Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Святині · “Українські мистецькі традиції мають дуже глибоке коріння, сягаючи епохи Києворуської держави”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Героїчне українське слово – зброя натхненних перемог

Слово Просвіти, №32–33 за 2023 рік

Валерій БІТАЄВ, перший віцепрезидент Національної академії мистецтв України Владислав КОРНІЄНКО, академік-секретар відділення теорії та історії мистецтв Національної академії мистецтв України Юрій МОСЕНКІС, почесний академік Національної академії мистецтв України Текуть річки, да все кровавії, через ті річки мостять мости, мостять мости, да все головками, головками, да все московськими (“Українські народні пісні”, зібрані Михайлом Максимовичем, 1834) Золотоверхий Київ – цивілізатор московитських боліт Давній княжий Київ був столицею потужної й територіально найбільшої європейської держави з сотнями церков, книжними центрами, літописними традиціями, архітектурними та іконописними школами. У той час на місці майбутньої москви розташовувалися лісові хащі й бо-літні твані. Цивілізаторська місія священного Києва впливала й на далекі північно-східні болота – Володимир Великий заснував там місто Володимир, а Ярослав Мудрий – місто Ярославль (попередня назва тієї дикої території – Ведмежий Кут). А всю майбутню московщину в серці Русі – Києвщині, Черніговщині та Переяславщині – називали Заліссям, бо вона була розташована за густими брянськими лісами (назва Брянськ, давніше Дебрянськ – від дебра). В умовах сучасної боротьби українського народу за державну незалежність, утвердження України як національно-самобутньої європейської країни особливої важливості набуває проблема подальшого зміцнення та зростання державотворчого потенціалу культури і мистецтва, їх дієвого впливу на формування суспільної національно-патріотичної свідомості, ствердження української ідентичності та подальше розкриття історичної національної сутності. Українські мистецькі традиції, зокрема у сфері художньої репрезентації військової героїки, мають дуже глибоке коріння, сягаючи епох Києворуської держави, праукраїнського язичництва, праслов’янського періоду. Винятково важливо, що центром праслов’янської території була Київщина (київська археологічна культура – остання праслов’янська), звідси праслов’яни розселялися. Знаменита на весь світ милозвучність української мови (завдяки якій українська мова нагадує іноземцям спів) є спадкоємним продовженням головної звукової риси праслов’янської мови – усі слова в ній були відкритоскладовими, тому говорили, неначе співали. Явище мовної відкритоскладовості найбільшою мірою збереглося в українській мові саме тому, що територія поширення української мови збігається з територією поширення праслов’янської мови. Українці, залишившись на праслов’янській історичній території, зберегли свої праісторичні мовно-пісенні традиції. Не випадково деякі українські обрядові пісні можуть бути реконструйовані ще для праслов’янського періоду. Джерела формування українського словесно-музичного мистецтва Дослідження ґенези й давньої історії українського словесно-музичного мистецтва, здійснені Олександром Потебнею, Климентом Квіткою, Філаретом Колессою, Володимиром Гошовським, Софією Грицою та ін., заклали потужні теоретико-методологічні підвалини для етномузикології, порівняльного музикознавства та інших засобів історичного моделювання еволюції цього мистецького напрямку. Як підкреслює визначний сучасний музикознавець Лідія Корній, нині необхідний міждисциплінарний підхід до явищ мистецтва, адже, зокрема, в музичній культурі виявляються різноманітні й багаторівневі зв’язки з різними іншими галузями художньої культури. Метолодогічними принципами інтерпретації давніх мистецьких явищ (у їхній ґенезі та на ранніх етапах розвитку), зокрема словесно-музично-драматичного мистецтва, можуть виступати: значно більший, порівняно з пізнішими періодами, зв’язок первісного мистецтва (як і всього суспільства) з природою, зокрема астрономічними, рослинними, тваринними ритмами, погодою тощо – відповідно, віддзеркалені мистецтвом багаті й тонкі спостереження в цих сферах. Зокрема, архаїчні танці наслідували (а в магічному сенсі підкріплювали) рухи небесних світил, тварин, птахів; музичні інструменти принаймні частково вважали символічними наслідувачами природних звуків; культове, сакральне походження всього комплексу давніх мистецтв – “прамистецтва”; участь давніх творів мистецтва в ритуалах (власне, ритуальне походження мистецтва): свідчення сильно натоптаних поверхонь у печерах про танці перед творами печерного живопису, використання скульптур ув обрядах, зокрема символічному жертвопринесення, роль фольклорних словесних текстів у синкретичних музично-драматичних дійствах; прагматична функція архаїчного синкретичного мистецтва – магічне забезпечення функціонування Всесвіту, громади, індивіда (календарні та некалендарні об ряди – заклинання природи і суспільства); розвиток естетичного компонента на перших етапах переважно тією мірою, якою він забезпечував магію і мнемоніку (в