Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Разом — до Перемоги! · “Я багато разів зраджував музиці, бо треба було вирішувати якісь політичні теми в Україні, і мистецтво відходило на інший план”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Війна солдата і музиканта Про хіт “Меч Арея”, бої під Бахмутом і феномен сміливості

Слово Просвіти, №32–33 за 2023 рік

Василь Живосил Лютий – відомий український народознавець, бандурист і рок-музикант, композитор, який написав понад 400 музичних творів, серед яких надзвичайно популярні “Меч Арея” і “Мчать козаки”. Сьогодні він солдат окремої президентської бригади імені Богдана Хмельницького у складі Сухопутних військ ЗСУ. Розповідь про родину, творчість, службу та мотивацію на війні – в інтерв’ю. Євген БУКЕТ Фото Віталія СОЛОНОГО Сила роду… – У вас великий творчий родовід. Діди, прадіди мали стосунок до музики. І дружина, діти також музиканти. Розкажіть про них. У чому сила вашого роду? – Донедавна я знав родовід лише до прадідів, а ось нещодавно друзі допомогли дізнатися до п’ятого-шостого коліна. Усі пращури жили на Звенигородщині, просто села розкидані трошки далі, ніж я вважав. У дитинстві я чомусь думав, що прапрадіда звали Семен чи Симон. Але фактажу не мав. Просто вважав так підсвідомо. І ось коли мені нещодавно передали документи і я побачив, що справді Симон, мене це дуже потішило. І весь час я думав, що в мене хтось із пращурів був Самійло. Так, у документах знайшовся й Самійло. Цікава штука сила роду. Не знаю напевне, чим вони займалися в житті, але підробіток у них був гарний, тому що це були скрипалі, які ремонтували скрипки, грали на скрипках. Про прадіда Касіана Лютого також знаю, що він був у якійсь армії в чині єфрейтора. Естафету скрипкової гри перейняв дід Методій, який, окрім скрипки, грав на мандоліні, “руській” гітарі, гармонії, тубі. І цього вчив бабу. Баба до того часу чула тільки свого батька, тобто другого прадіда Павла Ністратовича Лісяного, який співав у церковному хорі. Його намагалися вивезти за хороший голос до пітера, але він відмовився. Мама Людмила здобула музичну освіту, опанувала бандуру й акордеон, дядько Григорій здобув музичну освіту, продовжив родинну скрипкову стезю. Двоюрідна сестра закінчила музичне училище, але далі з музикою ніхто з них не пішов. Виходить, що як фах професійний музику обрав лише я з усієї рідні. А далі вже всі довкола були музиканти. У першому шлюбі всі музиканти були. І тесть, і теща, і дружина. У другому – дружина займалася і балетом, і музикою (грала в оркестрі). А в третьому вже так склалося, що і швагро, і дружина закінчили те саме училище, що і я. Ми могли тисячу разів зустрітися набагато раніше. Але так сталося, що на всіх фольклорних тусовках я більше знав її тата й маму – Василя та Анну Бу- Василь Живосил Лютий Разом училися на операторів ПТРК “Джавелін”, вивчали й інше озброєння. Згодом нам дали по болгарському СПГ, з якими ми поїхали на фронт. Ще був місяць, коли ми самостійно розбирали ту зброю, виїжджали на полігон, проводили стрільби. Основна навичка – бігати з усім цим. Потім ми дізналися, що серед піхотного озброєння у нас найгучніший інструмент, бо мінометники, які стояли буквально поряд, кричали на нас, щоб ми давали хоч команду, коли будемо стріляти, адже було дуже голосно. Спочатку ми відповідали за Чернігівський напрямок оборони Києва, були приписані в головний протитанковий резерв України й мусили на випадок вторгнення з білорусі реагувати на всі атаки, які могли бути на лінії Чернігів – Бориспіль – Бровари. А згодом вирушили на східний фронт під Бахмут. Там усе інакше: роза вітрів, зима, холод, земля тверда, вкопати неможливо. З териконів усе обстрілюється, посадки ще 2014–2015 рр. понищені, сховатися складно. Якщо є бліндажі, то або старі якісь, бозна-коли викопані, або напередодні зроблені, яких ще не встигли розквасити. Загалом, морально ми до цього були готові. Нам повідомили, хто перед нами стоїть. Мій особистий анекдот у тому, що музикант бив “музикантів”. Тільки я – справжній музикант, а там “музикантами” звуть вагнерівців. Звісно, все це непросто, це потребує залізної дисципліни в самому собі. Я себе одразу опанував, іноді доводилося навіть керувати певними процесами. “Чотирьох пострілів виста* чило, аби я перестав чути” – У листопаді минулого року ви дістали мінноAвибухову травму… – Як для музиканта, дістати таку травму – це, звичайно, дуже важка позиція, тому що втратити слух означає узагалі поставити крапку на своєму існуванні. Але війна є війна, тут свої непорушні правила. На відстані півтора-два кілометри від нас одна з наших піхотних рот потрапила в засідку. І було добре чути, що “стрілкотня” серйозна. Виявилося, що мій гранатомет якраз стояв на правильній лінії вогню, потрібна була лише невелика корекція. Але ми цілу ніч вартували, тому мій навідник і заряджальники були подалі від нас. Я залишався тільки з подаю-чим. Мені довелося зняти шоломі навушники, щоб послухати інформацію щодо наведення. Але вона не збігалася з дійсністю, бо ствол мав бути наведений фактично туди, де стріляли наші кулемети. Слухом я вже почув, де ворожий кулемет, трохи розвернув гранатомет і почав обстрілювати квадрат, забувши про навушники й шолом. Відповідно, чотирьох пострілів вистачило, аби я перестав чути. Але чотирьох пострілів вистачило й для того, щоб, по-перше, зупинити там стрілянину, по-друге, дати можливість підтягнутися іншим гранатометникам на позиції. Вони розставили свої СПГ, я їм сказав нові координати, задав квадрат обстрілу з усіма поправками на плюс, і ми таким чином врятували близько 70 піхотинців, розбили два чи три кулеметні гнізда вагнерівців, вбили їхнього снайпера. Втрати по той бік були колосальні. Три дні після того у вухах стояв дзвін, і я почав розуміти, що зі слухом щось не так. Я пам’ятаю, що сидів у машині й щоразу, коли до мене говорили, перегукував, перекрикував, перепитував. Уже потім у Краматорську лікар підтвердив діагноз: двостороння гостра глухота внаслідок мінно-вибухової травми. На жаль, тоді чомусь одразу не дали дозволу лягти в лікарню. А поки документи якісь оформили, два тижні було втрачено. Врешті, я приїхав у Київ до військового шпиталю. Ще через два тижні я опинився в Інституті отоларингології, і тільки там дійшли висновку, як все правильно лікувати. Відразу сказали, що, на жаль, якийсь відсоток слуху буде втрачено. Але я хапався за будь-які відсотки… Якщо в людини погано із зором, вона купує окуляри. Якщо зі слухом – слухові апарати. Я змирився з цією обставиною, але думав про те, як займатимусь далі музикою. Раніше я працював викладачем, але читати матеріал – це одна річ, а бути на сцені – це щось інше. Не зовсім комфортно відчувати те, що ти щось можеш уже не чути. Я вирішив себе перевірити й поїхав із Тарасом Компаніченком пограти. На концерті чітко відчув, що все не так добре, як мені здається. Що я не чую багатьох звуків, що я можу щось чути, коли сам граю, а коли з кимось – хаос звуків, і в ньому треба розібрати мозком, де те, де інше. Я мушу визнати, що це колосальна праця мозку, адже мозок пам’ятає всі алгоритми, всі висоти. Все працює тільки завдяки пам’яті. Зараз друзі мотивують мене, запрошують виступати, спонукають повірити у самого себе, бо не все втрачено. Врешті, я спокусився навіть на сольний концерт у Києво-Могилянській академії тривалістю майже 2,5 години. Юрко Левченко зі Святославом Силенком зробили все можливе, щоб він відбувся. Пройшов концерт у безпечному підвальному залі, де нам не заважала повітряна тривога. Слухачі почули мою лірику. Я дещо зруйнував міф про те, що є автором лише військово-патріотичних пісень. Бо є частина творів, які через те, що я свого часу зраджував мистецтво, ніде не були показані. Про хіт війни “Меч Арея”… – У Вікіпедії зазначено, що ви автор понад 400 пісень. Уже цього року побачив світ ваш новий альA бом “На війні”… – Не можу сказати конкретну кількість, бо я ще до 2022 року перестав вести облік. Але відтоді вже написав нові пісні. Усі друзі, які у військах, теж пишуть, викладають на папері свої переживання. Дмитро Луняка – один із перших, чий вірш мене зачепив, але твір був коротенький. Я передзвонив Дмитрові у Вінницю і сказав, що хотів би дописати. Він, звичайно, погодився, – так вийшла одна з перших пісень Перемоги “Ти біжиш”. Потім я раптово згадав, що колись намагався писати пісні іноземними мовами. І написав пісню In the war (“На війні”). Ну, і як чинно, кілька пісень до широкомасштабної війни були написані з Василем Ковтуном, але коли я побачив його “Місто-фортеця” про Бахмут, – не зволікав. Я знав, що це буде ударна пісня, тому швидко зробив її і записав. Ця пісня – як сміх смерті в очі. І воєнна тема на цьому не закінчується, тому що постійно з’являються нові мотивації. – Особливої популярності пісA ля початку російської агресії проти України набула ваша пісня “Меч Арея”. А ви підраховували, скільки виконавців співали її з часу напиA сання у 2001 році? – Я тільки по YouTube можу полічити. 24, здається. А так… Наприклад, останнє виконання в Холодному Яру – хлопчик Михайлик Крохмаль. Але це приємний ексклюзив, коли я знаю, хто і для чого це робить. Часто буває, що я в YouTube натрапляю на щось таке, що, по-перше, має інформативно неправильний вигляд. По-друге, я розумію в цьому кон’юнктурний хід. Одразу помітно, що виконавець з тим не живе. Ба більше, він навіть не розуміє, про що ця пісня! Пригадую, як ми робили цю пісню зі зразковим ансамблем Збройних Сил України. Мені й режисерові Сергію Архипчуку довелося пояснювати чи не по деталях, про що ця пісня і як її треба виконувати, бо інакше не було б того ефекту. Заспівали б так, знаєте, як про Котигорошка – якусь чергову казочку про меч Арея. Я пам’ятаю, що Архипчук, пояснюючи перед тим по кілька разів, застосував крайню гіперболу, яка змусила очі в тенорів смикатись. Він сказав: “Хлопці, я вам зараз розкажу, як цю пісню співати. Уявіть собі, що домашній пес уперше впіймав дикого зайця й упився його крові”. Але ж треба

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин