Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слово многоцінне · “Його ліричний суб’єкт не просто дивиться на світ – він перебуває всередині нього, слухає його, торкається, вдихає”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Поетична чуттєвість Павла Мовчана: просторово-часові координати

Слово Просвіти, №32 за 2026 рік

Анатолій ЗАГНІТКО Поезія Павла Мовчана нале% жить до тих художніх світів, у яких простір і час майже ніколи не існують як нейтральне тло по% дій. Вони відчуваються, рухають% ся, згущуються, розширюються, матеріалізуються, входять у тіло і пам’ять. Простір може виявити% ся внутрішнім станом людини, час – набути ваги, ширини чи навіть форми, а зір, слух, дотик і нюх – перебирати одне в одного способи пізнання. Саме тому по% етична чуттєвість Павла Мовча% на постає особливою системою сприйняття, у якій зовнішній світ і людське “я” безперервно переходять одне в одне. У ліриці митця важко відок% ремити те, що людина бачить, від того, що вона переживає. Пейзаж, предмет, звук, тиша, світло, тінь, земля, ріка, ніч, мить – усе це не просто складни% ки зображуваного світу. Вони стають формами внутрішнього досвіду. Павло Мовчан наче по% стійно перевіряє, наскільки да% леко може простягнутися люд% ська чутливість і чи можна поба% чити час, почути простір, тор% кнутися пам’яти, відчути речо% винність пережитого. Саме тому просторово%часові координати в його поезії доцільно розглядати не як окрему тему, а як одну з ос% нов цілісної поетики. У них роз% кривається спосіб існування лю% дини у світі – тілесний, пам’ят% тєвий, історичний, культурний. Час, який стає видимим У поезії Павла Мовчана час рідко залишається абстрактною тривалістю. Він майже завжди прагне набути форми. Його можна побачити, відчути, вимі% ряти, іноді навіть ніби взяти в руки. У “Козаку Мамаї” ця влас% тивість часу концентровано ви% явлена в одному з найвиразні% ших образів: йде в очі широчезна мить й тонка, як волос, тиша. Мить, яка за самою своєю природою мала б бути майже невловимою, набуває просторо% вого виміру – вона “широчез% на”. Поет не говорить, що мить довга: вона саме широка. Час ви% мірюється простором. До того ж ця мить не просто існує – вона “йде в очі”, має напрям, рух, вхо% дить у людину через зір. Так у де% кількох словах сходяться час, простір, рух і чуттєве сприйнят% тя. А поруч тиша, також немате% ріальна, стає “тонкою, як волос”. Вона отримує тактильний і просторовий вимір. Мить ши% риться, тиша стоншується. Абс% трактне набуває фізичних влас% тивостей. Не менш виразно така спро% мога часу змінювати свою при% роду виявляється в “Осінньому вільшанському краєвиді”: Зій% шло, непам’яттю розмилось вчо% рашнє, літнє, нетривке… Минуле тут не просто віддалилося. Воно “розмилось”, утратило обриси. Час передано через зорове від% чуття. Те, що було вчора, ніби втратило контури, перейшло в непам’ять. Далі цей часовий рух охоплює вже весь пейзаж: і пахо% лодь заповістилась, і покотилось упівсили на води, на гілля гінке… Що саме “покотилось” – осінь, холод, час, саме “вчораш% нє” – поет навмисно не конкре% тизує. І в цьому є особлива точ% ність. Сам перехід із літа в осінь набуває руху. Часова зміна розті% кається простором, торкаючись води, гілля, нив, ріки. Особливо промовистою є “стиглість тихої ріки”. Стиглість – наслідок часу, ознака заверше% ного дозрівання, але стиглою ви% являється ріка. Отже, вже сам простір дозріває в часі. В іншому тексті час залишає по собі матеріальний осад: і все, що думав, – спопели, а на тім міс% ці знайдеш з часом маленьку гру% дочку смоли. “З часом” тут озна% чає не просто пізніше. Час сам наче бере участь у перетворенні думки, переживання, психічної напруги на речовину. Залиша% ється “грудочка смоли” – малень% кий, темний, матеріальний слід внутрішнього життя. Так постає одна з наскрізних властивостей Мовчанової образности: те, що зазвичай належить до нематері% альної сфери, прагне стати пред% метним. Час може розмитися, покотитися, розширитися, зали% шити осад. У “Світовиді – збруцькому ідолі” він набуває ще й майже побутової речовинної вартости: Літа – в ломбарді. І я їх вже не викуплю ніколи… Літа ста% ють тим, що можна закласти, втратити, теоретично викупити. Час уже не лише проживається – він може бути відданий, втраче% ний безповоротно. Така матеріа% лізація часу не є лише поетич% ним прийомом. За нею стоїть особливе світовідчуття: усе пере% жите має вагу і слід, ніщо не ми% нає безслідно, навіть якщо цей слід іноді зводиться до “грудочки смоли”, до зім’ятої квитанції, до павутиння в долоні. Світ, відчутний тілом Чуттєвість Павла Мовчана майже завжди тілесна. Його лі% ричний суб’єкт не просто ди% виться на світ – він перебуває всередині нього, слухає його, торкається, вдихає, відчуває шкірою, руками, очима. У вірші “Про ніч” уже перші рядки руйнують межу між пси% хологічним і фізичним: Страхи та химороди ночі над головою туп!тупочуть… Страхи не прос% то виникають у свідомості. Вони локалізовані “над головою” і ще й “туп!тупочуть”, а внутрішній стан стає просторовим та акус% тичним. Ніч тут не стільки ба% читься, скільки чується, пережи% вається й відчувається тілом. Простір звужується до найближ% чих людині координат – голова, руки, стіна, місце, але водночас він розширюється силою уяви. Стіна перестає бути лише межею кімнати: На всю стіну у мене вті% ха: ходи, малюй обличчя віхол… Зовнішня стихія входить у внутрішній простір. “Обличчя ві% хол” виникає на стіні, а людина опиняється водночас усередині кімнати й усередині власного психічного простору. Не випад% ково з’являється дивна формула: і сам себе приймай, ти гість. Лю% дина стає гостем у власному просторі. Межа між своїм і чу% жим проходить уже не між люди% ною та світом, а всередині само% го “я”. У “Козаку Мамаї” тілесність інакша. Тут світ оживає через ор% гани чуття. Малюнок, який за своєю природою нерухомий, раптом починає звучати: гриміла збруя раз у раз сама, без коливан% ня. Зорове породжує слухове. Видиме переходить у почуте. Ідалі: Рука бджолою на струні зав% мерла, спочивала… Порівняння з бджолою викликає уявлення ру% ху, дзижчання, живої енергії, але рука “завмер% ла”. В одному образі співіснують рух і нерухо% мість, звук і тиша. Важливо й те, що сам Мамай не лише дивиться на світ: і слуха він, як в ка% зані перекипає сало… Світ входить у нього слухом. У “Світовиді – збруцькому ідолі” ця ті% лесна чуттєвість стає майже всеохопною. У тексті постійно виника% ють голос, горло, очі, по% віки, зір, вуха, ніздрі, рот, пучки. Людське тіло пос% тає своєрідною мапою сприйняття світу. Особ% ливо значущі рядки: Ти обернися сам у собі і очі пе% ресунь лівобіч, здвой свої вуха… Щоб побачити світ інакше, потрібно ніби фізично перебудувати власні органи чуття. По% ет уявляє нову конфігу% рацію сприйняття. А далі: Щоб зором здвоєним промацать, мов рентгеном, горбочок кожен… Зір уже не лише бачить – він “про% мацує”. Одне чуття перебирає функцію іншого. У цьому – дуже характерна властивість Мовча% нової поетики: чуття не ізольо% вані, вони переходять одне в од% не. Саме тому світ у його поезії можна водночас бачити, чути й торкатися його. Звідси й числен% ні образи, у яких тиша стає “тонкою”, час – “широчезним”, смерть – відчутною запахом. У “Козаку Мамаї” смерть не лишається абстрактним понят% тям: І знать всякчасно: смерть отут, у полотнищі криці, в сирич% нім запахові пут, в малій, як світ, зіниці… Її можна побачити в кри% ці, відчути в запахові сирої шкі% ри, локалізувати у слові “отут”. Вона входить у безпосередню чуттєву реальність. Так поет переводить найсклад% ніші екзистенційні поняття у сфе% ру конкретного відчуття. Смерть пахне, час має ширину, тиша має товщину, життя має вагу. Мале, що вміщує світ Поетична чуттєвість Мовча% на не знає стабільного масштабу. Велике може згорнутися до ма% лого, а мале – розширитися до безмежного. Одним із найяскра% віших прикладів є образ: в малій, як світ, зіниці… У звичайній логіці “мала” і “світ” не можуть бути співмірни% ми, але саме зіниця робить світ видимим. Тому мала тілесна точ% ка ніби вміщує універсум. Подіб% ну логіку має “широчезна мить”. Те, що мало б бути мінімальним часовим відтинком, раптом стає безмежним простором. У “Про ніч” відбувається про% тилежний рух. Великий, тривож% ний психічний світ стискається до маленької грудочки смоли. У “Осінньому вільшансько% му краєвиді” життя виявляється не великим і важким, а майже невагомим: коли береш павуття в руку, таке легке, як і життя. Життя, яке вміщує весь люд% ський досвід, зіставлене з паву% тинням, що ледь відчувається на долоні. Саме така масштабна рухливість дуже багато говорить про Мовчанове світовідчуття. У його поезії немає остаточної ме% жі між мікрокосмом і макрокос% мом. Людське око здатне вмісти% ти світ, мить – розгорнутися до безмежности, а великий внут% рішній досвід – згорнутися до крихітної речовини. Мале й ве% лике тут не протиставлені. Вони переходять одне в одне. Простір, що рухається Простір у Павла Мовчана та% кож майже ніколи не залишаєть% ся нерухомим. У “Козаку Ма% маї” вже перший рядок: Вздовж стежки корінь повзко славсь… пе% ретворює статичну форму коре% ня на подобу руху. Підзаголовок “З малюнка” передбачає нерухо% мість, але поетична уява відразу оживляє зображене. Простір має горизонталь – “вздовж стежки” – і вертикаль: Угору тінь звело, як перст, хоч зовсім було ясно. Тінь стає не ли% ше просторовою формою, а зна% ком, жестом. Пізніше простір малюнка різко розширюється: Козача доля в сто сторін простре% лена усяко… “Сто сторін” – уже майже безмежність. Та відразу після неї ця безмежність стискається до “отут”: І знать всякчасно: смерть отут… Просторова все% охопність і часова постійність сходяться в одній точці. Усе мо% же бути далеко й водночас тут. В “Осінньому вільшанському краєвиді” простір рухається інакше: злітає, котиться, тече, як покотьоло – швидкогінне, з!під ніг, з!під рук, з!перед очей. Три діє% слова створюють відчуття, що світ одночасно піднімається, ко% титься й тече. Він вислизає від людини. Особливо важливо, що цей рух вимірюється тілом: “з! під ніг”, “з!під рук”, “з!перед очей”. Людина втрачає опору, змогу утримати і можливість ба% чити. Тоді виникає потреба по% вернути зв’язок із землею: І тре% ба землю перемірять, перемісить важку ріллю… Землю треба не лише побачити, а буквально від% чути тілом, пройти її, “переміси% ти”. Простір знову стає відчут% ним через фізичну дію. У “Світовиді” земля взагалі набуває людської пластики: зем% ля сутулиться… і далі: земля горбатіє… Ландшафт стає ті% лом. А людське тіло, навпаки, розпадається: А мої ж суглоби – розтяті, подрібнені. Так тіло й земля ніби обмінюються влас% тивостями. Простір антропо% морфізується, а людина сама стає частиною геометрії світу. Пам’ять як простір Для Павла Мовчана простір майже завжди пам’ятає. Земля, ріка, краєвид, давній ідол – усе це не лише реалії місця, а носії часу. В “Осінньому вільшансько% му краєвиді” вже перші рядки поєднують час і пам’ять: Зій% шло, непам’яттю розмилось вчо% рашнє, літнє, нетривке… Ми% нуле не просто минає – воно переходить у непам’ять. А тро% хи далі виникає інша формула: Відвічне, знане, українне… Особливо важливо, що простір у Павла Мовчана набу% ває не лише природно%лан% дшафтної, а й національно% культурної визначеності. Фор% мула “Відвічне, знане, україн% не…” переводить конкретний краєвид із площини географіч% ного в площину культурно% пам’яттєвого. Українність тут не накладається на простір як зов% нішня ознака: вона наче вже міс% титься в землі, ріці, ріллі, крає% виді, у самому способі їх пере% живання. Тому Мовчанів простір можна осмислювати як простір упізнавання: він “знаний” тому, що закорінений у колективній пам’яті, і “відвічний” тому, що теперішнє в ньому постійно від% криває часову глибину минуло% го. Український часопростір постає, отже, не сукупністю гео% графічних реалій, а формою культурної тяглости, адже укра% їнський простір – не географія, а простір культурної пам’яти. В одному рядку сходяться час, пам’ять і культурна належ% ність. “Відвічне” визначає часову глибину, “знане” – те, що засво% єне пам’яттю, “українне” – те, що належить до культурного простору. Так конкретний віль% шанський краєвид перестає бути лише місцевістю. Він стає части% ною ширшого національного простору. Це відчуття посилю% ють: розлука, забуття, ворот% тя… У цих словах поєднується просторове віддалення і часовий рух. Розлука – це відстань, за% буття – часова втрата, вороття – змога повернутися. Водночас повернення ніколи не є простим повторенням ми% нулого. Воно завжди проходить через пам’ять. У “Світовиді” ця пам’ять заглиблюється букваль% но в землю: горбочок кожен і пра% щура знайти… Землі все товще… Минуле тут лежить шарами. Час має глибину. Пращур перебуває не лише “колись”, а й “унизу”. Минуле стає геологічним. Це ду% же важлива особливість Мовча% нової поетики: простір зберігає час. Земля вміщує пам’ять, а культурний досвід має свою то% пографію. Тому локальний пей% заж майже завжди може розкри% тися як простір історичний. У такому прочитанні земля набу% ває ще одного виміру – націо% нально%історичного. Вона є сво% єрідним палімпсестом, у якому теперішній простір накладається

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин