. Заголовок “Воскресіння через пів століття” дала на правах редакторки. Залишила в назві і “Хроніку…” як підзаголовок. У мить, коли 3 квітня 2024 р. прилетіло болюче повідомлення про відхід пана Миколи до Бога, найперше подумала про книжку. На прощанні в Патріаршому соборі на Лівобережжі пообіцяла, що книжка буде, навіть якщо видам її у кількох екземплярах для архіву. Тоді ж познайомилася з дивовижною родиною пана Миколи, яка одразу запевнила, що підтримають власним коштом друк. А в червні 2024-го ми з донькою пані Миколи Іриною Процюк і онукою Іванною Божок поїхали на Волинь. І почалася новітня історія шляху книжки до читачів. Мені здається, що навігацію проклав ще за життя сам автор. І тут ще одна його утаємничена мета. Думається, що в глибині серця пан Микола дуже хотів, аби родина – діти та онуки – відчули значимість його синівської праці, його старань у пошуках правди про батька. Напевно ж йому важливо було вкласти у пам’ять роду про рід цей подвиг, це лицарство, цю самопосвяту Василя Процюка, віддані боротьбі за самостійну Україну. Миколі Васильовичу важливо було, щоб і суспільство зрозуміло вагу жертовного молодого життя батька, який загинув заради свободи рідного краю. Переживши власну трансформацію ідентичності, ставши тим, ким мав стати – “українцем, сином великого народу”, пан Микола вливав правду і силу у родовий код для своїх нащадків. От про що йдеться на сторінках “Воскресіння…” і між рядками тексту. Може, тому було мені так емоційно важко готувати книжку до друку. Бо йшлося не лише про технічну підготовку, тут важило потрапляння у сенси і сліди, у суголосся думки, підтекстів і задуму автора. Що ми віддаємо у друк? Хроніку одного подвигу? Так! Але цю книжку тримають не лише події і факти. Вона освячена щирими синівськими почуттями. Розмовами з батьком, які могли б бути. Освідчення батькові і вдячність за життя. Намаганнями довести Татові і пояснити своє життя, що відбулося не даремно, бо ж “я став тим, ким мав стати, Тату”. І мені довелося пережити ці емоції разом з автором, маю таку особливість. І в цьому найглибший сенс книжки. Бо ця книжка – Дорога до себе. Вона загалом – дорога. Вона рухає нас, звертає до минулого, повертає до місць пам’яті і дає наснагу на майбутнє. Родина, яка видала книжку, а тепер частинкою зібралася на презентацію, теж пройшла за ці дні шлях до себе. І вже навічно закарбувала в пам’яті передання Тата і Дідуся. Бо, так, це передання таємного саду. Де тепер родитиме особлива любов. Як сота меду і сльози До слова, усі наші презентації освячувалися щирими почуттями, і це надавало подіям життя. Хвилюючою видалася презентація книжки в Кордишеві 1 серпня, удень Маковія. Зранку з родиною Миколи Процюка – донькою Іриною та онуками Іванною і Павлом – ми освятили мед у нашому храмі Покрови Богородиці, який віднедавна належить до Православної Церкви України. Я пам’ятаю її з дитинства, коли приходила разом з бабусею Наталкою на таємничі Богослужіння, що пахли ладаном і воском, а святі з розписів дивилися на мене надто пильно, від чого хотілося відвести погляд. У вікна з кольоровим склом заглядало сонце, а купол був такий високий, що здавалося впирався у небо. Вже 15 років наш храм для мене асоціюється з повстанською криївкою. Саме тут, як з’ясувалося через багато років, було укриття і штаб повстанського підпілля. У 2011 році на криївку натрапили, коли обстежували покрівлю храму. Спочатку знайшли одне відділення, а згодом – ще одне. Є припущення, що тут у 1943–1945 рр. перебували повстанці і не просто переховувалися, а боролися. Маленький щільно замаскований отвір беріг таємницю майже 60 років. А між тим тут виявили справжній скарб, який назвали “Бандерівською скринею”. Книжки, листівки, документи, накази, записки, вирізки з газет, пляшечки з-під ліків, ліхтарик, залишки шинелі, одягу. Ці безцінні експонати нині зберігаються в Шумському краєзнавчому музеї, і ми їх напередодні подивилися. Нині ж після служби Божої ми піднялися високо по сходах храму і побачили криївку – не звичайну, земляну, а “небесну”, чи не єдину таку у світі. Заглянули в цей надзвичайно незручний, напевно ж гарячий вдень і холодний вночі небезпечний притулок. Який слугував водночас добрим спостережним пунктом, звідки відкривався простір аж до сусідніх сіл. Я впевнена, що про криївку знав командир Кропива. І може, 1944 року, пробираючись з побратимами з Антонівецьких лісів на захід, начальник штабу УПА-Південь Василь Процюк мав на меті вийти у Кордишеві на зв’язок. А може, й знайти тимчасовий притулок у криївці під куполом храму. Під омофором Покрови Богородиці. Правда воскресає повільно. Але відкривається всім, хто її шукає. Винагородою за пошуки постає справедливість. …На зустріч з правдою громада Кордишева пішла одразу після Божественної літургії. Зібралися у прекрасному приміщенні школи, яке запропонувала директорка школи Інна Михайлівна Кулієва, дякуємо їй безмежно. У нашому селі на Тернопіллі 13 травня 1944 року героїчно загинув у боротьбі за волю України Василь Процюк-Кропива. Ви розумієте, як хвилююче тут, на волинській землі, було презентувати книжку Миколи Процюка “Воскресіння через пів століття”. У селі, де автор книжки бував не раз, і яке стало для нього рідним. Піс- Раритетні експонати з “Бандерівської скрині”, віднайденої в селі Кордишів у криївці під куполом храму Покрови Богородиці ля презентації Кордишів став рідним і для доньки та онуків пана Миколи. То була золота година щирої розмови, омита сльозою. Цілющий букетик Маковія, освячений в Храмі. Молитва і Славень. То був день, вибраний Богом у пам’ять наших Героїв. Які покликали послухати історію батька і сина, що нікого не залишила байдужим. Мої земляки знали передання про цю подію як історію про УПА. А сьогодні, через багато літ, вона постала для людей не лише пам’яттю, а й життям. З величезною увагою в тиші слухали мої краяни розповідь родини Процюків про те, як багато для них важить Україна, як вони намагаються розповідати правду про нинішню російсько-українську війну своєму оточенню за кордоном. Як важливо, що тут пам’ятають і шанують подвиг командира Кропиви. Як важливо, казали правнуки, що сліди героїчної загибелі їхнього прадіда не згубилися, і зв’язок поколінь триває. Книжка стала своєрідною зв’язковою. Пані Віра Романова пригадала, що бачила одного разу пана Миколу Процюка, і то була незабутня зустріч. Син самого Кропиви! Були тут і ті, хто брав участь в урочистому перепохованні Василя Процюка-Кропиви з побратимом 1994 року у Шумську. Серед учасників презентації були літні люди і школярі. Особлива вдячність моїм землякам, які миттєво розкупили всі привезені на презентацію книжки. Тепер вони, як реліквії зберігаються у багатьох кордишівських родинах. Вдячність голові Кордишівської громади Валентині Бабій за допомогу в усьому. “Там лежать наші хлопці…” Після презентації ми піднялися на пагорб героїчної загибелі Василя Процюка, де він був підпільно похований 1944 р. Могилу якого доглядали навіть у небезпечні часи, коли герої УПА були затавровані радянською системою і визнані небезпечними злочинцями. Після того, як Микола Процюк знайшов поховання свого батька Василя Процюка та ідентифікував, командир Кропива був перепохований з почестями у Шумську 1994 р. У Кордишеві на пагорбі встановлено пам’ятну таблицю, хрест. Місце доглянуте, обсаджене чорнобривцями, тут є лавки і столик. Часом хрест обв’язують вишитим рушником. Звідси село, довколишні ліси, луг, поля видно, скільки око сягне. Звідси видно – колись це проглядалося значно чіткіше – наше колишнє обійстя, куди мене, щойно народжену, принесли з сільського медпункту. Я підростала попід цією білою крейдяною горою і часто чула в дитинстві від тата: “Там поховані наші хлопці…”. Ця фраза була для мне великою таємницею. Може, як для Миколи Васильовича – “таємним садом”. Дорослішання формувалося між двох світів – видимим і недомовленим. Про це я написала в книжці “Жіноча справа” (Г. Дацюк, А. Лукащук, ВД “Букрек”, 2021). “Видимою була краса на берегах Вілії, старі вільхи, пахуча лепеха, сині півники і голубі незабудки в лузі. Смачними і холодними були джерела, вічними ліси, ста- Сьогодні ми завершуємо публікацію матеріалів, присвячених тур-презентаціям книжки Миколи Процюка “Воскресіння через пів століття” (редакторка-упорядниця Г. Дацюк), ВД “Букрек”, 2025. 240 с. Я назвала її “Таємний сад Миколи Процюка”, зафіксувавши тут не лише історію подвигу лицаря УПА Василя Процюка-Кропиви. Родина Миколи Процюка з учасниками презентації книжки в Музеї національно-визвольної боротьби Тернопільщини, Тернопіль, 3 серпня 2026 р. Кордишівська громада щиро зустрічає дорогих гостей — нащадків начальника штабу УПА- Південь Василя Процюка, який героїчно загинув у селі 13 травня 1944 р.
Український шлях · “Вона повертає голос поколінню, яке десятиліттями намагалися позбавити права на власну історію”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

рими люди, вродливими тато з мамою. Далекою – гребля з млином, а ще дальшою – церква на горбку в селі. Видимі люди ходили повз нашу хату до храму і до лавки – з-за греблі в село. Ми жили за греблею, де видимо сідало буханцем у небесну піч вечірнє сонце. “Невидимими” були події, що розгорталися в селі за якийсь десяток літ перед моїм народженням і про які вічно говорилося стишено. Недомовки свідчили про таємницю, яка мучила всіх, але яку ніхто не збирався ні відкривати, ні пояснювати. Було незрозуміло, чому після промовленої татом фрази – “у селі Антонівці”, – наступала тиша. “От хлопці там були! А катюги село вивезли і церкву спалили”. У шкільних підручниках не йшлося ні про спалені храми, ні навмисне засаджені лісом цвинтарі, ні примусово вивезені родини. Щоправда, пролітало серед приїжджих – “всі ви тут бандери”, тобто хижі люди, без грама любові в серці. Що це означало? За селами й хуторами Котлярівка, Антонівці, Котячин стояли не лише географічні назви, а якась печать. Мої однокласники з Голибіс були народжені в Магадані, Сиктивкарі. Чому? “Бо батьки Люби Гранюк сиділи”. За що? “Були в бандерах”. Протиріччя розривали шаблони і рвали серце. “Наш Федько застрілився в криївці, щоб у чекістські лапи не попасти”… На горі, “коло Петра”, – могила, там лежать наші хлопці… Когось забрали, хтось здав, когось випустили. “Як їх там, бідних, катували! І за що, скажи?”. Все це осідало на дні душі, входило в плоть. З роками ставало зрозумілим, що ці болючі історії торкаються чи не всіх кордишівських родин. Що ці історії простираються з Кордишева до Магадана, Сиктивкара, Кемерова, Норильська. Що складають вони окрему сторінку боротьби за незалежність України, наслідки якої кровоточитимуть і водночас підноситимуть дух ще багато літ”. Через багато років я дізнаюся, що у нашому селі діяло потужне підпілля ОУН. Була створена жіноча станична організація, яка нараховувала близько 20 юначок. Вони були зв’язковими, збирали продукти, заготовляли ліки, в’язали теплий одяг для повстанців. Вони носили грипси у дупло липи біля храму. Усі вони були ув’язнені і відправлені до страшного ГУЛАГу. Згодом до Сибіру були відправлені їхні родини. Проте ця історія не лише про жахи тоталітарної московської системи. Вона про чин служіння і самопосвяти, про героїзм і незламність, що підносить дух. Книжка Миколи Процюка теж належить до книг, які підносять дух. І я сто разів повторюю, що дякую долі і світлої пам’яті панові Миколі Процюку за зустріч на Хрещатику, 26, коли він приніс свій рукопис. Війна, потім хвороба зупинили шлях книжки до читачів. Проте, це була тільки зупинка, яка зарядила книжку новими сенсами. Бо її шлях тільки розпочався. …Радію, що у Медовий Спас разом із дорогими земляками і родиною автора Іриною Процюк, Іванкою Божок, Павлом Божком ми набралися сили любові до України, що гаряча, як високе сонце серпня. Героям слава і пам’ять довічна! “А ти, славна Україно, не забудь за мене...” А 3 серпня в Тернополі в Музеї національно-визвольної боротьби Тернопільщини ми завершили п’ятиденний тур презентацій книжки Миколи Процюка “Воскресіння через пів століття” (упорядниця-редакторка Г. Дацюк, ВД “Букрек”, 2025). Нагадаю, що автор книжки Микола Процюк (1939–2024), підполковник, громадський діяч, один із засновників Спілки офіцерів України, син начальника штабу УПА-“Південь” Василя Процюка (“Кропиви”) – двічі Лицаря Золотого Хреста бойової заслуги 1-го класу. Захід модерував директор музею Євген Філь. Ведуча – журналістка, редакторка та упорядниця книги Галина Дацюк. До слова були запрошені: Світлана Байталюк – директорка департаменту культури та туризму Тернопільської ОВА; Анатолій Лукащук – спеціаліст департаменту культури та туризму Тернопільської ОВА; Людмила Строцень – заступниця директора Тернопільського обласного центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини; Володимир Салук – старший науковий співробітник Тернопільського обласного центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини; Петро Шимків – голова Тернопільського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; отець Іван Андрій Говера – священник УГКЦ, митрофорний протоієрей, доктор богослов’я, член Національної спілки письменників України та ін. Зворушливими стали виступи доньки Миколи Процюка та онуки Василя Процюка – Ірини Процюк, а також праонуків “Кропиви” – Іванни Божок із Франції та Павла Божка з Данії. Вони поділилися родинними спогадами та розповіли про значення збереження пам’яті про своїх предків. Захід об’єднав істориків, краєзнавців, військовослужбовців, представників громадськості та всіх, хто цікавиться історією українського визвольного руху. Присутні мали змогу поспілкуватися з учасниками презентації, поставити запитання та придбати книгу. Щиро дякую Музею національно-визвольної боротьби Тернопільщини за місце сили, запропоноване для презентації. Дякую за глибоке висвітлення події “Тернопільським новинам-Терен” та іншим тернопільським медія. Наші воїни охороняли нас на шляху Книжки до своїх читачів. Тримали небо, щоб ми рухалися і тримали стрій. Героям слава. Пам’ять вічна тим, кого вбила росія... Не забудемо ніколи. Тут деякі відгуки про презентацію. Ірина Скасків: – “Зробити книжку – обезсмертити життя людини на землі”, – сказала під час презентації книги “Воскресіння через пів століття” редакторка-упорядниця Галина Дацюк. Вважаю, саме це вдалося всім, хто був причетний до народження цього видання: обезсмертити постать командира УПА Василя Процюка (“Кропиви”), зберегти пам’ять про родину, про ціле покоління, про історію, яку ми не маємо права забути. “Серцем, любов’ю, сльозою, великим бажанням я робила цю книгу”, — такими словами описала свою роботу пані Галина. Прикро, що мрія і справа Миколи Процюка, який усе життя збирав матеріали, шукав правду про батька і прагнув, щоб ця книга побачила світ, здійснилися вже після його смерті. Особливо зворушило слухати доньку автора Ірину, яка зі сльозами на очах ділилася пережитим. Зворушили й онуки, які, живучи за кордоном, розповідають про Україну, Голодомор і історію своєї родини. У такі моменти особливо відчуваєш: пам’ять має обличчя, голос і серце тих, хто передає її далі. Для мене ця зустріч стала часом, наповненим змістом, роздумами й пізнанням. Символічно, що ця історія прозвучала саме в стінах Музею національно-визвольної боротьби Тернопільщини — місця, де воскресають імена, події та пам’ять поколінь. Вікторія Дайвер, кореспондентка, оглядачка новин: – У Тернополі презентували книгу про видатного військового діяча УПА Василя Процюка. Символічно, що подія відбулася саме у Музеї національно-визвольної боротьби Тернопільщини – місці, де оживають імена, події та долі людей, які творили шлях України до свободи. Особливий тон зустрічі задали звуки бандури, що наповнили залу атмосферою шани, пам’яті та глибокої причетності до української історії. Книга “Воскресіння через пів століття” розповідає про Василя Процюка (“Кропиву”) – начальника штабу УПА-Південь, двічі Лицаря Золотого Хреста Бойової Заслуги І класу. Водночас це й історія його сина Миколи – людини, яка все життя шукала правду про свого батька. Востаннє він бачив батька ще маленькою дитиною. Після цього Василь Процюк зник безвісти. У радянські часи пошуки правди були небезпечними, але вже в незалежній Україні син продовжив їх: збирав матеріали, вивчав документи, відновлював родинний і національний літопис. Саме цей багаторічний пошук став основою видання. Рукопис Микола Процюк передав редакторці-упорядниці Галині Дацюк із надією, що видання побачить світ. Книжка вийшла у видавництві “Букрек” у 2025 році, на жаль, вже після смерті автора. Про свою працю Галина Дацюк сказала просто й щиро: “Серцем, любов’ю, сльозою, великим бажанням я робила цю книгу”. Особливо зворушливими були виступи рідних автора. Донька Миколи Процюка пані Ірина, зі сльозами на очах ділилася сімейними спогадами та непростим шляхом до здійснення батькової мрії. Онуки Іванна Божок та Павло Божок, які нині теж живуть за кордоном, розповіли, що продовжують знайомити європейців з історією України, Голодомором та історією власної родини. Так пам’ять однієї родини стає частиною спільної пам’яті, яку передають уже наступні покоління, навіть далеко від України. До слова, для родини ця поїздка на Тернопільщину набула особливого символічного значення. Разом із Галиною Дацюк рідня побувала також в Кордишеві (селі, де загинув Василь Процюк (“Кропива”), вшанували його пам’ять на місці перепоховання у Шумську. Презентації, які відбулися і там, стали не лише зустрічами з читачами, а й нагодою пройти шляхами, пов’язаними з долею її головного героя. Розповідь про Василя Процюка та його побратимів доповнив краєзнавець Анатолій Лукащук. Спираючись на архівні матеріали та багаторічні дослідження, він поділився історичними фактами про події, що розгорталися на цих теренах уроки національно-визвольної боротьби. Особливим був і духовний вимір зустрічі. Завершилася презентація молитвою Біля Пам’ятного знаку, на місці героїчної загибелі Василя Процюка-Кропиви, — його правнуки Іванна та Павло Божки та словом отця Андрія Івана Говери, який виховувався в підпіллі Української грекокатолицької церкви та досліджує її історію. Слово священника стала ще одним нагадуванням про силу віри, стійкості та збереження пам’яті. “Воскресіння через пів століття” повертає не лише ім’я Василя Процюка. Вона повертає голос поколінню, яке десятиліттями намагалися позбавити права на власну історію. Такі книги не дозволяють минулому стати мовчанням, допомагають сучасникам краще зрозуміти ціну української свободи й зберігають пам’ять для майбутніх поколінь. *** Тур-презентації книжки Миколи Процюка завершилися. Родина повезла враження в Данію, Францію, поділилася з рідними у США. Нашу мандрівку широко висвітлили медіа, найширше – рідне “Слово Просвіти”. Коли тепер осмислюєш задуману і здійснену подорож з далеких світів в Україну, зокрема, Київ і Тернопілля, то виходить суцільне щастя з пекучою сльозою. Виходять дивовижні зустрічі, освідчення, захоплення, “з журбою радість”. Екстраполюючи події, висвітлені в книжці, на події нинішні, знаходиш ті ж сенси. Тут бачиш щиру сповідь не одного сина, а карби тисяч подібних синівських доль, яких загонить у сирітство москва. Проте вбивши батьків, росія не здатна знищити їхні імена, а дітей позбавити пам’яті. Бо для нас вони герої, нащадки лицарів Української Повстанської Армії. Пам’ять про них воскресає щоразу, коли народжуються такі книжки, як “Воскресіння через пів століття” Миколи Процюка. Слава Україні! Героям слава! *** Наклад книжки ми одержали 24 серпня 2025 р. – у День Незалежності України. Через рік, 24 серпня 2026 р., я дописую розповідь про її унікальну дорогу до читачів. За цей час Книжка зустрілася з сотнями людей. Тепер вона стоїть, як вартова правди, на полицях багатьох бібліотек. Безкоштовно родина подарувала книжки громадським організаціям, товариствам, музеям, бібліотекам, щоб пізнавати правду про Лицарів, які боролися за незалежність України. Я ж щаслива, що пізнала не лише історію подвигу Командира Кропиви, а й зустріла шляхетних, світлих, розумних онуків і правнуків його, з якими стали ріднею по духу. Вони гідні нащадки славного роду Процюків, які плекають Сад любові до України, де б не були. Дякую, дорогі Ірино, Іванно, Павле, за незабутню дорогу до Книжки і з Книжкою. Нехай веде ця дорога до Перемоги України. Світлина про унікальну подію у файному місті Тернопіль під час зустрічі з Книжкою і родиною славного командира Кропиви, що приїхала з Данії та Франції
Національна еліта · “Прагнучи бути іншим, обрав собі псевдонім Мирон, бо так, зважаючи на день хрещення (17 серпня), його змалку називали”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

позбавлена власного голосу нація виступає “в ролі ковад% ла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі крілика, на якому різні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх екс% периментів”. Сучасники, на жаль, не доросли до такого світорозу% міння, що й спостеріг С. Пет% люра у своїх мініатюрах, за% мислюючись над життєвою і творчою драмою І. Франка, який, за спостереженням Д. Чижевського, в очах загалу “був соціалістом і тому багато галицьких письменників три% малися від нього осторонь, а інші були навіть його одвер% тими ворогами”. Самотній голос лунав у велелюдній пус% телі і мало ким був почутий. Йдеться про РУРП, про не% дозрілий електорат, про схильну до компромісів “На% родну раду” (Ю. Романчук, Н. Вахнянин, О. Барвінський), котра уклала з намісником Гали% чини графом К. Бадені й поляка% ми угоду про співробітництво (1890), оголосили колаборант% ську “нову еру”, зчинила галас з приводу появи збірки оповідань “Obrazki Galicyjskie” (1897) І. Франка з викривальною пе% редмовою “Nieco о sobie samym”, спрямованою проти “патентованих патріотів”. Автор шокував їх самозізнанням (“Признаюсь у ще більшому грі% ху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патен% товані патріоти”), доводив, що любити національну “історію дуже важко, бо майже на кожно% му кроці треба б хіба плакати над нею”, порушував далеко не ри% торичне, важливе для українства питання: “Чи, може, маю люби% ти Русь як расу – цю расу обваж% нілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного жит% тя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізно% роднішого сорту?”. Колаборант Ю. Романчук, розуміючи, що він був адресатом інвективи, відповів у газеті “Ді% ло” роздратованою статтею “Смутна поява”. Категоричною реакцією на неї була відповідь “Декілька афоризмів у альбум “Ділу”” І. Франка, який сфор% мулював таку максиму: “хто твердить: люблю свій народ, а не сповняє своїх обов’язків зглядом свого народу – брехню твер% дить”. Тоді ж у віденському жур% налі “Die Zeit” (1897. – №136) з’явилася публікація “Ein Dic% hter des Verrattes” (1898) про А. Міцкевича, що зачепила за живе польську гонорову інтелігенцію, викриту за угодовство, внаслідок чого І. Франка звільнили з робо% ти в редакції газети “Kurjer Lwowski”, виключили з поль% ського “Товариства історично% го” у Львові, звинуватили у… “валенродизмі”. Деструктивна атмосфера довкола І. Франка, започаткова% на першим арештом за пропа% ганду соціалістичних ідей у жур% налі “Друг” (червень 1877; про% вів в ув’язненні дев’ять місяців), підкріплена другим (березень 1880, нібито за порушення пас% портного режиму) і третім (1889, напередодні виборів до Галиць% кого сойму) арештами, нестрим%
Національна еліта · “Прагнучи бути іншим, обрав собі псевдонім Мирон, бо так, зважаючи на день хрещення (17 серпня), його змалку називали”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Самотність Івана Франка на велелюдді Івану Франку – 170!

Юрій КОВАЛІВ, лавреат Шевченківської премії Українська література, за по% ширеним уявленням, має родин% ний сенс, як у народній моделі світу. Зазвичай її очолює батько: “Котляревський був духовим батьком Шевченка, Шевченко – Франка” (Ю. Шерех). Така вер% сія не завжди відповідає реаліям. Коли більшість письменників після смерті Т. Шевченка перебу% вала під потужним впливом його поезії, ранній І. Франко (збірка “Баляды и росказы”, 1976) оми% нув її, але “з галицькою, в біль% шій мірі книжною, не розійшов% ся” (М. Євшан). Він обрав особ% ливий шлях у літературі, відмін% ний від віршувань пошевченків% ської доби, близький до пізнього романтизму в дусі Генріха Гайне, “фактично відмежувався від реа% лізму як принципу естетики та способу художнього зображен% ня” (Історія української літерату% ри ХІХ століття: У 2 кн. – Кн. 2, 2005) аби згодом стати ревним послідовником цього напряму, а по тому критично його перегля% нути у фарватері нових ідейно% естетичних зрушень межі ХІХ – ХХ ст. Вірш “Наймит” (1877), надрукований у журналі “Друг”, засвідчив стильову переорієнта% цію І. Франка переломного пері% оду. Опинившись під впливом М. Драгоманова, поет переходив на реалістичну платформу, по% неофітськи захопився модною на той час соціалістичною літерату% рою (М. Євшан), драгоманов% ським космополітизмом в полі% тиці, натуралізмом в мистецтві, атеїзмом в релігії, аби невдовзі їх заперечити, переймався праг% ненням “служити інтересам мого рідного народу та загальнолюд% ським поступовим гуманним ін% тересам”, котре також зазнає до% корінного перегляду. Можна знайти чимало спіль% них характеристик у Т. Шевчен% ка й І. Франка, в їхній універ% сальній різножанровій літера% турній творчості, у структуру% ванні художньо%теоретичного мислення, у формуванні кон% цепції національного буття, у прогностичній моделі україн% ського світу, відшуковувати ти% пологічні ряди їхнього життя ідолі творчої особистості у кон% тексті доби, у персоніфікації їх символами Кобзаря і Каменяра, але визначальним виявляється інше, що спостеріг у літератур% но%критичних мініатюрах “Не% забутні” (1918) проникливий С. Петлюра, який познайомився з І. Франком у Львові (1904–1905). Він один з перших вказав на безпросвітну самот% ність І. Франка, що її перед цим переживав Т. Шевченко, який також вростав у свою добу, фор% мував її концепцію. Вона позна% чилася на Кирило%Мефодіїв% ському братстві, на формуванні національної свідомості, пере% ростала сучасників, екстраполю% вала майбутнє пробудження Ук% раїни. Але варто згадати гіркотне зізнання поета під час заслання: “Ніхто не гавкне, не лайне, / Не% наче не було мене”. І воно дале% ко не особистісне. Вражений творчою багато% гранністю І. Франка — поета “національної честі і національ% ної самоповаги” та неприхова% ного й гіркого “національного сорому, але не того, що спалахне і погасне в чаду загального піду% паду, а того, що революціонізує свідомість, примушує зазирнути у власну душу і запалюється по% лум’ям відродження”, С. Петлю% ра, як ніхто, збагнув страждання письменника, змушеного займа% тися політикою, знаючи напе% ред, що спільнота, якій віддано найкращі помисли, не спромож% на адекватно прийняти їх: “Не вір, що люд твої заслуги пощи% тає, / Що задля них одну дрібну провину / Тобі простить! Він су% дить, не питає”. Зацитовані в мі% ніатюрі рядки з вірша “Як тра% питься тобі в громадськім ді% лі…”, вперше надрукованого у збірці “Semper tiro” (розділ “Із Книги Кааф”), стосувалися ви% борів до Віденського парламенту (1898), коли поет втретє (після 1895, 1897) на додаткових вибо% рах в окрузі Тернопіль–Зба% раж–Скалат проходив від Русь% ко%української радикальної пар% тії, котра обстоювала створення Галицької автономної області (мінімум), соборної України (максимум). На жаль, електорат, підкуплений і настраханий, ма% ніпульований цинічною владою, не готовий до державницького мислення, провалив його канди% датуру ( з перевагою у десять го% лосів виграв повітовий лікар). Сповнений розчарування, І. Франко дійшов висновку, що мета не збігається з результатом, що поводареві народу не варто сподіватися “ніколи / На княжу ласку й на народну вдячність”: “І знай, коли щасливую годину / Ти прозівав, щоб інших взять під ноги, / Тебе самого безпощадно в глину / Затопчуть, як камінчик в брук дороги”. І. Франко, замолоду будучи “соціалістом по симпатії, як му% жик”, під час “партіад” велику надію покладав на Русько%укра% їнську радикальну партію (І. Франко, М. Павлик, Є. Ле% вицький, С. Данилович та ін.; 1890). Завдяки йому її продумана програма вбачала, на відміну від марксизму, революційний еле% мент не в пролетаріаті, а в селя% нах, виявляла у них активну сус% пільно%політичну силу Галичи% ни, доводила, що “в справах на% ціональних змагати буде до під% несення національної самосві% домості і солідарності в масах усього русько%українського лю% ду” (Українська суспільно%полі% тична думка в двадцятому сто% літті. — Т. 1, 1983). РУРП не вит% римала випробування дійсністю, після провалу з голосуванням розпалася на чотири утворення (1898), у чому щойно однопар% тійці звинувачували І. Франка: “лідеру національної думки було вказано на двері”; найближчий побратим М. Павлик назвав йо% го “політичним трупом” (Р. Го% рак). Рік перед тим І. Франко з болем зізнавався у листі до того ж М. Павлика (18 травня 1897): “Надто на мене заходить часто психічна неміч, якась дика туга, що й жити не хочеться”. Анало% гійні настрої позначилися на лі% риці поета: “З дрібних шпигань мої повстали рани, / Частками жерла моє серце туга”. Попри партійну кризу І. Франко критично переосмис% лював поняття “науковий соціа% лізм” К. Маркса, Ф. Енгельса, ще у статті “Із історії робітниць% кого руху в Австрії” (1886) попе% реджав, що марксівська “філо% софська” доктрина містить у собі небезпечну для людства “ідею деспотизму та по% неволення не тільки тіл, але ще більше душ, ду% мок людських” . Будучи противником “всемож% ної сили держави”, “на% родної держави”, нав’язуваної Ф. Енгель% сом, котра “сталась би величезною народною тюрмою”, І. Франко послідовно обстоював права конкретної люди% ни, у статті “Що таке поступ?” (1903) заявляв, що “власна воля і власна думка кожного чоловіка мусіла би щезнути, за% нидіти, бо ану держава признає її шкідливою, не потрібною”. На жаль, ні сучасники, ні нащад% ки не прислухалися до перестороги письменника. І. Франко застерігав від жонг% лювання марксистською термі% нологією, радив Ю. Бачинсько% му бути обачнішим при вживанні вердиктів на кшталт “релігія – це витвір буржуазії, національність — це витвір буржуазії, національ% на держава – це витвір буржуазії” (критичний відгук на брошуру “Україна irredenta”, 1895). У пе% редмові до збірки “Мій Ізмарагд” він обстоював модель “націо% нальної самостійності в усякому погляді, культурнім і політич% нім”, шляхи до якої “лежать просто таки під нашими ногами і що тільки від нашої свідомости цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми піде% мо тими стежками до нього, чи може звернемо на зовсім інші стежки”. Те, що у його свідомос% ті містилися дві несумісні – марк% систська і національна – ідеоло% гії, не мало суперечності для се% цесійного психотипу, який пере% бував у драматичному діалозі із самим собою, що психотерапев% ти прийняли б за біполярний синдром. Ця амбівалентність з’явилася ще в ранній період творчості І. Франка, коли він, прагнучи бути іншим, вийти за межі себе, обрав собі псевдонім Мирон, бо так, зважаючи на день хрещення (17 серпня), який збіг% ся з днем однойменного велико% мученика, його змалку називали, “щоб уберегти від смерті” (Я. Грицак). Друге ім’я стало симво% лом та реальністю творчості і життя письменника, виконувало компенсаційну функцію маски у його творах, спонукало до ос% мислення правочинності такого прийму. Аналізуючи сутність людської натури, зокрема твор% чої, посилаючись на спостере% ження М. Дессуара (“Подвійне “я””, 1896), пам’ятаючи лекції Ю. Охровича – викладача Львів% ського університету, І. Франко був переконаний, що “кожний чоловік, окрім свідомого я, му% сить мати в своїм нутрі ще якесь друге “я”, котре має окрему сві% домість і пам’ять, свій окремий суд, своє почуття, свій вибір, свою заставу і своє ділання – од% ним словом, має всі прикмети, що становлять психічну особу”. Діалектика Я і не%Я (інший) вип% равдовує появу “двійників” у лі% тературі, корегує уявлення про “цілого чоловіка”, але мимоволі інспірує прояви дворушництва (Б. Тихолоз), може сягати кон% фліктного сенсу, як у Франково% му випадку, між соціалізмом і на% ціоналізмом, унаочненому фігу% рою Мирона – концепційного alter ego автора, котрий щиро сподівався, що “соціалістичний лад зовсім не противний націо% нальному розвиткові”. Невипад% ково майже одночасно у доробку письменника з’являлися ідейно несумісні твори націоналістич% ного й соціалістичного змісту. У вірші “Не пора, не пора, не по% ра…” (1880) обстоювано право українства на статус повноцінно% го суб’єкта історичного поступу (недарма автор у збірці “Вірші на громадські теми”, надрукованій 1913 р, назве цей твір “націо% нальним гімном”), натомість у вірші “Товаришам із тюрми” (1878) викладено “кодекс честі пролетаря” (М. Ткачук). Поворот І. Франка на пріоре% тизацію національного буття відбувся під час знакової події 1898 р., зумовлений ювілейною датою — століттям з дня публіка% ції перших трьох частин ірої%ко% мічної поеми “Енеїда” І. Котля% ревського, та 25-річчям літера% турної діяльності самого І. Франка. З поважної нагоди поет написав оду “Великі роковини”. В образі козака, старого банду% риста Невмираки постав дух нез% нищенності України. Вітальний пафос національного екзистен% ціювання пролунав невдовзі у публікації філософського діало% гу “На склоні віку (Розмова вно% чі перед новим роком 1901)”: ус% тами Іларіона під час диспуту із Зеноном при обстоюванні ідеї рівноправності народів поруше% но проблему “відродження націо% нальностей, державних і недер% жавних”. На переконання І. Франка, “все, що йде поза рамками нації, се або фарисейс% тво людей, що інтернаціональ% ними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування од% нієї нації над другою, або хво% робливий сентименталізм фан% тастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами пок% рити своє духовне відчуження від рідної нації” (“Поза межами можливого”). Аналізуючи нерів% ний “поступ” українства, він застерігав від небезпеки втрати чуття національної ідентичності, що загрожує небуттям, коли вза% лежнена від чужих колоніальних чи космополітичних інтересів,
Національна еліта · “Після сюрреалістичного видіння попрощався зі своїм Мироном – не тільки псевдонімом, а й власними політичними фантомами”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

но згущувалася. Австро%угорська деспотія трактувала І. Франка, за його словами, “як звичайного злодія”. Її абсурд зображено у повісті “На дні”, у “Тюремних сонетах”, котрі треба вважати звинувачувальними документа% ми тогочасній панівній системі: “Се дім плачу, і смутку, і зітхан% ня, / Гніздо грижі, і зопсуття, і муки! / Хто тут ввійшов, сціпи і зуби, й руки, / Спини думки, і речі, і бажання!”. Юристи мо% жуть сказати, що держава має право на захист, однак автори% тарний, репресивний режим не повинен знаходити жодного виправдання. Історична спра% ведливість розставила все на свої місця, без правників. Австро% угорська імперія, котра амбітно вважала себе непорушною, віч% ною, зникла у мороці минулого, а І. Франко лишився тут%і%зав% жди: вона належить до ніщо у порівнянні з ним. Проте він живу своєму просторі і часі і не міг вийти поза нього, вважався, зав% дяки сумнівним звинуваченням тогочасних державно%бюрокра% тичних структур, соціально не% безпечним типом, що правило за одну з причин відмови йому пра% цювати на кафедрі руської (укра% їнської) словесності Львівського університету. Блискуче захис% тивши у Віденському універси% теті дисертацію “Про Варлаама і Йоасафа та притчу про єдиноро% га” (1893), високо поціновану науковим керівником професо% ром В. Ягичем та професором Й. Їречком, маючи диплом доктора філософії, І. Франко у позичено% му фраку відбув успішну габілі% тацію 22 березня 1895 р., почитав пробну лекцію про поему “Най% мичка” Т. Шевченка у Львів% ському університеті, який, до ре% чі, свого часу так і не закінчив через небезпечні для влади ради% кальні погляди, здобув вищу ос% віту у Чернівецькому. Вчена рада Львівського університету й авс% тро%угорське міністерство освіти відхилили кандидатуру І. Фран% ка на посаду доцента. Можна по% силатися на різні підстави, на% віть на його тогочасні соціаліс% тичні уподобання, але вирішаль% ною стала банальна какістокра% тія, страх перед кращим, універ% сальним інтелектуалом, адже І. Франку серед науковців тоді не було рівні. Якби він викла% дав, це був би інший навчальний заклад, це були б інші студенти, проте альтернативна історія не узгоджується з шорсткими реалі% ями. Зневажливе ставлення до його інтелектуальних можливос% тей спостерігалося і в Науковому товаристві імені Тараса Шевчен% ка, де йому відводили обов’язки редактора і навіть коректора в “Наукових записках НТШ”, у Літературно%науковому віснику, в якому йому попри все вдалося згуртувати яскравий авторський колектив, і т. п. І. Франко у цій громадській науковій організації із статусом академії майже “де% сять найкращих літ (1898–1907) віддав […] цілковито праці для української літератури й науки, і найцінніші його праці постали власне в тім часі” (В. Гнатюк), заклав основи “науки про науку, тобто наукознавства” (І. Кова% лик). Цього майже ніхто не по% мітив, хіба що нащадки. Тогочасні події, котрі травму% вали душу І. Франка, позначи% лися на низці його творів, пере% дусім на драматичній параболіч% ній поемі “Похорон” (1898). Наскрізним мотивом твору на три частини була національно% визвольна війна українства з ет% номентально чужими гнобите% лями, право поневоленого етно% су на збройний резистанс, на бо% ротьбу за своє повноцінне, ні від кого незалежне життя. На жаль, головний герой виявився зрад% ником. Після бенкету з поляка% ми, які святкували перемогу над повстанцями, він стає учасни% ком поховання “товариша у бо% ротьбі за волю, / Войовника, що був проводир нам, / І сіяча, що сіяв кращу долю”. Він був шоко% ваний, впізнавши у покійнику… себе. Його як призвідника смер% ті Мирона%героя кидають у мо% гилу разом з труною, тож суворе і справедливе покарання було неминучим. І. Франко після сюрреалістичного видіння по% прощався зі своїм Мироном – не тільки літературним псевдоні% мом, а й власними політичними фантомами, однак не зміг оста% точно подолати біполярного розладу, що зафіксувала Яросла% ва Мельник (“…І остатня часть дороги /Іван Франко в 1908–1916 роках/”, 2006, 2016). Прощанням з ними, як і в неза% кінченій поемі “Лісова ідилія” (збірка “Semper tiro”), стала уто% пійна поема%притча “Мойсей”, скроєна на “біблійних темах”, яку автор назвав “весільним да% ром” безталанному українству, а сучасники трактували її як “най% зріліший плід його поезії” (М. Єв% шан). Присвятивши себе вели% кій меті – визволенню краян з неволі, Мойсей знав, що на зем% лю обітовану йому ніколи не потрапити, як і заповідав суво% рий Господь: “Побачивши цю вітчину, – / Сам не вступиш до неї”. Тільки його загибель зму% сила “номадів лінивих”, пере% творених нарешті на “люд геро% їв”, збагнути єство свого проро% ка, бо з його втратою зникло те, “Що давало їм смисл життєвий, / Просвітлило і гріло”. Поема, в якій проведено па% ралелі між ізраїльською минув% шиною й українським новочас% сям, мала особистісні підстави І. Франка, концентрувала його гострі внутрішні переживання. Ідеться не лише про відсутність збіжності горизонтів розуміння між ним і соціумом на теренах політики, партійної чи громад% ської роботи. І. Франко мимо% хіть доходив основного – усві% домлення статусу письменника в суспільстві, трактованого не в іманентному сенсі. Небезпід% ставно він – романіст світового рівня нарікав на М. Драгомано% ва: “Спеціально як белетрист я майже нічого не скористав від нього; він, бачилось, не звертав уваги на мою белетристику, а ко% ли де й на що звертав, то тільки лаючись. Посередньо і безпосе% редньо він пер мене до публіцис% тики, а тут не любив думок ін% ших, крім власних”. Таким було типове уявлення про письмен% ника як провідника нації, буди% теля, вихователя народу, у ви% падку І. Франка – Каменяра, на підставі вірша “Я бачив дивний сон…”, названого автором “по% емкою”. З легкої руки критиків і літературознавців з’явилося уяв% лення про його каменярство не у значенні синекдохи або алегорії, а підґрунтя “культурно і націо% нально значимої, цивілізаційної моделі творчості, у дзеркалі якої Франко запропонував майбут% нім читачам оцінювати і його власну постать” (Тамара Гундо% рова). Таким чином “мікрооб% раз” Каменяра “переріс у мега% образ, щоб охопити явище в ці% лості” (О. Баган). При цьому бу% ло проігноровано ключ адекват% ного прочитання вірша, який подав автор у передмові видання “Каменярі” (1912), підказуючи, що йдеться про “алєгоричний образ громади працьовників”, тому в “поемці”, написаній “навмисне досить важким сти% лем, аби викликати зразу при% гноблююче, а потім освобожда% юче вражінє”, “не означено ані часу, ані місця, але цілу акцію представлено як сонне видіння”; він застерігав, що “оповіданє” в Я%формі “не має автобіографіч% ного характеру [курс. – Ю. К.] і його треба вважати поетичною фікцією [курс. – Ю. К.] і плас% тичною проекцією того нас% трою, який у ту пору переживав не тілько я сам, але певно й не один інший”. На жаль, критика не завжди враховувала горизонт очікування поета, часто ототож% нюючи його з героєм%каменярем (Т. Салига), рідше вдаючись до деканонізації Франка%Каменяра (Тамара Гундорова), внаслідок чого виникла дистанція між тек% стом і його рецепцією, зумовив% ши довільне трактування образ% ної системи. Така інтерпретація мотивована історичними обста% винами не%суб’єктної України з випорожненими політично% культурними нішами, котрі за% повнювали письменники, зму% шені, жертвуючи власним талан% том, виконувати обов’язки полі% тиків, економістів, психологів, журналістів і т. п. У такому разі літературу трактували в утилі% тарному розумінні як політичну, публіцистичну, хронологічну, дидактичну, гносеологічну тощо функцію, нехтуючи її худож% ньою основою, без якої вона не% можлива в питомому розумінні. Перегляд таких уявлень про неї з’явився в І. Франка після низки конфліктів із соціумом. Його фі% лософічна збірка “Мій Ізмарагд” (1898) засвідчила, як автор “пе% реріс самого себе і сучасне поко% ління, як далеко зайшов наперед і відбився в результаті від суєти сучасного життя, від того гамору, яким жили і жиють партії, гур% тки і окремі люди” (М. Євшан). У важкий для себе час “душев% ного просвітлення, самоусвідом% лення”, він аналізував “те, що пережив у середині свого Я”, прагнув “набути, поновити ці% лісне Я, хоча це метафізичне не% відоме не давало йому змоги впорядкувати свій духовний всесвіт” (М. Жулинський). Збір% ки “Із днів журби” (1900), “Sem% per tiro” (1906) зумовлені тими ж причинами, що й “Мій Ізма% рагд”. Очевидним стало самоус% відомлення “сирітства духовно% го”, трагічної долі запряженого “у тачку життьову” поета, який “Робив без віддиху, а зроблено так мало, / І інших зігрівав, аж на кінці не стало / У власнім сер% ці запалу, ні віри” (“Я поборов себе”). Сумну правду розкрили йому, тільки%но він знехтував сковородинським принципом спорідненої діяльності, екста% тичні видіння – власні “недоспі% вані співи, / Передчасом потоп% лені в багнюці!”. Вони безнадій% но благали бодай крихту тепла і серця, але наштовхувалися на душевне безсилля поета: “Де ж я тепла візьму вам, небожата? / Ус% та мої заціпило морозом. / А сер% це в мене вижерла гадюка”. Ли% ше Леся Українка в листі від 13–14 січня 1903 р. відгукнулася на душевну травму І. Франка. Поетка була глибоко вражена чесною медитацією “Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє” та вір% ша “Як голова болить…”, що входили до циклу “Із дневника”: “Далеко не кожний Ваш вірш одізвався так мені десь аж в гли% бині серця, як оці картки “Із дневника”. Я не знаю, що Воно було з Вами в ту страшну дату, якою позначені вірші, тільки тямлю, бо чую виразно, що вона була страшна […]. Одна картка з такого дневника стинає кров!”. Недарма поетка ставила інтимну і любовну лірику І. Франка ви% ще, ніж переповнені прямолі% нійною риторикою громадян% ські вірші. То не були “жалібні трени громадянина” або його “самозаперечення”, як припус% кав М. Зеров. І. Франко виробив у собі характер стоїка, здатного на самотині знаходити адекватну відповідь на виклики невблаган% ної дійсності. У вірші вірші “Блажений муж, що йде на суд неправих…”, спираючись на досвід Т. Шевченка (“Блажен% ний муж на лукаву…”, П. Куліша (“Варіація первої Давидової псалми”), полемізуючи з версі% єю біблійного пророка, сформу% льованою в епіграфі “Блаженъ мужъ, иже не идетъ на совђтъ не% честивыхъ”, він вивів образ принципової, не вгнутої особис% тості, здатної протистояти дес% труктивним силам: “Блаженний муж, що серед ґвалту й крику / Стоїть, як дуб посеред грому й бур, / На згоду з підлістю не простягає руку”. Він зробив вик% лик глухому суспільству, але не почув сподіваної відповіді, хіба, крім Легіону Українських січо% вих стрільців, яких вважав “дзеркалом” і “стремлінням” своєї душі (Я. Солтикович), зна% чився у стрілецьких списках по% чесним УССом, благословив свого сина Петра до лав україн% ського Легіону. Забутий соціу% мом, письменник, лікуючись у “Приюті для хорих і виздоровців УСС у Львові”, постійно спілку% вався із січовиками, які й похо% вали його на Личаківському кла% довищі та вшанували пам’ять “каменяра українського відрод% ження” (Ярослава Мельник). Вони сприймали його своїм вчи% телем, “першим жовніром пер% шого ряду першої чети каменяр% ської сотні”, тому з “оружєм в руках” виконували його заповіт. Їхньою метою була “Українська держава в етнографічних грани% цях і уможливлений нею інтен% сивний культурний розвій” (І. Балюк), на чому наполягав І. Франко. Стаття присвячена з’ясуван% ню невідповідностей між поши% реним уявленням про письмен% ника, надто такого масштабу, як І. Франко, і реаліями його існу% вання у конкретно історичному часі і просторі, поза межі якого вийти не можливо, у рамках со% ціуму і літературного процесу, про часто відсутню збіжність го% ризонтів розуміння між творчою особистістю й оточенням. І справа тут не у креативних про% ривах І. Франка, не досяжних сучасникам, не в типові мислен% ня, часто не збагненому загалом, а у відсутності оптимального ко% мунікативного поля між ними, котра зумовлює неминучу са% мотність митця, не втискуваного у жодні типологічні ряди. Слово “геній” нічого не пояснює, лише вказує на спосіб існування ви% няткової постаті, приреченої на невимовні страждання і відчу% ження, на складні, суперечливі пошуки (без жодного орієнтира) самого себе в собі шляхом спробі помилок, постійного ствер% дження через заперечення, на основі непомильної інтуїції. Си% туація з І. Франком ускладнена ще й тим, що він перебував у се% цесійних потоках від традиції до новації, на перехрестях притягу% вання – відштовхування, бор% сався в українській колоніаль% ній, позасуб’єктній ситуації з ви% порожненими нішами без влас% них політиків, економістів, жур% налістів, науковців і т. п., котрі доводилося заповнювати пись% менникам за рахунок свого та% ланту. І. Франко мусив стати не лише поліфункціональним, а й провідним генератором пер% спективних ідей як в літературі, громадській і політичній роботі, так і в соціумі, іноді суперечли% вих на кшталт поєднання модної на той час соціалістичної док% трини і національного менталі% тету. Він був приречений на кон% флікт з будь%якою системою, в яку не вкладався, чи то була Авс% тро%Угорський влада, чи РУРП, чи вибори до віденського парла% менту, чи зворохоблені поляки у Львові, чи “новоерівці”, чи охоплені какістократією Львів% ський університет та НТШ імені Тараса Шевченка, чи патріоти, котрі бачили в ньому лише Ка% меняра, Вічного революціонера, а не таким, яким він є насправді, передусім письменника, що на% решті збагнув І. Франко на межі ХІХ – ХХ ст., опинившись в аб% солютній самотності. Він ли% шався в осередді українського соціуму, національної і світової й національної літератур і водно% час ніби перебував поза ними. Письменника, котрий усвідомив справжнє своє покликання, під% тримала лише Леся Українка, поділяючи страждання не пов% ністю реалізованої творчої осо% бистості, а в останню дорогу 29% 31 травня 1916 р. провели січові стрільці, серед родичів (дружина Ольга лікувалася) – син Петро, брат покійного Захар. “Приятель покійного, радник Карл Бан% дрівський” разом з Оленою – дружиною В. Гнатюка й Ольгою Роздольською взялися за органі% зацію похорону. Вони не знай% шли “порядної сорочки” покій% ника, якого ховали у вишиванці, позиченій у Шухевичів. Церемо% нія прощання, ініційована НТШ, за участі представників Загальної української ради, зіб% рала 10 тис. осіб, однак сподіва% ного порозуміння з І. Франком не відбулося. Семінаристам за% боронили відспівувати письмен% ника, посилаючись на його “ате% їзм”. Чин прощання здійснив о. Володимир Гургула, дарма що письменник відмовився від спо% відання. Домовину поклали до… орендованого “готелевого гро% бівця” Сас%Мотичинських. І лише 1921 р. за клопотан% ням НТШ прах І. Франка пере% несли на ділянку, яку нарешті виділив на Личаківському кла% довищі львівський Магістрат після п’ятирічної (!) бюрокра% тичної тяганини. Така%от іронія долі неординарної особистості, котру пафосно титулують Каме% нярем, Вічним Революціонером. Чи не час іти до суперечливо% го І. Франка власне від І. Франка як тексту, віднаходити адекватні, тільки йому властиві коди про% читання, покладаючись на них, а не на суб’єктивні уявлення чи корпоративні інтереси, не при% міряючи на нього не характерні матриці? Чи не час нарешті зро% зуміти його таким, яким він був, що вдалося Лесі Українці…
Шевченкіана · “Поет чуття, поет серця! Благородне серце великого українського народу!” · с. 12сторінка оригіналу ↗

Михайло Грушевський: “Як Шевченко клав свої святі заповіти”

Переконаний, що до 35)ї річниці Незалежності України важливо нага) дати неминущу цінність основоположних Шевченкових одкровень в ос) мисленні та викладі великого українця Михайла Грушевського1 – у верес) ні 2026)го відзначаємо 160 років із часу його народження. Отже, пред) ставляю живі тексти самого Михайла Сергійовича з його характерними виразами й словечками, висновками та відчуттями, а саме: кілька глибо) кодумно)гарячих витягів із творів Грушевського початку минулого століт) тя в їхній хронології. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 1902 р. Виступ на Шевченковому святі у Кра% кові: “Життя Шевченкове – се книга науки для нас, так само, як і книга його пісень. Образ пророка, замученого за Україну, встає перед нами не в віками віддаленім від нас окруженні, а в обставинах майже су% часних, не пережитих і досі, серед котрих іде і далі та ж боротьба за права горожан% ські і національні, що розбила життя нашо% го найбільшого поета і многих, многих ін% ших. Книга науки...” Точно і вражаюче: книга поезії як кни% га науки… Там само: “Історія великих душ дуже часто пере% мінюється в історію великих страждань, але й у всесвітній галереї мучеників люд% ськості нелегко знайти пару тяжкій долі нашого Кобзаря, такий одноцільний, від по% чатку до кінця в однім тоні переведений об% раз страждань, який дає його життя”. 1907 р. Стаття “Шевченків день”: “Поет чуття, поет серця! Благородне серце великого українського народу! Воно відчувало те, що так неясно ще представ% лялося мислі – і вміло вилити в пісні сі свої почуття і предчуття, вказуючи дорогу її. В годину чорної неволі воно оплакало кривавими слізьми долю закріпощеного, по! неволеного українського народу, й цілий вік людський минув, поки ті почуття стали почуттями громадянства, його свідоміс! тю, й ся свідомість розбила кайдани крі! пацтва. В добу одушевлення для зверхньої, декораційної історії України воно розмета! ло сі марні декорації, поскидало в болото ріжних ясновельможних і на те місце виве! ло й невмирущою славою окрило іншого, бе! зіменного масового героя – свободолюбний український народ давніх віків. І знов мину! ли десятиліття перше, ніж переворот в поглядах на минувшину України ввійшов у свідомість нашу, скристалізувався в погля! дах історичної мислі”. І знов минуло більш як століття, й іс% торичні мислі, сформульовані Михайлом Грушевським, терпляче чекають на повне втілення. 1909 р. Стаття “В сорок восьмі роковини Шевченка”: “І цілі десятиліття під’яремного жит% тя, тяжкого поневолення українства пос% тать геніального кріпака зіставалася сливе одиноким благовістям відродження. Як символ сього відродження вона зістанеться на віки дорогоцінним скарбом всенародним, спільним верхам і низам нашого суспільс% тва, спільним всім напрямам його, всім час% тям нашої вітчини, розділеної, прип’ятої до різних державних організмів, але нерозділь% ної і нерозривної. Ні одне ім’я в нашій довго% віковій, повній багатого змісту традиції не панує так абсолютно, так нероздільно і повно над нашими симпатіями, не тішить% ся такою безмежною любов’ю, свобідною від усяких застережень і обмежень, як се благородне ім’я великого співця великого го% ря українського люду і його великих надій. Ні одне ім’я не в’яже нас в одну національну цілість, як воно”. Сто років після народження Тараса Шевченка жодне ім’я не стояло вище йо% го імені для кожного українця, для всієї нації. Понад двісті років по тому – так само! 1911 р. Стаття “Два ювілеї”: “В момент смерті Шевченка розуміння Т. Шевченко. Автопортрет. 1858 р. значіння великого українського поета і вза% галі ваги української національної творчос% ті було приступне тільки гурткам інтелі% гентів… Тепер культ Шевченка і в його особі – культ національного слова незмірно поши! рився, обхопив величезні маси півінтеліген! ції, іде сильно і незмірно в глибину народних мас… Цифри розпродажі Шевченкового “Кобзаря” в останнім десятилітті не ли! шають в тім ніякого сумніву. І сей резуль! тат був осягнений при обставинах дійсно неможливих, при заборонах і репресіях, які не мають собі нічого рівного”. Хто ж міг подумати, що у ХХІ столітті в умовах незалежної України тиражі Шев% ченкових видань не відповідатимуть уповні його всенародній славі й націо% нальним інтересам держави. 1912 р. Стаття “Шевченко і українська ми% нувшина”: “Шевченко відкрив новий світ україн% ській поезії і українському громадянству, його мислі і почуттю. Навіть трудно тепер собі уявити, які широкі округи відкривав він йому, скільки нового давав. Одною з таких нових областей, котру, можна сказати, вперше відкривала його творчість, було по% етичне оброблення української минувшини, головно козацької доби… В старій минувшині України він навчав! ся цінити не бучну славу, не гук побід і огні пожарів, а змагання до правди, свободи, за! гального добра. І він, не боячися докору і глуму, протягав руку тим давнім борцям, хоч би світ славив їх розбишаками, злодія! ми, “п’ятном в нашій історії” – коли чув в них сі змагання до правди і добра…”. Грушевський і сьогодні нагадує нам, услід за Кобзарем, кому в історичній ми% нувшині простягати руку, а від кого від% вертатися… 1914 р. Стаття “Шевченкове століття”: “Ніякими заходами не можна знищити Шевченкових слів, що бринять в народній душі… Українство іде твердою, тяжкою, але певною і простою дорогою до зросту, до сили, до загального признання. Кожда пе% решкода, котру воно мусить поборювати на своїм шляху, розвиває в нім тільки енер% гію і витривалість. Заборони, котрими об! ставлено Шевченкове століття, будуть блискучим доказом того. І кращого ефекту, кращої пам’ятки для українства Росії кінець кінцем не міг би ли! шити по собі столітній ювілей нашого Ве! ликого Поета, як сей загальний рух, викли! каний заборонами його святкування”. Друге Шевченкове століття, принай% мні, закінчилося без заборон. Але не мали ми можливості відсвяткувати 200-річчя поета в мирній обстановці в повну силу. Ніхто й не думав, що дорога українства до загального признання буде такою тяжкою й на початку ХХІ століття… Не сподівалися на повномасштабне збройне вторгнення Росії в Україну. Не вчитувалися в огненну по%шевченківськи пророчу статтю Михайла Грушевського про більшовицький похід проти Україн% ської Народної Республіки на початку 1918 року… 4 лютого 1918 р. Стаття “Очищення вогнем”: “З повною очевидністю виступає мотив боротьби національної, в самій грубій і не! прикрашеній формі, принаймні в поглядах і висловах рядової маси. Для неї завдання сьо! го походу – “бити хохлів”, що по 250!літнім поневоленні наважились піднести голови й скинути з себе московську кормигу. Інтелі! гентніші проводирі большевиків не виявля! ють так щиро дійсних національних моти! вів, але з їх тактики виступає так само се завдання: повернути назад у московську службу збунтованих українських підданих, а для того знищити культурні центри Ук! раїни, інтелігентні сили українські… Се продовження під брехливими демаго! гічними большевицькими гаслами того са! мого завдання на винищення українства… Тепер ми самим очевидним способом маємо боротьбу самих народів – великоруського й українського. Один наступає, другий боро! ниться”. Такий точний лапідарний аналіз істо% ричної ситуації ще більше застосовний до нинішньої російсько%української війни, що виявляє ментальну несумісність двох народів у контексті незмінної у віках ім% перської політики Росії. Кажучи словами Михайла Грушев% ського, російські вороги українства вже тоді давали “генеральну битву нашому національному життю”. 4 лютого 1918 р. Стаття “Очищення вогнем”: “Українство кінець!кінцем її виграє, семи знаємо. Але утрати її будуть великі, семи бачимо. І розстрілюються в ній не тіль! ки люди, а й ідеї. Руйнуються не тільки міс! та, а й традиції. Багато згоріло вже в сім великім огні, і ще згорить. Люди вийдуть з нього нові й новими очима глянуть на світ”. Враження таке, що це написано бук% вально в наш час… Отже, пророцтво? Не без того. Утім, є й простіше пояснення: учений оціночно точно зафіксував абрис агресивної війни Росії проти України, яку ми тоді не виграли, але врешті%решт обов’язково виграємо… 1919 р. Стаття “Шевченкові роковини”: “Довгі часи Шевченко був символом ук% раїнства – не тільки культурним, націо% нальним, але також і соціальним, і полі% тичним. За неможливістю казати від сво% го імені ясно і виразно те, що хотілось ска% зати, приходилось покликатись на сього класичного свідка як виразника мрій і ба% жань народних, розшифровувать його пое% тичні образи, підчеркувать його натяки, неясні й невиразні”. М. Грушевський Невже в роки незалежності Шевчен% кові пророцтва й уроки були призабуті чи не до кінця розшифровані? Принаймні, на початку третього Шевченкового сто% ліття мусимо визнати, що історія Тарасо% вих зустрічей із імперською Москвою – реальних і віртуальних – нас майже нічо% го не навчила. Бо ж інакше в українських відносинах із нею у післярадянський пе% ріод було б набагато більше Шевченкової духовної сили та історичної прозорливос% ті, здорового глузду й безкомпромісної ві% ри, державницької мудрості й політичної рішучості. Насамкінець послухаймо, як пророче% заклично звучать і через більш як сто років слова Грушевського з уже цитованої статті “В сорок восьмі роковини Шевченка”: “Енергічною роботою… повинні наші краї об’явити свою вдячність безсмертному будителю українського життя, свій піє% тизм для його віщої творчості, свою вір% ність його святим заповітам. І заразом по% казати, що діло, зроблене ним, дало свій плід. Що Україна, збуджена дзвоном його струн, – живе. Що розділені часті україн% ської землі вже зібралися в собор велик. Що вони стають вже одноцільним національ% ним тілом, оживленим одним серцем, одною мислю, одною кров’ю і одним мозком. І роз% вивається вже в тім відродженім і об’єдна% нім організмі та сила могутня, яка в хвилях високого піднесення народної енергії вміла дивувати світ. Як каже стара пісня: Тим то стала страшенна козацькая сила, Що у нас, панове молодці, Була воля і дума єдина... Покажім, що вертається до нас та давня сила. Об’явім її світу!” Оголошуємо! Післяслово І хай збудуться пророчі слова велико% го українця Михайла Грушевського: “...Україна перейде через усі потрясін% ня, її економічне й соціальне життя увійде в свої береги, здобутки… будуть закріплені, інтереси трудящих українських верств бу% дуть забезпечені, культурні й національні умови українського життя утверджені, національні інтереси інших національнос% тей України також”. Ми знаємо й відчуваємо, що Тарас Шевченко і Михайло Грушевський з наді% єю дивляться на всіх українців… І на кож% ного з нас… ________________ 1 Докладно див.: Мельниченко В. Ми% хайло Грушевський: “Шевченко – святий національний прапор” : 100 історій і роз% повідей про двох українських геніїв. К., 2017. 440 с.
Письменники і час · “Література – це не просто мова, це також воля до інакомовлення, спонука до метафоризації”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