межах усного каналу трансляції будь-якої, зокрема й мистецької, інформації) – відсутність спеціально естетичного вектору, як і відсутність відділеного від магії мистецтва; стародавній синкретичний язичницький обряд як джерело пізніших словесних, музичних, танцювальних та інших творів (первісний синкретизм мови, поезії та музики детально розроблений французькою та німецькою філософією XVIII – початку ХІХ ст.); нероздільність візуального (“образотворчого”) і аудіального (музичного) мистецтв тим більшою мірою, чим більше в часі ми заглиблюємося в минуле й чим давніший період реконструюємо – особливо коли йдеться про архаїчний синкретичний драматичний обряд; виконання мовними звуками (у межах промови, речитативу, пісні, музично-драматичної, музично-танцювальної композиції) магічної ролі, близької до ролі музики – вокальна музика, голос (зокрема, уживання мовно беззмістовних, але магічно навантажених звуків і звукосполучень) як синкретичне сполучення тексту і музики; виняткова роль звукових ефектів – асонансів, алітерацій, рим, анаграм – у невіддільній від музики й цілого сакрального обряду стародавній культовій поезії (так, коментуючи звукові явища “Слова про Ігорів похід”, Філарет Колесса зазначає: “Дуже можливо, що і в давніших фазах української народної поезії евфонія вірша виявлялася різними формами алітерації, які опісля затратилися в усній передачі”); переважання ритміки над іншими характеристиками як словесного тексту, так і музичного твору (за словами Філарета Колесси, “Ритм – найзамітніша ознака пісенної форми, спільна словесному й мелодичному елементові, дає основу до найзагальнішої класифікації мелодій”), а також танцю; основна функція найдавніших (ударних) музичних інструментів – надання ритму обрядові; у сфері словесного мистецтва основа ритміки – поетична форма, що набуває в архаїчному світобаченні магічного змісту та впливу (“В розумінні простого люду особливої сили набирає заговір у віршовій формі. Віршоване слово неначе гостра стріла влучає в свою ціль”, – підкреслює Філарет Колесса). У цьому аспекті потребує увагу архаїчна ритмічна проза сакрального змісту: одні священні книги (“Рігведа”, “Авеста”) створені в поетичній формі, інші (Біблія, Коран) – ритмічною прозою; ритміка (і словесна, і музична), особливо в рівноскладовому тексті, й поряд із тим мелодія виступають засобами консервації словесно-музичного твору, його тривалого збереження в усному переданні; архаїчний текст позначений якнайтіснішим зв’язком форми і змісту: психологічний паралелізм (зіставлення явищ природи з діями та настроями людей) невіддільний від структурного паралелізму (граматичні та звукові відповідності членів порівняння); орієнтація на максимальну традиційність і мінімальне новаторство у формах творів та засобах художнього вираження (формульність словесних текстів, музичних композицій тощо) – тим більшою мірою, чим давніший період розглядаємо (співець, за словами Філарета Колесси, “розпоряджає дуже значним засобом епітетів і сталих епічних зворотів, що разом із повтореннями заповняють добру половину всіх віршів думи”). Однак, згідно з бесідою записувача-дослідника О. Сластіона і кобзаря М. Кравченка, дума, на противагу пісні, є менш стабільною й допускає елемент імпровізації. “...Дума до певної міри імпровізація на певну тему, яка аж у хвилі співання набирає конкретної форми, і то лише на цей один раз, бо при повторенні вона вже змінюється: тому ж думи в усній традиції не можна ні перейняти, ні вивчити дослівно; вона не має постійної форми, з якою переходила б у традицію, і в цьому коріниться головна різниця між думою і піснею”, зазначає Філарет Колесса). Те саме стосується музики: “Фонографічні записи показують, що кобзар ніколи не повторить думи в незміненій формі: за кожним разом він подає новий варіант мелодії”, до того ж “в тексті думи кобзар допускає багато менше змін, ніж у мелодії”, пише Філарет Колесса). Очевидно, варто протиставляти переважно традиційні і переважно імпровізаційні фольклорні жанри. У другому варіанті традиція наслідує тільки певний словесно-музичний інваріант, базований на менших сталих одиницях: “...Співець не може ні перейняти ні другому передати думу в означеній формі. Учень переймає від свого “майстра”-кобзаря лише основну тему мелодії, її мотиви і загальний стиль рецитації, тобто вміння добирати й вільно комбінувати фрази мелодії та пов’язувати їх у групи й періоди”, відзначає Філарет Колесса); сполучення неусвідомленості авторства з неусвідомленістю вимислу як перший етап еволюції ставлення автора до твору. Відповідно, відсутність істотної різниці між творцем, виконавцем і споживачем твору (зокрема, словесного та музичного) в межах первісного синкретичного драматичного обряду; сприйняття будь-яких збігів, зокрема у засобах вираження, як магіко-символічних закономірностей – роль випадкових мовних суголось та споріднених слів (“етимологічних фігур”) у формуванні фонду фольклорних формул, не прив’язаних і прив’язаних до музики; елементи кореляції просодичних явищ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин