Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Степан ХМАРА, Герой України, депутат чотирьох скликань ВРУ, політв’язень, правозахисник Нинішня війна в Україні нарешті пробудила країни НАТО від летаргійного сну. Вони почали розуміти загрозу росії, але, на жаль, не повною мірою. Ще й досі її не сприймають як світову. Таке нерозуміння призводило до помилкових або недостатньо рішучих заходів. Замість того, щоб невідкладно надавати Україні зброю в необхідних кількостях, зосереджувалися на укріпленні східного флангу НАТО, а до України висувалися вимоги не наносити удари по військових об’єктах на прилеглих до України районах росії. Це в той час, коли росія наносить удари по всій території України, включаючи цивільні об’єкти, житлові масиви, з усіх наявних у неї озброєнь, окрім атомного. Треба було рік жахливої руйнівної війни і героїчної стійкості Збройних Сил України і жертовності українського народу, щоб нарешті постачання зброї країн НАТО значно посилилося, але все одно воно обмежується оборонною і тактичною наступальною зброєю, із запізненням. Очевидно, все це відбувалося і відбувається від нездатності деяких політиків стратегічно мислити, проводити далекоглядну політику через своєчасно ухвалені принципові та правильні рішення. Ще зовсім недавно наші західні партнери намагалися виправдати ненадання необхідної зброї Україні, мовляв, це призведе до ескалації конфлікту. Про яку ще ескалацію йдеться? Невже піддавалися ядерному шантажу московських пігмеїв? Так у Кремлі до цього вже не вперше вдаються. Пригадується, як у 1940-х роках, за декілька років до випробування першої совєтської атомної бомби (до речі, технологія її викрадена у США), Молотов авансом погрожував ще неіснуючою зброєю. Мені здається, що це роздмухували більше корисні ідіоти та московські консерви в політичних центрах. Чимало ще макронів у політиці, які мріють вирішувати “українську кризу” дипломатичним шляхом за посередництва з Китаєм. Звичайно, вони сприймають цю жорстоку світову війну як локальний конфлікт, і вирішувати його бажано за рахунок України, враховуючи інтереси обох сторін, як каже горезвісний Папа Римський. Для кращого розуміння суті нинішньої російсько-української війни необхідно зіставити її з двома попередніми світовими війнами, поглянути на їх спільні й відмінні ознаки. Перша світова війна проводилася виключно за територіальний переділ світу і ресурсів. Друга світова вже рішуче відрізняється від першої. Агресор — гітлерівська Німеччина — на перше місце висунула ідею створення нового світового порядку на базі людиноненависницької ідеології німецького нацизму. На підставі цієї диявольської ідеології народи ділилися на неповноцінні, які підлягали знищенню або частковому збереженню задля рабської праці, і право на життя дарувалося народам, що належали переважно до германської групи або споріднених до неї народів, але з обов’язковим підпорядкуванням вищій німецькій расі за принципом: “Deutschland uber alles”. З німецькою акуратністю нацистські виродки приступили до реалізації цієї ідеології. Жертвою для повного фізичного знищення були призначені євреї. На окупованих територіях цей принцип беззастережно виконувався. Російська імперська політика виразно ґрунтується на ідеології російського нацизму-рашизму. На підставі расистської ідеології рашизму російський імперіалізм прагне до світового панування через розповсюдження повзучого “русского мира” – пропаганди величі російської культури, особливої місії росії для порятунку духовних цінностей у світовому масштабі. За “русским миром” має прийти реальна росія, як сказав російський фюрер путін – “Границы россии не заканчиваются нигде”. Після падіння режиму Януковича та захоплення Криму російська імперія нав’язала Україні обмежений зовнішній конфлікт на Донбасі і паралельно розгорнула інтенсивну розбудову “п’ятої колони”. Для цього путін використовував послуги давно завербованої КГБ Ангели Меркель. Ця клієнтка КГБ, а тепер ФСБ, будучи канцлером, дуже вдало тиснула на бездарного президента Порошенка, аби скеровувати його політику в корисне для москви русло. Комбінація гарячої локальної війни на Донбасі та інтенсивної інфільтрації московської агентури в українські державні, політичні та громадські структури (Порошенко створив ідеальні умови для розвитку політичного проєкту давнього і відвертого агента москви – медведчука) – все це класичний приклад гібридної війни, де домінуючу роль відіграє не військова компонента. Така форма війни тривала до 24 лютого 2022 р. Того зимового дня російська імперія пішла в наступ по всьому периметру російсько-українського і білоруського кордонів, нанесла ракетні й бомбові удари по всій території України. Російська імперія зруйнувала весь міжнародний порядок, встановлений після Другої світової війни, і розв’язала найбільшу війну, порушуючи всі міжнародні конвенції про ведення війни. Це особлива війна. Офіційні особи та імперські пропагандисти вже остаточно скинули маски. Вони заявляють, що Українська держава не має права на існування, а український народ – це вигадка і він не має права на життя, бо всі ідентифіковані українці – нацисти; вони кажуть, що українське питання має бути остаточно вирішене і зняте з порядку денного раз і назавжди. На карті світу не може бути місця для русскіх і українців одночасно, ця війна має вирішити і вирішить це питання. Точно, як i в німецьких нацистів по відношенню до євреїв. Тільки вирішення українського питання триває три століття – і нарешті настав кульмінаційний момент. Рашистам увірвався терпець, і вони приступили до остаточного вирішення українського питання на практиці. Ірпінь, Буча, Гостомель, Бородянка, Маріуполь тощо засвідчили поведінку загарбників з мирним цивільним населенням, злодіяння з українськими полоненими (не знаю, чи ці кадри показували президентові Байдену. Мабуть, ні, бо він досі впирається давати українцям наступальну зброю). Я свідок того, що відбувалося у Києві. До військкоматів кияни посунули вже вранці 24 лютого, інші рвонули з Києва. Почали роздавати зброю. За зброєю потягнулися всі, хто міг принаймні палицю в руках тримати. Негайно почали створювати загони територіальної оборони.
Продовження на стор. 4—5
Ознаки цієї війни дають усі підстави вважати її світовою. У клубку війни перемололися головні проблеми нинішнього світу. На перше місце виступив екзистенційний характер: чітко проявилися вісь зла і вісь добра з їхніми ціннісними характеристиками. По одну сторону опинилися дві неототалітарні імперії – російська і Китайська з їхніми антилюдськими диктаторськими системами державного устрою, і правлячий диктаторський режим в Ірані, а по другу – країни з демократичними принципами державного устрою. Країни осі зла, хоч організаційно необ’єднані, проте у зовнішній політиці з основних питань виступають, як правило, солідарно. Країни сталої правової демократії: країни євроатлантичної спільноти (європейські країни; США; Канада), Австралія, Нова Зеландія, Японія, Південна Корея та значна частина Азійського континенту, що вибрали шлях демократичного розвитку в принципових питаннях міжнародної політики, далеко не завжди проявляли потрібну солідарність. (Цей відступ зроблено, аби краще зрозуміти ставлення до війни в Україні і вплив на світові проблеми).
ВАСИЛЬ ЛЮТИЙ
10–11
ВАЛЕНТИНА СЕМЕНЯК
ПЕРЕДПЛАТА—2023 Тижневик “Слово Просвіти” (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях “Укрпошти” за допомогою “Каталогу видань України “Преса поштою” на 2023 рік (IІ півріччя)” з доставкою: 1 міс. – 28,39 грн. 3 міс. – 80,17 грн. 4 міс. – 108,56 грн. Також можна передплатити нашу газету на сайтах “Укрпошти” https://pered- plata.ukrposhta.ua/ та ДП “Преса” http://presa.ua/
«Просвіта» сьогодні · “Сучасна велика війна є не просто історичною відсіччю України московитам, а вирішальний наступ Свободи проти рабства”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ У Центральній “Просвіті” імені Тараса Шевченка відбулося велелюдне зібрання – засідання круглого столу на тему “Безпекові проблеми України та шляхи їх подолання” за участю голови ВУТ “Просвіта” Павла Мовчана, Степана Хмари, Івана Зайця, Василя Куйбіди, Миколи Голомші, Сергія Присухіна, Володимира Семистяги та інших громадських діячів, політиків, науковців. Деякі з виступів оприлюднюємо в цьому і наступних випусках тижневика.
“Культура теж є сутністю війни”
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України, народний депутат України трьох скликань Нехай нікого не дивує, що культура також є сутністю війни, розв’язаної московитами проти України. Війни, яка вже століттями ведеться проти українськості. За даними Смітсонівського інституту, в Україні на сьогодні знищено понад 1600 культурних об’єктів. Станом на серпень 2023- го московія зруйнувала кожну десяту українську школу. Понад 1500 закладів загальної середньої освіти суттєво побиті або знищені вщент і не підлягають ремонту. Зруйновано університети. Упродовж минулого тисячоліття, як і зараз, війна здійснювалася не тільки заради землі, скарбів, маєтностей та влади, але й людей. Точніше – проти людей, щоби українці перестали бути ними, втратили національну пам’ять, ідентичність, ріднокультурність. Адже безпам’ятна спільнота перетворюється не на Народ, а лише на етнографічну масу, яку легше упокорювати, знекорінювати, визискувати. Саме цей геноцидний задум супроводжував(-є) всі політичні режими московії та психоментальні поведінкові норми народу “на болотах” незалежно від змін суспільного устрою. Пів року тому очільниця комітету з культури та освіти Європейського парламенту Сабіна Вергеєн влучно охарактеризувала багатовікову “місію” кремлівських вандалів, зазначивши, що “росія намагається знищити не лише українську культурну спадщину, ай національну унікальність, традицію, зрештою, українське право на існування”. На жаль, цю “традицію” нічим непогамованого дикунства у ставленні до української культури вони зберегли впродовж останніх чотирьох століть. Головна мета такої усталеної традиційності, що притаманна лише варварам, – викорінити українську ідентичність разом із українською державністю. Саме цю правду нам прикривали, фальшували, забороняли впродовж усіх часів, підмінюючи її надуманими братерством та єдинородством, не забуваючи при цьому “геноцидити” проти українства, безупинно “харчуючись” україноненависництвом. Та й нинішня історична концепція далеко не повністю задовольняє Істину, Час, національний Інтерес. Війна, очевидно, розкладе “скелети” на відповідні полиці, і тоді закони української історії не писатимуть ті, хто ще донедавна публічно й запопадливо обслуговував кремлівські ідеологеми та імперські забаганки. А тому культурно-історична наука, освіта, політика мають творитися і ретранслюватися україноцентричними мізками і руками. Без цього – “ні до порога, ні від порога”. Не забуваймо, що ворог-московит нині кидає проти України величезні фінансові та інформаційні ресурси, мільйонними тиражами сурогатні книги й підручники, отруйний лемент рашистської пропаганди, злословлячи проти України в цілодобовому режимі. Адже знавіснілий оркостан усвідомлює, що матиме успіх лише тоді, коли напише нам нашу історію, відбере у нас рідну мову та впихне свій “язик”, знищить нашу культурну традицію і зґвалтує українців людиноненависницькою ідеологією “рузькомірства”, а національний Дух Віри підмінить москвопопівством. Але не вийде! Вже було. Мимоволі спадають на думку ті смутні часи двадцятих років XVII століття, коли наказом московитського царя михайла з подання такого ж україноненависника патріарха філарета спалювалися всі примірники надрукованого в Україні “Учительного Євангелія” Кирила Ставровецького. А у 80-х роках того ж століття вже інший московський патріарх – іоаким – у величезних багаттях масово спалював “Вінець Христов” Антонія Радивиловського та твори видатних українських богословів – Петра Могили, Лазаря Барановича та Інокентія Ґізеля. 1720-го указом царя московії петра І заборонено книгодрук українською мовою та українські тексти в церковних книгах… Продовження до безкінечності. Однак сказане не для плачу. Лише для ненависті щодо московії і любові до України. А заради правди, то слід визнати, що рашизм, який нині презентується як новітня кремлівська ідеологія і практика знелюднення, не з’явився в сьогоденні. Його виплодження відбувалося віками. Треба бути свідомими того, що така культурна здичавілість проявлялася віддавна, в період, коли північні московити безперестану нападали та грабували Київську державу. Адже 1169 року, коли андрєй боголюбській учергове напав на Київ, то це вже була десята(!) московсько-українська війна, що відбувалася кожні 30 років. Ординці-московити руйнували з такою ненаситністю та ненавистю, що, як оповідають літописці, “татарам не було що вже грабувати”. Незважаючи на руїни, спричинені московитами на українській землі, далеко не завжди ці злодіяння були для них переможними. Бо вже 1173 р. (850 років тому!) у черговій війні українців проти цього зненавидженого всіма московитського розбійника, його таки добряче побили в Україні (11-та московсько-українська війна) і, позбавивши обличчя, боголюбського вбили свої ж підвладні. Було б справедливо, щоби в цей “ювілейний” рік (2023!) така ж доля спіткала й спадкоємця цього знавіснілого “торфяного” племені – бункерного путлєра.
Однак з путіним не зникне водночас і московія, яка є значно небезпечнішою за будь-якого нацистського диктатора. Ще в далекому 1960-му, на зорі українського Відродження, відомий просвітник і громадський діяч Орест Зибачинський у праці “Інтегральна революція” скаже на чужині (в Австралії) пророчу річ: “На шляху до встановлення Культури Свободи Україна матиме свого (головного) історичного противника – москву… В основі боротьби між Києвом і москвою – боротьба двох окремих народніх душ, двох протилежних ідей, двох різних культур”. А далі він наголошує, що Україна – це баталія свободи, етапи якої — Київська Русь, Українська Народна Республіка. Додаймо – Незалежна Україна. А “росія – це баталія ґвалту, незмінний гін до асиміляційного поширення, етапи якого московія, росія, ссср (недоімперська ерефія. – Авт.) закономірно розвивають універсальну культуру рабства”. Тож сучасна велика війна є не просто історичною відсіччю України московитам, а вирішальний наступ Свободи проти рабства, за ствердження свого національного і державницького “Я”. Поза цими найвищими цінностями немислимий процес націовивершення, особистої, духовної і політичної Свободи. Оскільки нинішня війна є екзистенційною боротьбою двох світів – українського визвольного націоналізму Свободи і змонгольщеного цезаропапізму шовіністичної московії; культу свободарності Людини, Нації, Держави як “філософії українського життя” і рузькомірського рабства для себе та “інших”. І саме в ході цього протистояння, безкомпромісного двобою росія мусить бути “стягнена з імперського п’єдесталу” та знищена як така, що містить у собі кореневу причинність вселюдського зла. На такому життєствердному принципі мають виховуватися нинішнє і майбутні покоління. А для цього варто адекватно чинити скрізь і всюди. Не лише на мілітарному фронті. Нація зобов’язана позбутися навічно у сферах культури, науки, освіти, інформації, політики тих, хто навчав “неправді поклонятись”, котрі правдою торгували, котрі здатні при нагоді перероджуватися в колаборантів і зрадників, котрі наввипередки йшли служити москалям та намагалися так навчати народ, щоби вміти
“добре ходити в ярмі, / Ще лучше, як батьки ходили”. Слава Богу, що таких стає все менше. Війна відригує цю нечисть, яка невдовзі остаточно зникне в чорному проваллі рузькомірства. У цій борні мусимо бути безкомпромісними, бо, як говорив О. Довженко, “ми б’ємось за те, чому нема ціни в усьому світі, – за Батьківщину”. За Україну!
“Внутрішній фронт стає основним”
Василь КУЙБІДА, політик, науковець, народний депутат України двох скликань Скільки триватиме ця московсько-українська війна? Влада в Україні на це питання відповідала в різний час по-різному: до 24.02.2022 року стверджувала, що війни не буде, після 24.02.2022 року переконувала, що війна триватиме два-три тижні, зараз – війна триватиме до кінця року. Українські експерти стверджують, що війна триватиме мінімум до вересня 2024 року, а може, й кілька років. Такої ж думки на сьогодні більшість впливових політиків, військових, експертів ЄС, Московії і США. Окремі називають 2025 рік чи й 2029–2030 роки, вказуючи на умову її завершення – вироблення нової системи безпеки. Одним із перших про це сказав радник Білого дому з національної безпеки Джейк Салліван під час розмови з журналістами ще 22.03.2022 р. у Вашингтоні: “Ця війна не закінчиться легко чи швидко”. Подібні заяви робили і генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг, і президент США Джо Байден. Борис Джонсон, перебуваючи на посаді прем’єр-міністра Великої Британії, теж висловив думку, що триватиме до кінця 2023 року. Услід за ним тодішній міністр закордонних справ Великої Британії Ліз Трасс повторила, що ця війна буде довгою і може поглинути інші держави. Тож, враховуючи, що в Україні немає власних ресурсів для наступу, а значить для перемоги, нам варто було одразу ж готуватися до тривалої війни, тяглість якої залежить від багатьох чинників. При цьому можливі тимчасові перемир’я, а ніяк не довгий мир, бо для останнього немає основи. Але влада цього не робила. Який стан України сьогодні, чи вона готується до довгої війни тепер? Спад ВВП у 2022 році становив 30% (у СРСР на другий рік війни ВВП зріс на 2%), економіка не переведена на воєнні рейки, реформ у ній не проводиться. Системно не проведена комплексна евакуація підприємств і музеїв з можливих зон бойових дій (якщо якесь підприємство евакуювалося, то самотужки), нових підприємств, які б виробляли необхідне для фронту, не побудовано. Бюджет на 55% складається з грошей, отриманих у вигляді позик і грантів. Навіть систему управління не адаптували до воєнного часу! А Московія попри санкції збільшує позитивне сальдо торгового балансу і отримані гроші вкладає в оборонні підприємства, готуючись до затяжної війни. Антипутінська коаліція не так швидко зростає, як нам хотілося б. Десятки держав Африки і Азії не поспішають до неї приєднатися на тлі голосів, які звучать з України про те, що нашою метою є руйнування Московії як держави і формування на її місці національних держав. Не поспішають і наші ключові союзники надавати потрібну для швидкої перемоги зброю. Дивлячись на них та зважаючи на те, що шкода, яку завдають Московії українці, унеможливлює її напад на держави-члени ЄС, починають зволікати й інші (окрім Литви, Латвії, Естонії та Польщі). Парадоксально, але що більше ми б’ємо московитів, то менше ми потрібні Заходу для його захисту, а відтак він менше зацікавлений у нашому озброєнні. За останніми публікаціями у впливових виданнях різних аналітиків можна зробити висновок, що США теж не зацікавлені у розпаді Московії: на держави з-під черева Московії уже посилюється вплив Китаю, який після розпаду Московії може значно прирости територією, а значить ресурсами. Така логіка подій зовсім не потрібна США. Для них краще: слабка, але не поглинена Китаєм Московія. Найкраще, якщо її контролюватимуть США, а не Китай чи Україна. І як тут не використати аргумент про розповзання ядерної зброї при розпаді Московії! Але нічого не робити при переміщенні такої зброї з Московії до Білорусі. Причому це стало зрозумілим не зараз. Проте влада вперто не употужнює наш ВПК, не робить його драйвером економіки, а воліє залишатися набридливим прошаком, доля якого залежить від зовнішнього фінансування і зовнішнього виробника зброї. За таких умов неможливо перемогти! За такої поведінки влади внутрішній фронт стає основним. Тому необхідно: 1. модернізувати публічне управління відповідно до війни. 2. в економіці надати основний пріоритет ВПК! Будувати з союзниками нові заводи, перебираючи і купуючи нові технології, виробляти нове уніфіковане озброєння. 3. дбати про консолідацію суспільства, співпрацю суспільства і влади. Останнє неможливо без очищення влади від хабарників і непрофесіоналів. Патріот – значить чесний професіонал. 4. готуватися до модернізації держави і її економіки, і те, що можливо, – робити вже, а не чекати, коли закінчиться війна.
Повністю круглий стіл ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевчен! ка “Безпекові проблеми України та шляхи їх подолання” можна пе! реглянути на YouTube
«Просвіта» сьогодні · “Реальність війни з московським агресором зобов’язує удосконалити практики та концепції освіти”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ 9 серпня з ініціативи і за участі голови ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка Павла Мовчана відбулася зустріч очільників громадських організацій Георгія Філіпчука, Михайла Ратушного, Степана Хмари, Миколи Голомші, Володимира Василенка та Івана Зайця з тимчасово виконуючим обов’язки міністра культури та інформаційної політики Ростиславом Карандєєвим. Обговорювали нагальні питання культурної та інформаційної політики в державі, зокрема йшлося про висвітлення на державних телеканалах виготовлених ВУТ “Просвітою” документально-просвітницьких фільмів “Героїчне минуле України: від Святослава до Героїв Азова”; про фінансову підтримку “Бібліотеки воїна” та тижневика “Слова Просвіти”; організацію мовних курсів для біженців в обласних об’єднаннях “Просвіти”. 25-26 серпня відбудеться VII Всесвітній Форум Українців, який потребує організаційної підтримки та інформаційного забезпечення з метою консолідації українства світу в ім’я перемоги. Наголосили на необхідності об’єднання всіх неурядових організацій з метою активізації дій антирашистської коаліції. Очільники громадських організацій запропонували оголосити 9 грудня Днем “Просвіти” з нагоди 155-річчя ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка.
Власн. інф.
«Просвіта» сьогодні · “Реальність війни з московським агресором зобов’язує удосконалити практики та концепції освіти”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Правління РОО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка щиро вітає членкиню правління, викладачку української мови та літератури Рівненського економіко-технологічного фахового коледжу НУВГП, відмінника освіти України, просвітянку від 1991 року, членкиню правління обласного товариства від 1993 року, авторку першої в Україні національної програми виховання молоді “Моя земля-земля моїх батьків” (1991 р.) Наталію Петрівну Савчук із 75-річчям!
За ініціативи Наталії Савчук в області запроваджено літературний конкурс “Перло многоцінне”, яким ось уже 20 років опікується обласна “Просвіта” (видається альманах “Проріст”, примірники якого вручаються юним літераторам). Значним внеском пані Наталії у просвітянську справу був конкурс дослідницьких робіт “Пам’ятник Тарасу Шевченку в моєму селі/місті”, організований до 200- річчя від дня народження Т. Шевченка. Наталія Савчук розробила систему краєзнавчих уроків, які увійшли до збірника “Шляхами Волині й Полісся”, ініціювала перше видання в Україні творів Уласа Самчука – повісті “Юність Василя Шеремети” та роману “Кулак”. Пані Наталія активно співпрацює з Рівненською малою академією наук України. У 2017 році науково-дослідницька робота “Євромайдан та Революція Гідності” посіла ІІ місце у фінальному етапі Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт учнів-членів Малої академії наук України. Наталія Савчук є членом журі обласного конкурсу “Краща книга Рівненщини”. Спільно з працівниками Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки, учнівською та студентською молоддю проводить літературно-мистецькі заходи національнопатріотичного спрямування. Є активною дописувачкою до Всеукраїнського культурологічного тижневика “Слово “Просвіти”, Здолбунівської районної газети “Нове життя” та обласних часописів. Долучилася до створення музею “Просвіти” у Рівному. Наталія Савчук – делегат Всеукраїнських з’їздів “Просвіти”, удостоєна нагрудного знака “Василь Сухомлинський” (2010 рік), відзначена почесними грамотами та подяками Міністерства освіти і науки України, Національного центру “Мала академія наук України” (1993, 2003, 2010, 2017 рр.). Бажаємо нашій славній, мудрій посестрі зустріти Перемогу в доброму здоров’ї, в колі друзів-просвітян і з притаманним їй завзяттям працювати на зміцнення і розбудову нашої України! Власн. інф.
«Просвіта» сьогодні · “Реальність війни з московським агресором зобов’язує удосконалити практики та концепції освіти”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ 1. Прийняти загальнодержавну програму захисту і розвитку української державної мови на період 2023–2030 роки. 2. Здійснити дієві заходи щодо захисту національного інформаційного простору України, унеможливлюючи масоване нині просування “московщини” та “руськомірства” в українське етер-середовище, а також у культурно-освітні інституції. 3. Заборонити в Україні не лише партії та організації антиукраїнського спрямування, але й будь-яку управлінську, навчально-виховну, безпекову діяльність передусім тих її членів, які впродовж тривалого часу здійснювали підривну роботу в різних сферах життєдіяльності країни. 4. Уряду, парламенту безперервно здійснювати дипломатичні заходи та акції, формувати звернення, заяви до міжнародного співтовариства, починаючи з ООН, міжнародних судів з приводу геноциду й дискримінації українців, особливо дітей, на окупованих росією територіях, щодо заборон на українську освіту, мову, інформацію, культуру, церкву, насильницької паспортизації та усиновлення, “виховання” у фільтраційних таборах. 5. З огляду на Конституційну норму, що “Людина, її життя… визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”, ініціювати на рівні Уряду створення національної програми щодо виходу з глибокої демографічної кризи, катастрофічного зменшення кількості дітей, учнів та студентів за всі роки Незалежності України (не тільки в роки війни), спричиненої політичними, соціальними, економічними, екологічними факторами, недосконалою державною політикою. 6. Прийняти Національну державну програму “Закордонне українство”, яка сприятиме об’єднанню українців на материзні та поза її межами. 7. Провести (після Світового форуму українців у серпні 2023р.) Міжнародну науково-практичну конференцію: “Культурно-освітня сфера українців за кордоном у часи війни з рашистською московією”. 8. Зважаючи на масову міграцію дітей та молоді за кордон у воєнний час, Міністерству освіти і науки створити програму розвитку української освіти у закордонні, визначивши пріоритетні напрями, зміст українознавчої освіти, її світоглядні, економічні, кадрові засади. 9. Створити загальнонаціональну українську веб-сторінку, яка ефективно допомагала б функціонуванню українських громад, освітньому процесу, глобально об’єднуючи українців в єдину етнічну, культурну й суспільно-політичну групу, маючи спільну Батьківщину-Україну, яка є джерелом української культури, мови, історії, традицій, національної ідентичності. 10. Забезпечити урядовим структурам та громадянському сектору координацію зусиль держави, громадських організацій, церкви, бізнесових структур, направлених на покращення роботи із закордонними українцями. Відкрити (поновити!) діяльність консульств, особливо в країнах масового проживання та міграції українців. 11. Замість багаторічних декларативних урядових заяв упровадити, нарешті, в Україні усталену європейську модель – “рідна (державна) мова + 2 іноземні”, професійно здійснивши роботу організаційно-педагогічного, фінансового, матеріально-технологічного, навчально-методичного, кадрового, просвітницького характеру, якісно змінивши навчальні плани, підручники, методики, особливо систему підготовки кадрів, бюджетні програми. 12. Кардинально змінити ситуацію щодо негативного стану справ з вивчення державної української мови в школах та інших освітніх закладах, де навчаються діти національних меншин, активно використовуючи систему поглибленого вивчення ними української мови та літератури, повністю заборонивши російську як знаряддя агресії та експансії в руках агресора. 13. З огляду на те, що головним завданням державної мовної політики є утвердження і та розвиток української мови як базового системоутворюючого складника української Державності й Українського народу, то в інтересах національної безпеки вкрай необхідно вдосконалити систему вивчення державної мови серед представників національних меншин в Україні, а на загальнодержавному рівні варто створити мережу постійно діючих Центрів для вивчення української державної мови. 14. Надважливо, враховуючи значимість науково-технологічної, гуманітарної та інформаційної компоненти в нинішній війні з росією, суттєво покращити фінансування науки, оптимізувати використання коштів, захистити інтелектуальну власність, стимулювати інноваційну діяльність, радикально змінити державну політику щодо впровадження наукових ідей та винаходів, підвищити престиж і соціальний статус ученого, зупинивши міграцію (в таких катастрофічних масштабах!) інтелектуального потенціалу нації. 15. Реальність війни з московським агресором зобов’язує удосконалити практики та концепції мовної, історичної, літературної та культурно-мистецької освіти, реалізовуючи їхній значний націє-державотворчий, україноцентричний, людиноцентричний потенціал. Неприпустимо на всіх рівнях ігнорувати її гуманітарну складову, зменшуючи години на вивчення української мови та літератури, національної культури, історії України, послаблюючи потенціал патріотичного й громадянського виховання молоді. 16. Урядовим і громадським організаціям забезпечити ефективне впровадження Стратегії національно-патріотичного виховання української молоді, в основі якої — українська національна ідея, принцип людино-україноцентризму, громадянськість, патріотизм і відданість Українському народу. Для цього “Просвіта” імені Тараса Шевченка пропонує міністерствам і відомствам спільно продовжити випуск і розповсюдження в навчальних закладах книг із серії “Бібліотека воїна”; впровадити в навчально-виховний процес розроблену програму “Комп’ютерні ігри для дітей” (понад 40 ігор із тематики “Україна і світ”) та кінолітопис, створений “Просвітою”, про видатних українців (20-хвилинні кіносерії “Від Святослава до Небесної Сотні і “Азова”). 17. З метою більш успішного вирішення окреслених завдань, які безпосередньо стосуються важливих напрямів національної безпеки України, представники громадськості пропонують налагодити конструктивний діалог державної влади з громадянським суспільством, якісно змінити склад колегій та громадських рад міністерств і відомств, а також створити при Президенті України Раду з гуманітарної політики, залучивши до її діяльності найбільш авторитетних представників громадянського суспільства.
Ухвала прийнята за підсумками круглого столу на тему “Безпекові проблеми України та шляхи їх подолання” 9 серпня 2023 р.
Гаряча тема · “На внутрішньому фронті боротьба з московською агентурою зводиться до імітації”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Закінчення. Початок на стор. 1
Перші тижні світ заціпенів від очікування, коли впаде Київ. Тільки героїчний опір ЗСУ і українського народу нарешті здивував наших західних прихильників. Поступово, покроково, невеликими партіями нам почала поступати зброя. Нарешті, через рік бойових дій, почала наростаючим потоком йти серйозна зброя, проте в недостатніх кількостях і з відсутністю необхідного асортименту для нищівного розгрому російських збройних сил. Українці вміють воювати, наші воїни швидко освоюють західну військову техніку та високотехнологічне озброєння, і це визнають західні військові інструктори. Якби політика президента Байдена була більш далекоглядною і стратегічною, то Україна мала б отримати найновіше озброєння, авіацію і томагавки, крім ядерної, а ми досі не отримуємо навіть ракет дальністю понад 100 км. Російська імперська армія регулярно наносить удари з глибини імперської території за тисячі кілометрів по Україні зовсім безкарно. Це абсолютно безглузда, бездарна політика Байдена. Чого він боїться, невже застосування москалями ядерної зброї? Навіть не смішно. Пам’ятаю політику сенатора Байдена відтоді, як він став сенатором у 1972 р. Він завжди був дуже ліберальним сенатором до “імперії зла” – СРСР (хотів би, аби читач не сприйняв мою позицію за образу, це лише політична оцінка президента першої держави світу). Навіть непристойно порівнювати потугу США, не кажучи про всю євроатлантичну спільноту, з російською імперією. Потрібно вміло використовувати переваги і силу демократичного світу. Оскільки російсько-українська війна є світовою з тією особливістю, що військові дії відбуваються виключно на території однієї держави, але її наслідки будуть впливати на всю геополітику і майбутню світобудову, світову безпеку і її різні складові. У зв’язку з цим потрібно робити порівняльний аналіз деяких важливих історичних подій. Лідери великої країни великого народу не раз припускалися стратегічних помилок. Після захоплення влади в росії більшовицькими бандитами Леніна господарі Білого дому не тільки спокійно спостерігали, як силою зброї і дикого терору захоплюють одну за одною новопосталі незміцнілі держави і відновлюють розвалену Російську імперію у ще страшнішу, ніж царська, – російську тоталітарно-комуністичну, не звертаючи уваги, як продажні ублюдки на кшталт Арманда Хамера допомагали бандиту-терористу Леніну. У 1933 р. президент Рузвельт встановлює дипломатичні відносини з імперією зла. Це якраз у розпал Голодомору-геноциду в Україні і прилеглих регіонах, заселених переважно українцями, організованого навмисно, насамперед переслідуючи політичну мету – знищити якнайбільше українців і зломити їхній опір диявольському комуністичному режиму сталіна; у другу – торгуючи, за рахунок українського хліба здобути кошти на індустріалізацію імперії. Цей нечуваний злочин геноциду поклав у могилу 10,5 млн українців. Президент Рузвельт став моральним і політичним співучасником злочину проти українського народу разом із комуністичною клікою сталіна (на жаль, ще досі на загальнодержавному рівні у США цей злочин не визнаний геноцидом українського народу). У 1930 р. російська комуністична імперія здійснила індустріалізацію за рахунок техніки, обладнання, інженерів США. Так за допомогою США створювався диявольський монстр. Це була велика помилка! Під час Другої світової війни СРСР став учасником антигітлерівської коаліції, і це логічно. Але потрібно було не забувати, що це вимушений і ситуативний союзник, не забувати, що СРСР почав Другу світову війну разом із Гітлером, і ці два союзники разом ділили Європу, але один в іншого тримали ножі за пазухою. На жаль, забули. Черчилль не забув, але не зміг переконати Рузвельта, який вважав сталіна своїм другом (нині Трамп вважає своїм другом міжнародного злочинця путіна). Прикро, що і Черчилль, і Рузвельт здійснили новий поділ Європи, сталін переграв їх обох. Найбільше програли народи Центральної і Східної Європи, раніше поневолені народи і надалі залишилися у комуністичному тоталітарному ярмі.
Американська допомога і німецькі репарації допомогли імперії зла – СРСР територіально розширитися за рахунок японських і німецьких земель, підпорядкувати собі народи Центральної і Східної Європи. Короткозора політика США дозволила СРСР встановити комуністичний режим в Китаї та Північній Кореї, внаслідок чого виріс новий тоталітарний монстр Китай – найбільша загроза для світу (якщо цю загрозу не усунути в найближчі 10 років, то можна запізнитися назавжди). З Китаєм США допустили і допускають серію безглуздих помилок. Велику помилку допустили США у 1971 р. Бездарний президент Ніксон і його держсекретар – продажна потвора Г. Кіссінджер витіснили з ООН Демократичну Республіку Тайвань іна її місце запустили червоного китайського дракона. Цю операцію СРСР провів успішно за допомогою завербованого КГБ і продажного Кіссінджера. Наскільки мені відомо, донедавна у впливових політичних колах США була ілюзія, що за допомогою росії можна протистояти експансіоністським планам Китаю. Здається, тепер ця ілюзія вивітрилась. На жаль, існує інша ілюзія про позитивний миротворчий вплив на нинішню війну росії з Україною. Ще більше ця ілюзія розповсюджена в деяких країнах Європи, зокрема у Франції. Євроатлантична спільнота не має скоординованої політики щодо Китаю (потрібно було дипломатичними каналами переконати Макрона саме тепер їхати до Китаю. Невже не зрозуміло, що цей амбітний політикан нічого доброго не втне). Китай проводить хитру, далекоглядну, цілеспрямовану й підлу політику. Китайська тоталітарна комуністична імперія не буде дружелюбною і партнером демократичного заходу. Дружелюбність вона може імітувати. У нинішній війні Китай, безумовно, є союзником москви, хоч ніколи не буде це афішувати, а навпаки – вдаватиме доброзичливість і миротворця. Він допомагає росії технологічними компонентами і товарами подвійного призначення приховано і через посередників. Китай допомагає росії великою кількістю енергоносіїв та іншої стратегічної сировини. Китай буде допомагати росії, оскільки це не загрожуватиме його торгівлі товарами й технологіями, а не тому, що хтось переконав його вплинути не нарощувати на росії військову ескалацію. Китай зацікавлений в перемозі росії. Недавно диктатор Сі і міністр оборони сиділи у москві, не в карти приїхали грати, а виробляти спільну тактику і стратегію. Дехто стверджує, що Китаю вигідний і виграш, і програш росії. Програш росії не вигідний – він позбавить союзника в боротьбі із Заходом. Інша справа, що Китай розуміє реальність: росія явно програє; він буде намагатися, наскільки це можливо, не допустити розгрому і розпаду росії. З деінтегрованих частин росії йому важче буде отримувати ресурси. Це вдарить по економіці Китаю. Політично й морально він опиниться одиноким перед завжди ворожим, як він вважає, Заходом. Я не думаю, що на Заході знайдуться дурні, які дозволять Китаю прихопити відламки зруйнованої імперії, наприклад, Далекосхідної Республіки, чи як вони будуть називатися. Політика загравання і поступок Китаю згубна і безперспективна. Захід має незрівнянні переваги у всіх сферах: технологічній, економічній, гуманітарній. Технологічно Китай розвивається переважно за рахунок вкрадених технологій, китайська фінансова система, а відтак вся економіка, надзвичайно залежна від експорту, тому вона легко вразлива. Гуманітарна політика комуністичного Китаю жахливо антилюдяна. Вона є рабською не тільки для десятків поневолених народів імперії, але й для самих ханьців. Маючи таку величезну перевагу перед звірячою комуністичною потворою і не прийти по допомогу поневоленим уйгурам, тібетцям тощо – це гріх перед Всевишнім і цими народами. Дуже огидно, коли політикани Заходу піддаються шантажу “питанням Республіки Тайвань”. Навпаки, всі справжні демократичні країни повинні відкрити посольства в Тайбеї. Невже щось би з вами сталося, якби країни ЄС і Північної Америки тільки на один місяць припинили імпорт товарів з Китаю, а що трапилось би з його економікою? Або чому б дійсно не оприлюднити матеріали походження коронавірусу? Кожна освічена людина, особливо медики і біологи, не сумніваються, що вірус штучний. А якщо сказати більше, то й вирощений в Уханській біологічній лабораторії, де працювали китайські та російські мікробіологи… Нехай встановлюють спеціальні органи. Китайський “подарунок” коштував людству мільйони жертв і мільярди доларів. Натомість США проспали китайську експансію в Африці, на Близькому і Середньому Сході, до речі, російську теж. Як виявилося, політика великої держави, лідера демократичного світу може бути іншою, коли до влади приходить великий політик, стратег. Замість гратися в казочки про мирне співіснування двох систем, їхню конвергенцію, президент Рейган чітко і відкрито на весь світ заявив: лідер антилюдської системи СРСР – імперія зла. Співпраця добра і зла несумісні. Лідерам комуністичної системи – московським володарям – Рейган запропонував: хочете існувати – відмовтеся від брехні і покажіть, що ви справді здатні змінюватися в сторону добра, не знущайтесь над поневоленими народами, дайте їм можливість вільно жити і розвиватися. Не хочете – ми вас змусимо до цього, позмагаємось і ви у нас ніколи не виграєте. І приступив до конкретних дій. США організували обвал цін на нафту – головне джерело для отримання фінансів СРСР. У США ухвалили намір перенести рівень озброєнь на принципово новий технологічний рівень. У москві розуміли, що тягатися з потугою Америки не під силу. Горбачов заявив: та у нас вже “перестройка”, “гласность” – продовжував брехати, сподівався обдурити, не маючи сил змагатись, від безвиході зацікавлений був домовлятись про скорочення стратегічних ядерних озброєнь. Влітку 1986 р. на зустрічі у Рейк’явіку на переговорах з питань скорочення ядерних озброєнь, на початку зустрічі п. Рейган запитав у Горбачова: “Пане Горбачов, а що ви далі думаєте робити зі своїми політв’язнями, чому не звільняєте їх?”. Заскочений зненацька Горбачов хотів відбутися звичною для імперії зла брехнею: “У нас нет политзаключённых”. “Тоді нам немає про що говорити”, – відповів Рейган. Зустріч ледь не зірвалася. Імперія зла змушена була нас, політв’язнів, звільняти (завдяки Рейгану таким, як я, було врятовано життя). Ще один приклад. Коли Китай звернувся до США з грізною нотою видати китайську спортсменку, яка попросила політичного притулку у США, погрожуючи погіршенням відносин між двома державами, то Рейган заявив, що він скоріше її удочерить, ніж видасть на розправу. Цей великий президент зумів поєднати всі галузі політики у взаємозалежність і доказати, що велика політика повинна бути моральною і на практиці довів, що вона успішна. Такою має бути політика добра, а не загравання зі злом. Політика Рейгана завдала нищівної поразки комуністичній системі, її центру – Московській імперії. Вона почала розвалюватися, але не остаточно, бо десятки народів залишилися під кормигою московського поневолення, через недолугу політику наступних президентів США, які змарнували приклад великого президента, успішного лідера вільного світу – Рональда Рейгана. Кілька слів про наші відносини з Китаєм. Україна на позицію Китаю вплинути не може і не вплине. Тому згода Зеленського допустити в Україну спеціального представника Китаю була помилковою. Він нібито імітуватиме миротворче прагнення Китаю. Насправді Лі Хуей займатиметься політичною розвідкою в Україні і країнах Європи і консультуватиме москву. У критичний момент для москалів Китай намагатиметься вплинути на Україну з метою припинення бойових дій, наприклад, якщо воєнна ситуація вимагатиме перейти кордон для переслідування ворога. Це моє припущення. На Заході героїзують Зеленського. Як актор естрадного жанру він добре дає собі раду з цією роллю закордоном. Всередині держави ситуація інша. Війна поставила багато чого на паузу. Але після війни Зеленському доведеться давати відповіді на багато запитань. Чому він заморожував три роки підготовку Збройних Сил до війни, зокрема блокувалося забезпечення ЗСУ озброєнням? Чому він давав наказ на деяких ділянках фронту на Донбасі відвести на кілька кілометрів з укріплених позицій наших військових і укріплені позиції подарувати ворогу? Про що він домовлявся з Патрушевим на таємній зустрічі в Омані у січні 2020 р.? Чому він і Єрмак злили операцію по вагнерівцях? Чому весь час заперечував повідомлення наших західних партнерів про підготовку росії до широкомасштабної війни, і Київ залишався незахищеним, тільки героїчними зусиллями ЗСУ і добровольців тероборони було завдано поразки під Києвом російським військам (подібна картина була в Чернігівській і Сумській областях). Північний кордон був незахищеним. Чому Зеленський був настільки впевнений, що широкомасштабної війни не буде? Тому що за дорученням Зеленського Єрмак домовився віддати сухопутний коридор до Криму і ще очевидно багато про що домовилися (на початку широкомасштабної війни Козак публічно висловив здивування, чому широкомасштабна війна все-таки почалася: “Мы же с Ермаком обо всём договорились”. Після цього про Козака ні слуху, ні духу). Доведеться Зеленському пояснювати, чому на ключові посади в СБУ він призначив відвертих агентів ФСБ. Через генерала А. Наумова, заступника І. Баканова, ФСБ керувала СБУ (за день до широкомасштабного вторгнення безперешкодно покинув Україну). Уся ця діяльність Зеленського — Єрмака коштує життя тисяч воїнів ЗСУ і добровольців. На третій день Зеленський попросив у Москви переговорів. 28.02.2022 р. делегації росії та України зустрілися на території Білорусі. Делегації роз’їхались ні з чим. На зустрічі у Стамбулі українська делегація передала свої пропозиції: у них була відмова від вступу в НАТО, нейтральний статус, скорочення автономії Донбасу, протягом 15 років шляхом переговорів визначити статус Криму. Російська сторона взяла пропозиції до розгляду. Коли про це дізналася громадськість – піднялося обурення. Зеленський налякався. І після візиту до України Бориса Джонсона Зеленський припинив розмови про переговори. Поки всі сили зосереджені на боротьбі з ворогом на зовнішньому фронті, на внутрішньому фронті боротьба з московською агентурою зводиться до імітації. П’ята колона притихла, але почувається безпечно. Партія медведчука ОПЗЖ заборонена, медведчук не засуджений і в результаті обміну переданий путіну, але справа медведчука живе, фракція як була в парламенті, так і залишилася, змінилася тільки назва. Найближчий друг і соратник медведчука, закінчена мерзота Н. Шуфрич очолює парламентський комітет з питань свободи слова. Депутати від ОПЗЖ у місцевих радах теж залишились на своїх місцях. Найбільш розгалужена легальна агентура ФСБ (колишній КГБ) під маскою нібито православної церкви московського патріархату теж діє. Головними справами в державі керує агент впливу кремля А. Єрмак, на ньому замикаються основні корупційні схеми. Після очищення України від московських окупаційних орд на внутрішньому фронті залишиться багато тяжкої праці.
Чи закінчиться війна? Безумовно, всі окуповані території України будуть звільнені від московських окупантів. Президент і навіть деякі військові заявляли, що звільнення українських територій – це перемога (був час, коли Зеленський вже під час широкомасштабного наступу заявляв, що вихід на рубежі 24.02.2022 р. – це перемога). Вихід на кордони 1991 р. – це лише успіх наших ЗСУ і не більше, цього недостатньо навіть, аби назвати проміжною перемогою. Для перемоги ще потрібно здійснити величезну роботу як України, так і міжнародної спільноти, зокрема країн ЄС і НАТО. Передовсім треба правильно і всесторонньо визначити всі ознаки цієї війни і стратегічну мету агресора. За обсягом воєнних дій вона локальна, воєнні операції відбуваються на території однієї держави. Політично – це відверто імперіалістична,
Гаряча тема · “Наша дипломатія має бути наступальною, адже українська кров проливається на передовому рубежі, захищаючи світ від московських виродків”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ти військовий флот у Азовсько-Чорноморському басейні. Кораблі ЧФ, які не будуть винищені під час військових операцій, переходять у власність України, у тому числі ті, що базуються в Новоросійську і Туапсе. Російські бази в Білорусі (якщо не будуть знищені під час війни) підлягають ліквідації. Маріонетковий терористичний режим лукашенка повинен бути ліквідований, лукашенко і його спільники як співучасники путінського режиму і воєнні злочинці повинні бути заарештовані і передані міжнародному трибуналу (якщо до того не будуть покарані трибуналом білоруського народу). Російські військові кораблі позбавляються права заходити в басейн Середземного моря. Росія позбавляється права виробляти тяжкі озброєння, військові кораблі і літаки та торгувати ними на міжнародному ринку. Відповідні заводи підлягають демонтажу. Росія має виплатити репарації (обсяги будуть додатково визначені). Росія зобов’язана повернути пограбовані в Україні культурні і мистецькі цінності, архіви, археологічні артефакти. Після розгрому російських військ в росії почнеться дестабілізація. Тоді може з’явитися можливість арешту російської військово-політичної еліти, головних пропагандистів рашизму і передачі їх до міжнародного суду. Тисячі воєнних злочинців нижчого рангу і колаборантів, що втекли до Росії, – затримати і передати Україні. Вздовж російсько-українського кордону буде встановлена санітарна зона на російській території, глибиною у 200 км, де неможливе розміщення будь-яких військових частин і навіть появлення в ній російських військових, крім поліцейських. Такі умови перемоги мають влаштовувати членів євроатлантичної спільноти й України. У цьому ми маємо їх неустанно переконувати. Після перемоги України будуть зростати відцентрові тенденції в російській імперії. Дезінтеграційні процеси можуть розвиватися за двома типами: територіальним і національно-територіальним. До першого схильний Далекий Схід, Кубань. До другого – народи Північного Кавказу, Поволжя, Татарстан, можливо, Якутія та ін. Багато кому висловлене може здатися фантастичною мрією. Нове, незвичайне переважно завжди так сприймають. Я це пережив у своєму житті. Коли я активно включався в політичне життя, ще в імперії зла, мої близькі знайомі зі здивуванням і острахом дивилися на мене як на дивака та фантазера. Бездарні президенти США після великого Рейгана не вірили і не хотіли розвалу СРСР, боялися цього, як і нині пан Байден боїться розвалу росії. Але якщо зіставити переважну силу добра, то страх перед злом – це від невеликого розуму і браку моралі.
Степан ХМАРА зв’язки України зі світом – закорінену європейськість нашої ідентичності. Також засобами віртуальної виставки буде охоплено буремний початок ХХ ст. Окрема “зала” віртуальної виставки буде присвячена творам видатних українських графіків – Василя Кричевського, Михайла Жука, Софії Налепинської-Бойчук, Софії Караффи-Корбут, Олександра Данченка, Георгія Якутовича, Сергія Якутовича, Анатолія Базилевича, Василя Лопати, Володимира Юрчишина, Валентина Гордійчука, Олени Сахновської. Презентація проєкту “Віртуальний портал Музею книги і друкарства України” відбудеться 23 серпня.
Власн. інф.
Гаряча тема · “Наша дипломатія має бути наступальною, адже українська кров проливається на передовому рубежі, захищаючи світ від московських виродків”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
загарбницька війна. Першочергові плани агресора – заволодіти стратегічним, територіально важливим плацдармом для подальшої експансії, людськими ресурсами України і викликати в демократичних країнах Європи невпевненість, настрої не дратувати, а задобрювати і щораз більше поступатися агресору, а в країнах з авторитарними режимами і тими, що не визначилися, активізувати зближення і орієнтування до країн осі зла (Росія, Китай, Іран). У разі перемоги російської імперії у війні проти України – ці події цілком передбачені. Ця війна має виразну схожість з Другою світовою. У неї є ідеологічні паралелі: у гітлерівського режиму – людиноненависницька расистська ідеологія нацизм. Німеччина понад усе. У росії: русскій народ має особливу місію – врятувати світ, ідеологія людиноненависницького расизму – рашизм, русский мир. Обидва расизми схожі за реалізацією: гітлерівський нацизм – вирішення єврейського питання, фізичне знищення, геноцид; рашизм – знищення ідентифікованих українців. Російські окупанти приступили до втілення на практиці ідеології рашизму, фізичного знищення, катування і депортацій, русифікації дітей у школах на окупованих територіях (українські школи заборонені) і вивезення дітей до росії. Усе це здійснюється під брехливою пропагандою боротьби з українським нацизмом, фашизмом. На найвищому рівні, у заявах фюрера рашизму – путіна – неодноразово стверджувалося, що такого народу, як українці, не існує, є один народ – русскій, хто проти цього, той не має права на існування, бо це нацист. У задумі путіна захоплення України аж ніяк не кінцева мета. Це випливає з політичної практики “русского міра” та ідеології рашизму. Росія завжди вважала своїми ворогами країни блоку НАТО. Ейфорія від успіху гібридної війни в Європі і навіть у США (безперешкодне розповсюдження “русского мира” – пропаганда брехні і дезінформації, фантастичне корумпування державних чиновників високого рівня; тільки те, що відомо, – два канцлери у Німеччині, Шрьодер і Меркель, міністр закордонних справ Австрії, ще чимало журналістів і цілі видання, лідери політичних партій і партії (Альтернатива для Німеччини, Марін ле Пен), безперервні потоки валюти від Заходу за енергоносії, енергозалежність переростала у щораз більший вплив на політику (яскравий приклад Угорщина) – все це підштовхнуло режим путіна до активних дій. Незадовго до широкомасштабної війни проти України пролунала нахабна вимога до НАТО – забиратися з країн Центральної і Східної Європи, розміщення ракет “Іскандер” з ядерними боєзарядами в Калінінградській області. Якщо до сказаного взяти до уваги імперську концепцію путіна: “Границы России нигде не заканчиваются”, “собрать земли потерянные Россией”, неважко передбачити: якщо впаде Україна, то руйнування європейської безпеки і підкорення її московією пішли б у пришвидшеному темпі: створений плацдарм розповсюдився б на Угорщину, далі відрізання південного флангу НАТО, за ним відрізання від Європи і захоплення країн Балтії. Що буде далі? Чи була б застосована стаття 5 НАТО? Є підстави сумніватися. Подібно починалася Друга світова. Є всі підстави вважати, що війна проти України – це перший етап Третьої світової війни! Чи розуміють це члени Євроатлантичної спільноти? Не повністю і не всі. Країни Балтії, Польща розуміють. На жаль, лідер демократичного світу і НАТО США не усвідомлюють величини загрози першого локалізованого етапу Третьої світової, її можливість перейти у всеосяжну глобальну. Байден боїться, що путін застосує ядерну зброю. Помиляється пан президент. Ніхто ядерну зброю не застосує, бо Китаю це невигідно, а без санкції Китаю кремлівські ідіоти не посміють, якби навіть захотіли, хоч це і неймовірно. Китай по-іншому бачить завоювання світу за схемою кількох партій доміно. Отже, нерозуміння, що це за війна, спричиняє до бездіяльності, млявої реакції і недостатньої допомоги жертви агресії, а від цього залежить результат війни. Чи це буде перемога, остаточне знешкодження агресора, чи частковий успіх, значне послаблення агресора з відкладеною загрозою. Росія повністю проігнорувала міжнародно-правовий порядок встановлений після Другої світової, у тому числі Заключний Акт з питань європейської безпеки про непорушність кордонів. Міжнародні акти в царині прав людини, всі конвенції ведення війни, воєнні злочини стали системою, війна стала геноцидною для українського народу. Усі ці злочини досі не отримали юридичної оцінки. Чому? Бо відсутня політикоюридична реакція країн євроатлантичної спільноти, Великої сімки. Агресор залишається членом ООН і Ради безпеки, хоч ніколи туди не вступав, згідно з процедурою, вломився туди як неправомірний гість. Жодна країна Європи і Північної Америки не визнала росію державою-терористом чи державою-спонсором тероризму, жодна держава не розірвала дипломатичних відносин, ніхто юридично не визнав акт геноциду українців під час цієї війни.
Агресор розтоптав юридичний порядок, встановлений після Другої світової війни, але від територіальних надбань не відмовився (Східної Пруссії, Курильських островів). Необґрунтований страх призводить до потурання міжнародному терористу, небажання дати юридичну оцінку злодіянням агресора може обернутися тяжкими наслідками для Європи і майбутнього всього людства. Нарешті час це зрозуміти і припинити спостерігати, як московські виродки здійснюють геноцид українців, наносячи безкарно удари по Україні з глибини своєї території. Нам потрібно надавати стільки необхідної зброї, аби можна було знищувати військові об’єкти в глибокому тилу росії іна російських військових базах у Білорусі. Час припинити будь-які розмови про переговори з росією і гру в миротворчу місію Китаю. Китай нахабно називає загарбницьку геноцидну війну росії кризою в Україні і не збирається назвати росію агресором. Після розгрому ЗСУ російської армії і знищення Чорноморського флоту, якщо Захід і насамперед США нададуть достатню кількість потрібної зброї (далекого радіусу дії, авіацію), тоді настане час не вести переговори, а продиктувати росії Акт капітуляції. Над умовами цього документу потрібно вже спільно працювати Україні разом з нашими західними партнерами. Ініціатором підготовки проєкту Акта капітуляції повинна виступати Україна, а наші дипломати повинні вже інтенсивно працювати з іноземними партнерами. Наша дипломатія повинна бути наступальною, адже українська кров проливається на передовому рубежі, захищаючи цивілізований світ від московських виродків. Якби ця тема вже обговорювалася, то, напевно, це пришвидшило б вирішення інших важливих проблем: постачання зброї, зрушило б з нульової точки юридичні оцінки, пов’язані з цією війною, а це, у свою чергу, могло б зрушити з місця конфіскацію активів і майна російської держави та її олігархів. Тобто наступ і тільки наступ нашої дипломатії. Ми вже повинні мати свої вимоги до агресора і з ними виходити до інших країн. Багатьох країн вони зацікавили б, тому що ті побачили б і свій безпосередній інтерес. Отже, конкретно про зміст Акта капітуляції. Росія повинна повернути території, анексовані внаслідок Другої світової війни. Японії – Курильські острови, Південний Сахалін. Відмовитися від Східної Пруссії (Калінінградська область). Захоплені землі внаслідок війни СРСР з Фінляндією – Карельський півострів і острів Виборг. Росія повинна забрати свої військові бази в Сирії, Росія позбавляється права ма-
Гаряча тема · “Наша дипломатія має бути наступальною, адже українська кров проливається на передовому рубежі, захищаючи світ від московських виродків”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Унікальні пам’ятки з колекції Музею книги і друкарства України стануть доступнішими для широкого загалу і водночас матимуть надійніше сховище завдяки мультидисциплінарному кроссекторальному інноваційному проєкту “Віртуальний портал Музею книги і друкарства України”, що діє за підтримки Українського культурного фонду (УКФ).
Оцифрування рукописних книг і стародруків дозволяє подальше ретельне наукове дослідження цих артефактів без завдання їм шкоди, а також збереження даних навіть тоді, коли виник ризик пошкодження чи втрати оригіналу. Найцінніша частина колекції Музею книги і друкарства України – стародруки та рукописні книги – налічує 650 одиниць, серед яких є артефакти, наявні лише в одиничних екземплярах у світі. Також особливу цінність має колекція графіки, що становить понад 12 тисяч одиниць. Власними силами музей почав оцифровувати ці колекції три роки тому, станом на початок липня 2023 року було оцифровано 53 стародруки (8% від їхньої збірки), 551
одиницю графіки (4,5% від цієї збірки). Завдяки фінансовій підтримці УКФ здійснення проєкту “Віртуальний портал Музею книги і друкарства України” збільшить ці показники до 26,6% та 12,6% відповідно. Одночасно зі збереженням в електронній версії 4-х рукописних книг, 120 стародруків, 1000 одиниць графіки науковці Музею книги і друкарства України в межах проєкту здійснять глибоке науково-аналітичне дослідження цих унікальних артефактів. Усе разом – оцифровані артефакти та їхній науковий опис – буде зверстано і представлено у вигляді електронного видання “Каталог рукописних книг і стародруків Музею книги і друкарства України”. Проєкт передбачає нестандартний крок у ході оцифрування друків, що містять старовинні співи: озвучення частини з цих піснеспівів в аудіоформаті. Музей розташований в історичній будівлі друкарні Києво-Печерської Лаври, яка варта окремої уваги, піклування та представлення широкій аудиторії. До слова, будівля Лаврської друкарні перебуває в переліку об’єктів під охороною ЮНЕСКО. Тому створюваний музеєм Віртуальний портал знайомитиме, зокрема, з цифровою копією цієї будівлі. У 2022 році виповнилося 50 років з дня заснування Музею книги і друкарства України, проте відзначити цю дату належним чином не було можливості. Тому Віртуальний портал Музею книги і друкарства представить також віртуальну виставку “Музейна магія чисел”. 50-річний ювілей музею надихнув на ідею цієї віртуальної виставки – обрати 50 експонатів, які розкрили б найцікавіші аспекти історії творення книги та становлення українства як самобутньої ідентичності. Серед експонатів віртуальної виставки будуть і скульптура, і верстат, і книги, і графіка, серед них рідкісні артефакти, яких у світі лише одиниці. Витоки магії цієї віртуальної виставки йтимуть від часів Нестора-літописця, перейдуть у часи створення Лаврської друкарні, представлять добу найкращими виданнями Острозької, Почаївської та інших тогочасних друкарень. У залі з виданнями Лаврської друкарні XVII ст. плануємо створити можливість послухати мелодику давньої мови. Підкреслить віртуальна виставка і культурні
Слава героям! · “Народ, який хоче порвати кайдани і “вражою злою кров’ю волю окропити”, проливає і потоки власної крові.”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Дмитро НИКИФОРЯК, голова РО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, м. Вашківці, Рівненська обл.
На початку 2023 року КНП “Вашківецька лікарня реабілітації та паліативної допомоги з поліклінічним відділенням” Вашківецької міської ради почала приймати на лікування та реабілітацію поранених військовослужбовців з усієї України. Тут лікуються воїни, які отримали важкі травми в боях з рашистами. Завітав сюди, щоб побачити цих мужніх чоловіків, поговорити зними, дізнатися про їхній бойовий шлях, відчути їх настрій, почути їхні думки про цю страшну війну, про майбутні плани. Директора лікарні Олега Мамалигу, медичного директора Василя Гараздюка та їхніх пацієнтів зустрів на сходинках лікувальної установи. Приємно, що медичний персонал постійно серед воїнів, спілкується з ними. Курс лікування та реабілітації досить тривалий. Тут гоять рани завдяки лікувальній фізкультурі, фізіотерапії, бальнеотерапії, аплікації з озокеритом або парафіном, масажу та іншим процедурам. Важливе значення має робота психологів. Процес протезування може затягнутися на 4-6 місяців. Щоб у воїнів відновити функції, які були втрачені в результаті поранень, в лікарню приїжджають спеціалісти протезно-ортопедичних центрів. Вони не лише виготовляють необхідні протези, а й здійснюють супровід воїнів з ампутацією. Славно зробили Вашківецька міська рада, депутати, колектив лікарні, її колишній головний лікар Василь Приньковський, небайдужі вашківчани та жителі громади, що у свій час зберегли установу, не дали закрити. Перепрофільований заклад очолив Олег Мамалига — фахівець з великої літери. Олег Онуфрійович каже, що у своїй роботі завжди має підтримку від вашківецького міського голови Миколи Перча, його команди та депутатів, підприємців Івана Шевчука, Івана Князького та інших, Берегометської філії ДП “Ліси України”, голови РДА Сергія Чеботаря, голови районної ради Михайла Андрюка, вижницького міського голови Олексія Чепіля. До воїнів часто приїжджають навіть незнайомі з ними люди, жителі нашого та сусідніх районів. Хтось привозить фрукти, турбується про вітамінізацію харчування воїнів персонал лікарні, приносячи все, що росте у тепер у саду чи городі. Подякувати захисникам приходять вихованці навчальних закладів, студенти Вижницького та Вашківецького коледжів. Працівники культури Вашківецької громади несуть гарний настрій з піснею і добрим словом, а колектив ресторану “Династія”, що в Банилові, щотижня привозить смачні гостинці. Лікар каже, що замкненість і тривож-
Хто такий Дмитро Донцов До 140*річчя від дня народження
Юрій МИХАЛЬЧИШИН
Ідеолог українського чинного націоналізму, теоретик і практик боротьби проти “русского міра” та комунізму, який ідейно загартував і сформував два покоління воюючої української молоді. Доктор права, інтелектуал, філософ і національний мислитель. Спеціаліст з інформаційно-психологічних операцій та пропаганди, ідейник і творець радикальних українських середовищ в Україні та на еміграції. Видавець, редактор, ідеолог журналів “Заграва”, “Літературно-науковий вісник” та “Вісник” – флагманів літературного, культурного та ідеологічного простору українців західних земель та еміграції міжвоєнного часу.
Коротка біографія 1883 р. – народився в сім’ї нащадка козацького роду в Мелітополі Таврійської губернії Російської імперії. Освіта – Мелітопольське реальне училище, юридичний факультет Петербурзького, Віденського та Львівського університетів. 1905 р. – вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії, зайнявся революційною антирежимною діяльністю, двічі арештований жандарменість, з якими потрапляють у лікарню воїни, швидко минає. Комплексна робота кожного працівника лікарні — заслуга успішної реабілітації. Медична сестра Ганна Петрова додає, що вони захоплюються мужністю, стійкістю і волею до життя поранених. Бувають ситуації, що доводять до сліз, бо для багатьох вони як діти, і складно уявити, що їм довелось пережити… Але їхні пацієнти тих сліз ніколи не бачать. Медики розуміють, що жалість не допоможе, воїни її не потерплять. У третій палаті знайомлюся з молодшим сержантом Данилом Бікляном. Йому двадцять два, народився у Слов’янську Донецької області. Після закінчення автодорожнього коледжу уклав контракт для проходження служби в Збройних Силах України за місяць до повномасштабної війни. Його підрозділ брав участь у бойових діях за звільнення Сумщини, Запоріжжя, Донецької та Луганської областей, Харківщини. Важке поранення отримав у районі населеного пункту Діброва, що на Луганщині. Одну ногу втратив, іншу — пошматувало осколками. Хлопець робить лікувальні гімнастичні вправи і на мої слова про те, що незабаром доведеться повертатись до мирного життя, відповідає: “Не факт!” У цій палаті ще двоє побратимів. Солдатові Ігорю Аксьонову п’ятдесят шість, він з міста Торецьк, що на Донеччині. До війни працював у лікарні. На фронт пішов добровольцем, відправивши дружину і трьох дітей за кордон. З кінця лютого 2022- го перебував на фронті, зокрема на напрямку Соледар-Бахмут, де й отримав важке поранення двадцять шостого січня 2023 року. Також втратив ногу, але також запевняє, що після протезування служитиме в лавах Збройних Сил України до Перемоги. Віктор Ковбаса у 2014 році брав участь в антитерористичній операції в складі батальйону тероборони “Київ-12” у місті Щастя, служив у бригаді “Чорних запорожців”, у 2018 році перейшов у бригаду,
рією. Пройшов шлях від революційного марксиста до інтегрального націоналіста та консервативного революціонера. 1912 р. – одруження з львів’янкою Марією Бачинською, з якою познайомився у Віденському університеті. Мешкав Дмитро Донцов у дружини у Львові на вул. Курковій, 11 (тепер вул. Лисенка). 1914 р. – створення Союзу Визволення України для боротьби проти Російської імперії у світовій війні та створення Незалежної України. 1918–1919 рр. – робота в Києві директором Української телеграфічної агенції Української Держави (травень-листопад) та шефом Українського пресового бюро УНР у Берні. 1922 р. – за фінансової підтримки Євгена Коновальця у Львові відновив видання “Літературно-наукового вісника” та перетворив його на потужний ідеологічний та культурологічний рупор українського національного руху. 1926 р. – написав та видав у Львові ідеологічний блокбастер – книгу “Націоналізм”, якою створив новий ідейно-політичний бренд, зафіксував особисте теоретичне лідерство та започаткував нову політичну моду. 1922–1973 рр. – проживаючи у Львові, Бухаресті, Празі, Відні, Берліні, пізніше в США та Канаді, вів безперервну ідеологічну, контрпропагандивну, інформаційну, організаторську діяльність в націоналістичному середовищі для мобілізації українців на боротьбу за націю та державу.
що базувалася в Новій Каховці. Служив у протиповітряній обороні. Він народився в місті Берислав. На Херсонщині зараз проживає вся його родина — дружина, син і три донечки. У грудні 2022 року в Бахмуті був важко поранений, втративши обидві ноги. Зі сльозами на очах згадує чотирьох своїх однокласників, які загинули на війні. Ще один герой — Владислав Білецький – родом із села Нововознесенка на Кіровоградщині. У вересні 2021 року уклав контракт і став до лав окремої десантноштурмової бригади Житомира. У перший день війни перебував на бойових позиціях біля населеного пункту Залізне Донецької області. Брав участь у визволенні Харківщини, в наступальних діях у Луганській області — тут унаслідок поранення втратив нижню кінцівку. На фронт пішли також тато і брат, залишили маму саму вдома. Вона щоночі клала ніж під матрац, щоб у разі приходу ворогів не здатися в полон. Брат В’ячеслав зараз також на реабілітації в Івано-Франківську. А Владиславу лише двадцять два, він неодружений і пише гарну патріотичну поезію… Із села Шепіт, що на Путильщині, Роман Левченко. Удома в нього дружина Світлана, троє дітей, онук. Працював лісорубом у місцевому лісгоспі. Через чотири дні після повномасштабного вторгнення росії повернувся з-за кордону, де був на заробітках, і пішов добровольцем у військкомат. А далі — 10-та гірсько-штурмова, Бахмут, пекло… Служив у взводі технічного забезпечення, який побратими називали смертниками, адже постійно переміщались на нульові позиції. Через важку травму лікується уже п’ятий місяць. До війни Сергій Шерстюк з селища Вороніж Сумської області займався столярством, виготовляв вулики для бджіл. Разом з товаришами вирішили іти боронити Україну від московської орди 26 лютого 2022 року. Пригадує, що у військкоматі була велика черга добровольців. Злагодження
Роль та значення Дмитра Донцова в історії України Створив та підтримував ідейно-психологічну атмосферу нонконформізму, елітарності, войовничого ідеалізму та культу сили, з якої виросла Організація Українських Націоналістів та Українська Повстанська Армія. Сприяв консолідації кращих духовних та творчих особистостей українства свого часу у феномені “вісниківців”, куди залучив Євгена Маланюка, Юрія Липу, Леоніда Мосендза, Олега Ольжича та Олену Телігу. Автор фундаментальних і водночас популярних праць “Націоналізм”, “Де шукати наших традицій?”, “Дух нашої давнини”, “Туга за героїчним: Ідеї і постаті літературної України”, “Поетка вогненних меж”. Накреслив яскраві та привабливі ідейно-світоглядові наративи національного відродження та величі, цивілізаційної місії України в боротьбі з Росією, протистояння лицарського духу плебейським інстинктам всередині національної спільноти.
Цитати та крилаті вислови Дмитра Донцова 1. Найбільш гнітять того, хто найменше вимагає. 2. Світ належить до тих, які вміють хотіти. 3. Сума слабих не дасть сили.
пройшов у теробороні міста Шостка, був на обороні Бахмута, де отримав поранення — залишився без ноги. Удома на нього чекають дружина, мама, брат і сестра. Сергій мріє після перемоги повернутись до улюбленої справи — майструвати вулики для бджіл. У селі Дихтинець на Путильщині народився Гавриїл Петращук, якому 26 років. Зараз його дружина з маленькою донечкою проживають у Чорногузах. Після закінчення Чернівецького ліцею уклав контракт з окремою артбригадою міста Миколаїв, яка у 2018 році брала участь в зоні АТО на Донбасі. У перші дні повномасштабного вторгнення росії боронили Миколаїв, потім звільняли Харківську область, місто Херсон. Під час виконання бойового завдання підірвався на міні. Відірвану ногу довелось ампутувати. Попереду — протезування у США, після якого, вірить, повернеться у свою бригаду. Іван Дутчак народився в Іспасі. До війни працював у Німеччині. В ніч проти 24 лютого прилетів у Київ, відпочивав з дороги, а вранці побачив у телефоні багато пропущених дзвінків від брата, який намагався повідомити про війну. Думка про те, що Україну потрібно іти захищати, виникла миттєво. Роздумував лише про те, який рід військ обрати. Згадав про легендарний полк “Азов”, у якому й пройшов якісну підготовку. Для виконання завдань їх перекинули на Запорізький напрямок. На базі підрозділу створили окрему штурмову бригаду, яка й нині веде бойові дії на Бахмутському напрямку. У районі населеного пункту Ступочки отримали важливе завдання. Бої були криваві. Завдяки мужності наших героїв вдалося просунутись уперед на три кілометри, а в ширину — на два. Під час цієї успішної операції воїн був важко поранений осколком міни 120 калібру. Після курсу реабілітації у Вашківцях продовжить лікування за кордоном. Наразі у Вашківецькій лікарні лікується 30 воїнів-героїв. Вони — душа української нації: зранені, але нескорені перед ворогом, який посягнув на святе. Хлопці кажуть, що неймовірно вдячні колективу лікарні за людяність, турботу, розуміння, за фахову медичну допомогу. Тут вони почувають себе, як вдома. Вирішив порадитися з воїнами, яку б назву до статті про себе вони б хотіли читати. Віктор Ковбаса, який вже освоїв протези обох ніг, запропонував іншу назву: “З усмішкою в нове життя…”, а потім з цією усмішкою додав: “…аж до палаючого кремля”. Слава, гідність, честь, мужність, нескореність наших воїнів є прикладом для всього світу. Вони не прості хлопці, бо пройшли через криваве пекло і повернулися героями, вони продовжуватимуть боротьбу з ворогом у зоні бойових дій і на мирному фронті. Вони наша міць і незламність.
4. Мало носити в серці ідеал. Коли його не боронитиме запеклість фанатиків — цей ідеал перекреслить інша, чужа фанатична сила. 5. Віра – це нестримне бажання перетворити мрію в реальне життя. 6. Всякий рух і всяка ідея, яка хоче перемогти, має складатися з людей одної ідеї, одної волі, а не з комплексу людей різно думаючих. 7. Ідеї не правлять, ані не перевертають світом, світ правиться і перевертається почуваннями, яким ідеї лише служать провідниками. 8. Криза нашого націоналізму не в тім, що “нація не дозріла”, не в вадах “програми”, лише в браку людей. 9. Шляхетність, мудрість, відвага – три основні прикмети володарського класу… Шляхетного не підкупиш, мудрого не обдуриш, мужнього не злякаєш. 10. Народ, який хоче порвати кайдани і “вражою злою кров’ю волю окропити”, проливає і потоки власної крові. 11. Нація є те, що протиставляє себе географічно, історично і політично своїм сусідам. 12. Коли Україна захоче вийти зі стану провінції, мусить витворити в собі, крім волі до влади, ту велику всеобіймаючу ідею, ідею опанування духової, економічної і політичної нації. Без такої ідеї ми лишимося нацією уярмленою, провінцією, народом, який житиме роздвоєною душею, не в стані витворити збірної волі.
Спеціальний проєкт “СП” · “Червоні перегони у війні проти селян завершилися чорним стягом переможців”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ У 1917 р. кремлівські вежі позбулися двоголового орла, який століттями терзав Прометея вільного духу. Натомість постала п’ятикутна зірка – символ сил зла та ідеології соціал-шовінізму. Вона нагадувала середньовічне знаряддя катувань. Більшовики обрали червоний колір, який цілком відповідав їхнім кривавим діянням. Чого лише вартий червоний терор, застосований Леніним проти політичних опонентів і “буржуазії”. Для ідейних вампірів вбивство класових ворогів з ідеологічних і соціальних міркувань вважалося культом самоутвердження, демонстрацією показової жорстокості для насаджування страху в суспільстві. Сотні чекістів, що безжалісно розстрілювали мирних людей, ставали героями революції, потрапляли на “червоні дошки” слави, отримували ордени з червоними стрічками й рубінами. З них сочилася кров невинних жертв, а колір життя набув трагічного відтінку смерті.
Василь МАРОЧКО, почесний голова Асоціації дослідників Голодомору-геноциду українців, професор
Для православних чорний колір уособлював смуток, втрату рідних, трагедію. Для більшовиків ідеологічна мозаїка червоного і чорного мала інше лінгвістично-етимологічне поєднання. Уперше поняття “чорні дошки” використав Сталін у березні 1920 р. Колишній семінарист запропонував їх для публічного засудження ідеологічно малосвідомих верств суспільства, всіляких “ледарів”. Соціально-класова дискримінація за ідеологічними ознаками – типове явище для тоталітарних режимів. У роки ленінського людомору 1921–1923 рр. влада застосувала “загороджувальні загони”, тобто комунікаційну і продовольчу блокаду сіл, систему заручників для стягнення натуральної повинності селян. Зневага до людського життя, честі й гідності людини стали тоді нормою соціальної поведінки для більшовиків. Чорні справи Кремля етимологічно і політично набували ознак і символу смерті. Карально-репресивна сутність системи “чорних дощок” заявила про себе в січні-червні 1928 р. Вони стали організаційно-оперативною складовою так званих “надзвичайних заходів” здійснення хлібозаготівлі, тобто примусового позбавлення селян хліба. Ленінська продрозверстка повернулася в українські села, але з дужчим карально-репресивним тиском. Заможним селянам, “спекулянтам” і “саботажникам”, тобто “ухильникам” хлібозаготівлі, обмежили продаж товарів (сірників, солі, гасу тощо) у крамницях споживспілки. Сільради оголошували “чорні” списки таких осіб у “видних місцях до відома усіх селян”. Сталінський принцип “чорних дощок” діяв, а селян з “чорними мітками” вважали непримиренними “класовими ворогами”. Войовничі заклики заполонили простір і соціум, набули політичного наказу для виконавчих органів влади. Ідеологічні ярлики, хоч і без фізичного наклеювання на верхньому одязі, набували форму вироку. 9 січня 1929 р. Ізюмський окрвиконком на Харківщині відзвітував про “занесення на чорну дошку злісних утримувачів хліба”. Дивне звинувачення для хліборобів, які виростили зернові культури власною працею, без жодної допомоги держави. Застосування режиму “чорних дощок” набувало системних ознак. Споконвічних хліборобів більшовицька влада називала ледарями, спекулянтами, “глитаями”, тобто проявляла виразні ознаки соціальної дискримінації, застосувала проти них товарно-продовольчу блокаду. Колективізація перетворила українські чорноземи на державну власність, хоч і проголошену “колгоспно-кооперативною”. Відбувся “червоний переділ” землі, який позбавив селян їхньої власності, а зібраний врожай радянська влада нахабно і цинічно привласнила. Угіддя, зерновий клин і навіть селяни стали власністю держави. Бунтівних і заможних селян оголосили куркулями, записали до “чорних списків” депортованих до Сибіру і Далекого Сходу. Восени 1931 р. примусова колективізація була переважно завершена. У колгоспах опинилося близько 20 млн осіб із 25-мільйонного сільського населення України. Решта міцно трималася власного господарства. Ні колгоспники, ні одноосібники не уникли режиму “чорних дощок”, а відтак і терору голодом. У жовтні 1931 р. головний комуніст України Станіслав Косіор запевнив Сталіна у безпроблемному виконанні обсягу хлібозаготівлі – 510 млн пудів. Зобов’язання виявилося непосильним, тому влада вдалася до репресивних методів позбавлення хліба. Адміністративно-каральним стимулом його викачки обрали “чорні дошки”. У серпні 1931 р. шість сільрад Краматорського району на Донеччині стали враз “чорними”, тому що “пленталися у хвості” хлібозаготівлі. На початку 1932 р. на “чорну дошку” потрапив колгосп ім. Фрунзе Дмитрівської сільради Знам’янського району на Одещині. Ніхто не зважав на легендарного, але покійного полководця, очорнивши його “славу” і доблесть “чорними ділами”. Адміністративна карта України поступово чорніла: село за селом, колгосп за колгоспом, район за районом опинялися на “чорних дошках”. Вони, ніби епідемія чуми в добу середньовіччя, оточували села смертоносним спрутом. У березні, квітні й червні 1932 р. 8 сільрад Біловодського району Донецької області почорніли від продовольчої ізоляції сіл. Восени подібна доля спіткала три сільради Шосткінського району і 7 колгоспів Чернігівщини, 8 сільрад на Одещині. Тисячі людей опинилися у більшовицькій соціальній резервації, приречені на голодну смерть. Їх позбавили продовольства, майна і можливості вижити. Карально-репресивна операція набирала руйнівних обертів. У жовтні 1932 р. її особисто оголосив та очолив голова союзного уряду В. Молотов. Тоді на “чорні дошку” потрапили понад 70 сіл Одеської і Чернігівської областей, 19 колгоспів, близько 3 тисяч селянських дворів. У листопаді чорний плющ смертоносних дощок оповив 6 районів, 40 колгоспів і 40 сільрад Вінницької області. Раднарком УСРР дозволив місцевим органам влади застосовувати систему натуральних штрафів, повернення розданого на трудодні хліба, дочасно стягувати кредити з колгоспів. Символічно і водночас трагічно, але на “чорну дошку” занесли колгоспи з ідеологічними назвами: “Червоний борець”, “Червоне поле”, “Червоний колос”, “Заповіт Леніна”. Їх не позбавили “почесних ідеологічних ярликів, але вони зазнали повної дискредитації”. Наприкінці листопада 1932 р. на “чорних дошках” опинилися 39 сіл, 33 колгоспи у 8 районах Вінницької області, четверо сіл і сільрад на Донеччині, 38 сіл, 13 колгоспів і 1646 селянських дворів Чернігівщини. Такої інтенсивності нищення сіл та їхнього населення не спостерігалося в роки німецької окупації
1941–1943 рр. Яку національну й соціальну ненависть потрібно було мати, щоб морити живих навмисно створеним голодом? Цинічна зброя масового знищення мирних людей у мирний час. Історія не знає подібного злочину. Чорний марафон свідомого застосування терору голодом набував ознак змагальності. 2 грудня 1932 р. на “чорну дошку” оголосили 42 села Вінницької, 228 колгоспів у 44 районах Дніпропетровської, 12 колгоспів, 6 сіл, дві сільради, одноосібники 25 сіл Донецької, 51 колгосп у 48 селах 19 районів Київської, 12 колгоспів у 9 районах Одеської та 23 колгоспах 16-ти сіл дев’яти районів Харківської області. Усі вони стали “режимними” з чорним відтінком голодної смерті. У них не було крематорію з чорним і їдким димом, але селянські двори українських хліборобів перетворилися на домовини, а села – на братські могили. Використання системи “чорних дощок” не було формальним і звичайним дисциплінарним покаранням, а цілком свідомою дією влади з наміром позбавлення селян засобів існування (хліба, продовольства, житла, майна). Сталінська хунта відмовила українським селянам у праві на життя. Злочинна сутність режиму “чорних дощок” вичерпно постає у постанові Раднаркому УСРР та ЦК КП(б)У “Про занесення на “чорну дошку” сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі” від 6 грудня 1932 р. Її підписали голова уряду В. Чубар і перший секретар ЦК КП(б)У С. Косіор. Шість сіл обрали для голодної страти. Влада, яка вважала себе робітничо-селянською, вирішила покарати селян. Вона припинила їхнє товарне забезпечення, будь-яку торгівлю в селах, конфіскувала промисловий крам (сірники, гас, сіль, мило), заборонила поїздки на ринок за хлібом, унеможливили кредитування, терміново повертали фінансові борги, влаштували обшуки селянських дворів і вилучення зерна. Влада займалася “очищенням” колгоспів і сіл від “контрреволюційних елементів”, а не від якісного насіння, оголосила “нещадну боротьбу з куркулями” і негайне “подолання куркульського саботажу хлібозаготівлі”. Яскравий вияв організаційно-оперативного і політично-ідеологічного механізму здійснення Голодомору-геноциду. Держава забирала навіть насіння, не кажучи про хлібні і фуражні культури. Лани почорніли від недосіву, худоба видохла без фуражу, а мільйони (за деякими підрахунками – понад 10 мільйонів) померли від голоду, недоїдання, хронічних хвороб, самогубств, епідемії тифу. Взимку 1932 р. чекісти виявили в селах Чернігівщини 2125 схованок зерна, 95 “чорних комор”, вилучили звідти 98228 пудів хліба. Вони діяли за наказом голови ДПУ УСРР Станіслава Реденса. Чорні справи кремлівських верховодів супроводжувалися “червоними валками”, тобто десятками тисяч “обозів” з селянським хлібом. Вони перетворилися на звичайні продзагони сталінської продрозверстки 30-х рр. Восени 1931 р. “червоні валки” діяли у 158 районах УСРР, стали системним атрибутом у роки Голодомору, демонструючи кривавий шабаш політичних людожерів і ритуальний танець закривавлених вампірів, адже хліб вивозили переважно вночі. Більшовики не були дальтоніками. Вони знали ідеологічну ціну обраного кольору, його символізм. 20 грудня 1932 р. Валківський райком КП(б)У на Харківщині запропонував впровадження як “систему на кожному кутку “червоні” і “чорні дошки” та при сільраді організувати “червону” і “чорну” дошки для висвітлення “темпів і обсягів” виконання хлібозаготівлі. На “червоних” були “ударники”, а на чорних – “саботажники”, але обидві виявилися індикаторами голодної смерті. У режимних селах і колгоспах, які потрапили на “чорні дошки”, так зване виконання плану активізувалося за рахунок масового вилучення зерна. Наприклад, 21 грудня артіль ім. Сталіна Верхнєтеплянського району виконала 7% планового завдання, а протягом одного тижня сягнула 82%. Дивовижна арифметика, аморальна і цинічна технологія системи Голодомору. Українські села почорніли від масової смертності внаслідок застосування карально-репресивних форм і методів вилучення зерна. Безбожна влада унеможливила реєстрацію померлих від голоду, а войовничі безвірники забороняли церковний обряд похорон жертв Голодомору. Їх закопували у ямах на околицях сіл, інколи у власному дворі селян, без молитви і хреста. А навіщо вбивцям хрести на місці скоєння ними злочину? Секретар Харківського обкому КП(б)У Р. Терехов вимагав від підлеглих “негайно зламати саботаж хлібозаготівлі в колгоспах, занесених на “чорну дошку”. Подвійна екзекуція для селян: винищення голодом у соціальних резерваціях. Наказ “зламати саботаж” означав дію з наміром свідомого позбавлення людей хліба, продовольства, майна, не “обмежуватися півзаходами щодо застосування репресій”. Зловтішна тінь “чорних дощок” накрила тоді Україну, усі її 54 тисячі сіл і приселків, навіть проникла у міста. У вимерлих від Голодомору селах вивішували чорні прапори, попереджаючи про епідемію тифу і спустошені селянські хати. Очевидець голоду М. Овчарук із с. Цибулів Монастирищенського району Київщини, якому у 1933 р. було 17 років, згадував, що сусіднє село Бузівка спорожніло, “з чорним прапором на сільраді”. Червоні перегони у війні проти селян завершилися чорним стягом переможців. У далекому 1933 р. світ байдуже спостерігав за злочином Голодомору-геноциду в Україні. Західні держави і політики “дружили” з СРСР, навіть їздили в “гості”, тиснули руко кривавому диктатору Сталіну. Вони знали про злочин, але мовчали, торгували з радянською Росією. Терор голодом, апробований в Україні 90 років тому, огидна зброя диктаторів усіх часів. Він не заржавів, не втратив актуальності і боєздатності. Зернова блокада українських портів, крадіжка українського хліба в окупованих Росією південних районах України у 2022–2023 рр., свідоме руйнування зерносховищ – чимось нагадує сталінський режим “чорних дощок”. Кілька сотень мільйонів людей у світі потерпають від голоду, а Москва блокує їхнє продовольче забезпечення, пропонує міжнародним організаціям та окремим африканським країнам політичний хабар. Подібні дії є проявом слабодухих кремлівських повелителів, звиклих проливати чужу кров. Саме від неї над Кремлем майорить червоний прапор, а не від усвідомлення безмежного сорому.
Святині · “Українські мистецькі традиції мають дуже глибоке коріння, сягаючи епохи Києворуської держави”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Валерій БІТАЄВ, перший віцепрезидент Національної академії мистецтв України
Владислав КОРНІЄНКО, академік-секретар відділення теорії та історії мистецтв Національної академії мистецтв України
Юрій МОСЕНКІС, почесний академік Національної академії мистецтв України
Текуть річки, да все кровавії, через ті річки мостять мости, мостять мости, да все головками, головками, да все московськими (“Українські народні пісні”, зібрані Михайлом Максимовичем, 1834)
Золотоверхий Київ – цивілізатор московитських боліт Давній княжий Київ був столицею потужної й територіально найбільшої європейської держави з сотнями церков, книжними центрами, літописними традиціями, архітектурними та іконописними школами. У той час на місці майбутньої москви розташовувалися лісові хащі й бо-літні твані. Цивілізаторська місія священного Києва впливала й на далекі північно-східні болота – Володимир Великий заснував там місто Володимир, а Ярослав Мудрий – місто Ярославль (попередня назва тієї дикої території – Ведмежий Кут). А всю майбутню московщину в серці Русі – Києвщині, Черніговщині та Переяславщині – називали Заліссям, бо вона була розташована за густими брянськими лісами (назва Брянськ, давніше Дебрянськ – від дебра). В умовах сучасної боротьби українського народу за державну незалежність, утвердження України як національно-самобутньої європейської країни особливої важливості набуває проблема подальшого зміцнення та зростання державотворчого потенціалу культури і мистецтва, їх дієвого впливу на формування суспільної національно-патріотичної свідомості, ствердження української ідентичності та подальше розкриття історичної національної сутності. Українські мистецькі традиції, зокрема у сфері художньої репрезентації військової героїки, мають дуже глибоке коріння, сягаючи епох Києворуської держави, праукраїнського язичництва, праслов’янського періоду. Винятково важливо, що центром праслов’янської території була Київщина (київська археологічна культура – остання праслов’янська), звідси праслов’яни розселялися. Знаменита на весь світ милозвучність української мови (завдяки якій українська мова нагадує іноземцям спів) є спадкоємним продовженням головної звукової риси праслов’янської мови – усі слова в ній були відкритоскладовими, тому говорили, неначе співали. Явище мовної відкритоскладовості найбільшою мірою збереглося в українській мові саме тому, що територія поширення української мови збігається з територією поширення праслов’янської мови. Українці, залишившись на праслов’янській історичній території, зберегли свої праісторичні мовно-пісенні традиції. Не випадково деякі українські обрядові пісні можуть бути реконструйовані ще для праслов’янського періоду.
Джерела формування українського словесно-музичного мистецтва Дослідження ґенези й давньої історії українського словесно-музичного мистецтва, здійснені
Олександром Потебнею, Климентом Квіткою, Філаретом Колессою, Володимиром Гошовським, Софією Грицою та ін., заклали потужні теоретико-методологічні підвалини для етномузикології, порівняльного музикознавства та інших засобів історичного моделювання еволюції цього мистецького напрямку. Як підкреслює визначний сучасний музикознавець Лідія Корній, нині необхідний міждисциплінарний підхід до явищ мистецтва, адже, зокрема, в музичній культурі виявляються різноманітні й багаторівневі зв’язки з різними іншими галузями художньої культури. Метолодогічними принципами інтерпретації давніх мистецьких явищ (у їхній ґенезі та на ранніх етапах розвитку), зокрема словесно-музично-драматичного мистецтва, можуть виступати: значно більший, порівняно з пізнішими періодами, зв’язок первісного мистецтва (як і всього суспільства) з природою, зокрема астрономічними, рослинними, тваринними ритмами, погодою тощо – відповідно, віддзеркалені мистецтвом багаті й тонкі спостереження в цих сферах. Зокрема, архаїчні танці наслідували (а в магічному сенсі підкріплювали) рухи небесних світил, тварин, птахів; музичні інструменти принаймні частково вважали символічними наслідувачами природних звуків; культове, сакральне походження всього комплексу давніх мистецтв – “прамистецтва”; участь давніх творів мистецтва в ритуалах (власне, ритуальне походження мистецтва): свідчення сильно натоптаних поверхонь у печерах про танці перед творами печерного живопису, використання скульптур ув обрядах, зокрема символічному жертвопринесення, роль фольклорних словесних текстів у синкретичних музично-драматичних дійствах; прагматична функція архаїчного синкретичного мистецтва – магічне забезпечення функціонування Всесвіту, громади, індивіда (календарні та некалендарні об ряди – заклинання природи і суспільства); розвиток естетичного компонента на перших етапах переважно тією мірою, якою він забезпечував магію і мнемоніку (в межах усного каналу трансляції будь-якої, зокрема й мистецької, інформації) – відсутність спеціально естетичного вектору, як і відсутність відділеного від магії мистецтва; стародавній синкретичний язичницький обряд як джерело пізніших словесних, музичних, танцювальних та інших творів (первісний синкретизм мови, поезії та музики детально розроблений французькою та німецькою філософією XVIII – початку ХІХ ст.); нероздільність візуального (“образотворчого”) і аудіального (музичного) мистецтв тим більшою мірою, чим більше в часі ми заглиблюємося в минуле й чим давніший період реконструюємо – особливо коли йдеться про архаїчний синкретичний драматичний обряд; виконання мовними звуками (у межах промови, речитативу, пісні, музично-драматичної, музично-танцювальної композиції) магічної ролі, близької до ролі музики – вокальна музика, голос (зокрема, уживання мовно беззмістовних, але магічно навантажених звуків і звукосполучень) як синкретичне сполучення тексту і музики; виняткова роль звукових ефектів – асонансів, алітерацій, рим, анаграм – у невіддільній від музики й цілого сакрального обряду стародавній культовій поезії (так, коментуючи звукові явища “Слова про Ігорів похід”, Філарет Колесса зазначає: “Дуже можливо, що і в давніших фазах української народної поезії евфонія вірша виявлялася різними формами алітерації, які опісля затратилися в усній передачі”); переважання ритміки над іншими характеристиками як словесного тексту, так і музичного твору (за словами Філарета Колесси, “Ритм – найзамітніша ознака пісенної форми, спільна словесному й мелодичному елементові, дає основу до найзагальнішої класифікації мелодій”), а також танцю; основна функція найдавніших (ударних) музичних інструментів – надання ритму обрядові; у сфері словесного мистецтва основа ритміки – поетична форма, що набуває в архаїчному світобаченні магічного змісту та впливу (“В розумінні простого люду особливої сили набирає заговір у віршовій формі. Віршоване слово неначе гостра стріла влучає в свою ціль”, – підкреслює Філарет Колесса). У цьому аспекті потребує увагу архаїчна ритмічна проза сакрального змісту: одні священні книги (“Рігведа”, “Авеста”) створені в поетичній формі, інші (Біблія, Коран) – ритмічною прозою; ритміка (і словесна, і музична), особливо в рівноскладовому тексті, й поряд із тим мелодія виступають засобами консервації словесно-музичного твору, його тривалого збереження в усному переданні; архаїчний текст позначений якнайтіснішим зв’язком форми і змісту: психологічний паралелізм (зіставлення явищ природи з діями та настроями людей) невіддільний від структурного паралелізму (граматичні та звукові відповідності членів порівняння); орієнтація на максимальну традиційність і мінімальне новаторство у формах творів та засобах художнього вираження (формульність словесних текстів, музичних композицій тощо) – тим більшою мірою, чим давніший період розглядаємо (співець, за словами Філарета Колесси, “розпоряджає дуже значним засобом епітетів і сталих епічних зворотів, що разом із повтореннями заповняють добру половину всіх віршів думи”). Однак, згідно з бесідою записувача-дослідника О. Сластіона і кобзаря М. Кравченка, дума, на противагу пісні, є менш стабільною й допускає елемент імпровізації. “...Дума до певної міри імпровізація на певну тему, яка аж у хвилі співання набирає конкретної форми, і то лише на цей один раз, бо при повторенні вона вже змінюється: тому ж думи в усній традиції не можна ні перейняти, ні вивчити дослівно; вона не має постійної форми, з якою переходила б у традицію, і в цьому коріниться головна різниця між думою і піснею”, зазначає Філарет Колесса). Те саме стосується музики: “Фонографічні записи показують, що кобзар ніколи не повторить думи в незміненій формі: за кожним разом він подає новий варіант мелодії”, до того ж “в тексті думи кобзар допускає багато менше змін, ніж у мелодії”, пише Філарет Колесса). Очевидно, варто протиставляти переважно традиційні і переважно імпровізаційні фольклорні жанри. У другому варіанті традиція наслідує тільки певний словесно-музичний інваріант, базований на менших сталих одиницях: “...Співець не може ні перейняти ні другому передати думу в означеній формі. Учень переймає від свого “майстра”-кобзаря лише основну тему мелодії, її мотиви і загальний стиль рецитації, тобто вміння добирати й вільно комбінувати фрази мелодії та пов’язувати їх у групи й періоди”, відзначає Філарет Колесса); сполучення неусвідомленості авторства з неусвідомленістю вимислу як перший етап еволюції ставлення автора до твору. Відповідно, відсутність істотної різниці між творцем, виконавцем і споживачем твору (зокрема, словесного та музичного) в межах первісного синкретичного драматичного обряду; сприйняття будь-яких збігів, зокрема у засобах вираження, як магіко-символічних закономірностей – роль випадкових мовних суголось та споріднених слів (“етимологічних фігур”) у формуванні фонду фольклорних формул, не прив’язаних і прив’язаних до музики; елементи кореляції просодичних явищ
Святині · “В цілій стародавній літературі слов’янській нема пам’ятника важнійшого від “Слова о полку Ігоревім”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
мови (складоподіл, зокрема давній індоєвропейський квантитативний; наголос, зокрема тоновий і силовий) із музичними явищами; неправомірність наукового розуміння походження української поезії, музики, театру як явищ періоду Козаччини-Гетьманщини під західноєвропейськими та церковно-шкільними впливами – натомість моделювання генези цих мистецтв у праслов’янський, ранньосередньовічний язичницький та києворуський періоди, водночас і доступність мистецьких явищ цих епох для міждисциплінарної реконструкції; запровадження християнства на Русі спричинило виникнення найвищого (церковного) ярусу мистецтва поряд із двома попередніми язичницькими – урочистим князівсько-дружинним і розважальним простонародним. Триярусність мистецтва корелює з триярусністю мови в межах загальнішої триярусності культури. Свідченням протиставлення князівського світського церковному є відмінність літописних фрагментів християнського і військового змісту – останні, на відміну від перших, піддаються реконструкції в поетичній формі.
Давньоукраїнський героїчний епос – жива історія княжо-дружинних звитяг Від давньої – княжої – Русі збереглися залишки військового епосу декількох типів – слави князям, слави окремим воїнам-героям, плачі за загиблими. Ці тексти можуть бути реконструйовані на основі літописних оповідей, які становлять записи (іноді дещо перероблені) усноепічної героїчної поезії. До такої поезії належать і билини, які абсолютно неправильно вважати російськими творами. Вони збереглися переважно на півночі (куди співці тікали від монголо-татарського завоювання), але там описано витязів, події та місця Київщини, Чернігівщини та Переяславщини, і ці пісні первісно були створені давньоукраїнською мовою (як показують їх реконструкції). Слід повсякчас пам’ятати, що на Новгородщині, Псковщині та Архангельщині, де записано києворуські билини княжої доби, засвідчені численні українські мовні риси. Реконструкція давніх билинних текстів показує, що їх мова – давньоукраїнська. Зафіксована літописами давньокиївська поезія була дуже високоорганізованою в художньому плані. Їй властива чітка ритміка (переважно восьмискладові рядки), багаті рими (римовано не тільки кінцеві, а й початкові та серединні суголосся рядка), анаграми (звукові натяки на важливі для тексту імена). Звукові явища виконували істотну музичну роль. Висока поетична організація слугувала не тільки кращому запам’ятовуванню та відтворенню цих музично-поетичних творів (мнемоніці), а й наданню більшої культової ролі (сакралізації): звукові сулогосся в межах давньої магічно-міфологічної свідомості розглядали як прояви магії слів та звуків. Жодне суголосся не було для тогочасних співців та слухачів випадковим. Отже, основні джерела сучасного відтворення героїчної поезії княжо-дружинної Руси – епос, зафіксований літописами, билини та всесвітньовідоме “Слово про Ігорів похід”.
Українськість билин Як давньоскандинавський фольклор зберігся в Ісландії, так києворуські билини – на далекій півночі. Але місце збереження аж ніяк не мусить збігатися з місцем творення. Помилковим є визначення билин як російських – вони є київськими, чернігівськими, новгородськими, у цілому – давньоруськими або києворуськими, тобто належними до великої держави Русі зі столицею в Києві. Північні билини – результат переселення мешканців з України. Важливими рисами української мови в билинах є змішування ы та и (на цьому наголошував академік Агатангел Кримський) та вимова колишнього “ятя” як і (також у новгородських, псковських та архангельських говорах). Як підкреслював визначний український дослідник фольклору Станіслав Росовецький, “У СРСР діяло негласне, ні в якій “постанові ЦК” не зафіксоване, але жорстке табу на інтерпретацію билин як явища української культури...”. Московські шовіністичні фольклористи твердили навіть, що об’єднання билинних сюжетів навколо Києва було обумовлене виникненням централізованої московської держави! Натомість українська фольклористика зібрала “велику кількість свідчень побутування билин на терені України в XV–XVII ст.”. “Найяскравіше свідчать про південне походження епосу взагалі формули, що описують південні лісостепові або степові краєвиди: широкий степ, чисте поле, могили, описи мисливства, типово лісостепового, степова дичина, але бракує північного ведмедя” (Дмитро Чижевський). Для записувачів і дослідників билин іще в ХІХ столітті була очевидною їх українськість. Так, О. Гільфердинг писав про чужість билинної природи пейзажеві московщини: “Ми не помічаємо, що збереження цієї обстановки придніпровської природи (виділено нами) в билинах Заонежжя є таке саме чудо народної пам’яті, як, наприклад, збереження образу “гнідого тура”, що давно зник, або вигляду богатиря з шоломом на голові, з сагайдаком за спиною, в кільчузі й із “палицею бойовою”. Чи бачив селянин Заонежжя дуб? Дуб йому знайомий так само, як нам із вами, читачу, яка-небудь банана (так!). Чи знає він, що таке ковиль-трава? Він не має про неї жодного уявлення. Чи бачив він хоч раз у своєму житті “роздолля чисте поле”? Ні, поле як роздолля, на якому можна проскакати, є для нього уявленням асолютно чужим: бо поля, які він бачить, маленькі, здебульшого всіяні камінням або пнями, шматки паші або сінокосу, оточені лісом; якщо ж видно десь чисте гладеньке місце, то це не роздолля для скакуна, це – трясовина, куди не наважиться ступити ні кінь, ані людина. А селянин цього краю продовжує співати про роздолля чисте поле, ніби він мешкав в Україні (виділено нами)!” Головний билинний воїн Ілля – ніякий не “Муромець” (хоч і Муром належав до Чернігівського князівства!), а Моровець (від міста Морівськ, давня назва Моровійськ на Чернігівщині, у деяких старих документах Муромськ). Його історичний прототип – легендарний князь-воєвода Віщий Олег. А інший витязь Добриня – добре відомий з історії дядько Володимира Великого. Як узагальнив дослідник билин М. Плісецький, билини деталізують географію Русі, згадуючи київську Почайну, шлях Дніпром до Царгорода й Корсуня, переправлення через Дніпро на шляху до Чернігова, Золоті ворота, Печерський монастир, Софія. Билини згадують як географічний орієнтир мощі брата Ярослава Мудрого Бориса (у Вишгороді), утрачені в час нашестя Батия – відтоді географічне позначення втратило сенс, що вказує на появу цього позначення в билинах від часу канонізації Бориса і Гліба в 1071 р. до зруйнування Вишгорода в 1240 р. Билини зображують Чернігів у парі з Києвом, звідси їдуть билинні герої Ілля, Ставр, Іван Гостиний син, точно подана відстань між двома містами – усе це показує домонгольські реалії, які не могли вигадати пізніше. У тисячах билинних текстів – жодного найменування міста, що ввійшло в історію після XIV ст., за винятком заспівів.
“Слово” українських звитяг “В цілій стародавній літературі слов’янській нема пам’ятника важнійшого від “Слова о полку Ігоревім”” (Омелян Огоновський). “Слово” – “архітвір давньоруської творчості” (Омелян Пріцак). Різноманітні зв’язки “Слова” з українським фольклором, відповідності в українській мові відзначили Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Олександр Потебня, Омелян Партицький, Володимир Антонович і Михайло Драгоманов, Микола Дашкевич, Філарет Колесса, Володимир Перетц, Варвара Адріанова-Перетц, Святослав Гординський, Василь Німчук, Степан Пінчук, Станіслав Росовецький та ін. “В наші дні по-свіжому і з тією самою нестертою силою над просторами України виють усі темні демони “Слова”. Україна – стара Руська земля – виставлена на ті самі, і на ще гірші, небезпеки від Сходу, і заклик поета стати на оборону рідної землі звучить по-давньому з незменшеною силою”, – писав іще в середині ХХ століття визначний український поет і витончений дослідник “Слова про Ігорів похід” Святослав Гординський. У час нинішньої визвольної війни української нації проти московських загарбників “Слово про Ігорів похід” є суперактуальним, надсучасним твором. Подамо в сучасній реконструкції два фрагменти тексту – початок війни, де описано ворожу загрозу, й дальший уривок, де оспівано українську перемогу.
Створене давньоукраїнською мовою, “Слово про Ігорів похід” не потребує українського перекладу – лише деякої адаптації до сучасних мовних норм. Ось фрагмент сучасної адаптації реконструйованого поетичного тексту “Слова”: “Іржуть коні за Сулою, дзвони дзвонять у Києві, труби трублять в Новгороді, стяги стоять у Путивлі”. Ігор жде милого брата, дорогого Всеволода. І каже буй-тур Всеволод: “Один ти, брате, на весь світ світлий єси – ти, Ігорю, обидва ми Ольговичі! Сідлай же борзі комоні, А мої вже підковані, готові та осідлані біля Трубчеська зарані. Трубчани – свідомі кметі, під трубами всі сповиті, у шоломах злеліяні, зі списів нагодовані, з калених стріл напоєні, і дороги їм відомі, і яруги їм знайомі, і луки в них напружені, й сагайдаки розтулені, мечі у них нагострені – скачуть сірими вовками, шукаючи в полі чистім князю слави, собі честі”. Ігор узрів сонце світле і видить: від нього тьмою всі свої прикриті вої. Ігор мовить до дружини: “Браття мої та дружино! Лучче ж нам потятим бути, Аніж полоненим бути – А сядемо на комоні Та узрім синього Дону!” А ось сучасна українська версія іншого фрагменту – поетичного маршу-слави на честь буй-тура Всеволода: Ярий туре Всеволоде! Став на битві в обороні, стрімко на війська ворожі стріли прискаєш калені, б’єш шоломи їхні пружні мечами харалужними! Куди, туре, ти поскочиш, шоломом посвічуючи, там і лежать посічені голови половецькії, поскіпані шаблями каленими шоломи оварськії через тебе, ярий туре Всеволоде! Не забув, для чого жити, чим у битві дорожити – Чернігова дорогого, і престолу золотого, і коханої дружини, і великої родини! Академік Михайло Возняк понад сто років тому зробив надзвичайно слушне узагальнення щодо перлинної давноукраїнської поетичної пам’ятки: “Цілість української держави творить ідею “Слова про похід Ігоря””. В ідейному сенсі сполучною ланкою між Києворуською державою й Україною майбутнього виступив Тарас Шевченко. “Поезія Шевченка своєю широтою і, сказати б, державницьким українським баченням світу (наче її творив не колишній кріпак і підданий царської Росії, а вільний громадянин вільної України) нібито перекинула через століття міст від “Слова о полку Ігоревім”, виниклого ще в першій незалежній державі українців Київській Русі, до тієї Української держави, яку ще треба було відродити”, – писав видатний український мовознавець Орест Ткаченко. Таким чином, героїчний приклад стародавнього княжо-дружинного Києва слугує в нинішній звитяжний час зразком в усьому – від славних військових подвигів до натхненного мистецтва, сакрального слова, де втілено могутній непереможний Український Дух.
Разом — до Перемоги! · “Я багато разів зраджував музиці, бо треба було вирішувати якісь політичні теми в Україні, і мистецтво відходило на інший план”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тів, більше з ними розмовляв і ніколи абсолютно не думав, що стану членом цієї родини. В моїх очах Оксана була, мов неприступна фортеця. Тож все довкола в музиці. Старша донька Дарина закінчила фортепіанний відділ. Нещодавно пішла в сольну кар’єру. Працює більше й ширше, ніж тато. Середульша Властемира до певного часу не співала, але нещодавно почала відвідувати вокально-театральну студію. І вже має результат! На сцені Національного авіаційного університету, де я мав честь багато разів виступати, отримала першу премію. А молодша Леля – я не знаю, що то буде. Поки вона мала, то співає. І куди їй дітися? Вона зараз постійно перебуває в ореолі музики. Тому музика, власне кажучи, оточувала мене завжди. Хоча, мушу визнати, я багато разів їй зраджував, бо треба було вирішувати якісь політичні теми в Україні, і мистецтво відходило на інший план.
“Вторгнення росії стало викликом, де чоловіче в багатьох зіграло” – Ми живемо у складний час. Ви пішли до Збройних Сил у лютоA му торік. Розкажіть про свою моA тивацію. – Тут треба щиро сказати, що у 2014–2015 рр. я теж рвався воювати. Деякий час я дійсно там побув, але недовго. А 22-го ворог був під носом, тоді кожна одиниця була важлива. Я мав певні навички, що мали би пригодитися, тому пішов. А те, що не знав, вивчив дуже швидко. Вторгнення росії стало викликом, де чоловіче в багатьох зіграло. Спочатку я потрапив в УДА, але там не склалося. Потім звернувся до живого ще тоді Олега Куцина. Він не заперечував моїй появі в “Карпатській Січі”, але доля вирішила інакше. Я передзвонив Богданові Черваку, і він розповів, що є рота УВО. І я дізнався, що там Дмитро Лінартович, Сергій Пантюк, Ігор Двигало – люди мистецтва, мої добрі знайомі. Та й потім, приїхавши туди, я зрозумів, що потрапив у своє русло, тому що там були ще зі старої каденції 14-15-го року знайомі. Були такі, про яких я чув, але не знав особисто, і навпаки, які чули про мене, але не знали. Тож прив’язалися одне до одного дуже швидко. І стали ударною силою.
Разом — до Перемоги! · “Я багато разів зраджував музиці, бо треба було вирішувати якісь політичні теми в Україні, і мистецтво відходило на інший план”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Василь Живосил Лютий – відомий український народознавець, бандурист і рок-музикант, композитор, який написав понад 400 музичних творів, серед яких надзвичайно популярні “Меч Арея” і “Мчать козаки”. Сьогодні він солдат окремої президентської бригади імені Богдана Хмельницького у складі Сухопутних військ ЗСУ. Розповідь про родину, творчість, службу та мотивацію на війні – в інтерв’ю.
Євген БУКЕТ Фото Віталія СОЛОНОГО
Сила роду… – У вас великий творчий родовід. Діди, прадіди мали стосунок до музики. І дружина, діти також музиканти. Розкажіть про них. У чому сила вашого роду? – Донедавна я знав родовід лише до прадідів, а ось нещодавно друзі допомогли дізнатися до п’ятого-шостого коліна. Усі пращури жили на Звенигородщині, просто села розкидані трошки далі, ніж я вважав. У дитинстві я чомусь думав, що прапрадіда звали Семен чи Симон. Але фактажу не мав. Просто вважав так підсвідомо. І ось коли мені нещодавно передали документи і я побачив, що справді Симон, мене це дуже потішило. І весь час я думав, що в мене хтось із пращурів був Самійло. Так, у документах знайшовся й Самійло. Цікава штука сила роду. Не знаю напевне, чим вони займалися в житті, але підробіток у них був гарний, тому що це були скрипалі, які ремонтували скрипки, грали на скрипках. Про прадіда Касіана Лютого також знаю, що він був у якійсь армії в чині єфрейтора. Естафету скрипкової гри перейняв дід Методій, який, окрім скрипки, грав на мандоліні, “руській” гітарі, гармонії, тубі. І цього вчив бабу. Баба до того часу чула тільки свого батька, тобто другого прадіда Павла Ністратовича Лісяного, який співав у церковному хорі. Його намагалися вивезти за хороший голос до пітера, але він відмовився. Мама Людмила здобула музичну освіту, опанувала бандуру й акордеон, дядько Григорій здобув музичну освіту, продовжив родинну скрипкову стезю. Двоюрідна сестра закінчила музичне училище, але далі з музикою ніхто з них не пішов. Виходить, що як фах професійний музику обрав лише я з усієї рідні. А далі вже всі довкола були музиканти. У першому шлюбі всі музиканти були. І тесть, і теща, і дружина. У другому – дружина займалася і балетом, і музикою (грала в оркестрі). А в третьому вже так склалося, що і швагро, і дружина закінчили те саме училище, що і я. Ми могли тисячу разів зустрітися набагато раніше. Але так сталося, що на всіх фольклорних тусовках я більше знав її тата й маму – Василя та Анну Бу-
Василь Живосил Лютий
Разом училися на операторів ПТРК “Джавелін”, вивчали й інше озброєння. Згодом нам дали по болгарському СПГ, з якими ми поїхали на фронт. Ще був місяць, коли ми самостійно розбирали ту зброю, виїжджали на полігон, проводили стрільби. Основна навичка – бігати з усім цим. Потім ми дізналися, що серед піхотного озброєння у нас найгучніший інструмент, бо мінометники, які стояли буквально поряд, кричали на нас, щоб ми давали хоч команду, коли будемо стріляти, адже було дуже голосно. Спочатку ми відповідали за Чернігівський напрямок оборони Києва, були приписані в головний протитанковий резерв України й мусили на випадок вторгнення з білорусі реагувати на всі атаки, які могли бути на лінії Чернігів – Бориспіль – Бровари. А згодом вирушили на східний фронт під Бахмут. Там усе інакше: роза вітрів, зима, холод, земля тверда, вкопати неможливо. З териконів усе обстрілюється, посадки ще 2014–2015 рр. понищені, сховатися складно. Якщо є бліндажі, то або старі якісь, бозна-коли викопані, або напередодні зроблені, яких ще не встигли розквасити. Загалом, морально ми до цього були готові. Нам повідомили, хто перед нами стоїть. Мій особистий анекдот у тому, що музикант бив “музикантів”. Тільки я – справжній музикант, а там “музикантами” звуть вагнерівців. Звісно, все це непросто, це потребує залізної дисципліни в самому собі. Я себе одразу опанував, іноді доводилося навіть керувати певними процесами.
“Чотирьох пострілів виста* чило, аби я перестав чути” – У листопаді минулого року ви дістали мінноAвибухову травму… – Як для музиканта, дістати таку травму – це, звичайно, дуже важка позиція, тому що втратити слух означає узагалі поставити крапку на своєму існуванні. Але війна є війна, тут свої непорушні правила. На відстані півтора-два кілометри від нас одна з наших піхотних рот потрапила в засідку. І було добре чути, що “стрілкотня” серйозна. Виявилося, що мій гранатомет якраз стояв на правильній лінії вогню, потрібна була лише невелика корекція. Але ми цілу ніч вартували, тому мій навідник і заряджальники були подалі від нас. Я залишався тільки з подаю-чим. Мені довелося зняти шоломі навушники, щоб послухати інформацію щодо наведення. Але вона не збігалася з дійсністю, бо ствол мав бути наведений фактично туди, де стріляли наші кулемети. Слухом я вже почув, де ворожий кулемет, трохи розвернув гранатомет і почав обстрілювати квадрат, забувши про навушники й шолом. Відповідно, чотирьох пострілів вистачило, аби я перестав чути. Але чотирьох пострілів вистачило й для того, щоб, по-перше, зупинити там стрілянину, по-друге, дати можливість підтягнутися іншим гранатометникам на позиції. Вони розставили свої СПГ, я їм сказав нові координати, задав квадрат обстрілу з усіма поправками на плюс, і ми таким чином врятували близько 70 піхотинців, розбили два чи три кулеметні гнізда вагнерівців, вбили їхнього снайпера. Втрати по той бік були колосальні. Три дні після того у вухах стояв дзвін, і я почав розуміти, що зі слухом щось не так. Я пам’ятаю, що сидів у машині й щоразу, коли до мене говорили, перегукував, перекрикував, перепитував. Уже потім у Краматорську лікар підтвердив діагноз: двостороння гостра глухота внаслідок мінно-вибухової травми. На жаль, тоді чомусь одразу не дали дозволу лягти в лікарню. А поки документи якісь оформили, два тижні було втрачено. Врешті, я приїхав у Київ до військового шпиталю. Ще через два тижні я опинився в Інституті отоларингології, і тільки там дійшли висновку, як все правильно лікувати. Відразу сказали, що, на жаль, якийсь відсоток слуху буде втрачено. Але я хапався за будь-які відсотки… Якщо в людини погано із зором, вона купує окуляри. Якщо зі слухом – слухові апарати. Я змирився з цією обставиною, але думав про те, як займатимусь далі музикою. Раніше я працював викладачем, але читати матеріал – це одна річ, а бути на сцені – це щось інше. Не зовсім комфортно відчувати те, що ти щось можеш уже не чути. Я вирішив себе перевірити й поїхав із Тарасом Компаніченком пограти. На концерті чітко відчув, що все не так добре, як мені здається. Що я не чую багатьох звуків, що я можу щось чути, коли сам граю, а коли з кимось – хаос звуків, і в ньому треба розібрати мозком, де те, де інше. Я мушу визнати, що це колосальна праця мозку, адже мозок пам’ятає всі алгоритми, всі висоти. Все працює тільки завдяки пам’яті. Зараз друзі мотивують мене, запрошують виступати, спонукають повірити у самого себе, бо не все втрачено. Врешті, я спокусився навіть на сольний концерт у Києво-Могилянській академії тривалістю майже 2,5 години. Юрко Левченко зі Святославом Силенком зробили все можливе, щоб він відбувся. Пройшов концерт у безпечному підвальному залі, де нам не заважала повітряна тривога. Слухачі почули мою лірику. Я дещо зруйнував міф про те, що є автором лише військово-патріотичних пісень. Бо є частина творів, які через те, що я свого часу зраджував мистецтво, ніде не були показані.
Про хіт війни “Меч Арея”… – У Вікіпедії зазначено, що ви автор понад 400 пісень. Уже цього року побачив світ ваш новий альA бом “На війні”… – Не можу сказати конкретну кількість, бо я ще до 2022 року перестав вести облік. Але відтоді вже написав нові пісні. Усі друзі, які у військах, теж пишуть, викладають на папері свої переживання. Дмитро Луняка – один із перших, чий вірш мене зачепив, але твір був коротенький. Я передзвонив Дмитрові у Вінницю і сказав, що хотів би дописати. Він, звичайно, погодився, – так вийшла одна з перших пісень Перемоги “Ти біжиш”. Потім я раптово згадав, що колись намагався писати пісні іноземними мовами. І написав пісню In the war (“На війні”). Ну, і як чинно, кілька пісень до широкомасштабної війни були написані з Василем Ковтуном, але коли я побачив його “Місто-фортеця” про Бахмут, – не зволікав. Я знав, що це буде ударна пісня, тому швидко зробив її і записав. Ця пісня – як сміх смерті в очі. І воєнна тема на цьому не закінчується, тому що постійно з’являються нові мотивації. – Особливої популярності пісA ля початку російської агресії проти України набула ваша пісня “Меч Арея”. А ви підраховували, скільки виконавців співали її з часу напиA сання у 2001 році? – Я тільки по YouTube можу полічити. 24, здається. А так… Наприклад, останнє виконання в Холодному Яру – хлопчик Михайлик Крохмаль. Але це приємний ексклюзив, коли я знаю, хто і для чого це робить. Часто буває, що я в YouTube натрапляю на щось таке, що, по-перше, має інформативно неправильний вигляд. По-друге, я розумію в цьому кон’юнктурний хід. Одразу помітно, що виконавець з тим не живе. Ба більше, він навіть не розуміє, про що ця пісня! Пригадую, як ми робили цю пісню зі зразковим ансамблем Збройних Сил України. Мені й режисерові Сергію Архипчуку довелося пояснювати чи не по деталях, про що ця пісня і як її треба виконувати, бо інакше не було б того ефекту. Заспівали б так, знаєте, як про Котигорошка – якусь чергову казочку про меч Арея. Я пам’ятаю, що Архипчук, пояснюючи перед тим по кілька разів, застосував крайню гіперболу, яка змусила очі в тенорів смикатись. Він сказав: “Хлопці, я вам зараз розкажу, як цю пісню співати. Уявіть собі, що домашній пес уперше впіймав дикого зайця й упився його крові”. Але ж треба
Читацьке віче · “Нам треба прагнути до того, щоб в Україні кожен день був днем рідної мови”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
було врешті їх якось налаштувати на потрібний лад. Мені теж закидали: чому ти складаєш пісні, які незрозумілі ні для кого? Потім сидиш і розшифровуєш. Усі розуміють банальщину типу “шльопки-тапки”, чому б тобі не робити такі ж самі “шльопки”? А я пояснив: ви можете “шльопки” скільки завгодно слухати, але вони не допоможуть зрозуміти вам, хто такі українці. А “Меч Арея” допоможе…
“Найголовніше – це передача духу…” – Ваше друге ім’я – Живосил – з’явилося після занурення в рідA ну віру. Як ви прийшли до неї? – Двоєвір’я, у принципі, було в нашій традиції. Його наслідок – подвійні імена, коли одне бралося слов’янське, а друге – грецьке або римське. Тобто це закономірно, і моє друге, більше сценічне ім’я – Живосил. Я шість років був в УАПЦ, на всіх великих службах, знав церковний статут, богослужбову літературу, усі церковні бібліотеки були перелопачені мною особисто. Але мою думку змінив саме християнський священник, у бібліотеці якого я знайшов книжки з української мітології і космогонії. Коли я їх прочитав, то підійшов до нього і сказав: “Отче, ви знаєте оце, але після цього залишаєтесь в лоні Церкви Христової”. І він мені сказав абсолютно мудрі слова: “Кожен несе свій хрест, тобто обирає свій шлях. Я свій хрест обрав. Але людина не може бути обмежена лише носінням того, що їй сказали. Ти обираєш свій шлях, але ти відповідаєш за нього”. Я думаю, що це було більше занурення в пізнання. Хоча спочатку це була справді рідновірська громада, я натхненно віддав їй кілька років життя. Але коли побачив, що там знову-таки будується піраміда, мені страшенно звідти хотілося піти, і я це зробив. Чому? Тому що коли людина визначає себе як вільна, то вона має стояти в колі вільних людей за козацьким звичаєм. А якщо ми шикуємося в піраміду, то це вже не воля, а чітке підпорядкування. Піраміда, наприклад, потрібна у війську, коли війна й потрібно чітко виконувати накази. Хоча наше товариство часто залишається вірним історичному поняттю кола. Де всі стали колом, ухвалили рішення, зробили або не зробили. Але треба чітко розуміти, яким підрозділам треба наказі копняк, а в яких більший ефект має рада, звичай і дія. – Чи є українські глибинні війA ськові традиції в сучасному війA ську? Вирішувати колом, побраA тимство, що ще в нас яскраво проA явилося під час війни? – Найголовніше – це передача духу. Бо коли ти в колі зачинаєш розмову з точки зору якоїсь певної переможності або втілення певних програм, то так чи інакше всі, хто стає до кола, вже енергетично пов’язані. Багато чого є козацького, характерницького. Буває, що прилітає біля тебе поряд і мало би зачепити, але ж усі стоять цілі, неушкоджені. А вліпило поряд, і так видається, що зараз когось уже треба на ношах виносити, якщо не тебе самого. А всі залишаються. У чому цей секрет? У настрої. Коли немає переляку, немає якихось шизофренічних сміхів та істерик,
натомість є внутрішній сміх над Мораною: “Ага, косата, а ти мене ще не взяла! Не мій час зараз”. Це однаково проявляється і в галичан, і в наддніпрянців. Коли вони бачать когось, хто зі сміхом каже: “Ану, додай ще до пекла смоли!” – у всіх іде такий позитив. Хай, може, десь у когось це й елемент самозаспокоєння, але це на певний момент. Потім людина просто вростає і вона вже без цього не може. Тобто якщо навіть хтось залишиться десь без “кумпанії”, то все одно пригадається оця формула: він буде сам собою говорить, сам себе смішити, сам же і сміятися, але ніколи не відступить. Свистить, летить, але якщо на все реагувати, що свистить і летить, часу не буде самому прицілиться. Тому це вже просто звичка, що зав’язана на внутрішньому змісті, тому що ти зараз не більше, не менше, а з “косатою” б’єшся. Так діє мітологічна канва. Ми можемо говорити і про історичні постаті. Десь воно дійсно додає, якщо ти там бачиш якогось Богдана-Зиновія в окопі, аза ним іще Гонта стоїть. Вони всі рядові, але суть важлива, вони всі отамани. Солдати зараз, а по духу – всі колишні отамани. Хтось знає Махна, хтось знає Бандеру. Коли на фронті поєднується бандерівський порядок з махновськими атаками – робляться якісь неймовірні чудеса. Повірити в цей історичний феномен іноді важкувато, особливо тоді, коли ти знаєш теоретичні пласти махновщини і ОУН. Але коли в українців біда, то оцей військовий орден понад партії, понад політику, починає себе показувати в дії. В українців біда – і байдуже, хто там лівий, а хто правий. Праві всі.
“Щоб перемогти, ми маємо забити останній осиковий кіл в імперію зла” – Якою вам бачиться українA ська Перемога? Якою вона має буA ти? І у військовому сенсі, і в духовA ному, і в політичному? – Це мусить бути твереза перемога. Це означає, що ніхто після цього не сідає за стіл і гучно не гуляє. Чому? По-перше, країну треба буде підіймати. По-друге, треба чітко розуміти, що ми не такі, як ті батраки, які до нас прийшли. А ми буваємо іноді близькі до них, і в культурному, ів будь-якому прояві. Через це нас іноді не хочуть приймати по-європейському. Щоб перемогти, ми маємо забити останній осиковий кіл в імперію зла. І тихо повернутися назад із відчуттям, що ми в той бік більше навіть не дивимося, бо там уже все. Концепт України мусить вибудуватись у такий спосіб, що або це традиціоналізм, і такий, як він є в Японії чи в Ізраїлі. Ми бачимо, як розвиваються ці країни, і бачимо, що все в них іде крізь призму традиційного бачення тих народів, які там живуть. Або це буде вже не така Україна, як раніше, а може бути і зовсім не Україна. Тому остаточна українська перемога може бути тільки в тому моменті, коли ми переможемо внутрішньою експансію, яка не дає можливості українству вийти на певний абсолютно новий і красивий рівень. І це не тільки мова й культура, хоча, безумовно, від цього все відштовхується…
Читацьке віче · “Нам треба прагнути до того, щоб в Україні кожен день був днем рідної мови”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Григорій ДОНЕЦЬ, м. Київ
Проблема, порушена в дописі Миколи Гриценка “Не вихлюпнули б дитя…” (“СП”, ч. 30 за 2023 р.), вкрай важлива. Адже топонімія – це наше середовище, це не просто називництво, а й ідеологічний, мислетворчий, духовний чинник. А коли дивитися ширше, то таку саму функцію виконують і державні свята, пам’ятні дати, постаменти, меморіальні дошки. Недарма ще Конфуцій стверджував, що знаки і символи керують світом. Тож у цьому питанні має бути ретельно продуманий підхід, належне обґрунтування. Однак, на жаль, не завжди так відбувається навіть на загальнодержавному рівні. Так, складається враження, що День Державності був проголошений зопалу, непродумано, бо коли абсолютно умовний день хрещення Русі-України визначається Днем Державності, то виходить, що нібито до хрещення у нас не було держави. Себто таким чином укорочується і фальсифікується наша історія. До того ж, християнська релігія не тільки не зміцнила українську державність, а й не запобігла її руйнуванню на довгі століття, ще й породила таке потворне і вороже до нас явище, як “масковскоє православіє”. У чому ж логіка і правдивість цього “свята”? І що тоді означає День Незалежності? Дивний вигляд має і приурочення Дня української писемності і мови до Дня вшанування пам’яті Нестора-літописця. Але ж він писав штучною для нас церковнослов’янською мовою, яка витіснила народну українську мову з офіційного вжитку щонайменше на 800 років. Куди логічніше було б відзначати День української мови, наприклад, вдень народження Івана Котляревського. А взагалі нам треба прагнути до того, щоб в Україні кожен день був днем рідної мови. Далеко не все добре із символами в нашій столиці. Хай не ображаються християни, але герб із зображенням архангела Михаїла не відповідає ні історичній, ні духовно-світоглядній традиції Києва, якому як населеному пункту 20 тисяч років. Тут жили наші предки в часи Мізинської культури, Трипільської цивілізації, Скіфської держави, Антії, Русі… Сучасний же герб із зображенням постаті в шатах римського легіонера, що має єврейське ім’я (в греко-російській вимові), був офіційно затверджений наприкінці ХVІІІ ст.
Єкатєріною, московською царицею, що, за словами Шевченка, “доконала нашу Україну”. Архангел Михаїл здавна є національним покровителем юдеїв (див. Словник Брокгауза і Єфрона), а в Російській імперії став символом колоніалізму і деспотизму: його прилаштовували до гербів багатьох колонізованих міст в Україні (Бердичева, Богуслава, Василькова, Гадяча, Звенигородки, Канева, Черкас та ін.), його зображення було на печатці Малоросійської колегії (таке собі тавро від поневолювача), він символізував “Союз Михаїла Архангела” – чорносотенну організацію, що фінансувалася охранкою і чинила погроми. Прикметно, що в Біблії цей ангел з’являється як змієборець, який скидає страшного змія з неба на землю – на біду людям. Відчуймо різницю: наш Кожум’яка вбиває змія-людожера, звільняючи від нього людей. Неспроста Михайло Грушевський називав архангела Михаїла “казенним гербом”, зауважуючи, що “ніякої української традиції в нім не звісно”. Першим офіційним гербом Києва можна вважати Трисуття (Тризуб), яке карбували на монетах за часів Київської Русі. Тож саме зображення Трисуття в певному обрамленні і мало б стати гербом нашої столиці. До речі, цей символ відомий на теренах України з понад сорокатисячолітньої давнини. І Києву слід би взяти приклад із влади Київської області, яка нещодавно замінила герб Київщини, керуючись патріотизмом і здоровим глуздом. Взагалі Київ – це окрема розмова. Просто вражає якась дивна затятість столичної влади, що оберігає пам’ятники Щорсу, Пушкіну, Булгакову, а останньому з них, запеклому московському монархісту і українофобу, ще й створили музей, який досі функціонує як символ ворожого нам “русского міра”. Натомість ім’я такого великого сина України, як І. Нечуй-Левицький, у столиці фактично зневажене. Візьміть мапу Києва – ви не знайдете на ній вулиці імені цього видатного письменника. Ні, вона існує, але така малесенька (на кілька невеликих споруд), що її навіть не позначають. А була ж добра нагода належно увіковічити це славне ім’я, перейменувавши на його честь колишню вулицю Пушкінську, на геноцид українського народу. У Сумах наприкінці липня ворожа ракета зруйнувала навчальний корпус Сумського міжрегіонального вищого професійного училища, де був розташований Центр досліджень руху опору Голодоморів на Сумщині. З початку його відкриття (майже шість років) тут діяла унікальна виставка графічних малюнків Миколи Бондаренка “Україна – 1933: кулінарна книга. Пам’ять людська”. Експозиція включала 89 робіт. Микола Бондаренко проіякій письменник проживав понад двадцять років, про що свідчить меморіальна дошка. Але топонімічна комісія подає пропозицію, а Київрада називає цю вулицю іменем Євгена Чикаленка. Що ж, особистість, безумовно, гідна вшанування, але ім’я Чикаленка можна було дати колишній вулиці Льва Толстого, і така розумна пропозиція була. Так ні: вулицю Льва Толстого перейменовують на честь… П. Скоропадського, який наполегливо і послідовно втягував незалежну Україну в лоно московської імперії і вже підготував був, як сучасний Лукашенко, договір з росією про спільну союзну державу. Де ж тут хоч якийсь глузд, тим більше, в самісінькому центрі Києва, біля Бессарабки, вже була вулиця П. Скоропадського? Пригадую, як серед громадськості столиці виникла благородна ідея створити музей І. Нечуя-Левицького на Ярославовім Валу, де певний час мешкав класик і зберігся будинок того періоду. І що ж? Київське чиновництво заявило, що немає належних передумов, бо бракує відповідних експонатів. Але подібна ситуація не завадила швидко створити музей Булгакова, ще й прилаштувати згодом перед ним (без жодних обговорень!) пам’ятник цьому україноненависнику, котрий українську мову називав “гнусним язиком”, а українських патріотів – “самостійнимі ізмєннікамі”. Іван Нечуй-Левицький – настільки видатна постать не лише в нашій літературі, але й в ідеології україноцентризму, в націєі державотворенні, що заслуговує на таке ж гідне вшанування, як і Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка. Перечитаймо його художні твори, такі праці, як “Непотрібність великоруської літератури для України і для Слов’янщини” та “Українство на літературних позовах з Московщиною”, і ми побачимо, наскільки актуальні і сьогодні його роздуми про Україну, про зловорожий “русскій мір”. Згадаймо, що цього року виповнюється 185-та річниця від дня народження І. Нечуя-Левицького. То, очевидно, є сенс таким поважним інституціям, як ВУТ “Просвіта”, НСПУ, Інститут літератури НАН України, звернутися до Київради з пропозицією присвоїти ім’я І. Нечуя-Левицького вулиці в центрі Києва, де він тривалий час проживав.
люстрував страшні щоденні “рецепти”, за якими готували українці під час Голодомору 1932–1933 років, щоб вижити. За кожним ліноритом – реальні історії родин з Буринщини, розказані художнику свідками тих страшних подій. Після ракетної атаки росіян унікальні роботи нашого земляка, завдяки яким практично весь світ дізнався про геноцид українців, опинились під завалами. Завдяки відповідальній та злагодженій роботі підрозділів ДСНС України у Сумській області, допомозі співробітників закладу та волонтерів більшість ліноритів Миколи Бондаренка – 66 гравюр – були врятовані. За інформацією куратора Центру досліджень руху опору Голодоморів на Сумщині Тетяни Сорокіної, роботи постраждали, але їх можна відновити. Пошуки ліноритів продовжуються.
Фото: sm.dsns.gov.ua
Читацьке віче · “Нам треба прагнути до того, щоб в Україні кожен день був днем рідної мови”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ На Сумщині рятувальники винесли зі зруйнованого ракетним ударом будинку історичні гравюри про Голодомор, повідомили в Сумській ОВА, передає Укрінформ. “Ми бережемо своє минуле та обов’язково маємо майбутнє! Врятовано історичні гравюри зі зруйнованого російською ракетою навчального корпусу в Сумах. У цій будівлі діяла унікальна виставка графічних малюнків Миколи Бондаренка – ліноритів, присвячених Голодомору”, – йдеться в повідомленні. Рятувальники разом зі співробітниками закладу та небайдужими сумчанами-волонтерами не дали зникнути безцінним гравюрам. Саме завдяки цим унікальним ліноритам люди у світі дізналися про
Незабутні · “Добре йти своїм трибом, коли маєш той триб. Якби ми його мали, то вже вільні були б”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ 20 серпня 2023 року виповнюється два роки, як не стало Дмитра Чередниченка. Але він озивається до нас своїм неповторним словом. У підготовленій до друку збірці є й розділ найхарактерніших для розуміння його творчості листів поетів-побратимів.
Анатолій Бортняк *** З вами говорить автовідповідач... Люди уже не говорять. Дмитро Чередниченко, із книжки “Батиха”
Коли я перечитував “Батиху”, мені запали в душу ці рядки, що з твого, друже, видиху і вдиху, що з-під твоєї щирої руки. Оте писання, просте і нехитре, з тривожною гірчинкою на дні, уяву так розбурхало, що, Дмитре, химерний сон намарило мені.
У лихоманці сну, в дрімкому меві явились дивні люди уночі,
якісь безликі та безпочуттєві. Не люди – автовідповідачі. Безмежне їхнє товпище, безкрає. Лиш розведеш руками і зітхнеш, – як кожне з них тобі відповідає, сухе й казенне, все одне і те ж.
Ні співчуття, ні втіхи, ні огуди від них не жди! Нічого не проси! Щось електронне лупить їм у груди, і скрекотять металом голоси. Та що це, Дмитре, коїться із нами, і хто ми є, й куди веде нас путь, – коли вже автовідповідачами, нехай в уяві, люди постають?
Невже зникають міць надійноплеча і благородства спалахи круті, аби одна душевна порожнеча служила фоном в хижій суєті? Невже чиєсь ні горе, ані щастя не доторкнеться інших душ і тіл, і не безстрашність, а лише безстрастя людські діла вершитиме довкіл?
Я оптиміст. Я вірю: так не буде. Ще є добро, ще сяє промінець... І причандалля електронногруде нам не замінить зболених сердець. Та і твоя душа, я добре знаю, чутлива, тріпотлива, як свіча. Із нею ти – не осторонь, не скраю. Вона – без автовідповідача.
Ярослава Шекера *** Панегірики зайві. Ми є ми. Сивоусий Учитель виплекав нас із сірості. І рвемося під небо, вгортаючи гордо крильми Власні душі, які серед безлічі слів ще зостались Поезії вірні.
А коли всюдисущий пан Розум хапає за віжки, І в лабетах логічних похнюплено никне Душа – Поспішаю до Спілки, в Родину, неначе дитина до книжки, І Поезія з надр повсякдення за мною теж поспіша.
Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО ...І спрага вірної руки... (З невиданої збірки 2021)
*** На вітрах України Тичина у землю плуга загнав... Коли пересохла пам’ять – Драч загнав ніж у сонце...
Борозна і рана... Пустили зіпсуту кров, щоб світ одужав.
*** Підпaвок – перепел вечірній – гукає перепілку на пісні. Бо скоро прийдуть косарі, тоді лети собі у вирій.
Тоді земля зостанеться мовчати і від мовчання посивіє. – Прийди, – підпавок у траві, – бо треба землю наспівати.
*** При місячному сяйві батькової хати при місяці?
Ні – при стіні що сяє місяцем зокола і світить прямо в душу...
Тепер ти знаєш коли ніч?
*** Такий страпатий ліс яка ж то буря обтріпала
Ідуть дерева як свічки на страсть і пустодуй їм пломінь задуває
Хто ж старп’я підбере хто ґноття обтіпає
Такий страпатий ліс аж у землі душа болить
*** Тризубі прапор жовто-синій і клич до праці Ще не вмерла
Такі навколо жерла націлені й готові і ні одного слова Не журись
Дивись дивись не спи На жерлах тих сидять зозулі...
А ти – о Боже! – люлі люлі Благаю не проспи
*** Нам на шию наступили, а ми ще ж і важим: – Поможи, Боже, і нашим, і вашим.
Нас на той світ заганяють, а ми й досі важим: – Поможи, Боже, і нашим, і вашим.
*** Була, здавалось, вічна мерзлота, здавалося, уже ніколи не відтане.
Та пересілися морози і потекли струмки. Ростуще все, хоча й пожалене, побите, несміло знову визира з-під броні крижаної, і ожива все, ожива – тала вода рани гоїть.
*** Посеред блудних і заблудлих Посеред спраглих і німих Неутоленну правду дудлим І не впокоїмося ми
Чи прийде блудний до криниці? Чи виблудить заблудлий де? Чи наша правда оновиться Чи в брехнях сучих пропаде?!
*** Так сумно хліба зеленіють І снігу нема на полях. Про що ж вона, бідная, мріє, Про що вона дума – земля?
Чи прийде до неї господар, Чи тільки наїдуть женці, Що тільки збиратимуть подать І дертимуть кляті ґарці.
Коли ж хто її порятує, Догляне коли її хто? Холодна земелька сумує І просить у Бога пальто.
Світло І знову над горою світло, Таке яскраве світло над горою. Ще ніби ж сонце не зійшло, То хто ж на обрії там світить?
Воно так рідко в сон приходить І світить лиш у далині. Але до себе щиро надить, Коли невитерпки мені.
Воно яскраве аж блакитне, Світило, що гука за обрій. Чи то моя Зоря провідна, Чи Божий знак – на добре?
*** Добре йти своїм трибом, коли маєш той триб. Якби ми його мали, то вже вільні були б.
А то маєм клубочок – з нього кожен сота: стільки кінчиків різних, а де ж нитка свята?
*** Перший осінній човен Тихо водою пливе. Чом зачепив так раптово Мене за живе?
Ні тобі весел, ані вітрила, Просто пливе – і все... Мов і його без стриму Доля кудись несе.
Уклала Галина КИРПА
Лист від Дмитра Павличка (Лист, писаний від руки, на ювілей 30 листопада 1985 року) Дорогий Дмитре! Сьогодні, 30 листопада 1985 року, вдень твого народження несу Тобі, як поштар, сам цього листа. Хай залишиться моє слово серед твоїх паперів, – бумага буває інколи міцнішою за людське серце. Я вітаю тебе. У твоїй поезії, такій нетрафаретній за формою, я знайшов такий рідкісний у наші дні дух доброти й лагідності. Майстри зненавиди, яким легко жити, бо їхнє мистецтво відповідає звірячому настрою наших вульгаризаторів життя й історії, не можуть переносити твоєї людяності. І тобі жилося й живеться не так, як, може, хотіло б твоє серце, але я думаю, що ти щасливий письменник, бо завжди був правдивим і добрим. Я розумію твої тривоги й боління, я зворушений твоєю любов’ю до Межиріча, до Дніпра, до Росі, до Росави, до всього рідного, яке ти вмієш так змалювати, що воно стає рідним кожному українцеві та й взагалі кожній людині. У твоїм характері є щось таке ніжне й глибоке, що доводилось мені бачити лише в народних характерах, причому характерах повільного, але впертого гайдамацького крою. Я обіймаю Тебе й бажаю Тобі здоров’я; Ти сьогодні “на вершині сльози” – не згасай. Д. Павличко (підпис)
Лист від Петра Скунця (від руки) Митре, Митре, діло то нехитре – написати книжку або й книгу, істинне мистецтво в тому, Митре, – щоб знайти ліричного баригу. Дякую, що озвався, хоч ти й так не даєш про себе забути, весь час являєшся народу то тут, то там. І якось аж прикро, що серед депутатів тебе не бачу: це ж знову парламентський гумор творитиметься без тебе. Та й що то за людина – недепутат? То, даруй мені, Митре, людина з дуже малої букви. То, даруй мені, Митре, жабка, а не людина. Підкрався вуж – і нема жабки... Жабки, жабки, піднімайте лапки, у своїм болоті ви чужі, у болоті вашім нині, жабки, недаремне плодяться вужі. А щодо тої книжки, яка в мене вийшла, – то вона справді велика, але... не вийшла. Зшили мені пару примірників, видавництво собі трохи зшило (з десяток примірників), а на тираж, уже більше року, так і не спроможемось. Треба десь 16 000 грн. Це із-за художнього оформлення, без якого обійтися не можу, бо виконував його мій друг-художник на моє прохання. Словом, буде книжка – надішлю. Поки що я її передав іншим видавцям: може, дешевше запросять. Хоча – навряд, це понад 600 сторінок. А щодо “Живої води” – то вона справді жива. Надсилаю поки що “Спробу пісні” – я її ще ніде не друкував. Та й взагалі я тепер майже нічого не друкую: навколо така вже продажна преса, що гидкіше в ній виступати, як у комуністичній: там усупереч усьому бували люди, які робили щось путнє. Вітання родині, – не знаю, яка вона в тебе, крім дружини (їй спецвітання). Так тримати, в прострацію не впадати. Бо серед болота без живої води не обійтися. 17 травня 1998 р. П. Скунць
Лист від Олеся Гончара (від руки) Дорогий Дмитре Семеновичу! Дякую за Донелайтіса. Великий звершили Ви труд! Я радуюсь цій події в нашій культурі. Щоправда, й соромно стало, коли глянув на тираж: оце так віддячили наші видавці литовському генію?.. Не кажіть литовцям про цей мізерний тираж, вибачтеся або перевидання пообіцяйте, бо ж не можна, щоб у такім бюрократичнім варварстві постала Україна перед Литвою... Переклад, наскільки я розуміюся, зроблено чудово. І назва вдала (саме – “Літа”), і післямова дуже доречна й глибока. І до того ж – дуже вгадала поема, коли їй прийти на Україну: саме в цей час, коли нація наша пробудилась, і так трудно, болісно й бурхливо відбувається процес її самовідродження. Спасибі Вам від душі. Ол. Гончар, 21.02.1990
Краєзнавство · “Схиляємо голови перед подвигами та пам’яттю наших Героїв”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ 29-30 липня 2023 року пластуни станиці Вишнівець, що на Тернопільщині, здійснили мандрівку шляхами боротьби нескорених воїнів Української Повстанської Армії. Історичні місця, культурні пам’ятники, видатних людей відкрили для себе юні вишнівчани на шумській землі.
Лариса БОРСУК, голова осередку Пласту в станиці Вишнівець Тернопільської округи
Розпочалась наша мандрівка із села Людвищі, що розташоване на берегах річки Корчівка на заході Кременецького району. У селі нас люб’язно зустріли Іван Павлюк – вчитель, місцевий краєзнавець та Світлана Похила – колишня голова села. Перша зупинка – ГО спортивно-патріотичний клуб “Козацька звитяга”. Тут пластунам розповіли про боротьбу юних людвищан: Сергія Савчука, Віри Довгань і Лесі Данилюк. Юний підпільник Сергій Савчук, псевдо “Коля”, працював у друкарні ім. Т. Шевченка, що була створена в Острозькому районі, у лісовому масиві на “Гальчиній горі”. Загинув 05.06.1950 р. 16-річним юнаком від рук російських окупантів. Після цього біля місця розстрілу у 1919 році людвищан – учасників Великого протипольського повстання – пластуни почули розповідь про те, що волелюбні Людвищі були одним із центрів цього повстання. Знаковою подією для жителів Людвищ було встановлення після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Незалежності України величної Фігури (Хреста). Встановили її біля каплиці Святого Апостола Луки. Фігуру знищили в часи розгулу атеїзму за радянської влади. Відновили Фігуру після проголошення Незалежності України у 1991 році. Короткий напис на мармуровій плиті: “Борцям за волю України”. Наступна зупинка пластунів – відновлене джерело Святого Хрестителя і Предтечі Іоана. Сумною була розповідь біля могили повстанців. У 1945 році в урочищі Биковечина у нерівному бою з енкаведистами поклали життя багато повстанців. Декотрі з них невідомі – поховані в цій могилі. Прикладом жертовності в ім’я Батьківщини є життєвий шлях Ананія Присяжнюка (“Гарасима”), 1908 року народження, уродженця с. Одерадівка. Як командир сотні УПА, Ананій Присяжнюк брав участь у битві під Гурбами, в подальшому був командиром куреня УПА. За вміле командування згідно з наказом головного військового штабу УПА ч. 1/48 дістав звання поручника УПА та був нагороджений срібним хрестом бойової заслуги І класи. Загинув “Гарасим” долею випадку від рук більшовицьких партактивістів 15 листопада 1948 року. Його пам’ять пластуни вшанували біля місця розстрілу, де стоїть пам’ятний хрест. Далі наш маршрут пролягав повстанськими шляхами через хутори Одерадівка, Котячин, Дубина, Котлярівка. Ця земля скроплена кров’ю бійців УПА сотні Бистрого, Нечая, Діброви, які у нерівних боях з більшовицькими окупантами поклали своє життя за волю та незалежність України. Йдучи поміж безмежними соняшниковими полями, які, зливаючись на обрії з блакитним небом, утворювали жовто-блакитний стяг, – ми милувались красою своєї рідної Батьківщини. Нині майже забуте село Котлярівка утворено у 1941 році як адміністративний центр хуторів Дубина, Шупіньки, Забірник, Котячин. На теренах хуторів у 1943 році діяв штаб Кременецького надрайонного проводу ОУН. Котлярівка в 1943-44 роках була центром підрайону “Хмільники”, у який входили 11 сіл Шумського району. За повстанський рух, патріотизм населення хутори були знищені радянською владою у 50-х роках, а мешканці примусово вивезені у Сибір, Казахстан, східні області України, а хто залишився – перебрались у навколишні села. До обіду ми дійшли до джерела на річці Шопінька, де колись був хутір. Чиста, свіжа, прохолодна вода додала нам сили на шляху. Її смак просто неможливо описати словами, потрібно спробувати особисто. На пагорбі біля джерела височіє хрест – пам’ятний знак підпільникам ОУН, що героїчно загинули 09.04.1950 р. за волю України в нерівному бою з московсько-більшовицькими окупантами. Серед них Іван Цимбалюк – “Бистрозір” (“Щит”, “Лезо”) – референт пропаганди Шумського районного проводу ОУН та його бойові побратими Степан Цимбалюк – “В’юн” і Олександр Новосад – “Смерека”. Пам’ятний знак полеглим героям встановлений рідним племінником “Бистрозора” Ярославом Красевичем. Отримавши потужний потік енергії від цілющого дару природи, ми продовжили свій шлях до села Кордишів. По обіді на окраїні села, в урочищі Попівщина, нас зустрів Анатолій Лукащук, уродженець села, краєзнавець, співавтор книг “Бандерівська скриня. Архів УПА з криївки в Кордишеві на Шумщині”, “Жіноча справа: незабутні історії учасниць підпілля ОУН станиці села Кордишів на Шумщині” та інших. Його оповідки про місцевих героїв та героїнь заставляли нас подумки поринути в ті часи та зрозуміти, якою великою ціною – своїм життям – доводилось платити за свободу та незалежність нашої держави. Кордишів був не на узбіччі, а в осерді визвольної боротьби. З 1943 року у селі діяли станична та підрайонна організації проводу ОУН. Зібравшись з духом, село – юнаки та дівчата – виступило за Самостійну Україну. Станичними села Кордишів у різні періоди були: Федір Демко (“Луговий”), Федір Дацюк (“Дуб”), Петро Поліщук (“Славіч”), Петро Липка (“Дон”); станичними господарчими – Порфир Пилипчук (“Дендера”), Іван Пилипчук (“Тарас”), станичними жіночої організації – Тетяна Василюк (“Лілія”), Улита Бабій (“Сніжинка”), господарчими – Ганна Швець (“Квітка”), Людмила Пугач (“Чорна”), Ганна Шергей (“Жито”). Окремої книжки вартує розповідь про підрайонного керівника “Коваля” – Володимира Кондратюка, про нерозлучних друзів “Гонту” – Петра Поліщука та “Квітня” – Петра Швеця, про десятки заарештованих, замордованих, засуджених патріотів України, про сотні сімей вивезених у “віддалені райони СРСР”. Від Анатолія Лукащука ми дізнались про Василя Процюка (“Кропиву”), майора УПА, шефа крайового військового штабу УПА-ПІВДЕНЬ, який двічі був нагороджений Золотим хрестом бойової заслуги І класи посмертно. Свій останній бій він прийняв 13 травня 1944 року у Кордишеві, де й був похований, і де його могилу доглядали жителі села за всіх часів. За незалежної України відважного лицаря перепоховано в Шумську. Ще одна несподівана і цікава зустріч чекала на нас із народним умільцем, садівником, майстром на всі руки Анатолієм Мельничуком, який наостанок пригостив нас свіжим, запашним медом із власної пасіки.
Закінчився наш день творчою зустріччю із Степаном Олександровичем Бабієм – українським поетом, прозаїком, публіцистом, громадським діячем, чиї батьки і родина брали участь у визвольних змаганнях, за що окупаційною радянською владою були виселені в Сибір. Степан Олександрович – член Національної спілки письменників України. Зараз письменник разом із дружиною проживають в селі Голибіси, тепер Мирове. Неймовірно щира, добра, сильна духом людина. Вже з перших хвилин Степан Олександрович зачарував нас своїм могутнім голосом. Діти заслуховувались, коли поет декламував свої вірші. Ми довго розмовляли, питали, цікавились, як можна стільки писати, як не втомитись, де брати життєву енергію. Він, усміхаючись, спостерігав, як радісно світилися наші очі. А які ж ми були щасливі, коли отримали в подарунок збірки віршів з автографом самого поета! Подякувавши за смачну вечерю, приготовану для нас дружиною п. Степана пані Лесею, ми вирушили до сільського клубу, приміщення якого нам було надано для ночівлі. Окутані приємною втомою, ми поглинули у світ кольорових снів. Зранку юнацтво відвідало ще одне місце пам’яті села Голибіси. На сільському кладовищі встановлено високий хрест, біля якого під вітром розвівається жовтосиній стяг, нагадуючи нам про нашу ідентичність. На цьому місці спочивають біля двадцяти невідомих повстанців, які загинули в 1940-1950 роках у боях з московсько-більшовицькими окупантами. Їхні тіла переправили через річку Вілію з шумського окописька патріоти Голибіс.
Кожного загиблого повстанця відспівав місцевий священник, патріот України отець Олексій Познаховський. Упакувавши наплічники, ми повернулись з Мирового в Кордишів. Перша письмова згадка про це село датується 1443 роком, тоді воно мало назву Кордишів Став. Біля великого рибного ставка нас чекав краєзнавець Анатолій Лукащук, щоб продовжити подорож сторінками повстанської слави. В оточенні дерев на схилі високого берега річки в центрі Кордишева стоїть церква Покрови Пресвятої Богородиці, місце духовної сили для парафіян села. У храмі перебуває відома на всю Волинь і за її межами чудотворна ікона Іоана Хрестителя. Легенду про її з’явлення у селі понад 300 років тому ми дізнались від Анатолія Васильовича. Також у храмі зустрілися з місцевим священником, отцем Романом, який розповів нам про свою попередню службу у парафії села Золота Балка Херсонської області, яке нині постійно піддається обстрілам рашистських окупантів. У 2011 році, під час ремонтних робіт покрівлі храму Покрови Пресвятої Богородиці, в потаємному сховку було виявлено історичний скарб – скриню з архівом ОУН та УПА і речі повстанців. Ні з чим незрівнянні відчуття наповнювали молоді, завзяті серця пластунів, коли вони пробирались через отвір в бруску, щоб потрапити у справжню повстанську криївку, яка діяла під куполом храму у сорокових роках минулого століття. Діти відчули себе героями того часу – молодими безстрашними повстанцями. Відбувши у храмі церковне Богослужіння, ми закінчили перебування у Кордишеві купанням у місцевому ставку. Тепленька вода, лагідне сонце, неймовірно красиві краєвиди, дружня атмосфера, навіть пара лебедів, які розділили свою компанію з нами, кликали нас провести разом ще хоч хвилинку, але потрібно було повертатись додому. У цих місцинах залишилась частинка нашої душі. За два дні мандрівки ми здобули те, що ніколи не забудеться: емоції, які завжди грітимуть наші спогади. Це ще одна сторінка нашої історії, написана людьми, не байдужими до національно-патріотичного та духовного виховання молоді. Схиляємо голови перед подвигами та пам’яттю наших Героїв! Дякуємо Богу та ЗСУ, що можемо пластувати!
Незабутня зустріч у Мировому з письменником Степаном Бабієм
З краєзнавцем Анатолієм Лукащуком на місці загибелі легендарного командира Василя Процюка (“Кропиви”)
Про#читання · “Як важливо кожному знайти дорогу до самого себе у цьому шаленому і незбагненному, проминальному світі”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Валентина СЕМЕНЯК, м. Тернопіль
Давно відомо, що очі – дзеркало душі, а усмішка – її візитівка. Як багато можуть сказати очі про людину, навіть якщо ми її не знаємо і бачимо вперше! Коли людина випромінює внутрішню радість, про неї кажуть, що вона світиться ізсередини. На жаль, сьогодні у час жаского лихоліття – війни, не у всіх очі променяться, радше зних струменіє глибокий смуток. Тому ціную кожне добре слово, написану книжку, а якщо вона ще й у гумористичному жанрі, то й поготів. Лагідний усміх не лише лікує, він повертає до життя у найскрутніші хвилини, він для серця стає цілющим бальзамом. “Маски і голоси” – друга поетична збірка гумору Мирослави Данилевської- Милян, як добрий оберемок цілющого зілля, яке дуже і дуже вчасно приходить сьогодні до сучасного читача. Гумор у письменниці різного “ґатунку”: від іронічних усмішок і до пародій з переспівами. Поміж ними ще й жменька гумористичної поезії. Зізнаюсь щиро – люблю творчість львів’янина Віктора Палинського, аж зирк, добірка відкривається “Критиком” з посвятою моєму заочному знайомому. Тож палкий респект письменниці, адже прочитавши згадану усмішку, в моїй уяві відразу зродився образ ліричного героя, до якого всі ставляться з повагою (бо така його “царська” природа) про якого багато наслухана, але з ним не зустрічалася. В унісон авторці від себе жартома додам: львів’янам неабияк пощастило, бо ж бути повсякчас під прицілом “критичного” пера – то ще те щастя! Пані Мирослава тонко сприймає довколишній світ, володіє здатністю помічати те, що не бачать інші. Об’єктив її серця вихоплює найслушніші миттєвості з образу того, про кого вона збирається писати. Здебільшого як буває? Хтось бачить когось, бачить роками, спілкується і…і на цьому все. А є люди-фіксатори, вони “прочитують” людину наскрізь, вихоплюють з її образу найголовніше, оте невидимо-зриме, яке не так просто вихопити і потім передати на папері римованими рядками, ожививши їх іронією, іноді й сарказмом, добрим гумором. Звісно, окрема тема – вихопити з поетичного тексту колеги по перу кілька “родзинок” і розкласти все по поличках, чи то пак – “покласти його на лопатки”. Тож пильне око письменниці вирізняє іноді у поетів такі “кучеряві” мислі, як от, для прикладу, у Богдана Чепурка (“Відчинення крові”), що несподівано народжується абсолютно іронічно-протилежне, і вона підказує йому “Ліки від сказу”. “Цей світ сказивсь. А проти сказу / Не видумаєш щось відразу” – у Чепурка. “Лягає з дум за твором твір. / Веде Евтерпа вгору, в злет. / У світу – сказ, та він – поет!” – відповідь поетеси. Іноді так є… десь треба трохи вчасно зупинитись, не гнати “коней”, бо писати можна багато, але “навіщо писати абищо” (за Євгенією Феофановою). Не кожна людина (та ще й творча!) володіє самоіронією. А це також дар згори. Якби людство могло б глузувати над своїми помилками, повірте, не було б на планеті воєн і пихатих імперців, як і самих імперій. Але… хочеться вірити, що завдяки таким мистцям як Мирослава Данилевська-Милян, ще не все втрачено. Бо сміх, іронія, гумор (не в’їдливий і ядучий) – це ще один шанс людству… продовжуватися (“Ода пенсії”, “Передбачення”, “По той бік виборів”, “Панамка”, “Самоіронія”). Тема її творів розмаїта: від кохання і до політики, від соціальних проблем і до громадянських, від зрадництва (“…і нащо було втікати / За не тихий океан?”) і до жадібності. Цікавезним виявився розділ із пародіями, де зустрічаю гроно знаних львівських імен. “Дісталося на горіхи” багатьом: Ігорю Павлюку, Марії Людкевич, Петрові Шкраб’юку, Ользі Яворській, Вік-ідеологічних сторін, але на основі етичної спільності. Адже, за висловом Василя Симоненка, – “Україна в мене одна” була єдиною для всіх шістдесятників, хоч з якого б ґрунту не виходили їх світоглядні переконання. Московська мова і культура розглядалися Кремлем як чи не головний фактор уніфікації різних територій радянської імперії. Політика русифікації й маргіналізації української мови цілком відповідала завданню “злиття народів” і формування наднаціональної, класової радянської ідентичності. Отож усвідомити фальш радянської (російської) культури, штучність усіх партійних лозунгів, залишаючись фактично в інформаційному вакуумі, – було в часи тоталітаризму справжнім інтелектуальним подвигом. Який часто поєднувався з громадянським подвигом, адже розуміння несправедливості системи породжувало намагання і відвагу протистояти їй. Послідовно у більш як 20-ти частинах наукового дослідження викладено історію становлення критичного мислення у людей, які жили у гнітючих умовах тоталітору Палинському, Любові Бенедишин, Ярославу Петришину, Людмилі Пуляєвій, Михайлові Пасічнику, Іванові Гентошу, Юлії Курташ-Крап, Оксані Лозовій, Любові Долик, Василеві Кузану, Олесеві Гордону і навіть “самому” – Олесеві Дяку. Зізнаюсь, розпирає цікавість: як зреагували на свої “віддзеркалення” колеги по перу? Звісно, окрім Любові Яворівської, Марії Людкевич (“… авторка перекроює поетичні рядки своїх колег-поетів на свій лад, але так влучно і дотепно, не ображаючи авторів, що створює гарний настрій у читача”), Петра Шкраб’юка (“Мова творів легка, дотепна, доброзичлива, а тому налаштовує читачів, слухачів, авторів пародійованих чи переспіваних творів до дружнього і вдячного сприйняття”) позитивні відгуки яких вже розміщені у цій книзі. А в “тернопільському” варіанті знаю конкретних осіб, які на подібні “витівки” образились і перестали спілкуватися. Попри те, не перестаю дивуватися порівняльному мисленню пародистів, їхньому чутливому вмінню бачити буквально на “атомарному” рівні те, що не дано побачити іншим. Бо якщо поета звалила в траву тільки одна фраза (за І. Гентошем) і ніяк не вдається згадати, що було на початку літа (за О. Дяком), можливо це тому, що той поет “своє відгуляв” і відпив (за І. Павлюком), то тоді клич не клич, гукай не гукай, а “Муза йти не хоче” (за П. Шкраб’юком). Пародії і переспіви – надскладний жанр, який вимагає водночас не лише поетичної майстерності, а й… своєрідної відваги. Чи вдалося письменниці “зняти” маски, якими оточують себе люди упродовж життя, і проявити їхню істинну суть? Адже, виходячи з дому, кожний з нас мимоволі перевтілюється, “одягаючи” на себе різні ментальні лики. Втім, про це судити самим читачам. Бо у кожного з нас своє бачення тарної системи. Непересічні творчі особистості, навчаючись у радянських університетах, відчуваючи фальш радянської системи, доходили до висновків, що Союз є імперією та формували власні переконання, за якими й намагалися діяти. А діяли шістдесятники, не очікуючи на результат тут і зараз. “Вони протестували, тому що це правильно”, – підкреслює історик Радомир Мокрик. Автор наголошує, що ці постаті уособлюють тяглість української традиції в культурі, бо прагнули підняти із забуття імена письменників 1920-х років... Шістдесятники були місточком між Розстріляним Відродженням 1930-х та політичними дисидентами 1980-х, адже без шістдесятників, без покоління молодих і зухвалих (у хорошому сенсі) талантів не було б і політичного дисидентства на зламі 1970-1990-х років”, – переконаний історик. Внесок шістдесятників в українську культуру і національну гідність, на думку Мокрика та Дарії Гірної, наразі й досі недооцінений в українському суспільстві. Радомир Мокрик своєю працею прагне світу, свої візії. Як важливо кожному знайти дорогу до самого себе у цьому шаленому і незбагненному, проминальному світі. Відчути і зрозуміти своє істинне призначення на цій “третій від Сонця життєдайній планеті” (за Вадимом Пепою). Марія Данилевська- Милян на своєму місці. Її творчий голос не губиться в океані інших. Про це письменниця переконливо пише у “Примарі”: “І я-таки в своєму домі. / І ще мій дух – свобідним летом, / Прихильна Муза з Музагетом”. Дарувати людям добрий настрій, пом’якшувати серця, особливо сьогодні, у часі війни, – це свята справа. Тож робімо кожний на своєму місці свою особливу святу справу, якою нас обдарував Творець.
У столичній книгарні “Є” відбулася презентація-дискусія книги історика, викладача Карлового університету в Празі Радомира Мокрика та журналістки й авторки ютуб-каналу “Обличчя Незалежності” Дарії Гірної про героїчний рух українських шістдесятників. Більшість знає шістдесятників як героїчне покоління українських дисидентів після Другої світової. Як непересічних борців за свободу духу й вільної творчості. Але якими людьми вони були в житті насправді і як ставали на стежку спротиву? Про це йдеться в новій блискучій книжці Радомира Мокрика “Бунт проти імперії”, що вийшла у видавництві “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” Івана Малковича. Дарія Гірна і Радомир Мокрик
Про#читання · “Як важливо кожному знайти дорогу до самого себе у цьому шаленому і незбагненному, проминальному світі”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Ця праця подає цілісну історію становлення покоління українських дисидентів від “хрущовської відлиги” до “брєжнєвського застою”. Під поняттям “шістдесятництво” приховується безліч культурних феноменів, людських доль та літературних творів. Ця книга “Бунт проти імперії” пропонує читачеві мандрівку в мікросвіт українських шістдесятників – молодих людей, які творили нову культуру в час хрущовської “відлиги”. Заглиблення у світ, який всупереч правилам радянського тоталітарного режиму засновувався на принципах солідарності, взаємопідтримки та поваги між непересічними молодими талантами. Книжка-дослідження є спробою побачити в когорті шістдесятників живих людей – з їхніми сумнівами, коливаннями, інтелектуальною відвагою та блискучими талантами. Побачити цих молодих талановитих людей без “забронзовілості”, з якою так часто подають їх шкільні підручники. Ця когорта – “малесенька щопта” шістдесятників від Волині до Донбасу рухалась до розуміння самобутності України з різних
Про#читання · “Як важливо кожному знайти дорогу до самого себе у цьому шаленому і незбагненному, проминальному світі”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ За період повномасштабної війни в Україні пошкоджені або зруйновані 763 об’єкти культурної спадщини, повідомила пресслужба Міністерства культури та інформаційної політики, передає Укрінформ. “МКІП продовжує фіксувати пошкодження об’єктів культурної спадщини в Україні внаслідок російської агресії. За період з 24 лютого 2022 року по 25 липня 2023 року пошкоджено або зруйновано 763 об’єкти культурної спадщини. З них об’єктів національного значення – 105, місцевого значення – 595, щойно виявлених – 63”, – йдеться в повідомленні. Як зазначається, пам’ятки архітектури з них складають 241 об’єкт, архітектури та містобудування – 218, історії – 185, архітектури та історії – 28, монументального мистецтва – 19, містобудування та монументального мистецтва – 17, археології – 18, архітектури, містобудування та історії – 27, містобудування – 5, науки і техніки – 2, садово-паркового мистецтва – 1, архітектури, містобудування та монументального мистецтва – 1, архітектури та монументального мистецтва – 1. Найбільше пам’яток культурної спадщини постраждали в Харківській, Донецькій та Херсонській областях.
зняти поетів та письменників із забронзовілих п’єдесталів, повернути до життя, наголошуючи при цьому, що доля багатьох із них справді героїчна (взяти хоча б життєвий шлях Василя Симоненка, Алли Горської, Олекси Тихого, Валерія Марченка, Василя Стуса...) – і цим не варто нехтувати. Ці люди – справжні борці за духовну і національну незалежність, що в певному сенсі випередили свій час.
Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Театр · “Щоб вистава жила, розвивалася, над нею потрібно працювати”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ми працювали ще в “Україні в огні”, я їх добре знаю. Як режисер намагався давати акторам свободу. Для мене головне, аби вони донесли мою думку, а як це зроблять – залежить від них. Акторові треба довіряти, якщо, звісно, це хороший актор. А саме такі зібралися в нашій команді. У центрі сцени – велика ікона. Напевно, кожен глядач посвоєму зрозуміє значення такого символу. Від себе додам, що часто бував у Карпатах. Там у селах на кожній вулиці стоїть капличка. Коли люди біля неї проходять, вона нагадує їм про Бога. Можливо, й наша ікона є таким нагадуванням. Костюми виконані у класичному стилі. Роботу над ними повністю довірив художниці Лізі Скурській. Я мав лише одну умову: аби в Анни був різний одяг на початку і в другій половині вистави. Музику добирав сам. Це автентика, поєднана з сучасністю. Як на мене, вийшло непогано. У світі часто поєднують сучасну му-коштів ми поки що не можемо відновити заснований нами Міжнародний фестиваль камерних вистав “AndriyivskyFest”. Але наші актори беруть активну участь у фестивальній діяльності в Україні та за кордоном. Минулого року представляли театр “Колесо” на двох міжнародних фестивалях у Литві. Зараз ми готуємось до фестивалів онлайн – херсонського і миколаївського. Плануємо поїхати на Всеукраїнський театральний фестиваль “Вересневі самоцвіти” у Кропивницькому. А ось що розповіли виконавці. Арсентій Примак (Пан І): – Наш театр почав працювати вже в перші місяці після початку повномасштабного вторгнення. Бачили, настільки важлива наша робота для глядача. Люди говорили, що ми лікуємо їхні душі. Особисто я на півтори години, поки триває вистава, забуваю про все, що відбувається довкола. Під час роботи над виставою разом із Олександром Кокарєвим ми намагалися виконувати ті завдання, які ставила перед нами режисерка. Наші персонажі опиняються в незвичайній ситуації, на них чекають певні випробування. Вони не знають, чим і коли все це закінчиться. Ми з Олександром зику з тією, що була популярною сто чи двісті років тому. Під час другого показу початок вистави затримали через повітряну тривогу. Таке відбувається не вперше… “Украдене щастя” – це хороша і глибока драматургія, яку багато хто хоче ставити. Люди можуть довго її грати, і тільки через десять чи більше років зрозуміти, про що ця п’єса. До певної міри вона залишається загадкою і для нас. Ми не збираємось щось змінювати в нашій виставі стратегічно, але є куди розвиватися, є що змінювати. Звісно, хотілося б представити цю виставу на якомусь фестивалі, аби про неї дізналися за межами Києва. Наскільки це реально – покаже час. Мрію поставити комедію. Як відомо, є брутальний гумор, а є такий, що викликає легку усмішку. Мені ближче другий. Маю декілька варіантів. Головне, щоб було цікаво працювати мені й акторам, а потім цікаво дивитися публіці.
придумали для постановки свої власні історії, які й намагаємося втілювати на сцені. П’єса була написана, коли ще існував Радянський Союз і будь-яку людину могли заарештувати. Думаю, що наша вистава і про це. Мені подобається працювати з цим матеріалом, хоча він і складний, потребує значної віддачі і повної концентрації. Напевно, кожен глядач побачить у виставі щось своє і оцінить нашу акторську працю. З власного досвіду зазначу, що лише після десятої зіграної вистави можна сказати, що робота зроблена. Перша й десята вистави зовсім інші. Хоча персонажі не змінюються, перед акторами стоять ті самі завдання, але змінюються самі відчуття. Персонаж немов приростає до тебе, стає ріднішим. Коли ти граєш на публіку, то по-іншому відчуваєш себе в матеріалі. Саме глядач є співавтором того, що відбувається на сценічному майданчику. Олександр Кокарєв (Пан ІІ): – До роботи в театрі “Колесо” я встиг попрацювати в кількох театрах. Порівнювати важко, але кожен дав цікавий досвід. У “Колесі” маю можливість виконувати ролі, які не грав раніше. Багато чого відкрив для себе під час роботи над новим образом. Як завжди, вклав у нього певні риси свого характеру. Поруч зі мною чудовий актор Арсентій Примак. З ним цікаво бути на одній сцені. Він вимогливий і до себе, і до колег. Щоб вистава жила, розвивалася, над нею потрібно працювати. Бачу, що ще треба допрацювати в образі мого персонажу.
Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайтів театрів
Театр · “Щоб вистава жила, розвивалася, над нею потрібно працювати”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Феномен франкового “Украденого щастя” – у неможливості визначити винного в одвічному трикутнику кохання. Тут кожен має право на щастя. 130 років крається серце глядача в неспроможності поділити героїв на хороших і поганих, і, напевно, ще стільки ж років режисери шукатимуть і не знаходитимуть простих відповідей на занадто складні запитання… – Це друга моя вистава після початку повномасштабного вторгнення, – розповів режисер-постановник Євген Храмцов. – Спочатку була “Україна в огні” Олександра Довженка. Познайомився з цим твором, коли був студентом. Мене вже тоді зацікавили деякі сцени, хотів зробити виставу як самостійну роботу. Але не склалося. А коли почалася війна, то, як це не парадоксально, події й обставини сприяли тому, аби ця подія відбулася. Можливо, хтось здивується, однак працювати було легше і цікавіше, ніж у мирний час. Всі ми були емоційно заряджені на цю історію, заряджені тим, що відбувається з країною, з кожним із нас. Ще два роки тому більшості було досить складно пояснити, що таке війна. А наприкінці весни – на початку літа минулого року, коли ми відіграли прем’єру, жодні пояснення вже не були потрібні, бо ми самі все це пережили. Наступний показ “України в огні” відбудеться 23 жовтня на новій сцені театру. Повертаючись до “Украденого щастя”. І тут все починалося у студентські роки. Разом із нашим педагогом Богданом Бенюком ми робили дипломну роботу за цією п’єсою. Жевріла надія поставити
Творчість відомого польського письменника Славомира Мрожека досить різножанрова: фейлетони та гуморески, повісті й оповідання, п’єси та кіносценарії. У 1950-х роках він був досить відомий як карикатурист. Саме в зумисно пародійному, ексцентричному жанрі написана його п’єса “Стриптиз”, що лягла в основу нової вистави. У ній драматург використовує безліч художніх засобів, символи та гротеск, багатозначну іронію та метафору. “Нереальне реально! Або навпаки?” – Мрожек надзвичайно цікавий, незвичний, популярний, – переконана режисерка-постановниця вистави, народна артистка України Ірина Кліщевська. – Багато театрів грали п’єси Мрожека, зокрема “Емігрантів”. Його письменницька творчість добре відома широкому загалу. П’єса “Стриптиз” мені дуже сподобалася. Вона філософська, незвичайна, тут багато чого потрібно розгадувати. Твір суголосний нашому часу. Вперше наш театр звернувся до творчості Мрожека два роки тому. Тоді режисерка, заслужена артистка України Марія Грунічева поставила виставу “Стриптиз у Літній День”. Думали, що після завершення роботи над виставою “Стриптиз – 2” будемо показувати ці дві вистави за один вечір. Але всі плани зламала війна… У другій виставі мав грати Дмитро Мельничук, який зараз на фронті. Тож вирішили, що гратимуть ті самі актори, що і в першій. Змінили їхні характери, вони стали зовсім іншими. У процесі роботи зрозуміли, що показувати дві вистави в один вечір складно, насамперед для акторів. До того ж під час антракту недостатньо часу для зміни де-цей прекрасний матеріал на професійній сцені. Після прем’єри “України в огні” думав, що треба ще щось ставити. Переговорив з акторами, вони підтримали мою ідею щодо “Украденого щастя”. Підійшов до художнього керівника театру Кирила Кашлікова – він погодився. Цей класичний текст можна ставити про те, що тобі болить… Та особисто мені не давала спокою остання фраза п’єси – вона зазвичай є суттю твору. Михайло перед смертю говорить до Миколи – свого вбивці: “Спасибі тобі! Ти зробив мені прислугу, і я не гніваюсь на тебе! Я хотів і сам собі таке зробити, та якось рука не піднялася”. Думаю: стоп, це історія не лише про кохання, інакше Михайло з Анною переїхали б жити в інше село – і happy end! Але ж у Франка все набагато глибше. Мені здається, тут більше про внутрішню боротьбу – про зведення рахунків із собою та з Богом… Мабуть, усі ми з початком війни, переживаючи страшні трагедії, читаючи про загибель дітей, ставили собі запитання: якщо Бог є, де він? Як міг таке допустити?.. Михайло сподівався знайти гармонію, віднайти в собі Бога завдяки коханню, проте через нього усі троє нещасливі, і людина не може собі цього пробачити. У кожного в житті були моменти,
коли нібито все нестабільно, але ти почуваєшся абсолютно щасливим. А буває навпаки, коли в усьому ніби таланить – і гроші є, і в особистому житті все гаразд, але щось гризе… Пошук гармонії, балансу, Бога в собі ми й намагалися здійснити. Робота над виставою складалася з двох етапів. Спочатку розбирали матеріал. Ми зустрічалися з акторами, які мали виконувати головні та другорядні ролі, раз чи два на тиждень. Читали текст, обговорювали різні сцени. Цей процес тривав приблизно три місяці. За півтора місяці до прем’єри отримали можливість репетирувати на сцені під дахом. А десь днів за десять до першого показу нам поставили декорації. До речі, “Украдене щастя” – перша вистава, поставлена на сцені під дахом нашого театру, після початку повномасштабної війни. Звісно, всім хочеться ставити на великих сценах. Але цей невеликий за розміром, затишний майданчик вдало підійшов для цієї вистави. Наша постановка певною мірою була авантюрою. Дехто навіть дорікав, що ми замахнулися на такий твір. Але Олександр Крючков (Михайло), В’ячеслав Ніколенко (Микола), Марія Гончарова (Анна) та інші актори підтримали мене і погодилися спробувати. З багатьма виконавцями
Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки нещодавно представив нову виставу, створену за однією з найкращих українських п’єс, – “Украдене щастя” Івана Франка. Прем’єра відбулася на Сцені під дахом.
Театр · “Щоб вистава жила, розвивалася, над нею потрібно працювати”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У Київському академічному театрі “Колесо” вдруге звернулися до творчості польського письменника Славомира Мрожека – поставили виставу “Strip-Tease 2”, що разом із попереднім спектаклем “Стриптиз у Літній День” становлять своєрідну дилогію.
корацій. Тому гратимемо ці дві вистави два дні поспіль. Репетиційний процес був складним. Адже паралельно з роботою над новою постановкою актори брали участь у поновленні тих вистав, які були раніше в нашому репертуарі. Працювали напружено, докладаючи чимало зусиль. “Стриптиз – 2” – це вистава про свободу і право вибору. Герої доносять до глядачів філософські речі в доступній формі. Один із виконавців – Олександр Кокарєв – прийшов до нашого театру кілька років тому, до цього працював у Запоріжжі. Він вже встиг зіграти багато ролей у різних виставах. Це характерний актор, добре чує режисера, одразу розуміє, що від нього хочуть. А ще Олександр гарно співає і танцює. Думаю, що ми задіємо його талант у нашій подальшій роботі. Другий актор – Арсентій Примак – закінчив два заклади: Київське державне вище музичне училище імені Р. Глієра та Національний університет театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка- Карого. Раніше працював у Київському національному академічному театрі оперети, Муніципальній чоловічій хоровій капелі імені Л. Ревуцького. Теж має хороший голос. Арсентій – актор, який чує, бачить, знає. Декорації та костюми героїв досить прості, як і прописано у
Мрожека. А що ще з’являється у виставі – переповідати не будемо, аби залишити інтригу. Глядач зможе побачити сюрпризи у виставі “Strip-Tease 2”. Переклад п’єси українською здійснила Лариса Андрієвська, а пісню “Die Forelle” з німецької переклав Андрій Даниленко. Приємно було почути на прем’єрі перші схвальні відгуки від глядачів. Зараз поновлюємо різнопланові вистави, які були в нашому репертуарі до повномасштабного вторгнення. Надаємо перевагу тим, де більше позитиву. У 36-му театральному сезоні починаємо роботу над постановкою вистави для дітей “Котигорошко” за п’єсою Надії Симчич. Також плануємо поставити виставу за повістю Леопольда Захера Мазоха “Місячна ніч” (за підтримки Австрійського культурного форуму). Ця постановка мала вийти ще минулого року, але тоді на заваді стала війна. Останнім часом Мазох почав повертатися до глядача. Але не всі знають, що він народився у Львові і прожив там дванадцять років, а його нянею була українка. У виставі звучатимуть українські пісні. Обіцяємо, що сама постановка буде незвичайною. На жаль, через відсутність
16 З роси і води! · “Ви і художник, і людина з великої літери. Ця абетка – це все ваше єство. Це те найкраще, що є в культурі і мистецтві нашої нації, нашої країни”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
своєю щоденною працею дев’яностолітній митець надихає багатьох молодих. Пролунало багато теплих слів на адресу ювіляра від гостей, які завітали на це свято з різних куточків України. Музичним подарунком став виступ джазового тріо з композиціями “Український самурай” і “Червона калина”. А одним із завершальних акордів дійства став виступ волонтера, нині – воїна ЗСУ Нестора Волі: – Ніщо не зупинить абетки, час якої настав (перефразовані слова Степана Бандери). Ми повертаємося до свого коріння. До того, що було в глибині нашої душі. Цей шрифт нас чітко ідентифікує як українців, пробуджує те, що в нас жило тисячоліттями. Дія Василя Яковича визначає буття нації. Настав час для цієї абетки. Я звернувся з пропозицією до Верховної Ради України, аби впровадити “Рутенію” як національний шрифт України!
16 З роси і води! · “Ви і художник, і людина з великої літери. Ця абетка – це все ваше єство. Це те найкраще, що є в культурі і мистецтві нашої нації, нашої країни”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ У Музеї книги і друкарства України, у Києві, Україні та за її межами 5 серпня відбулася велика подія – 90 років від дня народження Василя Чебаника. Василь Якович – не лише знаний художник. Він відомий як класик української графіки. У Музеї книги і друкарства зберігаються оригінали його робіт, подаровані автором. В останні десятиріччя митець відомий як борець за українську мову, за право української мови мати своє зображення, свою візуальність. Над абетковою графікою, яку назвав “Рутенія”, він працює вже понад п’ятдесят років. Привітати маестро з ювілеєм до музею завітали численні шанувальники його творчості.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соціальних мереж
– Сьогодні ми свідки знакової події для української державності, української ідентичності, – наголосила популяризаторка творчості Василя Чебаника Анжеліка Корнієнко. – Особисто для мене Василь Якович – людина-легенда, яка протягом 52-х років бореться за відновлення головного символу України – національної абетки “Рутенія”. Кожна держава поряд із прапором і гербом повинна мати свою національну абетку. Її мають Грузія, Китай, Ізраїль. На жаль, українська цивілізація, котра дала цивілізаційний розвиток всьому світові, не має свого зображення. Наша слов’янська мова зображується неслов’янським шрифтом. Цим питанням Василь Якович займається пів століття – після зустрічі з ректором Лейпцизького університету у 1972 році. На сьогодні його абетка вже має понад 60 шрифтів. – На будівлях Офісу Президента України, Верховної Ради написи досі російським шрифтом, – зазначив лавреат Шевченківської премії, заслужений діяч мистецтв України Василь Чебаник. – Нам треба повернути свою абетку, яка старша за всі європейські шрифти. А той шрифт, яким накрили Україну, – це символ імперії. Ми повинні повернути державі обличчя, яке не схоже на цей імперський символ. Тоді наша мова стане самостійною. Вірю, що прийде час, коли світ побачить, що ми інша держава, як от Естонія, Литва чи Польща. Якщо це дійде до людей, які приймають рішення, матимемо новий державний символ. – Ювілей Василя Чебаника – це день подяки Богу за те, що дарував нам таку людину. Подяки за неоціненний внесок, який Василь Якович зробив для України. Це день подяки за роботу над нашою українською ідентичністю, – наголосила директорка Публічної бібліотеки імені Лесі Українки Ольга Романюк. (Після її виступу демонструвався фільм, який створила ця бібліотека про життя і творчість художника). – Василь Чебаник живе цікавим, насиченим життям, сповненим різними подіями, – розповів художник Олександр Друганов. – Він для нас взірець, наш Учитель, має надзвичайно сильну внутрішню дисципліну. Він завжди в пошуку, впевнено йде до своєї мети. Пишаюся тим, що я учень Василя Яковича. – Коли я приїхав з Донбасу до Києва, то першим зустрів щирого викладача – Василя Чебаника, – пригадав голова Київської організації Національної спілки художників України Микола Кутняхов. – Тоді я ще не знав, що він стане людиною нації. Наша Спілка нараховує більше чотирьох тисяч членів. Рішенням ради областей та секретаріату Спілки Василь Якович нагороджується найвищою нашою відзнакою – “За творчі досягнення”. Шановний Василю Яковичу, Київська організація НСХУ вітає вас зі славним ювілеєм, висловлюємо свою сердечну вдячність за ваш особистий внесок у розвиток українського мистецтва. Ваш творчий доробок заслужено став культурним надбанням України. Бажаємо вам і надалі залишатися активним діячем художньої спільноти. – Сьогодні день любові, ми всі вас дуже-дуже любимо, – зізнався заслужений діяч мистецтв України Роман Петрук. – Любимо ваше мистецтво і вас як людину. Ви і художник, і людина з великої літери. Ця абетка – це все ваше єство. Це те найкраще, що є в культурі і мистецтві нашої нації, нашої країни. Ви нас цим наповнюєте. Радий, що ми часто бачимося. Дай Боже, щоб наша дружба тривала ще багато років, і ми разом зустріли ще не один ваш ювілей. – Чебаник зробив для кожного з нас найбільше, що міг зробити, – переконана начальниця відділу культури Печерської районної в місті Києві державної адміністрації Діана Маринич. – Він навчив нас любити, розвивати і популяризувати своє, рідне. Ми знайомі більше тридцяти років. Намагаємося робити все для того, аби на кожному кроці люди бачили українську мову, з нашим шрифтом. – Український живопис, графіка, музика мають свою виражену українську національну мову, – зазначив народний артист України, очільник Київської міської “Просвіти” Кирило Стеценко. – Наша українська мова не лише вербальна, це все, що стосується культури. Утвердження мови залежить від нашої активності, віри і впевненості. (Пан Кирило потішив присутніх виконанням на скрипці “Щедрика” і народної пісні “Ой діду, дударику”). – У цьому залі зібралися учні Василя Яковича. Ми всі пишаємося, що на нашому навчальному закладі є табличка з написом вашим шрифтом. Ви воїн, а ми під вашим знаменом рухаємося до перемоги, – мовила проректорка Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури України Юлія Майстренко Вакуленко. Привітали Василя Чебаника і земляки – художники, які теж народилися на Буковині. Філіпп Чорнобров побажав, аби на лише на НАОМА, а й на усіх інших закладах України були таблички, написані “Рутенією”. А Дмитро Коваль зазначив, що
16 З роси і води! · “Ви і художник, і людина з великої літери. Ця абетка – це все ваше єство. Це те найкраще, що є в культурі і мистецтві нашої нації, нашої країни”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Сенс Банк”, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Горбачова Надія Василівна, Моцьо Зеновія Андріївна — 500 грн. 2. Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн. 3. Бондаренко Олександр Гнатович — 2000 грн. 4. Лупій Лариса Степанівна — 500 грн. 5. Ющенко Микола Іванович — 300 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
279-39-55
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 З роси і води! · “Ви і художник, і людина з великої літери. Ця абетка – це все ваше єство. Це те найкраще, що є в культурі і мистецтві нашої нації, нашої країни”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