не чекали слави. Своєю непов% торною поезією в літературу вхо% див тихо, але впевнено, був пе% реконаний, що час щоразу пот% ребує нового митця, здатного творити для людей, розуміти їх, вчити гідно долати труднощі, не міліти душею. Упродовж останніх років ор% ганізатори Затуливітрівських чи% тань спільно з управлінням осві% ти і науки Черкаської ОДА про% водять обласний конкурс читців творів В. Затуливітра. Перемож% цями цьогорічного конкурсу стали вихованці Канівської шко% ли мистецтв та Черкаського ко% легіуму “Берегиня”: Захар Цока% ло, Софія Мостова, Марія Шев% ченко, Яна Блажієвська, Вла% дислава Сапсай, Анастасія Зе% ленько, Сніжана Ярошинська, які були нагородженні диплома% ми та преміями. А також за ваго% мий внесок у розвиток україн% ської культури та активну участь у Затуливітрівських читаннях грамотами нагороджено Олек% сандру Прошак, Любов Полон% ську, Івана Носенка, Анастасію Ярмоленко, Тараса Лаврентьєва. На теплий спомин про Воло% димира Затуливітра завітали гос% ті з Києва: відповідальний секре% тар ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Світлана Фещенко, громадсько%політичний діяч, на% волик в ярмі, плете, // і ради не% ма.”; “Дивлюся, як час // тече!пе% реливає... // Наче, водиця.”); са% мотності (“Зостались хліба // та у вуликах бджоли... // Тебе лиш не% ма.”; “Мій світ зламався: // друзі – один за одним – // кидають ме% не.”), що в збірці часом реалізує суголосся внутрішньої кардіогра% ми почувань автора з пейзажем природи (“Вітром гонима // оди% нока та хмара... // що в небі од% на.”; // “Конвалії цвіт. // Хто те% пер спам’ятає? // Лиш листя жов% те.”; // “Квітка червона // одна серед городу... // Невже то маль% ва?”); образу ліричного суб’єкта, який бачив “село ... дитинства... // Жаль. На цвинтарі” чи поріг рідного дому, який топлало “стільки ніг”; різноманітних від% тінків пір року, які зафіксовані ін% туїтивно на відчуттєвому регістрі, наче сліди на піску, що “хвиля уковець, публіцист Володимир Гонський, головний редактор га% зети “Нація і Держава” Марія Базелюк, журналіст Олександр Сопронюк та ін. Уже не вперше в читаннях бере участь хоровий колектив “Диво%Птах” зі столи% ці, яким керує Тетяна Білаш, внучка Олександра Білаша. Ко% лектив виконував пісні на слова В. Затуливітра, які на музику поклав Олександр Білаш. Підне% сену атмосферу заходу доповни% ли і кобзарі – Тарас Лаврентьєв та Віталій Кобзар. Після завершення офіційної частини учасники читань виру% шили до села Бучак, де проживав митець та знайшов там вічний спочинок на горі Козацький шпиль. На могилі традиційно прозвучали двадцять чотири уда% ри дзвону ведійської чаші, вірші поета. Завершальним етапом чи% тань були відвідини садиби пое% та, де донині розлого росте по% саджений ним виноград, кущі ка% лини. Присутні продовжили ді% литися спогадами про життєвий і творчий шлях В. Затуливітра. Члени Фонду разом із виконав% чим директором Дмитром Івано% вим підбили підсумки читань та обговорили плани щодо продов% ження роботи навколо імені Во% лодимира Затуливітра та прове% дення двадцять п’ятих читань. змиє грайливо”. Таким чином, практично всім тривіршам%хоку властива кінематографічність об% разної тканини під знаком дзен% буддистського споглядання дов% колишнього видива – розмаїтого довкілля в спектрі мінливості. Зрештою, цілісне сприйнят% тя збірки формується не лише на рівні образно%смислової органі% зації віршів, а й завдяки проду% маній архітектоніці видання. До% датково на сторінках видання зринають ілюстративні матеріа% ли, адаптовані і до ідейної нас% наженості тривіршів%хоку, і до світовідчуття автора. Принцип упорядкування збірки частково чи повномірно суголосний по% переднім, де визначальними критеріями структури виступа% ють нумерація та датування, яким передує коротка авторська замітка на кшталт переднього слова. Таким чином чергове ви% дання продовжує традицію три% віршів%хоку на ґрунті національ% ному, що закарбовує індивіду% альність творчої ходи та світог% лядну незаангажованість автора. А принцип подачі думок, зітка% них хронологічно, дають змогу простежити динаміку авторської свідомості в часовому розрізі. Насамкінець залишається побажати авторові взаєморозу% міння в діалозі “автор – читач”, адже в цілому “Пугачівський ка% ганець” залишається зразком іде% алу чистоти авторської мови та глибини поетичного змісту.
Письменники і час · “Література – це не просто мова, це також воля до інакомовлення, спонука до метафоризації”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Поет у пам’яті поколінь

Олена ФЕЩЕНКО, голова Черкаського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, заслужений працівник освіти України, кандидат педагогічних наук “…Я всього лиш мачинка в народі”. В. Затуливітер, “Астралія” “Людина. Народжується тіль% ки в однині. Кажеш: Я – й одразу починаєш відмінюватись: мене, мені, мене, мною, на мені… Вли% ваєшся в множину. Переходиш усі відмінки – вже не так страш% но”, – писав в одному зі своїх вір% шів Володимир Затуливітер. Прочитаєш ці рядки – і мимо% волі хочеться звернутися до поета: “Ви насправді не один. Щорічно коло шанувальників вашої твор% чості на Черкащині шириться, наповнюється людьми різного ві% ку, уподобань, у тому числі мо% лоддю. Ваші твори читають, вив% чають напам’ять, бо щедрий спа% док залишили нам. Дякуємо!” Сьогодні ведемо розповідь про відомого українського пое% та, прозаїка, журналіста В. Зату% ливітра, про традиційні читання. Принагідно згадаємо, що пер% ші Затуливітрівські читання відбу% лися влітку ще 2003 року – року загибелі українського поета, а цього літа пройшли 24%ті. Органі% заторами стали: Благодійний фонд імені Володимира Затули% вітра, Черкаське обласне об’єд% нання Громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевчен% ка”, Шевченківський національ% ний заповідник, історико%куль% турний заповідник “Трахтемирів”. Як і щороку, участь у читан% нях взяли просвітяни, письмен% ники, науковці, представники влади, молодь. Знаково, що пле% нарне засідання в останні роки проходить в ошатній залі Шев% ченківського національного за% повідника. Урочистості розпоча% Тетяна ТОРАК, м. Івано%Франківськ Поетичний вимір Юрія Рого% вого характеризується винятко% вою спробою врівноважити діа% лог у межах взаємин “автор – чи% тач”. Оптимальною для творчої реалізації виявилося активне опа% нування чужоземного зразка пое% тичного мислення – нетрадицій% ної на ґрунті української лірики практики хайку (хоку). Втім, за Гарольдом Блумом (1930–2019), “Література – це не просто мова, це також воля до інакомовлення, спонука до метафоризації, котру Ніцше колись означив як бажання іншості”. Некласичність поетич% ної форми не свідчить про “гір% шість” чи “кращість” письма. Проба інакшості, у якій Юрій Ро% говий вбачає нерозуміння доціль% ності власної творчості сучасни% ками, інколи визначальна гума% ністично, незважаючи на те що тривірші%хоку “не читають на площах!стадіонах, ними не зачи% туються мільйони читачів... Вони обрані для обраних. Цьому “сприя% ють” і наклади виданих книг: “по% дарункові” 30!50 примірників!” З іншого боку, Володимир Дани% ленко в доволі провокативній книжці “Лісоруб у пустелі. Пись% менник і літературний процес” (2008) відзначав важливість дру% горядних поетів, без творчості яких так званим першорядним було б важче відбутися (“другоряд% ний” / “першорядний” у цьому разі лися з покладання квітів до мо% гили Тараса Шевченка на Черне% чій горі. Співробітниця музею Ірина Юрченко презентувала доповідь “Володимир Затуливітер у пам’яті поколінь”, у якій висвіт% лила історію заснування читань, розвиток та значення їх для культурного життя Канівщини і Черкащини. Відомий поет став улюбленцем як старшого, так і молодшого поколінь сучасності. Його твори у цей складний для України час допомагають загли% битися в події минулого й оціни% ти сучасні, дізнатися про те, як жилося поету, як він і його одно% літки входили в самостійне жит% тя, як творили історію сучасної їм України, як виборювали її не% залежність. У читаннях традиційно бере участь народний депутат Украї% ни Віталій Войцехівський. У своєму вітальному слові він заз% начив: “Такі події об’єднують людей навколо української куль% тури, історії та духовних ціннос% тей. Вони нагадують, що саме слово, пам’ять і творчість фор% мують нашу національну іден% тичність та зміцнюють зв’язок між поколіннями…” Віталій Олександрович вручив літера% турно%мистецьку премію імені Володимира Затуливітра члену Національної спілки письмен% ників України Василю Клічаку за збірку “Дорога до Рудник”. Він став четвертим лавреатом ці% єї премії. Василь Йосипович по% дякував членам конкурсної ко% місії за високу оцінку його твор% чості. Учасникам читань був ці% кавим виступ лавреата, адже йо% му поталанило разом із В. Зату% ливітром працювати у видавниц% тві “Молодь”. За словами Васи% ля Клічака, Володимир Іванович був людиною надзвичайно тала% новитою, закоріненою в україн% ську культуру, й відзначався єв% ропейським сприйняттям світу. Підтримував письменників%по% чатківців, дбав про вихід у світ їхніх творів. Про творчість Затуливітра сказав слово голова Фонду, на% родний депутат VII скликання, член НСПУ Леонід Даценко: “Поет мав власну творчу манеру, по%своєму розважливо й глибоко дивився на світ, через поетичне слово тонко змальовуючи його. Поетичний засів Володимира Затуливітра зійшов добірним зерном, збагатив нашу літерату% ру вишуканим словом, непов% торним, оригінальним образом. Коли читаєш чи слухаєш його поезії, відчуваєш космічну силу рідного слова – правдивого, сповненого любові, надії, здат% ного зачарувати, додати сили ду% ху. У його рядках поезій звучить велика любов до України, про яку писав: “Є у мене Україна, є не розділена на дві долоні”. Віра Носенко, очільниця Ка% нівського міськрайонного об’єд% нання ВУТ “Просвіта” імені Та% раса Шевченка, поетеса, лавре% атка премії імені В. Затуливітра, учасниця всіх двадцяти чотирьох читань, зауважила, що Затуливі% тер належить до тих майстрів слова, які вчать читача мислити, аналізувати, бути природним, а його твори сприймаються як своєрідна вишиванка і виграють барвами, властивими природі України. Голова Черкаського обласно% го об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Олена Фещенко додала: велике значен% ня має творчість Затуливітра в українській культурі ще й тому, що своїм словом він ніс людям світло, радість життя, належав до тих, які не прагнули похвали й
Письменники і час · “Література – це не просто мова, це також воля до інакомовлення, спонука до метафоризації”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Під знаком невтомності

(Роговий Ю. Ф. Пугачівський каганець: тривірші!хоку. — Полтава: Дивосвіт, 2025. 112 с.). релевантне не означенню “гір% ший” / “кращий” – інший). Інтеграцію нестандартної форми східного мистецтва в за% хідноевропейський літературний канон зумовив перехід від майже трьохсотлітньої ізоляції країни Східного Сонця до епохи Мейдзі (1868–1912). До періоду розгор% тання активної розмови двох да% леко не суголосних у культурних вподобаннях світів. До періоду, коли Японія без упередження сприйняла інакшість европей% ську, уможлививши творче запо% зичення. Натомість европейська традиція засвідчила про хайку не як про примітивний різновид образотворчого мистецтва – ціл% ковито літературний факт. Як узагальнення вищесказа% ного, відбулося своєрідне есте% тичне та ідейне порозуміння між двома традиціями – західною (позначеною теплотою і включе% ністю емоційною) та східною (замкнутою в колі короткочас% них вражень під намаганням “схопити мить”, звідси “миттє% вість” хоку). Закономірно, що Петро Сорока (1956–2018) свого часу назвав Юрія Рогового “лов% цем думки”. У фокусі уваги тривіршів%хо% ку Юрія Рогового опиняється як лаконічність форми, так і зміс% това наповненість трирядкової структури та невичерпність пей% зажної сугестії під знаком спро% би окреслити дійсність філософ% ським пунктиром. Необмеже% ність тематичної складової зу% мовлена внутрішньою відкритіс% тю автора до всього, що потрап% ляє в епіцентр його спостере% ження, а дотримання метричної чіткості в межах сімнадцяти складів позначена мовною неза% купореністю в передачі пережи% вань. Адаптуючи східну практи% ку до українського ґрунту, Юрій Роговий збагачує національну традицію поезотворчості своє% рідною реінкарнацією чужозем% ної форми, можливості якої сприяють органічному побуту% ванню його таланту та хисту до натурфілософських вподобань. Серед тривіршів%хоку збірки віднаходимо розмаїті думки, за% фіксовані автором у момент їхніх зроджень. Здебільшого це близь% кі світовідчуттю автора ідейні до% мінанти на означення часової проминальності, що пульсує крізь видання шляхом варіатив% ності образу, що становить ядро хоку (“Наче час біжить... // От до чого – не знаю. // Видно ж до мо% ря.”; “Минуле втіка. // Біжить – не догнать ніяк... // мислями хі% ба.”; “Час то летить, то... // мов
Культура · “В такий складний час музика повинна звучати, давати нам світло, натхнення”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

над новими програмами. Наше завдання охопити різновікову категорію. У деяких програмах представляємо симфонічний та камерний оркестр, а іншими до% лучаємо дітей до сучасної музи% ки. Будуть і казкові сюжети. Приміром, “У пошуках святого Миколая”. Намагатимемося ро% бити так, щоб дитяча програма була кожні вихідні. – Крім Колонної зали у Націо3 нальній філармонії активно пра3 цюють Музичний салон та Му3 зичне фойє. – Хотів би відзначити, що у період міжсезоння Колонна зала відпочиває, адже проводяться технічні процедури – миття люстр, інші важливі роботи. У цей же час салон і фойє працю% вали буквально зі щоденними концертами. Від цієї діяльності маємо значний приріст доходів порівняно з минулорічним між% сезонням. Одинадцять концер% тів була аншлаговими. Будемо цю практику продовжувати і розвивати. – Крім самого приміщення Національної філармонії України концерти також відбуваються на інших локаціях. – Концерти відбуваються, ми зараз працюємо над тим, аби з’являлися нові програми, онов% лювалися майданчики. Також залучаємо відреставрований па% вільйон “Київська троянда”, який розташований неподалік від Національної філармонії. Там відбуваються наші чудові концерти. А ще Сенс%хаб, що розташований на Ярославовому Валу праворуч від Будинку Акто% ра. З’являються нові цікаві лока% ції. Намагаємося створювати програми, що пов’язані з середо% вищем, в якому звучатиме ця му% зика. Також прагнемо залучати мо% лодих артистів, проводимо кон% курси, запрошуємо їх до роботи в оркестрах. Поступово відбува% ється оновлення нашого творчо% го складу. У минулому році “Слов’янський концерт” Бориса Лятошинського у виконанні на% шого симфонічного оркестру та “Київської камерати” був запи% саний для французького телека% налу АRTE і увійшов до десятки кращих фортепіанних концертів Європи в рамках телемарафону. Для нас честь потрапити в такий ефір. Це культурна дипломатія. Українська музика та виконавці визнаються у світі. – Що б ви хотіли б побажати нашим читачам? – Ми запрошуємо вас на на% ші концерти. Намагаємося ство% рити кращі умови. Працюємо над удосконаленням побутових умов і чудових концертних прог% рам. У нас безпечно, маємо ук% риття. Раді не тільки присутнос% ті глядачів, а й їхнім відгукам – на сайті відповідну анкету мож% на швидко заповнити онлайн. Ми завжди вивчаємо побажан% ня, що глядач думає про нас, що він бажає бачити. Ми це врахо% вуємо. Будьте з нами у 163%му концертному сезоні. Ми поста% раємося вас не підвести. Буде ці% каво! Підготував Едуард ОВЧАРЕНКО У публікації використані ма! теріали і світлини із сайту та сторінки в соціальних мережах Національної філармонії України
Культура · “В такий складний час музика повинна звучати, давати нам світло, натхнення”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Філармонія незламності

За диригентським пультом був Теодор Кухар, чия співпраця з Академічним симфонічним ор% кестром Національної філармонії України щоразу стає особливою подією. Солісткою вечора висту% пила тайванська піаністка Фаня Лінь, відома тонким відчуттям стилю, віртуозністю та глибиною музичних інтерпретацій. – Сьогодні у нас урочиста по% дія, – наголосив генеральний ди% ректор Національної філармонії України Михайло Швед. – Від% криваємо сезон доволі рано. Ми розуміємо, що в такий складний час музика повинна звучати, да% вати нам світло, натхнення. Вона звучить для нас і про нас, ствер% джуючи всьому світу, що ми є і що ми будемо завжди. Ми дуже вдячні нашим воїнам за захист. І глядачам, які приходять до нас у будь%яку погоду – і в холод, і в спеку, і після обстрілів... Ми це цінуємо. А нашим музикантам бажаємо натхнення і стійкості. Щоб у цей сезон нам ніщо не за% важало творити… У першому відділі звучав один із найтрагічніших і най% глибших творів українського симфонізму – Симфонія № 4 Бориса Лятошинського. Три час% тини, що звучали без перерви, утворили цілісну драматичну лі% нію – від суворого й напружено% го початку через похмурий лі% ризм до потужної кульмінації. Важливу роль у розвитку твору відіграють хорал і “Передзвін”, інтонації якого перегукуються з українською народною традиці% єю. Це музика гострих контрас% тів і внутрішньої боротьби, в якій драматична напруга посту% пово змінюється зосередженим, просвітленим завершенням. Друга частина концерту при% несла зовсім іншу енергію – джазову свободу Фортепіанного концерту Ґершвінa та драматич% ний розмах музики з “Поргі та Бесс”. Відкриття сезону відбувалося в реаліях нашого сьогодення: невдовзі після початку концерту пролунав сигнал повітряної три% воги, і виступ довелося перерва% ти. Після вимушеної паузи музи% канти й слухачі знову поверну% лися до зали, а концерт продов% жився за дещо зміненою програ% мою. Справжнім подарунком для слухачів стало несподіване виконання Фанею Лінь “Елегії” з “Трьох п’єс з “Альбому літа 1902 р.”” Миколи Лисенка – твору, в якому особливо виразно звучить українська музична ін% тонація. У виконанні тайван% ської піаністки ця музика стала ще й особливим знаком дружби та підтримки України. Відкриття 163%го сезону ста% ло не лише початком нового концертного року, а й символіч% ною зустріччю різних культур, музичних мов і творчих світів, які в діалозі народжують мистец% тво поза межами часу. А через кілька днів після цієї знакової події ми мали можливість пос% пілкуватися з Михайлом Шве% дом. – Чим вам запам’ятався ми3 нулий 1623й сезон? – Насправді сезон був для нас дуже активним, мав багато гарних моментів. Але за% пам’ятався, насамперед, тим, що ми навчилися разом переживати актуальні виклики, навчилися стійкості. Йдеться про минулу 163)й концертний сезон Національної філармонії Ук) раїни відкрився програмою, в якій зустрілися дві яскраві музичні стихії ХХ століття – український симфонізм Бо) риса Лятошинського та не) повторний світ Джорджа Ґершвіна. зиму: ми не зупинялися ні на день, незважаючи на холод, до% лали проблеми спільно з техніч% ною командою, артистами і гля% дачами, які не припиняли йти до нас і купували квитки. Нам вда% лося пройти складу зиму, тому можна вважати, що це був сезон колективної стійкості. – Будь ласка, кілька слів про сезон, який щойно розпочався. – Будемо продовжувати бага% то наших стратегічних програм і напрямків, які почали раніше. Він буде присвячений багатьом пам’ятним датам. Зокрема, юві% лею Миколи Лисенка, який святкуватимемо у березні нас% тупного року. Відбудуться три наші планові фестивалі, які про% водимо разом з партнерами. Пе% редовсім, це традиційні та вже улюблені нашою аудиторією LIATOSHYNSKY SPACE та KYIV BAROQUE FEST. Водно% час започатковуємо фестиваль “Ветеран класік фест”, відбу% деться вперше і буде присвяче% ний музикантам%військовослуж% бовцям та ветеранам за їхньою безпосередньою участю. Продовжуватиме роботу на% ша Молодіжна академія. Вона розширюватиме свої напрямки і свою присутність. Будуть інклю% зивні проєкти, різноманітні майстер%класи. Продовжувати% меться комплексна програма “Філармонія нескорених” – на% ша мистецька протидія збройній агресії, що охоплює різні на% прямки – від вшанування пам’яті загиблих музикантів до залучення військових музикан% тів до наших програм. Також плануються гастролі Академічного симфонічного ор% кестру Національної філармонії України до Польщі та Великої Британії. А ще наш симфоніч% ний оркестр відкриватиме ви% ставку, присвячену Борису Лято% шинському в Українському домі монографічною програмою за його творами. Всупереч всім обставинам буде рухатися вперед і творчо розвиватися. – Можна чекати на гостей з3 за кордону? – Безумовно. У минулому се% зоні гості активно долучалися до програм нашого симфонічного оркестру. Фестиваль KYIV BA% ROQUE FEST, як завжди, чека% тиме багатьох закордонних гос% тей. Про їхню участь будемо анонсувати дещо пізніше. Щоп% равда, зважаючи на безпекову ситуацію, дехто відмовляється приїжджати. Зокрема, у вересні мав приїхати один відомий ди% ригент. Тепер вибачається, що не може цього зробити. Ми його розуміємо. – Напевно, одне з провідних місць в афіші Національної філар3 монії України посідатиме україн3 ська музична культура? – Так, звісно. У минулому се% зоні вона займала не менше 25 відсотків. У цьому така тенден% ція продовжиться. Будуть прем’єри за творами українських композиторів. Замовили Аллі Загайкевич Симфонію для баса і симфонічного оркестру. Цей твір буде присвячений нашій пере% мозі, яка ще попереду. Компози% торка пише його для відомого оперного співака соліста Націо% нальної філармонії України Та% раса Бережанського. – Не забуваєте й про наймен) шого глядача? – Маємо окремий напрямок дитячих програм. Продовжува% тимемо показ тих програм, які були створені раніше і є успіш% ними. Це “Гра в класику”, “Кви% ток у Париж”, “Бременські му% зиканти”. Безумовно, йде робота ського культурного фонду, за програмою “Стипендія”. Відкриття події було під за% грозою: незадовго до цього пу% тінська росія здійснила один із наймасовіших балістичних обс% трілів Києва та області, внаслі% док якого загинули і були пора% нені десятки людей. Тож напере% додні виставки у видавництві прибрали залишки скла від ви% битих вікон і навели лад у прос% торі, захід відбувся і розпочався з хвилини мовчання за загиблими. Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК Світлина автора
Культура · “В такий складний час музика повинна звучати, давати нам світло, натхнення”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Унікальна виставка

У столиці України рятують та оцифрову) ють архів легендарного видавництва “Ве) селка”. Декілька поколінь українців вирос) ли на книжках цього видавництва. За часів суворої цензури, яка панувала в часи тоталітарного СРСР, лише як виняток до дитя% чої літератури вимоги висували м’якші. Завдяки цьому у “Ве% селці” десятиліттями видавали% ся без всякої цензури видатні українські прозаїки, поети та ілюстратори, чиї роботи здобу% ли всенародну любов. З роками фонд видавництва перетворив% ся на справжнє національне надбання. Та нині, під час пов% номасштабної війни, цей архів опинився під загрозою: будівля видавництва розташована непо% далік від станції метро “Лук’янівська”, яка неоднора% зово зазнавала пошкоджень че% рез обстріли. Тож унікальний архів термі% ново потребує цифровізації, збереження та термінової уваги суспільства, і щоб привернути увагу киян до культурного скарбу, у просторі видавництва відкрилась вистав% ка ілюстрацій із його фондів – “АРТіФАКТИ”. На виставці, що триватиме до кінця серпня, можна побачити оригінальні малюнки дитячих книг, які по% казують оригінали української книжкової графіки різних деся% тиліть. Культурологічний про% єкт ініціювала та втілила в жит% тя заступниця директора видав% ництва “Веселка” Олександра Кирюшина в межах куратор% ської програми “Веселка. В пам’яті” за підтримки Україн%
Культура · “Попри щоденні воєнні загрози Харків продовжує залишатися важливим культурним центром України”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

рунцика”, словацького “Біля льону”, китайського “Квіти” й “Іспанських мотивів”. З%поміж українських народ% них танців, таких як “Латирчан% ські викрутаси”, “Петриків% ський розпис”, “Танець з хустка% ми”, “Віночок” і “Вишивальни% ці”, глядачів найбільше пораду% вали “Латирчанські викрутаси” В. Попадюка у хореографії В. Коломійця й у виконанні сту% дентів ІІ та IV курсу відділення народної хореографії і студентів І, ІІ та IV курсів бакалаврського рівня вищої освіти. Радісні емо% ції глядачеві подарували саме безпосередність і... нескінчен% ний каскад народного гумору: що не чергова композиційна фі% гура, то обов’язково зі своїм сти% лістичним викрутасом%малюн% ком. А все це представлено було пречудово й прекумедно інтер% претовано на сцені юними вико% навцями, які щоразу демонстру% вали глядачеві все нові й нові ви% гадливі і химерні “па%викрута% си”, чим і викликали в нього щиросердну посмішку і щедрі аплодисменти. А до всього цього колоритно% го танцю чимало творчих зусиль доклала не лише постановниця заслужена артистка України На% талія Головко, а й народний ар% тист України, лавреат Мистець% кої премії “Київ” імені Павла Вірського Олександр Нестеров та Юлія Бобровник. Отже, нова концертна прог% рама Київської муніципальної академії танцю імені Сержа Ли% фаря, у майстерній режисурі за% служеного артиста України Вла% дислава Солдатенка, видалася глядачеві не тільки вельми моза% їчною та інтригуючою, а й неза% бутньою. Адже кожна з цих програм – то не лише чергове мистецьке відкриття відомого й авторитетного в Україні хореог% рафічного закладу, а й представ% лення невичерпних творчих можливостей як його учнів і сту% дентів, так і численного складу педагогів – їхніх невтомних, тру% долюбивих і талановитих нас% тавників. Головний режисер Харків% ської опери Армен Калоян роз% повів, що від початку однією з ключових ідей “Схід Опера Фес% ту” було об’єднання музичних театрів та представлення різних мистецьких програм у Харкові. За його словами, реалізувати настільки масштабний музично% театральний фестиваль особли% во складно, адже гастролі перед% бачають участь великих творчих колективів, оркестрів і труп. Можливість втілити цей задум під час повномасштабної війни він назвав здійсненням давньої мрії команди фестивалю. Із сайту Мінкультури України
Культура · “Попри щоденні воєнні загрози Харків продовжує залишатися важливим культурним центром України”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Про балетмейстерів і лібретистів, які мислять образами-метафорами і неовізуальною пластикою

Володимир КОРНІЙЧУК, заслужений журналіст України Київська муніципальна ака% демія танцю імені Сержа Лифаря щороку вражає нас не лише но% вими оригінальними концер% тними програмами за участю уч% нів і студентів на сцені Націо% нальної опери України, а й но% вітніми одноактними балетами. І якщо проаналізувати пере% важну більшість класичних бале% тів, які були інтерпретовані%про% читані по%новому викладачами Академії танцю за всю її двадця% тип’ятилітню історію існування, зосібна, “Українська сюїта” К. Данькевича, “Героїчна козацька сюїта” Є. Досенка, “Лісова пісня” М. Скорульського, “Лифар%сюї% та” Е. Лало, “Два фавни” К. Де% бюссі, “Сезони життя” Є. До% сенка, “Зимова казка” І. Іващен% ка, “Болеро” М. Равеля, “Бонда% рівна” А. Комлікової, то ниніш% ній класичний необалет “Пере% творення” Дж. Верді в постанов% ці народного артиста України, лавреата Державної премії Укра% їни імені А. Шекери Дмитра Клявіна і в хореографії заслуже% ної артистки України Надії Ят% ченко, позначений попервах не% ординарною неовізуальною пластикою, яскравою стилісти% кою та образністю, котрі прони% зують увесь балет, як і всі її обра% зи%пори року – Зиму, Весну, Літо й Осінь. А вже образ%метафора Вітру, у трактовці студента дру% гого курсу відділення народної хореографії Анатолія Чайки, як% раз і поєднує логічно всі пори року в загальну картину балету, кожна з яких характеризується виразною музичною трактовкою композитора Джузеппе Верді. Тож необалет “Перетворен% ня” виокремлюється ще й вишу% каними колоритними костюма% ми, згідно з порами року, над ху% дожньою розробкою яких тала% новито працювала Ганна Васи% льєва, а виготовляла їх власна костюмерно%швацька дільниця Академії танцю. А всій балетній постановці притаманна мозаїчна експресія, яку в пролозі лібрето започатковує Вітер, і яка згодом еволюціонує в пастельну елегій% ність і пластичність багатовек% торного і завжди присутнього кордебалету. А в сукупності, у всьому ба% летному дійстві, як і в метамор% фозному прочитанні його голов% них дійових осіб, зокрема, Кри% жаної квітки (Дарина Ковтун), Королівських нарцисів (Таїсія Галятченко та Андрій Кизим), Літніх квітів (учні і студенти за% кладу) й Осінніх горішків (учні 8%9 класів КМАТ), саме і відбу% вається ота правічна круговерть буття під магічним покровом Землі, у якій “зійшлися” (почер% гово) пори року. І які собою сим% волізують правічне пробудження і перетворення природи. А вже мовою танцю й розкривають та% ємницю і сенс свого існування% призначення на Землі. У такому перетворенні при% роди і полягає концептуально% філософське осмислення цього екстравагантного балету Дж. Вер% ді, керівником проєкту якого є директор Академії танцю, заслу% жений працівник культури Укра% їни, кандидат мистецтвознавства В’ячеслав Коломієць, автором лібрето та ідеї оформлення вис% тупив заслужений діяч мистецтв України Андрій Лягущенко, а са% ма ідея проєкту належить Надії Ятченко. Музичну композицію здійснив Тарас Лук’ян, а над ві% зуальним оформленням працю% вала Марія Дука. Слід зауважити, що професор, голова Вченої ради і завідувач кафедри хореографіч% них та мистецьких дисциплін Академії танцю Андрій Лягущен% ко є ще й автором таких оригі% нальних лібрето балетів у поста% новці педагогів учбового закладу, як “Лифар%сюїта” Е. Лало, “Ук% раїнський диптих” К. Данькеви% ча, Є. Досенка, “Сезони життя” Є. Досенка та інші. Тож новоявлений балет “Пе% ретворення” Дж. Верді, котрий нещодавно був представлений на сцені Національної опери Ук% раїни за участю численних дійо% вих осіб і виконавців – учнів і студентів КМАТ, прочитується глядачем як метаморфоза перет% ворення природи і як метафо% рична закономірність виходу Ук% раїни із жахіть війни. Натомість безперечним від% криттям нинішнього концерту, як і вищезгаданого балету, стала і хореографія І. Матюшиної “Фі% гаро”. Жіноча версія” Дж. Россі% ні. І не так сценічне її прочитан% ня, як навдивовижу талановите втілення на кону образу голов% ного персонажу цієї невмирущої і життєдайної опери Джоаккіно Россіні – “Фігаро” у виконанні студенткою ІІ курсу відділення класичної хореографії Анастасі% єю Конченко. І саме в жіночому його розумінні%прочитанні. Адже її модерново%віртуозна техніка та наскрізна витівковість й саркастично%екзальтована пластика сценічного малюнку й засвідчила неабияку майстер% ність виконавиці, як і самобут% ність її органічної стилістики. І все це було підтверджено чис% ленними вигуками браво і зли% вою овацій. Тож сподіваємося, що у цієї студентки – яскраве ар% тистичне майбутнє (викладач Га% лина Зарицька). Світлої пам’яті геніального реформатора українського теат% ру Леся Курбаса приурочена хо% реографія В. Башкірової та В. Федя “Газ” О. Масолова, яку в урбаністично%експресивній не% опластиці представили на опер% ній сцені учениці й учні 8%9 кла% сів відділень класичної і народ% ної хореографії Академії танцю. Загальна ж концепція курба% сівської експериментальної вис% тави “Газ” (за однойменною п’єсою Г. Кайзера), як і самої постановки на оперній сцені, полягає у протистоянні люди% ною карколомній індустріаліза% ції, що охопила у 20%х роках ми% нулого століття не лише Україну, а й ледь не всю Європу. І яка пог% линула (як і нині поглинає) лю% дину у своїй абсурдній колотне% чі, і віддаляє її від природи, й пе% ретворює на “гвинтик” у тоталь% ній гонитві за “прогресивною” технологією. І котра й сьогодні у безкінечній гонитві за розроб% кою роботизованих систем та ядерної зброї загрожує людині самим існуванням на Землі, як і планеті у Всесвіті загалом... Та все ж, наперекір вищезга% даним сумним мотивам, неабия% кою розрадою для глядача стали яскраві постановки українських народних танців, як і танців на% родів світу, – шотландського “Хайланд”, молдавського “Ма% війну фестиваль не проводили у 2022–2024 роках, а торік його від% новили та присвятили 100-річчю театру. Цьогоріч організатори ви% рішили суттєво розширити мас% штаб фестивалю та представити у Харкові музичні проєкти театрів з різних регіонів країни. Генеральний директор – ху% дожній керівник Національного академічного драматичного те% атру імені Івана Франка Євген Нищук наголосив на особливій ролі театру під час повномас% штабної війни. За його словами, театр сьогодні об’єднує навколо себе велику аудиторію та формує важливий суспільний наратив стійкості й спротиву.
Культура · “Попри щоденні воєнні загрози Харків продовжує залишатися важливим культурним центром України”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

“Схід Опера Фест – 2026”

В Укрінформі відбулася пресконференція, присвячена Національному фестивалю “Схід Опера Фест – 2026”, який триває в Харкові з 22 серпня до 18 вересня. Упродовж 28 фести% вальних днів місто прийматиме 18 театральних колективів з 11 українських міст, які представ% лять 34 постановки. Згодом пос% тановки можна буде переглянути відео вистав. Під час заходу презентували програму фестивалю, його учас% ників і ключові мистецькі проєк% ти. Окрему увагу учасники приді% лили значенню проведення мас% штабного театрального форуму саме у Харкові – місті, яке попри щоденні воєнні загрози продов% жує залишатися важливим куль% турним центром України. “Особливо символічно, що ця зустріч відбудеться саме в Харкові. Попри щоденні воєнні загрози місто продовжує зали% шатися важливим культурним центром України, театри про% довжують працювати. Найваж% ливіше те, що фестиваль показує сучасний український театр та% ким, яким він є сьогодні, – у всьому його різноманітті. Ми побачимо нове прочитання ук% раїнської класики, сучасну дра% матургію, твори українських композиторів”, – сказав заступ% ник міністра культури України Євген Лавро. За його словами, програма об’єднає різні театральні та му% зичні форми — оперу, балет, мю% зикл, рок%оперу, пластичну дра% му, театр ляльок, концертні, мультимедійні та експеримен% тальні проєкти. Генеральний директор – ху% дожній керівник Харківської опе% ри Ігор Тулузов розповів, що “Схід Опера Фест” започаткували у 2016 році. Через повномасштабну
16 Наші обереги · “Музей – це насамперед люди: майстри, які працюють із глиною; науковці, які її досліджують; відвідувачі, які приїжджають в Опішне”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

досліджувати, осмислювати й розвивати. Так музей поступово став місцем, де гончарство досліджують, вивчають, де про нього пишуть, його викладають, переосмислюють і де його продовжують творити. Саме на ґрунті цієї роботи в Україні сформувався новий напрям наукових досліджень – керамологія. З’явилися наукові праці, монографії, спеціалізовані видання. У 2000 році було створено Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. У якийсь момент стало зрозуміло: музей уже не може вмістити все, чим прагне бути. Його простір виходив за межі будівель – просто неба, у ландшафт, назустріч глядачеві. Саме тоді в Опішному почали проводити симпозіуми монументальної кераміки. Це був новий для музею досвід – не тільки зберігати мистецтво, а й ставати місцем його народження. До Опішного приїздили художники-керамісти з України та інших країн, на тижні занурювалися в роботу з глиною і створювали твори, які від самого початку були приречені залишитися тут. Те, що спочатку здавалося експериментом, згодом стало традицією. А започатковані в Опішному мистецькі форуми почали з’являтися в інших куточках України. У цьому і є важлива особливість музею: він зрідка наслідував уже відоме. Частіше пробував щось першим. І продовжував рухатися далі. У цьому музеї можна зайти в чуже життя. Окремий напрям нашої роботи – збереження садиб відомих майстрів-гончарів. Це принципово інший спосіб говорити про історію. Не через експонати, а через простір, дім, речі, які людина бачила щодня, стіл, за яким працювала, майстерню, де народжувалися твори. Сьогодні музейний комплекс в Опішному – це великий культурний простір, що об’єднує музейні садиби, виставкові зали, парк монументальної глиняної скульптури, майстерні, книгозбірню, архів та наукові підрозділи. Але музей – це насамперед люди: майстри, які працюють із глиною; науковці, які її досліджують; відвідувачі, які приїжджають в Опішне, щоб побачити музей, а відкривають для себе значно більше. І саме в цьому і є найбільша сила національного музею-заповідника – він не лише зберігає українське гончарство. Він допомагає йому жити далі!
16 Наші обереги · “Музей – це насамперед люди: майстри, які працюють із глиною; науковці, які її досліджують; відвідувачі, які приїжджають в Опішне”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Сорок років історії

Світлана ПРУГЛО, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства Фото Юрка Пошивайла задовго до того, як на державному рівні було ухвалено відповідне рішення. “Важливими натхненниками для мене стали мої рідні – бабуся Явдоха та дідусь Гаврило Пошивайло. Ще на початку 1970-х років вони створили у власній хаті домашній публічний музей, ставши одними з перших в Україні, хто відкрив приватну оселю для збереження й популяризації народного мистецтва. Тут зібралися старовинні та сучасні глиняні вироби, вишивки, народні картини, ікони, різьблені дерев’яні речі – усе те, що створювали місцеві майстри й що зберігало живий дух Опішного”, – ділиться спогадами Олесь Пошивайло. Але між мрією та її здійсненням лежав непростий шлях… 12 серпня 1986 року, на виконання відповідного доручення Ради Міністрів УРСР Полтавський облвиконком прийняв рішення про створення Музею гончарства в смт. Опішні. Спочатку музей не мав величезного простору. Не було навіть власної території в сучасному розумінні, лише дві кімнатки при заводі “Художній керамік”. Ті, хто творив музей, вирушали в експедиції по селах, розшукуючи й рятуючи речі, які могли назавжди зникнути. Зустрічалися з гончарями, збирали документи, формували книгозбірню й архів, вибудовували колекцію буквально по крупинках, записували людські історії – усе те, з чого поступово скла- Уявіть музей, який починався з двох кімнат: без просторих виставкових залів, без дев’яти відокремлених структурних підрозділів, без 20 гектарів землі, без парку велетенських глиняних скульптур, власного видавництва й книгозбірні, наукових інституцій, експедицій і резиденцій. Без масштабу, який сьогодні змушує говорити про нього як про один із найпомітніших культурних центрів України. У нього не було готової моделі розвитку. Було Опішне – містечко, яке століттями жило гончарством. І була людина, яка вірила, що музей в Опішному може стати значно більшим, ніж просто сховищем гончарної спадщини, – Олесь Пошивайло, очільник і генеральний директор. Нині Національному музею-заповіднику українського гончарства в Опішному 40 років історії! Мрія пережила кілька поколінь. Ідея створити в Опішному музей гончарства з’явилася ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. далася жива історія українського гончарства. 1991 року, вже в незалежній Україні, музей отримав можливість розвиватися більш самостійно. Новим місцем дислокації став занедбаний гуртожиток. Його викупили, відремонтували власними силами й почали освоювати територію… Сьогодні музей можна вимірювати гектарами, кількістю експонатів, відвідувачів і виставок. Але є речі, які не вимірюються статистикою. Наприклад, те, наскільки сильно музей вплинув на саме розуміння українського гончарства. Бо ще кілька десятиліть тому традиційне гончарство часто сприймали передусім як народний промисел, як щось архаїчне, що поступово відходить у минуле разом із поколіннями майстрів. У музеї ж почали розглядати гончарство не як “залишок минулого”, а як явище культури, яке потрібно
16 Наші обереги · “Музей – це насамперед люди: майстри, які працюють із глиною; науковці, які її досліджують; відвідувачі, які приїжджають в Опішне”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Наші обереги · “Музей – це насамперед люди: майстри, які працюють із глиною; науковці, які її досліджують; відвідувачі, які приїжджають в Опішне”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин