Про#читання · “Як важливо кожному знайти дорогу до самого себе у цьому шаленому і незбагненному, проминальному світі”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Дарувати добрий настрій – свята справа Мирослава Данилевська*Милян. Маски і голоси: поезії; іл. – О. Мазур. – Львів: Простір–М, 2023, 128 с., іл.
Слово Просвіти, №32–33 за 2023 рік
Валентина СЕМЕНЯК, м. Тернопіль
Давно відомо, що очі – дзеркало душі, а усмішка – її візитівка. Як багато можуть сказати очі про людину, навіть якщо ми її не знаємо і бачимо вперше! Коли людина випромінює внутрішню радість, про неї кажуть, що вона світиться ізсередини. На жаль, сьогодні у час жаского лихоліття – війни, не у всіх очі променяться, радше зних струменіє глибокий смуток. Тому ціную кожне добре слово, написану книжку, а якщо вона ще й у гумористичному жанрі, то й поготів. Лагідний усміх не лише лікує, він повертає до життя у найскрутніші хвилини, він для серця стає цілющим бальзамом. “Маски і голоси” – друга поетична збірка гумору Мирослави Данилевської- Милян, як добрий оберемок цілющого зілля, яке дуже і дуже вчасно приходить сьогодні до сучасного читача. Гумор у письменниці різного “ґатунку”: від іронічних усмішок і до пародій з переспівами. Поміж ними ще й жменька гумористичної поезії. Зізнаюсь щиро – люблю творчість львів’янина Віктора Палинського, аж зирк, добірка відкривається “Критиком” з посвятою моєму заочному знайомому. Тож палкий респект письменниці, адже прочитавши згадану усмішку, в моїй уяві відразу зродився образ ліричного героя, до якого всі ставляться з повагою (бо така його “царська” природа) про якого багато наслухана, але з ним не зустрічалася. В унісон авторці від себе жартома додам: львів’янам неабияк пощастило, бо ж бути повсякчас під прицілом “критичного” пера – то ще те щастя! Пані Мирослава тонко сприймає довколишній світ, володіє здатністю помічати те, що не бачать інші. Об’єктив її серця вихоплює найслушніші миттєвості з образу того, про кого вона збирається писати. Здебільшого як буває? Хтось бачить когось, бачить роками, спілкується і…і на цьому все. А є люди-фіксатори, вони “прочитують” людину наскрізь, вихоплюють з її образу найголовніше, оте невидимо-зриме, яке не так просто вихопити і потім передати на папері римованими рядками, ожививши їх іронією, іноді й сарказмом, добрим гумором. Звісно, окрема тема – вихопити з поетичного тексту колеги по перу кілька “родзинок” і розкласти все по поличках, чи то пак – “покласти його на лопатки”. Тож пильне око письменниці вирізняє іноді у поетів такі “кучеряві” мислі, як от, для прикладу, у Богдана Чепурка (“Відчинення крові”), що несподівано народжується абсолютно іронічно-протилежне, і вона підказує йому “Ліки від сказу”. “Цей світ сказивсь. А проти сказу / Не видумаєш щось відразу” – у Чепурка. “Лягає з дум за твором твір. / Веде Евтерпа вгору, в злет. / У світу – сказ, та він – поет!” – відповідь поетеси. Іноді так є… десь треба трохи вчасно зупинитись, не гнати “коней”, бо писати можна багато, але “навіщо писати абищо” (за Євгенією Феофановою). Не кожна людина (та ще й творча!) володіє самоіронією. А це також дар згори. Якби людство могло б глузувати над своїми помилками, повірте, не було б на планеті воєн і пихатих імперців, як і самих імперій. Але… хочеться вірити, що завдяки таким мистцям як Мирослава Данилевська-Милян, ще не все втрачено. Бо сміх, іронія, гумор (не в’їдливий і ядучий) – це ще один шанс людству… продовжуватися (“Ода пенсії”, “Передбачення”, “По той бік виборів”, “Панамка”, “Самоіронія”). Тема її творів розмаїта: від кохання і до політики, від соціальних проблем і до громадянських, від зрадництва (“…і нащо було втікати / За не тихий океан?”) і до жадібності. Цікавезним виявився розділ із пародіями, де зустрічаю гроно знаних львівських імен. “Дісталося на горіхи” багатьом: Ігорю Павлюку, Марії Людкевич, Петрові Шкраб’юку, Ользі Яворській, Вік-ідеологічних сторін, але на основі етичної спільності. Адже, за висловом Василя Симоненка, – “Україна в мене одна” була єдиною для всіх шістдесятників, хоч з якого б ґрунту не виходили їх світоглядні переконання. Московська мова і культура розглядалися Кремлем як чи не головний фактор уніфікації різних територій радянської імперії. Політика русифікації й маргіналізації української мови цілком відповідала завданню “злиття народів” і формування наднаціональної, класової радянської ідентичності. Отож усвідомити фальш радянської (російської) культури, штучність усіх партійних лозунгів, залишаючись фактично в інформаційному вакуумі, – було в часи тоталітаризму справжнім інтелектуальним подвигом. Який часто поєднувався з громадянським подвигом, адже розуміння несправедливості системи породжувало намагання і відвагу протистояти їй. Послідовно у більш як 20-ти частинах наукового дослідження викладено історію становлення критичного мислення у людей, які жили у гнітючих умовах тоталітору Палинському, Любові Бенедишин, Ярославу Петришину, Людмилі Пуляєвій, Михайлові Пасічнику, Іванові Гентошу, Юлії Курташ-Крап, Оксані Лозовій, Любові Долик, Василеві Кузану, Олесеві Гордону і навіть “самому” – Олесеві Дяку. Зізнаюсь, розпирає цікавість: як зреагували на свої “віддзеркалення” колеги по перу? Звісно, окрім Любові Яворівської, Марії Людкевич (“… авторка перекроює поетичні рядки своїх колег-поетів на свій лад, але так влучно і дотепно, не ображаючи авторів, що створює гарний настрій у читача”), Петра Шкраб’юка (“Мова творів легка, дотепна, доброзичлива, а тому налаштовує читачів, слухачів, авторів пародійованих чи переспіваних творів до дружнього і вдячного сприйняття”) позитивні відгуки яких вже розміщені у цій книзі. А в “тернопільському” варіанті знаю конкретних осіб, які на подібні “витівки” образились і перестали спілкуватися. Попри те, не перестаю дивуватися порівняльному мисленню пародистів, їхньому чутливому вмінню бачити буквально на “атомарному” рівні те, що не дано побачити іншим. Бо якщо поета звалила в траву тільки одна фраза (за І. Гентошем) і ніяк не вдається згадати, що було на початку літа (за О. Дяком), можливо це тому, що той поет “своє відгуляв” і відпив (за І. Павлюком), то тоді клич не клич, гукай не гукай, а “Муза йти не хоче” (за П. Шкраб’юком). Пародії і переспіви – надскладний жанр, який вимагає водночас не лише поетичної майстерності, а й… своєрідної відваги. Чи вдалося письменниці “зняти” маски, якими оточують себе люди упродовж життя, і проявити їхню істинну суть? Адже, виходячи з дому, кожний з нас мимоволі перевтілюється, “одягаючи” на себе різні ментальні лики. Втім, про це судити самим читачам. Бо у кожного з нас своє бачення тарної системи. Непересічні творчі особистості, навчаючись у радянських університетах, відчуваючи фальш радянської системи, доходили до висновків, що Союз є імперією та формували власні переконання, за якими й намагалися діяти. А діяли шістдесятники, не очікуючи на результат тут і зараз. “Вони протестували, тому що це правильно”, – підкреслює історик Радомир Мокрик. Автор наголошує, що ці постаті уособлюють тяглість української традиції в культурі, бо прагнули підняти із забуття імена письменників 1920-х років... Шістдесятники були місточком між Розстріляним Відродженням 1930-х та політичними дисидентами 1980-х, адже без шістдесятників, без покоління молодих і зухвалих (у хорошому сенсі) талантів не було б і політичного дисидентства на зламі 1970-1990-х років”, – переконаний історик. Внесок шістдесятників в українську культуру і національну гідність, на думку Мокрика та Дарії Гірної, наразі й досі недооцінений в українському суспільстві. Радомир Мокрик своєю працею прагне світу, свої візії. Як важливо кожному знайти дорогу до самого себе у цьому шаленому і незбагненному, проминальному світі. Відчути і зрозуміти своє істинне призначення на цій “третій від Сонця життєдайній планеті” (за Вадимом Пепою). Марія Данилевська- Милян на своєму місці. Її творчий голос не губиться в океані інших. Про це письменниця переконливо пише у “Примарі”: “І я-таки в своєму домі. / І ще мій дух – свобідним летом, / Прихильна Муза з Музагетом”. Дарувати людям добрий настрій, пом’якшувати серця, особливо сьогодні, у часі війни, – це свята справа. Тож робімо кожний на своєму місці свою особливу святу справу, якою нас обдарував Творець.
У столичній книгарні “Є” відбулася презентація-дискусія книги історика, викладача Карлового університету в Празі Радомира Мокрика та журналістки й авторки ютуб-каналу “Обличчя Незалежності” Дарії Гірної про героїчний рух українських шістдесятників. Більшість знає шістдесятників як героїчне покоління українських дисидентів після Другої світової. Як непересічних борців за свободу духу й вільної творчості. Але якими людьми вони були в житті насправді і як ставали на стежку спротиву? Про це йдеться в новій блискучій книжці Радомира Мокрика “Бунт проти імперії”, що вийшла у видавництві “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” Івана Малковича. Дарія Гірна і Радомир Мокрик
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
