Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Краєзнавство · “Схиляємо голови перед подвигами та пам’яттю наших Героїв”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Невпинно вивчаємо історію рідного краю

Слово Просвіти, №32–33 за 2023 рік

29-30 липня 2023 року пластуни станиці Вишнівець, що на Тернопільщині, здійснили мандрівку шляхами боротьби нескорених воїнів Української Повстанської Армії. Історичні місця, культурні пам’ятники, видатних людей відкрили для себе юні вишнівчани на шумській землі. Лариса БОРСУК, голова осередку Пласту в станиці Вишнівець Тернопільської округи Розпочалась наша мандрівка із села Людвищі, що розташоване на берегах річки Корчівка на заході Кременецького району. У селі нас люб’язно зустріли Іван Павлюк – вчитель, місцевий краєзнавець та Світлана Похила – колишня голова села. Перша зупинка – ГО спортивно-патріотичний клуб “Козацька звитяга”. Тут пластунам розповіли про боротьбу юних людвищан: Сергія Савчука, Віри Довгань і Лесі Данилюк. Юний підпільник Сергій Савчук, псевдо “Коля”, працював у друкарні ім. Т. Шевченка, що була створена в Острозькому районі, у лісовому масиві на “Гальчиній горі”. Загинув 05.06.1950 р. 16-річним юнаком від рук російських окупантів. Після цього біля місця розстрілу у 1919 році людвищан – учасників Великого протипольського повстання – пластуни почули розповідь про те, що волелюбні Людвищі були одним із центрів цього повстання. Знаковою подією для жителів Людвищ було встановлення після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Незалежності України величної Фігури (Хреста). Встановили її біля каплиці Святого Апостола Луки. Фігуру знищили в часи розгулу атеїзму за радянської влади. Відновили Фігуру після проголошення Незалежності України у 1991 році. Короткий напис на мармуровій плиті: “Борцям за волю України”. Наступна зупинка пластунів – відновлене джерело Святого Хрестителя і Предтечі Іоана. Сумною була розповідь біля могили повстанців. У 1945 році в урочищі Биковечина у нерівному бою з енкаведистами поклали життя багато повстанців. Декотрі з них невідомі – поховані в цій могилі. Прикладом жертовності в ім’я Батьківщини є життєвий шлях Ананія Присяжнюка (“Гарасима”), 1908 року народження, уродженця с. Одерадівка. Як командир сотні УПА, Ананій Присяжнюк брав участь у битві під Гурбами, в подальшому був командиром куреня УПА. За вміле командування згідно з наказом головного військового штабу УПА ч. 1/48 дістав звання поручника УПА та був нагороджений срібним хрестом бойової заслуги І класи. Загинув “Гарасим” долею випадку від рук більшовицьких партактивістів 15 листопада 1948 року. Його пам’ять пластуни вшанували біля місця розстрілу, де стоїть пам’ятний хрест. Далі наш маршрут пролягав повстанськими шляхами через хутори Одерадівка, Котячин, Дубина, Котлярівка. Ця земля скроплена кров’ю бійців УПА сотні Бистрого, Нечая, Діброви, які у нерівних боях з більшовицькими окупантами поклали своє життя за волю та незалежність України. Йдучи поміж безмежними соняшниковими полями, які, зливаючись на обрії з блакитним небом, утворювали жовто-блакитний стяг, – ми милувались красою своєї рідної Батьківщини. Нині майже забуте село Котлярівка утворено у 1941 році як адміністративний центр хуторів Дубина, Шупіньки, Забірник, Котячин. На теренах хуторів у 1943 році діяв штаб Кременецького надрайонного проводу ОУН. Котлярівка в 1943-44 роках була центром підрайону “Хмільники”, у який входили 11 сіл Шумського району. За повстанський рух, патріотизм населення хутори були знищені радянською владою у 50-х роках, а мешканці примусово вивезені у Сибір, Казахстан, східні області України, а хто залишився – перебрались у навколишні села. До обіду ми дійшли до джерела на річці Шопінька, де колись був хутір. Чиста, свіжа, прохолодна вода додала нам сили на шляху. Її смак просто неможливо описати словами, потрібно спробувати особисто. На пагорбі біля джерела височіє хрест – пам’ятний знак підпільникам ОУН, що героїчно загинули 09.04.1950 р. за волю України в нерівному бою з московсько-більшовицькими окупантами. Серед них Іван Цимбалюк – “Бистрозір” (“Щит”, “Лезо”) – референт пропаганди Шумського районного проводу ОУН та його бойові побратими Степан Цимбалюк – “В’юн” і Олександр Новосад – “Смерека”. Пам’ятний знак полеглим героям встановлений рідним племінником “Бистрозора” Ярославом Красевичем. Отримавши потужний потік енергії від цілющого дару природи, ми продовжили свій шлях до села Кордишів. По обіді на окраїні села, в урочищі Попівщина, нас зустрів Анатолій Лукащук, уродженець села, краєзнавець, співавтор книг “Бандерівська скриня. Архів УПА з криївки в Кордишеві на Шумщині”, “Жіноча справа: незабутні історії учасниць підпілля ОУН станиці села Кордишів на Шумщині” та інших. Його оповідки про місцевих героїв та героїнь заставляли нас подумки поринути в ті часи та зрозуміти, якою великою ціною – своїм життям – доводилось платити за свободу та незалежність нашої держави. Кордишів був не на узбіччі, а в осерді визвольної боротьби. З 1943 року у селі діяли станична та підрайонна організації проводу ОУН. Зібравшись з духом, село – юнаки та дівчата – виступило за Самостійну Україну. Станичними села Кордишів у різні періоди були: Федір Демко (“Луговий”), Федір Дацюк (“Дуб”), Петро Поліщук (“Славіч”), Петро Липка (“Дон”); станичними господарчими – Порфир Пилипчук (“Дендера”), Іван Пилипчук (“Тарас”), станичними жіночої організації – Тетяна Василюк (“Лілія”), Улита Бабій (“Сніжинка”), господарчими – Ганна Швець (“Квітка”), Людмила Пугач (“Чорна”), Ганна Шергей (“Жито”). Окремої книжки вартує розповідь про підрайонного керівника “Коваля” – Володимира Кондратюка, про нерозлучних друзів “Гонту” – Петра Поліщука та “Квітня” – Петра Швеця, про десятки заарештованих, замордованих, засуджених патріотів України, про сотні сімей вивезених у “віддалені райони СРСР”. Від Анатолія Лукащука ми дізнались про Василя Процюка (“Кропиву”), майора УПА, шефа крайового військового штабу УПА-ПІВДЕНЬ, який двічі був нагороджений Золотим хрестом бойової заслуги І класи посмертно. Свій останній бій він прийняв 13 травня 1944 року у Кордишеві, де й був похований, і де його могилу доглядали жителі села за всіх часів. За незалежної України відважного лицаря перепоховано в Шумську. Ще одна несподівана і цікава зустріч чекала на нас із народним умільцем, садівником, майстром на всі руки Анатолієм Мельничуком, який наостанок пригостив нас свіжим, запашним медом із власної пасіки. Закінчився наш день творчою зустріччю із Степаном Олександровичем Бабієм – українським поетом, прозаїком, публіцистом, громадським діячем, чиї батьки і родина брали участь у визвольних змаганнях, за що окупаційною радянською владою були виселені в Сибір. Степан Олександрович – член Національної спілки письменників України. Зараз письменник разом із дружиною проживають в селі Голибіси, тепер Мирове. Неймовірно щира, добра, сильна духом людина. Вже з перших хвилин Степан Олександрович зачарував нас своїм могутнім голосом. Діти заслуховувались, коли поет декламував свої вірші. Ми довго розмовляли, питали, цікавились, як можна стільки писати, як не втомитись, де брати життєву енергію. Він, усміхаючись, спостерігав, як радісно світилися наші очі. А які ж ми були щасливі, коли отримали в подарунок збірки віршів з автографом самого поета! Подякувавши за смачну вечерю, приготовану для нас дружиною п. Степана пані Лесею, ми вирушили до сільського клубу, приміщення якого нам було надано для ночівлі. Окутані приємною втомою, ми поглинули у світ кольорових снів. Зранку юнацтво відвідало ще одне місце пам’яті села Голибіси. На сільському кладовищі встановлено високий хрест, біля якого під вітром розвівається жовтосиній стяг, нагадуючи нам про нашу ідентичність. На цьому місці спочивають біля двадцяти невідомих повстанців, які загинули в 1940-1950 роках у боях з московсько-більшовицькими окупантами. Їхні тіла переправили через річку Вілію з шумського окописька патріоти Голибіс. Кожного загиблого повстанця відспівав місцевий священник, патріот України отець Олексій Познаховський. Упакувавши наплічники, ми повернулись з Мирового в Кордишів. Перша письмова згадка про це село датується 1443 роком, тоді воно мало назву Кордишів Став. Біля великого рибного ставка нас чекав краєзнавець Анатолій Лукащук, щоб продовжити подорож сторінками повстанської слави. В оточенні дерев на схилі високого берега річки в центрі Кордишева стоїть церква Покрови Пресвятої Богородиці, місце духовної сили для парафіян села. У храмі перебуває відома на всю Волинь і за її межами чудотворна ікона Іоана Хрестителя. Легенду про її з’явлення у селі понад 300 років тому ми дізнались від Анатолія Васильовича. Також у храмі зустрілися з місцевим священником, отцем Романом, який розповів нам про свою попередню службу у парафії села Золота Балка Херсонської області, яке нині постійно піддається обстрілам рашистських окупантів. У 2011 році, під час ремонтних робіт покрівлі храму Покрови Пресвятої Богородиці, в потаємному сховку було виявлено історичний скарб – скриню з архівом ОУН та УПА і речі повстанців. Ні з чим незрівнянні відчуття наповнювали молоді, завзяті серця пластунів, коли вони пробирались через отвір в бруску, щоб потрапити у справжню повстанську криївку, яка діяла під куполом храму у сорокових роках минулого століття. Діти відчули себе героями того часу – молодими безстрашними повстанцями. Відбувши у храмі церковне Богослужіння, ми закінчили перебування у Кордишеві купанням у місцевому ставку. Тепленька вода, лагідне сонце, неймовірно красиві краєвиди, дружня атмосфера, навіть пара лебедів, які розділили свою компанію з нами, кликали нас провести разом ще хоч хвилинку, але потрібно було повертатись додому. У цих місцинах залишилась частинка нашої душі. За два дні мандрівки ми здобули те, що ніколи не забудеться: емоції, які завжди грітимуть наші спогади. Це ще одна сторінка нашої історії, написана людьми, не байдужими до національно-патріотичного та духовного виховання молоді. Схиляємо голови перед подвигами та пам’яттю наших Героїв! Дякуємо Богу та ЗСУ, що можемо пластувати! Незабутня зустріч у Мировому з письменником Степаном Бабієм З краєзнавцем Анатолієм Лукащуком на місці загибелі легендарного командира Василя Процюка (“Кропиви”)

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин