Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Добре йти своїм трибом, коли маєш той триб. Якби ми його мали, то вже вільні були б”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

“Ти сьогодні “на вершині сльози” – не згасай”

Слово Просвіти, №32–33 за 2023 рік

20 серпня 2023 року виповнюється два роки, як не стало Дмитра Чередниченка. Але він озивається до нас своїм неповторним словом. У підготовленій до друку збірці є й розділ найхарактерніших для розуміння його творчості листів поетів-побратимів. Анатолій Бортняк *** З вами говорить автовідповідач... Люди уже не говорять. Дмитро Чередниченко, із книжки “Батиха” Коли я перечитував “Батиху”, мені запали в душу ці рядки, що з твого, друже, видиху і вдиху, що з-під твоєї щирої руки. Оте писання, просте і нехитре, з тривожною гірчинкою на дні, уяву так розбурхало, що, Дмитре, химерний сон намарило мені. У лихоманці сну, в дрімкому меві явились дивні люди уночі, якісь безликі та безпочуттєві. Не люди – автовідповідачі. Безмежне їхнє товпище, безкрає. Лиш розведеш руками і зітхнеш, – як кожне з них тобі відповідає, сухе й казенне, все одне і те ж. Ні співчуття, ні втіхи, ні огуди від них не жди! Нічого не проси! Щось електронне лупить їм у груди, і скрекотять металом голоси. Та що це, Дмитре, коїться із нами, і хто ми є, й куди веде нас путь, – коли вже автовідповідачами, нехай в уяві, люди постають? Невже зникають міць надійноплеча і благородства спалахи круті, аби одна душевна порожнеча служила фоном в хижій суєті? Невже чиєсь ні горе, ані щастя не доторкнеться інших душ і тіл, і не безстрашність, а лише безстрастя людські діла вершитиме довкіл? Я оптиміст. Я вірю: так не буде. Ще є добро, ще сяє промінець... І причандалля електронногруде нам не замінить зболених сердець. Та і твоя душа, я добре знаю, чутлива, тріпотлива, як свіча. Із нею ти – не осторонь, не скраю. Вона – без автовідповідача. Ярослава Шекера *** Панегірики зайві. Ми є ми. Сивоусий Учитель виплекав нас із сірості. І рвемося під небо, вгортаючи гордо крильми Власні душі, які серед безлічі слів ще зостались Поезії вірні. А коли всюдисущий пан Розум хапає за віжки, І в лабетах логічних похнюплено никне Душа – Поспішаю до Спілки, в Родину, неначе дитина до книжки, І Поезія з надр повсякдення за мною теж поспіша. Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО ...І спрага вірної руки... (З невиданої збірки 2021) *** На вітрах України Тичина у землю плуга загнав... Коли пересохла пам’ять – Драч загнав ніж у сонце... Борозна і рана... Пустили зіпсуту кров, щоб світ одужав. *** Підпaвок – перепел вечірній – гукає перепілку на пісні. Бо скоро прийдуть косарі, тоді лети собі у вирій. Тоді земля зостанеться мовчати і від мовчання посивіє. – Прийди, – підпавок у траві, – бо треба землю наспівати. *** При місячному сяйві батькової хати при місяці? Ні – при стіні що сяє місяцем зокола і світить прямо в душу... Тепер ти знаєш коли ніч? *** Такий страпатий ліс яка ж то буря обтріпала Ідуть дерева як свічки на страсть і пустодуй їм пломінь задуває Хто ж старп’я підбере хто ґноття обтіпає Такий страпатий ліс аж у землі душа болить *** Тризубі прапор жовто-синій і клич до праці Ще не вмерла Такі навколо жерла націлені й готові і ні одного слова Не журись Дивись дивись не спи На жерлах тих сидять зозулі... А ти – о Боже! – люлі люлі Благаю не проспи *** Нам на шию наступили, а ми ще ж і важим: – Поможи, Боже, і нашим, і вашим. Нас на той світ заганяють, а ми й досі важим: – Поможи, Боже, і нашим, і вашим. *** Була, здавалось, вічна мерзлота, здавалося, уже ніколи не відтане. Та пересілися морози і потекли струмки. Ростуще все, хоча й пожалене, побите, несміло знову визира з-під броні крижаної, і ожива все, ожива – тала вода рани гоїть. *** Посеред блудних і заблудлих Посеред спраглих і німих Неутоленну правду дудлим І не впокоїмося ми Чи прийде блудний до криниці? Чи виблудить заблудлий де? Чи наша правда оновиться Чи в брехнях сучих пропаде?! *** Так сумно хліба зеленіють І снігу нема на полях. Про що ж вона, бідная, мріє, Про що вона дума – земля? Чи прийде до неї господар, Чи тільки наїдуть женці, Що тільки збиратимуть подать І дертимуть кляті ґарці. Коли ж хто її порятує, Догляне коли її хто? Холодна земелька сумує І просить у Бога пальто. Світло І знову над горою світло, Таке яскраве світло над горою. Ще ніби ж сонце не зійшло, То хто ж на обрії там світить? Воно так рідко в сон приходить І світить лиш у далині. Але до себе щиро надить, Коли невитерпки мені. Воно яскраве аж блакитне, Світило, що гука за обрій. Чи то моя Зоря провідна, Чи Божий знак – на добре? *** Добре йти своїм трибом, коли маєш той триб. Якби ми його мали, то вже вільні були б. А то маєм клубочок – з нього кожен сота: стільки кінчиків різних, а де ж нитка свята? *** Перший осінній човен Тихо водою пливе. Чом зачепив так раптово Мене за живе? Ні тобі весел, ані вітрила, Просто пливе – і все... Мов і його без стриму Доля кудись несе. Уклала Галина КИРПА Лист від Дмитра Павличка (Лист, писаний від руки, на ювілей 30 листопада 1985 року) Дорогий Дмитре! Сьогодні, 30 листопада 1985 року, вдень твого народження несу Тобі, як поштар, сам цього листа. Хай залишиться моє слово серед твоїх паперів, – бумага буває інколи міцнішою за людське серце. Я вітаю тебе. У твоїй поезії, такій нетрафаретній за формою, я знайшов такий рідкісний у наші дні дух доброти й лагідності. Майстри зненавиди, яким легко жити, бо їхнє мистецтво відповідає звірячому настрою наших вульгаризаторів життя й історії, не можуть переносити твоєї людяності. І тобі жилося й живеться не так, як, може, хотіло б твоє серце, але я думаю, що ти щасливий письменник, бо завжди був правдивим і добрим. Я розумію твої тривоги й боління, я зворушений твоєю любов’ю до Межиріча, до Дніпра, до Росі, до Росави, до всього рідного, яке ти вмієш так змалювати, що воно стає рідним кожному українцеві та й взагалі кожній людині. У твоїм характері є щось таке ніжне й глибоке, що доводилось мені бачити лише в народних характерах, причому характерах повільного, але впертого гайдамацького крою. Я обіймаю Тебе й бажаю Тобі здоров’я; Ти сьогодні “на вершині сльози” – не згасай. Д. Павличко (підпис) Лист від Петра Скунця (від руки) Митре, Митре, діло то нехитре – написати книжку або й книгу, істинне мистецтво в тому, Митре, – щоб знайти ліричного баригу. Дякую, що озвався, хоч ти й так не даєш про себе забути, весь час являєшся народу то тут, то там. І якось аж прикро, що серед депутатів тебе не бачу: це ж знову парламентський гумор творитиметься без тебе. Та й що то за людина – недепутат? То, даруй мені, Митре, людина з дуже малої букви. То, даруй мені, Митре, жабка, а не людина. Підкрався вуж – і нема жабки... Жабки, жабки, піднімайте лапки, у своїм болоті ви чужі, у болоті вашім нині, жабки, недаремне плодяться вужі. А щодо тої книжки, яка в мене вийшла, – то вона справді велика, але... не вийшла. Зшили мені пару примірників, видавництво собі трохи зшило (з десяток примірників), а на тираж, уже більше року, так і не спроможемось. Треба десь 16 000 грн. Це із-за художнього оформлення, без якого обійтися не можу, бо виконував його мій друг-художник на моє прохання. Словом, буде книжка – надішлю. Поки що я її передав іншим видавцям: може, дешевше запросять. Хоча – навряд, це понад 600 сторінок. А щодо “Живої води” – то вона справді жива. Надсилаю поки що “Спробу пісні” – я її ще ніде не друкував. Та й взагалі я тепер майже нічого не друкую: навколо така вже продажна преса, що гидкіше в ній виступати, як у комуністичній: там усупереч усьому бували люди, які робили щось путнє. Вітання родині, – не знаю, яка вона в тебе, крім дружини (їй спецвітання). Так тримати, в прострацію не впадати. Бо серед болота без живої води не обійтися. 17 травня 1998 р. П. Скунць Лист від Олеся Гончара (від руки) Дорогий Дмитре Семеновичу! Дякую за Донелайтіса. Великий звершили Ви труд! Я радуюсь цій події в нашій культурі. Щоправда, й соромно стало, коли глянув на тираж: оце так віддячили наші видавці литовському генію?.. Не кажіть литовцям про цей мізерний тираж, вибачтеся або перевидання пообіцяйте, бо ж не можна, щоб у такім бюрократичнім варварстві постала Україна перед Литвою... Переклад, наскільки я розуміюся, зроблено чудово. І назва вдала (саме – “Літа”), і післямова дуже доречна й глибока. І до того ж – дуже вгадала поема, коли їй прийти на Україну: саме в цей час, коли нація наша пробудилась, і так трудно, болісно й бурхливо відбувається процес її самовідродження. Спасибі Вам від душі. Ол. Гончар, 21.02.1990

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин