Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спадщина · “Його знаменний клич, що самостійна Українська Держава мусить мати незалежну Церкву і соборну літературну Мову”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Той, що будить Дух

Слово Просвіти, №32 за 2026 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Рашистська ракетна атака на Київ 20 серпня ще тривала, коли ми з Павлом Мовчаном розпочали рух до Житомира, у якому в той день було оголошено жалобу. Нашій ранішній зустрічі з керівником об% ласті Віталієм Бунечком передувало вже, на жаль, звичне виття сирен повітряної тривоги, засвідчуючи, що варварська орда цинічно продовжує “асвабаждать”, безу% пинно вбиваючи людей. Знову людські жертви. Але попри все, саме в такій атмосфері розпочалась взаємозацікавлена розмова навколо видатного сина Житомирщини, України та всього Українського Світу Іва% на Огієнка, 145-річчя якого відзначатиме% мо невдовзі. Дискурс мав бути обрамле% ним ще й прекрасною картиною “Іван Огієнко” народного художника України, лавреата Шевченківської національної премії Валерія Франчука. Шкода, що цьо% го разу злії орки унеможливили побачен% ня з твором, який, певен, незабаром стане окрасою пам’яті для цього життєдайного краю. Бо в Пантеоні національної слави Огі% єнку вже подавно відведено найдостойні% ше місце. Видатний Просвітник і Буди% тель Українського народу пророче окрес% лив для нього витоки добра і зла, світла і пітьми, цінності справжньої любові до України й неприховану ненависть до неї збоку ворогів. Незалежно від того, чи характеризува% тимемо Огієнка як науковця, педагога, богослова, державного діяча, чи висвіт% люватимемо його життєтворчість у часи, коли він був студентом, професором, мі% ністром освіти, міністром сповідань в уряді УНР, ректором університету, митро% политом Української автокефальної пра% вославної церкви, перекладачем Біблії українською мовою, він у всьому зберіг упродовж свого драматичного життя одну визначальну чесноту – відданість Україні. Це була не декорована й не декларована для загалу риса, а сутність внутрішнього духовного стану Людини%творця й обо% ронця національних ідеалів, що заклала в підмурівок Ідентичности і Державности чотири наріжні камені: національну Куль% туру; рідну українську Мову; історичну Правду; українську Церкву, які стали обе% регами нашого Буття. Словом і Чином са% мовіддано, жертовно й щиро він служив українській справі, добре усвідомлюючи істинну причинність національного, со% ціального й політичного уярмлення наро% ду, торуючи вихід із лабіринтів безпро% світності. Не визнаючи будь%якої колонізації, нетерпимо ставлячись до різномастих зайд, які вдираються зазвичай в україн% ський дім навіть не через двері, а крізь вікна, Огієнко безпомильно визначив вічну й найбільш небезпечну для існуван% ня України та її націє%державотворення загрозу. Нею завжди була московія. А ще вважав, що шкідливою виразкою для народу, який прагне волі і правди, є “діяння” власної обмосковленої, духовно скаліченої, доморощеної інтелігенції та владної бюрократії, що засіла на високих ристалищах, хворіючи ілюзіями автоно% мізму, федералізму, “демократизму” в за% раженій імперськістю росії. Усіх тих москвофілів, полонофілів, австрофілів, карпаторосів та інших “руси% нів”, які жодним чином не сповідували національну ідею соборності й держав% ності українства, визнавав ворогами, пе% ревертнями і зрадниками, що допомагали уярмлювати народ. Таким для нього був лютий цензор на% ціональної думки і сексот, “український” професор Юзефович, оскільки саме за йо% го “активної” участі був підготовлений царський Емський антиукраїнський указ 18 травня 1876 р. Огієнко пише, що він сипав доноси і на працю Південно%Захід% ного відділу Географічного товариства, очільником якого був Павло Чубинський, котрий гуртував українське наукове жит% тя, збираючи унікальні етнографічні ма% теріали (сім томів) як цінне джерело для вивчення і розвитку історії української мови, культури, літератури, історії, які царизм вважав своєю найбільшою небез% пекою. Таку ж нищівну оцінку він дає й іншо% му нашому “землячку”, київському про% фесору філософії Новицькому – “творцю” попереднього українофобського Валуєв% ського циркуляру (1863 р.). Проте не тільки обмосковлених юзе% фовичів!новицьких у Києві засуджував Огі% єнко, але й “своїх” скорпіонів щодо укра% їнськості на західноукраїнських землях на кшталт митрополита М. Левицького, який знущався над українським словом, його родича, ректора Львівської духовної семі% нарії В. Левицького, які заборонили навіть “Зорю” М. Шашкевича, тому що писано українською мовою. Саме вони не допус% тили для розповсюдження 800 примірни% ків “Русалки Дністрової” та перешкодили у Львові передруку “Марусі” Квітки)Ос% нов’яненка. Безкомпромісний у своїй суворій правдивості до ворожого москвофільства зубрицьких, мійських, дідицьких.., які нази% вали українську мову “языком черни, язы% ком пастуховъ, пасичниковъ, Грицьковъ”; підтримували “москалів, що добре роб% лять, забороняючи навчати й говорити по%українськи”, дурячи народ, що “Русь Галицька, Угорська, Кіевска, Московска, Тобольска й пр. єсть одна й тая же Русь” (Огієнко І. Історія української літератур% ної мови. Скорпіони на українське сло% во). Зате цей знаковий Навчитель свого народу з великим пієтетом і пошаною ставився до тих діячів і сіячів україн% ськості, які своєю натхненною і жертов% ною працею, талантом і вірою зрощували національну справу. Справді, чому Іван Огієнко, заснувавши академічний місяч% ник “Наша культура”, впродовж надто трагічних для України 1935–1937 років спромігся видати творчий доробок, що становив 31 том. Очевидно тому, що нав% коло цієї значущої просвітницької, нау% ково%педагогічної, культурологічної ук% раїнознавчої діяльності вдалося зібрати найкращі інтелектуальні уми українства: Д. Антонович, Л. Білецький, Д. Дорошен% ко, В. Залозецький, О. Колесса, Ф. Колес% са, М. Кордуба, І. Крип’якевич, Б. Лепкий, Ю. Липа, Є. Маланюк, О. Олесь, І. Свен% цицький, В. Січинський, К. Студинський, С. Черкасенко, Д. Чижевський та ін. Духовним стрижнем для цієї значимої колективної праці, зорганізованої Огієн% ком, були два крила – Тарас Шевченко і Святе Письмо. Окресливши стратегію творення укра% їнської Державності в чотиривимірному напрямку – Українська Культура, Мова, Церква, історична Пам’ять, очоливши Українську Автокефальну Православну Церкву, будучи вже Митрополитом Іларі% оном, він виконав і найголовнішу справу свого життя – здійснив найдосконаліший переклад і видання (понад 40 років) Біблії рідною українською мовою. Його знаменний клич, що самостійна Українська Держава мусить мати неза% лежну Церкву і соборну літературну Мо% ву, консолідував народ, напуваючи його силою, вірою і правдою Рідномов’я. Ним захоплювалися духовні провідники й по% літики. Митрополит Андрей Шептицький у листі до Івана Огієнка (ЦДАМЛМ Укра% їни, ф.1294), напише: “Дуже мудро і влуч% но Ваше Високопреосвященство назвали текст наших церковних книг. В цій справі, як і усіх справах, що відносяться до україн% ської мови, – Ваше Високопреосвященство для нас найвищий авторитет”. Варто визнати, що в спілкуванні двох великих Просвітників (Андрея Шеп% тицького й Івана Огієнка) вміщені ті значимі ідеї та посили до майбутніх поколінь, які нині надзвичайно поміч% ні в справі виховання Нації. Адже упродовж життя він був за% грозою для колоніальної, тоталітарної системи, боровся за самостійну Дер% жаву зовні і всередині. “Маю одну по% важну перешкоду при відновленні ста% родавньої Української Церкви, – пише Митрополиту А. Шептицькому І. Огі% єнко. – Наша українська інтелігенція розагітована несумлінними одиницями, не розуміється на тому, в чому найпер% ше мусить полягати відновлення старої Української Церкви, чи правильніше – дерусифікація її, — вона сліпо бачить це тільки в богослуженні живою україн% ською мовою, зовсім не цікавлючись від% новленням самого духу давньої Україн% ської Церкви. Вона не розуміє, що мож% на правити Служби Божі по!україн% ському, а Церква позостанеться все! таки московською по духові, традиції, ідеології. Цебто, підмінюється внут% рішній животворящий дух зовнішньою мертвою формою, як то було з катом України Постишевим, що носив україн% ську вишивану сорочку”. 19 грудня 1921 року С. Петлюра звернеться до І. Огієнка як державного і церковного діяча, що сповідував близькі йому по духу державотворчі принципи. “Причиною загублення на% шої державної незалежности, – пише очільник УНР, – помимо економічно! політичних причин, було незавершення консолідації української нації, брак єди% ної державної ідеології, загублення укра% їнською церквою тогочасної автокефа% лії, брак єдиної церковної думки у вищих достойників її, незавершена її організаційна структура… Тут матиме місце нерівність, коли на нашу церкву, на митрополита все “згори” заглядатимуть патріярхи інших церков... Коли хочемо надати українській церкві, як церкві апостола Андрія Перво! званного, відповідаюче їй значення, то ми маємо втілити таку зовнішню форму, яка б відповідала змісту в історичному атрибу% ті. Українська автокефальна церква голо% вою своїм повинна мати власного Патріяр% ха, як цілком логічне завершення її ієрархіч% ної архітектоніки, еволюції нашої націо% нальної думки, нашої національно!церковної ідеології. Український патріярх – річ, пот% реба якої вимагається інтересами україн% ської церкви. Бо в майбутніх конфліктах нашої держави з москвою внутрішнє міцна, ієрархічно дисциплінована українська цер% ква може відограти велике позитивне зна% чення у вислідах такої боротьби…”. Саме цими ідеями і мріями про повну духовну та політичну суверенність Украї% ни жив Огієнко. На відміну від багатьох соратників ча% сів національно%визвольних змагань 1917–1921 років, що закохувались у “мос% ковську демократію”, виправдовуючи се% бе як супротивників самостійности Укра% їни (праці Христюка “Матеріяли до істо% рії української революції”; Мазепи “Україна в огні і бурі революції”; Винниченка “Від% родження нації”), Огієнко обстоював аль% тернативну позицію щодо росії. Суттєва відмінність між Огієнком та “українськими” есдеками, есерами, есе% фами, що вони так і не змогли “визволи% тися” з%під ідеологічного, політичного, світоглядного, духовного впливу москви% нів. Навіть тоді, коли в силу обставин во% ни замінили “автономію” на “самостій% ність” України, то і цей крок слугував ли% ше засобом для основної цілі – побудови (спільно з руськімі товаріщамі) соціаліс% тичної республіки в складі нової імпер% ської федерації, що бореться за світовий соціалізм. Не дивно, що лідер есдеків Винничен%

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин